Читать книгу Кар’єра Никодима Дизми - Тадеуш Доленга-Мостович - Страница 1

Власник ресторану подав знак таперові, і танго перервалося на півтакті. Пара танцівників зупинилася посеред порожнього майданчика.

– Ну що, пане директоре? – запитала худа блондинка, звільняючись з обіймів партнера і підходячи до столика, на який спирався товстий чоловік зі спітнілим обличчям.

Власник знизав плечима.

– Не підходить? – кинула блондинка.

– Звісно, ні. Геть незграбний. Ні з очей, ні з плечей…

Підійшов і танцівник.

Блондинка уважно поглянула на його добряче поношений одяг, рідкувате волосся кольору волоського горіха, трохи кучеряве і розділене посередині, вузький рот та випнуту нижню щелепу.

– А ви вже раніше десь танцювали?

– Та ні… Тобто так, танцював, тільки у вузькому колі. Навіть казали, що непогано…

– І де? – байдуже спитав власник ресторану.

Кандидат на партнера у танцях обвів сумним поглядом порожню залу.

– У своїх краях, у Лискові.

Товстун розсміявся:

– Варшава, шановний, це не Лисків. Тут треба елегантно, з шиком, з фасоном. Я щиро скажу: ви не підходите. Краще шукайте іншої роботи.

Він розвернувся на каблуках і пішов до буфету. Блондинка побігла в гардероб. Тапер закривав фортепіано.

Кандидат на танцівника ліниво перекинув через плече плащ, натягнув на лоба капелюха і попрямував до дверей. Повз нього пройшов хлопчина-служник із тацею тартинок, у носа вдарив смаковитий запах кухні.

Вулицю заливав гарячий потік сонячного проміння. Наближався полудень. Людей було небагато. Повільно рушив у бік Лазєнок1. На розі Пєнькної2 затримався, поліз до кишені жилетки і виловив монету.

«Остання», – подумав.

Підійшов до тютюнового кіоску.

– Два грандпрікси3.

Він перелічив решту і бездумно став на трамвайній зупинці. Якийсь дідусь, підпертий кийком, кинув на нього мутний погляд. Елегантна пані з кільканадцятьма пакунками раз по раз виглядала трамвай.

Біля нього, нетерпляче крутячись, чекав хлопець із книжкою під пахвою. Власне, то була не книжка, а папка, оправлена сірим полотном; коли хлопець став у профіль, було видно стос листів і краї карток для підпису одержувачів кореспонденції.

Поглядаючи на хлопця, він пригадав, що подібну папку носив сам, коли був кур’єром у нотаріуса Віндера, ще до війни4, до того, як став поштовим службовцем у Лискові. Тільки нотаріус завжди користувався синіми конвертами, а ці були білі.

Під’їхала «дев’ятка», і хлопець заскочив на задню платформу, не дочекавшись, поки трамвай зупиниться, при цьому зачепивши папкою поручень так, що всі листи розсипались.

«Має щастя щеня, що сьогодні сухо», – подумав кандидат у танцівники, дивлячись на хлопця, що збирав листи. Трамвай рушив, і один лист ізслизнув зі сходинки та впав на дорогу. Кандидат підняв білий конверт і почав махати ним услід трамваю. Але хлопець був так зайнятий збиранням решти листів, що цього не зауважив.

То був вишуканий конверт з паперу ручної роботи з каліграфічно виведеною адресою:

Вельмишановному пану голові Артуру Раковецькому, алея Уяздовська, 7 5.

Всередині (конверт не був заклеєний) лежала не менш вишукана картка, складена вдвоє. З одного боку щось було надруковано французькою, з іншого, скоріш за все, те саме, польською:

Голова Ради міністрів має честь ласкаво запросити вельмишановного пана взяти участь у рауті з нагоди приїзду його високоповажності канцлера Австрійської Республіки, який відбудеться 15 липня о 8-й годині вечора в салонах першого поверху готелю «Європейський».

Внизу маленькими буквами додано:

Фрак, ордени.

Прочитав ще раз адресу: алея Уяздовська, 7.

Віднести? Може, дадуть злотий чи два?.. Спробувати не зашкодить. Номер 7 – за кілька кроків звідси.

У списку мешканців будинку напроти прізвища А. Раковецького стояв номер квартири 3 на першому поверсі. Піднявшись сходами, подзвонив раз, другий. Врешті знайшов консьєржа, який сказав, що пан голова поїхав за кордон.

– Чорт!

Знизавши плечима, тримаючи в руці листа, він рушив додому. Минуло більш ніж півгодини, поки він дістався вулиці Луцької. Скрипучими дерев’яними сходами піднявся на четвертий поверх і повернув клямку.

У носа вдарило задухою тісної кімнати, запахом смаженої цибулі, пригорілого смальцю і смородом мокрих пелюшок. З кутка пролунав жіночий голос:

– Зачиняйте двері, бо протяг, ще мені дитину застудите.

Він щось буркнув собі під ніс, зняв капелюха, повісив пальто на цвях і сів біля вікна.

– Що там у вас, знову нічого не знайшли?..

– Знову…

– Ой, пане Дизмо, ви даремно бруківку збиваєте, я ж вам казала. У селі, в провінції хліб легше здобути. Одне слово – селяни.

Він нічого не відповів. Третій місяць без роботи, відколи закрили бар «Під слоном» на вулиці Панській, де заробляв свої п’ять злотих на день і вечерю, граючи на мандоліні. Правда, пізніше на біржі праці йому дали роботу на будівництві залізниці, але Дизма ні з інженером, ні з майстром, ні з робітниками не знаходив спільної мови, і через два тижні його попросили. А в Лискові…

Жінка, певно, думала про те саме, бо спитала:

– Пане Дизмо, а не краще вам повернутись у свої краї, до родини? Завжди щось там для вас знайдуть.

– Я вже вам казав, що ніякої родини не маю.

– Повмирали?

– Повмирали.

Валентиниха закінчила чистити картоплю і, ставлячи казанок на вогонь, знову почала:

– Тут, у Варшаві, люди інші, й роботи немає. Мій тільки три дні на тиждень працює, ледве на харчі вистачає, а їхній директор, той Пурмантер, чи як там його, каже, що взагалі закриють фабрику, бо прибутку нема. Якби не Манька, то не було б чим і за хату заплатити. Дівчина тяжко працює, і все намарно. Хіба гостя двічі за тиждень зловить…

– Нехай вважає, – перебив Дизма, – бо як її зловлять без книжечки… Тоді…

Валентиниха переповила дитину і розвісила над плитою мокрі пелюшки.

– Що ви каркаєте! – кинула вона роздратовано. – На себе краще дивіться. І так вже три тижні не платите, тільки місце займаєте. Теж мені квартирант.

– Заплачу, – буркнув Дизма.

– Заплатите чи ні, але п’ятнадцять злотих, то і так майже задарма. Та й вони на дорозі не валяються. А ви хоч за яку роботу беретеся, то одразу ж вас звільняють…

– Хто вам це сказав?

– Овва, великий секрет! Ви ж самі Маньці розказували.

Запанувала тиша.

Дизма повернувся до вікна і подивився на обдерті стіни подвір’я. Справді, його переслідувала якась невдача. Ніде не міг собі нагріти місця. З гімназії його вигнали вже з четвертого класу за неслухняність і лінощі. Нотаріус Віндер тримав його довше. Може, тому, що малий Никодим Дизма трохи знав німецьку – розумів, куди його посилають. Пізніше – служба на пошті, жалюгідна платня і вічні докори начальника.

Війна, три роки служби в обозі батальйону зв’язку і єдине підвищення – до єфрейтора. Знову пошта в Лискові, поки не скоротили. Через ксьондза влаштувався у бібліотеку, але й тут ледь перезимував, бо вже у квітні виявилося, що не вміє тримати полиці з книжками у належному порядку.

Зрештою, у бібліотеці було найцікавіше…

Роздуми Дизми перервали гудки фабрик на околиці. Валентиниха заходилася біля столу. Побачивши це, Дизма встав і вийшов.

Хоч і боліли ноги, він бездумно блукав розпеченими сонцем вулицями. Залишатися в помешканні і вислуховувати уїдливі зауваження Бартека і кепкування Маньки, а тим більше дивитися, як вони їдять, було йому понад силу. Адже сам вже другий день не мав і крихти в роті. Тільки курив, витрачаючи на цигарки останні гроші.

Проходячи повз ковбасну крамницю, затримав подих – таким нестерпним був для нього запах вудженини. Дизма намагався не заглядати у вітрини продуктових крамниць, та голод дошкуляв.

Никодим Дизма чітко усвідомлював, що не має жодних перспектив.

Чи це його хвилювало? Анітрохи. Никодим Дизма, на щастя, був не здатний до уяви. Його передбачення і плани не сягали далі найближчих днів, і, оскільки минулий тиждень він прожив завдяки проданому годинникові, то й наступний міг би прожити, продавши фрак і лакові туфлі.

Так, той одяг і взуття коштували йому чималих обмежень і жертв. Правду кажучи, він сподівався на легку кар’єру танцівника-партнера у ресторані і на радикальне поліпшення жалюгідного матеріального становища. Однак тепер, після багаторазових спроб, переконавшись, що на танцівника його ніхто не візьме, без болю попрощався з цим чудовим одягом.

Наближалася шоста. Прийнявши остаточне рішення, він повернув до дому.

У помешканні була тільки Манька, тендітна брюнетка з нервовими рухами. Напевно, збиралась кудись сьогодні увечері, бо сиділа біля вікна і малювалась. Вона сиділа на валізі, Дизма став у кутку.

Дівчина заговорила першою:

– Нехай пан відвернеться, я буду перевдягатися.

– Я не дивлюся.

– От і добре, бо від оскоми зуби псуються.

Вилаявся. Дівчина усміхнулась і зняла сукню. Никодим зовсім не звертав на неї уваги, хіба що дратувала вона його все більше. З великим задоволенням закрив би їй рота і викинув за двері. Вона набридала йому постійно, завзято і з якоюсь незрозумілою пристрастю. Це не ображало його чоловічої гідності, бо життя не дало умов, у яких вона могла б виникнути. Це навіть не зачіпало його людської гідності, якої він ніколи не мав у достатку, і в цьому разі не відчував жодної соціальної різниці між собою, безробітним «творчим працівником», і цією дівчиною. Просто з нього було вже досить.

Тимчасом Манька вдягнулася, накинула на плечі хустку і, ставши перед Дизмою, вишкірила великі білі зуби.

– Ну, гарна дівчина?

– Йди до біса! – випалив він зі злістю.

Вона взяла його двома пальцями за підборіддя, але швидко відскочила, коли Дизма вдарив її по руці.

– У, гадина, – зашипіла вона, – наволоч, голодранець… Ще й битися будеш?! Волоцюга…

Говорила ще довго, та Дизма не слухав. Почав відкривати валізу, а в думках рахував, що за костюм дадуть десь п’ятдесят злотих. На Керцелаку6 він платив сімдесят. На туфлях також доведеться втратити вісім, а може, й цілих десять злотих.

Несамовито заверещала дитина: за хвилину від сусідки прибігла Валентиниха. Аж тоді Манька, скінчивши свою тираду, вийшла, грюкнувши дверима.

Никодим Дизма відкрив чемодан і вийняв костюм.

– Ого, – усміхнулася Валентиниха. – Пан на бал збирається чи на весілля?

Дизма не відповів. Він старанно склав штани, жилетку, фрак, загорнув пакунок у газету і попросив мотузку. Повернувся і чоловік Валентинихи, жінка взялася розігрівати картоплю на вечерю, і помешкання знову наповнилося запахом смаженого смальцю.

– Пане Дизмо, – запитав Валентин, – ви йдете на Керцелак?

– На Керцелак.

– Але ж сьогодні субота, євреїв немає, а свої рідко купують. Та й то за невеликі гроші.

Смалець зашкварчав на пательні, Никодим голосно ковтнув слину.

– Хай буде за малі.

Раптом згадав, що ще не передивився кишені піджака. Швидко розгорнув пакунок. Так і є, у штанах був скляний мундштук, а у фраку носовичок. Взяв знайдені предмети і поклав до кишені піджака. Одночасно намацав ще щось незнайоме. Якийсь картон… Ага, це той лист-запрошення.

Ще раз витягнув з конверта і перечитав. З самого низу несподівано вдарив у його свідомість дрібний шрифт: Фрак – ордени.

Кинув оком на фрак. Бенкет… Їжа, багато їжі, ще й задурно…

«Я дурень», – подумав він, однак знову уважно перечитав запрошення: 15 липня цього року о 8-й годині вечора.

Він не міг відігнати ці думки.

– Пане Валентине, сьогодні п’ятнадцяте? – запитав він.

– Так, п’ятнадцяте.

– А котра година буде?

– Буде і десята, але зараз сьома.

Дизма на хвилину завмер.

«Та що мені зроблять? – подумав він. – Ну, викинуть за двері. Зрештою, там буде стільки людей…»

Узяв приладдя до гоління й почав перевдягатися.

Працюючи в повітовій бібліотеці, довгими пообідніми годинами, коли зовсім не було роботи, він почитував книжки. Частенько траплялися описи балів та прийомів, організованих різними графами й міністрами. Він знав – якщо книжки писали правду, – що на таких великих прийомах зазвичай буває багато людей, не знайомих між собою, тож йому має вдатися цей ризикований намір. Особливо якщо не буде надто виділятися серед гостей.

Родина Бартеків сиділа за столом і їла картоплю, запиваючи чаєм.

«Їжа, багато їжі, – думав Дизма, – м’ясо, хліб, риба…»

Вмившись над умивальником, він розчесав скуйовджене волосся і одягнув накрохмалену сорочку.

– Таки на весілля йде, – сказала Валентиниха. Її чоловік глянув на квартиранта і буркнув:

– Що нам до того.

Дизма ледве застібнув тугий комірець, зав’язав галстук і одягнув фрак.

– Їжа, багато їжі, – шепотів.

– Що ви кажете?

– Нічого, до побачення.

Повільно зійшов по сходах, застібаючи габардиновий плащ.

Під найближчим ліхтарем ще раз передивився запрошення і констатував, що там не було імені адресата. Сховав його до кишені, а конверт порвав і викинув геть.

Він ще слабо орієнтувався у місті і, хвилину вагаючись, зрештою вирішив іти знайомою дорогою. Повернув на Залізну, на розі Холодної звернув у бік костелу. Звідти вже було видно Електоральну та Банкову площу.

На вулицях кипіло вечірнє життя робітничих кварталів. З шинків лунали хриплі звуки гармоні, брудними тротуарами вешталися групи підлітків і молодих робітників у розстібнутих піджаках і без комірців. Дівчата по троє, по четверо, взявшись під руки, хихотіли й пошепки перемовлялися. Старші жінки з дітьми на руках стояли біля воріт або сиділи на винесених з помешкань табуретах.

«Субота», – подумав Дизма.

На Електоральній теж юрба: євреї, які святкували шабат, заполонили не тільки тротуари, а й вулицю. Коли він дійшов до Театральної площі, годинник на ратуші показував уже п’ять по восьмій. Піддавши ходу, вже за хвилину був перед готелем.

Він бачив, як раз за разом заїжджають блискучі автомобілі, як виходять з них елегантні люди, зодягнені в хутро, незважаючи на спеку.

Він почувався невпевнено.

Чи зможе він загубитися серед них?..

Голод, однак, переміг. Наїстися, будь-якою ціною поїсти! Нехай собі потім викидають за двері. Корона з голови не спаде.

Стиснувши зуби, він зайшов.

Поки розглядався, лакей забрав його пальто і капелюх, а якийсь ґречний пан поштиво провів його аж до дверей зали і навіть, уклонившись, їх відчинив.

Перед очима Никодима Дизми постала величезна біла зала, чорні плями фраків, розкішні вечірні туалети дам. Аромати дорогих парфумів і ґвалт голосів трохи одурманили його.

Він завмер біля дверей, коли раптом зауважив перед собою пана, що поштиво вклонявся, і його витягнуту руку. Машинально подав свою.

– Дозвольте представитись, Антоневський, особистий секретар прем’єра. Дозвольте від імені пана прем’єра подякувати за те, що зробили нам ласку прибути сьогодні. Будь ласка, пригощайтесь, ось закуски.

Він не закінчив і підбіг до двох худих чоловіків, які тільки-но увійшли.

Никодим Дизма витер піт з чола.

– Дякувати Богові! Тільки тепер сміливіше…

Швидко опанувавши себе, він почав розглядатися довкола і вивчати ситуацію. Зауважив, що навколо пані і панове їдять, стоячи з тарілками в руках, або сидять за невеликими столиками. Вирішив стримати голод, щоб подивитися, як поводяться інші. Стіл був заставлений якимись незвичайними наїдками, яких ще ніколи не бачив. З великою радістю схопив би якусь із тих тарілок і з’їв би усе, що на ній, десь у кутку. Однак тримав себе в руках, спостерігав.

Нарешті наважився і почав шукати очима тарілку. Коли знайшов і виделку, то наклав собі багато якогось салату і шматок паштету. Мав повний рот слини. Він просто не міг відірвати очей від тарілки. Раптом, обернувшись, щоб знайти собі краще місце, відчув досить сильний удар у лікоть. Тарілка вилетіла з рук і розбилась об підлогу.

Дизму охопила злість. Перед його носом безцеремонно пропихався якийсь товстий пан, який навіть не вважав за потрібне повернутися і вибачитися за свою незграбність. Якби Дизма міг опанувати себе, він би проігнорував його рух. Зараз же знав тільки одне: той грубий вибив йому з рук їжу.

Двома стрибками наздогнав свого кривдника і з усієї сили схопив за лікоть.

– Вважайте, чорти б вас побрали, ви мені вибили тарілку з рук! – кинув йому просто в обличчя.

Очі товстуна світилися небувалим подивом, навіть переляком. Він подивився на підлогу і, сконфузившись, став вибачатися.

Навкруги все принишкло. Підскочив офіціант, прибрав скалки, а інший подав Дизмі нову тарілку.

Ще не розуміючи, що він зробив, Дизма почав знову накладати собі той самий салат. І лише відійшовши вбік і трохи заспокоївшись, раптом зрозумів, що його кожної миті можуть викинути геть. Тоді він став ковтати не розжувавши, щоб з’їсти більше.

Тим часом зала наповнювалася гостями, і Дизма з полегшенням переконався, що ніхто на нього не звертає уваги. Це його підбадьорило, і він знову наповнив свою тарілку. Виявивши біля себе піднос з налитими чарками, випив дві, одну за одною, і відчув себе впевненіше. Потягнувшись за третьою, з подивом помітив, як піднята чиєюсь рукою сусідня чарка злегка цокається в його власну. Водночас до нього долинуло:

– Можна з вами випити?

Поряд стояв високий брюнет у мундирі полковника і якось двозначно посміхався.

Вони піднесли чарки і випили. Полковник простягнув руку.

– Вареда.

– Дизма, – луною відгукнувся Никодим і потиснув руку.

– Вітаю, – нахилився до Дизми полковник. – Добряче ви втерли носа тому Терковському. Я все бачив.

Дизма почервонів.

– Ну, – подумав він, – зараз цей мене виставить. Але як делікатно підбирається!..

– Ха-ха, – тихо засміявся полковник Вареда, – ще і зараз кров закипає при самій думці про цього телепня. – Вітаю, пане… Дизма. Терковський давно не отримував такого уроку. Ваше здоров’я!

Випили ще по одній, і тут Дизма зрозумів, що між отим товстуном Терковським і полковником живе якась неприязнь.

– Дурниці! – шкода тільки… того… салату і тарілочки.

Вареда розреготався.

– Жартуєте! Я бачу, ви дотепний чоловік, пане Дизмо! Ваше здоров’я!

– Знаєте що, – додав він, ставлячи чарку на піднос, – адже це чудовий анекдот: Терковський – то дурниці, тільки шкода салату!

Полковник був у захваті і реготав без упину. Разом з ним сміявся і Дизма з бутербродом у роті, хоча й не міг зметикувати, чому, власне, так тішиться полковник.

Вареда почастував Дизму цигаркою, і вони відійшли до вікна. Щойно встигли запалити цигарки, як до них наблизився невисокий світловолосий, сивуватий чоловік зі стрімкими рухами і скляними очима.

– Вацеку! – крикнув він. – Почастуй цигаркою. Забув свої.

Полковник знову вийняв срібний портсигар.

– Прошу. Дозволь відрекомендувати: пан Дизма, пан міністр Яшунський.

Дизма усередині весь зіщулився. Ніколи в житті він не бачив живого міністра. Коли в Лискові у поштовій конторі говорили про міністра, то в цьому слові було щось таке нереальне і абстрактне, щось таке невимовно далеке й недосяжне… Він шанобливо потиснув простягнуту руку.

– Уяви тільки, – заговорив полковник, – пан Дизма щойно мав інцидент з цим телепнем Терковським.

– А! Це ви? Що ти кажеш! – пожвавішав міністр. – Чув, чув. Ну-ну!

– Більше того, зауваж, – вів далі полковник, – коли я привітав пана Дизму, він мені на це: «Терковський – то дурниці, тільки шкода салату!» Уявляєш, салату!

Обоє розреготалися, а Дизма мимоволі їм підтакував. Несподівано міністр замовк і значущо промовив:

– Доля самовпевнених вискочнів. Лізе відчайдушно, худоба, поки його не пошлють до дідька, і тут виявляється, що він не вартує і…

– Салату! – підхопив полковник Вареда. Усі знову розреготалися, а міністр, узявши Дизму під руку, весело сказав:

– Хай там як, пане Дизмо, щиро вітаю. Щиро. Якби у нашій країні було більше таких людей, як ви, любий друже, які нікому не дають наплювати в кашу, нам би інакше велося. Нам потрібні сильні люди.

Підійшло ще кілька чоловіків. Почалася спільна розмова. Никодим Дизма заспокоївся. Наповнений шлунок і випитий коньяк зняли нервову напругу. Спочатку йому здавалося, що його приймають за когось іншого, можливо, однофамільця (хто знає, а раптом тут, у Варшаві, є якийсь родич?); потім дійшов висновку, що усі просто вважають його своїм тому, що він вилаяв якогось Терковського. Хто це, той Терковський? Теж, напевно, якесь цабе.

З огляду на ситуацію Дизма вирішив, що найбезпечніше було б зараз піти. Особливо його непокоїв літній пан, який стояв неподалік і уважно спостерігав за ним. Він навіть робив деякі маневри, щоб зазирнути Дизмі в очі.

– От чорт! Що той старий від мене хоче?

Відповідь не забарилася. Літній пан зупинив офіціанта, який проходив повз нього, і сказав йому кілька слів, киваючи на Дизму. Офіціант вклонився і підійшов до Дизми.

– Цей пан просить вас на хвилиночку.

Виходу не було. Про втечу не могло бути й мови. Никодим зробив три кроки вперед і похмуро глянув на сивого пана. Але той широко посміхнувся і квапливо защебетав улесливим голосом:

– Дуже, дуже перепрошую, ласкавий пане, але, якщо не помиляюся, я мав честь торік познайомитися з вами на з’їзді промисловців у Кракові. Не пам’ятаєте? У квітні? Леон Куницький.

Він говорив дуже швидко і трохи шепелявив. Маленька нервова рука наполегливо потягнулася до Дизми.

– Леон Куницький!

– Никодим Дизма. Але, пане, ви помиляєтесь, я у Кракові ніколи не був. Ви, певно, мене з кимось сплутали.

Старий став вибачатися, виправдовуватися і так швидко заторохтів, що Дизма ледве міг зрозуміти, про що йдеться.

– Так-так, зрозуміло, старі очі бачать погано, неуважність, прошу пробачення, але все одно дуже радий, я тут майже нікого не знаю, немає з ким перекинутися слівцем, а мені потрібно вирішити зараз одну справу, ось і я попросив знайомого дістати запрошення, та хіба сам впораєшся, коли ти старий…

Я навіть зрадів, – не вгавав старший пан, – так, зрадів, коли зустрів вас і побачив, що ви у таких близьких стосунках з нашим вельмишановним паном міністром землеробства, бо, думаю собі, знайомий зробить мені послугу і представить ласкаво мене панові міністрові Яшунському. Але ще раз дуже, дуже вибачаюся!

– Нема за що.

– О, ні, ні, я відірвав вас від приємної бесіди з самим паном міністром, але, бачите, я провінціал, прошу я вас, вельмишановний пане, у нас в селі без церемоній, все просто…

– Ото понесло, – подумав Дизма.

– Ще раз вибачайте, – шепелявив старий, – але, зі свого боку, чи не могли б ви зробити старому послугу, вам то нічого не вартує.

– Яку послугу? – здивувався Дизма.

– О, я не нав’язуюся, але якби ви, скажімо, побажали представити мене панові міністрові, то відразу він сприйняв би мене інакше, бо це була б дружня рекомендація.

– Дружня? – щиро здивувався Дизма.

– Хе-хе-хе, шановний пане, не відпирайтесь. Я на власні вуха чув вашу розмову з паном міністром, хоч я й старий і підсліпуватий, але слух у мене чудовий. Ручаюся, якщо ви представите мене… скажете, наприклад, панові міністрові: «Дорогий пане міністре, дозвольте мені представити мого доброго знайомого Леона Куницького!..» – О! Це буде вже зовсім інша річ!..

– Та що ви, пане ! – запротестував Дизма.

– Я не нав’язуюся, не нав’язуюся, хе-хе-хе, але був би стократ, ну, вельми панові вдячний, що це вам коштує?

Двері до сусідньої зали відчинилися. Гості заворушилися і зібралися біля входу. Міністр Яшунський з іще двома панами, минаючи Дизму з Куницьким, посміхнувся до Дизми і сказав своїм супутникам:

– Ось герой сьогоднішнього вечора. Підштовхнувши Дизму, Куницький зігнувся в поклоні. Не маючи іншої нагоди, Дизма машинально випалив:

– Дозвольте, пане міністре, представити вам пана Куницького, мого старого доброго знайомого.

На обличчі міністра відбилося здивування. Не встиг він навіть рота відкрити, як Куницький, потрясаючи його руку, вибухнув нескінченною тирадою про те, який він щасливий знайомству з таким прекрасним державним діячем, якому вітчизна в цілому і землеробство зокрема, а тим більше лісівництво, так завдячують; що до гробу пам’ятатиме цю мить, бо сам він, як землевласник і лісопромисловець, вміє цінувати заслуги у цій галузі, але що, на жаль, не всі підлеглі пана міністра здатні зрозуміти його великі керівні ідеї, та й на це завжди знайдеться рада, і що він, Куницький, в невідплатному боргу перед люб’язним паном Дизмою, який захотів ласкаво представити його панові міністрові.

Потік красномовства лився так бурхливо, що безмежно здивований міністр зміг лише пробурмотіти:

– Дуже приємно.

Однак коли настирливий старий зашепелявив про казенні ліси в Гродненському воєводстві і про якісь лісопильні, які… Міністр обірвав сухо:

– Звільніть мене, будь ласка, від цього хоча б на бенкеті. А то мені буде нічого робити в міністерстві. Він подав руку Дизмі, кивнув Куницькому і пішов.

– Міцний горішок цей ваш міністр, – сказав Куницький, – ну, я не чекав. І завжди він такий?

– Завжди, – про всяк випадок відповів Дизма.

Раут закінчився. Багато його учасників перейшло на вечерю до ресторану поряд.

Старий прив’язався до Дизми. За столом сів поруч і базікав без упину. У Дизми голова пішла обертом.

Правда, причиною тому був, мабуть, коньяк та два-три бокали вина, втома наростала, хилило до сну. До того ж увесь час треба було ще їсти й пити, що було справою дуже складною, зважаючи на кількість уже спожитого. Дизма став вже із задоволенням подумувати про те, як він, повернувшись до себе на Луцьку, поставить вузьке ліжко біля вікна і завалиться спати. Завтра неділя, може, дадуть поспати й до десятої.

Але Куницький взяв його під руку.

– Дорогий пане, не відмовте в люб’язності, ще тільки одинадцята, давайте вип’ємо по чарочці доброго угорського! Я зупинився тут, у «Європейському», на другому поверсі. У мене до вас дуже важлива справа. Ну, дорогий пане Дизмо, адже ви мені не відмовите?! Посидимо в тиші, у спокої, за келихом доброго винця… Ну, що? Тільки півгодинки, тільки п’ятнадцять хвилин.

І він майже насильно потягнув Дизму. Вони вийшли у вестибюль і незабаром опинилися у просторому номері. Куницький подзвонив і звелів подати угорського.

Між тим безупинний коловорот скляних дверей за кожним обертом викидав назовні чоловіків у циліндрах і дам у святкових туалетах. Стоячи на краю тротуару, швейцар вигукнув:

– Машина пана міністра Яшунського!

Під’їхав блискучий лімузин, і міністр, прощаючись з полковником Варедою, запитав:

– Слухай, Вацеку, як прізвище того хлопця, який так відрубав Терковському?

– Хлопець – хоч куди! – рішуче заявив полковник, дещо нетвердо тримаючись на ногах, – прізвище його Дизма. Ну й відрубав же він…

– Напевно, поміщик якийсь або промисловець, раз він дружить з отим Куницьким, у якого був суд через постачання шпал. Кажу тобі: молодець! За словом в кишеню не лізе.

– Так, це мусить бути сильний характер. Вірю у френологію. Череп випнутий вперед і сильно розвинена нижня щелепа. Вірю у френологію. Ну, бувай!

Загув мотор, грюкнули дверцята. Полковник залишився на тротуарі.

– Нализався до біди, чи що, – говорив сам з собою Вареда, – що спільного має характер із хронологією?..