Читать книгу Ожеледиця - Тетяна Брукс - Страница 4

Під несамовите виття Алли Володимирівни у кімнаті матеріалізувалися родичі вбитої, і незабаром там почався справжній Армагеддон. Першим на крик прибіг Борис Мойсейович – депутат міської ради і чоловік Алли Володимирівни за сумісництвом. Він же був батьком убитої.

– Що? Що? Що трапилося?! Негайно викликай швидку! – звиклий командувати, кричав він.

З дальньої спальні другого поверху виповзла сонна дівчина з вкритими татуюваннями шиєю і плечима.

– Ну от, вийшла заміж, – отруйно кинула вона. – За Господа. Хоча він її навряд чи в наречені візьме, вагітну, га? А я їй говорила…

– Заткнися, Марино! Хоч тепер виявила б співчуття до сестри, – почулося зі сходів.

Нарешті з кімнати першого поверху виїхала в інвалідному кріслі літня дама. Вона, мабуть, спала, тож навіть звичний плед не покривав її худі ноги. Стара повільно обвела поглядом усіх дійових осіб сцени. На мить довше той погляд затримався на Аллі Володимирівні.

– Міліцію викликайте, – сказала, зітхнувши. – Швидкій тут вже робити нічого.

– Дівчинко моя! Доню! – кричала Алла Володимирівна, заламуючи руки. – Говорила я тобі-і: кинь цього білявого-о… вбивцю-у-у…

– Швидше! Швидку! Та подзвонить хто-небудь у швидку, в кінці кінців!? – важко тупаючи по сходах товстими ногами, кричав Борис Мойсейович, спускаючись вниз.

– Вона що, померла? Померла? Так? І-і-і-і, – заверещала, мабуть, нарешті прокинувшись, татуйована особа.

Тільки літня дама в інвалідному кріслі зберігала спокій. Немає сенсу істерити – бідній дівчинці вже нічим не допоможеш. З жалем подивившись на вбиту, вона підкотила себе до телефона і, натиснувши 002, стала чекати.

– Алло! З вами говорить Шмідт Нінель Георгіївна. У нас в будинку по вулиці Шевченко, 20 сталося вбивство, – з гідністю відрапортувала вона. – Ні, не знаю, хто вбив. На те ви й міліція, щоб розібратися… Звідки знаю, що вбивство? Ну, не могла ж моя онучка сама собі проломити голову, та ще й так, щоб померти! Ви, молодий чоловіче, краще приїжджайте або надішліть кого, і самі все побачите, – вона м’яко опустила трубку на важіль.

Міліція довго чекати себе не змусила. Четверо охоронців порядку застали сім'ю, що хороводом вишикувалася навколо трупа. Кров зі скроні дівчини більше не пульсувала, і вже не тільки літній дамі в інвалідному кріслі було зрозуміло, що швидка допомога тут більше не потрібна.

– Це зробив її наречений, Антон Гаєвський, – випалила Алла Володимирівна, як тільки міліціонери увійшли в будинок. – Я його бачила тут. Я застала його на місці злочину. Ой, дівчинко моя-а-а-а…

– Тихіше, тихіше! Усі сядьте на диван, он туди, – наказав сивуватий чоловік невисокого зросту в не дуже охайному костюмі, з-під якого випирав досить помітний животик любителя пива. Симпатій у місцевої публіки ця людина однозначно не викликала.

– Капітан міліції Борейко Олександр Іванович, – назвався міліціонер. – Поки наша команда розбиратиметься тут з відбитками і тілом, давайте ми з вами поговоримо де-небудь у затишному куточку, – голос капітана абсолютно не в'язався з його зовнішнім виглядом – був глибокий, тихий і навіть якийсь ласкавий. – Є у вас затишний куточок? Можна на кухні, – не чекаючи відповіді, запропонував рішуче.

Сімейство як загіпнотизоване сиділо на дивані й не ворушилося. Схоже, присутність мертвого тіла у холі будинку заворожувало їх, позбавляло волі. А може, всім просто давно вже хотілося лягти в ліжка, адже була друга година ночі. Усі мовчали.

– Я його бачила! Він тут стояв, – раптом знову заістерила Алла Володимирівна.

– От з вас і почнемо.

Пару годин допитів, і Борейко здалося, що він знає сімейку Шмідт, як облуплених. Він, звичайно, чув про існування цієї родини й раніше – був патріотом своєї країни і свого міста, завжди ходив на вибори, тож знав, що Шмідт Борис Мойсейович є депутатом міської ради і балотується в мери міста. Олександр Іванович з болем стежив за розвитком подій і щиро намагався бути корисним Батьківщині. Він навіть збирався з’їздити до Києва, на Майдан, куди народ вийшов вимагати у президента відповіді, але все було ніколи – багато роботи.

Борис Мойсейович був людиною освіченою. Поки його не обрали депутатом міської ради, володів книжковим бізнесом, який згодом передав своєму синові від першого шлюбу Валерію. «До речі, а де він? Треба буде з’ясувати», – подумки поклав собі закладку Борейко. Алла Володимирівна – друга дружина, домогосподарка. Колись була ефектною й дуже сексуальною, грудастою, довгоногою білявкою, красувалися на перших обкладинках гламурних журналів. Але заміжжя на користь їй не пішло – народивши двох дочок, розповніла, і тепер являє собою надійний тил свого амбітного чоловіка.

Дочка Марина – продукт сучасної просунутості й вільного мислення. Кілька років тому покинула інститут, не довчившись, і пішла по стопах матері у модельний бізнес. Тепер трудилася на ниві татуажу та боді арту в одному з невеликих spa-салонів, що мов інкубаторські курчата вилуплялися з трикімнатних квартир на перших поверхах. Її сестра Аліна – розумниця і надія сім'ї, закінчувала університет. От тільки заміж збиралася за людину, їй зовсім невідповідну. І це, схоже, вартувало їй життя.

Вбивство на ґрунті ревнощів? Може бути. Виглядає воно спонтанним і ненавмисним: штовхнув, вона вдарилася скронею об кут столу, він злякався того, що зробив, і втік… Схоже, саме так воно й було…

Алла Володимирівна весь час плакала, голосила і вимагала, щоб заарештували того противного Антона Гаєвського. На питання, що вона робила в момент вбивства, вказала на своє обличчя, на якому ще зеленіли залишки маски, і з обуренням запитала:

– А ви що, не бачите? Непросто бути дружиною мера!

У Борейко засвербів язик сказати, що її чоловік ще не обраний мером, а можливо, й не буде обраний після вбивства у його будинку, але він промовчав. Мудрий дядько.

– А ви не чули сварки, криків або, може, ударів?

– Вони весь час сварилися і лаялися. Він не підходив їй ні по одному пункту!

– А що ж це за пункти? – поцікавився слідчий.

– Їх декілька, але головне – інтелект і політичні переконання, адже він збирався стати членом сім'ї мера міста, – не вгамовувалася Алла Володимирівна.

Олександр Іванович зітхнув. Він щиро вважав, що заміж треба виходити по любові. Єдина сила, яка може утримати двох людей, різних за будь-якими пунктами і навіть за інтелектом і політичними переконаннями – це кохання.

– Як ви вважаєте, Алло Володимирівно, Антон любив Аліну?

– Теж скажете! Яка любов? Він хотів стати зятем мера! Ви що, не розумієте?

– Навіщо ж тоді йому вбивати свою наречену?

– Бо Аліночка хотіла його покинути-и-и, – знову заголосила майбутня мерша, від чого її засохла зелена маска почала кришитися і шматочками відпадати від обличчя, тож бідна жінка стала схожа на зомбі, що вийшов з могили.

Від Бориса Мойсейовича слідчий дізнався, що той зовсім не заперечував проти цього шлюбу. Звичайно, він хотів би для своєї дочки чоловіка з більш високим суспільним становищем, але його рейтинг настільки високий, що він не потребує підтримки, яка коштувала б життя його дівчинці. Більше того, це заміжжя навіть могло зіграти свою позитивну роль, адже країна налаштована на зміцнення незалежності і розвиток національної гідності. Але найголовніше, Аліна була його улюбленою дівчинкою, і єдине, чого він для неї бажав, це щасливого життя.

Борейко запам’ятав, що це було сказано у самому кінці промови депутата, але значення тому не надав. В головах покоління, котре виросло у Радянському Союзі, міцно сидів стереотип: «Раньше думай о Родине, а потом о себе». І все було б правильно, якби Батьківщина чинила так само – спочатку думала про людей, а потім вже про себе.