Читать книгу У війни не жіноче обличчя - Светлана Алексиевич - Страница 6

«Сорок перший рік… Ми в оточенні. З нами політрук Лунін… Він зачитав наказ, що радянські солдати ворогові не здаються. У нас, як сказав товариш Сталін, полонених немає, а є зрадники. Хлопці вийняли пістолети… Політрук наказав: «Не треба. Живіть, хлопці, ви – молоді». А сам застрелився…

А це вже сорок третій… Радянська армія наступає. Йшли Білоруссю. Пригадую маленького хлопчика. Він вибіг до нас звідкись із-під землі, з льоху, і кричав: «Убийте мою мамку… Убийте! Вона німця любила…» Його очі здавалися круглими зі страху. Слідом бігла чорна стара. Уся в чорному. Бігла і хрестилася: “Не слухайте дитя. Дитя збожеволіло…”»

«Викликали мене до школи… Зі мною розмовляла вчителька, яка повернулася з евакуації:

– Я хочу перевести вашого сина до іншого класу. У моєму класі – найкращі учні.

– Але у мого сина тільки «п’ятірки».

– Це нічого не важить. Хлопчик жив під німцями.

– Так, нам було важко.

– Я не про те. Усі, хто був в окупації… Вони під підозрою…

– Що? Я не розумію…

– Він про німців дітям розповідає. І він заїкається.

– Це в нього зі страху. Його побив німецький офіцер, який жив у нас на квартирі. Був невдоволений, як син почистив йому чоботи.

– Ось бачите… Самі зізнаєтеся… Ви жили поряд із ворогом…

– А хто цього ворога допустив до самої Москви? Хто нас тут залишив із нашими дітьми?

Зі мною – істерика…

Два дні боялася, що вчителька повідомить про мене. Але вона залишила сина у своєму класі…»

«Удень ми боялися німців і поліцаїв, а вночі – партизанів. У мене останню корівку партизани забрали, залишився у нас тільки кіт. Партизани голодні, злі. Повели мою корівку, а я – за ними… Кілометрів десять ішла. Благала – віддайте. Троє дітей голодних у хаті на печі залишила. «Іди, тітко! – насварили. – Бо пристрелимо».

Спробуй знайди під час війни добру людину…

Свій на свого йшов. Діти куркулів повернулися із заслання. Батьки їхні загинули, і вони служили німецькій владі. Мстилися. Один застрелив у хаті старого вчителя. Нашого сусіда. Той колись донос зробив на його батька, розкуркулював. Був затятий комуніст.

Німці спочатку розпустили колгоспи, дали людям землю. Люди зітхнули після Сталіна. Ми сплачували оброк… Акуратно сплачували… А потім стали нас палити. Нас і будинки наші. Худобу забирали, а людей палили.

Ой, доню, я слів боюся. Слова страшні… Я добром рятувалася, нікому не бажала зла. Усіх жаліла…»

«Я до Берліна з армією дійшла…

Повернулася до свого села з двома орденами Слави і медалями. Пожила три дні, а на четвертий раненько мама піднімає мене з ліжка, поки всі сплять: «Донечко, я тобі зібрала вузлик. Йди. Йди… Йди звідси… У тебе ще дві молодші сестрички підростають. Хто їх заміж візьме? Усі знають, що ти чотири роки була на фронті, з чоловіками…»

Не чіпайте мою душу. Напишіть, як інші писали, про мої нагороди…»

«На війні як на війні. Це вам не театр…

Вишикували на галявині загін, ми стали кільцем. А посередині – Мишко К. і Коля М. – наші хлопці. Мишко був сміливий розвідник, на гармошці грав. Ніхто краще за Колю не співав…

Вирок читали довго: у такому-то селі силоміць вимагали дві пляшки самогону, а вночі… двох хазяйських дівчаток зґвалтували… А в такому-то селі у селянина… забрали пальто і швейну машинку, яку відразу ж пропили, у сусідів…

Присуджуються до розстрілу… Вирок остаточний і оскарженню не підлягає.

«Хто розстрілюватиме?» – Загін мовчить… «Хто?» – Мовчимо… Командир сам виконав присуд…»

«Я була кулеметницею. Я стількох убила…

Після війни довго боялася народжувати. Народила, коли заспокоїлася. За сім років…

Але я досі нічого не пробачила. І не пробачу… Я раділа, коли бачила полонених німців. Я раділа, що на них шкода було дивитися: на ногах онучі замість чобіт, на голові онучі… Їх ведуть крізь село, вони просять: «Мати, дай хлєба… Хлєба…» Я була вражена, що селяни виходили з хат і давали їм – той шматок хліба, той картоплину… Хлопчаки бігли за колоною і кидали каміння… А жінки плакали…

Мені здається, що я прожила два життя: перше – чоловіче, друге – жіноче…»

«Після війни… Людське життя було нічого не варте. Наведу такий приклад… Їду після роботи в автобусі, раптом почали кричати: «Тримайте злодія! Тримайте злодія! Моя сумочка…» Автобус зупинився… Одразу – давка. Молодий офіцер виводить на вулицю хлопчиська, кладе його руку собі на коліно і – бах! – ламає її навпіл. Заскакує назад… І ми їдемо… Ніхто не заступився за хлопчину, не покликав міліціонера. Не викликали лікаря. А в офіцера всі груди в бойових нагородах… Я стала виходити на своїй зупинці, він зіскочив і подав мені руку: «Проходьте, дівчино…» Такий галантний…

Це я зараз згадала… А тоді ми ще були військовими людьми, жили за законами воєнного часу. Хіба вони людські?»

«Повернулася Червона армія…

Нам дозволили розкопувати могили, шукати, де наших родичів постріляли. За давніми звичаями, поруч зі смертю треба бути в білому – у білій хустці, у білій сорочці. До останньої своєї хвилини я це пам’ятатиму! Люди йшли з білими вишитими рушниками… Одягнені в усе біле… Де вони його взяли?

Копали… Хто що знайшов – упізнав, то і забрав. Хто руку на тачці везе, хто на підводі голову… Людина довго ціла в землі не лежить, вони всі там перемішалися одне з одним. З глиною, з піском.

Сестру не знайшла, здалося мені, що один шматочок сукні – це її, щось знайоме… Дід теж сказав – заберемо, буде що ховати. Той шматочок сукні ми в домовинку і поклали…

На батька отримали папірець «пропав безвісти». Дехто щось отримував за тих, які загинули, а нас із мамою в сільраді налякали: «Вам ніякої допомоги не дозволено. А може, він живе, лиха не знаючи, з німецькою фрау. Ворог народу».

Я почала шукати батька за Хрущова. Через сорок років. Відповіли мені за Горбачова: «У списках не значиться…» Але відгукнувся його однополчанин, і я дізналася, що загинув батько як герой. Під Могильовом кинувся з гранатою під танк…

Шкода, що моя мама не дочекалася цієї звістки. Вона померла з тавром дружини ворога народу. Зрадника. І таких, як вона, було багато. Не дожили до правди. Я сходила до мами на могилку з листом. Прочитала…»

«Багато хто з нас вірив…

Ми вважали, що після війни все зміниться… Сталін повірить своєму народові. Але ще війна не скінчилася, а ешелони вже пішли до Магадана. Ешелони з переможцями… Заарештували тих, хто був у полоні, вижив у німецьких таборах, кого відвезли німці на роботу – усіх, хто бачив Європу. Міг би розповісти, як там живе народ. Без комуністів. Які там будинки і які дороги. Про те, що ніде немає колгоспів…

Після Перемоги всі замовкли. Мовчали і боялися, як перед війною…»

«Я – вчитель історії… За моєї пам’яті підручник історії переписували тричі. Я вчила дітей за трьома різними підручниками…

Запитайте нас, поки ми живі. Не переписуйте потім без нас. Запитайте…

Знаєте, як важко вбити людину? Я працювала в підпіллі. За півроку отримала завдання – влаштуватися офіціанткою до офіцерської їдальні… Молода, гарна… Мене взяли. Я мала насипати отруту в котел супу і того ж дня піти до партизанів. А я вже до них звикла, вони вороги, але щодня ти їх бачиш, вони тобі кажуть: «Данке шон… Данке шон…» Це – важко… Убити важко… Убити страшніше, ніж померти…

Я все життя викладала історію… І ніколи не знала, як про це розповісти. Якими словами…»

Мені дісталася власна війна… Я пройшла тернистий шлях укупі зі своїми героїнями. Як і вони, довго не вірила, що наша Перемога має два обличчя – перше вродливе, а друге страшне, у рубцях – нестерпно в нього дивитися. «Урукопашну, убиваючи людину, заглядають їй в очі. То не бомби скидати або стріляти з окопу», – розповідали мені.

Слухати людину, як вона вбивала і вмирала, те саме – дивишся в очі…