Читать книгу Американська трагедія. Книга 2 - Теодор Драйзер, Теодор Драйзер, Theodore Dreiser - Страница 9

Враження м-ра Мейсона від товариства, серед якого бував Клайд, підтвердили і доповнили враження, які виникли у прокурора раніше в Лікурзі й Шейроні. Цього було досить, щоб витверезити його і похитнути його впевненість, ніби неважко буде добитись обвинувального вироку. Все побачене говорило, що знайдуться і кошти, і бажання зам’яти такий скандал. Багатство. Розкіш. Гучні імена і високі зв’язки, які, звичайно, доведеться охоронити від усього цього. Хіба не можуть багаті і впливові Гріфітси, дізнавшись про арешт племінника, хоч би який був його злочин, запросити найталановитішого адвоката, щоб уберегти своє добре ім’я? Безперечно, так і буде, а такий юрист зуміє добитись яких завгодно відстрочок… і тоді, мабуть, задовго до того, як він міг би домогтись засудження злочинця, він сам автоматично перестане бути обвинувачем і не буде не тільки обраний, а й намічений кандидатом на таку бажану і потрібну йому посаду судді.

Перед мальовничим колом розкинутих на березі озера наметів сидів Харлей Бегот в яскравому светрі та білих штанях тонкого сукна і ладнав свою рибальську снасть. У деяких наметах було відкинуто передні полотнища – і всередині можна було мигцем побачити Сондру, Бертіну та інших дівчат, що переодягались після недавнього купання. Компанія була така добірна, що у Мейсона виник сумнів, чи розумно з політичного і громадського погляду прямо заявляти про те, які причини привели його сюди. Він волів краще поки що промовчати і поринув у роздуми про контраст між юністю Роберти Олден або своєю власною – і життям цієї молоді. Зрозуміло, думав він, людина з кола Гріфітсів може так підло й жорстоко повестися з дівчиною, подібною до Роберти, і при цьому мати надію залишитися непокараною.

І все-таки, прагнучи добитися свого всупереч усім ворожим силам, які можуть перегородити йому шлях, він, нарешті, підійшов до Бегота і дуже кисло (хоч і старався щосили здаватись благодушною і товариською людиною) сказав:

– Гарне місце для табору!

– Атож… І ми так думаємо, – процідив Бегот.

– Це все, напевно, компанія з дач біля Шейрона?

– Та-ак… Головним чином з південного і західного берега.

– Але тут немає нікого з Гріфітсів? Тобто крім містера Клайда?

– Ні. Вони, здається мені, ще досі в Грінвуді.

– І ви знайомі особисто з містером Клайдом Гріфітсом?

– Ну, звичайно. Він з нашої компанії.

– А ви часом не знаєте, чи давно він тут, тобто, я хочу сказати, – у Кренстонів?

– Здається, з п’ятниці. У всякому разі я його побачив у п’ятницю вранці. Але ви можете його самого спитати про це, він незабаром прийде, – одрубав Бегот, подумавши, що м-р Мейсон стає трохи настирливим зі своїми розпитуваннями; до того – він людина не їх з Клайдом кола.

У цей час з’явився Френк Гаррієт з тенісною ракеткою під пахвою.

– Куди, Френк?

– Гаррісон сьогодні вранці розчистив корти, – спробую там заграти.

– З ким?

– З Вайолет, Надіною і Стюартом.

– А там є місце для другого корту?

– Авжеж, там їх два. Візьми Бертіну, Клайда та Сондру і приходьте всі туди.

– Може, коли кінчу з цим.

І Мейсон зразу подумав: Клайд і Сондра. Клайд Гріфітс і Сондра Фінчлі – та сама дівчина, чиї записочки та візитні картки зараз у нього в кишені. Може, він побачить її тут з Клайдом і пізніше зможе поговорити з нею про нього.

В цю хвилину Сондра, Бертіна і Вайнет вийшли з своїх наметів. Бертіна крикнула:

– Харлей, не бачили Надіну?

– Ні, але тут був Френк. Він сказав, що йде на корт грати з нею, Вайолет і Стюартом.

– Он як! Ходімо, Сондра! Вайнет, ходім! Подивимось, що це там за корт.

Назвавши Сондру на ім’я, Бертіна обернулась і взяла її під руку, і таким чином Мейсон мав нагоду глянути хоч би мигцем на дівчину, яка так трагічно і, без сумніву, сама того не знаючи, витіснила Роберту з серця Клайда. І Мейсон міг навіть переконатись, що вона набагато красивіша і набагато краще вдягнена, – та, інша, і мріяти не могла, що коли-небудь матиме такі вбрання. І ця жива, а та, друга, лежить мертва у бріджбурзькому морзі.

Троє дівчат, узявшись за руки, пробігли повз Мейсона, який дивився на них, і Сондра на бігу крикнула Харлею:

– Якщо побачите Клайда, скажіть, нехай іде туди, гаразд?

І Харлей відповів:

– Ви думаєте, вашій тіні треба про це нагадувати?

Мейсон, захоплений барвистістю оточення і драматизмом подій, уважно і навіть схвильовано стежив за всім. Тепер йому було зовсім ясно, чому Клайд хотів позбутися Роберти, – ясні його справжні, приховані мотиви. Ця красива дівчина і вся ця розкіш – от до чого він поривався. Подумати тільки, що молодий чоловік в його віці і з його можливостями дійшов до такого страхітливого вчинку! Неймовірно! І всього через якихось чотири дні після вбивства тієї бідолашної дівчини він весело проводить час з цією красунею, сподіваючись одружитися з нею, як Роберта сподівалась вийти за нього заміж. Неймовірні підлоти трапляються в житті!

Побачивши, що Клайд не з’являється, він уже хотів назвати себе, а потім обшукати і вилучити його речі, але тут прийшов Ед Суенк і, кивнувши головою, запропонував Мейсонові піти за ним. Увійшовши в ліс, Мейсон зразу побачив у затінку високих дерев не більш не менш, як Ніколаса Краута, і з ним стрункого, добре вдягненого молодого чоловіка, приблизно того віку, який було вказано в прикметах Клайда. З воскової блідості його обличчя Мейсон вмить зрозумів, що це і є Клайд, і накинувся на нього, як розлючена оса або шершень. А втім, спочатку він спитав у Суенка, де і хто затримав Клайда, а потім пильно, критично і суворо подивився на нього, як і належить тому, хто втілює в собі могутність і велич закону.

– Отже, ви і є Клайд Гріфітс?

– Так, сер.

– Так от, містер Гріфітс, мене звуть Орвіл Мейсон. Я прокурор округу, де лежить Біг-Бітерн і озеро Грасс. Я гадаю, ви добре знаєте ці місця, правда ж?

Він зробив паузу, щоб перевірити, який ефект справить його в’їдливе запитання. Однак, проти його сподівань, Клайд не здригнувся перелякано, а тільки уважно дивився на нього темними очима, і цей погляд виказував величезне нервове напруження.

– Ні, сер, не можу сказати, що знаю.

Поки він ішов сюди лісом у супроводі Краута, в ньому з кожним кроком зміцнювалось глибоке, непохитне переконання, що, хоч би які були докази, він не сміє говорити ні слова про себе, про свої відносини з Робертою, про поїздку на Біг-Бітерн і на озеро Грасс. Не сміє. Це однаково, що визнати себе винним у тому, в чому він насправді не винен. І ніхто ніколи не повинен думати – ні Сондра, ні Гріфітси, ні будь-хто з його світських друзів, – що він міг бути винен у таких думках. А вони ж усі тут, на відстані окрику, і першої-ліпшої хвилини можуть підійти і дізнатись, за що його арештовано. Та хоч він почував, що треба заперечувати будь-яку причетність до події і обізнаність в усьому цьому, його водночас обіймав безмежний жах перед цією людиною – перед обуренням і люттю, які викличе в ній така поведінка. Цей зламаний ніс… ці великі суворі очі…

А Мейсон, роздратований затятістю Клайда, дивився на нього, як на незнаного, але небезпечного звіра; а втім, помітивши розгубленість Клайда, він вирішив, що, без сумніву, швидко змусить його зізнатись. І він провадив далі:

– Ви, звичайно, знаєте, в чому вас обвинувачують, містере Гріфітс?

– Так, сер, мені щойно сказав оцей чоловік.

– І ви визнаєте себе винним?

– Звичайно, ні, сер! – заперечив Клайд.

Його тонкі, тепер побілілі губи міцно стулились, в очах відбився невимовний, глибоко прихований жах.

– Що? Яка нісенітниця! Яка зухвалість! Ви заперечуєте, що в минулу середу і четвер були на озері Грасс і на Біг-Бітерні?

– Так, сер.

– В такому разі, – Мейсон випростався, прибравши грізного інквізиторського вигляду, – ви, мабуть, будете заперечувати і своє знайомство з Робертою Олден – з дівчиною, яку ви повезли на озеро Грасс і з якою потім, у четвер, поїхали кататися по Біг-Бітерну? З дівчиною, з якою ви зустрічались у Лікурзі протягом усього цього року і яка жила у місіс Гілпін і працювала у вашому відділі на фабриці Гріфітса? З дівчиною, якій ви подарували на різдво туалетне приладдя? Чого доброго, ви ще скажете, що вас звуть не Клайд Гріфітс, що ви не живете у місіс Пейтон на Тейлор-стріт і що всіх цих листів і записочок від Роберти Олден і від міс Фінчлі не було у вашій скрині?

Кажучи це, Мейсон витяг з кишені пачку листів та візитних карток і почав розмахувати ними якраз перед носом Клайда. З кожною фразою він усе більше наближав до Клайда своє широке обличчя з плоским зламаним носом і виставленим наперед підборіддям, і очі його виявляли пекучу зневагу. А Клайд щоразу сахався, і льодяний холод пробігав у нього по спині, проймаючи серце і мозок. Ці листи! Вся ця обізнаність! А там, в його наметі, в чемодані, всі останні листи Сондри, в яких вона укладає плани втечі з ним цієї осені. І чому він не знищив їх! І тепер цей чоловік може знайти їх, – звичайно, знайде, – і ще, чого доброго, почне допитувати Сондру і всіх інших. Клайд зіщулився, і всередині в нього похололо. Згубні наслідки його так погано задуманого і погано виконаного плану придавили його, як світ, що ліг на плечі слабосилого Атланта.

І однак, почуваючи, що треба щось сказати і при цьому не признаватися ні в чому, він, нарешті, відповів:

– Я справді Клайд Гріфітс, але решта – все невірно. Я нічого не знаю про це.

– Та облиште, містере Гріфітс! Не намагайтесь мене обдурити. З цього нічого не вийде. Ваші хитрощі вам анітрохи не допоможуть, а я не маю часу. Не забувайте, що всі ці люди – свідки, і вони вас чують. Я був у вас в кімнаті і в моєму розпорядженні ваша скриня і листи міс Олден до вас – незаперечний доказ того, що ви знали цю дівчину, що ви залицялись до неї і звабили її минулої зими, а пізніше, коли вона завагітніла від вас, спочатку відправили її додому, а потім задумали цю поїздку – для того, щоб повінчатись, як ви їй сказали. Так, що й казати, ви повінчали її! З могилою, – от як ви її повінчали! – з водою на дні Біг-Бітерну! І тепер, коли я кажу вам, що у мене в руках усі докази, ви заявляєте мені у вічі, ніби навіть не знаєте її. Ах, чорт забери!

Він говорив дедалі голосніше, і Клайд боявся, що його можуть почути в таборі, і Сондра, почувши, може прийти сюди. Приголомшений, знесилений несамовитим смерчем нищівних фактів, якими засипав його Мейсон, Клайд відчув, як судорога стисла йому горло, і ледве стримувався, щоб не заламувати руки. І, однак, на все це він відповів тільки:

– Так, сер.

– Ах, чорт забери! – повторив Мейсон. – Тепер мені ясно, що ви могли вбити дівчину і втекти саме так, як ви це зробили. І незважаючи на її вагітність! Зрікатись її листів до вас! Та ви з таким самим успіхом можете заперечувати, що ви тут і що ви живі! Ну, а ці картки і записки – що ви про них скажете? Вже, звичайно, вони не від міс Фінчлі? Ну-бо? Зараз ви почнете запевняти мене, що це не від неї.

Він помахав ними перед носом Клайда. І Клайд, розуміючи, що Сондра зовсім поряд і, значить, справжнє походження листів може бути одразу ж встановлене, відповів:

– Ні, я не заперечую, що це від неї.

– Дуже добре. А оці листи, що лежали там же, у вашій скрині, в тій же кімнаті, – вони не від міс Олден?

– Я не бажаю про це говорити, – відповів Клайд, мимоволі мигаючи, бо Мейсон розмахував перед ним листами Роберти.

– Ну, знаєте! – Мейсон розлючено цмокнув язиком. – Яка нісенітниця! Яка зухвалість! Ну, гаразд, зараз не варто про це турбуватись. Настане час, коли я легко доведу це. Але як ви наважуєтесь усе заперечувати, знаючи, що у мене є докази, – от чого я не можу зрозуміти! А картка з вашим власноручним написом? Ви забули вийняти її з чемодана, який міс Олден, на вашу вимогу, залишила на станції Ган-Лодж, хоч свій чемодан ви взяли з собою, містер Карл Грехем – містер Кліфорд Голден – містер Клайд Гріфітс! Картка, на якій ви написали: «Берті від Клайда. Поздоровляю з різдвом!» – пригадуєте? Ну, так ось вона! – І Мейсон витяг з кишені картку і махнув нею перед самим носом Клайда. – Це ви теж забули? Ваш власний почерк! – І помовчавши, але не дочекавшись відповіді, він додав: – Ну і йолоп же ви! Теж мені злочинець, якому навіть забракло розуму не брати своїх ініціалів для фальшивих імен, що за ними ви сподівались приховатись, містер Карл Грехем – містер Кліфорд Голден.

Однак Мейсон добре розумів, наскільки важливим для нього є зізнання Клайда, і він намагався зміркувати, як добитися цього тут же на місці. І раптом застигле від жаху обличчя Клайда навело прокурора на думку, що, мабуть, він заляканий до німоти. І Мейсон несподівано змінив тактику, – принаймні знизив голос і розправив грізні зморшки на лобі і біля рота.

– От що, Гріфітс, – почав він далеко спокійніше і простіше. – Обставини склались так, що ні брехня, ні безглузда і нерозважлива затятість анітрохи вам не допоможуть. Це тільки пошкодить вам, повірте. Може, на вашу думку, я був дещо різкий, але це тому, що і в мене також нерви натягнуті. Я думав, що зустрінуся з людиною зовсім іншого типу. Але тепер я бачу, як ви почуваєте себе і як ви налякані всім, що сталось, – і от я подумав: може, тут було що-небудь іще… які-небудь пом’якшуючі обставини, і якщо ви розкажете все, ця справа матиме трохи інший характер. Я, звичайно, нічого не знаю, вам це видніше, але я просто хочу говорити з вами напрямки. Почати з того, що перед нами є всі ваші листи. Далі, коли ми приїдемо в Бухту Третьої милі, – а ми там завтра будемо, я сподіваюсь, – там будуть і ті три мисливці, які зустріли вас уночі, коли ви йшли з Біг-Бітерну. І не тільки вони, а й хазяїн готелю на озері Грасс, і хазяїн готелю на Біг-Бітерні, і човняр, в якого ви брали човен, і шофер, який віз вас і Роберту Олден зі станції Ган-Лодж. Усі вони впізнають вас. Невже ви думаєте, що ніхто з них вас не впізнає, не зуміє сказати, чи ви були там з нею чи не були? Може, ви думаєте, що коли настане час, їм не повірять присяжні?

І Клайд у думці відзначав усе це, як автомат, що клацає, коли в нього опустять монету, але не говорив ні слова у відповідь, – тільки, весь застигши, непорушно дивився кудись у простір.

– І це ще не все, – лагідно і вкрадливо провадив далі Мейсон. – Є ще місіс Пейтон. Вона бачила, як я взяв ці листи і картки у вашій кімнаті, з вашої скрині і з верхньої шухляди вашої шифоньєрки. А дівчата на фабриці, де працювали ви і міс Олден? Невже ви думаєте, що вони не згадають про ваші з нею відносини, коли дізнаються, що вона вмерла? Що за безглуздя! Ви повинні й самі зрозуміти таку просту річ, хоч би як ви там думали. Вам нема чого сподіватись, що ви можете таким способом викрутитись. Виходить, що ви просто удаєте дурника. Ви могли б це й самі зрозуміти.

Він знову замовк, сподіваючись, що тепер Клайд зізнається. Але Клайд, усе ще переконаний, що всяке зізнання, зв’язане з Робертою або Біг-Бітерном, згубить його, весь час мовчав. І Мейсон додав тоді:

– Добре, Гріфітс, от що я вам скажу. Я не міг би дати вам кращої поради, хоч би ви були навіть моїм сином або братом, і я хотів би визволити вас із цієї історії, а не тільки почути від вас правду. Якщо ви хочете якось полегшити своє становище, вам зовсім немає потреби все заперечувати, як ви це зараз робите. Ви просто створюєте непотрібні ускладнення і шкодите собі в очах інших людей. Чому не сказати, що ви її знали і їздили з нею на озеро, і що вона вам писала ці листи, – чому не кінчити з цим? Вам однаково цього не минути, якщо ви і сподіваєтесь довести свою непричетність до всього іншого. Кожна розумна людина – і ваша мати, якби вона була тут, – сказала б вам те саме. Ваша поведінка просто смішна і скоріше доводить провину, ніж невинуватість. Чому б не з’ясувати зразу ж ці факти, поки не пізно скористатись з яких-небудь пом’якшуючих обставин, якщо вони існують? А коли ви зробите це тепер, і я зможу якось допомогти вам, даю слово, що допоможу – і з радістю. Адже зрештою я тут не для того, щоб зацькувати людину до смерті або змусити її признатися в тому, чого вона не робила, – я хочу тільки встановити істину. Та коли ви будете заперечувати навіть своє знайомство з цією дівчиною, хоч я кажу вам, що у мене в руках всі докази і я можу довести це, – ну, тоді… – І прокурор підніс руки до небес на знак безсилого обурення.

Але Клайд був, як і раніше, блідий та німий. Незважаючи на все, що сказав йому Мейсон, і на цю начебто дружню і доброзичливу пораду, він ніяк не міг позбутися думки, що, признавшись у своєму знайомстві з Робертою, він згубить себе. А як поставляться до цього згубного зізнання ті, в таборі! Кінець усім його мріям про Сондру і про прекрасне святкове життя. І тому, незважаючи ні на що, – мовчання. І Мейсон, остаточно втративши самовладання, закричав:

– Ну, добре ж! Значить, ви вирішили зовсім не розтуляти рота? Так, чи що?

І Клайд, пригнічений і знесилений, відповів:

– Я ніяк не причетний до її смерті. Це все, що я можу сказати.

І кажучи це, він уже думав, що, мабуть, йому не слід було говорити так… може, краще було б сказати… але що? Що він, звичайно, знав Роберту і навіть був з нею на озері… але ніколи не мав наміру убити її… вона потонула, але це був нещасний випадок. І якщо він ударив її, то теж тільки випадково. Але, може, краще зовсім не говорити, що він її ударив? Адже обставини так склались, що навряд чи хто-небудь повірить, ніби він ударив її фотографічним апаратом випадково. Найкраще про апарат зовсім не говорити, – в жодній газеті досі не згадувалось, що у нього був з собою апарат.

Він ще міркував про це, коли Мейсон вигукнув:

– Отже, ви не признаєтесь, що знали її?

– Ні, сер.

– Ну, гаразд. – І, повернувшись до своїх супутників, Мейсон додав: – У такому разі, я думаю, нам залишається тільки відвести його назад до табору і послухати, що вони про нього знають. Може, ми щось інше витягнемо з цього фрукта, звівши його на очі з друзями. Його речі і чемодан, напевне, ще там, в якому-небудь з наметів. Да-вайте-но відведімо його туди, джентльмени, і побачимо, що знають про нього інші.

І він швидко й спокійно повернувся, щоб іти до табору, але тут Клайд, зіщулившись від жаху перед тим, що його чекає, вигукнув:

– Ні, будь ласка, не треба! Невже ви поведете мене туди? Ні, ні, будь ласка, не треба!

І тут заговорив Краут.

– Коли ми з ним ішли сюди, він просив мене поговорити з вами про те, щоб не вести його в табір, – сказав він Мейсону.

– Так от звідки вітер віє! – скрикнув Мейсон. – Ви занадто делікатні, щоб з’явитися в такому вигляді перед леді і джентльменами з Дванадцятого озера, але ви не хочете признатися, що були знайомі з бідною робітницею, своєю підлеглою? Дуже добре! Е, ні, мій друже, або зараз ви розповісте, все, що насправді знаєте, або підете туди. – Він помовчав секунду, щоб подивитись, як це вплине на Клайда. – Ми скличемо всіх ваших знайомих і розтлумачимо їм, що до чого. Подивимось, як ви тоді всього зречетесь. – І помітивши, що Клайд ще вагається, він додав: – Ведіть його, хлопці!

Він повернувся і зробив кілька кроків у напрямі до табору; Краут і Суенк взяли Клайда з двох боків за руки і рушили були за Мейсоном, але тут Клайд закричав:

– Ні, ні, не треба! Прошу вас, містер Мейсон, не ведіть мене туди! Будь ласка! Я не можу туди повернутись! Не тому, що я винен. Але ж усі мої речі можна взяти звідти і без мене… а повертатися туди мені тепер дуже тяжко.

Краплі поту виступили на його блідому обличчі, на руках, і він увесь похолов.

– Ах, ви не бажаєте йти? – вигукнув Мейсон, почувши це, і спинився. – Якщо вони про все дізнаються, буде зневажена ваша гідність, так, чи що? Добре, тоді потрудіться зразу ж відповісти на мої запитання, і відповідайте швидко і щиро, інакше ми, не затримуючись, попрямуємо в табір. Ну, що ж, будете відповідати?

І він знову підійшов впритул до Клайда – розгубленого, з тремтячими губами і блукаючим поглядом. І Клайд нервово і схвильовано заговорив:

– Так, звичайно, я знав її. Звичайно, знав. Безумовно! Це видно з листів. Так що ж? Я не вбивав її. І коли поїхав з нею туди, зовсім не збирався вбити її. Я зовсім не хотів цього. Не хотів, кажу вам! Це був нещасний випадок. Я навіть не хотів з нею нікуди їхати. Це вона хотіла, щоб я поїхав, щоб я вивіз її куди-небудь, тому що… тому… ну, ви ж знаєте, це видно з її листів. А я тільки намагався умовити її, щоб вона виїхала куди-небудь сама і дала мені спокій, бо я не хотів з нею одружуватися. От і все. І я повіз її туди зовсім не для того, щоб убити, а щоб постаратись умовити її, – от і все. І я не перевернув човен, – в усякому разі, я не хотів… Вітер зірвав мій капелюх, і ми обоє зразу підвелись і хотіли його дістати, і човен перевернувся, – от і все. І її ударило бортом по голові. Я це бачив, але вона так сильно борсалась у воді, що я злякався… я боявся, що вона потягне мене на дно, коли я підпливу ближче. А потім вона пішла на дно. А я поплив до берега. Це чистісінька правда, клянусь богом!

Поки він говорив, його обличчя і навіть руки враз густо почервоніли. Його змучені, злякані очі були повні відчаю. «А що як у цей день зовсім не було вітру, і вони згадають про це?», – думав він. А штатив, схований під поваленим деревом? Якщо його знайшли, можуть подумати, що саме штативом він і вдарив її… Він весь тремтів, обливаючись потом.

Але Мейсон уже задавав нове запитання:

– Так. Одну хвилину. Ви кажете, що повезли її туди без усякого наміру вбити?

– Так, сер.

– Добре, але тоді чому ж ви записались у готелі на Біг-Бітерні і на озері Грасс під різними іменами?

– Просто я не хотів, щоб хто-небудь дізнався, що я був там з нею.

– А, розумію! Не бажали скандалу в зв’язку з її вагітністю?

– Ні, сер. Тобто так, сер.

– А вас не турбувало, що її ім’я буде зганьблене, якщо її згодом знайдуть?

– Та я ж не міг знати, що вона потоне,– метко відповів Клайд, вчасно відчувши пастку.

– Але ви, звичайно, знали, що самі туди не повернетесь?.. Це ви твердо знали. Хіба не так?

– Та що ви, сер, я зовсім цього не знав! Я думав, що повернусь.

«Спритно, спритно!», – подумав Мейсон, але не промовив цього вголос, а швидко сказав:

– Отже, саме для того, щоб вам було простіше і легше повертатись, ви взяли свій чемодан з собою, а її чемодан залишили на станції? Хіба так роблять? Як ви це поясните?

– Але я взяв чемодан не тому, що збирався втекти. Ми вирішили покласти туди сніданок.

– «Ми» чи ви?

– Ми.

– Значить, вам треба було тягти з собою цей великий чемодан заради невеликого сніданку? Хіба ви не могли загорнути його в папір або покласти в її сумку?

– Ну, бачите, її сумка була повна, а я не люблю носити всякі клунки.

– Так, розумію… Ви занадто горді і делікатні, га? Однак гордість не завадила вам тягти вночі важкий чемодан дванадцять миль з ґаком до Бухти Третьої милі, і вам було байдуже, що це можуть побачити?

– Просто, коли вона потонула, я не хотів, щоб стало відомо, що я був там з нею, і мені довелось піти…

Він замовк, а Мейсон дивився на нього і думав, яку безліч запитань він хотів би ще задати… ще багато, дуже багато запитань, на які, – він знав, – Клайд не зможе ясно відповісти. Однак ставало вже пізно, а в таборі ще залишались речі Клайда, – чемодан і, можливо, костюм, в якому він був того дня на Біг-Бітерні, – сірий, як казали, а не той, в якому він зараз. Цей допит може ще багато чого дати, якщо продовжувати його, але навіщо робити це тут, коли насувається темрява? Адже доведеться ще повертатись, і тоді буде вдосталь часу для подальших розпитувань.

І тому, хоч як прикро було Мейсону припиняти в цю хвилину розмову, він сказав:

– Ну, от що, Гріфітс, поки що ми дамо вам перепочити. Можливо, все було так, як ви сказали, не знаю. Від душі сподіваюсь, заради вас же самого, що все це правда. У всякому разі ви підете зараз з містером Краутом, – він покаже вам, куди.

Потім він обернувся до Суенка і Краута:

– Тепер, друзі, ми от що зробимо. Стає пізно, і нам треба поспішати, якщо ми хочемо сьогодні ночувати під покрівлею. Містер Краут, ви одведете цього молодого чоловіка до тих двох човнів і зачекаєте там. По дорозі крикнете шерифові і Сісселу: повідомите їх, що ми готові. А ми з Суенком під’їдемо до вас другим човном, як тільки справимось.

Мейсон і Суенк у темніючих сутінках рушили в напрямі до табору, а Краут і Клайд пішли на захід; Краут весь час гукав шерифа і його помічника, поки вони не озвалися.