Читать книгу Не повертайся спиною до звіра - Тетяна Ковтун - Страница 2

I

Дощ періщив від самого ранку, але відмінити поїздку було неможливо. Павло Бортник сказав, як відрізав: «Зустрінемося на Покрову». А сьогодні якраз 14 жовтня. Настя визирнула у вікно вагона: ось вона, платформа з табличкою «Ірпінь». Плащ, парасолька, сумка. На східцях ввічливий провідник підтримав дівчину під лікоть: «Обережно, тут слизько». Ще раз поглянула на адресу. Будинок, куди вона прямувала, виявився зовсім близенько. Це була затишна провінційна вуличка.: похнюплені старі каштани вздовж вузенького тротуарчика, прив’яла трава під фарбованими парканами. Дощ, нарешті, почав вщухати.

Завернула за ріг, забрела по кісточки в калюжу на тротуарі, якраз перед потрібним будинком. Чи ні – швидше, сільською хатою, розділеною сіньми на дві половини. Біля воріт ні дзвінка, ні таблички. Настя обережно прочинила хвіртку – ніякий пес не озвався, й вона осміліла зробила кілька кроків до ґанку, постукала.

– Заходьте!

Майстер сидів за грубим столом посеред кімнати, вбраний у вишиванку. У руках він тримав цільний шмат дерева, з якого витесував бандуру. Чоловік сам чимось нагадував той дивовижний музичний інструмент, який для Насті досі залишався чарівної таємницею. Дівчину вразило, як точно про Бортника сказав один її знайомий: «Жодна фотографія не дає чіткого зображення його обличчя, усі риси розпливаються». Світлоокий і якийсь надто схудлий, він сидів на лаві спиною до вікна. Якоїсь миті сонце, неначе навздогін Настиним думкам, несподівано викотилося з-за хмар і окреслило постать майстра помаранчевим сяйвом. Дівчині згадалось, як вона шукала його біографії, та так і не знайшла нічого, крім дати й місця народження. Ніби він упав з небес задля якоїсь високої місії, а іншого людям і не потрібно знати. «Сприймайте мене таким, яким бачите», – мовби промовляв він всім своїм виглядом. У свої сорок сім років Бортник мав поставу струнку і витончену, як у юнака.

Він мовби забув про Настю, не запрошуючи сісти.

Дівчина озирнулася довкола й без дозволу прилаштувалася на лаві, накритій рядном. Світлиця випромінювала свіжість і чистоту. В чільному кутку – ікони в рушниках, по стінах – колекцIя зразків народного малярства. І багато музичних інструментів: кобза, ліра, бандура, торбан, цимбали, – у цьому розмаїтті Настя трішки загубилася, хоча й мала початкову музичну освіту. Багатьох інструментів вона просто ніколи в житті не бачила.

Справжня селянська піч обставлена всіляким домашнім начинням. На полицях вишикувалися чавуни, макітри й ступки з макогонами й дерев’яними ложками, полив’яні миски і кухлі. Прихилені до стіни ночви й рубель упоперек старовинної скрині доповнювали інтер’єр. Невже господар досі користувався цим усім? Чи то тільки колекція домашнього музею? Біля дверей, акуратно прихилені до стіни, чекали свого часу нові заготовки для бандур.

Тихий, стриманий голос Павла вивів Настю з її зачудованого стану.

– Я чекав на вас. Мене попередили. Вас зацікавила старожитня бандура?

– Так. Але не стільки мене, як мою тітку. Вона викладає в консерваторії.

– Даремно ви себе виключаєте з аматорів. Хто зна, ось побачите, що ми тут робимо, й самі закохаєтесь у бандуру…

Від погляду Павла Настю несподівано пройняло жаром.

Чого тільки про нього не казали. Мовляв, Бортник, з-поміж іншого, – характерник, віщун і чаклун. Про це Настю попереджали окремо, застерігаючи, що таких проявів офіційна церква не схвалює.

Майстер підвівся з місця, загортаючи свою роботу в клапоть полотна.

– Отож ви дізналися про нас у музеї Гончара?

Настя кивнула, не відводячи погляду від його рук. Він знову ніби забув про те, що збирався робити, й повільно сів на місце.

– Шкода, в консерваторії не визнають старожитньої бандури, – промовив, не дивлячись на Настю.

– Тепер готові визнати, – поквапилася вигукнути вона те, з чим приїхала. – Вас запрошують виступити в консерваторії з концертом. Прийдуть багато студентів і викладачів.

Павло Бортник скептично хмикнув.

– Не так усе просто. Бачте, багато хто чув про такий старовинний інструмент, як лютня, але більшість навіть професійних музикантів не знаються на традиційній українській музичній культурі. Бандура поряд з піснею в житті козака посідала друге місце після піднесення душі в молитві. 1950 року Іван Скляр створив бандуру, до якої потім люди й звикли. Однак її, на противагу давнім народним інструментам, зроблено за іншим каноном – академічним. У радянські часи заохочувалися тріо, і їхній репертуар відфільтровувався з ідеологічних міркувань. Для найпростіших народних творів і пристосували нову бандуру. І дотепер уся система музичної освіти залишається радянською. А найбільш прикро те, що вихованці системи подають себе як продовжувачів кобзарства.

– Я трохи знаю про цей… конфлікт, – Настя з натугою підшукувала слова. – Але невже тепер, на десятому році Незалежності, не можна дійти порозуміння?

Майстер навіть не глянув на дівчину. Знову розгорнув полотно над своєю заготовкою, погладив її, мов живу, взяв до рук мініатюрну сокирку й замислився, розглядаючи обтесане дерево.

– Вони цілковито нехтують кобзарсько-лірницькою традицією – естетикою, інструментарієм, репертуаром, – промовив нарешті. – Натомість нам дорікають за надмірне захоплення музеями, мовляв, ганяємося за примарами з минулого. Але, як на мене, нема гідного продовження традицій там, де людина стоїть між двох прірв, ладних її поглинути.

У Насті морозом обсипало спину.

– Що ви маєте на увазі?

– Те ж саме, що й Іван Мазепа у своїй промові до українців, коли побачив ці провалля. А згодом повинен був зробити вибір між Росією і Річчю Посполитою.

Божевільного, яку і всі пророки, – думала Настя вдивляючись в обличчя Майстра, погляд якого був спрямований крізь неї. Вочевидь, привиди минувшини не полишали в спокої його уяву. А недруги сьогоднішні для нього були не ліпші за тих, з сімнадцятого сторіччя. Обличчя Бортника випромінювало спокій при цілковитій переконаності в сказаному. Майстер анітрохи не хизувався перед дівчиною. З тим більшим бажанням вона вирішила перескочити на легшу тему.

– Як ви навчилися кобзарській справі?

– Налаштовував музичні інструменти з колекції Івана Макаровича Гончара, а як виконавець починав із уроків Георгія Кириловича Ткаченка, мого кобзарського батька. Він же, своєю чергою, успадкував манеру виконання від Петра Древченка, а той – від Гната Гончаренка…

Павло обережно зробив на деревині тонкий надріз, легенько зачистив наждаком довго примруженим поглядом вивчав зроблене з відстані, поки озвався знову:

– Дев’яносторічний художник Ткаченко був ландшафтним архітектором та чудовим акварелістом. Він казав, що в наш технократичний час проникає у минуле завдяки воскреслим мелодіям. Він створив у кобзарстві новий напрям – реконструкцію традицій, тобто відродження і майстрування старовинних інструментів, які потребують певної манери виконання.

– А чим же тоді, на вашу думку, є та музика, яку виконують у консерваторії? – чоло Анастасії прорізала мімічна зморшка.

– Там академічна бандура і класичний репертуар. Але будь-який слухач віддасть перевагу Бортнянському в первинному варіанті – з виконанням на клавесині. Те саме стосується органних чи фортепіанних творів Баха й Генделя. Академічна бандура, по суті, не має власного репертуару.

– Тим паче вам варто було б виступити з концертом у консерваторії.

– Не думаю. Якщо знайдуться охочі, нехай приходять на «Кобзарську Покрову» до Києво-Могилянської академії. Наші виконавці там знані…

II

Цієї хвилини двері до кімнати відчинилися і увійшли двоє хлопців.

– Наші братчики, – Бортник повернувся до юнаків.

– Іван! – назвався старший із них, – а тут мене звуть Лірником.

– Артем, – білозубо всміхнувся другий, кремезний і кучерявий. А для свого гурту я – Ніндзя.

Він озирнувся по світлиці:

– Що сьогодні робитимемо?

Але всі замислено мовчали. Павло на витягнутих руках тримав перед собою недороблену бандуру, як і раніше, її вивчаючи, Іван і собі уважно до неї придивлявся, Настя, відчуваючи, що змерзла і зголодніла, сумно спостерігала, як вечоріє за шибками. І Артем примовк, дістав з полиці свічки, запалив у старовинному поставці, хоча під стелею і висіла електрична лампочка.

Тоді Лірник вийшов і приніс дрова, вправно затопив піч. По світлиці війнуло теплим духом, стало затишніше, схотілося згорнутися клубочком, замружитися й крізь нещільно заплющені повіки стежити, як тіні гуляють по білих стінах…

– Яка погода на Покрову, такою і зима буде. Якщо цього дня сніг землі не вкриє – не випаде ні в листопаді, ні в грудні, – не вгавав балакучий Ніндзя. – А як щодо бутерброда із салом? – і зашарудів пакетом з харчами, який був поклав спершу на ослін коло дверей. Хазяйновито, як у себе вдома, відчинив буфет, дістав тарілки, великого ножа з різьбленим держаком, спритно почистив кілька великих цибулин, заходився нарізати їх тоненькими кружальцями. «Віртуоз!», – сонно подумала Настя, заколисана теплом і увагою. По хаті війнуло запахом печеної картоплі. Стіл уже застелили скатертиною.

Двері знову грюкнули, й до товариства приєдналася жвава дівчина Василина, яка називалася ще й Мавкою. Балакун-Ніндзя повідомив, що Мавка – солістка їхнього етногурту. Далі прийшли ще двоє парубків, із якими Настю не знайомили, світлиця наповнилася людом і веселими голосами. Один з незнайомців зняв зі стіни інструмент і почав перебирати струни. Усі заговорили разом, і найголосніше – горлатий Ніндзя. Настя вже знала про нього, що він поки лише вчиться робити бандури і прийоми, які йому намагається передати Лірник, опанував не до кінця. Але якоїсь миті всі раптом замовкли, ніби за таємним знаком. Нарешті тихо заговорив Майстер, який досі не брав участі в розмові:

– Настю, ви потрапили на наше перше зібрання з часу літніх канікул. Покрова остаточно завершує осінні молодіжні «вудиці». Відтепер молодь починає збиратися на вечорниці та досвітки.

– І весілля, – засміялася Мавка. – А ти заміжня, Насте?

– Ні.

– Тоді ти наша. Бували хоч раз на вечорницях?

Дівчина не встигла відповісти, бо на порозі саме став новий гість. Білявого молодика в довгому плащі і шарфі представили як Енея, «в миру» – Руслана. Він, як повідомила Мавка, недавно закінчив режисерський факультет інституту імені Карпенка-Карого.

– Дивіться, що я приніс, шановні добродії! – гість театральним жестом розкрив пакет і дістав з нього стародрук. – Тут є згадка про славнозвIсного козака Мамая.

– Добре було б відтворити думи й пісні його часів, – подав голос Іван.

– А чому б і ні? – пожвавішав господар. – На моєму майбутньому диску буде, наприклад, «Дума про трьох братів азовських». Ось послухайте.

Він узяв бандуру і завів спроквола, немовби якимсь потойбічним голосом. Тонкий вогник свічки ніби ледь помітно здригався в такт речитативу Майстра, якого півколом обступила молодь. Довгокоса Мавка з квітчастою хустиною в руці чи то танцювала, чи виконувала якісь повільні магічні рухи в такт вогникові й повільним словам музиканта. Танок тіней по стінах і стелі тепер став уже цілком чаклунським. Настя застигла, вражена.

Перед нею ніби розчинився космос. Досі ніколи не спадало на думку, що можна так природно жити в контакті з минулим. Це нагадувало переселення душ. Та він справді характерник! Майстер замовк. Якусь хвилину ще панувала тиша, тримаючи енергетичний панцир співу навколо людей.

Однак Енеєві кортіло похвалитись трофеєм.

– Українці називали «мамаями» кам’яних ідолів на курганах, – заговорив він, гортаючи книгу. – То були здебільшого половецькі статуї у вигляді вагітних жінок і воїнів. Канонічні зображення козака з’явилися в часи народно-визвольних змагань в Україні. Люди вірили, що Мамай не загинув. Існує легенда, що в казематі він малим шилом накресли на стіні баского коня з чорною гривою. Не встиг лишень домалювати одну підкову, бо варта якраз відчиняла двері в’язниці. Сила характерника оживила коня. Мамай скочив на нього і рвонув геть. А в руках у катів залишився його старий чобіт, який і повісили замість Мамая.

– Ой, а в нас вірять у таке! – Мавка аж розчервонілася. – Я ж з Миколаївщини. У нас в Первомайську є такий краєзнавець… Так він каже, що народився козак Мамай у Побужжі. Там недалечко є острів Мамай. Ось у цій місцині, кажуть, ще до Запорізької Січі козацтво заснувалось!

Нінзя відклав ножа, яким щойно скінчив чистити печену картоплину і, ніби дражнячись, кинув:

– Але ж нема ніяких наукових підтверджень того, що те все не казки. Пишуть, наприклад, що Мамай – не ім’я, а одна з назв козака взагалі.

Майстер знав, що між хлопцями зараз розпочнеться суперечка. Один із них належав до людей, які беззастережно романтизують історію України, хоча був етнічним росіянином. Інший, задерикуватий Ніндзя, завжди під’юджував цього мрійника.

– Ти ніколи не замислювався про те, щоб створити фільм про козака Мамая? – несподівано запитав Майстер у Енея.

– Хіба що в манері арт-кіно, – з готовністю відповів той.

Власне, вони всі говорили про речі, давно відомі дівчині, але вкладали в свої суперечки особливий зміст, ніби хотіли продемонструвати гості, чим живуть, чим цікавляться, що вважають важливим для себе. Настя зрозуміла: це ідеологія братства, створеного ними, це той єдиний вихід, якого шукає для себе справжня українська душа, сентиментальна й романтична, котрій замало хліба буденного…

III

Ніндзя взявся провести Настю додому, тим більше, що мешкали вони в одному мікрорайоні. У хаті Майстра хлопець здавався надто балакучим, але зараз, коли залишилися вдвох, Настю це влаштовувало – її переповнювали враження.

– Добре, що ми з тобою сусіди! – радів Артем. – Раніше ми з батьками жили майже на околиці, за три автобусні зупинки від метро «Святошин». Тіснилися в кімнаті сімейного гуртожитку, заселеного аспірантами, молодшими науковими працівниками, кандидатами наук. Тоді, у вісімдесяті – на початку дев’яностих, усе Академмістечко жило ідеями Української Гельсінської Спілки, своїх дітей молоді науковці водили вчитися до народних майстрів у музей «Пирогів». З Павлом Бортником я познайомився в музеї Гончара…

В електричці вони сиділи біля вікна. Дівчина стомилася, та коли виринала з власних думок, виявлялося, що слухати нового знайомого доволі цікаво. А він все розповідав про майстер-класи, літні школи для юних кобзарів, семінари з народної творчості, конференції та міжнародні проекти.

– Напевне, саме з цього живе пан Павло? – сказала Настя. – Як на мене, в нього хворобливий вигляд. І, мабуть, йому дуже самотньо в хаті, коли немає гостей.

Артем кивнув і глянув їй у вічі, та вочевидь стримався, щоб не сказати більше. Помовчали. Нарешті, хлопець знову заговорив:

– У вісімдесяті роки за кобзарювання можна було загриміти в «каталажку». Бортник і такі, як він, виходили на Андріївський узвіз, на могилу студентів, загиблих під Крутами, чи на Замкову гору й влаштовували марші з прапорами. Він співав тоді мало знані стрілецькі та повстанські пісні, колядки. А дім, де ти була, придбали пану Павлу за гроші кобзарського товариства. Відтоді до нього звідусіль приїжджають новобранці вчитися ремесла. Сплять на підлозі, їдять мало, зате кажуть потім, що пережили справжнє духовне піднесення… Ми теж часто співаємо біля Михайлівського собору, Покровської церкви або в Національному музеї народної архітектури та побуту «Пирогові»…

– Це все не нагадує жебрацтво?

– Ну, хто як розуміє… У відповідності до власного рівня, – іронічно всміхнувся Ніндзя. – Кобзарство – це промовляння самої душі предків у стародавній музиці! Яке може бути жебрацтво сьогодні? Те, що в підземці – то робота, де є свої начальники, свої збирачі податків… Не плутай понять, будь ласка. Ми співаємо в людних місцях для того, щоб серце гордині, бо це, ти знаєш, смертний гріх…

Артем помовчав і стиха додав:

– Павло Бортник вважає, що дев’ятнадцяте і двадцяте сторіччя не виспівані. Я думу написав…

– Про що?

– Про Чорнобиль.

Настя гмикнула і знову втупилась у вікно. На поля вздовж полотна вже впала ніч. Жодної зірки не проблискувало у грузькій бруднуватій чорноті, лише вдалині мерехтіли вогники якогось полустанку.

– Знаєш, – і далі сповідувався юнак, – я довго був ніби на роздоріжжі. Хто зна, ким ти станеш: може, істориком або мистецтвознавцем? Це був момент захоплення старовиною. Коли я зробив свою першу бандуру, Павло написав на ній: «Нехай шашіль неслави не з’їсть її на стіні». Я відчув, що мушу будь-що продовжувати цю роботу. Але мені далеко до тих, хто нині зі сцени грає на старосвітській бандурі. Я ж обрав політех. Точніше, його мені обрали батьки.

– Чому тебе звуть Ніндзя? – запитала дівчина, мовби не чула цієї сповіді, й глянула на Артема впритул.

– Та це жартома. У нас усі мають якісь прізвиська.

– Навіщо?

– Так було заведено задовго до мене. Я прийняв цей порядок.

– Запорізька Січ була своєрідним військово-чернечим орденом – це ви за аналогією з нею, так? Ось Бортник – старий парубок, і ви його наслідуєте.

Артем розсміявся.

– Це тільки збіг. А втім, я й не думав про таке. Справді… У нас майже всі хлопці неодружені.

– Кобзарі мали таємну «лебійську» мову, пісні, танець, який був і магічним, і бойовим мистецтвом… – Настя спробувала викласти все досі прочитане на цю тему.

– Та годі тобі! Ми тебе ніби налякали, чи що… А звідки ти все це знаєш?

– Я з Таврійських степів, так само, як і Василина. У нас гарний шкільний музей, а я в ньому була за екскурсовода.

– То ти – розвідниця! – розсміявся Артем.

– Ні, я не налякана й не розвідниця. Я приїздила запросити пана Павла, щоб зі своїми товаришами заграв перед викладачами й студентами консерваторії, а він відмовився…

– Запишався, – пожартував Артем, але ніби зважив подумки й нарешті сказав те, про що мовчав раніше: – У нього складний період. Знала б ти, як він страждає! Закоханий у Наталі. Її батьки – українці, підтримують зв’язки з батьківщиною через діаспору. Ця жінка дуже хоче, щоб він перебрався до неї в Париж.

– То в чім же річ?

– У чім-чім! У нього ж місія! Його місце – тут.

– Тобто…Боже мій, цей Бортник вважає себе святим!

– Може, він і справді святий. А що подвижник – то поза сумнівом. Серце в нього болить за Україну.

– Нічого собі… – Настя похитала головою і замислилася.

Нарешті вони вийшли на перон київського вокзалу.

– А я скоро поїду, – Артем знову взявся заповнювати паузи в розмові.

– Навіщо?

– Куплю собі свитку. Немає в чому ходити на колядки, – він спіймав здивований погляд і пояснив: – Ми ж на Новий рік усім кобзарським товариством колядуємо у Києві. Зберігаємо традицію. І до вас додому прийдемо, якщо ти не проти.

Настя знизала плечима чи то від холоду, чи то у відповідь на ці слова. Щоб це було, якби на Різдво завалилася в квартиру отака компанія, та ше й із піснями? І ледь не перечепилася об щось на дорозі.

– Обережно! – підтримала її за лікоть якась жінка – мабуть, власниця валізи. – Вибачте, а це і є та електричка, що їде на Ірпінь?

Говірка виказувала жительку півдня. Чіпка засмагла тітонька мала вигляд марафонця, для якого біг навіть із такою валізою ніщо.

– Так, це та сама електричка! – Настя зніяковіло обсмикнула на собі плащ.

Артем, захоплений власними теревенями, не встиг притримати дівчину, коли та спіткнулася, і тому мав винуватий вигляд. До самого входу в метро розмова не клеїлася – кожен думав про своє. На станції «Льва Толстого» розійшлися в різні боки, щоправда, телефонами обмінятися встигли.

IV

Жінка провела очима симпатичну пару, піднялась у вагон, обрала собі місце, сіла і з полегшенням зітхнула. Ось і здійснила подорож фірмовим поїздом «Таврія». Ще трохи – і вона буде вдома, з рідними. Місто, звідки дісталася, Надія Миколаївна, вона так і не полюбила, хоч минуло вже понад двадцять років з часу одруження. Потрапила вона до редакції херсонської обласної газети за направленням з університету. Після всього, що стається у будь-якому творчому колективі, – болісного набуття життєвого і професійного досвіду, дружби і ворожнечі колег, нескінченних відряджень у райони, публікацій з проблемних питань, – кореспондент Надія Лось отримала посаду завідувачки відділу місцевого самоврядування. Таке запізніле кар’єрне зростання, у віці «під сорок» – звичайне явище для регіональної преси, тут на затісному майданчику товчеться надто багато «золотих пер». Журналістка не відчувала радості з приводу свого підвищення – знала, що волі все одно не дадуть. Робота без натхнення виснажувала, мріялося хоча б про кілька днів відпочинку.