Читать книгу Фінансист - Теодор Драйзер, Теодор Драйзер, Theodore Dreiser - Страница 18

З часом Френк Ковпервуд та Ейлін Батлер ближче пізнавали одне одного. Вічно зайнятий своїми справами, коло яких все розширювалося, він не міг приділяти їй стільки уваги, скільки йому хотілося. Але минулого року, коли бачив її, Ейлін виповнилося вже дев’ятнадцять років, вона подорослішала, і погляди її стали більш самостійними. Так, наприклад, вона стала розрізняти добрі та погані смаки в облаштуванні та оздобленні будинку.

– Тату, невже ми завжди будемо жити в цьому хліві? – звернулася вона одного вечора до батька, коли за обіднім столом зібралася вся сім’я.

– А чим поганий цей будинок, цікаво дізнатися? – відгукнувся Батлер, який сидів, впритул присунувшись до столу і запхавши серветку за комір (що він робив завжди, коли за обідом не було нікого чужого). – Не бачу в ньому нічого поганого. Нам із матір’ю тут зовсім непогано живеться.

– Ах, тату, це огидний будинок, ти сам знаєш! – втрутилася Нора (їй виповнилося сімнадцять, і вона була такою ж меткою, як її сестра, але ще менше знала життя). – Усі твердять це в один голос. Ти лише подивися, скільки чудових будинків навколо!

– Усі твердять! Всі кажуть! А хто ці «всі» – хотів би я знати? – іронічно, хоча й не без роздратування, запитав Батлер. – Мені, наприклад, він подобається. Проти волі тут нікого жити не примушують. Хто вони такі, ці «всі», скажіть на милість? І чим це такий поганий мій будинок?

Питання про будинок піднімалося не вперше, і обговорення його щоразу зводилося до того ж самого, якщо лише Батлер не відмовчувався, обмежуючись своєю скептичною ірландською усмішкою. Проте цього вечора такий маневр йому не вдався.

– Ти й сам знаєш, тату, що будинок нікуди не годиться, – рішуче заявила Ейлін. – То чого ж ти сердишся? Будинок старий, негарний, брудний! Меблі всі розвалюються. А цей рояль – просто убога мізерія, яку давно пора викинути! Я більше на ньому не гратиму. У Ковпервуда, наприклад…

– Будинок старий – на тобі! – вигукнув Батлер, і його ірландський акцент став ще різкішим від гніву, який він сам розпалював у собі. – Брудний, чорт забирай! І які це меблі у нас розвалюються? Покажи, зроби милість, де вони розвалюються?

Він уже збирався причепитися до її спроби порівняти їх з Ковпервудами, але не встиг, бо втрутилася місіс Батлер. Це була повна широколиця ірландка, майже завжди усміхнена, з сірими очима, тепер уже неабияк вицвілими, і рудуватим волоссям, що потьмяніло від сивини. На лівій її щоці, біля нижньої губи, красувалася велика бородавка.

– Ох, дітоньки! – вигукнула вона (містер Батлер, незважаючи на всі свої успіхи в комерції та політиці, був для неї такою ж дитиною). – Чого-бо ви сваритеся? Досить уже. Передайте батькові помідори.

За обідом прислуговувала покоївка-ірландка, проте страви передавались від одного до іншого. Над столом низько висіла недоладно оздоблена люстра з шістнадцятьма газовими ріжками у вигляді білих порцелянових свічок – ще одна враза для естетичного почуття Ейлін.

– Мамо, скільки разів я просила тебе не говорити «чого-бо»! – благальним тоном вимовила Нора, яку дуже засмучували помилки у балачці матері. – Пам’ятаєш, ти обіцяла постежити за собою?

– А хто тобі дозволив повчати матір, як їй розмовляти? – скипів Батлер від цієї несподіваної зухвалості. – Зарубай собі на носі: твоя мати говорила так, коли тебе ще й на світі не було! І якби вона не довбалася, обслуговуючи всіх вас, як каторжна, у тебе не було б витончених манер, якими ти зараз перед нею вихваляєшся! Зарубай це собі на носі, чуєш! Вона в тисячу разів краща за всіх твоїх приятельок, нахабо ти така!

– Мамо, чуєш, як він мене обзиває? – запхинькала Нора, ховаючись за плече матері і вдаючи перелякану і ображену.

– Едді! Едді! – звернулася місіс Батлер до чоловіка з докором. – Норо, дитинко моя, ти ж знаєш, що він так не думає. Правда ж?

Вона ласкаво погладила голову своєї «дитинки». Докір щодо простацьких висловів анітрохи її не образив.

Батлер вже і сам шкодував, що назвав свою молодшу дочку нахабою. Але ці діточки – Господи! – бігме, вони можуть вивести з терпіння. Ну чим, скажіть на милість, поганий їм цей будинок?

– Не варто, далебі, здіймати такий галас за столом, – зауважив Келем, досить симпатичний хлопець із чорним, ретельно пригладженим, розчесаним на косий проділ волоссям і короткими жорсткими вусиками. Ніс у нього був трохи кирпатий, вуха трохи стовбурчились, але загалом він був привабливий і дуже милий.

І він, і Оуен – обидва бачили, що будинок справді поганий і кепсько обставлений, але батькові і матері усе тут подобалося, а тому розсудливість і турбота про мир у родині радили їм зберігати мовчання.

– А мене обурює, що нам доводиться жити в такій старій халупі, коли люди, набагато бідніші за нас, живуть у прекрасних будинках. Навіть якісь Ковпервуди…

– От завелася – Ковпервуди та Ковпервуди! Чого ти причепилася до тих Ковпервудів! – вигукнув Батлер, повернувши своє широке збуряковіле лице до Ейлін, котра сиділа біля нього.

– Але ж їхній будинок набагато кращий за наш, хоча Ковпервуд усього лише твій агент!

– Ковпервуди! Ковпервуди! Чути про них не хочу! Я не збираюся вчитися в Ковпервудів! Нехай у них бозна-який прекрасний будинок! Мені що до того? Мій будинок – це мій дім! Я хочу жити тут! Я занадто довго жив у цьому будинку, щоб раптом ні сіло ні впало з’їжджати звідси! Якщо тобі тут не подобається – ти прекрасно знаєш, що я тебе не затримуватиму! Переїжджай куди завгодно! А я звідси не рушу!

Коли в родині відбувалися такі сварки, що розгоралися через усілякі дрібниці, Батлер мав звичку загрозливо розмахувати руками під самим носом у дружини й дітей.

– Ну вже будь упевнений, я скоро виберуся звідси! – відповіла Ейлін. – Дякувати Господу, мені не доведеться тут вік звікувати!

В її уяві промайнули прекрасна вітальня, бібліотека і будуари в будинках Ковпервудів – оздоблення яких, за словами Анни, вже скоро мало завершитися. А який у Ковпервудів чарівний трикутний рояль, оздоблений золотом і покритий рожевим і блакитним лаком! Чому б їм не придбати таких же прекрасних речей? Вони, напевно, у десятеро багатші. Але її батько, якого вона любила всім серцем, був людиною старого гарту. Правильно кажуть про нього люди – неотесаний ірландець-підрядник. Ніякої користі від його багатства! Оце й дратувало Ейлін: чом би йому не бути багатим і водночас – сучасним і витонченим? Тоді вони могли б… Ах, який сенс засмучуватися! Поки вона залежить від батька і матері, її життя буде йти як ведеться. Залишається лише чекати. Виходом зі становища було б заміжжя – якась добра партія. Але за кого ж їй вийти заміж?

– Ну, я гадаю, на сьогодні суперечок досить, – примирливо зауважила місіс Батлер, незворушна і терпляча, як сама доля. Вона добре знала, що саме засмучує Ейлін.

– Але чому б нам не придбати хороший будинок? – торочила своє донька.

– Або хоча б переробити цей, – підказала Нора й собі.

– Тсс! Помовч! На все свій час, – відповіла місіс Батлер Норі. – От побачиш, колись ми так і зробимо. А тепер біжи та хутко сідай за уроки. Досить теревенити!

Нора встала і вийшла з кімнати. Ейлін вмовкла. Її батечко – просто нестерпний. Та все ж він буває такий славний… Вона надула губки, щоб змусити його пошкодувати про свої слова.

– Ну, годі, – сказав Батлер, коли всі вийшли з-за столу; він розумів, що дочка сердита на нього і що її потрібно чимось задобрити. – Заграй-но мені на роялі щось веселеньке!

Він надавав перевагу бадьорим, бравурним п’єсам, в яких виявлялися талант і техніка дочки, що дуже його дивувало. От, значить, що дало їй виховання: як швидко і майстерно грає вона ці складні речі!

– Можеш купити собі новий рояль, якщо хочеш. Сходи в магазин і вибери. Як на мене, і цей непоганий, але якщо тобі він не подобається – роби як знаєш.

Ейлін злегка стиснула його руку. Навіщо сперечатися з батьком? Що дасть новий рояль, якщо змін потребує весь будинок, вся сімейна атмосфера? Все ж вона заграла Шумана, Шуберта, Оффенбаха, Шопена, а старий ходив по кімнаті і задумливо посміхався. Деякі речі Ейлін виконувала зі справжньою пристрастю і проникненням, бо, незважаючи на свою фізичну спромогу, надлишок енергії і завзяття, вона вміла тонко відчувати. Але батько нічого цього не помічав. Він дивився на неї – таку блискучу, свіжу, вродливу доньку, і думав про те, як складеться її життя. Який-небудь багатій одружиться з нею, – вихований, дуже багатий молодик із задатками ділка, – а він, батько, залишить їй купу грошей…

З нагоди новосілля у Ковпервудів влаштували великий прийом. Спочатку гості мали зібратися у Френка, а пізніше, для танців, перейти до помешкання старого Ковпервуда, більш розкішного і просторого. На нижньому поверсі його розташувалися велика і мала вітальні, кімната, де стояв рояль, і зимовий сад. Елсворт так спланував ці приміщення, що їх можна було перетворити в один зал, досить просторий для концертів, танців або променадів в перервах між танцями. Одне слово, для будь-якої мети, у присутності великої кількості гостей. Молодий і старий Ковпервуди з самого початку будівництва планували спільно користуватися обома будинками. Обидві сім’ї обслуговували ті ж пралі, покоївки й садівник. Френк запросив для своїх дітей гувернантку. Однак не все тут було на широку ногу: дворецький, наприклад, поєднував свої обов’язки з обов’язками камердинера Генрі Ковпервуда. Він нарізав м’ясо під час обіду, керував іншими слугами і працював, наскільки це було необхідно, то в одному, то в іншому будинку. За спільною стайнею наглядали конюх і кучер. Коли ж були потрібні два екіпажі одночасно, обидва вони бралися за віжки. Загалом, це була зручна і економна система господарювання.

Приготування до прийому було для Ковпервудів питанням надзвичайно важливим, бо з ділових міркувань необхідно було запросити вишукане товариство. Тому після довгих роздумів на прийом у будинку Френка (з подальшим переходом в будинок старого Ковпервуда) вирішено було запросити всіх заздалегідь занесених до списку, де значилися містер і місіс Тай, Стідери, Батлер, Молленгауери і представники більш обраного кола, як-от: Артур Райверс, місіс Сенека Девіс, Тренор Дрейк з дружиною, молоді Дрексел і Кларки, з якими був знайомий Френк. Ковпервуди не надто сподівалися, що ці світські люди зволять завітати, але запрошення їм все одно треба було надіслати. Пізніше ввечері передбачалося прибуття ще поважніших гостей, у цей другий список занесено було знайомих Анни, місіс Ковпервуд, Едварда і Джозефа, та всіх, кого намітив Френк. Другий список вважався головним. «Вершки» суспільства, цвіт молоді – ті, на кого лише можна було вплинути проханням, натиском або угодою, – всі мали відгукнутися на запрошення.

Не можна було не запросити Батлерів, батьків і дітей, і на денний, і на вечірній прийоми, оскільки Френк явно симпатизував їм, хоча присутність старих Батлерів була досить небажаною. Навіть Ейлін, як правильно думав Френк, здавалася Анні й Ліліан не зовсім доречною для товариства, що збиралося в них: обговорюючи список, вони багато говорили про неї.

– Вона якась несамовита, – зауважила Анна невістці, дійшовши до Ейлін. – Бозна-що про себе думає, а тим часом не вміє навіть як слід поводитися. А її батько! Та-ак!.. Із таким батьком я була би тихою та сумирною!

Місіс Ковпервуд, котра сиділа за письмовим столиком у своєму новому будуарі, злегка підняла брови і сказала:

– Повір, Анно, я іноді дуже шкодую, що справи Френка змушують мене спілкуватися з такими людьми. Місіс Батлер… боже, яка це нудьга! Серце у неї щире, але яка ж вона неосвічена! А Ейлін – просто неотесане дівчисько! І жахливо розв’язна. Вона приходить до нас і негайно сідає за рояль, особливо коли вдома Френк. Мені, врешті-решт, байдуже, як вона поводиться, але Френка це, здається, дратує. І п’єси вона вибирає якісь бравурні. Ніколи не виконає нічого витонченого і серйозного.

– Мені дуже не до вподоби її манера одягатися, – в тон їй відповіла Анна.

– І хочеться ж начіпляти на себе такі екстравагантні речі! Днями я зустріла її, коли вона каталася і сама правувала. Шкода, що ти не бачила цієї картини! Уяви лише: яскраво-червоний жакет «зуав» із широкою чорною крайкою і капелюх із величезним червоним пером і червоними стрічками майже до талії. Авжеж, підходящий наряд для катання! А який самовпевнений вигляд! А руки! Подивилася б ти, як вона тримала руки, – ось так, злегка зігнувши в кистях!.. – Анна показала, як Ейлін це робила. – Довгі жовті рукавички, в одній руці – віжки, а в іншій батіг. Між іншим, коли вона сама править конем, то мчить як навіжена, а слуга Вільям лише підскакує на зап’ятках! Дуже шкода, що ти не бачила її! Господи, як вона пишається! – Анна захихотіла в’їдливо і глузливо.

– І все ж нам доведеться запросити її – я не бачу, як цього уникнути. Але я заздалегідь уявляю собі її пиху: буде ходити по кімнатах, задираючи ніс і позуючи!

– Направду, не розумію, як можна так триматися, – підхопила Анна. – От Нора мені подобається! Вона набагато симпатичніша. І нічого особливого про себе не думає.

– Мені теж подобається Нора, – підтвердила місіс Ковпервуд. – Вона дуже мила і, на мій погляд, її спокійна краса набагато привабливіша.

– О, звісно! Я цілком із тобою згодна!

Прикметно, однак, що саме Ейлін приковувала до себе всю їхню увагу і збуджувала цікавість своєю екстравагантністю. Певною мірою вони судили про неї несправедливо, що, втім, не заважало Ейлін бути справді вродливою, а розумом і вдачею значно перевершувати своє оточення. Ейлін, незмірно честолюбна, привертала до себе увагу, – а багатьох і дратувала тим, що бравувала вадами, які внутрішньо намагалася побороти в собі. Дівчину обурювало, що люди вважають її батьків (і небезпідставно) не гідними вишуканого товариства, і це поширюється й на неї. Ні, вона ні в чому нікому не поступається! От, наприклад, Ковпервуд – такий здібний, швидко просувається нагору в суспільстві, він розуміє це.

З часом Ейлін зблизилася з ним. Він завжди тепло обходився з нею і охоче розмовляв. Коли він з’являвся у них чи зустрічав її у себе в будинку, то завжди знаходив привід перекинутися з нею кількома словами. Зазвичай він близько підходив до неї і дивився на неї весело і доброзичливо.

– Ну, як вам ведеться, Ейлін? – питав він, і вона ловила спрямований на неї ласкавий погляд. – Як батько, як матінка? Каталися верхи? Це добре. Я вас сьогодні бачив. Ви були чарівні.

– О, що ви, містере Ковпервуд!

– Щиро, ви були напродив гарні! Вам дуже личить амазонка. А ваше золотаве волосся я впізнаю здалеку.

– Ні, ви не повинні говорити мені цього! Ви зробите мене марнославною, а батьки й без того докоряють мені марнославством.

– Не слухайте їх. Я вам кажу, що ви були чарівні, і це правда. Утім, ви завжди чарівні.

– О…

Щасливе зітхання вирвалося з її грудей. Вона зашарілася. Містер Ковпервуд знає, що каже. Він усе знає, він такий сильний! Багато хто захоплюється ним, зокрема, і її батько й мати і, як вона чула, навіть містер Молленгауер і містер Сімпсон. А який у нього гарний будинок, яка прекрасна контора! Але головне – його спокійна цілеспрямованість врівноважувала її бентежну силу.

Отже, Ейлін з сестрою отримали запрошення, а татусеві й матусі Батлерам дуже делікатно натякнули, що бал після закінчення прийому влаштовується переважно для молоді.

До Ковпервуда з’їхалося чимало гостей, їх раз у раз представляли одне одному. Господарі з належною скромністю пояснювали, як вдалося Елсворту вирішити складні завдання, поставлені перед ним. Товариство прогулювалося критою галереєю і розглядало обидва будинки. Декотрі із запрошених були давно знайомі між собою. Вони жваво розмовляли в бібліотеках і їдальнях. Хтось жартував, хтось поплескував по плечу приятеля, в іншій групі розповідали кумедні анекдоти, а коли день змінився на вечір, гості роз’їхалися по домівках.

Ейлін у сукні з синього шовку з оксамитовою пелеринкою такого ж кольору і вигадливим оздобленням зі складочок і рюшів мала великий успіх. Синій оксамитовий капелюх із високою тулією, прикрашений темно-червоною штучною орхідеєю, надавав їй трохи зухвалого вигляду. Її рудувато-золотаве волосся було укладене під капелюхом у вигадливий шиньйон, а один локон спадав на плече. Ейлін від природи зовсім не була такою зухвало-сміливою, якою вона здавалася (але їй подобалося, щоб люди саме так думали про неї).

– Ви сьогодні дивовижні, – сказав Ковпервуд, коли вона проходила повз нього.

– Побачите, що буде увечері, – усміхнулась вона.

Легкою, гордовитою ходою вона пройшла в їдальню і зникла за дверима. Нора з матір’ю затрималися, розмовляючи з місіс Ковпервуд.

– Ах, як же у вас гарно! – захоплювалася місіс Батлер. – Ну й щасливі ж ви будете тут, згадаєте моє слово! Коли мій Едді купив будинок, де ми зараз живемо, я так йому напрямки й видала: «Знаєш, Едді, цей будинок аж надто хороший для нас, їй-бо!». І як ви гадаєте, що він мені відповів? «Норо, – каже, – ні на цьому, ні на тому світі немає нічого надто хорошого для тебе!» Сказав – і цмок мене в губи! Подумайте лишень, такий здоровань, а поводиться, як мала дитина!

– Як на мене, це премило, місіс Батлер, – відгукнулася місіс Ковпервуд, нервово озираючись, чи бува ніхто не почув їх.

– Мама дуже любить розповідати такі історії, – втрутилася Нора. – Підемо, мамо, подивимося їдальню!

– Ну, дай вам Боже щастя в новому будинку! Я от усе життя була щаслива у своєму. І вам того ж бажаю – від щирого серця!

І місіс Батлер, добродушно посміхаючись, перевальцем вийшла з кімнати.

Між сьомою й восьмою вечора Ковпервуди поспіхом пообідали в сімейному колі.

О дев’ятій знову почали з’їжджатися гості. Але тепер це був яскравий і строкатий натовп: дівчата в бузкових, кремових, рожевих і сріблясто-сірих сукнях квапливо скидали мереживні шалі і просторі пелерини на руки кавалерів, одягнених в строгі чорні костюми. На холодній вулиці раз по раз грюкали дверцята екіпажів, що під’їжджали. Місіс Ковпервуд з чоловіком і Анна зустрічали гостей біля дверей зали, а старі Ковпервуди з синами Джозефом і Едвардом вітали їх на іншому його кінці. Ліліан виглядала чарівно в сукні кольору «прив’ялої троянди» зі шлейфом і глибоким чотирикутним вирізом на шиї, з-під якого визирала тонка мереживна блузка. Її обличчя і фігура все ще були гарні, але вона вже втратила ту свіжість і ніжність, які кілька років тому полонили Френка. Анна Ковпервуд не була вродлива, хоча її не можна було назвати й непривабливою – маленька, смаглява, з кирпатим носиком і жвавими чорними очима. Обличчя її виявляло незалежність, наполегливість, розум і – на жаль – дещо зарозуміле ставлення до людей. Одягнена вона була зі смаком. Чорна сукня, всипана блискітками, дуже личила їй, незважаючи на її смагляву шкіру, так само, як і червона троянда у волоссі. У Анни були ніжні, приємно округлі руки і плечі. Лукаві очі, жваві манери, дотепність і спритність у розмові надавали їй привабливості, хоча, як вона сама казала, все це було ні до чого: «Чоловікам подобаються ляльки!».