Читать книгу Історія Лізі - Стівен Кінг - Страница 17

Лізі прокинулася. Вона сиділа, випроставши спину на ліжку й відчуваючи, як висихає піт на її лобі та під пахвами. Тут було відносно прохолодно завдяки вентилятору над головою, а проте їй було гаряче, як…

Їй було гаряче так, ніби вона сиділа в духовці засмоктування.

– Якщо й справді людина, яка сидить у духовці, може щось почувати, – сказала вона і знервовано засміялася.

Її сон швидко блякнув і розвалювався на шматки й клапті – єдине, що вона могла пригадати з якоюсь ясністю, було червоне світло призахідного сонця, яке десь сідало за обрій, – але вона прокинулася з божевільною переконаністю, що загніздилася десь на передньому краї її розуму, з божевільним імперативом: вона повинна знайти ту клятущу лопату. Срібну лопату.

– Навіщо? – запитала вона в порожньої кімнати.

Вона взяла годинник із нічного столика й піднесла його ближче до очей, переконана: він повідомить їй, що вона спала годину, а може, й дві. Вона була приголомшена, коли побачила, що її сон тривав рівно дванадцять хвилин. Вона поставила годинник назад, на нічний столик, і витерла руки об передню частину своєї блузки, так, ніби підібрала щось брудне й насичене мікробами.

– Навіщо мені та річ?

«А ти менше думай». Це був голос Скота, а не її власний. Вона рідко чула його з такою ясністю цими днями, але тепер вона його почула. Гучний і чистий. «Воно тебе не стосується. Ти просто знайди її й поклади… ет, ти добре знаєш, куди її покласти».

Звичайно, вона знала.

– Там, де вона мені знадобиться, – прошепотіла вона й потерла собі обличчя долонями, коротко засміявшись.

«Правильно, моя люба дитино, – погодився з нею її мертвий чоловік. – Там, де ти відчуєш, що треба її покласти».