Читать книгу Розвилка - Татьяна Бонч-Осмоловская - Страница 3

…Він не читав моїх повідомлень. Хіба лиш мейли, в яких я коротко перелічую те, що вдалося розшукати. Але не детальні вкладені файли. Він і далі називає групу «Світц та інші» й питає, чи надійні мої джерела, які звинувачують Світца у зраді. Він не прочитав навіть про роботу його бабусі в салоні мадам де Сталь.

Ніколя не впевнений, що мої джерела достатньо академічні. Звісно, вони не академічні. Ми стоїмо на непевному ґрунті припущень і здогадів, доходимо висновків, спираючись на сукупність гіпотез. Проте висновки підтверджуються новими знахідками. Картина складається, з фрагментів проступає обличчя.

Мою роботу зроблено марно.

Час зупинитися, я надто захопилася цим розслідуванням.

Пора все стерти, знищити сліди.

Що знайдуть після мене? Обірвані записи, уривки цитат, окремі чужі думки, плутанина даних.

Земля димує, розчахнувшись проваллям у мене під ногами.

Я встигну все знищити.

Із книги

«Не час зволікати; всі сумніви геть», – як говорить кеоський поет. Треба підняти всі вітрила, все робити, все сказати, щоб усі ці люди стали моїми. Бо якщо це вдасться, все небо буде безхмарним, вітер – погожим, море – спокійно-хвилястим і гавань близькою.

Вона відчуває, як земля вистрибує в неї з-під ніг. Не земля – рейки. Стрілочник знову перевів рейки. Вона відчуває ступнями, кінчиками пальців, чолом, губами, як змінюється шлях. Вона пам’ятає, як він змінювався раніше. І ще до того. Вона пам’ятає, як повітря застигало в горлі, як гуло у вухах, як кружляла курява перед очима.

Як вони сиділи за круглим столиком зі склянками натурального фруктового соку, блюдцями з горіхово-фініковим десертом, крихітними горнятками кави. Між ними лежали папери, зміст яких вона мала вивчити. На його підмізинному пальці був перстень із чорного каменю.

Він розкрив перед Наталею віяло збляклих фотографій – двоє чоловіків у пальтах з оздобленими хутром комірами стояли на набережній на тлі заводських труб зі стовпами диму; дівчина з волоссям, укладеним хвилями, очі мрійливо ліворуч і вгору, «Потоп у Парижі», здається, це була листівка, а не фото. Можливо, й попередні не були особистими фото, як спершу вирішила Наталя, а випадковими хвилями епохи.

– Мою бабусю звали Зіва Шульман… – розповідає Ніколя. – Вона входила до «групи Світца», за іменем її керівника. Ось список, який я отримав у префектурі французької поліції. Світца і його дружину, Марджорі, не засудили – звільнили після суду. А Зіва відсиділа три роки у в’язниці Френ і в тридцять шостому році, коли звільнилася, поїхала до Росії.

Він перевертає роздрук, креслить на звороті.

– Заждіть, – Наталя зупиняє руку, що почала виписувати імена. Вона майже торкається його пальців. – Якщо поліція називає групу за іменем певної людини і не ув’язнює її, то ця людина була інформатором, зрадником, а не керівником групи. Уклав угоду зі слідством, здав усіх, кого знав. Як їм іще назвати групу, якщо вони в нього отримували інформацію? Група Світца. Логічно?

Ніколя замислено киває.

– Я не знаю. Це треба перевірити. Погляньте, – він повертається до роздруків, – у мене є список групи. Тут імена, псевдоніми, дівочі прізвища. Звідки хто родом – дивіться: з Чехословаччини, Польщі, Штатів… Відомо, що вони працювали на Комінтерн. І від Пашки – це мій кузен, – уточнює у відповідь на її здивований погляд, – від Пашки я знаю, що в Росії бабуся їздила звітувати до Генштабу. Вона, звісно, подробиць не розповідала, та в дитинстві він чув ім’я чоловіка, який був її начальником. Той іноді приходив до них у гості.

Наталя запитально дивиться на француза. Генштаб? Вона має зізнатися, що не розбирається в структурі радянської розвідки.

– Пашка… – Ніколя зупиняється на мить – вульгарне ім’я важко йому дається. – Він сказав мені, як звали бабусиного начальника. Шипов, Адам Львович Шипов, поляк, як і бабуся.

Наталя не знається на розвідці, та навіть вона здивована. Звичайно, спогади раннього дитинства – це чудово. Бражник, округла шия, «мадлен», солодкий аромат. Але визначати ім’я голови розвідувальної мережі за дитячими спогадами?

– То що ви хочете щоб я знайшла?

– Академічно достовірну інформацію. Я збираюся написати історичне дослідження та опублікувати книгу. Гадаю, ми можемо довіряти публікаціям з російських архівів. Є література про розвідників – Кембриджська п’ятірка, Судоплатов, Зорґе. Є журнали: Intelligence and National Security, Journal of Contemporary History, книжки про шпигунство… Хотілося б відшукати корені нашої історії,– він помовчав. – Як ви гадаєте? Чи є надія?

За втіленням аристократичної гідності зблискує щось людське.

– Гадаю, так, авжеж, – запевняє Наталя. – Зараз безліч мемуарів опубліковано. Хоча правдивість цих публікацій яка? Стверджує людина, що вона резидент, а як перевірити? Або назве ім’я, а вони там усі під прізвиськами або фальшивими іменами!

Вона пам’ятає похід до «Бібліо-Глобуса»: полиці заставлені книжками про війну та розвідників. Чи було там щось про тридцяті роки, причому у Франції? Треба дивитись.

– Чудово, – Ніколя відклав папери. – Я попрошу вас знайти все, що можливо. Ось моя електронна адреса, пишіть, будь ласка, надсилайте всю інформацію, яку відшукаєте.

– Так, звісно. Я займатимусь цим по дві години щодня після роботи. Пересилатиму дані електронною поштою. Сподіваюся, ми відшукаємо сліди вашої бабусі.

– Дякую, – він відсуває горнятко. – Даруйте, мені час іти. Прошу, насолоджуйтеся десертом.

Він підводиться з-за столу, даючи зрозуміти, що розмову завершено.

– До побачення, на все добре! Я обміркую вашу проблему, – щиро мовить Наталя.

Вона дивиться йому вслід.

У кафе пахне гострими приправами.

Вона впоралась із десертом і ще посиділа за столом, спостерігаючи за відвідувачами.

Із пісні

Щойно солодким як мед наїдком усі вдовольнились,

Світлий почав говорить Одіссей, у нещастях незламний:

«Вийде хай глянути хтось, чи не близько вони вже

підходять».

Так він сказав, і підвівсь тоді Долія син, як звелів він.

Вийшов, і став на порозі, і всіх уже близько побачив.

Напередодні в робочій поштовій скриньці Наталя знайшла листа від Валерія Петровича. Ззовні, з коридора, долинали звичні звуки – телефонні передзвони, голоси студентів, лункі на віддалі й високі зблизька, човгання, сміх, гуркотнеча. Валерій Петрович запрошував її до себе завтра вдень у будівлю на Кузнецькому, за скособоченим революційним пам’ятником.

Табличка на дверях, оббитих потертою штучною шкірою, прямокутник із товстого скла, блякло-золоті літери на чорному тлі, лише ім’я, без посади. Кабінет заставлений різьбленими дерев’яними меблями, важкими шафами-сейфами, на столі – мідний лев, на полиці – фото четвірки балерин: руки з’єднані, голови повернуті, лівий носок упирається в праве коліно – шерег м’яких знаків перед бурею, тихше, тихше, помовчимо.

Стильно вдягнений чоловік сидів у кріслі біля вікна. Аромат туалетної води, сорочка із запонками, чорний перстень, шийна хустка.

– Дякую, що прийшли, погодилися попрацювати на мене, – каже Валерій Петрович.

Окуляри в товстій оправі гасять зміїний погляд. Усмішка розтягує щоки, прикриває очі майже повністю.

Наталя підтверджує, вона готова.

– Познайомтесь, Наталю Володимирівно. Це мій давній друг, Ніколя Шарометєв. Ніколя, Наталя Володимирівна чудово розмовляє французькою, ви можете не переходити на російську. Утім, Ніколя добре розуміє російську. А от із російською письмовою в нього труднощі. Тут, Наталю Володимирівно, нам потрібна ваша допомога.

Потиск руки в Ніколя міцний, надійний, спонукає до щирих взаємин. Наталя по-дурному всміхається, її рука трошки волога, вона поспішала.

– Так от, Ніколя має питання, – Валерій Петрович стає серйознішим і підсуває до неї роздрук. – Питання стосується радянських розвідників у Франції в тридцяті роки, двадцятого, звісно, століття. Розумієте, батько Ніколя виховувався в прийомній родині.

Наталя старається приховати подив. З вигляду Ніколя скоріше можна припустити, що в його замку висять портрети предків до тридцятого коліна, починаючи з конюха Карла Великого.

– Мати його батька, бабуся Ніколя, – продовжує Валерій Петрович, – залишила немовля на руках доглядальниці, коли виїхала до Росії. Батько знав, що вона була в групі радянських промислових розвідників. Усі вони були комуністами, членами французької компартії. Вони фотографували секретні документи, бабуся особисто робила знімки, доки її не заарештували й не засудили за шпигунство. Батько Ніколя ніколи не пробачив матері, що вона його покинула. Він і синові забороняв розшукувати інформацію про неї. Але Ніколя – наш друг і друг нашої країни. Він хоче все знати про бабусю й написати книжку про радянських розвідників.

Наталя перевела погляд на Ніколя. Той стежив за траєкторіями чорних птахів понад хмарами.

– Після батькової смерті він відшукав бабусину справу в архівах французької поліції. Ці документи він вам покаже. Ми допомогли йому знайти родичів тут, у Москві. Життя тривало, бабуся знову вийшла заміж і народила ще одну дитину. Ні її другого чоловіка, ні сина, дядька Ніколя, вже немає серед живих. Живий її онук – тут, у Москві, на Семенівській. Ніколя вже зустрівся з двоюрідним братом, кузеном, як вони кажуть, – лагідно всміхається Валерій Петрович, – вони сходили на бабусину могилу. Родинний зв’язок відновлено, тепер питання у відновленні зв’язку історичного. Необхідне втручання фахівця. Наталю Володимирівно, ви нам допоможете?

– Звичайно, – Наталя підвелась із крісла.

Її просять попрацювати перекладачем, а вона вже злякалася.

– Ну от і добре, – Валерій Петрович радіє так, ніби вона могла відмовитись. – Тоді,– він висуває шухляду зі столу і кладе перед Наталею аркуш, – ознайомтесь, будь ласка.

Папір виявляється контрактом, їй потрібно вписати ім’я, паспортні дані, поставити дату, підпис.

– Інструктаж проходити не будемо, – усміхається Валерій Петрович, – ми ж дорослі люди.

Француз уважно дивиться на неї.

– Ніколя викладе вам подробиці справи.

За п’ять хвилин Наталя й Ніколя залишають господаря різьбленого кабінету, спускаються на перший поверх у заґратованій кабінці ліфта, проходять повз будку охоронця. Наталя цокає підборами по гранітних кахлях.

Надворі Ніколя бере її під руку так природно, ніби вони походжають по Капуцинах. Він говорить французькою.

– Тут поблизу є непогане кафе. Ви не будете заперечувати проти вегетаріанської їжі?

Вона не заперечує, уявляючи решту звичок Ніколя – нехай то буде йога, вітрильний спорт, теніс, породисті коні…

Наталя приходить до тями, опановує себе. Він замовник, їй на нього працювати.

Ні, ще раніше, за півроку до бесіди у веганському кафе, було зроблено перший крок. Тоді ще можна було відмовитись, передумати, не ступати на цю стрічку, й не сиділа б вона тепер перед манекеном у металевому обідді замість спідниць, відчуваючи підземний гуркіт, що загрожує перекинути будинки й стулити небо, не вдихала б запах бузку, що мішається з нудотним страхом.

Тоді повітря було жарке й вологе, а дні текли патокою звичним, нудним руслом, не цікавим нікому. Уперше рейки зрушились там, на острові. Вона сама зрушила їх. Майже сама.

Кажан щодня приносив пошту, висипав повідомлення на робочий стіл. Переважно розсилки, нечасті людські листи тонули в масі абичого: корисні пристрої, вигідні квитки, як провести вихідні, містер Х хоче з вами познайомитись, винаходи, що заощаджують місце, сили й електроенергію, – універсальна відкривачка щільно закручених банок, причіпна полиця під кухонний стіл, гачок для витягування тостів, що дає змогу не обпікати пальців. Самих форм для смаження яєчні в цивілізованому світі налічувалося з десяток, хоч би й чисельність людей на острові значно поступалася чисельності курей та інших сільських тварин. Наталя відписувалась від спаму, та він устигав відкласти личинки в інших спам-ресурсах і невдовзі прокльовувався наново.

Лист від Ельзи мало не загубився в купі сміття.

«Агов, ти не задубіла там іще?»

Зима в південній півкулі повзла до кінця. У громадських садах здіймався лабіринт ароматів: чайні троянди, полум’яні, сніжні, ніжно-рожеві… Троянди, які не припиняли цвісти в найхолодніші, до десяти за Цельсієм, п’ятдесяти за Фаренгейтом, місяці, нарешті втомились. Джмелі запізніло шукали скарбів серед опалих пелюсток, павуки спали у сплетених напередодні сітях поміж кущами.

Місцевий митець виставив у парку копії знаменитих статуй: Давид, Батьківщина-Мати, Свобода, Володимир Ілліч ледве сягали людського зросту. Вони крокували один за одним по гравію, зникали за трояндовим живоплотом.

Виставка сподобалась Наталі, вона навіть придбала листівку і повісила на стіну над комп’ютером.

Ілліч посміхався їй у лице, коли вона придумувала відповідь Ельзі.

«Так, Діду Морозе, зовсім замерзаю. А в тебе що робиться? Може, поговоримо – давай, переходь на скайп».

Вони були знайомі з Ельзою стільки років, що вона пам’ятала в подруги десяток зачісок, півдесятка барв волосся, певну (хто ж рахує!) кількість коханців і чоловіків, прізвищ та імен. Останні Елка надто любила змінювати: новим знайомим вона називалась то Ельзою, то Елоїзою, то Еллою, то Альоною. Наталя не була впевнена, як міняються імена – з кольором волосся чи з новим коханцем. Чи, навпаки, нове ім’я відкриває іншу Елчину сутність і приманює нове кохання. Сама Наталя була з тих, хто бачить сни й пам’ятає імена, і, коли Елла переходила до наступного імені, бувало, нагадувала їй про попередні.

Пискнув скайп – Ельза. Однак не голосовий виклик – повідомлення:

«Наталю, питання є. Ти ще вчиш дітей російської мови?»

На квадратний кілометр острова припадало триста людей, із них росіян – нуль цілих нуль десятих і далі трохи відсотків. Наталя знімалась тут у масовці реклами, розвозила піцу до борделів, роздавала безкоштовний шоколад, вигулювала псів. Борделів і собачих притулків було більше, ніж російських шкіл. Однак і російські школи також траплялися.

Батьки перевозять дітей і своїх батьків. Переселенці, затуляючись долонею від сонця, вдивляються в піну над скелями. Бабусі везуть у валізах добірки журналу «Огонёк», томи творів Льва Толстого й Максима Горького, колекцію мультфільмів про дармоїда вовка й садиста зайця, про вухате звірятко і скнару-кота. Вони мають посіяти в дитячих мізках сім’я рідної, звичної їм культури. У спекотному острівному кліматі для скромного насіння півночі знаходиться багато конкурентів. Тож мусять розводити розсаду російської освіти в доморощених навчальних класах, теплицях громадського навчання.

Поки батьки зайняті облаштуванням на новій батьківщині, бабусі водять дітей на заняття: російська мова, література, історія та географія, пісні й танці. На все про все випадає три години суботнім ранком. Викладають у громадських школах молоді дівчата, що самі недавно переїхали на острів, або старі висохлі баби, які сіють у голови учнів мляві спори правдивого російського слова, не зіпсутого роками більшовизму. На перервах діти перестають удавати й гомонять між собою звичною говіркою – острівним різновидом французької.

Наталя два роки пропрацювала в одній із місцевих шкіл. Занять було зовсім трохи, катастрофічно мало, щоб вивчити рідну мову й познайомитися з літературою. Відповідних підручників не було, все доводилось вигадувати самим. Учительки розбирали копії російських хрестоматій на листочки, на гілочки, щоб зібрати дім із трісок, загорнути слова, цих чорних сушених комах, у кокон глевких пояснень, вкласти нектар рідної мови в розкриті дзьобики. Учителі нарікали, звертаючи гнів на метрополію, далеку, як божество, байдуже до їхніх труднощів. Вони покривали підручники та хрестоматії послідом невдоволення – діти не можуть за ними вчитися, вони не встигають усе засвоїти. Сушені слова не проростали в дитячих головах, падали на перервах на бетон шкільного майданчика. Бабусі підбирали їх, сподіваючись згодувати нащадкам після занять, але не могли впоратися з дітьми, що воліють уже щедру поживу острівної культури. Слова рідної мови засихали й гинули, як пелюстки троянд громадського саду.

«Так, займаюсь, – коротко відстукотіла Наталя. – А що?»

Ельза дочекалася відповіді подруги.

«Ми грант виграли, міжнародний проект навчання російської мови. Саме за твоїм фахом. Хочеш на нас попрацювати?»

«Отаке! А що треба робити?»

«Для початку написати звіт про виконану роботу. Ти ж уявляєш, як навчають російської за кордоном».

«Уявляю».

«От і добре, ти нам потрібна. Приїжджай, звіт терміново треба писати, дедлайн підкрався непомітно!»

«Еллочко, я ж далеко. Літаком понад десять годин. Дорогу оплатите?»

«Ні, дорогу ні. Але приїдеш – дамо довідку, студентам лекції читатимеш. І з гранту оплата хороша. Коротше, в мінусі не залишишся».

«Але в мене тут школа, діти…»

«Багато?»

«Та ні, чесно кажучи. Небагато. Але в школі треба сказати, з бібліотекою розрахуватись».

«То швидше розраховуйся і прилітай. Скажи, що йдеш на підвищення. Валентина Степанівна тебе чекає».

Наталя пам’ятала Валентину Степанівну, декана медійно-художнього факультету. Вони зустрічалися в минулому житті в Москві, на філологічній конференції. Наталя робила доповідь про суфікси в першій повісті Чехова.

«То ти зможеш у понеділок бути на робочому місці?»

«Ельзо! Я відвикла вже так жити! Тут зустрічі плануються за два місяці. За розкладом!»

«То звикай! Чекаємо!»

Ельза додала до посту безліч хвостиків, знаків емоцій, передбачених у минулі роки ентомологом-аматором.

Відпроситися зі школи? На півроку, поки вона разом з Ельзою та її групою підготує підручник. Вона привезе на острів справжній підручник для дітей емігрантів, саме такий, який їм потрібний! І розробки для вчителів, з урахуванням особливостей місцевого викладання, на весь шкільний курс, із першого по десятий клас. Як нам не вистачає цілісної програми!

Та хіба можна так швидко приймати рішення?! Вона відповіла без роздумів.

«Переказуй вітання Валентині Степанівні. Я прилечу».

«Молодець, Натулю. До понеділка! Бувай!»

Ельза відключилась. А Наталя зачудовано перечитала листування.

Вона справді погодилась? Якесь потьмарення найшло. На одне слово, задерши штани, перелетіти половину земної кулі.

Зі стіни над комп’ютером назустріч їй крокувала шеренга статуй, стираючи відстань між материками.

Вона пообіцяла, вона наважилась, вона летить у Москву.

У Москву!

Із книги

І послав він від себе голубку, щоб побачити, чи не спала вода з-над землі. Та не знайшла та голубка місця спочинку для стопи своєї ноги, і вернулась до нього до ковчегу, бо стояла вода на поверхні всієї землі. І вистромив руку, і взяв він її, та й до себе в ковчег упустив її.

І він зачекав іще других сім день, і знову з ковчегу голубку послав.

І голубка вернулась до нього вечірнього часу, і ось у неї в дзюбку лист оливковий зірваний. І довідався Ной, що спала вода з-над землі.

Її надії знову зустрітися з французькою досконалістю, що втілилась у Ніколя, швидко розвіялись. Для передавання інформації він запропонував використовувати електронну пошту. Інтернет був єдиним зв’язком між ними: він слугував Наталі в пошуку відомостей про шпигунську компанію, для відправлення звітів Ніколя та отримання від нього письмових схвалень, химерних і єдиних пестощів, які він дарував їй.

Їй подобалось уявляти себе його таємною коханкою, що опускає записки в електронний аналог дубового дупла – скриньку Dropbox. Вона складатиме в неї файли з добутими відомостями. Він забиратиме їх і лишатиме короткі записки у відповідь.

Перш за все Наталя відкрила посилання, яке дав їй Ніколя. На сайті служби зовнішньої розвідки Російської Федерації вона відшукала сторінку історії, дані згруповано за країнами. Усе, що там було про Францію тридцятих років, – один рядок, ім’я резидента. Такий собі Василь Зарубін, а також його дружина Єлизавета. Тепер вона мала два порожніх імені, які нічого їй не говорили. Шипов і Зарубін. Треба відшукати шпигуна за його прізвищем.

Ні, спинила себе Наталя, – необхідно відшукати інформацію, імена, дати, цитати. Вона повинна написати звіт. І вручити його Ніколя. Зустрітися з ним у веганському ресторані, за закритими завісами… Картина, що виникла в її голові, більше підходила до кабінету за бордовими портьєрами, ніж до веганського закладу.

Вона знову спинила себе. Не відволікатись!

Будь ласка: сайт «Агентура», сторінка про Головне розвідувальне управління Генерального штабу. До речі, так – ГРУ справді належало до відомства Генштабу.

Про шпигунство у Франції в тридцяті роки розповідалося на сторінці «Доба великих нелегалів, 1921–1937 роки». Ані Шипова, ні Зарубіна серед персонажів не значилось. Була розповідь про крах мережі Узданського (Бернштейна) у квітні 1927 року – це на кілька років раніше, ніж діяли Світц та інші. Попереднє, можна сказати, покоління.

Такий собі Чертопруд писав про справу Стучевського, який відновив агентурну мережу в портах Марселя, Тулона та інших міст. Цей Стучевський зумів добути інформацію про підводні човни й торпеди ВМС Франції. А коли його заарештували, ні в чому не зізнався, а тримався того, що він письменник, а в портах гуляв, щоб зібрати матеріал для книги. У результаті посадили його ненадовго, всього на три роки. Вийшовши з в’язниці Луїссі, Стучевський виїхав до СРСР. Мало відомостей, та запам’ятати варто.

Наталя занесла інформацію про Стучевського в окремий файл.

Із підручника

Певну конкретну людину обирають вербувати через: її особисті якості; явну оперативну необхідність; далекоглядне бажання мати резерв.

Першу інформацію, яка привертає увагу до кандидата, отримують: від його друзів і знайомих; під час безпосереднього спілкування; спостерігаючи за його діями та вчинками; за опублікованими (його або про нього) статтями, листами, доповідями…

Найбільше придатні до вербування ті, хто: має певні моральні вади (потяг до алкоголю, сексуальних розваг, наркотиків…) або ж «заплямованість» біографії; має борги; дуже прив’язані до когось (чогось); із якихось причин (перешкоди в кар’єрі, складнощі в особистому житті, погляди на чинну політику…) дуже роздратовані…

Коли закінчилися вівці, літак виходив на злітну смугу.

Відштовхнувши білявку в уніформі, вона пірнула всередину. Треба було взяти папір і ручку з сумки, замалювати овець. Чому вона поклала сумку не під ноги, а нагору? Перелазити через вусатого дядька біля проходу, відкрити верхню полицю? Матово клубочився овечими спинами захід сонця над рядами блідих будинків. Фортеця спала над кручею, видихи піни танули в мелодраматичному подиві. У затінку ховалася суха річка. «Вежа!» – закричало хлоп’я, вказуючи в сутінь кущів. Опівнічний пес озвався йому товченою скляною приказкою. Рів пахнув бузком, смертю й лайном. Спливали з темряви жуки, дрібно кришились об скло, сльозавою зеленню стікали навскіс. Бухав щось нестерпно звичне оркестр, схований за цвітінням поморщених лип, за тінями гілок на місячному узбіччі.

Наталя розплющила очі, скоса глянула на сусіда. Він мертво спав у кріслі. Його ноги були вкутані смугастим пледом, із вух звисала локшина навушників, хоч екран перед кріслом не світився. Вона обережно перелізла через нього, стараючись не зачіпати колін. «Ні», – сказав він, не ворухнувшись. «Перепрошую», – пробурмотіла вона. Відкрила верхню полицю, потяглася навшпиньках. Літак хитнуло, і вона, не втримавши рівноваги, впала на сусіда. «Вибачте, я не вдарила вас?!» – нажахано спитала, намагаючись звестися на ноги. «Ні,– поворушив він вусами. – Завжди відповідайте “ні”, це простіше».

Місто спливало мереживом веж над рікою. Вікно було зачинене, вона мусила вигинатися, щоб повернути ручку. Удень оранжева, під місяцем стіна темніла бордовим. Нарешті вона вдихнула свіжого повітря, заспокоїлась. Можна було б поставити чай, втишити паніку, навіть заснути перед світанком. Але й далі звучала далека музика, і дзявкав розмірено пес, і в очі світив місяць.

Вона стукнулась колінами об стіну і розплющила очі. Пасажири аплодували, як заведено тільки в Росії, щасливі, що літак сів безпечно.

Книгу про шпигунство в ліжку вона дуже вдало купила на розкладці «всього за 20 рублів» біля Курського вокзалу. Курява здіймалася над проїзною частиною й осідала на тротуарі, на присохлій траві, на паперових корінцях, що демонстрували себе перехожим відверто, як публічні жінки.

Мата Харі, звичайно ж. А у Франції тридцятих років – така собі Лідія Сталь. Які своєрідні дівчата! Запам’ятаємо, прочитаємо пізніше.

Ще легше знайшлися дані про мережу Креме. Цей француз був настільки старим більшовиком, що, може, особисто знав Володимира нашого Ілліча. У Франції він працював з Узданським-Ужданським-Єленським, він же Бернштейн, і з литовським студентом, а на ділі – ще одним радянським розвідником Стефаном Гродницьким.

Однак за часом, зрозуміла Наталя, вони їй не підходили. Це було попереднє покоління шпигунів, те саме, про яке вона читала в «Добі великих нелегалів» – кінець двадцятих – самий початок тридцятих років. Їх викрили перед тим, як нові взялися до роботи.

Наталя зібрала врожай – переписала уривки з книжки, скопіювала адреси знайдених сайтів у список корисної літератури. Вийшло дуже багато посилань: енциклопедії, книжки, мемуари… Переважно російською. Ніколя не прочитає, але переконається, як старанно вона працює.

Ніколя висловив стриманий захват щодо кількості інформації, отриманої після першого занурення в дослідження. Його надзвичайно цікавлять російські джерела.

Із книги

Мушу зізнатися, Нессіре: я відчув потаємний біль, коли втратив з очей Персію і опинився серед підступних османлісів. І разом з тим, як я заглиблювався в країну цих нечестивців, мені здавалося, що й сам я стаю нечестивцем.

Вітчизна, сім’я, друзі поставали в моїй уяві; ніжність у мені пробудилась; нарешті, якась непевна тривога закралась мені в душу, і я зрозумів, що вчинене мною буде варте мені душевного спокою.

Треба усвідомити, що навколо Москва.

Що вона повернулася, приїхала, пройшла повз умисне фольклорну циганку, хлопців, які, сміючись, поширювали ауру фізичної зверхності, зграю запорошених собак і закликачів на екскурсію столицею. Вона сіла на огорожу над пішохідним переходом – зрозуміти, де вона і що робити.

Сонце сходило над запилюженим містом.

Земля здригнулася, над площею закружляв вихор, здійняв у повітря соняшникове лушпиння, покинуті квитки та дрібну гальку.

Почулося скреготіння рейок, що пересувалися на стрілці.

Куряву підкинуло разом зі струсом космосу, вона шугнула в повітря над площею, над трамваєм, дротами, дахами та хмарами. Перехожі не сповільнили бігу, не зауважили провалу простору, струсу часу. Без жаху і захвату на перехресті маршрутів вони поспішали у своїх справах, і Наталя підвелася з місця, підхопила валізу. Попереду довгий день.

Ні грошей, ані житла. Повернулась. Тут.

На маршрутку вишикувалася черга.

– Ти крайній, чо?

Той, хто питав, чоловічок у шкіряній куртці, похитувався, майже стикаючись на максимумі амплітуди з дядьком у пальті, шапці пиріжком, із колючим поглядом.

– Не тикай тут, – дядько відіпхнув чоловічка в шкірянці.

– Та ти чо, совсєм припух! – обурився той.

Черга, не підводячи очей, ступила вбік, залишивши двох біля узбіччя.

– Послухайте, де тут «Гагарін-Плаза»? – спитала Наталя.

Черга мовчала. Хоч би де був отой торговельний центр імені першого радянського космонавта, черга не збиралась ділитися з нею знанням.

Власне, їй потрібен був університет, просто орієнтиром Ельза порадила назвати «плазу».

Іти пішки, котити валізу в невідомість? Вона спробувала ще раз.

– Будь-який трамвай або маршрутка, – зглянулася жінка в пуховому береті,– хвилин десять, до повороту. За світлофором вийдете.

Під дашком важких дверей Наталя зупинила валізу, прочитала: Юрій Олексійович Гагарін тренувався тут. Згадала – раніше тут була шарашка, завод під секретним номером, де перевіряли роботу літаків: реактивних, надзвукових, пасажирських і військових. У дев’яності завод розвалився, будівлі отримали нових господарів, ті продали його, інші продали ще раз. В одних спорудах тепер були торговельні ряди, в інших готель, ще в інших – вищий навчальний заклад, де готували фахівців популярних професій – піарників, комп’ютерників, перекладачів.

Цікавість підштовхнула Наталю відкрити ще один сайт. «Історія радянської військової розвідки»: Узданський згадується; Шипов, Зарубін – ні. Томаззі, Креме, Ліож’є, імена, іноді перекручені, інакше транслітеровані, але впізнавані, вже знайомі.

На сторінці, присвяченій розвідникам у Франції, теж, о радість, трапляються знайомі прізвища: Я. Рудник, С. Урицький, А.-Я. Тилтинь, С. Будкевич, С. Узданський, П. Стучевський. Певний час в інтересах військової розвідки виконував розвідувальні завдання Л. Треппер.

І нарешті: на початку тридцятих років закордонними резидентурами військової розвідки прокотилася хвиля провалів. Відчутних ударів було завдано в Польщі, Австрії, Латвії, Фінляндії, Франції, Великій Британії, Німеччині, США.

На цьому Наталя зупинилась і надіслала Ніколя два файли з даними – короткий огляд французькою, спеціально для нього, список джерел і цитати мовою оригіналу.

Спитала, чи хоче Ніколя, щоб вона опрацювала більшу кількість академічної інформації – публікацій у книжках і наукових журналах. Запропонувала замовити роботи Дієнка, Чертопруда і Ландера за міжбібліотечним абонементом, якщо Ніколя потрібні матеріали для публікацій.

Ніколя відповів ствердно. Порадив шукати в наукових журналах про інтелектуальні та секретні служби, зокрема, вивчити інформацію про резидента Паршину…

Наталя пообіцяла. Вона вірила, що знайде відповідь, ніби шпильку, яка впала на підлогу, ніби скляну кульку, що закотилася під шафу.

Із книги

Я обмину мовчанням як топографічне розташування міста, так і зовнішній вигляд його будівель, пам’яток і всіляких дивовиж, бо надаю більшого значення духу і характеру його мешканців, ніж усім перелікам, які можна знайти в Етрен Міньйон. Я вивчаю моральне обличчя міста; а для того, щоб познайомитися з усім іншим, потрібні тільки очі.

– Ельзо, можеш спуститися до прохідної? Мене не пропускають.

– Заявки на перепустку немає,– підтвердила з-за турнікета носата баба в сірому піджаку на сукню. – Хто вас кликав, хай сам до мене спуститься, інакше не пущу.

Хол університету був прикрашений портретами засновників, а також великих людей, які вшанували його візитами: інноваційний прем’єр і скандальний політик, красуня-шпигунка. Шпигуни, що зазнали провалу, зазвичай переходять на викладацьку роботу.

Ельза приклала перепустку до вічка турнікета.

– Вона до мене. Здрастуй, заходь.

Валіза з гуркотом поскакала через хол услід за Наталею.

– Еллочко, що в тебе відбувається? Ти сіра якась. Стомилась?

– Тут стомишся! Замучили! То одне, то друге. Щодня щось звалюється. Ти підключайся, Наталю, дуже треба.

Вони піднялися в Ельзин кабінет, останній на поверсі, біля заставленого горщиками підвіконня. Валіза ледве протиснулася в проміжок між двома робочими столами з комп’ютерами і одним із чашками, коробками з заваркою та банкою з етикеткою від майонезу, наповненою темним гречаним медом.

– Ректор домовився, – Ельза помітила Наталин погляд, – знайомий його продає, з власних пасік. Увесь університет купує, студенти, ми. Сідай, – вона показала на стіл біля дверей, – вип’ємо чаю. Валя зараз прийде.

На цих її словах у кімнату залетіла висока жінка в спідниці до підлоги і плетеній кофті до колін. У кабінеті зробилося тісно, ніби тенісний м’ячик застукотів по скляних стінах. Довгасте лице, вузькі очі – в ній було щось японське, хоч рухалась вона рвучко, без східної плавності. Перлинне намисто літало навколо шиї жінки туди-сюди, мало не зникаючи за орбітою тіла, коли жінка оберталась.

– Валю, – встала Ельза. – Наташа вже приїхала.

Валентина Степанівна простягла руку, тонку та прохолодну, як гілка сливи на заході сонця.

– О, ласкаво просимо ж! Наш найкращий фахівець із викладання російської як іноземної,– сповістила вона.

– Здрастуйте! – розцвіла Наталя.

– Елла Федорівна так вас розхвалювала! Глобальні викладацькі проекти, чудові організаторські дані, досконале володіння іноземними мовами. Я ж читала ваші статті про творче викладання російської мови дітям емігрантів. Прекрасно ж, саме те, що нам треба.

Наталя опустила очі, зашарілась.

– Дуже приємно, – пробурмотіла вона, зігріта похвалою.

– Я сподіваюся, ми спрацюємось, – Валентина Степанівна дужче стисла її руку. – Не підведіть же.

– І я сподіваюсь, – підхопила Наталя.

– Ми вже розпочинаємо, – підтвердила Ельза. – Валю, їй потрібно оформити документи. Ти не знаєш, Сергій Іванович у себе?

– О так, – скинулась Валентина Степанівна, відпустила нарешті руку. – Ходімо до ректора. Учена рада вже починається, всім вас і відрекомендую.

– Добре, Валентино Степанівно.

Із книги

Діставшись берега (це була частина острова, де, як уже сказано, я раніше не бував), я незабаром переконався, що сліди людських ніг зовсім не така рідкість на моєму острові, як я гадав. Так, я переконався: якби з особливої ласки небес я не потрапив на той бік острова, куди не приставали дикуни, я давно б уже знав, що їхні відвідини мого острова – звичайнісінька річ, і що західні його береги слугують їм не тільки постійною гаванню під час далеких морських екскурсій, а й місцем, де вони справляють свої канібальські бенкети.

До залу вченої ради піднялися сходами. Наталі пригадався пташиний базар – з усіх боків щебет, гомін, писк. Валентина Степанівна прорізала натовп у коконі шанобливої порожнечі, а Наталя ухилялася від зіткнень із неуважними студентами. На наступному поверсі, де розташовувався ректорат, гомін стихав. У залі засідань люстра стріляла сотнею кришталевих зблисків у матове світло дня. За столом сидів цвіт університету, перемовлялися, перезиралися, виводили каляки-маляки в блокнотах.

– Добридень, Сергію Івановичу!

– Доброго дня, Валентино Степанівно, – сивий чоловік із правильними рисами обличчя, що сидів кінець столу під прапорами, ледь помітно насупився. – Ви маєте нам повідомити щось термінове?

Усі, хто сидів за столом, обернулися до них суворими сніговими ельфами. У їхніх очах відображалися кришталеві іскри. У поглядах просвічувала цікавість, однак більше – прохолодний осуд. Наталя помітила, що в залі холодно, кондиціонер увімкнений на охолодження.

– Вибачте, я спізнилась на раду, – Валентина Степанівна говорила сухо, впевнено. – Будь ласка, познайомтеся. Це Наталя Володимирівна. Вона фахівець із викладання російської мови як іноземної, до того ж із вільним знанням французької. Ми приймаємо Наталю Володимирівну до штату для роботи в міністерському проекті.

– Валентино Степанівно, вам треба узгодити це питання з бухгалтерією, – поморщився Сергій Іванович.

– Із мого гранту, – уточнила Валентина Степанівна, – у бухгалтерії не буде питань.

– Ви все-таки зайдіть до них, – повторив сивий. – Узгодьте. Наталю Володимирівно, ви сідайте, поки Валентина Степанівна сходить. Вибачте, якщо ваша ласка, ми обговорювали робочі моменти, коли ви до нас навідались.

Кришталеві погляди зійшлися на ній, Наталя позадкувала, наштовхнулась на крісло позаду себе, провалилась усередину, зачаїлась. Кришталеве сяйво розфокусувалось і пригасло.

Пані з довгим обличчям, обрамленим неохайними кучериками, відкашлялась.

– Ми не зможемо надрукувати вісім випусків журналу за рік. Чого ви від нас вимагаєте? Ми й минулого року всього два випуски надрукували, і то матеріал вручну збирали по всіх кафедрах. А ви кажете – вісім номерів!

– Ірино Петрівно, – кремезний чоловік із лікарською бородою опустив чоло, насупив густі брови, пішов в атаку. – Вам же чітко пояснили – нам необхідні вісім номерів. Це нові міністерські вимоги, необхідні, щоб нас включили в академічну базу даних. Мало в нас матеріалів – давайте колег попросимо віддати статті нам. Їм же теж публікації потрібні.

– А свої випуски їм не потрібні? – обурилась пані.– До того ж, за новими міністерськими вимогами, – голос її сповнився високим комашиним дзижчанням, – на статтю вимагаються дві сторонні рецензії. У нас хоч одна рецензія була на статті минулого року?

– Просіть в обмін на наші! Самі пишіть на себе рецензії! Аспірантам доручіть! Працюйте, – бородатий розвів руками. – Інакше гроші на вітер. У нас знову вийде – видавничий відділ витрачає ресурси, а університету від нього пуття нема, – переможно завершив він.

– Михайле Юрійовичу, – відказала пані,– видавничий відділ працює як каторжний, вибиваючи у вас статті, які ви обіцяєте і не здаєте. А потім ще не оплачуєте публікації. Навіть ваші аспіранти – й ті дисциплінованіші.

Михайло Юрійович скипів.

– Я вже казав, що здав оплату, Ірино Петрівно. Хто у вас загубив мою тисячу, не знаю, і вдруге оплачувати статтю не збираюсь.

– Колеги, пропоную особисті фінансові питання обговорювати поза вченою радою, – скривився ректор. – Нам треба прийняти рішення по суті для заявки в Союздрук, скільки випусків на наступний рік ми оголошуємо. А ціну за публікацію можна й підняти, якщо цих коштів недостатньо.

– Дозвольте, Сергію Івановичу, тут діло таке, – товстенька жінка в окулярах піднесла руку, як школярка. – Та наберемо ми статей на вісім випусків. Аспіранти в нас на кафедрах! Їм треба публікуватися для дисертацій. По три публікації на аспіранта, за вимогами ВАКу. Тому суперечка ця зайва, нам необхідні випуски за всіма факультетами, де є аспірантури.

– Так-так, – ректор замислено покрутив олівець у руках.

– А що, ваші аспіранти не можуть публікуватися в інших наукових журналах, тільки у своєму?! – Наталя сама не помітила, як долучилася до дискусії.– Якщо хороша наукова робота, навіщо обов’язково в своєму університеті, вони ж на конференції в інші університети можуть їздити.

За столом запала тиша. Сивочолий ректор дивився на неї над окулярами. Інші ельфи пропікали її обличчя поглядами чистої криги. Дотик абсолютного, кельвінівського нуля. Її обличчя почервоніло до вух, до кінчика носа, до гудіння в голові.

– Усе узгоджено, підпишіть, будь ласка, Сергію Івановичу, – на щастя, до залу забігла Валентина Степанівна.

Поки ректор відволікся, Наталя вискочила з кімнати, помчала донизу сходами, врізаючись у студентів, що піднімалися їй назустріч.

У буденній метушні Наталя не забувала про підробіток, про таємну місію, як про таємного коханця. Вона подивилась інформацію про Паршину, як радив Ніколя, – нічого корисного.

Чому Паршина? Ще один спогад раннього дитинства? Є така розвідниця, проте її діяльність у часі відстає від бабусиної на кілька років.

Наталя вивчила довідник Дієнка про персони розвідки і контррозвідки. Виявила тільки одну згадку: «Рік’є (?—?) (псевд. “Фантомас”). Агент радянської розвідки. Французький журналіст, працював у середині 30-х років у газеті “Юманіте”. Мав контакт із радянською розвідкою. Був звинувачений у зраді…»

Імена інших учасників групи Світца були невідомі авторам видання.

Однак це була непогана зачіпка, і, розпочавши з цього, наступного дня вона відшукала дві чудові книжки.

Наталя залетіла до Еллоччиного кабінету, хряснула дверима, аж чашки підстрибнули, притулилася спиною до дверей, спробувала стишити дрож. Дзвін у вухах продовжився луною телефону.

– Алло, – вона нерішуче підняла слухавку.

– Наталю Володимирівно, ви тут? Зазирніть до мене, будь ласка. Тут людинка забігла одна, познайомимось.

У кабінеті Валентини Степанівни сиділа опасиста, як самоварна лялька, пані у квітчастій спідниці та кофті з мереживами. Ліф насилу вміщував могутні груди, лице блищало від масної косметики або поту, над важким підборіддям виступав ніс бульбою. Купчиха. Чіпкий погляд пришпилив Наталю до дверей.

– Добрий день, – сказала Наталя.

– Добрий день.

Пані потяглася по цукерку, зашурхотіла накрохмаленим мереживом.

– Наталю Володимирівно, – спитала начальниця, – ви знайшли, де житимете?

– Ну, – промимрила вона, – я тільки сьогодні прилетіла. Поки в Елли Федорівни думаю зупинитись…

– Нащо ж обтяжувати Еллу Федорівну, – заявила начальниця, – коли є Євгенія В’ячеславівна, наш же консультант із івент-органайзингу. Познайомтесь: Євгенія В’ячеславівна, Наталя Володимирівна. Наталя Володимирівна наш найкращий фахівець…

Купчиха розглядала Наталю, поки Валентина Степанівна представляла її, ніби коняку розхвалювала.

– Я не можу абикого з вулиці взяти, – нарешті протягла вона. – Ти ж знаєш мою квартиру.

– Таку красу просто так не винаймеш! – підтвердила деканша. – Я ж чому, Євгеніє В’ячеславівно, про тебе згадала? Наталя Володимирівна може твоїх діточок французької підучити. На вихідних візьметесь, Наталю Володимирівно?

До кабінету зазирнули горобцями дві студентки, цвірінькнули й полетіли.

Що, і це питання за неї вирішили? Співрозмовниці вже уклали угоду. Зрозуміти б лише, продають її чи купують. Наталя знову зашарілася.

– Наталю Володимирівно, то як? Такого житла ви ж просто не знайдете. Це музей, а не квартира. Євгенія В’ячеславівна тепер за містом живе, від мене недалеко. А міська квартира в неї порожня стоїть.

– Обіцяю лад і чистоту, – промимрила Наталя.

– Добре, – купчиха простягла їй картку. – Домовились. Завтра заїжджайте, близько одинадцятої.

Наталя запитально поглянула на начальницю.

– Облаштовуйтесь, облаштовуйтесь, Наталю Володимирівно, – підтвердила та. – Завтра на роботу не виходьте, вважатиметься день приїзду.

– Спасибі велике, Євгеніє В’ячеславівно, – зазирнувши у візитку, сказала Наталя.

Прихисток був потрібен. Курінь із солом’яним дахом, комірчина з намальованим каміном, бляшана будка – жити десь треба. Заняття з дітьми не проблема, навіть корисно: підтримувати форму і мову не забувати.

– От і чудово, – Валентина Степанівна розквітла, як сакура навесні,– хочете чаю з нами випити, Наталю Володимирівно?

– Ні, дякую, – відмовилась та. – Треба комп’ютер налаштувати.

– Як ви одразу вписались у роботу! – Валентина посварилася на неї пальцем. – Призвичаюйтесь, справа попереду велика.

Наталя вислизнула в хол, видихнула, вдихнула знову.

Круговерть студентів затопила її, вдарила у вуха пташиним щебетом, рипінням шкіри, переливами телефонних мелодій. Вона пересмикнула плечима – який віраж! Це бал, це вальс, її ведуть у танці, кружляють, її веде вмілий, легкий, як тореадор, партнер, злітає на ходу довге, до плечей, чорне волосся, сміються блискучі очі, рипить забутий усіма цвіркун – раз, два, три, раз, два, три: друзі, робота, житло. Як усе вдало складається!

Вона влилась у студентський потік, потертою вівцею поскакала разом із молодими баранцями, серед яких час від часу зринали слиняві псячі морди в марлевих, на честь близького грипу, пов’язках.

Доповідна записка

У зв’язку зі збільшенням кількості агентів і згідно з кошторисом прошу утвердити збільшення облікових витрат на підтримку діяльності програми. Список додаю.

З повагою – Г. О. Рибколов

Наспів вечір. Темрява спливла з дна університетського подвір’я, зародившись у пругах асфальту, поглинула, не розжовуючи, золоті спалахи вікон, обслинила берести, – так, мабуть, берести, – що перекреслювали стіну до третього поверху, доповзла до площин дахів. Із дверей вислизнули останні студенти, розпороли тишу сміхом, луною чужих жартів, зникли за рогом будівлі. Листя берестів стрепенулося їм услід, пожвавішало, може, повернеться світло, повернуться пташенята в безладді гілок, іще зігріє їх літнє тепло. Призахідне золото бриніло й перелітало на відблисках кватирок від однієї до другої стіни, розпадалось, зникало в бурому смуткові. На оксамиті неба з’явилися зорі і зникли за чорнильними хмарами.

Наталя не бачила неба, не вирізняла розчерків гілля, перельотів, передзвонів і відображень. Голова обважніла після зшиття часових поясів, що лежать один від одного на відстані половини глобуса. Уранці вона викотила валізу з зали прильоту, вдень її прийняли на роботу, а решту дня вона металася кабінетами, заповнювала анкети, оформлювала перепустку, заводила облікову картку й особистий кабінет, розписувалась у навчальному плані й уточнювала розклад. До неї підходили люди, що говорили високими голосами, які не можна було розрізнити, стискали їй руку, кудись кликали й питали незрозуміле. Вона кивала – погоджувалась і підтверджувала сама не знаючи що. Знову картки, методичні комплекси та ксерокопії документів.

– Натусю! З самого ранку все бігаєш?

Дихаючи шоколадом їй у вухо, вимагаючи впізнання, упізнаваний, упізнаний, виник Гоша, Гога, Георгій, Елчин чоловік.

– Ти ж у нас сьогодні зупиняєшся? Їдьмо? Давай швидко, до Еллочки, один ковток на доріжку й побігли, таксі я викликав.

– Так метро ще ходить.

Наталя глянула на годинник. День сповзав із циферблата останніми м’ячиками хвилин.

– Ходить. Метро і два автобуси, по півгодини на кожну пересадку. Їдьмо!

Як хочеться спати насправді. Притулитися до Гоші, заплющити очі, уткнутись у плече на одну тільки хвильку.

В Ельзи на столі розкрита коробка шоколадних цукерок. Гоша розливає віскі всім трьом у чайні кухлі.

– Іспит прийняла у боржників, – киває Ельза.

Вона ховає почату на чверть пляшку в паперову упаковку, упаковку прикриває роздруками, роздруки замикає в шухляді столу, ніби можна сховати, взяти в дужки заяснілі очі, викреслити з повітря бурштиновий спиртний аромат.

– Їдьмо.

Гога виловлює з-за столу Наталину валізу – вхопив за лямку, рвонув на себе, покотив коридором. Ранкова вахтерка дивиться сонно з канапи за віконцем. Вона погрубшала, розм’якла, обросла лисиною та бородою.

– До завтра, – прощається з бороданем Гоша.

Таксі чекає біля тротуару. Опівнічна тінь із розгону влітає в Наталю.

– Excusez-moi, – підскакує вона.

– Дурепа, зовсім осліпла, стовбичиш тут, – голосить тінь.

– Очі пропив чи що, куди скачеш, – заступається за неї Гоша.

Тінь осідає, тане, зникає в пітьмі вулиці.

– Їдьмо, шеф, – Гоша залазить на переднє сидіння. – Дегуніно.

Чоловіки почали планувати маршрут – як коротше, як швидше, де зараз затори і де вже немає. Таксист пропонував поїхати по кільцевій, пасажир наполіг на радіальному маршруті.

– Москву покажемо, – завершив він.

Змирившись, таксист рвонув з місця в потік. Він перелаштовувався з ряду в ряд, обганяв одні машини і прилаштовувався між іншими, шашкував, квапився. Еллочка показувала Наталі ілюміновані висотки нової Москви, відбудованої над старою. Але та втискалась у сидіння, задихаючись від страху.

– От трясця!

Жінки влетіли головами в спинки передніх крісел. Перед лобовим склом проскочила постать у темному капюшоні.

– Ледь не наїхав!

Таксист іще полаявся.

– Чого ж мені везе так з мудаками! – заголосила Ельза. – Як сяду в машину, зразу хтось під колеса кинеться.

– Так вони, бач, у чорних куртках, не добачиш його! – виправдовувався таксист. – Ви тут не переживайте, у мене реакція чудова, ще ні на кого не наїжджав. Нуль відсотків! – засміявся таксист.

– Чому так темно на переході? – охнула Наталя. – Мусили ліхтарі поставити, щоб перехід освітлювати. Нічого не видно.

– Хто мусив? – раптово скипів таксист. – Критикують одразу! Поприїжджають і вказують тут.

Він блиснув золотою печаткою, прискаючи ненавистю, як кров’ю.

Наталя зачаїлась на задньому сидінні. Як він дізнався, що вона недавно в місті? А, так – Елла розповідала про нові висотки, зрозуміло, що не місцева.

Та хіба погано, що вона приїхала?

І що поганого в тому, щоб освітлювати переходи ночами? Для нещасних перехожих і для водіїв – буде ж безпечніше!

У квартирі друзів Наталя впала на канапу, провалилась у плутані тягучі сни під шурхіт завіс. Хазяйська кішка Мурка визирала обережно, цікавилась гостею.

Із підручника

Про мотиви певної людини дізнаються шляхом її вивчення, причому слід ураховувати і міру вираженості цих мотивів. Визначення мотивів індивіда дозволяє дібрати до нього ключі. Характерні мотиви можуть бути такими: націоналізм (гра на глибинному відчутті певної національної спільності; ненависті, гордості, винятковості); релігійні почуття (пробудження неприязні до «чужовірців» або ж прив’язування певної ситуації до обраних доктрин сповідуваної релігії); громадянський обов’язок (гра на законослухняності); загальнолюдська мораль (гра на порядності); підсвідома потреба в самоповазі (спекуляція на ідеальних уявленнях людини про саму себе); марнославство (провокування бажання об’єкта справити певне враження, показати свою значущість і обізнаність); легковажність (підштовхування людини до безтурботного стану необачності та балакучості), сексуальна емоційність (підкидання статевого партнера і порнографії з перспективою «розслаблення», шантажу або обміну) та інші.

Розібравшись у психології об’єкта і визначивши мотиви, які ним керують, можна вийти на конкретні прийоми та методики, здатні «розколоти» певну людину.

У кінці двадцятих років у Франції почалася розробка «робкорів»[1]. Їх шукали на заводах і фабриках, бажано військових. Пролетарська газета «Юманіте» звернулася до читачів із закликом об’єднуватись, а також надсилати замітки про пригноблену працю, особливо на військовому виробництві. Якщо кореспонденти виявлялися здібними, до них зверталися з проханням поділитися докладнішими характеристиками відчуженої праці. Склали навіть питальник на допомогу літераторам-початківцям: яка броня у ваших танків, які двигуни, на якому пальному вони працюють, скільки охоронців на прохідній заводу, коли в них обідня перерва… Про те, куди надсилають їхні відповіді, респондентам не повідомляли.

Анкета – найпростіший метод отримання інформації в польових дослідженнях.

Керівником мережі робкорів призначили Ліоже, який носив прізвисько «Філіп», колишнього робітника, автора роману «Сталь». Йому допомагав Ісая Бір, польський комуніст, чиїм завданням була координація робкорів із радянською військовою розвідкою. Співробітник військової розвідки Маркович вивчав матеріали та переправляв їх до Москви.

У «Юманіте» під керівництвом Андре Ремона, він же П’єр Робкор, діяв цех із сортування інформації. 1929 року такий собі Мюрей установлював (заново?) мережу робкорів, це він підключив до збору розвідданих безневинну овечку – Комуністичну партію Франції. У розвідника вік недовгий, у 1931 році Мюрея заарештували, його змінив литовсько-польський єврей Ісая Бір, він же «Фантомас», який став передавати дані відразу радянському військовому аташе. Фантомас, як випливає з прізвиська, досяг успіху в ошукуванні поліції. Йому довго вдавалось рятуватися від облав, однак у 1932 році і його спіймали й посадили на три роки.

Наталя звірилась зі списком Ніколя. Ось він – Honoré Muraille, dit Albaret dit Boissonas! Є!! Це він. Це вони!

Наталя видихнула: безперечно, успіх.

Хто б міг подумати, що таку чудову знахідку буде виявлено так близько до поверхні.

Ця інформація мала одну хибу – жодного слова про Шипова і Зарубіна. Але ж вона не може підтасовувати дані! Що є, те знаходить і пересилає замовникові. Про цей період узагалі мало писали, воліли одразу переходити до кінця тридцятих і сорокових, воєнних років.

Із книги

Поклавши руку мені на плече, він провів мене через зал, і ми піднялися нагору. Сходи були вкриті дорогим килимом, а на стінах висіли гравюри в рамках. Він розчахнув двері розкішної біло-рожевої спальні зі строкатою пуховою ковдрою на ліжку. За нею розташовувалась ванна, що виблискувала начищеним нікелем і була завішана пухнастими білими рушниками.

Євгенія В’ячеславівна жила в районі метро «Аеропорт», у будинку поряд із письменницьким, міністерським, військовим та іншими будинками видатних соціальних груп. Про це престижне сусідство вона ненароком згадала Наталі, ще коли та зателефонувала їй уточнити адресу. Цю квартиру, повідомила Євгенія, вона відремонтувала для себе, але – погана вода, засцяні двори, бридкі сусіди, невигоди московського клімату змусили її переїхати за місто. З’являтиметься вона іноді на вихідних, сама або з дітьми, яким Наталя вже пообіцяла давати уроки.

Уява вмить намалювала Наташі зворушливу, практично сімейну сцену спільних трапез, задушевних жіночих розмов та ігор з дітьми. Знала б вона, чим обернеться їхнє знайомство, не квапилась би зараз, поганяючи валізу, через подвір’я, повз металеве пруття, що обгороджувало новобудову, а обдзвонювала б давніх друзів у пошуках хоч якогось кутка. Та історія відкривається перед нами у зворотній перспективі, і ми ковзаємо по ній спиною вперед – епіметеї[2], мудрі по шкоді.

У якому будинку на неї чекають? Який він на вигляд, будинок номер двадцять дев’ять, корпус три? Буде це хрущовська п’ятиповерхівка, що всього п’ятдесят років тому спокушала громадян розкішшю особистого простору та перспективою комунізму, а тепер остогидла всім мешканцям? Панельна споруда сімдесятих, яка лиш кількістю поверхів і бігунцем ліфта відрізнялася від хрущовки? Ні, хрущовка – це корпус два, а корпус три – сталінська, монументальна споруда, пристановище людей інтелігентних.

Наталя переступила підозрілу калюжу і набрала код на дверях під’їзду.

В утробі будівлі, після лункого задушливого ліфта, за важкими подвійними дверима, як молюск у мушлі, ховалась ампірна пишнота Євгеніїної квартири. Протяг підняв кучугуру пилу, розворушив кришталевий каскад люстри. Сонячні зайчики пробігли по стелі, обклеєній шпалерами під гобелен, по декоративних колонах, чорній Венері, що тримала канделябр над робочим столом. Із бару озвалися глухо келихи, зі стіни сяйнула чорними та червоними блискітками репліка плаката Андрія Логвина «Життя вдалось».

У кімнаті, яку господиня призначила для Наталі, були розміщені впритул одне до одного вбудована дзеркальна шафа, двоспальне ліжко, накрите бордовим покривалом, і письмовий столик на підході до нього. Стіни кімнати були пофарбовані густою жовтогарячою фарбою.

Вони повернулися до вітальні, пройшли до ванних кімнат.

– Цей туалет не працює,– пояснила хазяйка. – За ним іще сауна, та її не вмикай. Гарячої води немає, треба майстра викликати, лагодити колонку. Впораєшся, Наталочко?

Наталя поглянула на джакузі й унітаз у стилі ар-деко з золотою облямівкою, уточнила, чи є в домі інтернет і який пароль вай-фай, і погодилася на все. Ампір – нехай ампір.

Євгенія показала їй із десять упаковок засобів для чищення, щіток і віників, що валялися в поламаному туалеті, взяла оплату за наступний місяць і відбула до своєї екологічно чистої домівки.

Дозволений Валентиною Степанівною вихідний було витрачено на миття посуду й вимітання сміття: два мішки шоколадних обгорток зібралося під ліжками й під отоманкою у вітальні. Після наведення ладу, як після любовної прелюдії, в місті, що дало їй притулок, Наталя заснула у власному, домовленому і проплаченому ліжку.

Замилування квартирою здиміло вже за два місяці, і, визначаючи її стиль друзям, замість «совковий ампір» вона почала використовувати термін «припідорасити стразиками».

Але ж не розкошувати вона сюди приїхала. Працювати вона має, впрівати, добуваючи нектар рідної мови для емігрантських пташенят, щоб повернутися до них зі здобиччю, чесна шанована трудівниця, о, вони будуть вражені, а зараз вперед-вперед, щодня на роботу.

Дві чудові книжки тішили Наталю, як приворотне зілля закохану: Жиль Перро «Червона капела. Супермережа ГРУ – НКВС у тилу Третього рейху» від видавництва «Яуза», 2004. І – Леопольд Треппер «Високі ставки», Москва, «Политиздат», 1990. Перро французькою буде Gilles Perrault, до речі. Але французького джерела немає в мережі, а російською – ось, будь ласка. Перша книга – розповідь про життя Треппера, друга – його власні мемуари. Спогадам розвідника, який усе життя брехав про себе, очевидно, не можна довіряти. Проте написана книжка пречудово читається – не відірватись.

Треппер не зізнається, що входив до складу нашої групи. Він стверджує, що тільки дружив з одним із її учасників. Однак, судячи з тексту, – знав надто багато для сторонньої людини. Його немає в списку засуджених, бо саме в той час, коли їх схопили, він забажав подорожувати й вирушив до Москви. Його приятель Альтер Стром (Штром в іншій транскрипції) був засуджений і провів три роки у французькій в’язниці. Після звільнення він теж вибрався до Москви і прийшов до Треппера, який зовсім випадково не мав стосунку до шпигунської мережі, щоб попросити його з’ясувати, хто їх зрадив. Група підозрювала, що винен був редактор «Юманіте» Рік’є, але Стром вважав, що це хтось інший. Кого ж іще просити розібратися, коли не друга, який не має уявлення про їхню роботу.

Треппер мусить повернутися на місце подій. Звісна річ, молода Радянська республіка забезпечує хлопця, ніяк не пов’язаного зі шпигунством, підробним паспортом і переправляє до Парижа. Там він зустрічається з адвокатами «робкорівського процесу» Ферручі й Андре Філіпом. Разом вони знаходять зрадника. Рік’є чистий, компартія чиста, «Юманіте» чиста, всі плачуть від щастя. Винуватець – «голландський єврей, колишній керівник радянської розвідувальної мережі в Сполучених Штатах».

Відкриваємо список групи, складений французькою поліцією. Жодного голландця. Є один з Іст-Оранжа – непогане ключове слово. І хто це? Світц, Роберт Ґордон Світц. Працював і на радянську розвідку, і на ФБР.

Як вона й сказала Ніколя вже на початку!

А Треппер не просто висунув гіпотезу, а й привіз до Москви стос документів – «фотокопії листів, якими обмінювались голландець-зрадник і американський військовий аташе в Парижі».

Після чого доля знову закинула Треппера в Європу. Знов-таки «з ласки долі» він став шефом підрозділу радянської розвідки, діяв у Західній Європі під час Другої світової війни.

Отже, список літератури й витяги – у додатку. До речі, за першу частину роботи мені ще не заплатили.

Так, написав у посланні-відповіді Ніколя, страшенно цікаво! Дякую, Наталі, я прочитаю все уважно наступного дня. Я, звичайно, знаю книгу Перро, але маю перечитати її. Справді, «наша група» називалась «робкорами». Що ж до Треппера, не думаю, що він із ними якось пов’язаний. Наскільки я пам’ятаю, він став поважною персоною в часи Другої світової. Я попрошу Валерія Петровича прискорити виплати. Як ви розумієте, у фінансову частину я не втручаюсь.

Нема проблем, жодного клопоту.

Отже, він знав, що це наші друзі – «робкори». І «робкори» – це наші друзі. То чому було не сказати їй? Неуважність чи перевірка її здібностей? Нехай сама виловить цю рибку в гнилій воді. Чи він прочитав книжку і не зрозумів?