Читать книгу Хірург - Тесс Герритсен - Страница 8

Вона крокувала вперед-назад по приймальні відділення швидкої допомоги, її обличчя було напруженим і блідим, а мідне волосся за плечима скидалося на сплутану лев’ячу гриву. Вона глянула на Мура, що якраз заходив до приймальні.

– Я мала рацію? – запитала вона.

Він кивнув.

– Поузі П’ять – це її нікнейм, який вона використовувала в Інтернеті. Ми перевірили її комп’ютер. А тепер скажіть мені, звідки вам це відомо?

Вона озирнулась метушливою приймальнею і сказала:

– Давайте пройдемо до якоїсь ординаторської.

Кімнатка, у яку вона його привела, нагадувала невеличку темну печеру: без вікон, а з меблів – лише ліжко, стілець і стіл. Та виснаженому лікарю, єдине бажання якого – виспатись, такої кімнатки було цілком достатньо. Двері за ними зачинилися, і Мур побачив, якою маленькою була ця кімнатка насправді, і навіть подумав, чи Кетрін, бува, не почувається ніяково через цю їхню вимушену близькість. Обоє озирнулися навколо, шукаючи, де присісти. Врешті вона опустилася на ліжко, а Мур сів на стілець.

– Насправді я ніколи не зустрічала Елену, – озвалася Кетрін. – Я навіть не знала, як її звали. Розумієте, ми перебували в одному й тому ж чаті. Ви знаєте, що таке чат?

– Це ніби живе спілкування через комп’ютер.

– Так. Групки людей, які одночасно перебувають у мережі, можуть поспілкуватися між собою. Однак це приватний чат, лише для жінок. Щоб потрапити туди, потрібно знати паролі. На екрані ви бачите тільки нікнейми. Жодних справжніх імен, жодних облич, усі аноніми. Так ми почуваємось у безпеці і можемо ділитися своїми таємницями. – Вона зупинилася. – Ви ніколи не спілкувалися у чаті?

– Розмовляти із безликими незнайомцями – гадаю, це не зовсім моє.

– Іноді, – тихенько продовжила вона, – безликий незнайомець – єдина у світі людина, з якою ви можете говорити.

У цих словах він почув усю глибину її болю, але не знав, що відповісти.

За якусь мить Кетрін глибоко вдихнула і відвела погляд від Мура, зосередившись на своїх руках, складених на колінах.

– Ми зустрічаємося раз на тиждень, у середу, о дев’ятій годині вечора. Я заходжу в Інтернет, обираю сайт, вписую ПТСР, тоді womanhelp. І потрапляю до чату. Я спілкуюся з іншими жінками, друкуючи повідомлення. Наші слова з’являються на екрані, де всі можуть їх бачити.

– ПТСР? Я так розумію, воно розшифровується…

– Посттравматичний стресовий розлад. Буденний медичний термін, який описує те, від чого потерпають учасниці чату.

– Про яку травму йдеться?

Вона підняла голову і глянула йому в очі.

– Зґвалтування.

Здавалося, що це слово повисло між ними, самим своїм звучанням електризуючи повітря. Одне жорстоке слово, а відчуття таке, ніби хтось ударив.

– Ви заходите до чату через Ендрю Капру, – ледь чутно сказав Мур. – Через те, що він зробив з вами.

Вона здригнулась і відвела погляд.

– Так, – прошепотіла Кетрін.

Вона знову дивилася на свої руки. Мур спостерігав за нею, а в самого всередині закипала лють на того, хто зробив це з нею. Адже Капра розтерзав її душу. І Мур раптом замислився над тим, якою Кетрін була до нападу. Лагіднішою, дружелюбнішою? А може, вона завжди цуралася близьких контактів із людьми, наче квітка, скута кригою?

Вона випросталась і продовжила:

– Саме там я і зустріла Елену Ортіз. Звісно, тоді я не знала її справжнього імені. Я бачила тільки її нікнейм, Поузі П’ять.

– Скільки жінок перебуває в цьому чаті?

– По-різному. Деякі зникають. Час від часу з’являється кілька нових імен. У будь-який вечір нас може бути від трьох до десяти.

– Як ви дізналися про цей чат?

– З брошури для жертв зґвалтування. Її роздають у всіх міських жіночих консультаціях і лікарнях.

– То виходить, що всі жінки в чаті – з Бостона або його околиць?

– Так.

– А Поузі П’ять часто бувала в чаті?

– Час від часу заходила, особливо останні два місяці. Вона рідко щось писала, але я бачила її нікнейм на екрані й знала, що вона читає нашу розмову.

– Вона щось казала про своє зґвалтування?

– Ні. Просто була там. Ми писали їй привіти, і вона відповідала на наші привітання. Але нічого не писала про себе. Складалося враження, що вона боялась. Або занадто соромилася, щоб про це розказати.

– Тобто, ви не знаєте напевне, чи її зґвалтували?

– Знаю.

– Звідки?

– Елені Ортіз надавали допомогу в цьому відділенні швидкої допомоги.

Мур здивовано витріщився на неї.

– Ви знайшли запис про її візит?

Кетрін кивнула.

– Я подумала, що після нападу вона потребувала медичної допомоги. Це найближча до її дому лікарня. Тож я перевірила комп’ютерний реєстр. Туди вносять імена всіх пацієнтів, які потрапляють до відділення. Там було і її ім’я. – Вона підвелася. – Я покажу вам той запис.

Він вийшов за нею до приймальні. Був вечір п’ятниці, і приміщення заповнювали травмовані пацієнти. П’яний любитель святкувати закінчення робочого тижня в барі незграбно прикладав пакет із льодом до побитого обличчя. Неподалік сидів нетерплячий підліток, який не встиг перебігти дорогу на жовте світло. П’ятнична армія покалічених і закривавлених пацієнтів стікалася до приймальні. Лікарня «Пілґрім Медікал Сентер» була однієї із найзавантаженіших у Бостоні, і Мур почувався так, ніби потрапив у саме серце хаосу, коли пробирався поміж медсестрами, що сновигали туди-сюди, й оминав каталки і свіжі плями крові на підлозі.

Кетрін привела його до реєстратури – невеличкої кімнати завбільшки з комірчину, всі стіни якої були заставлені стелажами з папками.

– Тут тимчасово зберігаються записи про візити пацієнтів, – пояснила Кетрін. Вона витягла папку із позначкою «7–14 травня». – Для кожного пацієнта, який потрапляє до відділення швидкої допомоги, створюють такий запис. Зазвичай це один аркуш, що містить примітки лікаря і його рекомендації щодо лікування.

– А як щодо медичної картки?

– Якщо це одноразовий прийом, ми не заводимо пацієнту медичну картку. Єдині відомості про нього містяться в цьому записі. З часом усі записи переміщують до загальнолікарняної реєстратури, а тоді сканують і зберігають на дисках. – Вона відкрила папку «7–14 травня». – Ось її запис.

Мур стояв за її спиною і зазирав через плече. Раптом його увагу відволік запах її волосся, тож йому довелося примусити себе зосередитись на читанні. Прийом відбувся 9 травня о першій годині ночі. Угорі було надруковано ім’я, адресу і контактний телефон пацієнта. Інші записи було зроблено від руки. «Медичні закарлючки», – подумав він, намагаючись розібрати слова, проте йому вдалося прочитати тільки перший абзац, написаний медсестрою:

«22-річна латиноамериканка стала жертвою сексуального насильства дві години тому. Алергій немає, ліків не приймала. Кров’яний тиск 105/170, пульс 100, температура 37,2».

Решту записів годі було розібрати.

– Вам доведеться перекладати мені, – сказав Мур.

Вона повернула голову і глянула на нього, їхні обличчя раптом опинилися так близько одне від одного, що йому перехопило подих.

– Ви не можете розібрати слів? – запитала Кетрін.

– Я можу прочитати сліди від шин і плями від крові. А от лікарський почерк мені не під силу.

– Цей запис зробив Кен Кімбалл. Я впізнаю його підпис.

– Як на мене, це навіть не схоже на англійську.

– Але іншим лікарям тут усе зрозуміло. Просто треба знати скорочення і коди.

– Такого вчать у медичному університеті?

– Еге ж, а ще секретного рукостискання й розшифровування таємних записів.

Було якось дивно обмінюватися жартами на таку похмуру тему, а ще дивніше ці жарти звучали з уст доктора Корделл. То був перший проблиск тієї жінки, яка ховалася від світу у своїй шкаралущі. Тієї жінки, якою вона була до того, як Ендрю Капра зламав її.

– У першому абзаці йдеться про фізичний огляд пацієнта, – пояснила вона. – Кімбалл використовував медичні скорочення. ГВОНГ означає «голова, вуха, очі, ніс і горло». На лівій щоці в неї був синець. Легені чисті, ніяких шумів і стрибків серцевого ритму.

– Це означає?..

– Усе в нормі.

– А лікар не міг просто написати: «Серце в нормі»?

– А чому копи замість «транспортний засіб» не кажуть просто «автівка»?

Він кивнув.

– Зрозумів.

– Живіт плоский, м’який, без органомегалії[29]. Іншими словами…

– Усе в нормі.

– А ви схоплюєте на льоту. Далі він описує… огляд органів малого таза. Тут є відхилення від норми. – Вона затнулась, а коли знову заговорила, її голос був тихий, без найменшого натяку на попередню жартівливість. Кетрін перевела подих, ніби збираючи всю свою сміливість, щоб продовжити. – У піхві була кров. Подряпини і синці на стегнах. Розрив піхви свідчить про те, що це був насильницький статевий акт. На цьому, пише доктор Кімбалл, він припинив огляд.

Мур зосередився на останньому абзаці. Його він міг прочитати, бо там не було медичних скорочень.

«Пацієнтка стривожилась. Не дозволила взяти на аналіз ДНК ґвалтівника. Відмовилась від складання акту про зґвалтування і подальшого огляду. Після здачі аналізу на ВІЛ та сифіліс одягнулась і покинула лікарню, не дочекавшись виклику поліції».

– То виходить, що вона не заявляла про своє зґвалтування, – сказав Мур. – У неї не взяли мазок з фрагментами ДНК.

Кетрін мовчала. Вона стояла, опустивши голову, і стискала в руках папку.

– Докторе Корделл? – сказав він, торкаючись її плеча. Вона здригнулася, ніби його дотик обпік її, і Мур одразу забрав свою руку. Вона глянула на нього, і Мур побачив лють у її очах. Тієї миті вона випромінювала таку силу, якої бракувало багатьом чоловікам.

– У травні зґвалтували, а в липні зарізали, – мовила вона. – Який прекрасний світ для жінок, еге ж?

– Ми опитали всіх її родичів. Ніхто з них не згадував про зґвалтування.

– Отже, вона не розказала їм.

«Скільки жінок мовчали про таке?» – подумав Мур. Скільки жінок мали такі болючі таємниці, що навіть не могли поділитися ними із тими, кого любили? Дивлячись на Кетрін, він думав, що вона теж шукала розради в компанії незнайомців.

Вона вийняла з папки аркуша, щоб він міг зробити собі копію. Мур узяв його і раптом звернув увагу на ім’я лікаря, який зробив цей запис, і його осяяла ще одна думка.

– Що ви можете сказати про лікаря Кімбалла, який оглядав Елену Ортіз? – запитав він.

– Він чудовий лікар.

– Він зазвичай працює в нічну зміну?

– Так.

– Може, ви знаєте, чи він був на чергуванні минулого четверга?

Кілька секунд вона зважувала значення цього запитання. А тоді здригнулася від усвідомлення того, що він мав на увазі.

– Ви ж не думаєте, що…

– Це звичайне запитання. Ми перевіряємо всіх, з ким жертва контактувала.

Насправді то не було звичайне запитання, і Кетрін розуміла це.

– Ендрю Капра був лікарем, – тихенько зауважила вона. – Ви ж не думаєте, що інший лікар…

– Ми розглядали таку можливість.

Вона відвернулася. Важко зітхнула.

– Коли вбили тих жінок у Саванні, я думала, що не знаю вбивцю. Я думала, що знатиму, хто він, коли зустріну його. Відчую, хто він. Ендрю Капра показав, як сильно я помилялася.

– Ось таким банальним може бути зло.

– Саме це я тоді зрозуміла. Яким звичайним на вигляд може бути зло. Як чоловік, якого я бачила кожного дня, віталася з ним, міг усміхатися мені у відповідь… – І ледь чутно додала: – А тим часом вигадувати найрізноманітніші способи, як мене вбити.

Уже смеркалося, коли Мур повертався до автівки, однак асфальт досі парував од денної спеки. Попереду ще одна тривожна ніч. Жінки по всьому місту спатимуть з відчиненими вікнами, впускаючи всередину легенький нічний вітерець. І нічне зло.

Він зупинився і повернув голову до лікарні. Він бачив яскраво-червоні підсвічені літери напису «Швидка допомога», що горіли, наче смолоскип. Символ надій і зцілення.

«Це і є зона твого полювання? Місце, куди жінки ідуть за зціленням?»

З темряви з миготливими вогнями виїхала карета «швидкої допомоги». Мур подумав про всіх людей, які проходять через відділення за день. Фельдшери, лікарі, санітари, прибиральники.

«І копи». Йому не хотілося навіть розглядати таку можливість, але він не міг її відкидати. Професія захисників порядку якимось дивним чином приваблює тих, кому подобається полювати на людей. Зброя, посвідчення полісмена – це заманливі символи влади. А що може бути більшим за контроль над людьми, за право мучити і вбивати? Для такого мисливця весь світ стає неосяжною долиною, що кишить здобиччю.

Усе, що йому залишається, – обрати.

Діти були повсюди. Ріццолі стояла посеред кухні, що пахла кислим молоком і дитячою присипкою, й чекала, поки Анна Ґарсія повитирає підлогу, заляпану яблучним соком. Один малюк повис в Анни на нозі. Інший витягав з кухонної тумбочки кришки і траскав ними, ніби музичними тарілками[30]. На дитячому стільці сиділо немовля і сяяло усмішкою на замурзаному від протертого шпинату обличчі. А ще одна дитина з явними ознаками дерматиту повзала по підлозі, вишукуючи, що б такого забороненого запхати до свого маленького жадібного ротика. Ріццолі не любила дітей, тому почувалася вельми незатишно поряд з ними. Як Індіана Джонс[31] у ямі зі зміями.

– Не всі діти мої, – квапливо пояснила Анна, продираючись до умивальника, а малюк не відпускав її ногу і висів на ній, як прикуте ланцюгом ядро. Жінка викрутила брудну губку і помила руки. – Мій тільки цей. – Вона вказала на дитину, що вчепилася за її ногу. – Той з кришками і той, що на стільці, – діти моєї сестри Луп. А по підлозі повзає малюк моєї кузини. Оскільки я й так сиджу вдома зі своїм, то подумала, що можу приглянути ще за кількома.

«Еге ж, божевільна ідея», – подумала Ріццолі. Але, хоч як дивно, Анна зовсім не виглядала нещасною. Здавалося, що вона геть не помічала живе ядро, яке повисло на її нозі, і брязкіт кришок та каструль, що грюкалися об підлогу. У ситуації, яка б спричинила в Ріццолі нервовий зрив, Анна залишалася спокійною і виглядала цілком задоволеною, ніби була саме там, де й хотіла бути. Ріццолі подумала про те, чи Елена Ортіз, якби була жива, теж обрала б таке життя. Любляча матуся, що з радістю витирає розлитий на підлозі сік. Анна була дуже схожа на свою молодшу сестру, хіба що трохи повніша. Коли вона повернулася до Ріццолі і сонячне світло впало їй на чоло, у Ріццолі закралось якесь моторошне відчуття, ніби вона дивилася на ту саму жінку, яка з розплющеними очима лежала в морзі.

– Із цими маленькими бешкетниками я зовсім не маю часу на хатні справи, – сказала Анна. Вона нахилилася до малюка, який чіплявся за її ногу, і хвацько посадила собі на руки, притримуючи стегном. – Так, то що там у нас? Ви питали про кулон. Зараз принесу шкатулку. – Вона вийшла з кухні, і Ріццолі, залишившись наодинці з трьома дітьми, на мить запанікувала. Липка ручка торкнулася її щиколотки. Вона глянула вниз і побачила, що малий повзун жує манжети її штанів. Вона легенько струсила малюка і відсунулася подалі від його беззубого рота.

– Ось вона, – сказала Анна, поставивши шкатулку на кухонний стіл. – Ми не хотіли залишати її в квартирі, адже там постійно ходять прибиральники. Мій брат подумав, що краще нехай вона побуде в мене, доки ми всі разом вирішимо, що робити з прикрасами. – Вона підняла кришку, і забриніла тихенька мелодія. «Somewhere, My Love»[32]. Здавалося, що Анна одразу ж поринула в музику. Вона сиділа нерухомо, її очі наповнювали сльози.

– Місіс Ґарсія?

Анна видихнула.

– Вибачте. Мабуть, мій чоловік завів її. Я не сподівалася почути…

Мелодія сповільнилася, прозвучали останні солодкі ноти, і музика стихла. У тиші, скорботно опустивши голову, Анна дивилася на прикраси. Сумовито й неохоче вона відкрила одне із вистелених оксамитом відділень і вийняла звідти кулон.

Ріццолі відчула, як пришвидшилось серцебиття, коли взяла кулон із рук Анни. Він був точнісінько таким, як той, що вона бачила на шиї Елени в морзі, – на тонкому золотому ланцюжку висіли невеликий замочок і ключик. Вона обернула замочок і побачила штамп «18 карат».

– Звідки цей кулон у вашої сестри?

– Не знаю.

– Можливо, ви знаєте, як давно він у неї був?

– Це, мабуть, щось нове. Я ніколи не бачила його до того дня…

– Якого дня?

Анна важко ковтнула і тихенько додала:

– До того дня, коли забрала його з моргу. Разом з іншими прикрасами.

– На ній також були сережки і перстень. Ви раніше бачили їх?

– Так. Вона вже давно їх носила.

– Але не цей кулон.

– Чому ви постійно про нього питаєте? Який він має стосунок до… – Анна затнулася, широко розплющивши очі від жахливого здогаду. – О Боже. Ви думаєте, що це він одягнув на неї той кулон?

Малюк, який сидів на дитячому стільці, ніби відчув її тривогу, і розплакався. Анна опустила на підлогу свого сина і поквапилася взяти на руки заплакане немовля. Міцно притискаючи його до себе, вона відвернулася від кулона, наче хотіла захистити малого від того зловісного талісману.

– Будь ласка, заберіть його, – прошепотіла вона. – Я не хочу, щоб він був у моєму домі.

Ріццолі поклала кулон до пластикового пакета.

– Я напишу вам розписку.

– Не треба, просто заберіть його! Можете залишити собі.

Ріццолі все одно написала розписку і залишила її на столі поряд із тарілочкою з протертим шпинатом.

– Я маю ще одне запитання, – обережно сказала Ріццолі.

Анна міряла кроками кухню, схвильовано погойдуючи малюка.

– Будь ласка, перегляньте прикраси в шкатулці вашої сестри, – продовжила Ріццолі. – І скажіть, чи нічого не зникло.

– Минулого тижня ви вже питали мене про це. Усе на місці.

– Не так уже й легко помітити відсутність чогось. Замість того ми схильні звертати увагу на те, чого раніше не бачили. Необхідно, щоб ви ще раз переглянули прикраси. Будь ласка.

Анна з зусиллям ковтнула. Вона неохоче посадила дитину на коліна і глянула на шкатулку. Одну за одною почала виймати прикраси і розкладати їх на столі. То був невибагливий і досить скромний асортимент біжутерії з універмагу. Гірський кришталь, бісер і штучні перли. Як видно, Елена полюбляла яскраві та витіюваті прикраси.

Анна поклала на стіл останній предмет – перстеник з бірюзою. На мить вона замислилася, а тоді насупила брови.

– Браслет, – озвалася Анна.

– Який браслет?

– Бракує браслета з маленькими підвісками у вигляді коней. Вона носила його щодня, коли була в школі. Елена дуже любила коней… – Вона підняла голову, приголомшено глянула на Ріццолі. – То була дешева дрібничка! Простий металевий браслет. Навіщо він забрав його?