Читать книгу Дем'ян Многогрішний - Тарас Гончарук - Страница 3

На початок 1669 р. Д. Многогрішний, вочевидь, уже покинув сумніватися, бути чи не бути лівобережним гетьманом (якщо він справді мав такі сумніви). У цей час до Москви прибули українські посли, яким було дано наказ «від нас, гетьмана війська вашої царської величності Запорозького Сіверського Дем’яна Ігнатовича, від обозного, суддів, полковників, осавулів, сотників і всього Запорозького війська і православного народу малоросійського християнського <…>» (складений 1 січня 1669 р.).

Текст зазначеного наказу, на думку істориків, переконливо свідчить, що Д. Многогрішного аж ніяк не можна вважати проросійським діячем. Дякуючи російському цареві за «прощення», Д. Многогрішний від імені «Запорозького війська і від усього православного народу християнського малоросійського» прохав, щоб цар залишив людність Гетьманщини «при давніх наших вольностях», наданих у договорі з Б. Хмельницьким 1654 р. ці вольності, як стверджувалося в наказі, обмежено при наступниках Б. Хмельницького, починаючи від гетьмана Ю. Хмельницького.

Найбільше уваги у відомій частині наказу Д. Многогрішний приділив перебуванню на українській території російських залог та воєвод. «Хоча в тих статтях славної пам’яті Богдан Хмельницький, – йшлося в документі, – гетьман війська Запорозького, і все військо Запорозьке добивали чолом великому государю нашому, його царській пресвітлій величності, щоб у стольних українських містах були воєводи із ратними людьми його царської пресвітлої величності на оборону від неприятелів, а саме: в Переяславі, в Ніжині, в Чернігові, але вони замість оборони більшу нам пагубу і знищення нанесли і то в тій мірі, що ратні люди вашої царської пресвітлої величності у наших містах у бідних людей частими грабунками, пожежами і вбивствами до смерті і різними та всілякими мучительствами людям допікали, а над те до наших норовів та звичаїв не є звиклі». Саме злочини російських військовиків, які залишалися абсолютно безкарними, а також зневага російських воєвод до козацьких звичаїв, на думку Д. Многогрішного, стали причиною загального збурення на Україні й «через це, а не від чого іншого, ця теперішня війна почалася і зросла, тільки від того, що ще й <…> Брюховецький війну почав у той-таки час». Отже, Д. Многогрішний вважав, що не лише І. Брюховецький, а й російські воєводи призвели до розриву Гетьманщини з Росією та війни між ними в 1667—1668 рр.

Виходячи з цього, Д. Многогрішний просив вивести російські війська з українських міст. Окрім того, клопотався про те, щоб російські воєводи не мали права судити місцеве населення, особливо козаків. «Бо ті воєводи, – писав Д. Многогрішний, – не зважаючи на постановлені статті, у козацькі права та вольності вступалися і козаків судили, чого ніколи в Запорозькому війську не бувало, а це в ці часи Запорозьке військо перетерпіло». Якщо ж довічно та незмінно козацькі права та «вольність» будуть закріплені за козаками, Запорозьке військо й Гетьманщина у «постійності перебуватиме неодмінно й несхитно».

Д. Многогрішний просив повернути населенню Гетьманщини його «нáряд» – тобто автономний уряд, запроваджений після Визвольної війни проти Польщі, за часів Б. Хмельницького, й обмежений через свавілля російських воєвод за часів І. Брюховецького. У наказі було наголошено, що українські посли у Москві мусять «бити чолом <…> великому государю нашому, його царській пресвітлій величності, від нас, гетьмана, і від полковників, і від осавулів, сотників, отаманів, черні, і від усього війська Запорозького, і від усього народу православного християнського, щоб той наш прямий наряд, якого мали при своїх містах, куплений і завойований від лядського війська (а теперішнього часу його в нас воєводи в містах повідбирали), був нам повернений і відданий; і на те милосердний і милостивий отецький указ вашої царської пресвітлої величності щоб був до воєвод, смиренно просимо й молимо, припадаючи до лиця землі, щоб при нас був, а той наряд у нас не війною <…> забраний, але так, насильством, вони ж [наряди] завжди при війську малися».

Окремим пунктом у наказі Д. Многогрішний просив звільнити українських полонених, що перебували в російських містах, зокрема тих із них, що були захоплені під час згаданих вище подій у Ніжині. «За указом великого государя нашого, – писав Д. Многогрішний, – його царської пресвітлої величності, коли боярин, і воєвода, і намісник білогородський князь Григорій Григорович Ромодановський стародубівський із товаришами війною підходили під малоросійські міста, то в той час, як у Ніжинському полку, так і в Чернігівському, і Стародубівському багато полону набрали і з собою завезли до великоросійських міст різних людей статі чоловічої та жіночої, великого й малого віку, – і досі в полоні перебувають, і про те государю нашому, його царській пресвітлій величності, мають бити чолом і смиренно просити про милосердний і милостивий указ, щоб зволив розіслати скрізь грамоти своєї царської пресвітлої величності по містах, щоб на волю пускали, а тих невільників, що були в наших містах, відразу всіх до одного щоб повипускали». Зазначений пункт наказу свідчив про те, що хоч Д. Многогрішний і слав козаків до Ніжина, але аж ніяк не міг бути ініціатором жорстокої розправи над мешканцями цього міста і навіть намагався допомогти постраждалим.

Українська делегація, що прибула 19 січня 1669 р. до Москви, була досить велика: як зазначають історики, «посольство складалося з 58 чоловік козаків і з трьох духовних осіб – представників Лазаря Барановича. Від міщан також було троє. З козаків видніші: П. Забіла, М. Гвинтовка й І. Домонтович – генеральна старшина». Після її прибуття й переговорів вийшов у світ царський указ про вибори нового гетьмана. «У відповідь на прошеніє, – зазначав літописець Г. Граб’янка, – у Глухів з грамотою було прислано князя Ромоданівського. У тій грамоті проголошувалась монарша милість і сповіщалося, що Великий государ усі зради, що мали місце при Виговському, Юрію Хмельницькому та Брюховецькому, всемилостивіше прощає та відпускає і, як монарх християнський, ніколи про них не буде згадувати, а також не буде тримати у своїй державній пам’яті». «Після цього зволення й монаршого указу, – писав інший літописець С. Величко, – як князь Григорій Григорович Ромодановський з товаришами, так і цьогобічні [Лівобережні] полковники з іншою старшиною та значним військовим товариством з’їхались у Глухові і на третій день березня місяця, учинивши генеральну щодо гетьманства раду, вибрали й постановили на ній собі гетьманом Дем’яна Ігнатовича Многогрішного».

Новообраний гетьман, як і його попередники, уклав з Росією угоду, так звані «статті», підписані 12 лютого 1669 р. і названі Глухівськими – за місцем підписання. Статті ці підписав не лише Д. Многогрішний, але і, як було записано в літописі, «на раді були і до статей руки приклали Преосвященний чернігівський і новгородський архієпископ Лазар Баранович; Ігумен Максаківського монастиря Ієремій Ширкевич; Гетьман Дем’ян Ігнатов; Обозний Петр Михайлов син Забіла; Судді: Іван Самойлов, Іван Домонтов; Осаули: Матвій Микитин син Гвинтівка, Павел Грибович; Писар генеральний Карп Іванов Мокрієв; Бунчужний Лукаш Зборовський; Хоружий військовий Василь Свириденко; Писар гарматний військовий Никифор Александров». Окрім того, «статті» підписали 10 полковників: «Ніжинський Филип Іванов син Уманець; Стародубський Петр Іванов син Рославченко; Переяславський Іван Єфименко, наказний; Київський Константин Солонина; Кошовий піхотного полку Афанасій Савенко; Прилуцький наказний полковник Яков Трофимов і осаул полковий; Комонний полковник Михайло Кияшко; Піхотний полковник Іван Бирло». Як бачимо, полковників реєстрових козаків, що були водночас і фактичними губернаторами земель Лівобережжя, серед них було небагато – лише ніжинський, стародубський та київський (звичайно, варто згадати, що і сам Д. Многогрішний на момент обрання був ще чернігівським полковником), два полки – Переяславський та Прилуцький – представлені на раді «наказними полковниками». Окрім того, текст «статей» підписали представники полкової старшини, сотники й представники від підконтрольних Д. Многогрішному земель. Загалом «Глухівські статті» підписали 137 осіб, присутніх на раді, яка щойно обрала Д. Многогрішного гетьманом.

«Глухівські статті» складалися з 29 пунктів, упорядкованих за традиційною для таких документів формою: прохання української сторони і відповіді на них російського царя. У деяких питаннях цар погоджувався на прохання українців, у деяких – ні. Були й пункти, запропоновані самим російським царем. Українська сторона, звичайно, мусила з ними погодитися.

Першим пунктом «Глухівських статей» цар, на прохання українців, «милосердно» простив «вини їхні» (тобто все те, що відбувалося під час антимосковського повстання І. Брюховецького) й пообіцяв, що «надалі їм ті їхні вини не згадуватимуться», а українці, зі свого боку, мусили «бути під його, великого государя, самодержавною високою рукою у вічному підданстві невідступно без будь-якої зради».

Другий пункт «статей» стосувався «прав і вольностей» українців, тобто фактично усього їхнього державного, соціального та економічного устрою. Пункт цей був напрочуд коротким: українці «милості у великого государя просять, щоб бути їм при колишніх своїх правах та вольностях, чим ударований був давніший гетьман Богдан Хмельницький, і щоб їм усе було потверджено»; натомість цар, «Великий государ, його царська пресвітла величність, ударував гетьмана і все військо цього боку Дніпра правами й вольностями за колишнім їхнім правом і гарантував, що їхні права та вольності ні в чому не порушуватимуться». Отже, формально цар повернув Україні всі права, що їх вона мала за часів гетьманства Б. Хмельницького. Однак на той час (особливо після Переяславського договору 1659 р. з Москвою Ю. Хмельницького) зміст цих прав та вольностей був спотворений, і тексти інших «Глухівських статей» це добре засвідчували.

Кількість реєстрових козаків, згідно з четвертим пунктом «статей», мала складати 30 тисяч. це було вдвічі менше, ніж в усіх попередніх «статтях» українських гетьманів. Проте після Андрусівської угоди від підросійської України залишилася лише половина, і таке зменшення наполовину й реєстру було цілком зрозумілим. Окрім того, згідно з двадцять другим пунктом «статей», для боротьби з покозаченими селянами було створено спеціальний полк із тисячі козаків (цей пункт звався: «про настановлення охотницького тисячного полку для примирення легковажних будників та винокурів, що свавільно називаються козаками, безчестять старих козаків і творять в Україні всілякі посвари і образи»). Про наслідки дії цього пункту й створення Д. Многогрішним «охочих» найманих козацьких полків буде сказано нижче.

Згідно з одинадцятим пунктом, у разі смерті гетьмана українська сторона за царським дозволом може провести вибори нового гетьмана, а цар надішле йому клейноди: прапор, булаву, печатку, литаври. Відповідно до двадцятого пункту угоди, якщо гетьман учинить якийсь злочин «окрім зради», то старшині «його без указу великого государя, його царської пресвітлої величності, не змінювати, а вкаже великий государ провести слідство, і після слідства чинити указ за їхнім [козацьким. – Т. Г.] правом». Згідно з дев’ятнадцятим пунктом «статей», якщо гетьман зрадить царя й «почне чинити в малоросійських містах якісь посвари так, як учинив це їм Івашко Брюховецький», то козаки і старшина мусять доповісти про це царю, «а тим гетьманським посварам не вірити». За таких умов старшина, невдоволена гетьманом, мусила або чекати його смерті, або викрити перед царем гетьманську «зраду». Д. Многогрішний буде першим із гетьманів, хто відчує на собі дію цього механізму дострокового усунення з посади.

Чимало пунктів «Глухівських статей» містили вже, так би мовити, стандартні обмеження української автономії, закріплені ще в «Переяславських статтях» 1659 р. Ю. Хмельницького та «Московських статтях» 1665 р. І. Брюховецького. Серед таких обмежень і заборона гетьману мати дипломатичні відносини з іноземними державами. Так, у дванадцятому пункті українці прохали, «щоб звелено було їм приймати від навколишніх государів усілякі присильні листи і читати, а прочитавши, відсилати до великого государя, а від себе їм до них писати». У відповідь «великий государ, його царська пресвітла величність, указав відмовити в тій статті гетьману і всьому війську, тому що давнішому гетьману Богданові Хмельницькому та іншим гетьманам, хоч вони були гетьманами обох боків, не велено було ні з якими государями чинити спілкування, бо від того в малоросійських містах чиниться великий розлад». Те, що Б. Хмельницький не мав права підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державами, було, звичайно, неправдою: і мав, і підтримував. Однак, як зазначалося вище, поняття про козацькі «права і вольності» за часів гетьманування Б. Хмельницького на момент написання «Глухівських статей» було переінакшене. У пункті вісімнадцятому українці, вочевидь, щось згадуючи зі старих, справжніх, «вольностей», стверджували: «Раніше гетьмани спілкувалися з польським королем, з кримським ханом та з іншими державами, то щоб і нині мати змогу спілкуватися про всілякі справи, що належать до малоросійських міст». Однак і таке спілкування російський цар їм заборонив, пропонуючи вирішувати свої прикордонні питання з сусідами через Москву. Якби порушив гетьман ці два зазначені пункти, царська влада мала б підстави для того, щоб застосувати вищезгаданий пункт дев’ятнадцятий про гетьманську «зраду». Певною поступкою українцям щодо розглянутого вище питання був пункт сімнадцятий. У ньому українці прохали: «Коли в царської величності учиниться комісія [тобто дипломатичні переговори. – Т. Г.] з будь-якими государями, чи королівською величністю, чи з кримським ханом і тут згадувалося б про Запорозьке військо, то щоб царська величність ударував, дозволив бути при своїх, царської величності, комісарах, висланих від них, тому що на першій комісії їхніх осіб не було і Запорозьке військо було від того в немалій тузі». З огляду на це цар дозволив українським комісарам бути присутніми на переговорах Росії з іншими країнами щодо українських земель. Звичайно, малися на увазі, в першу чергу, переговори з польським королем. Тоді ж «і гетьман, і вся старшина, і козаки постановили: бути посланцями на польський посольський з’їзд обох боків, царської пресвітлої величності й Корони Польської та Князівства Литовського, до послів та комісарів Федору Завадцькому, судді Ніжинського полку, Лаврентію Борозні, Леонтію Артемовичу Полуботку, Єремії Єремієву, а на з’їзді сидіти їм при польських послах тому, що царська величність ударував їх за службу дворянською честю».

Пункт двадцять шостий стосувався нової резиденції гетьмана, адже Гадяч, колишню резиденцію І. Брюховецького, Д. Многогрішний ще не контролював. Українська сторона прохала: «щоб царська величність ударував, звелів бути гетьманові й гарматам у Батурині», – на це «великий государ, його царська пресвітла величність, ударував бути за їхнім чолобиттям». Від цього пункту почалася історії Батурина як «гетьманської столиці».

Важливим питанням для української сторони, як зазначалося вище, було перебування в Гетьманщині російських воєвод, а також їхні права й функції. Згідно з третім пунктом, українська сторона прохала: «Гетьман Богдан Хмельницький постановив у колишніх статтях, щоб воєводам царської величності бути з ратними людьми в Переяславлі, Ніжині, Чернігові, і хай би нині його царська величність не вказував бути воєводам і ратним людям у малоросійських містах, оскільки від них були численні сварки й докуки, від того й війна почалася [тобто війна І. Брюховецького проти Москви. – Т. Г.]». Російський цар на це наказав воєводам та військам «бути в Києві, в Переяславлі, в Ніжині, в Чернігові та в Острі». Вони мали там перебувати, «для оборони від ворогів і щоб надалі не було ні від кого в малоросійських містах ніякого хитання та зради [тобто антиросійських настроїв. – Т. Г.]». Проте цар обмежив права воєвод: він погодився вдовольнити прохання українців, щоб не російські воєводи збирали в Гетьманщині ті податки до царської скарбниці, а їх «збирання <…> покласти на гетьмана, а гетьман приставить на те вірних людей, а вчинить ті збори, коли Україна прийде в первісне становище». Також воєводи вже не могли одноосібно чинити суд над українським населенням (до судових органів, за волею царя, мали залучати «значних, добрих і розумних людей з-поміж малоросійських жителів»). Російські воєводи тепер були покликані здебільшого «мати начальство над ратними людьми, яких прислано на оборону», а місцевих мешканців, «їхні права та вольності, та суди, та всілякі справи» вони не мали чіпати. У разі порушень з боку російських «ратних людей» цар пропонував місцевому населенню писати до Москви та воєводам скарги. Таким чином, згідно з зазначеним пунктом, кількість російських воєвод та залог в українських містах зменшувалася. За Московським договором І. Брюховецького, їх мало бути 10, а тепер – лише 5 (хоч українська сторона прагнула, щоб їх було лише 3). Але головне, що тепер воєводи не втручались у місцеві судові та фінансові справи. Отже, Гетьманщині було фактично повернуто її фінансову та судову автономію – і це здобуток гетьмана Д. Многогрішного. З деякими обмеженнями цей лад зберігався майже до кінця існування гетьманської держави (тобто майже 100 років, аж до К. Розумовського, що гетьманував у 1750—1764 рр.).