Читать книгу Пульт Ґвенді - Стівен Кінг - Страница 2

З міста Касл-Рок до «Касл-В’ю» ведуть три шляхи: 117 траса, Плезент-роуд і Сходи самогубців. Щодня цього літа – так, навіть у неділю – дванадцятирічна Ґвенді Пітерсон підіймається цими сходами, які тримаються на міцних (хоч уже й іржавих від часу) ґвинтах і зміяться вгору вздовж урвища. Перші сто сходинок вона проходить спокійним кроком, дріботить по наступних ста, а останні сто п’ять змушує себе пробігти, скрутившись, як каже її тато, у три погибелі. Нагорі вона схиляється, розпашіла, обперши руки об коліна, на щоки поналипали пропітнілі пасма волосся (під час цього останнього відрізку її хвостик постійно розкуйовджується, як би туго вона його не зав’язувала), відсапується, ніби старий тягловий кінь. Хоча деякі покращення все ж відбулися. Випроставшись і дивлячись униз уздовж тіла, вона вже бачить кінчики своїх кросівок. Ще в червні, в останній день навчання, на який також припав її останній день у касл-рокській початковій школі, це їй не вдавалося.

Пропітніла сорочка прилипла до тіла, але, у цілому, почувається вона доволі добре. У червні, щоразу, як вона досягала вершини, їй здавалося, що от-от помре від серцевого нападу. Поблизу чутно викрики дітлахів на ігровому майданчику. Трохи оддалік лунає цокання від удару алюмінієвою биткою по бейсбольному м’ячу; там хлопці зі Старшої ліги тренуються до благодійного матчу на День праці.

Вона витирає окуляри хустинкою, яку саме з цією метою тримає в кишені сорочки, коли її хтось кличе:

– Агов, дівчинко! Ходи-но сюди на хвильку. Нам з тобою треба побалакати.

Ґвенді вдягає окуляри – і розмитий світ знову набуває чіткості. У затінку на лаві, обіч гравійної доріжки, яка веде від сходів до парку культури й відпочинку «Касл-В’ю», сидить чоловік у чорних джинсах, чорному піджаку, ніби від костюма, і білій сорочці, розщібненій на верхній ґудзик. На голові в нього маленький охайний чорний капелюх. Ще настане час, коли Ґвенді снитимуться жахіття про той капелюх.

Цього тижня чоловік сидів тут на лавці щодня, завжди читаючи одну й ту ж книжку («Веселка тяжіння»[1] – товста і вкрай складна з вигляду), але до сьогодні нічого їй не казав. Ґвенді сторожко розглядає його.

– Мені не можна розмовляти з незнайомцями.

– Це чудова порада.

На вигляд він одного віку з її татом, мабуть, десь тридцяти восьми років чи щось таке, і не видається лихим. Щоправда, те, що спекотного серпневого ранку він сидить одягнений у чорний піджак, уже робить його, на розсуд Ґвенді, потенційним диваком.

– Мабуть, це мама дала її тобі.

– Тато, – каже Ґвенді.

Аби дістатися до майданчика, треба пройти повз незнайомця, і якщо він дійсно дивак, то може спробувати схопити її, та це дівчину не турбує. Зрештою, надворі білий день, поряд ігровий майданчик, де вдосталь людей, тож її почують.

– У такому разі, – каже чоловік у чорному піджаку, – дозволь представитись. Я Річард Ферріс. А ти…

Вона вагається, тоді задумується, яка з того шкода?

– Ґвенді Пітерсон.

– Ну от. Ось ми й знайомі.

Ґвенді хитає головою.

– Імена – це ще не знайомство.

Він закидає голову і сміється. Цей сміх абсолютно чарівний у своєму щирому прояві доброго гумору, і Ґвенді не може не усміхнутися. Хоча все ще й тримає дистанцію.

Він наводить на неї палець, ніби пістолет: пух.

– Це гарно. Ти молодець, Ґвенді. І раз ми вже почали, то що це в тебе за ім’я?

– Комбінація. Тато хотів, щоб було Ґвендоліна – так звали його бабусю, – а мама хотіла Венді, як у «Пітері Пені». Тож вони зійшлися на такому. А у вас зараз відпустка, містере Ферріс?

Бо все скидається на те; зрештою, вони ж бо в Мейні, а Мейн величає себе Столицею відпусток. Це пишуть навіть на номерних знаках.

– Можна сказати й так. Я подорожую то тут, то там. Цього тижня в Мічигані, наступного – у Флориді, а тоді, може, заскочу на Коні-Айленд[2] на редхот[3] і поїздку на «Циклоні».[4] Я з тих, кого можна назвати бродягою, і Америка – мій терéн. Приглядаю за певними людьми і час від часу навідую їх знову, щоб подивитись, як у них справи.

«Клац», – стукає битка десь із-поза майданчика і чуються оплески.

– Що ж, було приємно побалакати з вами, містере Ферріс, але мені справді треба йти…

– Побудь ще трохи. Розумієш, ти одна з тих, за ким я зовсім віднедавна приглядаю.

Це мало б прозвучати лиховісно (так воно і є, зрештою), та він усе ще посміхається навздогін до свого сміху, його погляд жвавий, і якщо він і справді якийсь Збоченець Честер,[5] то гарно приховує це. Як це роблять найвправніші з них, припускає вона. Заходь у мою хатинку, сказав павук до мухи.[6]

– У мене є теорія щодо вас, міс Ґвенді Пітерсон. Сформована, як і всі найкращі теорії, після ретельних спостережень. Хочете почути її?

– Мабуть, так.

– Я помітив, що ти трішки повненька.

Напевно, він бачить, як вона напружилась від цих слів, бо здіймає руку і хитає головою, ніби кажучи «не так швидко».

– Можливо, ти навіть вважаєш себе товстою, бо ж дівчата й жінки в нашій країні мають дивні думки щодо свого вигляду. ЗМІ… Ти знаєш, що значить «ЗМІ»?

– Авжеж. Газети, телевізор, «Тайм» і «Ньюзвік».

– Саме так. Отже. ЗМІ кажуть: «Дівчата, жінки, ви можете стати ким забажаєте в цьому чудесному новому світі рівності, за умови, що, випроставшись, можете бачити кінчики пальців своїх ніг».

«Він точно спостерігав за мною, – думає Ґвенді, – я ж бо роблю це щодня, діставшись до вершини».

Вона шаріється. Не може нічого вдіяти з цим, але барва – лише ззовні. Усередині ж у ній вирує виклик. Це саме те, що змусило її поставити на перше місце пробіжку сходами. Це і Френкі Стоун.

– Моя теорія полягає в тому, що хтось дражнив тебе через твою вагу, або через те, як ти виглядаєш, або і те, й інше, і ти вирішила показати їм. Близько? Може, не точно в яблучко, зате ж у мішень влучив?

Може, тому, що це незнайомець, їй напрочуд легко було розповісти йому те, у чому не зізнавалася ще жодному з батьків. Чи, може, це через його сині очі, допитливі й цікаві, але без злостивості в них – принаймні такої, яку можна помітити.

– Один хлопець у школі, Френкі Стоун, почав називати мене Ґуд’їр. Ну знаєте, як…

– Як дирижабль. Так, я знаю дирижаблі «Ґуд’їр».

– Ага. Френкі – смердючка.

Вона вже думає розповісти чоловіку про те, як Френкі набундючено походжає по майданчику, приказуючи: «Френкі Стоун – крутий пацан! Хуєм розбиває жбан!», але вирішує не робити цього.

– Інші хлопці також почали називати мене так, а потім і кілька дівчат підхопили. Не мої подруги, інші. Це було в шостому класі. Наступного місяця починається середня школа, і… ну…

– Ти вирішила, що не дозволиш цьому прізвиську переслідувати тебе там, – каже містер Річард Ферріс. – Розумію. А ще, між іншим, ти підростеш.

Він оглядає її згори донизу, але так, що їй від того геть не моторошно. Якось радше по-науковому.

– Гадаю, ти вимахаєш десь до п’яти футів і десяти-одинадцяти дюймів,[7] поки виростеш. Будеш висока, як для дівчини.

– Уже почала, – каже Ґвенді, – але не хочу чекати до того часу.

– Усе майже так, як я й думав, – каже Ферріс. – Не чекай, не сцикай і не ний, бери й роби. Атакуй у лоб. Це варте захоплення. Саме тому я й хотів познайомитись.

– Було приємно побалакати з вами, містере Ферріс, але мушу йти.

– Ні. Тобі треба ще побути тут.

Він більше не всміхається. Його обличчя суворе, а сині очі ніби посіріли. Капелюх відкидає тонку смужку тіні на його чоло, ніби татуювання.

– У мене для тебе дещо є. Подарунок. Бо ти особлива.

– Я не беру нічого від незнайомців, – каже Ґвенді.

Зараз їй уже трошки лячно. Може, навіть більше, ніж трошки.

– Імена – це ще не знайомство, тут я з тобою згоден. Але ж ми не незнайомці: ти і я. Я знаю тебе і знаю, що річ, яка є в мене, була зроблена для когось такого, як ти. Для того, хто молодий і міцно стоїть на ногах. Я відчув тебе, Ґвенді, ще задовго до того, як побачив. І ось ти прийшла, – він тягнеться до краю лавки і плескає по ньому. – Ходи, сядь біля мене.

Ґвенді підходить до лавки, почуваючись, ніби дівчинка у сні.

– Ви… містере Ферріс, ви хочете скривдити мене?

Він усміхається.

– Схопити тебе? Затягнути в кущі і, можливо, зробити з тобою якусь гидоту?

Він вказує пальцем через доріжку і на сорок з чимось футів далі по ній. Там, на гірках, гойдалках і рукоходах бавляться дві-три дюжини дітлахів у футболках касл-рокського денного табору, а за ними наглядають четверо вихователів.

– Не думаю, що в мене щось вийде, а ти? Та й до того ж маленькі дівчатка не цікавлять мене в сексуальному плані. Як правило, вони взагалі мене не цікавлять, але, як я вже й казав – чи принаймні натякнув, – ти інакша. А зараз сідай.

Вона сідає. Піт, що вкрив усе її тіло, охолонув. Їй спадає на думку, що, попри всі ці невимушені балачки, він зараз спробує поцілувати її, і байдуже йому до дітей на майданчику та їхніх вихователів-підлітків. Утім він цього не робить. Сягає попід лавку і дістає брезентову торбину, затягнуту шнурком. Відкриває її й видобуває звідти красиву коробку з червоного дерева, яка виблискує таким насиченим коричневим кольором, що дівчинка бачить крихітні червонясті відблиски глибоко в оздобленні. Коробка десь п’ятнадцяти дюймів завдовжки, мабуть, із фут завширшки і вполовину заввишки. Вона відразу хоче її, і не лише тому, що це красива річ. Вона хоче її, бо вона належить їй. Це ніби щось дуже цінне, дуже любе й загублене так давно, що вже й майже забулося, але зараз його знову знайшли. Ніби вона володіла цією річчю в іншому житті, коли була принцесою, чи щось таке.

– Що це? – тихим голосом питає Ґвенді.

– Кнопковий пульт, – каже він. – Твій кнопковий пульт. Дивись.

Чоловік нахиляється, щоб вона могла побачити маленькі кнопки на поверхні пульта: шість у рядах по дві і ще по одній з кожного боку. Загалом вісім. Серед парних кнопок: світло-зелена і темно-зелена, жовта й помаранчева, синя та фіолетова. Кнопка на одному кінці червона. На іншому – чорна. А ще на кожному кінці пульта знаходиться по маленькому важелю, а посередині – щось схоже на слот.

– Кнопки дуже важко натискати, – каже Ферріс. – Треба робити це великим пальцем і докладати багато сили. І це добре, повір мені. Не дуже гарна ідея помилятися з ними, о ні. Особливо з чорною.

Ґвенді вже й забула, що боялася цього чоловіка. Вона зачарована пультом, і коли незнайомець простягає його, дівчинка бере. Вона очікувала, що він буде важким, бо ж червоне дерево – важкий матеріал, до того ж хто знає, що там усередині – але це не так. Вона може побалансувати ним на рівних пальцях. Ґвенді пробігає пальцем по дзеркальній, дещо опуклій поверхні кнопок, здається, майже відчуваючи, як кольори осяюють її шкіру.

– Чому? Що вони роблять?

– Обговоримо їх пізніше. А зараз зверни увагу на маленькі важелі. Тягнути їх набагато легше, ніж натискати на кнопки, достатньо й мізинчика. Якщо потягнути той, що ліворуч – біля червоної кнопки, – він видасть шоколадну цукерку у вигляді тварини.

– Я не… – починає Ґвенді.

– Ти не береш цукерки від незнайомців, я знаю, – каже Ферріс і підкочує очі так, що вона аж пирхає. – Хіба ми не пройшли це, Ґвенді?

– Я не це хотіла сказати. Я не їм шоколад – ось що я хотіла сказати. Тільки не цього літа. Як я схудну, якщо їстиму солодощі? Повірте, як почну, то вже не зможу спинитись. А шоколад – це найгірше. Я ніби той шокоголік.

– А, але ж у тому й уся чарівність шоколадок, які видає пульт, – каже Річард Ферріс. – Вони маленькі, не більші за желейки, і дуже солодкі… але, з’ївши одну, іншої вже не схочеш. Захочеш пообідати, але без добавки. І солодощів також більше не захочеш. Особливо тих нічних убивць талії.

Ґвенді, котра ще до цього літа завжди полюбляла зробити собі сандвіч з арахісовим маслом і маршмелоу десь так за годинку до сну, знає, про що говорить чоловік. До того ж вона завжди просто вмирає з голоду після ранкових пробіжок.

– Схоже на якийсь чудернацький дієтичний продукт, – каже вона. – Такі штуки, які насичують тебе і від яких пісяєш, як скажений. Моя бабуся якось пробувала таке, і вже за тиждень її вернуло від них.

– Ні. Це просто шоколад. Але чистий. Не як ті батончики з магазину. Ось, спробуй.

Вона обмірковує цю думку, але недовго. Огортає мізинець навколо важеля – він надто маленький, щоб з легкістю вправлятися з ним іншими пальцями, – і тягне. Слот відкривається. Виїжджає вузька дерев’яна підставочка. На ній – шоколадний кролик, не більший за желейку, точно як і казав містер Ферріс.

Вона підіймає його і розглядає вражено й зачудовано.

– Ого. Тільки гляньте на пушок. А вушка! І маленькі, милі оченята.

– Так, – погоджується чоловік. – Прекрасна річ, еге ж? А зараз закидай до рота! Хутко!

Ґвенді так і робить, навіть не задумуючись, і її рот сповнює солодкість. Він має рацію: дівчинка ще ніколи не куштувала шоколадки «Герші», такої ж смачної. Вона навіть не пригадує, щоб колись куштувала будь-що настільки ж смачне. Цей чудовий смак не лише в її роті – він заповнив усю голову. Поки цукерка тане на язиці, маленька підставка заїжджає назад, і слот закривається.

– Смачно? – питає Ферріс.

– М-м-м, – це все, на що вона спроможна.

Якби це були звичайні цукерки, вона б повелася, як пацюк у науковому експерименті, смикаючи за той маленький важіль, допоки він не зламається або ж цукерки не припинять виходити. Але їй більше не хочеться. Та й вона вже не думає, що заходитиме за слаші[8] у снек-бар у дальньому кінці ігрового майданчика. Вона геть не голодна. Вона…

– Ти задоволена? – питає Ферріс.

– Так!

Це саме те слово. Вона ще ніколи не була нічим так задоволена, навіть двоколісним велосипедом, який їй подарували на дев’ятий день народження.

– Добре. Завтра тобі, мабуть, захочеться ще, і якщо так, можеш взяти ще одну, бо в тебе буде пульт. Це твій пульт, принаймні поки що.

– А скільки в ньому шоколадних тваринок?

Замість відповіді, він пропонує їй потягнути важіль з протилежного кінця пульта.

– Він видає інші цукерки?

– Спробуй – і побачиш.

Вона огортає мізинець навколо маленького важеля і тягне за нього. Цього разу, коли зі слоту виїжджає підставка, на ній лежить срібна монета, така велика і блискуча, що їй аж доводиться примружитись через ранкове світло, котре відбивається від тієї. Дівчинка бере її, і підставка заїжджає назад. Монета важка. На ній зображено профіль жінки. На її голові щось на кшталт тіари.[9] Нижче – півколо з зірок, розбите датою: 1891. Угорі – слова E Plurbis Unum.[10]

– Це срібний долар Моргана, – каже їй Ферріс повчальним тоном. – Майже півунції чистого срібла. Створений містером Джорджем Морганом, котрому було лише тридцять років, коли він вигравірував лик Анни Вільямс, шляхетної жінки з Філадельфії, на тому боці, що ми звемо «лицевою» стороною монети. На зворотному боці – американський орел.

– Яка краса, – видихає вона, а потім – з великою неохотою – простягає монету йому.

Ферріс схрещує руки на грудях і хитає головою.

– Вона не моя, Ґвенді. Вона твоя. Усе, що виходить із цього пульта, належить тобі – цукерки і монети, – бо пульт належить тобі. До речі, зараз нумізмати оцінюють такий долар Моргана ледь не у шістсот доларів.

– Я… я не можу взяти його, – каже дівчинка.

Її голос далекий від власних вух. Вона почувається (як і два місяці тому, коли тільки почала бігати Сходами самогубців), ніби ось-ось зомліє.

– Я не зробила нічого, щоб заробити його.

– Але ще зробиш.

Із кишені свого чорного піджака він дістає старомодний кишеньковий годинник. Той вистрілює в очі Ґвенді ще більшою кількістю сонячних промінців, хіба що ці вже золоті, а не срібні. Ферріс піднімає кришку й дивиться на циферблат під нею. Тоді кидає годинник назад до кишені.

– Мій час збігає, тож дивись на кнопки й уважно слухай. Можеш це зробити?

– Т-так.

– Спершу поклади срібний долар до кишені. Він тебе відволікає.

Вона робить, як сказано. Відчуває його стегном, те важкеньке кружальце.

– Скільки у світі континентів, Ґвенді? Знаєш?

– Сім, – каже вона. Вони проходили це у третьому чи в четвертому класі.

– Правильно. Але оскільки Антарктида, зі зрозумілих на те причин, не населена, вона тут не представлена… окрім, звісно, чорної кнопки, але ми ще повернемося до неї.

Одна за одною він починає постукувати по опуклій поверхні кнопок, розташованих у парах.

– Світло-зелена – Азія. Темно-зелена – Африка. Помаранчева – Європа. Жовта – Австралія. Синя – Північна Америка. Фіолетова – Південна Америка. Розумієш, про що я? Пригадуєш?

– Так.

Вона каже це без вагань. Вона завжди мала хорошу пам’ять, але зараз у неї виникає божевільна думка, ніби та чудесна цукерка, яку вона з’їла, ще більше підсилює її зосередженість. Вона не знає, що це все значить, та чи пам’ятає, який колір представляє який континент? Абсолютно.

– А що робить червона?

– Що тільки захочеш, – каже він. – А ти захочеш, власник пульта завжди хоче. Це нормально. Хотіти знати речі й робити речі – у цьому вся суть людського роду. Дослідження, Ґвенді! Це і недуга, і панацея!

«Я вже більше не в Касл-Року, – думає Ґвенді. – Я зайшла в одне з тих місць, про які люблю читати. В Оз, Нарнію чи Гобітон. Цього не може бути».

– Лише запам’ятай, – провадить чоловік, – червона кнопка – єдина, якою можна користуватися більше, ніж один раз.

– А як щодо чорної?

– Вона – усе, – каже Ферріс і встає. – Усе на світі. Велика цяця, як сказав би твій тато.

Вона дивиться на нього отетеріло. Її тато справді так каже.

– Звідки ви знаєте, що мій та…

– Вибач, що перебиваю, це дуже неввічливо, але мені й справі треба йти. Бережи цей пульт. Він дає гостинці, та вони – маленька винагорода за відповідальність. І будь обачна. Якщо твої батьки знайдуть його, у них виникнуть питання.

– О Боже, це й так зрозуміло, – каже Ґвенді й видає беззвучний шепітливий смішок. Вона почувається ніби вдареною в живіт. – Містере Ферріс, а чому ви дали його мені? Чому мені?

– У нашому світі, – мовить Ферріс, дивлячись на неї згори, – заховано великі арсенали зброї, яка може знищити все життя на цій планеті на мільйони років уперед. Чоловіки й жінки, що відповідають за неї, щодня ставлять собі те ж саме питання. Я спинився на тобі, бо ти – найкращий вибір у цьому місці й у цей час. Бережи пульт. Раджу зробити так, щоб його не знайшов ніхто – не лише твої батьки, – бо люди допитливі. Коли вони бачать важіль, то хочуть потягнути за нього. А коли бачать кнопку – хочуть натиснути на неї.

– Але що станеться, якщо натиснуть? Що станеться, якщо я натисну?

Річард Ферріс лише посміхається й вирушає до скелі, де стоїть знак:

«ОБЕРЕЖНО! ДІТЯМ ДО 10 РОКІВ БЕЗ СУПРОВОДУ ДОРОСЛИХ

ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО!»

Тоді він розвертається:

– А скажи-но! Чому вони називаються Сходами самогубців, Ґвенді?

– Бо в 1934 році з них стрибнув один чоловік чи щось таке, – каже вона, тримаючи пульт на колінах. – А чотири-п’ять років тому стрибнула жінка. Тато каже, що в міській раді обговорювали, щоб зняти їх, але в раді самі лише республіканці, а республіканці ненавидять зміни. Десь так каже мій тато. Один із них доводив, що сходи є туристичною принадою, як воно, типу, і є насправді, і що одне самогубство на тридцять п’ять з гаком років – це не так уже й жахливо. Він сказав, що якщо це ставатиметься частіше, вони проголосують ще раз.

Містер Ферріс усміхається:

– Маленькі міста! Їх неможливо не любити!

– Я відповіла на ваше питання, тепер ви дайте відповідь на моє! Що станеться, якщо я натисну на котрусь із цих кнопок? Наприклад, що буде, якщо я натисну на ту, що позначає Африку?

І щойно її великий палець торкається темно-зеленої кнопки, вона відчуває спокусу – не сильну, але відчутну – натиснути й перевірити самій.

Його посмішка перетворюється на оскал. Не надто приємний, на думку Ґвенді Пітерсон.

– Для чого питати те, що й так знаєш?

Перш ніж вона може сказати бодай слово, він уже рушив сходами донизу. Дівчинка деякий час сидить на лавці, тоді встає, підбігає до іржавого залізного сходового маршу й дивиться вниз. Хоча й у містера Ферріса не було достатньо часу, щоб зійти до самого низу – бодай наблизитись – від нього не лишилось і сліду. Чи то пак майже. На півшляху нижче, десь за сто п’ятдесят залізних сходинок, лежить його маленький охайний капелюх – чи то покинутий, чи то здутий вітром.

Вона повертається на лавку і кладе пульт – свій пульт – у брезентову торбину з затяжками, тоді спускається сходами, увесь шлях тримаючись за поручень. Дійшовши до маленького круглого капелюха, думає підняти його, та натомість відфутболює вбік, дивлячись, як він падає, перевертаючись у повітрі, і приземляється в бур’янах. Коли вона повертається туди трохи пізніше того ж дня, його вже немає на місці.

Надворі 22 серпня 1974 року.