Читать книгу Винуваті люди - Тетяна Белімова - Страница 10

П’ятого вересня, дощової неділі, старший машталір Флор Ігнатович видавав свою єдину доньку заміж. Видавав за пана, уродзьонного шляхтича. Подивитися на весілля збіглася вся панська економія, хоч нікого з челяді Флор на своє свято не кликав. Не холопське це діло – гуляти на панському весіллі. Щоправда, і панів серед почту молодих не було. Стара польська шляхта все ще болісно сприймала кожен випадок, коли уродзьонний шляхтич одружувався з несановитою або шляхтянка йшла за різночинця. Винятків не існувало, не було їх і для Ясенського, хоч він і брав наречену нібито з дому самої графині Браницької. Сама ж графиня також не прийшла на весілля, вигадавши просто сміховинну відмовку: мовляв, поки граф у Петербурзі, їй негоже самій бувати у світі. Добре хоч віддячила нареченій за віддану службу й подарувала кобилу Будю орловської масті, на якій Маруся супроводжувала пані.

Молоді на білій бричці, запряженій чорними арабами, рушили до ставищанського костелу. За ними котилася не нова, але ще міцна коляска Ясенських. У ній лицем до лиця сиділи Зосія Казимирівна в буденному вбранні, темному капелюшку під вуаллю та темних рукавичках, і кривий на одне око Флор Ігнатович, убраний по-панськи заради доньчиного весілля. Він почувався б безмежно щасливим, якби не чорна стрічка, що затуляла порожню очницю. Водночас утрачене око було гарантією того, що донька не передумає й не утне дурниці. Флор так їй і сказав, прямо заявивши, що Гива піде на каторгу в разі чого… І донька більше не впиралася, пожаліла Василевого батька. «Шлюб за око», – так Флор перефразував для доньки істини Старого Заповіту.

Зосія Казимирівна та Флор Ігнатович – це й був увесь почет молодих.

– Марисю, серце, щось не так?

Юліан завважив, що його наречена весь час виглядає з брички.

– Дивлюся, чи високо хмари… Чи встигнемо до дощу…

Маруся, блідіша за свою білу сукню, відчула, що її серце от-от зупиниться. Вона сказала перше-ліпше, що спало на думку. Насправді ж виглядала Василя. Їй здавалося, що Василь, її сильний і мужній Василь, з’явиться останньої миті, як справжній лицар у казці, і врятує її від змія. Маруся крадькома глянула на Юліана. Той зовсім не скидався на казкову почвару, радше навпаки: у чорному фракові, який сидів на ньому по-хвацькому, Ясенський був справжнім франтом. З-під фрака виглядав білий пікейний жилет, застібнутий, згідно з етикетом, на всі три ґудзики. Добре накрохмалена манишка завершувалася комірцем-стійкою із заломленими кутиками. Чорні лаковані туфлі могли б пускати зайчики, якби день видався сонячним. Біла краватка-метелик вигідно довершувала образ. Василь був геть іншим, простим і рідним. Але він був задалеко й жодним чином не міг завадити Марусиному вінчанню. Якби раптом він перенісся в Ставище, навряд чи й упізнав би Марусю у весільній сукні, яку замовив їй наречений із самого Києва. Білий вельон і дрібні білі квіти вінка, що впивався у високе чоло, зовсім змінили її обличчя. Зараз Марусі ніхто не дав би вісімнадцяти років. Вона скидалася на напудрену панночку, манірну та знерухомлену, із тих, які на людях не видають жодних емоцій.

Коли молоді врешті заїхали в містечко, став накрапати дощик. Із Бульвару, яким котилася бричка, видно було величний палац Браницьких, що відійшов старшому з братів. З іншого боку виднілися розкішні оранжереї, у яких проглядалися пальми й ліани. Ставищанський Бульвар мав чималу ширину, а також мощені хідники й газові ліхтарі. Усі технічні новинки впровадили графи Браницькі, облаштовуючи містечко на західний взірець. Бульвар ніби обрамлював графський маєток і впирався в ринкову площу, де сходилися три частини містечка – православна, католицька та юдейська. Давніше тут стояла ратуша, де був магістрат, який пильно стежив за порядком у Ставищі, тепер же торгові ряди й шинки заполонили його осердя як дух нового часу, коли головним став гешефт. Старовинний костел Святої Трійці й Успенський собор зійшлися в нерівному двобої, позираючи один на одного з двох боків торгових рядів. Католики програвали православним. Католиків у містечку лишилося з ніготь, але й православні, хоч би якою чисельною була їхня громада, поступалися юдеям. Юдеїв у містечку було найбільше, тож і не дивно, що в Ставищі налічувалося шість синагог із клойзами.

Бричка з молодими зупинилася біля костелу. Віряни саме почали виходити з недільної меси. Нарешті Юліан Ясенський зустрів панську публіку, що її так жадав для свого весілля. Наречений ішов зі своєю молодою до храму й розкланювався зі знайомими. Пані відводили очі й прикривалися вуалетками, а панам не лишалося нічого іншого, як чемно здіймати капелюхи над головами. Хоча Ясенський і був притчею во язиціх, усе ж він не був парією. Радше на роль знедоленої претендувала його наречена, бо шляхта всіма способами давала знати, що ніколи не прийме хлопку до свого кола. Хай Ясенський з’являється на публіці сам або ж не з’являється зовсім – таким був неоголошений припис ставищанського панства.

– Ви лишень подивіться на цю сукню… Просто французький фасон… Ідеально сидить на ній…

– Скажіть на милість, яка тонка врода…

– Якби я не знала, що наречена була покоївкою графині Браницької, то подумала б, що Ясенський і її привіз із Франції… Чи Італії…

– О ні, італійки – чорнокосі. Тільки не з Італії…

– Я чула, що вона була вихованкою графині…

– Чому ж у такому разі графиня Лідія не видає її заміж?

– Настає кінець світу, слово честі, якщо шляхтичі зі знаменитих фамілій одружуються з простими дівками!

Панство нагадувало розтривожений вулик. Пані перешіптувалися, залишаючи за собою право шляхетно обурюватися через вчинок Ясенського. Пани осудливо позирали на порушника неписаних правил їхнього кола, дарма що дехто з них не мав уже жодного статку, який можна було б прикласти до титулу. А дехто потай заздрив Ясенському, бо й сам волів би отримати дорогих коней і якусь сотню рублів у придане за такою красунею. Таємні заздрісники крадькома зітхали й підтакували головним прокурорам, які не втомлювалися судити інших через занепад моралі. Таємним заздрісникам ніколи й на думку не спало б боронити Ясенського, щоб не накликати гніву шляхетного товариства на себе. Ніхто з панства, втім, не збирався лишатися на саме вінчання. Хоча затятим пліткаркам і кортіло дізнатися, чи одягне Юліан Ясенський на палець нареченій сімейний перстень із великим рубіном – єдину значну коштовність, що лишилася від знаного колись роду.

Щойно молоді зайшли до костелу, пустилася раптова злива, із тих, що приходять на зміну набридливій мряці. Панство набилося назад до храму, рятуючись від прикрого дощу. Зашурхотіли сукні над дерев’яними лавками, захихотіли панянки, займаючи перші ряди, щоб краще роздивитися все вінчання в подробицях, а тоді переповісти тим, хто не був і не бачив. Бог ніби почув Юліана Ясенського, зробивши його вінчання велелюдним.

Маруся не була католичкою, як її наречений, але відвідувала костел із графинею та трохи розумілася на службі. Ксьондз Альбін Гутовський наполягав на переході молодої в латинську віру, але вона відмовилася. Тоді отець Гутовський, хоч і з важким серцем, дозволив вінчання за умови, що діти, народжені в цьому шлюбі, обов’язково будуть католиками.

– Pater noster, qui es in caelis, sanctificetur nomen tuum…[3]

Свічі спливали від задухи, бо в храмі й справді яблуку не було де впасти. Десь протікав дах чи, може, вода просочувалася крізь готичні вікна, бо лицями двох мармурових янголів, що були просто над вівтарем, стікали краплі. Маруся підвела очі, їй здалося, що янголи плакали над її долею. Безкінечна проповідь священника й журлива музика органа так пригнітили Марусю, що ще трохи – і вона зомліла б. На щастя, саме надійшов час причащати молодих, і ксьондз змочив їм вуста вином, наполовину розбавленим водою. Це трохи збадьорило наречену, та все ж її вигляд був настільки нещасний, що всім, крім одноокого Флора, було ясно, що це шлюб із примусу. Наречена була пониклою, наче у воду опущеною, а наречений, навпаки, – вдоволеним, ніби павич. А втім, щастя й водночас нещастя молодих нікого з присутніх не обходило, бо кожен мав власний клопіт.

Насередині церемонії двері до храму відчинилися, і на порозі з’явилася кремезна фігура. Здоровенний хлоп став біля порога й не наважувався йти далі, бо з його промоклої наскрізь верети стікала вода. Одноокий Флор обернувся до дверей і похолов, бо йому здалося, що це Василь. Однак той, кого Флор Ігнатович прийняв за Василя, стояв і не думав зчиняти бешкету. Урешті старший машталір пригледівся й упізнав Дениса-коваля. «Запевно, був у Ставищі та сховався в костел від дощу», – подумав Флор і відвернувся, втративши будь-який інтерес до прибульця.

Коли перстень із рубіном у цілковитій тиші таки було надіто на тендітний Марусин пальчик, коли розляглися весільні дзвони, дощ раптово вщух, так само, як і почався, ніби й собі осягнув урочистість миті. Молодих надворі зустріло осіннє сонечко, перемінливе, як і сам вересень.

* * *

Відчужена, ураз постаріла Зосія, біля якої розвалився рябий прикажчик Прокіп, поглядала на новоспечену рідню, яка сиділа навпроти за святковим столом. Флор Ігнатович із сестрою та племінницею почувалися бідними родичами й боялися взайве щось покласти до рота. Не таким уявляв цей день Флор, не таким уявляв його і Юліан, адже навіть найбідніші родичі, які раніше мали за честь побувати тут, у маєтку Ясенських, бодай на простому обіді, зараз відмовилися приїхати.

Прислуговувала весільним гостям висока й непоказна дівчина Настка. Вона нишком розглядала молоду, на яку Зосія Казимирівна вже встигла вилити не одну балію бруду, називаючи майбутню невістку не інакше як «змією» і «холопкою». Настка через молодість і наївність не побачила нічого «зміїного» в Марусі, натомість прочитала в її очах смуток, який годі було приховати. Маруся й собі глянула на Настку. Їй здалося, що дівчина щиро жаліє її. Нижня губа нареченої задрижала від тамованого схлипування, утім, це швидко минулося. Маруся опустила голову, удаючи, що роздивляється вишивку на старовинній скатертині, а Настка, надто перейнята панським частуванням, більше не мала нагоди витріщатися на новоспечену Ясенську.

Застілля, хоч і щедре, було недовгим. За годину Зосія демонстративно встала та згорда кивнула своїм несановитим сватам, даючи в такий спосіб зрозуміти, що свято минуло. Принаймні для неї, яка ще й досі вважала себе тут господинею. По тому як Зосія Казимирівна встала й вийшла, Юліан, розчервонілий від гніву на сестру і після випитого під час обіду, став хапати Флора за рукав і вмовляти лишитися ще. Трохи подумавши, Флор погодився й дав знак сестрі, щоб і вона ще лишалася. Соромно було терпіти глум від сестри Ясенського, але соромно було й рано повернутися з весілля власної доньки. Ще почнуть у панській економії патякати, що Флора Ігнатовича випровадили завчасно.

Коли сонце почало хилитися до заходу, Флор таки встав з-за столу, щоб вернутися в графський маєток затемна. Тітка Олена заходилася незграбно стягати з молодої вельон і вінок, чим викликала неабияке обурення Ясенського. Він мріяв сам зняти вінок із дружини.

– Пшепрашам, тето, що це ви дієте?

Юліан підскочив до тітки, але було вже пізно. Тітка Олена, боляче смикаючи Марусю за коси, уже зняла з її голови всі прикраси й натягнула шовкову хустку, яку вибрала разом із Флором на ставищанському базарі.

– Не годиться їй уже красуватися. Вона вже ваша жінка…

Тітка Олена намагалася втовкмачити підпилому шляхтичу суть обряду, який щойно відбувся, але він лише сердито морщився на її мову. Тітка образилася й закопилила губи. Добре, що Флор розкланявся й розцілувався з Ясенським і позадкував до виходу. «Ноги моєї більше тут не буде», – ледь стримувалася тітка Олена, не підозрюючи, що цього разу її бажання цілком збіглися з бажаннями господаря дому.

Попрощавшись, усі поспішили надвір проводжати Флора Ігнатовича з ріднею. Маруся, проходячи повз кімнату Зосії, почула глухі схлипування. Зосія Казимирівна наодинці оплакувала зганьблене ім’я свого шляхетного роду. Коли Флор на простому возі, яким приїхали з панської економії Олена з донькою, виїхав за ворота, Маруся відчула таку безвихідь, що, здавалося, якби її воля, побігла б слідом за батьком.

– Марисю, серце, не стіймо на протязі, ходімо в дім!

Ясенський узяв Марусю під лікоть, і вона покірно рушила в будинок, де челядь уже почала прибирати зі столу. Юліан тримав Марусю дуже обережно, ніби вона й справді була порцеляновою. Водночас вона відчувала, що не змогла б за всього бажання вирватися з його сильних рук. Мов загіпнотизована, Маруся крокувала туди, куди її вів Ясенський. Здавалося, вона вже втратила здатність відчувати будь-що, і все ж, коли вони опинилися в Юліановій спальні, Марусі стало дуже страшно.

Юліан причинив двері спальні й обернувся до дружини. Її потуплений погляд, скуті рухи неймовірно збуджували його. У домі було тихо, тільки дошки старої підлоги ледь поскрипували під обережними кроками Ясенського та фіранки на вікні стиха шелестіли від нічних протягів.

Маруся від утоми та страху ледве трималася на ногах. Їй хотілося сісти бодай на краєчок ліжка, але вона не сміла цього зробити, заворожено стежачи за кожним рухом Ясенського. А він ніби жартома взяв дружину за руки та стиснув так, що золотий перстень боляче впився в Марусин безіменний палець.

– Скажи, Марисю, чи в тебе щось було з тим машталіром… Василем, здається…

Юліан поставив нарешті запитання, яке найбільше його хвилювало. Раніше розмови про цноту викликали в нього лише посмішку, але, коли мова зайшла про те, що мало безроздільно належати йому, Юліанові Ясенському, його немов підмінили.

Маруся здригнулася від цих слів. Вона хотіла закрити обличчя руками, та Юліан міцно тримав їх і заглядав просто в очі.

– Ні, пане, нащо ви таке питаєте…

– Дурненька, не кажи до мене «пан», бо з нас люди сміятимуться…

Юліан полегшено видихнув – йому відлягло від серця.

– А як же мені до вас казати? – Марусин голос дрижав, і сама вона дрижала, мов осиковий листочок.

– Кажи «Юліане» або «Юліане Казимировичу», але ж не «пан», моє серденько… Уже запевне, що не «пан», – розсміявся Юліан, про себе думаючи, що зовсім скоро Маруся казатиме йому «ти» й сідатиме на коліна, коли вони залишатимуться наодинці.

Юліан нарешті завважив, що Маруся трясеться. «Так діла не буде», – подумав він і вийшов на кухню. За хвильку Юліан зайшов назад до спальні, несучи на срібному підносі карафку з горілкою, дві чарки й один марципан на двох.

– Ти вся тремтиш, моє серденько, випий, щоб зігрітися…

Юліан застав Марусю в тій самій позі: вона в самій лише сукні застигла біля ліжка, ніби паркова статуя. Юліан мимохіть замилувався дружиною. «Венера Боттіччеллі» – так, здається, була підписана репродукція, що висіла на стіні в борделі, куди ходив увесь їхній гарнізон. А нині ця картина ожила та стала йому за дружину. Непогано як для шляхтича середньої руки.

Маруся нарешті збагнула: Юліан хоче, щоб вона випила горілки. Вона заперечно похитала головою. Але Юліан не зважав, він швидко налив дві чарки та простяг одну Марусі.

– Вип’ємо, моя кохана, за наше щастя!

Даремно Маруся крутила головою – Юліан майже силоміць улив їй горілку до рота. Маруся закашлялася та слухняно стала заїдати горілку половинкою марципана. Після другої чарки Маруся відчула, що їй дуже паморочиться в голові, бо від ранку майже нічого не їла. Після третьої ж Маруся сказала Юліанові, що дуже втомилась і мусить прилягти. Він не заперечував і навіть розстелив ліжко.

На Марусю найшло байдуже отупіння. Вона стала геть нечутливою. Не відчула холоду, коли Юліан стяг із неї сукню, спритно впоравшись із непоступливими гачками, і зовсім не відчула тепла, коли він притиснувся до неї. Не було лоскітно від Юліанових вусів, лише стало важко дихати, коли чоловік притиснувся міцніше й наліг на неї. Сіра імла заполонила все навколо. Дивний сірий туман, у якому пропадали відчуття, тонули звуки й доторки. Власне, це було все, що запам’ятала Маруся зі своєї першої шлюбної ночі.

* * *

Прокинулася Маруся від яскравого сонця, що заглядало у вікно. Напевно, було вже пізно. Вона лежала сама у велетенському ліжку Ясенського. У голові гудів великий церковний дзвін, як на Великдень, у роті пересохло, страшенно хотілося пити. Маруся покрутила головою – ані її весільної сукні, ані спідньої сорочки, ані будь-якого іншого одягу. Полежала ще хвилин зо п’ять – ніхто не йшов за нею, нікуди не кликав. Здавалося, що в усьому великому домі Ясенських нікому не було діла до Марусі.

Вона загорнулася в шовкове покривало, гаптоване рожевими ліліями, та обережно прочинила двері в сусідній покій. Нікого. На прибраний стіл, просто на його поліровану поверхню, хтось поставив стару скриню її матері, зужите дерево якої красномовно свідчило, що скриню цю передавали як посаг уже не раз і не два. Чимала селянська скриня, ледь не на половину людського зросту, вірно служила своїм господиням і аж тепер дослужилася до злих панських насмішок. Двоє здорових хлопів ледь заперли її в дім Ясенських, а щоб витягти її на стіл, мабуть, треба було трьох гукати.

Маруся закусила губу, на очах виступили сльози. Умовляла тата не перевозити її речі в цій скрині, адже графиня віддавала їй і свою стару валізу, і комод – на вибір. Але батько образився, що Браницька не йде на весілля його єдиної доньки, і затявся щось у неї брати, крім кобили Буді – весільного подарунка. Маруся вирішила, що завезе скриню назад до батька за першої ж нагоди, бо й справді тримати її серед панських меблів було дико й неможливо.

Не було іншої ради, як підійти до столу й видертися на нього, бо до віка скрині не можна було інакше дотягтися. Плутаючись у покривалі, Маруся таки вилізла на стіл, але тут її чекало ще більше розчарування: скриня була зачинена на велетенський, ледь не амбарний замок. Маруся не уявляла, звідкіля він міг узятися. Дужки для замка на скрині були, але Флор завжди закривав їх на дерев’яну заслінку. Жодного замка зроду-віку ніхто в них удома не тримав. Маруся поторсала замок, усе ще сподіваючись, що він піддасться, але злі жартуни таки зачинили його на ключ і забрали того ключа невідомо куди.

– Гей… Є хто? Дайте ключа! Я ж не можу гола бути!

Маруся звісила ноги зі столу та притулилася до скрині. Ніхто їй не відповідав, у домі, здавалося, нікого не було. Посидівши ще якийсь час, Маруся зістрибнула зі столу й побрела назад у спальню, де стала виглядати хоч кого-небудь у вікно. Незабаром з’явився хлопчик. На вигляд йому було років сім, не більше. Малий осідлав патика й удавав, що гарцює на коникові.

– Гей, малий! – Маруся відкрила віконечко й визирнула надвір. – Чуєш! Де всі? Поклич когось! Мені потрібен ключ від скрині. Там усе моє вбрання…

Малий зупинився й зачудовано витріщився на дивну тьотю в рожевому покривалі. Не кажучи ні слова, він розвернувся та зник за рогом будинку. Минула ще година, а то й дві, сонце вже піднялося високо та гріло майже по-літньому, а до Марусі так ніхто й не йшов, ніби всі забули про неї чи вдавали, що її тут, у маєтку, нема. Нарешті на доріжку між кущами чорної смородини випливла весела й вдоволена Зосія. Вона підійшла дуже близько – майже під вікна спальні Ясенського – і лише тоді, здавалося, помітила невістку, хоча Маруся загукала до неї, щойно побачила її на доріжці.

– Пані! Пані Зосіє! Хтось зачинив мою скриню й забрав ключа! Я не маю що вдягти! – Маруся ледве стримувала сльози. Якимось тваринним чуттям вона збагнула: якщо заплаче – неабияк потішить Зосію.

– Що за хлопські манери! Ні тобі добридень, ні жодного привітання. Не відаю я, що з твоєю скринею… Може, Юліан випадково прихопив ключа від твоєї скрині, коли збирався в чайну? Може, ти сама його вчора п’яною загубила? – Зосія відверто зловтішалася з Марусі й навіть не намагалася цього приховати. Її голос, сиплий і ледь чутний, просто-таки шипів, нагадуючи сичання розлюченої змії.

Маруся мовчала. Вона не мала що сказати Юліановій сестрі, хоч і бачила, що та відверто збиткується над нею.

– А то хіба не твій одяг висить? – недобре всміхнулася Зосія, тицьнувши пухкеньким пальчиком на перила ґанку, на яких і справді біліло щось схоже на Марусину весільну сукню, коли придивитися як слід.

– Це моя сукня? Але хто її туди повісив? Для чого? – Маруся відчула, як її обличчя заливає червона фарба й стає важко дихати.

– Не відаю я, – уперто закопилила губи Зосія. – Знаєш, у нас тут також працюють хлопи, а я чула, що за вашими хлопськими звичаями сорочку нареченої мають усім показати після першої шлюбної ночі, щоб дізнатися, чи зберегла наречена свій вінок. Мабуть, хтось із наших дворових хлопів узяв твою сорочку, а нараз і сукню, коли ти ще спала, щоб показати іншим…

– Якщо ваша ласка, пані, накажіть комусь занести сюди моє вбрання, бо скоро буде дощ, а ваш брат заплатив грубі гроші за сукню. Прикро було б, якби сукня пропала.

– Не верзи дурниць, не буде дощу. Чи ти не бачиш, яке небо чисте? А сукню й сама візьмеш. Невелика пані. Ніхто тобі тут не прислужуватиме…

* * *

Дощ дріботів по склу. Маруся чи не вдесяте перегортала сторінки «Kurjera warszawskego» за минулий рік, що знайшла під ліжком у Юліановій спальні. Живіт зводило від голоду, а голову – від злих думок. Зняти б зі стіни двостволку й навести в жирну пику Зосії Казимирівні. Швидко тоді віддала б ключа від скрині й не сміла б більше насміхатися. Маруся анітрохи не сумнівалася в тому, що витівка зі скринею та сукнею – справа рук Зосії та її челяді. Звісно, сама Зосія не подужала б затягти скриню на стіл, хіба що зачинити. Утім, це були тільки думки. Можна було лише сподіватися на повернення Юліана Казимировича. Годинник у передпокої відбивав годину за годиною, сонце повільно сунуло до обрію. Нарешті Маруся розчула, як надворі заіржав Юліанів кінь.

Ясенський ходив із кімнати в кімнату в передчутті радісної зустрічі з дружиною, але її ніде не було. Коли Юліан зайшов до спальні, то побачив, що його дружина сидить зачесана та вбрана на ліжку. На ній була її весільна сукня. Ясенський силувано всміхнувся. «Запевне, вона ще дуже молода й хоче продовження свята», – подумав він, але вголос сказав геть інше.

– Серденько, у їдальні досі стоїть твоя скриня з речами… Треба було перенести твої сукні й інший одяг сюди, до нашої спальні. Потім приберемо скриню з-перед очей, бо вона, правду кажучи, надто… е-е-е-е… давня для нашого дому. А зараз ходи й переберися в щось, що більше пасує до столу, хоча у весільній сукні ти дуже гарна. – Юліан трохи помовчав, щоб дібрати слова, які пом’якшили б повчальний тон його промови. – У сукні ти навіть схожа на казкову принцесу.

Маруся встала та слухняно пішла до сусіднього покою. Вона навмисне широко відкрила обидві половинки дверей, щоб Юліан побачив на власні очі, як із неї збиткувалися сьогодні. Скриня стояла біля дверей у коридор, там, де її вчора лишили, заносячи в дім Ясенських. Замка на ній не було.