Читать книгу Кар’єра Никодима Дизми - Тадеуш Доленга-Мостович - Страница 5

Клімат Коборова мав фатальний вплив на ревматизм Никодима Дизми. На ранок з’ясувалося, що він цілу ніч не зімкнув очей, і біль посилився. З такою доповіддю прийшла до пані Ніни покоївка і повернулася до Дизми з новим асортиментом ліків і запитанням від господині, чи не бажає пан Никодим якихось книжок для читання.

Дизмі зовсім не хотілося читати, і він, не бажаючи уславитися невігласом, заявив покоївці, що йому важко буде тримати книгу в руках.

Результат виявився найнесподіванішим.

За дверима почувся голос пані Ніни:

– Добридень, пане Дизмо. Мене засмучує, що вам не краще. Чи не послати за лікарем?

– Ні, не потрібно, – рішуче відповів Никодим.

– Вам, напевно, нудно. А що, якщо вам хтось почитає вголос?

– Що ж робити, якщо немає кому.

За дверима запанувало мовчання, і за мить пані Ніна запитала:

– Можна до вас увійти?

– Прошу дуже.

Ніна увійшла до кімнати і кинула на Никодима погляд, у якому змішувались цікавість і співчуття. Потім несподівано запропонувала, що буде читати сама. Дизмі нічого не залишалося, як погодитись, дякуючи та перепрошуючи за клопіт.

– Ну що там, дрібниці. Я й так сиджу без діла. Я із задоволенням щось вам почитаю. Скажіть тільки, якого автора вам почитати.

Никодим замислився: потрібно вибрати якогось трохи кращого, такого, якого в Лискові читали люди інтелігентні. Він згадав одного англійця, ім’я якого вимовляється «Джек», а пишеться якось зовсім інакше.

– Може, щось Джека Лондона? – попросив він. Ніна посміхнулася і кивнула.

– Зараз принесу кілька його книжок.

Незабаром вона повернулася, несучи декілька книжок у вишуканих палітурках. І сказала:

– Я не здивувалася, дізнавшись, що ви любите цього автора.

Дизма зроду не читав Джека Лондона, проте зауважив:

– Справді, він мені дуже подобається, але чому ви так сказали?

– Ви мені вибачте – можливо, я просто хвалюсь, але мені здається, що я вмію спостерігати. А вас неважко розгадати, хоч ви і замкнута натура, що живе внутрішнім життям, начебто у splendid isolation9.

– Невже? – запитав Никодим.

– Так. Ми, жінки, досягаємо цього, можливо, ненауковим шляхом, навіть не методично, але ми фахівці у психоаналізі, я б сказала – у прикладній психології. Інтуїція замінює нам дослідницький метод, а інстинкт уберігає від помилок.

«От розбалакалася», – подумав Дизма.

– І тому, – продовжувала Ніна, гортаючи книгу, – ми легше знаходимо ключ до закритої, ніж до відкритої книги.

– Гм, – заперечив Никодим, – але навіщо ж шукати якогось ключа, якщо кожну книжку легко відкрити.

Він вважав, що Ніна, заговоривши про закриті книги, збирається продемонструвати перед ним читання Лондона крізь палітурку. Тому він додав:

– Немає нічого легшого, ніж відкрити книгу.

Пані Ніна заглянула йому в очі і заперечила:

– Ні. Трапляються такі, які цього не зносять, саме тому вони найцікавіші. Їх можна прочитати тільки очима уяви. Ви згодні зі мною?

– Навіть і не знаю, – відповів Дизма не замислюючись, – я таких книжок не зустрічав. Бачив дуже дорогі видання, але кожну книгу міг без зусиль відкрити і прочитати.

– Це зрозуміло, ви, напевно, взагалі не берете до рук книжок нецікавих, а ті, що викликають у вас інтерес, ніби під дією магнетизму відкриваються самі. Сила волі має такі властивості.

Дизма розсміявся. «Що за нісенітницю вона верзе!» Вголос же сказав:

– Але ж для того, щоб відкрити книгу, потрібно сили не більше, ніж у немовляти.

– Проте у вас надзвичайно сильний характер.

– У мене? – здивувався Дизма.

– О, не намагайтеся сперечатися. У мене маса спостережень, які підтверджують це, – переможно посміхнулася Ніна. – Узяти хоч би той факт, що ви любите Лондона… Адже це характерно для вашого смаку! Чому не Поль Джеральді, не Моруа, не Вайльд, не Синклер Льюїс, не Жеромський, не Манн, не Шоу, а саме Лондон з його поезією тихого творчого героїзму, з його язичницьким сприйняттям могутності боротьби, з його апофеозом праці.

Дизма мовчав.

– Ось бачите. Наперед можу сказати, що ви любите не Шопена, а Брамса, що Матейко вам ближчий, ніж Яцек Мальчевский, а Ліндберг рідніший від Сірано де Бержерака, готичний стиль і хмарочоси вам більше до смаку, ніж бароко і рококо.

Вона дивилася на нього своїми величезними блакитними дитячими очима, немов хотіла сказати: «Я знаю, дядьку, що ти мені приніс у кишені!»

Дизма не знав, що відповідати, і тому скривився від болю і застогнав. Пані Ніна почала заклопотано розпитувати Никодима, чи не надокучила йому розмова, чи не хоче він подрімати…

– Скажіть мені, тільки відверто, чи вірно я визначила ваші смаки?

«А дідько його знає»! – подумав Никодим і про всяк випадок відповів:

– Частково так, частково ні.

– Ну добре, – сказала Ніна не без задоволення і засміялася – тепер почитаємо. Хочете «Поклик крові»?

– Будь ласка.

Ніна почала читати. Це виявилася історія про собаку, якого вкрали. Дизма зі щораз більшим нетерпінням чекав, коли нарешті втрутиться поліція, але розповідь пішла іншим руслом, і Никодим потроху втратив нитку оповіді й уже нічого не розумів і не чув, окрім мелодійного, м’якого голосу пані Ніни.

Він почав міркувати над розмовою, яка щойно відбулася між ними, і дійшов висновку, що бесіда була дивною. Ця красуня пані Ніна виглядала так, ніби говорила зовсім не про книжку… А може?..

І раптом йому згадалася маленька вітальня у квартирі начальника поштової контори в Лискові пана Бочека, дві його незаміжні дочки, вчителька початкової школи панна Валяскова, писар мирового суду Юрчак та інша «золота молодь» Лискова. У тій кімнаті, такій убогій, порівняно з пишними апартаментами цього палацу, вони збиралися для того, щоб пограти в «цензуру». Панна Льодзя Бочек сиділа посередині кімнати, вдаючи з себе книжку… І про неї говорили всяку всячину: що вона нерозрізаний том, кухарська книга, збірка віршів, говорили, що вона така книжка, яка на вигляд хороша, але краще не відкривати… Ага!

Це мусить бути щось в такому ж роді… неодмінно щось таке! Але хороше чи погане говорила йому ця пані?.. Можливо, й хороше; втім, у цих панів ніколи нічого не дізнаєшся!

«А якщо я їй сподобався?.. Не може бути».

Голос Ніни дзвенів, переливався, інколи тремтів від хвилювання. Довга тінь від опущених вій падала на білі щоки, у пишному волоссі виблискувало сонце, пронизуючи густе листя, воно падало на килим яскравою свіжою плямою. У кімнаті пахло лавандою і липнем, багаті меблі бундючно сяяли позолотою і бронзою. Із прикрашеної арабесками стелі звисала важка лампа, виблискуючи рубіновими підвісками.

«Боже мій, хто б іще тиждень тому міг подумати, що я, Никодим Дизма, лежатиму у цій розкішній кімнаті на цьому багатому ложі, а ця красива пані читатиме мені книжку!»

Він заплющив очі і раптом затремтів.

«А що, коли це сон, якщо все це фантазія, якщо я розплющу очі і знову побачу закопчені, вогкі стіни кімнати Бартеків на Луцькій вулиці? А цей голос?.. Може, то Манька читає Валентинисі «Кур’єра»?»10

Тут голос замовк і через деякий час почулося неголосне запитання:

– Ви заснули?

Дизма розплющив очі і посміхнувся.

– Ні, що ви!

– Біль ущух? Вам краще?

Никодим знову посміхнувся.

– Біль не минув, але мені краще.

Ніна мовчала.

– Коли ви тут, мені краще.

Ніна подивилася на нього із сумом і нічого не відповіла. Никодим подумав, що цей божевільний, її брат, мабуть, не збрехав, сказавши, що вона нещаслива. Видалась нагода перевірити й інші його відомості, тому Дизма запитав:

– Ви чимось засмучені?

– У цьому домі ви, напевно, єдина людина, яка може сказати, що їй тут добре.

– Чому єдина?

– Ви нічим не пов’язані з цим домом… Боже мій, та ви ж будь-якої миті можете втекти звідси, втекти назавжди.

Губи у неї тремтіли, на очах блиснули сльози.

– І втечете, обов’язково.

– Ні, – гаряче запротестував він, згадавши про свою платню, – я хотів би залишитися тут якомога довше.

Ніна почервоніла.

– Ви це щиро кажете?

– Навіщо ж мені морочити вам голову? Звичайно, щиро.

– Хіба товариство нещасливих людей вас не лякає?

– Анітрохи. А втім, чому ви вважаєте себе нещасною? Жінка ви молода, здорова, багата, життя у вас легке.

– О! – перервала його Ніна, – хіба можна назвати це життям?

Дизма скоса глянув на неї.

– Хіба що чоловік не любить?

– Чоловік? – На її обличчі з’явилися презирство і гидливість. – Чоловік… я мала б за краще, щоб він мене ненавидів. Зрештою, що зв’язує мене з ним? Він зайнятий примноженням капіталу, і це єдина його турбота. Коло його інтересів таке далеке від мене і таке чуже! Він ніколи не намагався заглянути мені в душу і зрозуміти мене…

Вона прикусила губу.

– Втім, навіщо я вам це говорю?

– Це добре, що говорите.

– Ви й так усе бачите. Пане Никодиме, скажіть, чи може бути щасливою самотня людина, абсолютно самотня людина?

– Не знаю. Я теж зовсім самотній.

– Як? У вас нікого немає? Немає сім’ї?

– Зовсім нікого.

– І це вас не гнітить?

– Мабуть, ні.

– Тому що ви чоловік. У вас сильний, замкнутий характер. Ви не знаєте самотності, тому що ви натура цілісна. Я навіть не певна, що ви здатні зрозуміти самотність такої слабкої істоти, як я.

– Але ж у вас є падчерка.

– А!.. Кася, – вирвалося у неї неохоче, – це жінка…

Вона знову прикусила губу і, дивлячись на розкриту на колінах книгу, продовжила:

– Знаєте, за багато років ви – перша людина, з якою я почуваюся так вільно, так… У вашому співчутті немає ані образливого жалю, ані байдужості безпристрасного спостерігача… Знаєте, адже я ні з ким не спілкуюся… Ви перший, з ким я дозволила собі відверто обмінятися думками, і відчуваю, що мене не зрозуміють неправдиво.

Вона зашарілася, заговорила збуджено. Дизма вже не сумнівався, що пані Ніна на нього «поклала око».

– Можливо, вам обтяжливо, що я втягую вас у свої жалі?

– Боже борони.

– Хіба вони вас цікавлять?

– Дуже.

– Ви такий добрий до мене.

– Ви, пані, до мене теж. Не турбуйтеся, усе погане минеться, потрібно тільки не брати близько до серця. Ніна посміхнулася.

– Ви поводитеся зі мною як з дитиною, яку смішать безглуздим жартом, щоб вона перестала плакати. Але, знаєте, грубість часто буває хорошими ліками.

– Не можна відступатися перед бідою, потрібно думати, як їй зарадити.

Ніна спохмурніла.

– Тут немає порятунку.

– Кожна людина – коваль свого щастя, – переконливо заявив Никодим.

– Коваль тільки той, у кого дужі руки, а ви ж бачите, які вони в мене слабкі.

Вона протягнула до нього руку, від якої линули пахощі. Дизма взяв її долоню і поцілував. У відповідь відчув міцний потиск.

– Потрібні сильні руки, – сказала вона, – ось такі… Такими руками можна не лише свою долю викувати… Іноді мені здається, що для сильної волі немає жодних перешкод, що немає для неї неможливого… Вона – всемогутня, вона трощить сталь, будує майбутнє… І якщо вона не егоїстична, простягає руку допомоги, рятуючи цих бідних, слабких істот… Скільки поезії приховує таємнича сила сильної людини…

Ніна повільно відняла руку і додала:

– Вам, напевно, здається, що я надто екзальтована?

Дизма не знав, що відповісти, і тому знову вдався до випробуваного засобу: застогнав від болю і схопився за лікоть.

– Боляче?

– Дуже.

– Бідолаха! Може, послати за лікарем?

– Ні. Дякую вам.

– Мені так хочеться вам допомогти.

– У вас добре серце.

– І що мені з того? – сказала Ніна.

Машинально узяла в руки книгу.

– Будемо читати далі?

– А може, вам набридло читати?

– О ні, я люблю читати вголос.

Пролунав стук у двері і почувся голос Касі:

– Ніно, можна тебе на хвилинку?

– Даруйте, – сказала Ніна, встаючи, – я зараз повернуся.

До вух Никодима долетів роздратований голос Касі, потім все стихло.

Дизма став роздумувати над ситуацією. Той факт, що він подобається пані Ніні, здається, сумніву не підлягає. Яку вигоду можна мати з цього? Чи вдасться завдяки її допомозі утриматися на місці адміністратора у Коробові?

«Сумнівно, – сам собі заперечив Никодим, – вона не має жодного впливу на чоловіка. Як тільки старий побачить, що я нічого не вартий, він викине мене без розмов, а хворіти вічно теж не можна!»

Дизму здивував несподіваний успіх у такої освіченої пані, але від цього він не відчув ні радості, ні гордості. Мозок Никодима був надто перейнятий пошуком способів якомога довше протриматися в Коборові. Жодні інші почуття не могли відірвати його від цього прагнення. Ніна, очевидно, вважає, що він гідний її довіри. І вона йому подобалася, але не більше, ніж Кася, Манька чи будь-яка інша молода жінка.

Серце Никодима Дизми ще досі не знало кохання. На романтичних сторінках його життя залишилися лише нечисленні спогади про випадкові, незначущі зустрічі, яких і не було надто багато. Думаючи зараз про пані Ніну, він не намагався зазирнути вперед, не будував жодних планів. Більше того, природжена обережність застерігала його від сміливого кроку, який би міг зашкодити йому. А якщо раптом про це довідається чоловік?

Пані Ніна повернулася дещо засмучена, і Никодим подумав, що вона, напевно, мала неприємну розмову з Касею. Вона і далі читала вголос, але вони вже не розмовляли до самого обіду. Після обіду Никодим заснув і прокинувся з настанням темряви від стуку в двері. Це був Куницький.

Він був дуже засмучений хворобою Дизми і хотів телеграмою викликати лікаря. Насилу Дизма відрадив його, завіривши, що йому вже краще і що завтра або післязавтра він встане на ноги.

– Це добре, дуже добре, – зрадів Куницький, – бо, дорогий мій, той Ольшевський у труну мене вжене; те, що він виробляє – розуму недосяжне. Уявіть собі, любий, він звелів затримати сосну через те, що нібито я не вніс повністю завдатку. А завдаток становив сорок тисяч двісті злотих. Забув я про ці двісті злотих, бачить Бог, забув, а тепер цей негідник зупинив мені усю роботу. Через якісь двісті злотих? Хай йому грець!

Хвилюючись, Куницький торохтів дедалі швидше. Дуже довго розповідав він про конфлікти з дирекцією казенних лісів і під кінець висловив надію, що завдяки втручанню Дизми поневіряння закінчаться. Дорогому панові Никодиму потрібно тільки якомога швидше вирушити у Варшаву і врешті поговорити там з міністром Яшунським.

Дизма завірив його, що, тільки-но встане, відразу ж поїде до Варшави.

– А як ви думаєте, дорогий пане Никодиме, легко у вас справа піде? Швидко залагодите?

– Владнаємо, – відповів Дизма, – будьте спокійні. Може, тільки гроші знадобляться на дрібні витрати.

– Витрати? Дурниці. Дам, скільки потрібно, готівкою. Ну, як ви тут у мене в Коборові себе почуваєте? Нудьгуєте?

Дизма заперечив. Сказав, що дуже мило проводить час.

– Врахуйте тільки одне: коли залагоджуватимете наші справи у Варшаві, прошу пам’ятати, що Коборово записане не на моє ім’я, а на ім’я моєї дружини. Я мав це зробити з міркувань формального порядку.

– Отже, я виступатиму нібито від імені вашої дружини? – запитав Дизма, пригадуючи розмову з Понімірським.

– Так, так, хоча можете і від мого, тому що я – фактичний власник. У мене є повноваження від дружини.

Дизму так і підмивало запитати, чи є у нього векселі, але стримався. Старому могла б закрастися підозра.

Куницький почав розпитувати Никодима про його бачення стану господарства в Коборові, але вимушений був відмовитися, оскільки хворий знову зазнав нападу ревматизму, та такого сильного, що шипів від болю, і вираз його обличчя змінився до невпізнання.

Після вечері Куницький знову зазирнув до Дизми, та той прикинувся, що ніби спить, завдяки чому уникнув подальших розмов. Вночі Никодим довго роздумував про неминучу подорож до столиці, звідки, мабуть, він уже не повернеться. Проте вирішив, що спробує протягнути якомога довше. Принаймні неважко буде відшукати полковника Вареду і попросити його переговорити з міністром.

Згадав Понімірського. Хтозна, може, варто і від нього взяти того листа? Якщо у тітки Понімірського є зв’язки, то й через неї, напевно, можна буде що-небудь влаштувати. Очевидно, він ні на мить не допускав думки, що зможе успішно залагодити справи Куницького. Це буде неймовірно. Він же прагнув тільки зміцнити Куницького в упевненості, що він, Дизма, насправді дружить з міністром і як не тепер, то принаймні з часом зуміє добитися переведення Ольшевського на іншу посаду, що йому до снаги виклопотати таке збільшення постачань деревини з казенних лісів, яке могло б задовольнити ненаситного старого.

Невдовзі після того, як Куницький пішов, прийшла пані Ніна. Вона була сумніша, ніж звичайно, стривожена ще більше, ніж удень, але на посмішку Дизми відповіла посмішкою. Вона розпитала про його здоров’я, поскаржилася на мігрень, через що не спала цілу ніч, і нарешті запитала:

– Ви, здається, їдете у Варшаву? Надовго?

– Їду. На тиждень, щонайдовше – на десять днів.

– Варшава, – промовила Ніна задумливо.

– Ви любите Варшаву?

– О, ні, ні… тобто, власне, дуже любила колись… Навіть і тепер люблю, тільки сама себе у ній не люблю.

– Так… У вас там рідні, друзі?

– Не знаю. Ні, – відповіла вона після хвилинного вагання.

Никодим вирішив обережно з’ясувати питання про існування тітки Пшеленської.

– Чи пані Пшеленська вам, бува, не двоюрідна сестра?

На обличчі Ніни з’явилося невдоволення.

– А, ви знайомі з тіткою Пшеленською?.. Так, але після мого шлюбу стосунки з нею дуже ускладнились. Ми навіть не листуємося.

– Он як! – сказав Дизма.

– А ви буваєте у неї?

– Зрідка, – протягнув Дизма. – Пані Пшеленська, здається, не зносить пана Куницького, але вас любить.

Ніна не витримала і тихо запитала:

– Ви говорили з нею про мене?.. Ох, пробачте за нескромність, але, знаєте, це мене так схвилювало. Не дивуйтеся. Бо ж майже усі спогади юності пов’язані з домом і з колом знайомих тітки Пшеленської… Ви там буваєте…

– Чому ж ви до неї не завітаєте?

– Самі розумієте. Через чоловіка… Вони не можуть мені цього пробачити…

Ніна відвернулася і майже пошепки додала:

– Так само, як і я не можу собі пробачити цього.

Никодим мовчав.

– Мені соромно, що і тоді, і зараз я з вами така відверта… Але я не маю сил… Я дуже слабка… Дуже нещасна…

– Не засмучуйтеся, повірте: все зміниться на краще…

– Не розраджуйте мене, прошу я вас. Я знаю, я відчуваю, що знайшла у вашому чуйному серці глибокий, щирий відгук. Ми ще мало знайомі, але у мене до вас така довіра… Не потрібно, не розраджуйте мене, у мене немає жодного виходу. Досить того, що ви мене розумієте… Ви один, – додала вона, помовчавши.

– Чому ви кажете, що немає виходу? Хіба ви не можете розлучитися з чоловіком?

– Не можу, – відповіла Ніна, втупивши погляд у землю.

– Гм, значить, ви таки прив’язані до нього…

В очах Ніни запалав вогник.

– Ні, ні, – гаряче запротестувала вона, – як ви можете мене підозрювати у цьому! Мене ніщо не зв’язує з цією людиною, що має душу крамаря, з цим… старим…

У голосі звучали ненависть і відраза.

– Чому ж ви кажете, що не можете з ним розлучитися? – здивувався Дизма.

– Я не зможу жити… у бідності… Втім, мені доводиться думати не лише про себе.

– Ви жартуєте, – удав з себе простака Никодим, – але ж Коборово – це мільйони, і це ваша власність…

– Ви помиляєтесь, Коборово належить моєму чоловікові.

– Але сам пан Куницький мені сказав…

– Так. Воно записане на моє ім’я, але в разі розлучення я залишуся без нічого.

– Не розумію?

– Ах, навіщо говорити про це… Бачте, мій чоловік узяв у мене зобов’язання на таку суму, яка перевищує вартість Коборова.

– Видурив хитрістю?

– О, ні, узяв, тому що ця сума належала йому… на покриття боргу моєї сім’ї.

– Ага!..

– Не говоритимемо про це, мені це так неприємно. – Ніна благально склала руки, дивлячись Никодимові в очі. – Прошу вас не говорити про мене з моєю тіткою, добре?

– Як скажете. Втім…

– Прошу вас! Дуже прошу! Того світу для мене вже не існує, мені туди немає вороття… Давайте краще читати…

Ніна узяла книгу і розкрила її на закладці. Вона почала читати, але ледве вимовила декілька слів, як голос у неї затремтів. Від ридань груди почало судорожно підніматися й опускатися.

– Не плачте, не треба плакати, – безпорадно заспокоював її Дизма.

– Боже мій, Боже мій, – ридала Ніна. – Ви такий добрий до мене… Ви такий добрий… Пробачте мені… це нерви…

Вона схопилася і вибігла з кімнати.

«Ясно як білий день, – подумав Дизма, – вона закохалася в мене».

– Закохалася, – повторив він уголос і задоволено посміхнувся.

На нічному столику стояло маленьке люстерко. Никодим узяв його в руку і довго вдивлявся у своє обличчя – здивоване, зацікавлене і самовдоволене.