Читать книгу Чотири сезони (збірник) - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 2

Він крутив педалі свого «швіна» з маленькими колесами й вигнутим кермом по житловій вулиці передмістя – зовні типова американська дитина. Безперечно, так і було. Тод Боуден, тринадцять років, зріст п’ять футів вісім дюймів і здорові сто сорок фунтів[46], волосся кольору стиглої пшениці, блакитні очі, рівнесенькі білі зуби й вкрите легкою засмагою обличчя без найменшого натяку на перші підліткові прищі.

Він усміхався так, як усміхаються лише під час літніх канікул, коли їхав то по холодку, то на сонці, за три квартали від свого дому. Сторонньому оку могло видатися, що цей хлопчак розвозить газети, та, фактично, так воно й було. Він доставляв по домівках «Кларіон», газету містечка Санта-Донато. А ще він був схожий на малого, який може на премію продавати вітальні листівки, і таки їх продавав. То були такі іменні листівки, у яких друкують ваше ім’я та прізвище, – ДЖЕК ТА МЕРІ БЕРК, або ДОН І САЛЛІ, або МЕРЧИНСОНИ. Здавалося, він із тих хлопчаків, які під час роботи щось насвистують, і насвистував він таки часто. Та вельми художньо. Його тато, інженер-будівельник, заробляв сорок тисяч доларів на рік. Мама була домогосподаркою, закінчила школу й курси секретарок (із Тодовим батьком вона познайомилася, коли він звернувся на біржу праці в пошуках секретарки), а на дозвіллі друкувала на машинці рукописи. Усі Тодові табелі успішності вона зберігала в окремій теці. Її улюбленим був той, із яким він закінчив четвертий клас. На ньому місіс Епшо своїм курячим письмом нашкрябала: «Тод – надзвичайно здібний учень». Так воно й було. У стовпчику успішності – самі лише «відмінно» й «добре». Якби він вчився ще краще (наприклад, тільки на «відмінно»), то друзі охрестили б його диваком.

Ось він зупинив велосипед навпроти будинку номер дев’ятсот шістдесят три на Клермонт-стрит і ступив на хідник. Будиночок (білий із зеленими віконницями та зеленим оздобленням) причаївся в глибині ділянки. Від вулиці його відокремлював доглянутий живопліт, добре политий і підстрижений.

Тод відкинув рукою білявого чубчика з очей і покотив «швін» бетонною доріжкою до ґанку. Він усе ще всміхався: відкритою, сповненою очікування, пречудовою усмішкою, дивом сучасної стоматології й фторованої води. Носаком кросівка «найкі» поставив велосипед на опору й підняв із нижньої сходинки згорнуту газету. То була не «Кларіон», а «Лос-Анджелес таймс». Затиснувши її під пахвою, Тод рушив угору сходами. Масивні дерев’яні двері без жодного віконця затуляла металева москітна сітка, замкнена на защіпку. Праворуч на одвірку видніла кнопка дзвінка, а під нею – дві маленькі таблички, пригвинчені до дерева та вкриті захисним пластиком, щоб не пожовкли й не вкрилися плямами від води. «Німецька практичність», – подумав Тод і всміхнувся ще ширше. То була думка дорослої людини, а він завжди вітав такі думки, коли вони стукалися до нього в голову.

На горішній табличці було написано «АРТУР ДЕНКЕР».

На нижній – «АГЕНТАМ, КОМІВОЯЖЕРАМ ТА ІНШИМ ТОРГОВЦЯМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО».

Досі всміхаючись, Тод натиснув на кнопку дзвінка.

Десь у надрах будиночка пролунало ледь чутне бренькання. Тод відпустив ґудзик дзвінка й схилив голову трохи набік, дослухаючись, чи не почуються за дверима кроки. Але їх не було. Тод глянув на свій годинник «таймекс» (винагорода за продаж персоналізованих листівок) і побачив, що вже двадцять хвилин по десятій. Чоловік мав уже встати. Сам Тод прокидався щонайпізніше о пів на восьму, навіть під час літніх канікул. Хто рано встає, той багато встигає.

Ще тридцять секунд він дослухався, а коли з будинку не пролунало ні шереху, навалився на дзвінок усією вагою тіла й не відпускав, стежачи за секундною стрілкою «таймекса». Рівно на сімдесят першій секунді за дверима нарешті почулося човгання кроків. Капці, зробив він дедуктивний висновок із м’якого «шух-шух». Тод обожнював дедукцію і плекав амбітні надії стати, коли виросте, приватним детективом.

– Та йду я! Йду! – пробурчав чоловік, який видавав себе за Артура Денкера. – Іду! Не тисніть! Зараз відчиню!

Тод відпустив ґудзик дзвінка. Глянув на пучку пальця. На ній відбилося маленьке червоне кружальце.

Із протилежного боку дверей без віконця загримотіли ланцюжок і засувка. Двері відчинилися.

На порозі стояв старий згорблений чоловік у купальному халаті й дивився на Тода крізь сітку. Між пальців смалилася цигарка. Тод подумав, що цей дідуган схожий на покруч Альберта Ейнштейна та Бориса Карлоффа[47]. Його довге сиве волосся вже набувало неприємного жовтавого відтінку (нікотину, а не слонової кістки). Набурмосене, пооране зморшками обличчя спухло від сну, і Тод несхвально відзначив про себе, що за останні кілька днів чоловік ні разу не голився. Тодів батько любив повторювати: «Поголишся чисто – і ранок засяє». Тодів батько голився щодня, байдуже, треба було йому йти на роботу чи ні.

На Тода дивилися сторожкі, проте глибоко запалі очі, а в білках квітнули червоні прожилки капілярів. Тод відчув укол глибокого розчарування. Цей чоловік, справді, дещо скидався на Альберта Ейнштейна і ще трохи – на Бориса Карлоффа, але тієї миті найбільше нагадував одного з тих зачучверених старих п’яничок, що валандаються на сортувальних залізничних станціях.

Але, звісно, нагадав собі Тод, цей дядько щойно прокинувся. До цього дня він багато разів бачив Денкера (хоча завше дбав про те, аби Денкер не побачив його, ні-ні, нізащо у світі). У люди той виходив у дуже елегантному вигляді – офіцер у відставці до мозку кісток, можна сказати. Хоча, якщо у статтях, які Тод читав у бібліотеці, правильно вказали дату його народження, то йому вже стукнуло сімдесят шість. У ті дні, коли Тод тінню ходив за Денкером до крамниці «Шопрайт», де той скуповувався, чи їздив на автобусі в один із трьох міських кінотеатрів (автомобіля в Денкера не було), він завжди, навіть у спеку, був убраний в один із чотирьох охайних костюмів. Якщо погода загрожувала дощем, він брав із собою парасольку й ніс її під пахвою, ніби офіцерський стек. Деколи на ньому був м’який фетровий капелюх. І при всіх тих оказіях, коли Денкер виходив у світ, він завжди був охайно поголений, із ретельно підстриженими сивими вусами (їх він відростив, щоб приховували неправильно прооперовану заячу губу).

– Хлопець, – промовив він. Хрипким та сонним голосом. І знову Тод відчув укол розчарування – побачивши, який вицвілий і благенький у нього халат. Один заокруглений край комірця піднявся й під п’яним кутом прихилився до морхлої старечої шиї. На лівій вилозі квітнула пляма – може, від чилі чи соусу для стейків «А-1». А ще задушливо тхнуло цигарками та перегаром.

– Хлопець, – повторив дід. – Хлопче, мені нічого не треба. Почитай табличку. Читати вмієш? Звісно, умієш. Усі американські хлопчики вміють читати. Хлопче, не набридай. Вдалого дня.

Двері почали зачинятися.

Я міг облишити це все ще там, на порозі, подумає Тод вже значно пізніше, лежачи в своєму ліжку якось уночі, коли кудись втече сон. Вирішальну роль могло відіграти розчарування від того, що вперше побачив цього чоловіка зблизька, коли його світське обличчя, так би мовити, висіло в шафі, разом із парасолькою та фетровим капелюхом. Усе могло закінчитися тієї ж миті. Ледь чутне байдуже клацання засувки, мов ножиці, відітнуло б усе, що сталося пізніше. Але, як зауважив сам цей чоловік, Тод був американським хлопчиком, і його вчили, що наполегливість – це чеснота.

– Містере Дюссандер, не забудьте забрати газету, – сказав Тод, чемно простягаючи йому «Таймс».

Двері застигли за кілька дюймів від одвірка. Обличчя Курта Дюссандера напружилося. Та одна мить – і цей сторожкий вираз уже зник. Здавалося, до того виразу домішувалася й дрібка страху. Він опанував себе одразу, це добре, але вже втретє Тод відчув розчарування. Від Дюссандера він сподівався не просто хорошого рівня гри. Він сподівався найвищого пілотажу.

«Капець, – зі справжньою відразою подумав Тод. – От капець».

Дідуган знову потягнув на себе двері. Одна рука, покручена артритом, одщепнула москітну сітку. Штовхнула її, по-павучому проповзла та зімкнула пальці на краї газети, яку простягав Тод. Хлопчик із відразою помітив довгі, жовті й ороговілі нігті старого. Та рука більшу частину того часу, коли господар не спав, тримала цигарку за цигаркою. Тод вважав, що курити – це брудна небезпечна звичка, і сам нею нізащо у світі захоплюватися не збирався. Узагалі дивовижа, як Дюссандер дожив до свого віку.

Старий потягнув газету до себе.

– Віддай.

– Певна річ, містере Дюссандер. – Тод розслабив пальці. Рука-павук затягла газету всередину. Сітка зачинилася.

– Моє прізвище Денкер, – сказав старий. – А не той Ду-Зандер, чи як там. Ти, я бачу, зовсім читати не вмієш. Яка прикрість. Гарного дня.

Двері знову почали зачинятися. Тод швидко заговорив в отвір, що стрімко звужувався.

– Берґен-Бельзен, з січня тисяча дев’ятсот сорок третього до липня тисяча дев’ятсот сорок третього, Аушвіц, з червня тисяча дев’ятсот сорок третього до сорок четвертого, Unterkommandant[48]. Патин…

Двері знову стали на місці. Набрякле бліде лице зависло в отворі, наче зморшкувата напівспущена повітряна кулька. Тод усміхнувся.

– Ви втекли з Патина перед приходом росіян. Подалися в Буенос-Айрес. Дехто каже, що там ви розбагатіли, вклали золото, яке вивезли з собою з Німеччини, у наркоторгівлю. Хай там як, з тисяча дев’ятсот п’ятдесятого до п’ятдесят другого ви були в Мехіко. Далі…

– Хлопче, у тебе з головою не все гаразд. – Калічним від артриту пальцем дідуган покрутив біля безформного вуха. Але беззубий рот задрижав – від непевності й паніки.

– Що ви робили з тисяча дев’ятсот п’ятдесят другого до п’ятдесят восьмого, я не знаю. – Тод заусміхався ще ширше. – Про це ніхто не знає. Чи не розказують. Але якось ізраїльський агент помітив вас на Кубі, ви працювали портьє у великому готелі, перед самим приходом Кастро до влади. Коли повстанці захопили Гавану, вас втратили з виду. А тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого ви вигулькнули в Західному Берліні. Вас мало не зловили. – Останні слова Тод промовив разом: «малонезловили» – і стиснув пальці обох рук в один великий звивистий кулак. Погляд Дюссандера впав на ті міцні й доглянуті американські руки, руки, наче створені, щоб робити машинки для перегонів і модельки літачків та кораблики фірми «Аврора». Тод робив і те, і те. Рік тому вони з татом склали модель «Титаніка». На це пішло майже чотири місяці, і Тодів тато поставив корабель у себе в кабінеті.

– Не розумію, про що ти, – сказав Дюссандер.

Без штучних зубів у нього в роті наче каша була, і Тоду це говоріння не подобалося. Воно було… ну, якимсь неавтентичним. Полковник Клінк у «Героях Гоґана»[49] – і той порівняно з Дюссандером балакав як щирий нацик. Але свого часу він, певно, був справжнім спецом. У статті про табори смерті, яку надрукували в журналі «Менз екшн», автор назвав його Кривавим Бісом Патина.

– Хлопче, забирайся звідси. Поки я не викликав поліцію.

– Ого. То, мабуть, краще викликайте вже, містере Дюссандер. Чи гер Дюссандер, якщо вам так більше до вподоби. – Він усе всміхався, демонструючи бездоганні зуби, що від самого початку життя зазнавали обробки фтором й майже стільки ж часу тричі на день купалися в зубній пасті «крест». – Після тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого вас ніхто не бачив… поки не побачив я, два місяці тому, в автобусі в центрі.

– Ти ненормальний.

– Хочете викликати поліцію, – з усмішкою вів далі Тод, – валяйте. Я почекаю на ґанку. Але якщо не хочете, то, може, впустите мене? Поговоримо.

Запала довга пауза – стариган вивчав поглядом усміхненого хлопчиська. На деревах щебетали птахи. У сусідньому кварталі гула газонокосарка, а десь далі, на жвавіших вулицях, клаксони автомобілів сигналили у своєму ритмі життя й комерції.

Попри все, Тод відчув укол сумніву. Він же не міг помилитися? Чи міг? Ану ж як він схибив у чомусь? Навряд. Але ж це не шкільна вправа, а реальне життя. Тож відчув полегшення (помірне полегшення, переконуватиме він себе надалі), коли Дюссандер сказав: «Можеш на кілька хвилин зайти, якщо хочеш. Але тільки тому, що я зичу тобі добра і не бажаю, щоб ти втрапив у халепу, розумієш?»

– Авжеж, містере Дюссандер. – Тод відчинив сітку й зайшов у коридор. Дюссандер зачинив за ним двері, відрізаючи від сонячного ранку.

Сперте повітря в будинку відгонило чимось хмільним. Там тхнуло так, як удома в Тода на ранок після вечірок, які влаштовували його батьки, перед тим як мати встигала добре провітрити. Але цей запах був гіршим. У ньому жили постійно, він в’ївся в пори дому. То була суміш алкоголю, смаженої їжі, поту, старого одягу і якихось смердючих ліків – «вікс» чи «ментолатум»[50]. У коридорі було темно, і Дюссандер стояв надто близько, втягнувши голову в комір халата, наче стерв’ятник, що вичікує, коли поранена звірина віддасть дух. Тієї миті, попри щетину й обвислу шкіру, Тод виразніше, ніж будь-коли на вулиці, побачив чоловіка, що колись носив чорну уніформу СС. І раптом відчув, як у живіт ковзає скальпель страху. «Помірного страху», – виправить він себе згодом.

– Я попереджаю: якщо зі мною щось станеться… – почав він, але договорити не встиг, бо Дюссандер почовгав повз нього у вітальню, підошвами пантофель шух-шухаючи об підлогу. Він презирливо махнув на Тода рукою, і той відчув, як у горло й щоки шугає гаряча кров.

Тод рушив за ним, і вперше за весь час його усмішка трохи поблякла. Він не зовсім так собі все уявляв. Але ж вдалося. А решта повернеться в норму. Звісно, повернеться. Як завжди. І, переступаючи через поріг вітальні, Тод знову завсміхався.

Там на нього чекало ще одне розчарування – та ще й яке! – але до нього він мав би бути готовий. На стіні не висів олійний портрет Гітлера з пасмом волосся на очах і поглядом, що стежить за кожним твоїм рухом. Жодних тобі медалей у коробках, жодного церемоніального меча на стіні, ні «люгера» чи «вальтера ППК» на камінній полиці (та й самої камінної полиці не було). Авжеж, сказав собі Тод, він же не божевільний – викладати всі ці речі на видноті. Та все одно важко було викинути з голови все, що ти бачив у кіно чи на телебаченні. Вітальня була звичайнісінька, така, як у будь-якого старого чоловіка, що живе сам на невеличку пенсію. Фальшивий камін, обкладений фальшивою цеглою. Над ним – годинник «вестклокс». На тумбочці – чорно-білий телевізор «моторола». Роги антени обгорнули в алюмінієву фольгу, щоб покращити якість сигналу. Підлогу вкривав сірий лисуватий килим. На журнальній стійці біля дивана стояли примірники «Нешнл джіоґрефік», «Ридерз дайжест» та «Лос-Анджелес таймс». Замість Гітлера чи церемоніального меча на стіні висіло свідоцтво про громадянство в рамці, а ще фото жінки в дивацькому капелюшку. Пізніше Дюссандер скаже йому, що такі капелюшки у формі дзвіночка називаються клош, у двадцяті-тридцяті роки вони були популярні.

– Моя дружина, – сентиментально промовив Дюссандер. – Вона померла п’ятдесят п’ятого від хвороби легенів. Я тоді працював креслярем на заводі «Меншлер-Мотор» в Ессені. Мене її смерть дуже підкосила.

А Тод усе всміхався. Він перетнув кімнату, буцімто аби краще роздивитися жінку на фотографії. Та замість цього торкнувся пальцем абажура маленької настільної лампи.

– Не рухай! – хрипко викрикнув Дюссандер. Тод аж трохи відскочив.

– Супер, – щиросердо зізнався він. – Такий по-справжньому командний тон. Це ж в Ільзи Кох[51] були на лампах абажури, зроблені з людської шкіри? І це вона утнула ті фокуси з пробірками?

– Не розумію, про що ти говориш, – відрізав Дюссандер. На телевізорі лежала пачка «кулз» без фільтра. Він простягнув її Тоду. – Сигарету? – розплившись у вкрай огидній посмішці, запропонував він.

– Ні. Від них буде рак легенів. Мій тато раніше курив, але покинув. Пішов у групу для тих, хто кидає курити.

– Он як? – Із кишені халата Дюссандер витяг сірника й з байдужим виглядом чиркнув ним об пластиковий кожух «мотороли». І, пахкаючи димом, сказав: – Назви мені одну причину, чому я не повинен викликати поліцію і повідомляти їм про жахливі обвинувачення, які щойно почув. Одну причину. Говори швидше, хлопче. Телефон тут, у коридорі. Батько, я думаю, всипле тобі різок. Тиждень за вечерею на подушці сидітимеш.

– Мій батько – не прихильник різок. Тілесні покарання спричиняють більше проблем, ніж усувають. – Зненацька Тодові очі заблищали. – А когось із них ви шмагали? Із жінок? Ви знімали з них одяг і…

Глухо щось пробурчавши, Дюссандер рушив до телефону.

– Не раджу вам цього робити, – холодно мовив Тод.

Дюссандер розвернувся. І стриманим тоном, враження від якого лише трохи псувала відсутність штучних зубів, сказав:

– Хлопче, розказую один раз і повторювати не буду. Мене звати Артур Денкер. Іншого імені та прізвища я зроду не мав. Я навіть не мусив його американізувати. Власне, Артуром назвав мене батько, тому що він був великим прихильником творів Артура Конан Дойла. Ніколи мене не звали ні Цу-Зандером, ні Гіммлером, ні Санта-Клаусом. Під час війни я був лейтенантом запасу. До партії нацистів ніколи не вступав. У боях за Берлін я воював три роки. Визнаю: наприкінці тридцятих років, коли вперше одружився, я підтримував Гітлера. Він поклав край депресії й частково повернув нам гордість, яку ми втратили внаслідок огидного та несправедливого Версальського договору. Напевно, я підтримував його переважно тому, що в мене була робота й знову з’явився тютюн, і не треба було збирати бички по канавах, коли хотілося покурити. Наприкінці тридцятих я вважав його великою людиною. По-своєму, напевно, він таким і був. Але під кінець він збожеволів, за порадою астролога командував військами, яких на той час уже не існувало. Навіть дав Блонді, своїй вівчарці, отруту. Вчинок безумця. Та наприкінці вони всі були безумцями, співали «Пісню Горста Весселя»[52] й годували отрутою своїх дітей. Другого травня сорок п’ятого наш полк здався американцям. Пам’ятаю, як рядовий солдат, Гакермеєр було його прізвище, почастував мене шоколадкою. Я розплакався. Причини воювати далі не було. Війна скінчилася ще в лютому. Мене інтернували в Ессен, дуже добре ставилися. Ми слухали Нюрнберзький процес по радіо, і коли Ґерінг скоїв самогубство, я виміняв чотирнадцять американських сигарет на півпляшки шнапсу й нажлуктився. Випустили мене в січні сорок шостого. До шістдесят третього я ставив колеса на машини на Ессенському автомобільному заводі, а потім вийшов на пенсію й емігрував у Сполучені штати. Приїхати сюди було метою всього мого життя. У шістдесят сьомому я здобув громадянство. Я американець. Я голосую. Жодного Буенос-Айреса. Жодного продажу наркотиків. Жодного Берліна. Жодної Куби. – Він вимовив «Куу-би». А тепер, якщо ти не підеш, я зателефоную куди слід.

Він подивився на Тода, а що той не поворухнувся, то пішов по коридору й зняв телефонну слухавку. Але Тод так і стояв у вітальні біля столика з маленькою лампою.

Дюссандер почав набирати номер. Тод спостерігав за ним, і серце поволі набирало обертів, аж поки не забарабанило в груди. Після четвертої цифри Дюссандер озирнувся на нього. Його плечі опустилися. Він поклав слухавку.

– Хлопчик, – видихнув він. – Якийсь хлопчик.

Тод усміхнувся. Широко, проте доволі сором’язливо.

– Як ти дізнався?

– Один відсоток удачі й дев’яносто дев’ять – тяжкої праці. У мене є один друг, Гарольд Пеґлер його звати, тільки всі його кличуть Фоксі. Він у нашій команді на другій базі грає. Так от, у його батька в гаражі купа журналів. Великі-великі стоси. Журналів про війну. Вони старі. Я пошукав нових, але продавець на ятці через дорогу від школи каже, що їх уже не випускають. Так от, там у тих журналах є фотографії, як фріци – ну, німецькі солдати – і япошки мучать жінок. І статті про концентраційні табори. Мене від цих концентраційних таборів реально пре.

– Тебе… пре. – Дюссандер вибалушив на нього очі й потер рукою щоку. Прозвучало це так, наче він дуже тихо орудував наждачним папером.

– Пре. Ну розумієте, я фанатію. Я цікавлюся.

Той день у гаражі у Фоксі закарбувався в його пам’яті чітко, як будь-які інші значущі події в житті (а може, і ще чіткіше). Він пам’ятав, як у четвертому класі, перед Днем кар’єри[53], місіс Андерсон (усі в класі називали її Баґзом[54] через великі передні зуби) розмовляла з ними про те, що сама називала «знайти СВОЄ НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ».

– Це приходить миттєво, – пишномовно розпиналася перед ними Баґз Андерсон. – Ти бачиш щось уперше й одразу розумієш, що знайшов СВОЄ НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ. Наче ключ у замку повертається. Чи закохуєшся вперше в житті. Ось чому День кар’єри, діти, такий важливий. Він може стати днем, коли ви знайдете СВОЄ НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ. – І далі вона пішла патякати їм про своє НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ. Виявилося, що це не вчителювання у четвертому класі, а колекціонування листівок дев’ятнадцятого століття.

Тод вирішив, що місіс Андерсон якусь туфту поре, але того дня в гаражі у Фоксі він згадав усі її слова й подумав, що, може, зрештою вона все-таки мала рацію.

Того дня віяли вітри Санта-Ана, і на сході запалали чагарники. Він пам’ятав, як пахло горілим, яким гарячим і мастким було повітря. Він пам’ятав «їжачок» на голові у Фоксі, і як спереду на нього налипли пластівці гелю для укладки «Бутч Вакс». Він запам’ятав усе.

– Я точно знаю, що десь тут є комікси, – сказав тоді Фоксі. У його матері був бодун, і вона вигнала їх з дому за те, що занадто галасували. – Кльові. Більша частина там вестерни, але є й «Турок, син каменя» і…

– А це що? – Тод показав на пухкі картонні коробки під сходами.

– А, та, фігня, – махнув рукою Фоксі. – Там про війну всяке справжнє. Нудота.

– А можна глянути?

– Звісно. А я поки коміксів пошукаю.

Але на той час, коли жирний Фоксі Пеґлер їх знайшов, Тоду вже розхотілося читати комікси. Він загубився. І пропав.

Наче ключ у замку повертається. Чи закохуєшся вперше в житті.

Так воно й було. Він, звісно, знав щось про війну. Не про ту дурнувату, яка точиться нині і в якій із американців вибиває дух купка косооких у чорних піжамах, а про Другу світову. Він знав, що американські солдати носили круглі шоломи із сітками, а у фріців були ніби квадратні. Знав, що американці виграли більшу частину битв і що вже наприкінці німці винайшли ракети й гатили ними з Німеччини по Лондону. Навіть про концентраційні табори щось знав.

Та між усім цим і тим, що він знайшов у журналах під сходами в гаражі у Фоксі, була приблизно така різниця, як між тим, коли тобі розповідають про мікроби і коли ти їх сам бачиш у мікроскоп, живих і таких рухливих.

Там була Ільза Кох. Були крематорії з відчиненими дверима на забитих сажею завісах. Були офіцери в уніформах СС і ув’язнені в смугастих робах. Запах старих дешевих журналів змішувався із запахом пожежі в чагарниках, яка лютувала на схід від Санто-Донате, і він відчував, як похрускує старий папір під пучками пальців, і перегортав сторінки, перенісшись із гаража Фоксі кудись у середохрестя часу, силкуючись якось осягнути розумом думку про те, що вони справді все це робили, що хтось справді таке робив і що хтось дозволяв їм таке робити, і розболілася голова від змішаних огиди та хвилювання, і пекли вже натруджені очі, але він читав далі, і зі шпальти під зображенням навалених купою тіл у таборі, який називався Дахау, його вразила цифра:

6 000 000

І він подумав: «Та це хтось поприколювався, хтось дописав нуль чи два, бо це ж утричі більше людей, ніж у цілому Лос-Анджелесі!» Але потім, в іншому журналі (на його обкладинці було зображено жінку, прикуту ланцюгом до стіни, а до неї наближався нацист в уніформі з коцюбою в руці й посмішкою на губах), він знову її побачив:

6 000 000

Голова розболілася ще дужче. У роті пересохло. Десь наче здаля він почув, як Фоксі каже, що йому треба йти вечеряти. Тод спитав у Фоксі, чи можна йому лишитися тут, у гаражі, і почитати, поки Фоксі їстиме. Фоксі глянув на нього трохи зачудовано, та потім знизав плечима й сказав: «Читай». І Тод читав, згорбившись над коробками старих журналів про справжню війну, поки не подзвонила його мати й не спитала, чи він взагалі збирається вертатися додому.

Наче ключ у замку повертається.

В усіх журналах писали: усе, що сталося, було кошмаром. Він читав журнали від початку до кінця, і коли розгортав останні сторінки, то після слів про кошмар бачив блоки з рекламою, і в цій рекламі продавали німецькі ножі, і ремені, і шоломи, а також «Чарівні пояси від грижі» й «Гарантовані відновлювачі волосся». У цих рекламах продавали німецькі прапори, прикрашені свастикою, і нацистські «люгери», і гру «Атака панцирників», а також пропонували навчатися заочно й забагатіти. Там казали, що це був кошмар, але з іншого боку – багато людей ставилися до нього цілком спокійно.

Наче закохуєшся.

О так, той день він дуже добре запам’ятав. Усі дрібні деталі – пожовклий настінний календар на померлий рік на задній стіні, пляма мастила на цементній підлозі, оранжева мотузка, якою були перевиті журнали. Він пам’ятав, як головний біль ставав трошки сильнішим щоразу, коли він думав про цю неймовірну цифру:

6 000 000

Пам’ятав, як думав: «Я хочу знати про все, що сталося в тих таборах. Усе. А ще хочу знати, що правдивіше – слова чи реклама, яку поряд із ними тулять».

Заштовхуючи нарешті коробки назад під сходи, він згадав Баґз Андерсон і подумав: «А вона правду казала. Я знайшов своє НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ».

Дюссандер довго дивився на Тода. Потім перетнув вітальню й важко опустився в крісло-гойдалку. І знову подивився на Тода, бо ніяк не міг розгадати трохи замріяний і дещо ностальгійний вираз на його обличчі.

– Ага. Зацікавився я завдяки журналам, але швидко збагнув, що там багато, ну, триндять. Тому пішов у бібліотеку й став копати далі. Деяка інформація там була ще крутіша. Спочатку дебела бібліотекарка не дозволяла мені дивитися, бо ті книжки стояли в дорослій секції, але я сказав їй, що мені для школи треба. Для школи тобі дозволяють брати все, що заманеться. Але батьку вона все одно подзвонила. – Тод презирливо підкотив очі. – Думала, що тато типу не в курсі, що я роблю, прикиньте.

– А він був у курсі?

– А то. Мій тато вважає, що діти якомога швидше повинні дізнатися, що таке життя, не тільки про його хороші, а й про погані сторони. Тоді вони будуть до нього готові. Він каже, що життя – це тигр, якого ти маєш ухопити за хвоста, і якщо ти не знатимеш природи цієї тварюки, вона зжере тебе живцем.

– Мммм, – протягнув Дюссандер.

– Мама теж так вважає.

– Ммммм. – Здавалося, Дюссандер сторопів і не до кінця розумів, де він зараз.

– Але то таке, – сказав Тод. – Бібліотечне читво виявилося дуже добрим. Там було десь під сотню книжок про концтабори нацистів, і це тільки тут, у бібліотеці Санта-Донате. Про таке, мабуть, купа людей читати любить. Картинок там було не так багато, як у журналах тата Фоксі, але багато було й гидючого. Стільці зі шпичаками, що стирчали з сидінь. Як видирали обценьками золоті зуби. Отруйний газ, що йшов із душів. – Тод похитав головою. – Ви, хлопці, перестаралися, ви про це знаєте? Сильно перестаралися.

– Гидючого, – з притиском повторив Дюссандер.

– Я писав реферат про це. І знаєте, яку оцінку дістав? «А з плюсом». Звісно, довелося бути обережним. Про таке можна тільки певним чином писати. Обережненько.

– Невже? – Рукою, що помітно тремтіла, Дюссандер витяг ще одну цигарку.

– О так. Усі ті бібліотечні книжки, вони якось особливо написані. Наче хлопців, які їх писали, те, про що вони писали, змусило добряче проригатися. – Тод насупив чоло, борюкаючись із думкою, намагаючись видобути її з голови. Ускладнювало завдання те, що в його словниковому запасі ще не було слова «тон» у стосунку до письма. – Усі вони писали так, наче їм через це довго не спалося. Тепер нам треба дуже добре пильнувати, щоб такого не повторилося. Я зробив свою роботу такою, і, напевно, учителька поставила мені найвищу оцінку тільки за те, що я не виблював свій обід, коли читав джерела. – І на цьому Тод знову переможно всміхнувся.

Дюссандер глибоко затягнувся «кулзом» без фільтра. Губа в нього злегка тремтіла. Видихаючи дим крізь ніздрі, він зайшовся вологим, старечим кашлем.

– Досі не можу повірити в те, що відбувається ця розмова. – Він нахилився вперед і впритул подивився на Тода. – Хлопче, тобі відоме слово «екзистенціалізм»?

Тод пропустив запитання повз вуха.

– А ви були знайомі з Ільзою Кох?

– З Ільзою Кох? – І майже нечутно Дюссандер промовив: – Так. Я знав її.

– Вона була гарною? – пожадливо спитав Тод. – Ну, тобто… – Його руки описали в повітрі пісковий годинник.

– Але ж ти бачив її фотографію? – спитав Дюссандер. – Такий ревнитель, як ти, не міг не бачити.

– Рев… що?

– Ревнитель. Той, кого пре. Хто… фанатіє від чогось.

– Так? Круто. – Тодова усмішка, що була вже на мить поблякла, знову тріумфально засяяла. – Авжеж, я бачив її фотографії. Але ви ж знаєте, які вони, у тих книжках. – Він говорив так, наче всі ті книжки в Дюссандера були. – Чорно-білі, розпливчасті… просто відбитки. Ніхто з цих людей не знав, що їх знімають для… ну, історії. То як, вона була лялечкою?

– Вона була жирна, коротконога й уся в прищах, – коротко відповів Дюссандер. І розчавив напіввикурений недопалок у металевому тарелі для пирогів, повному схололих недопалків.

– А. Капець. – Тод спохмурнів.

– Просто пощастило, – задумливо промовив Дюссандер, свердлячи Тода поглядом. – Ти побачив моє фото в журналах про війну й випадково опинився поряд зі мною в автобусі. От же ж. – І він стукнув кулаком по бильцю м’якого крісла, проте не вкладаючи в удар усієї сили.

– Ні, сер, містере Дюссандер. Не все так просто. Тут набагато більше, ніж пощастило. Набагато, – наполегливо повторив Тод, нахиляючись уперед.

– Справді? Невже? – Кущуваті брови поповзли вгору, сигналізуючи про ввічливу недовіру.

– Звісно. Тобто вашим фотографіям у моєму альбомі щонайменше тридцять років. Тепер же тисяча дев’ятсот сімдесят четвертий.

– Ти ведеш… альбом?

– О так, сер! Він дуже класний. У ньому сотні вирізок. Колись покажу. Ви ошалієте.

Гримаса відрази спотворила обличчя Дюссандера, але він промовчав.

– Перші кілька разів, коли я вас бачив, то ще дуже сильно вагався. А тоді одного дня ви сіли в автобус, коли дощило, і на вас був той блискучий чорний дощовик…

– Он як, – видихнув Дюссандер.

– А то. В одному з журналів у гаражі Фоксі була ваша фотографія у приблизно такому плащі. А ще ваше фото в бібліотечній книжці, на якому ви були в шинелі СС. І коли я вас побачив того дня, то просто сказав собі: «Сто пудів. Це Курт Дюссандер». – Тому я став вас пасти…

– Що робити?

– Пасти. Ходити за вами тінню. Я мрію стати приватним детективом, як Сем Спейд у книжках чи Маннікс по телеку. Але я був суперобережним. Не хотів, щоб ви просікли. Хочете глянути на декілька фоток?

Із задньої кишені штанів Тод витяг складений удвічі манільський конверт. Від поту клапан заклеївся. Він обережно його відліпив. Очі в нього сяяли, наче в хлопчика, який думає про свій день народження, чи про Різдво, чи про феєрверки, які він запускатиме Четвертого липня.

– Ти мене фотографував?

– О, ну звісно. У мене є маленький фотик. «Кодак». Він тонкий, плаский і вміщається в долоню. Коли призвичаїшся, можеш знімати суб’єкта, просто тримаючи камеру в руці й розсуваючи пальці, щоб видно було тільки об’єктив. А кнопку натискаєш великим пальцем. – Тод сором’язливо розсміявся. – Я насобачився. Спочатку багато своїх пальців нафотографував. Але навчився. Людина, як захоче, що завгодно може зробити, ви про це знали? Банально, але правда.

Курт Дюссандер зробився блідим і хворим на вигляд. Він наче зіщулився у своєму халаті.

– Хлопче, ти носив ці знімки у фотолабораторію?

– Що? – Тод подивився на нього шоковано й приголомшено, та одразу ж по тому презирливо скривився. – Ні! Ви мене за дурного маєте? У мого тата є своя фотолабораторія. Я знімки з дев’яти років проявляю.

Дюссандер нічого не сказав, але трохи розслабився, і щоки знову трохи порожевіли.

Тод простягнув йому кілька глянсових відбитків. Нерівні краї підтверджували, що проявили їх у домашніх умовах. Мовчазний і похмурий, Дюссандер їх переглянув. Ось він сидить із випростаною спиною у вікні автобуса, що їде в центр, із примірником «Століття», останнього роману Джеймса Міченера[55] в руках. Ось він на автобусній зупинці на Девон-авеню, з парасолькою під пахвою, голова закинута назад під таким кутом, що мимоволі згадується імператорська велич Де Голля. Ось він стоїть у черзі під маркізою кінотеатру «Маджестік», випростаний і мовчазний, вирізняючись своїм зростом і царською поставою на тлі підлітків, що спираються на стіну, і домогосподарок із порожніми обличчями та волоссям, накрученим на бігуді. І нарешті, ось він зазирає у власну поштову скриньку.

– Тоді я боявся, що ви мене побачите, – сказав Тод. – То був зважений ризик. Я стояв навпроти, через дорогу. Господи. Шкода, що я не можу собі дозволити «мінолту» з телеоб’єктивом. Коли-небудь… – В очах у Тода з’явився замріяний вираз.

– Не сумніваюся, що в тебе напоготові була вигадана історія, про всяк випадок.

– Я б у вас запитав, чи не бачили ви мого собаку. Отже, я проявив фотки й порівняв їх з оцими.

Він простягнув Дюссандеру ксерокопії фотографій. Усі ці знімки той бачив раніше, й багато разів. На першому він був у своєму кабінеті в таборі Патин. Знімок обрізали так, що на ньому не було нічого, крім нього та нацистського прапора на підставці біля столу. Другий було зроблено в день його вступу на військову службу. На останньому він тиснув руку Генриху Ґлюксу, який звітував перед самим лише Гіммлером.

– Я вже тоді був цілком певен, але не міг роздивитися, чи є у вас заяча губа, через ті ваші трикляті вуса. Але я мусив пересвідчитися, тому роздобув оце.

З конверта він витяг останній аркуш. Помітно було, що його згортали безліч разів. У згини в’ївся бруд. Кутики були пошарпані, нерівні – такими папери стають, коли багато часу проводять у кишенях хлопчиків, яким завжди є що робити й куди податися. То була копія ізраїльського оголошення про розшук Курта Дюссандера. Тримаючи її в руках, Дюссандер мимоволі на мить замислився про мертвих, що не знають спокою і відмовляються лежати у своїх могилах.

– Я зняв ваші відбитки пальців, – з усмішкою повідомив Тод. – А потім порівняв із тими, що на орієнтуванні.

Дюссандер вирячився на нього, а потім вилаявся німецьким словом, яке означало «лайно».

– Як ти посмів?!

– Та отак. На минуле Різдво мама з татом подарували мені набір для зняття відбитків пальців. Справжній, не іграшковий. У ньому є порошок і три пензлики для трьох різних поверхонь, а ще спеціальний папір, щоб знімати відбитки. Мої предки знають, що я, коли виросту, хочу стати приватним детективом. Звісно, вони думають, що я цю дурню переросту. – Цю ідею Тод заперечив байдужим знизуванням плечима. – У книжці розказували все про пальцеві візерунки, папілярні лінії та особливі точки. Вони називаються мінунціями. Щоб відбитки прийняли як доказ у суді, треба мати вісім мінунцій.

Але ближче до діла. Одного дня, коли ви були в кіно, я прийшов сюди, посипав порошком вашу поштову скриньку й дверну ручку та зняв усі можливі відбитки. Розумно зробив, правда?

Дюссандер мовчав. Він вчепився в бильця крісла, і беззубий запалий рот тремтів. Тоду це не сподобалося. Складалося враження, що дідуган от-от розплачеться. Що було б сміховинним. Кривавий Біс Патина у сльозах? З таким самим успіхом можна чекати, що «Шевроле» збанкрутує чи що «Макдональдс» відмовиться від бургерів і почне натомість продавати ікру та трюфелі.

– Я одержав два комплекти відбитків, – вів далі Тод. – Один із них зовсім не відповідав тим, що були в оголошенні про розшук. Я зрозумів, що вони належать листоноші. А решта були ваші. Я знайшов більше за вісім мінунцій. Я знайшов чотирнадцять. – Він розплився в усмішці. – Отак я це й провернув.

– Ти малий гівнюк, – прошипів Дюссандер, і на мить його очі небезпечно спалахнули. Тод відчув, як його пробирає незначний страх, як тоді в коридорі. Та потім Дюссандер знову згорбився в кріслі.

– Кому ти розказував?

– Нікому.

– Навіть своєму другові? Цьому Коні Пеґлеру?

– Фоксі. Фоксі Пеґлеру. Нє, він базікало. Я нікому не казав. У світі немає жодної людини, якій би я аж так довіряв.

– Чого ти хочеш? Грошей? У мене їх, на жаль, нема. У Південній Африці були, хоча нічого такого романтичного й небезпечного, як наркоторгівля. У Бразилії, Парагваї та Санта-Домінго є – було – щось на зразок «товариства випускників». Біженці війни. Я ввійшов у їхнє коло й заробив статок на мінералах та руді – олово, мідь, боксит. А потім усе змінилося. Націоналізм, антиамериканізм. Я міг би виїхати на цих змінах, та люди Візенталя[56] натрапили на мій слід. Невдача йде за невдачею назирці, як пси за сучкою у тічці. Двічі мене мало не схопили. Одного разу я почув розмову жидівських виродків у сусідній кімнаті. Вони повісили Айхмана[57], – прошепотів він. Рука піднялася до шиї, а очі стали круглими, як у дитини, що слухає моторошний уривок страшної казки – «Ганзель і Ґретель», наприклад, чи «Синя Борода». – Він був уже старий, нікому не загрожував. У політику не ліз. І все одно його повісили.

Тод кивнув.

– Зрештою я пішов до єдиних людей, які могли мені допомогти. Вони помагали іншим, а я більше не міг чекати.

– Ви звернулися в ОДЕССУ[58]? – з надією спитав Тод.

– До сицилійців, – сухо відказав Дюссандер, і Тод знову скис. – Усе було домовлено. Фальшиві документи, фальшиве минуле. Хлопче, випити хочеш?

– Так. У вас є «кола»?

– «Коли» нема. – Він вимовив «кол».

– А молоко?

– Молоко. – Дюссандер пішов крізь арку в кухню. Ожила, задзижчавши, лампа денного світла. – Тепер я живу на дивіденди від акцій, – долинув у вітальню його голос. – Акції, які я придбав після війни вже під чужим ім’ям. Через один банк у штаті Мен, якщо тобі цікаво. Банкір, який їх для мене купив, через рік після купівлі сів у в’язницю за вбивство дружини… життя – дивна річ, хлопчику, nein?

Відчинилися й зачинилися дверцята холодильника.

– Сицилійські шакали не знали про ті акції, – сказав він. – Сьогодні вони є всюди, але в ті часи на півночі їх можна було надибати хіба що в Бостоні. Якби знали, то були б й акції забрали. Обдерли б мене, як липку, і відправили в Америку конати від голоду на допомогу з безробіття й продуктові талони.

Тод почув, як відчиняються дверцята комода і в склянку ллється рідина.

– Трохи «Дженерал моторз», трохи «Америкен телефоун енд телеґраф», сто п’ятдесят акцій «Ревіон». Усе це вибрав банкір. Дюфрейн його звали – я запам’ятав це прізвище, бо воно трохи суголосне з моїм. Та тільки дружину свою вбив – тут він був не такий мудрий, як у виборі перспективних акцій. Злочин, скоєний у стані афекту, хлопчику. Це зайвий раз доводить, що всі чоловіки – віслюки, які вміють читати.

Під шелестіння своїх пантофель він повернувся в кімнату. У руках він тримав дві зелені склянки, схожі на ті, що їх роздають задурно на відкриттях бензозаправок. Наливаєш повний бак – отримуєш на дурняк. Різким рухом Дюссандер тицьнув склянку Тоду.

– Перші п’ять років я непогано жив на доходи від акцій, які організував мені цей Дюфрейн. Та потім продав свої акції «Даймонд метч», щоб купити цей будинок і маленький котедж неподалік від Біґ-Сур[59]. А потім інфляція. Рецесія. Я продав котедж, одну за одною збув акції, і вони дали фантастичні прибутки. Дуже шкодую тепер, що не прикупив більше. Але ж я думав, що добре захищений з інших боків. Акції були, як ви, американці, кажете, «авантюрою»… – Він цикнув беззубим ротом і клацнув пальцями.

Тоду стало нудно. Він прийшов сюди не для того, щоб слухати скигління Дюссандера про гроші чи шамотіння про акції. Шантажувати Дюссандера йому ніколи на думку не спадало. Гроші? Що він з ними робитиме? Йому давали кишенькові, він розвозив газети. Якби на тижні його фінансові потреби виросли й перевищили цю загальну суму, то завжди можна знайти людину, якій треба постригти газон.

Тод підніс молоко до губів, та потім завагався. І знову засяяла його усмішка… а в ній був захват. Він простягнув дармову склянку з бензозаправки Дюссандеру.

– Спочатку ви, – сказав хитро.

Дюссандер мовчки на нього витріщився, не розуміючи, а потім підкотив налиті кров’ю очі.

– Gruss Gott[60]! – Він узяв склянку, надпив двічі й віддав назад. – Не хапаю повітря. Не роздираю нігтями горло. Ніякого запаху гіркого мигдалю. Хлопче, це молоко. Молоко. З фермі «Деарилі». На картонній коробці усміхнена корова.

Якусь мить Тод сторожко на нього дивився, потім відпив маленький ковточок. Так, на смак молоко, точно, але пити вже чомусь розхотілося. Він поставив склянку. Дюссандер знизав плечима, узяв свій власний (у ньому плюскотіла чимала порція віскі) і зробив великий ковток. Поцмакав губами.

– Шнапс? – поцікавився Тод.

– Бурбон. «Прадавня доба». Дуже хороший. І дешевий.

Тод побарабанив пальцями по швах джинсів.

– Отже, – сказав Дюссандер, – якщо ти вирішив влізти у власну «авантюру», то маєш знати, що вибрав для цього акції, які нічого не варті.

– Га?

– Шантаж, – пояснив Дюссандер. – Хіба не так це називають у «Манніксі», і «Гаваях: п’ять-нуль», і «Барнабі Джонсі»[61]? Здирництво. Якщо в цьому…

Але Тод нестримно розсміявся – від душі залився хлоп’ячим сміхом. Похитав головою, спробував щось сказати, не зміг і далі сміявся.

– Ні. – Зненацька Дюссандер посірів і перелякався ще більше, ніж раніше, коли вони з Тодом почали бесіду. Він знову зробив великий ковток своєї випивки, скривився, і його пересмикнуло. – Я бачу, що це не… принаймні не вимагання грошей. Але, хоч ти й смієшся, я відчуваю, що здирництво буде інакшим. У чому річ? Навіщо ти прийшов і турбуєш стару людину? Нехай, як ти кажеш, колись я й був нацистом. Навіть у гестапо працював. Але тепер я старий і немічний, і щоб мій кишечник трохи поворухнувся, мені доводиться ставити свічку. То чого тобі треба?

Тод знову посерйознішав. І подивився на Дюссандера зі щирим чарівливим подивом.

– Мені? Я хочу послухати про все це. Просто послухати. Це все, чого я хочу. Правда.

– Послухати про все це? – луною відгукнувся Дюссандер. Вигляд у нього був цілковито спантеличений.

Тод нахилився вперед і сперся засмаглими ліктями на обтислі синіми джинсами коліна.

– Так. Про розстрільні команди. Газові камери. Печі. Про тих, хто мусив копати собі могили, а потім ставати на край, щоб тіло впало вниз. Про… – Кінчиком язика він змочив губи. – Про огляди. Експерименти. Про все. Усі гидючі подробиці.

Дюссандер дивився на нього широко розплющеними очима, і в його погляді прозирала здивована відстороненість – так ветеринар дивиться на кицьку, яка привела кілька двоголових котенят поспіль.

– Ти монстр, – тихо мовив він.

Тод зневажливо пирхнув.

– Якщо вірити книжкам, які я читав для реферату, то монстр у нас – ви, містере Дюссандер, а не я. Це ви спроваджували їх у печі, не я. Дві тисячі на день в Патині до вашого приходу, по три тисячі після, три з половиною тисячі до того, як прийшли росіяни й поклали цьому край. Гіммлер назвав вас експертом з ефективності й нагородив медаллю. І тепер ви звете мене монстром. От капець.

– Усе це гидка американська брехня, – уражено відказав Дюссандер. І гепнув склянкою об стіл, розляпавши бурбон на його поверхню і на руки. – Не я це все затіяв, і вирішувати було не мені. Мені давали накази та директиви, і я їх виконував.

Тод усміхнувся ще ширше – тепер уже самовдоволено.

– О, я знаю, як американці все перекрутили, – пробурмотів Дюссандер. – Але порівняно з вашими політиками наш доктор Геббельс – дитина, що бавиться в садочку, роздивляючись картинки в книжках. Вони говорять про моральність, а самі спалюють малих дітей і старих жінок напалмом. Тих, хто ухиляється від призову, називають боягузами та пацифістами. За відмову виконувати наказ або саджають, або батогами виганяють із країни. Тих, хто виходить на демонстрації проти нещасливої пригоди цієї країни в Азії, б’ють кийками на вулицях. Американських військовослужбовців, які вбивають невинних, нагороджують президенти, урочисто вітають парадами й прапорами вдома після того, як вони кололи багнетом діточок і палили шпиталі. Безплатні вечері їм, ключі від міста, квитки на футбольні ігри професійних команд. – Він відсалютував склянкою в бік Тода. – Як воєнних злочинців за те, що виконували накази й директиви судять лише тих, хто програв. – Він випив і зайшовся кашлем, від чого його щоки знову порожевіли.

Під час цієї промови Тод неспокійно совався на стільці, як це робив завжди, коли батьки обговорювали вечірній випуск новин. «Старий добрий Волтер Клондайк» – називав його тато. На політичні погляди Дюссандера йому було так само начхати, як і на акції Дюссандера. У його уявленні люди вигадали політику, щоб прикривати нею інші штуки. Як, наприклад, коли він торік хотів помацати, що там під сукнею в Шарон Екерман. Шарон сказала, що це погано, так робити не можна, хоча тон її голосу свідчив про зовсім протилежне – її ця ідейка зацікавила. Тому він навішав їй, що хоче стати лікарем, коли виросте, і тоді вона йому дозволила. Це й була політика. Він хотів почути про німецьких лікарів, які намагалися спарувати жінок із собаками, саджали близнюків у холодильник, щоб дізнатися, помруть вони одночасно чи хтось протягне довше, а ще про електрошокову терапію, й операції без анестезії, і німецьких солдатів, які ґвалтували стільки жінок, скільки хотіли. Усе інше було просто нудною дурнею, якою прикрили все гидюче після того, як хтось прийшов і поклав усьому край.

– Якби я не виконував наказів, мене б убили. – Дюссандер важко дихав, його торс розгойдувався в кріслі вперед-назад, і рипіли пружини. Навколо нього висіла хмарка перегару. – Завжди був російський фронт, nicht wahr[62]! Наші лідери були божевільні, безперечно, але хіба з божевільними сперечаються? Особливо коли найбожевільнішому з них таланило, як самому Сатані? Він дивом уник блискучої спроби прикінчити його. Тих, хто це замислив, задушили струною від піаніно. Душили повільно. А їхню передсмертну агонію зняли на плівку, щоб була наука еліті…

– Ага! Круто! – поривчасто викрикнув Тод. – А ви те кіно бачили?

– Так. Я бачив. Ми всі бачили, що стається з тими, хто не хоче чи не може бігти поперед вітру й чекати кінця бурі. Те, що ми тоді робили, було правильно. Для того часу й місця то було правильно. Я б знову зробив те саме. Але…

Його погляд упав на склянку. Порожню.

– …але я не хочу про це говорити, навіть думати не хочу. Те, що ми робили, диктувалося лише намаганням вижити. А у виживанні нема нічого привабливого. Мені снилися сни… – Із коробки на телевізорі він повільно витяг цигарку. – Так. Роками снилися. Чорнота, а в ній звуки. Двигуни тракторів. Бульдозерів. Приклади рушниць, що б’ються в замерзлу землю чи людські черепи. Свистки, сирени, постріли з пістолетів, пронизливі крики. Двері вагонів для худоби, що гуркочуть, відчиняючись, у холодні зимові пообіддя.

А потім у моїх снах усі звуки припинялися – і в темряві розплющувалися очі, блискучі, мов очі тварин у тропічному лісі. Багато років я жив на краю джунглів, і, мабуть, тому в цих снах відчував запах джунглів. Прокидався я весь мокрий від поту, серце калаталося в грудях, кулак затуляв рота, щоб заглушити крики. І я думав: «Сон – це насправді». Бразилія, Парагвай, Куба… вони – це сон. У реальності я досі в Патині. Сьогодні росіяни вже ближче, ніж учора. Дехто з них пригадує, як у сорок третьому вони змушені були їсти заморожені трупи німців, щоб вижити. А тепер вони прагнуть напитися гарячої німецької крові. Подейкували, хлопче, що деякі так і зробили, коли прийшли в Німеччину: перетяли горло кільком полоненим й пили їхню кров із черевиків. Я прокидався й думав: «Робота повинна тривати, хоча б для того, аби зникли докази того, що ми тут робили, чи щоб світ, який не хоче в це вірити, не мусив би вірити». Я думав: «Робота повинна тривати, якщо ми хочемо вижити».

Тод слухав дуже уважно і з великою цікавістю, хоч раніше й був неуважний. Усе, що той розповідав, було чудово, але він не сумнівався, що наступні дні подарують щось іще цікавіше. Дюссандера потрібно лише трохи підштовхнути. Чорт, пощастило ж йому. Багато хто в його віці вже впадає в маразм.

Дюссандер глибоко затягнувся цигаркою.

– Згодом, коли сни припинилися, бували дні, коли мені ввижалося, ніби я бачу когось із Патина. Не наглядачів чи колег-офіцерів. Завжди тільки в’язнів. Пригадую один день у ФРН, десять років тому. На автобані сталась аварія. Транспорт зупинився на всіх смугах. Я сидів у своєму «морисі»[63], слухав радіо, чекав, коли всі поїдуть. Глянув праворуч. У сусідній смузі стояв старезний «Фіат сімка», і чоловік за кермом дивився на мене. Років п’ятдесят, хворий вигляд. На щоці в нього красувався шрам, волосся було сиве, коротке, погано підстрижене. Я відвів погляд. Минали хвилини, але транспорт і не думав рухатись. Я крадькома поглядав на чоловіка в «сімці». І щоразу бачив, що він дивиться на мене. Обличчя непорушне, мов смерть, очі глибоко запалі. Раптом мене охопила впевненість у тому, що він був у Патині. Був там і впізнав мене.

Дюссандер провів рукою по очах.

– Тоді зима була. Чоловік був у пальті. Але якби я вийшов із машини, підійшов до нього, змусив зняти пальто й закасав рукав сорочки, то на руці побачив би номер – я в цьому нітрохи не сумнівався. Урешті-решт машини в заторі знову рушили. Я від’їхав од «сімки». Якби ми так простояли ще десять хвилин, я б, напевно, не витримав, вийшов із машини й витяг старого з-за керма. Я б його віддубасив, навіть якби не знайшов того номера. Віддубасив би за те, що так на мене зиркав. Невдовзі по тому я виїхав із Німеччини назавше.

– Пощастило, – зауважив Тод.

Дюссандер тільки плечима знизав.

– Усюди було однаково. У Гавані, Мехіко, Римі. Знаєш, я три роки в Римі прожив. Бачив, як на мене в кафе поверх капучино дивиться якийсь чоловік… жінка у вестибюлі, яку, здавалося, більше цікавив я, ніж журнал… офіціант у ресторані, що кидав на мене погляди, обслуговуючи інших відвідувачів. Я був свято переконаний, що ці люди вивчають мене, і тієї ночі мені снився той сон – звуки, джунглі, очі.

Та коли я переїхав в Америку, то викинув усе з голови. Я ходив у кіно. Раз на тиждень вибирався кудись поїсти, в один із тих фаст-фудів, де так чисто, затишно і світло від ламп денного світла. Тут, у будинку, я складав пазли, читав романи – погані здебільшого, – дивився телевізор. Вечорами заливався алкоголем, поки не відчував, що спати хочеться. І сни мене полишили. А коли я бачу, що на мене зиркають у супермаркеті, бібліотеці чи тютюновій крамничці, то вирішую, що схожий на їхнього дідуся… чи старого вчителя… чи сусіда з містечка, яке вони покинули багато років тому. – Дивлячись на Тода, він похитав головою. – Те, що сталося в Патині, відбувалося з іншим чоловіком. Не зі мною.

– Чудово! – вигукнув Тод. – Я хочу про все це почути.

Дюссандер міцно стулив повіки, а потім повільно розплющив очі.

– Ти не розумієш. Я не хочу про це говорити.

– Але говоритимете. Бо інакше я всім розкажу, хто ви такий.

Із посірілим обличчям Дюссандер втупився в нього.

– Я так і знав, – сказав він. – Рано чи пізно почнеться вимагання.

– Сьогодні я хочу почути про газові камери, – сказав Тод. – Як ви підсмажували євреїв. – Сліпуча усмішка, широка, осяйна. – Але, перш ніж почнете, вставте зуби. Із ними ви маєте кращий вигляд, однозначно.

Дюссандер зробив усе так, як сказав йому Тод. Він розповідав про газові камери й печі, аж поки Тоду не настала пора йти додому обідати. І щоразу, коли він намагався перевести розмову на якісь загальні речі, Тод рішучо насуплювався й запитував щось, уточнюючи, щоб повернути його в колію. Дюссандер багато пив, поки говорив. І не усміхався.

Зате усміхався Тод. Його усмішок вистачало на двох.