Читать книгу «Перепустка у Рай» - Тетяна Борисівна Левченко - Страница 2

Усе почалося з голови. Вона гуділа так, ніби потяг метро мчав на шаленій швидкості у кожній її звивині. Від внутрішніх збурень і коливань мозку барабанні перетинки тріщали. Я не мала жодного наміру плакати, але з очей самі по собі лилися сльози.

Тіло взагалі стало некерованим – з ним коїлолося щось неймовірне. Ніс набряк і пропускав повітря тонкою цівочкою. Але що то було за повітря! Здавалось, замість кисню легені заповнюються синтетичною речовиною. Ситуацію не рятувала витяжна вентиляція, яка періодично вмикалася в палаті, бо джерелом запаху було моє власне тіло. Вірніше його реакція на безбарвну радіоактивну речовину без смаку і запаху. Спроба дихати ротом теж не допомагала. Язик став занадто великим. До того ж заважала слина.

«Звідки в мені скільки слини?!» – збуджений мозок намагався вперто контролювати реальність. Пекло! Всередині усе горіло, наче хтось пошкрябав тупим ножем, а потім налив бензину в нутрощі і підпалив. Рука потяглася за черговою порцією лимону, не дочекавшись поки нудота стане сильнішою за мене. З кутка палати на чергового пацієнта байдуже позирала відеокамера. Періодично вмикавася гучномовець і хтось з потойбіччя запитував як мої справи.

Перед вживанням радіоактивного йоду нас попередили про симптоми і наслідки. Я знала, що допомоги з зовні чекати марно і тому відповідала коротко: «так», або «ні». Все інше ж бо від лукавого. Спостерігач лишень встигав констатувати нові і нові метаболізми болю: свербіли зуби, кістки ломало і крутило, нирки і печінка сіпалися, а серце то вилітало з грудей, то глухо стогнало під ребрами. Самим нестерпним, мабуть, був піт. Густа і липка рідина потоками стікала на ліжко, намагаючись приклеїти мене, а жар змінювався дрижаками…

Слова церковних молитов полишили пам'ять. Підсвідомість підказувала що потрібно заощаджувати сили. І хоча раніше я не завжди дослухалася до неї, тепер ізольована від усього світу – перетворилася на суцільну увагу. Коли здавалося що я більше не витримаю, що це моя остання межа, добрий янгол забуття заслонив ширму очей і переніс мене у маленьку білу кімнату з чотирма дверима…

Я не знала що буває така тиша. Подумала що померла, але не злякалась. Було добре. Біль щез. Тіла теж не стало. Не знаю чим може думати маленький світлий згусток, але я думала. І споглядала себе зсередини, ніби між двох дзеркал одночасно. Відчуття повної присутності допомогло зосередитись на головному – потрібно знайти свої двері!