Читать книгу Схизматик. Діти Каїна - Тетяна Пахомова - Страница 2

Свиня борюкалася, мов чортяка перед сповіддю. Брудна туша смішно здригалася, намагаючись перевернутися зі спини й зіп’ястися на ноги. Куди там: задні ратиці навіки застрягли в міцних руках Зоськи, а передні, сидячи зверху, стискував гострими колінами Йван.

– Ціхо, Фрося, ціхо… Зараз, почекай, добре тобі бендзє, то єст бардзо добра вудка… – кректав жилавий чолов’яга, вминаючи куцьку в долівку.

Іван щосили тримав правицею палицю між зубами Фросі, а лівою намагався влити у вищирену пащеку самогон. Свиня хрипіла, самогон булькав і витікав, але господар був невблаганний. Десятирічний Степко стояв біля дверей на сторожі, нажахано спостерігаючи за потугами батьків.

– Хр-р-р… І-і-і-і… Уф-ф-ф… – просилася Фрося.

Світло маленького недогарка свічки коливалося в такт. На стіні збоку химерні чорні тіні витанцьовували свій чаклунський шабаш. З глибини хліва зблискували перелякані очі корови Красої і меншого підсвинка. Збуджено пофиркував кінь.

– Курвий син той наш кіт… Такого баняка звалив… – скрушно примовляв Іван.

Великий чавунний баняк упав і розколовся день перед тим, зіпсувавши звичний план тихого свинячого вбивства.

– Так би насадилисьмо баняк з попелом на морду – і тихо, і скоро, і горілка була б моя… Добре диви, сину, чи там нікого нема… А то дасть нємєц твоїм батькам по двадцять п’ять палиць по єдному місцю серед села, ще й свиню забере, – з придихом примовляв батько, вкотре перехиляючи сулію над свинячим рилом.

Хлопчик виглянув у шпарину: довгі лемківські хатини сусідів з осудом витріщалися темними вікнами. Здавалося, що всі не сплять, а напружено виловлюють незрозумілі звуки з полотна ночі. Знайомі за дня високі пагорби стали примарними чорними котами з вигнутими спинами і готувались до стрибка в бік їхньої хатини. Чіткі контури кущів і дерев перетворились на їхні пазури. Десь там, унизу, по-березневому шумлива річка Молочка розказувала всім, що робиться в їхньому хліві.

– Цо, боїшся? – відчула Зося синів настрій. Жінка кинула на Степанка усміхнений погляд. – Не бійся. Єще не длуго.

Куця померла п’яною, тихою і щасливою: дивна свиняча посмішка так і не зійшла з рила. Тварина не відчула гострого леза ножа. Її гарне ймення – Фрося – перейшло до схудлого за зиму підсвинка. Тепер настала його черга і сп’яніти, і отримати найголовнішу спадщину від Фросі Першої. Йван обережно зняв з вуха зарізаної свині кульчик – шматок резини з видряпаними числами – і переставив на вухо молодої свинки, кинув погляд на жінку, перехрестився. Дружина зосереджено кивнула. Їхня свиня не належала їм, ні корова, ані молодий підсвинок. У Волі-Розвинницькій, як і в Ярославі неподалік, як і в усій Польщі, уже другий рік усе належало війні. Перший рік війна взяла добре за горло. Але час навчив, як виживати…

Софія Дідич боялася війни. Боялася, що втратить свого Івана. Чи, може, й не втратить, а отримає каліку, такого, як старий Дозько з другого боку гори – неохайного одноногого лахмітника, що не міг ні зорати поля, ні накосити корові і в безсилій люті все норовив дати костуром по спині своїм дівчатам, котрі були і за коня, і за орача. Та й на ту бідосю і хлопці не поспішали в зяті йти.

– Та війна, що колись була, забрала не тілько ногу Дозька, а ще й щастя в його дівчат, – співчутливо переговорювалися селянки.

Новина, що знову почалася якась там війна, вийшла з єдиного сільського телефона у дворі старого графа Дідушицького й неспішно пішла поміж сотнею халуп по пагорбах.

– Кедись на війну коні забирали, – стривожилася сусідка, полька Мариля, бо її чоловік Тадеуш був їздовим у графа.

– …А коні і солдати їсти хочуть, – доповнив новину вдома Іван. – А ячменю маємо тільки для нашого коня.

– А цо, як тебе заберуть? А наша дитина що буде їсти? – Зосьці найбільше боліли рідні. – Та й поляки ще якусь роботу надибають, у графа на фільварку чи в Ярославі, а ми…

– Ми не одні такі, мати. А цо має казати Антон Пйонтка? – Іван сидів на лаві й мимоволі нервово стискував широкі шорсткі долоні.

Антон Пйонтка був мірилом власних достатків для кожного українця Волі-Розвинницької. То була межа, за якою не хотів опинитися жоден з трохи більше п’яти сотень місцевого українського люду. Ніхто не знав достеменно, скільки в нього дітей, бо й мало хто їх бачив. Улітку вони ховалися від цікавих очей за хатою, а взимку стояли по троє-четверо на кожному підвіконні трьох вікон довгої хатини в подертих сорочинах і сумно дивилися на тих одягнених і взутих однолітків-щасливців, які спускалися на санчатах з гір. Старі черевики перейшли Антонові від покійного діда. Вони бачили болото, спеку, швацьку дратву і пам’ятали перший поділ Польщі, а ще й, може, плавання Ноя. Щороку Антон перев’язував їх свіжими пасами зі свинської шкіри. Ті підсихали й стягували геть діряві черевики, Антон ледве пропихав у них пів стопи і смішно волочив ноги з виставленими порепаними п’ятами – тому й Пйонтка. Якщо була біда в усіх, то в Антона – біда чорна. Тепер її примара нависла над кожною сільською хатиною. Люди з острахом чекали новин. Десь за тиждень вересневий ранковий туман розігнала вантажівка з німецькими солдатами, що зупинилася перед маєтком графа, а за трохи під’їхало легкове авто з офіцером і приземистим чоловіком в окулярах з купою чемоданчиків. Графська прислуга побігла по селу скликати людей.

– Здається мені, цо то син нашого пана Михальчука, – нахилилась до Софії сусідка Мариля, полегшено зітхнула й перехрестилась.

Хоч офіцер був усміхненим і мило поплескував по плечку кожного з вісімнадцяти дітей графа, напруга в натовпі не спадала.

– Видиш, до графа єст добрий, то й до нас таже бендзє, – заспокоювала не то себе, не то сусідів Мариля.

– Цо, нові порядки прийшли юж до нас? – збоку біля Дідичів стала Анеля Світальська, сестра Софії, зі згорбленою матір’ю попід руку.

– Ціхо, ціхо, – засапано видихнула стара Сташка. – Вже гірше, ніж є, то не буде…

Нарешті люди зібралися. Напружену тишу очікування розривав гавкіт сільських собак. Той охриплий неврівноважений хор гнав від людей спокій. Дітлахи, яким було наказано сидіти вдома, цікавими горобчиками сиділи на ближніх тинах. Офіцер неквапно ходив по колу, інколи зупинявся й уважно вдивлявся в обличчя. Не відводить погляду, спокійний – то поляк. Латана-перелатана одежа, опускає очі додолу – українець… А ось ці, що стоять відособлено, – гм… Нарешті офіцер заговорив польською мовою:

– Тепер Воля-Розвинницька є власністю великої Німеччини, – обвівши поглядом натовп, продовжив: – І не тільки власністю, а й буде під захистом і законами Німеччини. Ми хочемо встановити новий порядок в усьому світі, і ви мусите прийняти нові правила нашої влади. А не хочете, то… – артистично змахнув правицею – різко клацнули автомати, і холодні дула завмерли, націлившись на селян.

Обличчя солдат були байдужими. Люди заклякли. Одноногий Дозько крекнув і впустив з переляку один костур. Хтось від перенапруження голосно пукнув. Пан офіцер посміхнувся:

– Бачу, що зрозуміли, – добре, добре… – протягнув задоволено. – Отож… – знову легкий порух руки – і перед натовпом став Філько Михальчук.

Офіцер поклав руку на плече кремезного вусатого чоловіка.

– Ви добре знаєте, що то є ваш староста, або солтис Волі-Розвинницької. І не тільки староста, і не тільки мій тато, якого я дуже поважаю, – зробив офіцер павзу і приязно глянув на Філька, – а тепер ще й очі і голова німецької влади тут. Прошу, тату… Пшепрашам, пан Теофілій… Пан солтис має щось важливе сказати.

Філько по-бичому крутнув головою, вийшов уперед, прокашлявся й почав:

– Війна – то єст молоді хлопаки, які мусять добре воювати і добре їсти, знаєте то? – не то спитав, не то ствердив солтис.

Натовп слухав низький упевнений голос Михальчука і не зводив очей з його чобіт. Гарні блискучі халявки, добротна м’яка шкіра – кращі ніж у графа…

– Тепер кожна хата мусить здати вісімсот літрів молока, двісті яєць і двадцять кілограмів м’яса – така вимога військового часу. Кожен місяць приїздитиме з Ярослава хтось із перевіркою. Ми разом ходитимемо по хатах і перевірятимемо, чи вся худоба на місці. Шкіри із забитої худоби будете возити до Ярослава, там за них даватимуть сахарин або горілку чи взуття, так що не працюватимете чисто задурно. Без мого відома і дозволу тепер не ріжете жодної свині чи теля: то буде злочин проти Третього рейху, зрозуміло?..

Натовп випустив дружне розпачливе зітхання і знов завмер.

– І не треба мені казати, кілько в кого ротів у хаті і в кого яка біда: в кожного діда своя бíда, всі то знаєте добре, і я таже то добре знаю, – наче читав людські думки солтис. – То треба зробити, як не хочете мати ще більшої біди, розумієте? Віднині жорнами зерно вдома теж не мелете – лише на млині – і десятину віддаєте…

Юрма застогнала вдруге.

– Холєра ясна, – не стрималась Анеля і закусила кінець хустки, щоб не сказати більше.

– Ну і щоби не малисьте спокуси не послухатися, то скажу вже і тут: кожна корова, кожна свиня буде мати кульчик на вухо з номером. Зловлю того, хто меле тихцем, – заберу і жорна, і корову. Заб’єте свиню без дозволу – всю тушу конфіскуємо… і двадцять п’ять ударів по голій дупі привселюдно. – Теофілій із запханими за широкий пояс пальцями дивився з-під лоба на людей.

Нові чоботи порипували, готові рушити в бік того, хто не згоден. Згодні були всі: то був переможець, за яким сила… і шкіряні чоботи.

– Пшепрашам пана солтиса… – деренчливий тоненький голос корчмаря порушив гіпнотичний стан натовпу. – А як хто не має ні корови, ні свиней, то як буде? – старий Давид звично терпляче всміхався, як до відвідувачів свого шинку.

Солтис запитально глянув на сина.

– А як то буде? – перепитав офіцер. Він наблизився до Давида і з відвертим презирством розглядав його й нечисленну купку євреїв. – А буде ніяк. Розумієш, юдо?

Давид втягнув голову в плечі й потупив погляд.

– Я дам, я дам, що зможу… – голос шинкаря затремтів.

– Що можеш? – глузливо перепитав офіцер. – Та не можеш, а маєш. Усе віддаси, все. Ну, але то трохи зачекає. Трохи, – підкреслив, і посмішка перетворилась на гидливу гримасу. – А тепер наш пан доктор має провести медичний огляд усіх жителів села, від десяти років і старших, – обернувся до приземистого чоловіка в окулярах. – Усіх, крім юдів, – додав, глянувши на старого Давида, і різко змахнув рукою в бік автоматників – кілька солдатів погнали євреїв до домівок.

– Добре, же ми худобу маємо, нє? – не стрималася балакуча Мариля. – Видиш, теперкай у них все заберуть.

Зіщулена Софія мовчки хитнула головою. Вона завжди була згодна зі всім і всіма, навіть якщо не згодна. Степанко – єдиний стовпець її непослуху. Все інше – то таке… Можна поступитися.

Майже шість сотень людей тепер терпляче стояли перед входом до польської школи.

– Скільки жиємо, а доктора перший раз повиділисьмо, – стиха переговорювались люди.

Молодим було цікаво, старшим – лячно. Ті, що виходили, нічого не розказували, якось зіщулившись, поспішали до своїх домівок. Настала черга Дідичів зайти. На партах лежали дивні металічні інструменти. Лікар вправно затискав голови чудернацьким, вигнутим дугою циркулем, вимірював череп, а металічною стрічкою – відстань між очима, висоту лоба і ширину обличчя. Солдат-помічник педантично визначав зріст, довжину рук, ніг. Інший ретельно записував.

– Ми з тобою, Зосько, як худоба якась. Може, нас не приріжуть, що? – сумно посміхнувся Йван, відійшовши від школи.

Холод від тієї металевої стрічки залишився на чолі і тривожив душу.

– А для чего? Ні сала, ні м’яса не маємо. Хіба на нємєцке мидло підемо, – віджартувалася дружина.

Степанко аж зупинився й округлив від переляку очі:

– Я не хочу на мило, що ми німцям такого зробили?

Батько всміхнувся до малого:

– Видиш, сину, яка справа то є цікава: світ – зовсім як та самісінька школа, де ми тільки-но були. І є на світі дві кляси люду, тілько дві, холера ясна: ті, що командують, і ті, що їх мусять слухатися. Одні ходять до першої кляси, решта – до другої.

– То зовсім як в нас в польській школі? – здивувався малий. – Три роки треба ходити до другої кляси, а три роки – до третьої?

– Так, але люди попадають до тих клясів єден раз на все життя. Не маєш ні пістоля, ні злотих – не матимеш сили в цьому світі: друга кляса, кляса овець. І двері до першої кляси закриті навічно.

– А як я не буду слухатися тих командирів?

– О-о-о… То до тюрми підеш… альбо буде з тобов, як з Іваном Крілем і його родиною.

– Матка Боска, Єзус Христос… Нєх Бог боронить, – перехрестилася Зоська.

Степанові від того спомину пішов мороз по шкірі. Хоч ще був зовсім малим, але та страшна картина засіла в голові навіки: широка лава, а ній – скривавлений Іван… Мертвий. Шкіра звисає пасами. Лице в страшних синцях. Чорні великі мухи… Ледь чутний шепіт-шелест жіночих голосів навколо:

– Зельонка… То Зельонка зробив з ним… За кропиву на межі…Тс-с-с…

Графський гайовий поляк Зельонка не відчував за собою вини за те, що вбив Івана: нема чого збирати кропиву коло графського лісу. Ну і що, що майже на своєму городі. Граф своїх поляків у біді не залишить. Що, дарма звозила їх графська родина сюди майже сотню літ з Великої Польщі, давала роботу на фільварку, кращі земельні наділи, офірувала на костел? Адвокат графа довго відстоював у суді правду – свою, графську. А по тому старший брат аж позаздрив мертвому Іванові: власну корову довелося продати, щоб віддати судові витрати за гріх брата, жінка голосила і кляла покійника на все село. Опісля ніхто не випускав коней на нічний випас: зайдуть на панську стерню – доведеться відробляти на жнивах. Ні ягід, ні грибів, ні хмизу, ні кропиви на узліссі графського лісу ніхто більше не збирав.

Та війна не потребувала смерті маленьких сіл: вони мали бути придушені, але живі, щоб годувати решту божевільного світу, який мусив стати інакшим. Солдати поїхали, і село видихнуло з полегшенням. Поки втрати були невеликі: єврейські сім’ї чогось вивезли, як і майже все їхнє добро. Були люди – і нема, наче й не жили поруч. Лиш саморобна лялька маленької Ханни осиротіло дивилася в небо очицями-намистинками з осінньої калюжі. Сільські жіночки навіть втішалися: не будуть тепер чоловіки останні злоті в корчму нести. Поки нова війна видавалася не страшнішою за звичний передновок, а завтра… А до завтра треба просто дожити: хто зна, може, й швидко закінчаться ті незрозумілі зміни. Та за тиждень війна нагадала про себе: солтис Михальчук і гайовий Зельонка почали обходити селянські двори. Рев худоби, квичання свиней супроводжували їхній перехід від хати до хати. Перелякані тварини завертали навіженими від болю очима і за мить стріпували новими гумовими пластинами-кульчиками. У синій шкіряний зошит солтис Михальчук, слинячи час від часу хімічний олівець, дбайливо занотовував: у кого, що, скільки і яке приблизно по вазі. Господині плакали і притискали до себе дітей. Ґазди мовчки бралися за сокири і затято рубали дрова до ночі.

– Вважай, Йване, жеби всі яйця, молоко, м’ясо поздавав, – ковзнув строгим поглядом по Дідичу солтис. – Від завтра бідони стоятимуть біля графського двору, – обернувся до Зоськи.

Усміхнена, але бліда Зоська кивнула. Кутики вуст тремтіли, бо страх голоду заходив у душу.

– То вам єще пощастило, що тільки одну дитину маєте, – кинув староста погляд на принишклого Степанка.

– Ги-ги… – видав Зельонка, зблиснувши металічними зубами.

Йван умить став як заграва. Зосьці щось зойкнуло всередині. Сусід Тадеуш, що допомагав тримати худобу, недобре посміхнувся. Пригладив пшеничного чуба. Вичекав, коли влада пішла за поріг, поплескав Івана по плечку:

– Що, Йвасю, малисьмо корови як корови, свині як свині, а тепер видиш, які файні кобіти з кульчиками дісталисьмо? І то вже не наше… Може, єще нових жінок нам дадуть? – підморгнув до Зоськи. – Тепер мусите кожна хлопа в зад цілувати. Важкі часи настають, важкі… Пішли, Йване, до мене, втопимо свою біду… Мочені яблука юж добре вквасилися, ходи…

Степанко спав, укритий теплим кожухом. Софія молилася. Скоро їй буде непереливки. Той Тадеуш, хитрий лис, завше намовляє Йвана… Зараз її Іван буде геть не її… Та вже й не молилася: була думками десь біля Матінки Божої і просилася до неї. От і чоловік. Голосно ввалився в хату і впер дикий погляд у принишклу дружину. Волошкові за дня очі відливали крицею.

– Не треба, Іване…

– Треба, треба. Вистачить, жеби наді мною хлопи сміялися.

– Хоч не тут… Не ту-у-ут…

Софія добре знала, що таке передновок: майже місяць після того, як зійшов сніг, не можна було дивитися нікому в очі – ні тільній корові, ні свині, ні мовчазному чоловікові, ані єдиному синові Степанкові. То були очі голоду, і вона відчувала себе винуватою перед ними всіма. Жінка старанно вишукувала молоду кропиву поміж кущів, запарювала, і заправляла жовтим прогірклим салом з часником, і втішено дивилася, як двоє її рідних чоловіків смакують нехитру страву.

– Мамо, а ти чого не їси?

– А я вже поїла раніше, – усміхалася Зоська.

Йван лише кидав мовчазний погляд на маленьку худеньку дружину й не питав нічого. Вичікував, коли малий оближе миску і піде за поріг. Тоді рушав за ним, залишаючи після себе дві-три ложки липкої зелені – Софії вистачало, щоб рухатися й усміхатись.

– Матка би таже хтіла мати такі чарни влоси, – не раз повторювала білява Зоська, пригладжуючи неслухняне Степанкове волосся. – Добре, що ти єст єще малий, – додавала тепер жінка.

Таки найдорожчий у світі її непослух Степанко! Пружина, яка вистрілювала в ньому з кожним «треба» чи «мусиш», уперто не хотіла слабнути. Йому ж до безтями подобалося її розтріпане біляве волосся, зарум’янене обличчя, а особливо – очі. Коли вона сварилася, вони ставали більшими. Але вона все одно була добра й нагадувала білу хмаринку з синіми краплинами неба. З таких не буває дощу.

– А я хочу бути юж великим, – сині очі Степана дивилися серйозно.

– Нє, не треба тобі того, сину. Я так люблю тебе, Степку… Ти єще малий, не розумяш тего. А тепер, хто єст велький, той юж на войну ідзе. А там ніхто нікого не любить, разумяш? Там альбо життя, альбо – смерть. Там тілько вбивають і калічать молодих хлопців… А їхні матки вдома плачуть. Не є то добре, – зітхнула мати.

– Але я не буду вбивати і калічити. Я буду там сильним… і матиму сильних товаришів… і ми з ними всіх поганих людей виженемо в болото… чи до моря… І вони собі нєх по морю пливуть далеко від нас! – запально розмахував руками Степанко.

– То не та война, цо ти бавишся з інними хлопаками, кеди корову пасеш, – усміхалася Зося і, перехрестивши сина, вкотре сказала: – Малий ти єст… Бережи тебе, Матка Боска і Єзус Христос. Біжи до Владка і Тимка, бався. Тілько ніц не розказуй про те, що ми свиню зарізали, добре? То не можна нікому знати, бо прийде солтис і забєже все м’ясо і сало, і будеш голодний.

– Добре, – кивнув Степан. – А Марціну можна сказати?

– Марціну можна, але дуже ціхо, жеби ніхто не чув.

Та улюбленець Степанка рудий Марцін вже й так усе знав. Трирічний котяра знав геть усе: коли мають пригнати з пасовища корову і доїти її, де Зося заховала глечик з солониною для найгірших часів, чи те, що в його господарів уже закінчуються припаси і треба рушати на мишкування. У березневих війнах кохання суперник протягнув зубами по його морді, і тепер Марцін мав довгий шрам з одного боку, тож крива усмішка довершувала образ наглого і витривалого кота. Він дозволяв Степанові себе гладити й уважно слухав малого довгими прохолодними вечорами. Зле бути одному…

– Знаєш, Марціне, а теперкай ні ковбаси, ні вудженини не буде, – малий скривився і звернув погляд вгору. Кіт підняв морду і примружив очі. Ця картина спогадів була незабутньою і найкращою… На ті вишневі кільця, що обліплювали верх комина під самісінькою стріхою перед Різдвом і Великоднем, обоє любили дивитися довго і незмигно. Так пахнув рай, до якого готувалася втрапити мати, що особливо довго молилася перед святами. Степанко теж бубнів поруч слова молитви, які мала почути сумна Матінка Божа в красивому зеленому платті і з відкритим пораненим серцем. Вона не хотіла м’ясного, бо жила на небі, де було всього вдосталь, але ковбаса з-під стріхи опускалася лише двічі на рік, в особливі дні на честь її маленького сина, якого вона тримала вільною рукою. Поруч, на другому образі, він був уже великий і теж мав скривавлене відкрите серце і серйозні очі. Молитва була перепусткою до ковбаски… Степан сподівався колись таки бодай одним оком побачити те місце, де багато їжі і не треба пильнувати, як на землі, коли хоч трохи дозріє зерно чи черешні в графському саду. Йван молився лише зранку, швидко і з опущеною головою, далі голосно зітхав і зі словами «Один кінь юж помолився, а другий чекає» рушав до роботи, бо той хліб насущний, який просили в Господа всією родиною, приходив важкою працею на двох гектарах поля.

– Мамо, а для чого ми молимося? – не розумів Степанко того щоденного стояння на колінах перед образами. Одного разу, коли нікого не було в хаті, навіть перевертав ікону і дивився, чи нема там ззаду тих очей і вух, якими Бозя все чує і бачить, як казала мати.

– Для того, жеби ти був доброю дитиною, любив інших, і тоді Бог любитиме тебе, – витерла руки в запаску Софія і перехрестилася.

Малий замислився. Він любив маму, тата, тіток, дядьків: вони всміхалися до нього, запитували, як справи, а дядько Стах Світальський, чоловік тітки Анелі, навіть подарував глиняного свищика… Владка і Тимка – з ними можна було голяка весело стрибати в річку, бігати наввипередки… Чесю Щигельську – в неї такі гарні ямочки, коли сміється… Кота Марціна – він був найліпшим другом узимку… Та чим же кращі ті намальовані поранені люди?

– Але вони мене не знають і ніколи не бачили. І я їх теж. То чого я маю їх любити, а вони мене?

– Бо то є такі люди, які добре знали, як треба жити, і ту правду залишили інним людям, розумієш? – запитально глянула на сина Зося.

Малий заперечливо мотнув головою:

– Нє, не розумію. Як вони казали правду, то чому в них серце зверху? Вони померли чи живі?

– Юж померли. Єзус Христос помер на хресті. Йому цвяхи забили в руки і ноги. Але через три дні він став живий і пішов на небо. Тепер на нас дивиться з нєба і вшистко знає, цо кожен з нас робить. Мусимо любити кожну людину, як Христос, розумієш?

– А Іван Кріль як помер, то чого не пішов на небо? Та й чого з Ісусом таке зробили? Чого він помер, як всіх людей любив? – ніяк не міг уторопати хлопчина.

– Малий ти єще єст, – сказала мати. – Часом легше вмерти, як зло на всіх людей носити із собов. Воно тоді як той камінь, що душить тебе зсередини, тілько росте й росте. Тобі стає заважко – ти кидаєш ті камені в людей. А як ти добрий до людей, то й вони стають добрішими, розумієш?

Степан згідливо кивнув. Він нічого не розумів. Мати це побачила, зітхнула і, вкотре промовивши: «Малий ти єще єст», – рушила доїти корову.

Краса шумно випустила повітря. Велика годувальниця відчувала, що вони з господинею найважливіші в цьому голодному світі. Молочні цівки вдарялися в стінки відра, задаючи ритм думкам. Насправді Зоська не знала, як жити інакше. Вона робила те ж, що тисяча поколінь до неї. Батьки дали життя. З ним – мову, а коли навчилася ходити – серп. Маленьку хвалили: як досить нажала, напряла – «Вчися робити, Зосю, матимеш що їсти». Розпалювала грубу, молотила, молола, пекла хліб – усього навчилася від них, з діда-прадіда. Робиш добре, Зосю, – живи-терпи… Одружилася – бо так треба. Щоб їсти і мати дитину. Їжа одному дається надто важко. Та й для жінки то є щоденна кара небесна: пів дня вариш, ще пів дня думаєш, що і з чого приготувати завтра. Де ті ружі-мальви, які так любила дівчиськом? Тепер і глянути на них ніколи: піч, поле, хлів – довгий і важкий ланцюг до маленького баняка. Живи-терпи… Молилася, як і батьки. Щодня піднімала очі на óбраз і розуміла, що був хтось, кому боліло більше ніж їй – після сіна, прання, рубання дров, удару чоловіка. Терпи… Дивилася на тих, хто страждав, і страждала сама. Хоча… Кілька літ свого життя віддала б, щоб хоч один день у такій гарній зеленій сукенці походити, як Матінка Божа на óбразі. З пахучою ружею збоку. Щоб Йван зупинився і замилувався нею довго-довго, як колись. І їсти не хотів ніхто б… Де, де одненька днина того раю? Їжа, діти, страждання, терпіння – просте земне коло. Надто земне. За нього – зась: усі так живуть. Усі бідують і терплять. І ти, Зосю, терпи… Лише молитва давала надію, що все буде добре. Що не захворіє Степанко. Що будуть ще діти. Що не заслабне худоба і дотягне до весняної паші й не доведеться ставити підпорки, щоб не впала, бо охляла за зиму, як два роки тому. Що дотягнуть до нового врожаю… Так, не знає вона, що сказати синові. Знає те, що колись їй сказала мама. А часом – священник. Він знав більше про життя Ісуса і його матінки, бо мав товсту Біблію і вмів читати. Молитва заспокоювала жінку. Та й треба підносити очі туди, де краще. Бо як очі будуть лише в болоті, то воно зайде й у душу. А того болота навколо – о-о-о… По вінця. А для дівчат воно зачароване якесь. І чого не народилася чоловіком? Вони ще якось могли вирватися з того заклятого кола – до Львова. Там, кажуть, митрополит Андрей Шептицький дбає за українських хлопців: відкрив ремісничі школи, то вже не пропадуть, здибеться кусень хліба. Антон, Йванів небіж, уже цілий рік вчиться на токаря у Львові. Колись і Степко, дай Бог, попаде туди… Але то для чоловіків. Для жінок – поле, діти, кухня і вічна тривога. І молитва, щоб ті переживання хоч трохи приглушити. До костелу не ходить, бо хрещена в греко-католицькій церкві в Полнятичах. У Волі-Розвинницькій є костел, але для поляків. А хто – поляки, хто – не поляки? Час замісив мову з бажанням вижити і потрапити в милість до графа. Милість – і не милість зовсім, так, швидше, хомут, робота. Не годен все-все для родини зробити в полі і в хліві, ще й грошей час від часу треба… Тож усі, всі говорять польською мовою, хоч справжніх поляків «з крові й кості» трохи менше половини. Лише кілька старих ще можуть розмовляти українською. Та й ікони однакові: що в сусідки Марилі, польки й католички, що в неї, українки і греко-католички. Тільки греко-католицький священник, отець Ярко, українською мовою службу править. Поляки ж мають свого ксьондза, а він гоноровіший: нігди на вітання українців не відказує, лише киває, як гусак чванливий, у своїй білій мереживній накидці. Напевно, тому, що більш учений: католицька служба вся по-латині. Тих кілька кілометрів до Полнятич долала лише десяток разів на рік: на великі свята чи коли було сухо.

– Зосько, ти тут? – стала на порозі хліва осаниста Анеля Світальська. – Так файно нині надворі, втікай вже звідти. – Анеля розкинула руки й задерла голову до сонця. – Вже би-м так і полетіла, а чи покохалася, як десять літ назад, коли ще стільки на плечах не носила-м…

– О, сестро моя дорогенька! Весну почула, як та кицька? – втішилася Софія, обтираючи руки. – Добре, що прийшла. Як там наша мама?

– Та… – махнула рукою Анеля. – Краще б світу і сонцю раділа. Але того вже, видно, не буде. Всі думки за мертвих. Як ти жиєш, то будь жива, а нє: тіло – туткай, голова – тамкай! Єще не може перенести смерть Катажинки. Уже скоро рік буде, а вона… Плаче і молиться, молиться і плаче…

Дві молодиці скрушно зітхнули. Наймолодша сімнадцятирічна сестра Катажинка була слабосилою, а останні три місяці свого короткого життя безупинно кашляла з кров’ю. Зате в труні лежала така гарна… Степанко, якого виняньчила змалку, все тримався за її руку, доки віко домовини не забили цвяхами.

– Ну, може, їй там буде ще краще, ніж було тут, – Анеля перехрестилась і заправила біляве пасмо. – На, принесла тобі трохи бобів і картоплі, – простягнула Зосьці невеликий клуночок.

– О, дуже дякую. Ходи, і я для тебе щось маю, – по-змовницьки підморгнула Зоська.

Втішена Анеля палко поцілувала кусень сала і, замотуючи в полотно, примовляла:

– Як то добре… А то моя Бася аж плаче, так чогось ліпшого хоче. А що ти, як дитині сім років, дуже поясниш? Збишеку одинадцять, то їсть усе, що поставиш, а Бася… Сама знаєш… А ви ту справу добре зробили, ніде й сліду нема, – пильно роздивилася навколо. – А сусід наш, Бронек Зборовськи, – по-змовницьки заговорила молодиця, – вчора десь свиню не втримав, то вона як вилетіла з того хліва… Уся чорна від попелу, справжнісінька чортиця! Харчить, ще й довгий ніж з неї стирчить. Тітка Бульбашиха, як зовиділа ту картину, налякалася, що втікала так прудко, як замолоду не бігала! А Бронек за куцькою – брудний, розхристаний, – згадуючи ту картину, Анеля аж засміялася. – А добігла не будь-куди, а до двору нашого солтиса! Акурат там і впала. Треба ж таке! Ото вже не до сміху тепер – ні Бронеку, ні його чотирьом дітям…

Софія мовчала і якось цікаво дивилася на сестру. Анеля зрозуміла:

– Та не переживай, не переживай, тс-с… – приклала пальця до вуст. – Не проговорюся нікому. Дурна я чи що? Скажу вдома, жеби їли і ніц не питали. Хіба матері, що? Та, – махнула за мить рукою, – і матері не треба того знати. Якась така тонкосльоза стала: зле – плаче, добре – плаче, гм, – стенула плечима молодиця. – Та й сама вона зрозуміє: знає, що я до тебе пішла. Бувай, сестро!

Статечний Бронек Зборовськи тримався до останнього. Поки Зельонка не наказав спустити штани і лягти на широку лаву посеред майдану. Далі хлоп як здурів:

– Ти, курво! – кинувся до солтиса Михальчука і схопив його за барки. – Ти… То є моя свиня, для моїх дітей! Моїх, розумієш, моїх, курво! Всю, всю свиню ти забрав! Цо, може, забереш моїх дітей собі й годуватимеш? – Зельонка зі шандаром ледве віддерли знавіснілого чоловіка від старости.

Теофілій бридливо стріпнув одежу й мовив:

– Мав силу діти зробити, май силу і робити, зрозумів? А нє: як до раю, то скакаю, а драбину до нього нех хтось тримає. Не буде так! В’яжіть порушника!

– Ні, ні, пане солтисе… Не треба, не робіть того! – упала в пил майдану Тереза, дружина Бронека, і поповзла на колінах до Михальчука. – Пробачте нам той гріх, прошу… – обхопила солтиса за чоботи.

– Стань, Терезо, – Михальчук був невблаганний, – з того ніц не буде. Має бути і тобі, і іншим наука.

Жінки в натовпі плакали. Чоловіки стояли з кам’яними обличчями. Палиця в руках гайового Зельонки зі свистом розрізала наелектризоване повітря і голосно чвакнула на сідницях Бронека.

– Курва! – завив Бронек.

Зельонка вищирився і вдарив знову.

– А-а-а! Прийде час і сонце!.. – задихаючись, кричав Зборовськи.

Знов удар.

– …сонце засвітить на моїй вулиці… – удар зупинив Бронека знову, – а ти… ти землю будеш в губі мати, Фільку!

Філько нервово крутнув головою.

– Дай йому ще дві палки, щоби досить не патякав, – мовив і глянув з-під лоба на натовп: усе, тепер у селі буде порядок.

Через день, несучи молоко до графського двору, Зоська завернула до хати Зборовських, постукала неголосно. Тиша. Зоська прочинила двері. Бронек лежав на животі, сховавши лице в подушці. Жінка тихенько поклала на стіл кусень сала і мовчки вийшла. «Добре, що ніхто не бачив», – подумала. За трохи оглянулась – побачила, як до Бронекової хати заходить її сестра Анеля. Зоська всміхнулася: не дадуть люди бідакам пропасти. Ну й добре.

Квітень сорок першого року видався холодним. Дощі змінювалися хуртовинами. Дідичі таки засіяли свої поля ячменем і просом. Малий Степанко, зіщулившись, у благенькій латаній одежині теж ішов по полю, підставляючи спину поривам вітру, і закляклими рученятами з насінням змахував раз у раз. Встигав за дорослими, навіть батько похвалив. Вдома холод довго виходив з худорлявого тіла і зуб не попадав на зуб. Зігрівся ніби. Зате вночі малого почала бити пропасниця. Мати піднесла каганця і з тривогою вдивлялася в обличчя Степанка.

– Забери, забери те зерно, воно гаряче, – марив малий. – Я хочу в річку… Катажинка… добре, що ти вернулася… забери мене до себе…

Зоська плакала. Чотири дні й чотири ночі змінювала компреси на палаючій голівці, клала варену теплу картоплю на груди Степанкові. Била поклони перед Матінкою Божою. Просила забрати її.

– Тепер знаю, що тебе боліло ще сильніше ніж твого сина… Не приведи, Господи, пережити свою дитину.

Іван приходив, з болем дивився, як малий марніє, і йшов до худоби. Зривав з в’язанки в коморі широкий засушений лист тютюну, скручував і довго димів ним, аби забутися хоч на трохи… Кільця диму виносили його жаль у нічний туман. Шибеник Степанко, але без нього і життя вже не життя. Не приведи Боже… Винен Йван, таки винен. А чи все воно якось не так?.. На четверту ніч опустився на коліна поруч зі Софією. Довго витирав німі сльози.

– Пробач мені, Зосько, – видихнув здушено.

Дружина мовчала.

– Але то всі діти вже роблять… Допомагають…

Мовчання.

– Зосько… Скажи щось.

Тихе схлипування.

– Я дала-м йому життя… А він – мені, розумієш? – нарешті промовила. – Нє, не розумієш, ти – хлоп. А що, як у нас не буде більше дітей? Нащо нам свиня, корова, поле? Нащо нам жити, Йване? Ти ж мене заб’єш, чоловіче, – глянула згорьовано.

Незвично зсутулений Іван опустив голову.

– Малий як… як виживе, то я нігди його більше не братиму в негоду… І діти в нас будуть ще… помало… і тебе пальцем більше не рушу… обіцяю… – мовив здушено.

Час бив довбнею по голові, витягувався в довжелезну вервечку молитов, пульсував страшними картинами свідомості. Степан не розплющував очей. Інколи його повіки швидко тремтіли. Софія з надією вдивлялася в змарніле личко: знать, спить. Просто спить. Усе буде добре, втішала саму себе. Коли ввечері до хати ввійшла стара Сташка, а за нею – Анеля зі Збишеком і Басею, вимучена Зоська нажахано глянула на родину й повільно похитала головою. Упала на коліна, як підкошена. Зайшлася в сухому плачі:

– Ні… Він буде жити… Він буде жити, чуєте?.. Буде, буде жити, – повторювала знеможено і товкла кулаками долівку.

Білява кучерява Бася, схожа на ангелика, перелякано дивилася на тітку Зосю. Анеля схлипнула, перехрестилася і пригорнула до себе сина Збишека. Баба Сташка приклала вузлувату руку до лоба малого. Скрушно промовила:

– Мусимо помолитися. Тут, усі разом. Бог почує. Тільки-но Катажинка, безневинна душа, від нас пішла…

Чи то щира родинна молитва, чи то картопляні компреси допомогли, та на шостий день малий осмислено глянув на світ.

– Я з тіткою Катажинкою був. Вона в такому гарному місці живе. Там усі люди дуже добрі й усміхаються. Але вони не їдять там… і не хочуть, – розказував серйозно матері, а та виціловувала кожен пальчик. – Мені там добре було. Але Єзус Христос сказав, що мені тут зарано єще. І що кожен з нас має когось врятувати на цьому світі… чи навчити… Вже точно не пам’ятаю.

– Мене, мене ти врятував, – втішалася Зоська одужанню синочка.

– А назад мене привела Катажинка. Вона сказала, що тепер завжди буде зі мною, – розповідав Степанко.

Зосьці пішов мороз по шкірі.

– Синочку мій найкращий, – лагідно мовила за хвилю, – ті, що йдуть на небо, назад не повертаються…

– Ні, мамо. Ти просто того не знаєш, – щиро заперечив Степанко. – Вони стоять там, дивляться на землю і чекають своєї черги, щоб повернутися. Щоби знову жити. Щоб стати кращими. Правда, Катажинко? – малий звернув погляд убік.

Зоська роззирнулася. Нікого. Їй стало лячно.

– Ти ж їсти хочеш, сину. Я швидко, – зірвалася з місця.

Хлопчина повільно випив половину горнятка молока.

– Забери, не можу більше, – простягнув горнятко назад. – Хіба Катажинка хоче… Справді не хочеш? А-а-а… Не хоче вона, мамо.

Степан заснув. Дихання його було розмірене, температура не піднімалася. Софія поралася біля печі й раз у раз навшпиньки підходила до сина: спить біднятко. Гарний який… Горщик з картоплею і квасолею тихо вибулькував, на лаві підходив хліб. Те, що було розділене на два тижні передновку, сьогодні стало святковою вечерею. Вийшов з того світу, Богу дякувати. Але ота мова про Катажинку… Зоська стріпнула головою, відганяючи від себе непотрібне. Проспиться – відійде вся та мара від нього.

Хрущ був на диво спритний. Він не спав, як усі його родичі, вдень на салатовій зелені крислатих дерев біля школи, а виявляв недоречний інтерес до світу. Тонкими ніжками з гострими гачечками драпав стиснуту долоню Степанка і все намагався вибратися. Бог сотворив жука таки досконалим: красиві коричневі крильця ховали ще одні, ніжні й прозорі, що разом легко піднімали товстунчика у повітряні світи. Він будив у Степанкові якусь ще не до кінця усвідомлену надію і собі піднятись в небо… Хрущ вимагав тривалого розгляду і осмислення, тож воля йому ще скоро не світила.

– Дідичу, продовжуй! – голос вчительки і гострий штурханець сусіда Влодка повернули Степанка до читанки.

Довгий частокіл польських приголосних літер ховав якесь слово. Хлопчина всіма пальчиками вп’явся в книжечку і намагався вимовити літери.

– Прш… Прже… Пше… – ліпив докупи Степан.

– Вйо, мій коню! – зловтішався ззаду рудий здоровань Петер Цибульський.

– Петер, то не єст добже так мувіць, – з докором мовила вчителька.

– Пшепрашам, пані вчителько, але, як муві мій ойтець, з Івана нє бендзє пана, а з русина – поляка.

Пані Ванда повільно поправила сиву ґульку й зітхнула.

– Всі ми діти Божі, Петер…

Хрущ дістав несподівану свободу і з переможним гудінням полетів по довгій класній кімнаті. Петер глузливо продовжив:

– Так, пані Шпірковська, і той жук таже є Боже творіння, але то не орел, хоч і літає, що?..

Клас дружно засміявся. Лише Чеслава Щигельська співчутливо дивилася на Степанка. Більшість втішилася смішній появі хруща, іншим сподобалася можливість показати прихильність до Петера. Цибульський же двома вказівними пальцями повільно тицяв навколо по українцях і в такт, з презирливою гримасою, хитав головою.

– Але на кожного орла здибеться сильніший орел, – голос Влодка Брановського вклинився у сміх гостро і рішуче.

За спиною вчительки на стіні висіли червоні полотнища з чорною свастикою і німецьким орлом: так і залишилися після медичного огляду селян. Тепер не витримала пані Шпірковська:

– Читати спочатку навчіться, а потім в політику лізьте! Своїх королів польських всіх навіть не знаєте, та… – махнула знервовано рукою. – Що там з вами говорити, молоко єще на устах не обсохло, – помовчала, у цілковитій тиші переклала книжки на столі декілька разів і додала: – Так, Польща мала важкі часи. Зараз теж нелегко. Але… Але Польща була, є і буде, розумієте? – раптом вибухнула завжди спокійна пані Ванда. – Мені тут все одно, хто ви є: русини чи поляки. Живете на польській землі, їсте польський хліб – учіть польську мову! Зрозуміли? Не чую!

– Та-а-а-ак, пані научителько!

Петер виріс наче з-під землі. На його обличчі застиг якийсь хижий вищир. Степанко, Влодко і Тимко переглянулися: буде непереливки. З-за крислатої верби вигулькнули Адріан Міхельсон зі Станіславом Циганом і повільно почали наближатися.

– Ну цо, бидло? На коліна, вже! – наказав Петер і сплюнув через зуби.

– Сам ти бидло, – рішуче відказав Влодко.

– О, бидло не вміє читати, але хоче вкусити, – рудий здоровань затиснув кулаки і ступив уперед.

Адріан і Станіслав повільно заходили ззаду.

– Хлопці, не треба нам сваритися, – Тимко по натурі не був воїном. Та й сорочка його – нова і чиста.

– Стань на коліна і поцілуй мого мешта, та й не будемо сваритися, – в’їдливі слова Петера жалили гадюками.

– А бидло називається бидлом не того, що не вміє читати, – випалив Степанко.

– Хм… – зупинився Петер. – Ну, скажи, чого, аж цікаво мені стало?..

– Бидло робить те, що йому скажуть, бо не має своєї голови… От як ви, – до Адріана і Станіслава.

– Хлопці… Ви не зрозуміли? – звернувся Петер до друзяків. – Він назвав вас бидлом!

– Курва… – Адріан спаленів від люті. – Ти, тупий русине, будеш так з нами? Зараз нагодую тебе землею!

Світ кілька разів перевертався догори дриґом. Розчинявся в ненависному Петеровому обличчі. Вибулькував дикими звуками. Ставав червоним і мокрим. Плив туманом і провалювався в темінь. Нарешті умиротворився і заговорив співчутливим голосом тітки Бульбашихи:

– Що, соколики, не поділили? Вставайте, а то геть вас ті більші хлопці притиснули… Йой, та вас тато з мамою не впізнають…

Щоб тато з мамою та й не впізнали? Впізнали. Ліве око Степанка нагадувало велику достиглу сливу з графського саду. Праве через вузьку щілину дивилося на цей несправедливий світ. Голий, вимитий у дерев’яних ночвах Степанко з-під перини із сумом дивився через віконце, як вітер полоще його випраний і подертий одяг.

– Ну, що там таке сталося, розказуй! – батько дивився строго і без співчуття.

– Та то видиш, старший син Анджея Цибульского з колегами напали на нього, Влодка і Тимка…

– Ціхо, мати! – зупинив дружину Йван. – Перш ніж битися до крові, нех навчиться говорити. А то буде завше потовчений. Ну?..

– Я… Я не міг прочитати читанку в школі. То є дуже важко, – Степанко говорив здушено. – А де я ті букви бачу? В нас у хаті – ні книжки, ні газети…

– У школі треба вчительку слухати добре, тоді й читати будеш. Далі! – батько був твердий мов криця.

– Петер почав сміятися з мене, а Влодко заступився, ну і… Ще й Тимко дістав.

Батько зітхнув, махнув рукою:

– Побилися – помиритеся. В одному селі нам жити і один одному в очі дивитися. До Бразилії, до мавп, як мій брат Ромко, таже не поїдемо. Хату не пересунемо – треба домовлятися, сину. Зрозумів?

Ненависна Петерова пика нагло посміхнулася позаду батька і розчинилася. Праве око Степанка не витримало і засльозилося.

– Ну-ну, не реви, – примирливо мовив Йван. – Така доля всіх молодих. Переживеш. Добре, що очі цілі і кості. Так, мати, ходи до роботи.

Тиша. Осоружна та тиша, бо плодить осоружні думки. Вони дістають людську подобу і глумляться над хлопцем, беззахисним і голим. Чого, чого в нього тільки одні штани? Пішов би зараз на… Та яка різниця куди. Просто пішов би з тієї хати, де батьки не співчувають йому. Та як батько не розуміє: тепер Петер, Станіслав і Адріан завжди будуть підстерігати і бити. Завжди! Хіба… Хіба якось ось так.

– Читай, Дідич! – мовить пані Шпірковська.

І Степанко читає, як говорить, – швидко і виразно. Вчителька опускає окуляри і вдоволено всміхається – вона завжди так робить, як хтось добре знає. Не вийде, трясця, не вийде…

– Марціне, ходи до мене, поговоримо.

Сонний котяра з клаптями вилинялої шерсті глянув зі зверхньою однобокою усмішкою, крутнув хвостом і зник у кутку. Хлопчина скривився і зарюмсав.

– Гей, ну що ти, мій хлопчику! Ти ж сильний, не плач, – знайомий лагідний голос змусив підняти голову від вологої перини. – Там, під кущем, у саду, живе гном – той, що варить борщ, пам’ятаєш? Ми до нього підемо в гості!

– Катажинка! – малий обійняв усміхнену біляву дівчину.

– Нічого не вартує сліз, повір! Особливо дитячих. – Дівчина притиснула до себе Степана, а він все не міг спинитися.

– Ти теж… Ти теж не розумієш, – схлипував хлопчина, – я можу навчитися читати, орати, молотити. Але є те, чого я не можу змінити…

– Стати поляком? – наче читала думки Катажинка.

– Так, саме так, – захитав головою малий. – Я… я навіть не зміг оте достоту пояснити татові й мамі…

– І не треба тобі ставати ним, – задумано мовила дівчина.

– Як? – не міг допетрати малий. – Я ж буду битий ще і ще…

– Знаєш, хлопче, там, на небі, усе так добре видно і зрозуміло… Люди завжди чомусь шукають ворогів. Як ворогів нема, то їх придумують. Повір, якби ти був поляком, знайшлися б такі, що не злюбили б тебе за те, що ти – поляк. Або… – Катажинка задумалася на мить, – що ти худий… Чи занадто товстий… Чи чорнявий або – білявий. Або – дитина. Або – старий. Або – сьорбаєш чи плямкаєш. Або – колупаєшся в носі… Задосить говориш. А чи, навпаки, замало.

Дівчина всміхнулася до небожа, запустила пальці в густе чорне волосся і закінчила:

– Малий ти єще єст…

– Мама теж так весь час говорить. Катажинко… Як добре, що ти до мене прийшла… – Степанко обійняв свою юну тітку. – Мені стало легше.

– Ну і добре, мій легіню, – поцілувала в чоло хлопчину. – А тепер поспи, хлопчику.

«Сів котик на плотик і мруга, і мруга. Заспєвай, котечку, єще раз, єще раз…» – завела тиху колискову Катажинка. Спокій зайшов у серденько Степана. Рудий Марцін вигулькнув зі сховку і почав рости… легенько відштовхнувся… піднявся над світом і повільно поплив по небу, розставивши лапи-крила. Сіренькі хмаринки-мишки розсувалися, а він рухався величним помаранчевим кораблем, загадково всміхаючись маленьким деревам і крихітним халупам. Сон…

Йван зосереджено вдивлявся в пожовтіле фото в дерев’яній рамці. Скільки разів був у хаті брата Андрія, стільки й зупинявся і розглядав. Звідти на нього дивився назавжди вісімнадцятирічний наймолодший брат. На плечі в нього сиділа невелика мавпочка, яка щирила морду. Роман теж дивно всміхався. Ззаду бовваніли якісь чудернацькі дерева: високі, з рівним стовбуром і великим пучком листя зверху. Андрій підніс голову від своєї різьби, кинув довгий погляд на Йвана. Тонка нитка надії зв’язувала їх обох з цим фото.

– Не пише? – спитав Йван.

– Не пише. Вже чотирнадцять літ не пише.

– Чуєш, Андрію, а ті мавпи можна їсти?

Андрій зітхнув і відклав убік інструменти.

– Не знаю, Йване. Може, як закоптити добре, ще й із часником… то можна.

– Але то спробуй на такому високому дереві їх злапати!

– Ну, та, може, не помер з голоду? Тепло там, в тій Бразилії, казала мені пані Шпірковська. То щось до губи можна запхати, як тепло і все росте, нє?..

– Тепло… Ну, але видиш, кептара не зняв! – далі вивчав фото Йван.

– Ну, та й мавпа та не чисто гола, – підійшов до стіни й Андрій. – Диви, яку шубу має.

– А може, не знайшов там помешкання… Та й ходить собі, як вар’ят, у теплому кожусі серед літа, – задумано мовив Йван. – А хто вар’ята до роботи візьме?

Робота… Йван мовчки простягнув Андрієві самокрутку. Брати посідали на широкій лаві й задиміли в глибокій задумі. Де вона, та робота, є? Не така, щоб лишень вистачило наїстися тобі і твоїм дітям. А така, щоб ще й гроші якісь платили. Щоб не одні чоботи на всю хату – хто раніше встав, той чоботи взяв, – а кожному… У Бразилії, казали, є все: і земля, і робота.

– Напевно, вже не покличе нас Ромко, – порушив мовчанку Андрій.

– Напевно… – важко зітхнув Іван. – Так сподівалися… А Антон твій як там у Львові?

– А що Антон? – випустив пахучий дим Андрій. – Уже більше року таже мовчить. Ото тільки й дивлюся: то на Романа, то на Антона, – махнув головою в бік другого фото. – Видиш, і верстат який гарний має, і робити на ньому вміє вже. То-о-окар… – з гордістю протягнув Андрій. – Але, бачиш, Львів тепер – то вже не Польща, а Совіти. Німці до нас – із заходу, Совіти до Львова – зі сходу…

– Так… Заступили нам сонце зі всіх сторін, Андрію.

– Для мене сонце, Йване, то мої діти: Марія, Богдан і Антон. Серед ночі прокинусь і за них думаю, – Андрій помовчав, розім’яв обличчя жилавою правицею. – За то б життя віддав, щоб їм добре було. Тобі легше трохи, дружину маєш.

– Ну, за тебе б теж ще якась дівка пішла б. Мало їх чи що?

– Знаєш, брате, як я молодий був, то годен був ту справу кожної години робити, – засміявся Андрій. – Певно, і неважливо навіть з ким, пробач мені, Господи, – перехрестився в бік образів. – Але тепер моя голова вже піднялася від пупа і стала на своє місце нарешті, – примружився жартівливо на Йвана. – А твоя голова де є, Йване?

– Напевно, посередині ще, – усміхнувся Йван.

– Ну, через п’ять літ, як будеш мати стільки, що й я, то зайде на своє місце, – пожартував Андрій. – А ще, – кинув недовірливий погляд на брата, – тільки не смійся, але… Але Ганя моя зі мною. Так, так, – перехопив здивований погляд Івана. – Приходить до мене у снах. Поговоримо з нею, часом і покохаємось. І так добре мені стає, спокійно. Та й не треба мені нікого більше.

Іван почухав потилицю, глянув на брата, засміявся. Знову глянув. Андрій сидів, незворушно вдивляючись в якусь точку.

– Дива… Чуєш, а може, та мавпа – то його жінка? – знову вперся серйозним поглядом у фото Йван.

– Та молодий… – знизав плечима Андрій. – Усе може бути, все може бути. Видиш, які задоволені обоє.

Брати знову замовкли, вишукуючи правду на пожовтілому фото. Іван перевів погляд на пахучі дерев’яні завитки стружки на долівці.

– Зате, бачу, робота в тебе якась є, замовлення маєш.

– Та якась є. Шафу замовили з різьбленням. Ще трохи маю доробити. Допоможеш?

– Так, звісно, – кивнув Іван. – Ще й маю до пана столяра своє замовлення.

– Яке, Йвасю?

– Та тридцять п’ять мені вже, пора…

– Уже тридцять п’ять? – сумно всміхнувся Андрій. – Ну, так, маєш рацію – за себе вже час подбати. Помаленько, потихенько – зробимо, Йване, зробимо…

Софія тішилася сонцю, погожій днині і переможному кудахтанню восьми курок. Кожне яйце обережно витирала запаскою і несла в глибокий плетений кошик у коморі. Одненьке дала Степанкові:

– Випий, дасть тобі силу.

Степан смачно сьорбнув, витерся.

– А ще? – глянув запитально на маму.

– А ще – ввечері. Йди, вже час корову на пасовище гнати, – легенько підштовхнула малого до дверей. – Скоро буде Великдень, паску спечу і перекладанець. То вже наїсися.

– Щось не віриться, що таке колись буде, – пробурчав син і рушив до хліва.

Жінка приязно дивилася вслід. Так, хоче їсти, бо виріс он як. Уже й батька доганяє. Вже й за трохи Великдень. Сорочки святкові треба передивитися, чи міль часом ними не зацікавилася. Зоська рушила до скрині.

– Господарі! Є хто?

Зосьці похололо всередині. Той низький владний голос тепер міг ввести в ступор кожного селянина.

– Прошу, прошу, пане Теофілію, – задріботіла жінка до дверей, – заходьте.

– Ну, корову вашу видів, як малий погнав на пасовисько. Жива і тільна, вже записав собі, – потряс синім зошитом перед Зоською. – Курей маєш вісім, так як записано. Кури не маєш права рубати – конфіскую.

– А як курка здохне в мене?

– То маєш принести здохлу, показати і тоді при мені закопати. Показуй свиню, господине.

– Так, так… Прошу, прошу. Йдемо сюди, – повела солтиса до загороди.

– Ти ба! – вигукнув Михальчук. – Що, і в тебе ніц не росте? – глумливо спитав і з підозрою подивився на жінку. Поліз у загороду, смикнув свинку за гумовий кульчик – міцно сидить.

– Та… якась така нездала чисто свинка. Чи то черви має, чи, може, зерна мало даю, – стенула плечима Зоська.

Теофілій недовірливо вивчав Софіїне обличчя. Вона дивилася святими наївними очима і мило всміхалася.

– Ні-і, не вірю я в те, щоб у половини села цього року свині не виросли! Минулого року росли, а тепер що, пороблено? – Теофілій крутнув головою, як бик перед нападом. Нахилив голову і почав ретельно роздивлятися долівку. – Нема, нічого нема, гм… – пробурмотів.

Задер голову і почав видивлятися в пошуках сала. Кинувся з хліва в комору. Зупинився біля кошика з яйцями.

– О, то ти яйка маєш, а здавати – не здаєш? – запитав грізно. – Так. Бери всі оті запаси і неси здавати, вже! – притупнув аж ногою. – У мене тут усе записано, – плюнув на пальці і почав перебирати сторінки свого зошита. – О, видиш, – ткнув брудним нігтем у запис, – щойно десять ти здала! Десять! Майже ніц!

– Пане Теофілію, може, вже після Великодня? – несміливо заперечила молодиця.

– Чуєш, бабо, не зли мене! Бо як добре пошукаю, то знайду щось цікавіше! Свиня, диви, в неї не росте! Кури, бач, не несуться! Через два місяці навідаюся знов! Не буде рости – сам приріжу. І двадцять кілограмів м’яса і шкіру на користь війни таки заберу! – Михальчук розійшовся не на жарт.

Софія мовчки поскладала яйця в запаску.

– Одне залишу? – боязко спитала в старости. – Дитині на вечерю.

– Тілько одне! Не два! – Філько був не в гуморі після ревізії села.

Зоська зітхнула і понесла яйця на здачу до графської господи.

– Зосько, зачекай! – гукнула від хати сусідка Мариля. Підбігла, крутнула головою по боках: нікого. По-змовницьки спитала: – Солтис юж був?

Зоська кивнула.

– Що чорт старий казав тобі? – цікавість розпирала Марилю.

– Та що? Чорт як чорт: пеклом лякав, – сумно посміхнулася Софія. – Яйця в кошику знайшов. Ледве сам не знісся над ними. Сказав негайно здати, – зітхнула Зося.

– А я встигла все в сіно на горищі сховати! – сусідка була задоволена собою. – Дурний той Філько! Як буде так перед новою владою вислужуватися, то, казав мій Тадеуш, скоро до своєї дупи добру палю заробить!

Травневе сонце – гарне, не пекуче. Радісні переспіви високих жайворонків. Великдень! Широка звивиста дорога. Сьогодні вона шумна, говірлива: українські родини йдуть на святкову службу в сусідні Полнятичі. В селі споконвічно працював свій календар, поділений на дві частини: «дожити до Різдва» і «дочекати Великодня». Звісно, мав він і менші поділки: «Петрівка, жнива скоро», «дотягнути до Спаса», «Перша Пречиста», «вже й друга Пречиста». Та «дочекати Великодня» – це як отримати перепустку від Бога на цілий рік: живи-працюй далі, все буде добре. Та й за те, що дожили до нього, нині подякувати треба всім разом. Кожен по тій дорозі йшов, як красна писанка, – чистий, прибраний. Бо ж, як повторювала завжди стара Сташка, «Що ти їси – ніхто не бачить, а те, в що ти одягнений, бачать всі». Ох же ті очі людські! Зразу сигналять своїм недобрим язикам, а вони тебе так поламають і вирівняють, як добрий сільський костоправ. Сьогодні всі на видноті. Жадібно глипають один на одного і порівнюють, порівнюють. Та… Антон Пйонтка нині таки вдома. Решта – мають що й поїсти, і вдягнути. Йдуть босими ногами, взуття у вузликах несуть. Хвала Богу за здоров’я. Лляні сорочки з дрібненькою вишивкою на кожному. В руках – святкові кошики з високими пасками, грудкою жовтого масла, куснем копченого сальця – Великдень! Зверху – крашанки, писанки різнокольорові: життя ж бо вічне, як яйце! І кольорове таке ж… Обрамлення полів обабіч дороги дивовижно красиве. Такий відтінок зелені буває лише навесні й ніколи пізніше – дитячий, чистий, ніжний. У Йвана він будив надію на добрий врожай. У Степанка – на тепле літо, купання в Молочці й ігри з друзями. На те, що Чеся Щигельська засміється до нього і дивитиметься довго-довго своїми фіалковими очима… Гарні таки батько із сином: чорняві, поставні, високі. І очі в обох кольору весняного неба. І вбрані не гірше від інших… Зося ледве встигала за ними обома. В її душу кожної весни заходили думки про повну комору зерна, достаток, а ще… Зоська гнала від себе те бажання, бо боялася його. Боялася і хотіла. Воно приходило тільки на весну, потім якось тьмяніло. Малюсінька гарненька дівчинка володіла її уявою. Інколи, спостерігаючи за іграми дівчаток на вулиці, подумки малювала собі свою донечку: білява, усміхнена, із синіми, як у Степанка, очима. І щоб платтячко мала – зелене, як у… Та ні, ні: треба ще одного хлопчика. Щоб допомагав Іванові.

– Ой, ледве догнала тебе, сестро, – Анеля перевела дух біля Зоськи.

– Тітко Зосю, подиви, яка в мене нова сорочечка, – похвалилася Бася.

– О-о, ти ж моя гарна кульбабко! Уже ти будеш найгарніша на сьогоднішній службі, – замилувалася племінницею Софія.

– А я ще й два гроши маю, – похвалилася «кульбабка» монеткою. – Сама сьогодні покладу в церкві. Я вже доросла, тітко Зосю!

– Йой, а я б так хотіла бути знову маленькою, – засміялася жінка.

– А я таки не знаю, ким би я хотіла бути, – вступила Анеля. – Певно, тією пташиною малою, що он там співає, – піднесла голову догори. – І грошей не треба було б, сонця і трави вистачало б…

Зося пильно глянула на сестру:

– Щось настрій у тебе геть не святковий. А мені б таку гарну дівчинку, то я би вже нічого не хотіла, – перевела погляд на Басю. – Що, Стах руку підняв на тебе?

– Ні, Стах собі такого не дозволяє. Сам би дістав, як дурний у торбу, ти знаєш, – всміхнулася красуня. – Басю, йди, дожени Степанка зі Збишеком і вуйком Йваном, – звернулася до донечки. Мала слухняно побігла вперед.

– Так хочу тих пару злотих заробити, дуже хочу… – стишено почала Анеля. – Ті статки якісь такі, як куца перина: натягуєш на голову – ноги мерзнуть. Просила в Зельонки, щоби слово замовив за мене або Стаха: хочу прилаштуватися до графового двору на роботу.

– Так вони не беруть русинів, ти ж знаєш, – здивувалася Софія, – нащо навіть запитувала?

– Бо дивиться на мене цікаво, то й попробувала. Що? – твердо глянула на здивовану сестру, помовчала й додала: – Колись таки ми попадемо туди, Зосю. Мій Стах або я. От побачиш.

Уже й церква близенько. Великодні дзвони піднесено славили Великдень, весну, життя. Той передзвін роздягав огрубілі від щоденної суєти душі-капустини і змушував сяяти очі. Довгі металічні вібрації йшли через людей, наче нитка через вушко голки, і тягнулися до високих небес, зшиваючи сьогодні воєдино небо і землю. Люди мили натруджені дорогою ноги в ночвах неподалік храму і витягували з вузликів взуття. Чоловіки статечно пригладжували волосся, вішали шапки на набиті цвяхи вздовж зовнішньої стіни. З хрестом і пошаною проходили всі через високі дубові двері. Жінки – наліво, чоловіки – направо.

– Благословен єси, Господи… – чистий і сильний голос отця Ярка йшов під купол, торкався святих ликів і розтікався по людських душах.

То голос з іншого, кращого світу, де не було щоденної важкої роботи, голоду, злиднів. Тут, у церкві, жила абсолютна краса. Вона викликала зачудування й умиротворення. Кожен звук вібрував лише добром і спокоєм. Сьогодні кожен отримував надію на те, що так прагнув щодня роздивитися в болоті буденщини. Буде, таки буде інше, краще життя. Щасливе, сите. Он Ісус як бідував, мучився, але дістав життя знову…

– Смерті-і-ію смерть попра-а-ав… – натхненно вів люд за отцем Ярком.

– …І вічне життя всім дарував… – підспівували Йван із сином.

«Якась неправда», – промайнуло в Степанковій голові. І тієї ж миті на хорах збоку він побачив свою тітку Катажинку. Гарна така, в задумі руки схрестила. Коса білява до пояса. Малий легенько торкнувся батька, прошепотів:

– Катажинка… – і кивнув на хори.

Йван глянув раз, другий. Що він там уздрів, той Степан…

– Дорогі браття і сестри! – почав святкову проповідь отець Ярко. – У цей світлий весняний час ви прийшли не просто до храму Божого. Ви прийшли за тим словом, яке допоможе збудувати власний храм усередині вашої душі. Нехай ота важка щоденна праця не заступить вам співчуття і поваги до іншого, бо це і є та любов, за яку помер Ісус…

Невисокий темноволосий чоловік у святкових ризах говорив гарно, до ладу і незвично чистою українською мовою.

– Я себе туткай людиною чую, – прошепотів Йван до брата Андрія.

Андрій згідливо кивнув. Обоє роззирнулися по сторонах: очі селян блищали, спини випрямилися. Люди ловили кожне слово тієї життєдайної річки.

– Не можна замикати себе лише в роботі і в хаті, – вів далі священник. – Ми повинні багато вчитися і давати таку можливість нашим дітям. Для того, щоби мали колись добру роботу і краще життя. Нехай велика Україна далеко, але не можна забувати свої пісні, свою мову і свої звичаї. У кожному селі нашої церковної парафії тепер знову працюватимуть читальні «Просвіти» й українські школи, – отець Ярко зробив павзу та обвів люд поглядом.

Селяни радісно загомоніли:

– О, то ще за австріяків було, майже двадцять літ тому…

– Знов людьми стаємо…

– Школа для наших дітей – то дуже добре…

Діти зацікавлено ставали навшпиньки. Степанко моментально розквітнув.

– …Маємо любити один одного й підтримувати, бо це і є призначенням народу і призначенням життя кожного християнина. Христос воскрес! – закінчив Ярко.

Ніколи раніше «Воістину воскрес!» не звучало так сильно. Дорослі тішилися, мов малі діти. Дітлахи юрмою обліпили дзвіницю і смикали дзвони за всі мотузки. Тільки на Великдень можна спробувати служби дзвонаря. Великодній передзвін єднав небо й землю: небеса ж сьогодні відкриваються, ангели і душі предків дивляться на живих. Не можна нині сумувати: Христос же воскрес! Небеса, радійте! Хто надзвонився досхочу, той біля церкви забавлявся в моцака: стукалися яйцями зі своїх кошиків. Котре витримає, те й моцак – найміцніше. Комусь – честь, а комусь – їжа, задоволені всі. Дівчата зі співами пішли в кривий танець. Гомін, передзвони, гаївки лунали над округою до самісінького вечора.

Так з дозволу солтиса Михальчука з корчми старого Давида стала читальня «Просвіти» й українська школа. Один день сільської толоки – і хата підмазана, побілена.

– Не добже то якось єст, – мовив Анджей Цибульський, спостерігаючи зі свого пагорба мурашник навколо майбутньої школи українців.

– Та нех собі схизмати бавляться, – махнув рукою життєрадісний і червонощокий сусід Щигельський.

– Знаєш, Яне, з каждої дитячої забавки завше цось більше виростає, – сплюнув набік Анджей. – Відаєш, чого файні дівки найшвидше заміж йдуть?

– Як чого? – засміявся Ян у спадисті вуса. – Бо файні!

– Нє, Яне, нє, – мотнув головою Анджей, – бо єще не знають, що вони єст файні. А котра вже знає собі ціну – о-о-о, бриклива… Знання змінює людину. Їх тут більше від нас. Як відчують свою силу, то голову піднесуть і так брикнуть.

– Ну, вже солтис Михальчук брикає за них всіх, то правда, – похитав головою Щигельський. – За стільки літ став нарешті русин при владі і брикає, холера ясна. Була б Польща зараз вільна – сидів би в хліві, а не командував поляками, нє? А з ними… Добре жиємо з ними, що? – глянув у бік читальні, махнув рукою. – Та що нам з ними ділити!

– Та ніби й ніц, але є таки, – примружив очі Цибульський. – Як згадають Березу-Картузьку, де їхніх стільки зі світа пішло, то буде нам непереливки, хоч ні тебе, ні мене там не було. Але мій брат Владислав там служив. Сиділи русини за дротом електричним, голодні, холодні, і підлогу їм водою поливали, жеби не спали. Багатьох брат на той світ послав, багатьох, – Анджей замовк, задумано покусав губи й продовжив: – У мене брат, а в когось із них – батько, дядько по інший бік дроту був… Отож я й кажу, Яне: для когось – знання, а для когось – біда.

– Може, й ти, Анджею, маєш рацію, – почухав потилицю Ян. – Але як то цікаво єст: війна, Польщу й поляків нагнули, а їм, бач, ліпше!

Обидва сусіди замислилися.

Рясні дощі цілий червень поливали землю. Люди спочатку тішилися: добрий врожай буде. Та річка Молочка, що кривуляла поміж сільськими пагорбами, почала виходити з берегів і підніматися до найближчих хатин. Захеканий Тадеуш прибіг одного дощового вечора до Дідичів:

– Йой, лихо! Йване, Зосько, рятуйте, бо біда! Вода вже в хаті!

Йван переглянувся зі Софією, роздивився по хаті.

– Ну, та що ми, Тадику, тут всі не помістимося чи що? Давай усе сюди!

– А худоба?

– І худобі місце здибеться…

Добру годину під проливним дощем переносили, переводили, розміщали. Степанко через вікно дивився, як ведуть до їхньої хати коней, корів, тягнуть за ножку очманілу свинку. Троє промоклих до нитки дівчаток обліпили ще теплу піч. Геть знесилена і мокра Мариля впала навколішки перед образами:

– Матка Боска Ченстоховська, на тебе вся надія! Єзус Христос, змилуйся над нами! – палко прошепотіла слова молитви, а в кінці додала: – Дякую тобі, Боже, що маємо добрих людей, які врятували нас!

– Ходіть на горище, там поміститеся всі, – приставила Зося драбину.

– Дякую тобі, Йване, – розчулений Тадеуш обійняв сусіда.

– Добре, все добре, – поплескав Дідич чоловіка по плечку. – Так має бути, Тадику.

Велика вода плавно сходила цілий тиждень, лишаючи по собі сірий в’язкий намул. Йван допомагав сусідам: стоячи по коліна у воді, рив канави, щоби стікала вода, вигрібав болото з хати. Зоська щовечора терпляче прала і розкладала на печі його єдині штани й сорочку. Степан відчув, що конче мусить виговоритися. Марцін дрімав у закутку загороди. Хлопець присів і погладив кота. Той розплющив очі й нашорошив вуха.

– Знаєш, Марціне, так хочу, жеби ті сусіди забралися нарешті. Нині їхня Яська за столом узяла останню картоплину. Завжди мені її давали, – шепотів хлопчина. – І мама так на тих дівок чогось дивиться, як ти на сало, Марціне…

Кіт ширше розплющив очі і вдарив хвостом.

– Так, тобі це теж не подобається, знаю, – сумно перебирав руду шерсть малий. – А ще я зрозумів, що не хочу ні брата, ні сестри. Колись хотів, а тепер ні. Казав отець Ярко, що людей треба любити. Я люблю тільки Чесю, Марціне. Коли виросту, я з нею одружуся… Вона мене теж любить, тільки не показує того, – мрійливо мовив Степанко, а кіт розуміюче примружився. – Але я не можу заставити себе любити ні бридкого Петера, ні його дружків, ні наших сусідів… Я інакший, Марціне. Хочу бути як ти – сам по собі, – хлопець замовк.

Велика чорна курка зробила найважливішу справу свого життя і негайно повідомила про це світу. До хліва зайшла Мариля. Озирнулася на двері: нікого. Схилилася над гніздом і забрала яйце собі. Не помітила Степанка. Малий сидів, нічого не розуміючи.

– Дива, Марціне, дива… – тільки й вимовив.

За три тижні літнє сонце змінило край до невпізнання: висока густа трава вкрила колишній намул біля річки. Височенні білі й фіолетові піраміди люпину зарясніли на пагорбах навколо, сотворивши квітковий рай. Товсті джмелі переспівувалися в ньому басовитими переливами. Худоба, задоволена теплом і пашею, доповнювала пасторальний пейзаж. У полях уже заколосився ячмінь. Хоч зерно його поки ніжне й водянисте, але Зося вже обвісила невеликими снопиками все піддашшя з сонячної сторони. Мовою сільського жіноцтва це називалося «крутити світом». І чого ті баняки прив’язані до жінок з народження? Кілька рухів жорен, молоко – буде ввечері затирка. Степанко ж потай зривав ті колосочки і смакував підв’яленими зернятками. Навколо хати розпустив велетенське листя румбарбар[1]. Його стільки, що можна цілий день у схованки грати, а стебла товсті й соковиті. Але такі кислющі, що Америку видно. І їсти хочеться від нього ще більше. Та сьогодні свято румбарбару. Іван привів підводу з коником. Уся сім’я ріже товсті стебла і складає на віз.

– Сонце височенько, треба поспішати, – глянув угору спітнілий Іван. – Туди, назад… Години зо дві треба їхати.

– Можна я з тобою? – Степан з надією дивився на батька.

– Ні, сину. Диви, які хмари на небокраї. Мусимо тебе тепер берегти, – зітхнув Іван. – Та й на тій мармулядній фабриці черга на здачу румбарбару може бути, сам розумієш. А їхати треба: кілька злотих заробимо.

– А корову після обіду хто пасти буде? – усміхнулася мати.

Степанко віддув і так повні губи – образився. Подумав трохи й видав:

– Тату, а на ті злоті можна пістоля купити? Чи нагана?

Іван аж спинився:

– Овва! А нащо нам пістоль?

– Треба, тату, переходити до першої кляси, – хитро примружився син. – Там, де злоті і пістолі. Пам’ятаєш, як ти колись казав?

Іван спочатку всміхнувся, а потім посерйознішав:

– Пам’ятаю. Але що ти ним будеш робити?

Запитання застало Степана зненацька. Знизав плечима.

– От як будеш знати, то тоді й поговоримо, – батько сів на віз. – І мене до спілки візьмеш, – пожартував. – А ти, мати, з нами добре обходься, щоб і тобі щось перепало від нас. Вісьта, вйо! – гукнув до коней.

– Сину, не сумуй ти так! – обняла Степанка за плечі Зоська. – За трохи поїдемо до Ярослава шкіри здавати й на сахарин міняти, то вже тебе візьмемо. А зараз іди, жени корову на випас, пора.

Йван любив дорогу. То був короткий, але все ж відпочинок від щоденної важкої роботи. Сьогодні його «я» розчинялося в полях, пірнало в бездонне небо, бігало колишнім хлопчиськом по лісах – у часі, коли належав лиш сам собі. Ліс був найкращим спомином дитячого життя. Дрібка солі – і гайда на цілий день. Посолив лисички, сироїжки, рижики – і ходиш, ситий, по тій красі, прислухаєшся, придивляєшся… Шкода, що година так швидко перейшла. Над пошарпаною будівлею фабрики повидла, або, на місцевий лад, мармуляди, панував румбарбаровий аромат з відтінком кориці й ванілі. На широкому подвір’ї вже стояло з десяток возів. Неподалік чоловіки щось жваво обговорювали. Дідич підійшов до гурту.

– …Так що закінчилася юж їхня дружба. Мало стало Гітлеру своєї Німеччини і Польщі, мало, – хитав головою Матвійко з Полнятич.

– Ну, з того ніц не буде, кажу вам, – махнув рукою його сусід Петро. – То вже воює весь світ. То зійшлися каса, маса і раса.

– Нех воює. Переможе каса і маса, – впевнено мовив Никон. – Американські Штати з Англією і Совіти.

– Ну, але, скажу вам, і раса так просто не здасться, – покрутив головою Петро. – То є велика різниця: воювати, коли не чекав нападу, і бути готовими, як німаки.

– І що тут нового сталося? – не міг уторопати Дідич.

– Та те нове, Йване, вже й не чисто нове, – засміявся Матвій. – Молоко вже би разів десять скисло. Німці на Совіти напали. Уже й добрих кілька сотень кілометрів вглиб їхньої землі запхалися. І все про бліц-криг по радіо кричать.

– То як?

– А так, Йване, як блискавка на полі в худобу вріже: блись – і корова брик!

Іван ошелешено мовчав і переводив погляд то на одного, то на іншого. То були нові, ще не звідані і від того неприємні загрози, хоча…

– Може, в нас щось зміниться? – подумав уголос.

– Аякже, Йване, аякже! – засміявся Петро. – Румбарбару від нас не схочуть, то точно. Ще щоби нас не захотіли ковтнути, як наше молоко, м’ясо і яйка…

Коник неквапно чвалав під гору. Пустий віз торохкотів. На обрії збиралися грозові хмари. Тривожилася перепілка в хлібах, скликаючи потомство. Та Йван не бачив і не чув нічого. Чого, чого та хлопська доля не може оминути війни? Жінкам таки легше, тільки стогнуть більше… Дід у Першу світову пропав. Пішов восени до Ярослава, коли там фронт проходив, і пропав. Кажуть, солдати австро-угорської армії спіймали як шпигуна. Колись дядько Кубран, материн брат, років зо двадцять тому за Західну Україну в Галицькій армії воював з австріяками й поляками. Добре, що поранили, то завчасу додому повернувся. Стрільці Йозефа Пілсудського не сплять: добре пильнують, щоби ніхто, крім поляків, голови не підносив і держави своєї не хотів – мовчати треба. І то мовчить донині, ані шелесть: тільки найрідніші знають, де був і що робив. А то б у Домб’є[2], в польському концтаборі, відсидів би. А чи досидів свою дорогу до неба. Живе тепер відлюдником, корову пасе, дітям байки розказує. А Дозька війна як переїхала? За кого ту свою ногу віддав, чи сам хоч знає? А чи знають за Дозькову ногу ті, що почали ту війну? Війна, не війна… Світ не змінюється: багаті жеруть, а бідні мруть. І люди паскудні, і без людей паскудно… Так, треба ще встигнути в Андрія замовлення своє забрати.

Зоська принесла прання з річки. Збиралася на дротах коло хати розвісити. Глянула на захмарене небо: ні, таки треба на горище нести. І вітер уже зривається. «Хоч би Степанко не чекав вечора, а таки швидше пригнав корову», – подумала. Горище зустріло душною напівтемрявою. Зоська вийняла простирадло, стріпнула ним, обернулась і… За мить випустила прання з рук. Очманіло дивилася на домовину – нову, світлу. А в ній – Іван. Гарний такий, спокійний. Руки на грудях складені, як у… Серце жінки підскочило до горла, за мить – гупнуло, впало межи колін. Її життя закінчилося… А Степан, бідна сиротина… Ноги підкосилися. Софія порачкувала по сіну до труни.

– То ж не ти, не ти, правда, Йване? – шепотіла і душилася слізьми. – Чоловіче мій ріднесенький, що ж то таке?.. – вигладжувала тремтячими руками сорочку, лице.

Іван розплющив очі. Зоська закам’яніла. Лиш на мить. Била дрібними кулаками по грудях, де щойно вигладжувала, і плакала, плакала. Йван мовчки притягнув дружину до себе. Тепер двоє лежали в тій домовині. Зоська потроху заспокоїлася. Куйовдила чорного чуба, довго вдивлялася в синь очей. Повільно погладила по обличчю й прошепотіла:

– Йване, я ж помру без тебе… і Степан теж.

– Знаю, – Йван усміхнувся, помовчав трохи. – Привіз від Андрія, приміряв та й заснув. Але воно того вартувало, Зосю. Чого ж ти нігди мене так не гладиш живого, га?

Так вони ніколи раніше не любилися. Зоська не відчувала болю в колінах, що вдарялися в труну. Сьогодні правила світом вона. Ліпила насолоду свою і Йванову. Чоловік не зводив очей з дружини: гарна, як та кам’яна богиня з графського саду, на яку потай бігали дивитися всі молоді хлопаки села. І зразу там, за каштаном, терлися на самоті і мліли від тої краси… Та ні, Зоська таки гарніша.

Добре-е-е… Думки про смерть, що прилипли на дошки домовини, сьогодні відпали і кинулися з горища врозтіч…

Діти не зводили очей з нового вчителя. Пані Шпірковська – тиха, поважна і передбачувана. Але вона залишилася в польській школі. А от куди поведе їх пан Тарас Кіт, ще не знати. Нестарий чорнявий чоловік у темному костюмі обвів поглядом принишклих дітлахів й усміхнувся у вуса.

– Ну що, діточки мої любі, будемо навчатися мови і звичаїв свого народу?

Тиша у відповідь. Лиш приглушений голос ззаду:

– Цо то ма значиць «діточки»?..

– Дзєці, вар’яте… – шепіт у відповідь.

– Ви є внуки і правнуки козаків – тих славних людей, які добре билися за свою державу, – старанно підшукував слова пан учитель. – Зараз вона поневолена, але скоро відновиться знову. То як називається наша країна?

– Ну, скажи ти, – звернувся пан Кіт до Тимка.

– Наша країна назива ся Польска, – встав хлопчина.

Пан Кіт чогось зітхнув і походив у задумі по класу.

– А тобі добре тут жити? – запитав несподівано.

Тепер задумався Тимко і решта класу. Пані Шпірковська ніколи такого не запитувала. Тільки читання і задачі.

– Я… Я не знаю, пане научителю, – розгублено мовив Тимко. Кутики його вуст зрадницьки затремтіли. – Певні, же так… Я навіть їв нині… Хліб зі смальцем… То єст добре, бардзо добре…

– А хто ще скаже, як йому тут живеться? – учитель обвів поглядом клас.

Насторожена мовчанка у відповідь. Пів сотні дітлахів напружено думали, що хоче почути вчитель. Батьки наказували дурного не відповідати. Але те, що запитує пан Кіт, щось не під силу нікому. Вчитель потер лоба. Схоже, один таки допер…

– Так, давай, скажи. Як тебе звати?

– Влодко Брановський. Прошу пана вчителя, а жити добре – то як?

– Жити добре – то бути ситим, мати роботу, говорити своєю мовою, мати свою країну і щоб тебе в тій країні чули й шанували. І що з того всього ви чи ваші батьки маєте? – вчитель знову ставив прості важкі запитання.

– Ніц… Ніц нєма… – пролунали несміливі голоси.

– А що з того, як ви думаєте, є найважливішим?

– Їсти…

– Ні, мої дорогі учні, ні. Їсти – найважливіше для худоби, яка стоїть у хліві, – вчитель говорив схвильовано і впевнено, – а для людей на першому місці має бути власна держава. Але є ще одне, без чого нема держави… – вчитель обвів строгим поглядом принишклих дітлахів.

– … пістолі? – прохопилося в Степана Дідича. – Мій батько казав, що у світі люди з пістолями командують.

Вчитель усміхнувся:

– Твій батько має рацію. Але отут, у нашій школі, вашими пістолями має стати українська мова. Так, так, мова! – перехопив здивовані погляди дітей. – Народ починається з мови. Поляки мають Польщу, німці – Німеччину, а ви – українці і маєте свою Україну. Сьогодні Україна, як і Польща, не є вільна, проте буде, якщо ви того схочете. Тоді й будете ситі!

– Ну, як там школа й новий вчитель, Степане? – спитав Йван за вечерею.

– Пан Кіт сказав, що ми не русини, – жваво переповідав син, – а українці. Він говорить так, як отець Ярко і дід Кубран з-під полнятицької гори, тож ми з Тимком і Влодком його добре розуміємо. Але ми всі більше по-польськи йому відказуємо.

– Ми – не русини? – ложка з капусняком на мить зависла. – Гм, нарешті знов українці, – крутнув головою батько.

– А ще пан Кіт сказав, що, як хочемо добре їсти, треба вчити українську мову і готувати пістолі.

Софія аж обернулася від печі: тепер сама згадка про пістолі її лякала.

– О, цось такому дурному вчить новий пан научитель, – м’яко обурилася жінка.

– І не цось, а щось, мамо. І не научитель, а вчитель, – гордо поправив Степанко. – Через місяць, казав пан вчитель, за кожне польське слово будемо платити по одному грошу.

– А як хто не матиме? – стривожилася Зоська.

– А як хто не матиме, той буде битий лінійкою по руках, – засміявся Степан.

– Наш то є чоловік, – схвально мовив Йван.

– Як то – наш? – не зрозумів син.

– Наш – то є наш, Степане. Добре вас вчить пан Кіт, добре. Колись зрозумієш, малий ти єще єст…

– І коли нарешті я вже великий буду? – зітхнув Степанко.

– А Збишек Світальський був у школі? – запитав батько.

– Ні, він пішов до польської школи. Казав, що тітка Анеля не хоче, щоби він кидав польську науку. І Чеся Щигельська там залишилася, – зітхнув сумно.

– Ну, Чеся – полька, а Збишек… гм, – здивувався батько.

– Кожен робить так, як вважає за краще, – махнула рукою Зоська.

Від хати до хати ширилася хороша новина: прийшла на село німецька допомога. Привезли якийсь одяг, взуття і роздаватимуть бідним.

– Видиш, Зосько, то, знать, якась справедлива війна, якщо ще й за бідних людей думають, – сорокою скрекотіла Мариля. – Піду! Може, і своїм дівкам що видивлюся. А, як пощастить, ще й мені що перепаде… Тих, що в графа працюють, спочатку кличуть, – глянула спогорда на Зоську. – Цо ніц не кажеш?

– А що буду казати, – скупо всміхнулася Софія. – Я в графа не працюю, чого тішитимусь наперед. Дякую тобі за новину.

Мариля поквапилася до солтисового двору разом зі своїми дівчатами. Ближче до вечора, радісна, прийшла похвалитися обновками.

– Глянь, Зосю, глянь: яка то єст гарна сукенка, – крутилася перед сусідкою у вишуканому синьому платті з кокардою. – Шерсть тоненька, англійська, помацай, – сунула Зосьці до рук низ подолу.

Сусідка зачудовано роздивлялася небачену красу.

– О, диви, Марилю, а тут маленька дірочка є, – угледіла.

– Де? – аж сполотніла Мариля, роздивилася, зітхнула з полегшенням. – Ніц, зашию. Але ти тільки глянь-но на мою Яську, – покрутила найстаршою донькою перед Зоською. – Ото краса, правда?

Таки краса. Смарагдова жакетка. Зелений оксамит. Переливчастий, м’який. Найбільша мрія Зоськи. Серце гупнуло в грудях. Губи пересохли.

– Ще такі там є? – лиш вимовила.

– Та нє, Зосю. То тільки для нас таке знайшлося, – вдавано співчутливо зітхнула Мариля. – Але то для нас, а для вас цось інне здибеться, йди…

– А звідки ж та вся одежа в німців? Бачу, що не нова, – замислено глянула на сусідку Зося.

– Та яка нам різниця, Зосько, – махнула рукою Мариля, – в нас молоко і яйця забирають, у когось – одежу. Війна як війна… – стенула плечима.

Село зашаруділо, як розбурханий мурашник, і дружно рушило по обнови. Сподівання на нову сорочку і нелатані штани гріло душу і піднімало настрій. Та щось там солтис Філько накрутив, ой накрутив… Спочатку створили комісію з розподілу тієї допомоги, яка почала поважно вирішувати, що і кому. Аж поки Дорко Мельничук скумекав:

– А що, будемо дбати за когось, а про наші родини хто подбає? – обвів поглядом праведника обличчя ще чотирьох – ніхто перечити не став…

Поки до останніх пагорбів дійшла новина про німецьку допомогу, комора Михальчука стала порожня. Зосьці не перепало нічого. Вона дивилася, як підстрибом ідуть додому в нових штанах хлопці. Як тішаться недірявому взуттю односельці. А її чоловікам – нічого? Сльози потекли по щоках.

– Йди звідси, не рюмсай! – гаркнув знервований Михальчук. – Вас тілько троє, можете на себе заробити, геть!

– Їх нех троє, а нас – семеро, Фільку! – до комори влетіла Домініка Ставінська з чоловіком. – Що, всім є, а мені – нема?

– Нема, Домко, не-ма! Не вистачило на всіх! Ясно? – не здавався солтис.

– Нє, темно! Темно мені, пане солтис! – пішла в наступ бойова Домка. – А жеби було ясно, то скажи: чого ти майже все своїм русинам пороздавав, а ми, поляки, мало що отримали, га?

– Люди добрі, що ти верзеш! – староста схопився за голову. – Хто швидше прийшов, той і отримав!

– А так не має бути, не має-е-е, – завила, мов дика кішка, Домка і вчепилася в обличчя солтиса розчепіреними пальцями.

Теофілій зойкнув і відкинув від себе навіжену жінку. Її чоловік боязко дивився на ту борню.

– Та ти шмата єст, Томаш! – нервово вигукнув до Ставінського солтис, похапцем витираючи подряпане обличчя. – Забери свою кобилицю, прив’яжи її вдома в хліві!

– Я шмата?! – Томаш нагнув голову і з поглядом найбільшого сільського бика пішов на солтиса.

– Ти кого кобилицею назвав? – рвонула вперед розпашіла Домініка.

Михальчук був прудкішим. Зачинив двері перед самим носом Ставінських.

– О, як тут мило товариство забавляється! – за своїм прийшов і рум’яний Щигельський.

– Нема тут для нас ніц, нема-а-а, – різко розвела руками перед ним Домка. – Всім русинам – є, а нам, полякам, – нема!

Зося розтулила було рота, але – нащо? Щоби почути щось недобре й у свою адресу? Мовчала далі. Раптом двері відчинилися, і в селян полетіли пусті бляшанки з-під мармуляди.

– Пооблизуйте собі, та й наїстеся! – грізно мовив Михальчук з рушницею на плечі.

– Курвий син ти, Фільку, хоч і солтис, – плюнув Щигельський і пішов з двору.

– Тьфу! – плюнула й собі Домка. – Ходи, Томаше, від того схизмата. Мало їх Пілсудський зі своїми стрільцями постріляли, ой мало…

Липневе сонце любило Волю-Розвинницьку аж надміру. Спека відсунула випас корів аж під самісінькі ліси і на північні схили пологих горбів. Тут, на півдорозі між двома селами, і притулилася старенька хатина діда Кубрана. Не раз довгими вечорами, коли спати ще зарано, а робити щось темно, перетирали люди один одного язиками – довго і старанно, по кісточках, сіючи зернята тієї науки в дитячих головах. Хто не так посадив, не так зібрав, не так поправ, не так сказав, не там засміявся, не там поклонився, узагалі не такий народився… Кожен знав, як краще жити сусідові, хоч не давав ради собі. Ті, чия правда, найгарніші і наймудріші з колодами у власному оці визбирували сучечки у всіх, хто не з цієї хати. Хоч вечори довгі, та й людей багато. Удень пані Мораль у шлюбі з паном Осудом ходили від хати до хати, соромлячи не таких й інакших. Так усі були не такі й інакші. Лиш за Юзика Кубрана таки говорили найменше. «Відлюдник», – казали одні. «Відьмак», – другі. «Схиблений», – інші. А Юзик не потребував ні людей, ні їхніх думок: удовольнявся товариством своєї корови і маленького кудлатого песика Бриська. Не йшов ні до кого, не підлаштовувався ні під кого. Розмовляв сам із собою і з Богом, а влітку – з цікавими до нього дітлахами. Мав Юзик ще дещо, дорожче від корови й песика, – дві книжки, залистані до крихкості сторінок. Читані-перечитані, напам’ять вивчені. Одна тримала молодість душі, друга – розуму. Привіз у заплічнику майже двадцять п’ять років тому. «Наша бувальщина» Михайла Грушевського і Біблія. Звідти й мудрості набрався – для себе і для молодих. От і сьогодні вже у двері хлопці стукають:

– Виганяйте корову, діду, пасти будемо! – а очі горять радістю й цікавістю.

Засміявся старий у сиві вуса, кожного по голові погладив, по плечку поплескав:

– Помічники мої гарні! – рушив, легенько шкутильгаючи, до хліва.

Брисько за ним крок у крок, пишним хвостиком крутить. Умостилися всі на пагорбі під старою лісовою черешнею, корови неподалік пашу скубуть.

– Діду, а розкажіть знову за козаків, – просять дітлахи.

– О-о, козаки… – усміхнувся, обвів поглядом кожного, задивився вдалину, неначе козаків побачив. – Це були вільні люди, як птахи… І човни їхні називалися, як птахи, – чайки, – старий Юзик вів їх, як чарівник, крізь час. – І боялися їх пани-ляхи, бо мали важкі гріхи перед українським людом. І татари боялися. І столицю турків, місто все в золоті, Царгород, підкорили. Не було вправніших бійців, аніж вони. А Іван Сірко вмів навіть на вовка перетворюватися і так розвідку вів. Та й після його смерті козаки за наказом Сірка всюди возили його праву руку із собою: мовляв, допомагатиму вам зі світу мертвих. Так у всіх битвах вигравали!

– Діду, а де тепер та чарівна рука є? – спитав Тимко.

– О-о… То коли француз Наполеон Москву зайняв, москалі наказали привезти її. Обносили Сіркову руку навколо своєї столиці – так і пішла французька армія геть. Програла вона тоді. А правицю Сіркову москалі сховали в глибоке підземелля, в золоту скриню, бо зрозуміли, що то скарб великий…

Хлопці сиділи, поринувши у дивний забутий світ. Тріщало віття: в наступ поспішали полки Богуна… Навколо проносилися спритні вершники з довгими чубами, доганяли польських гусарів і рубали гострими шаблями їхні причеплені за спиною гусячі крила, що аж пір’я врізнобіч летіло.

– А пістолі, пістолі вони мали? – поцікавився Степанко.

– Аякже, Степане! І пістолі мали, і кулі самі відливали – кругленькі, завбільшки, як ото над нами лісові черешні. Волю голими руками не здобудеш, хлопче! Але справжню силу тобі не пістоль дасть, – глянув хитро на Степана. – Зброя лише слухає твої пальці. А пальці – голову: маєш знати, чого ти хочеш досягти, розумієш?

– Так, як козаки хотіли мати свою державу? – задумано мовив Влодко.

– Так, хлопче, правильно! Але одна хмаринка дощу доброго не дасть, як і одне дерево не зробить лісу. Козаки сильними були тільки разом. Треба, щоб єдність була, щоб усі захотіли бути вільними і мати свою землю. Щоб ті злидні повтікали геть.

– А цо таке злидні, діду?

– А то такі малі потворні ненажери, що не пускають достаток до хати. Ото ми тутечки розмовляємо, а вони чатують на наших корівоньок, хлоп’ята, – показав дід на корови, що вже ледве виднілися між кущами. – Біжіть, заверніть їх, а я вам байку про злидні розкажу…

Школярі зацікавлено дивилися на отця Ярка і пана вчителя. Вони збиралися сказати щось дуже важливе, бо вигляд мали серйозний і урочистий.

– Довго Україна була гноблена іншими державами, діти, – розпочав учитель. – Та тепер маємо готуватися до утворення самостійної України, незалежної ні від Польщі, ні від Совітів.

– За трохи часу, – вступив священник Ярко, – парафіяни нашої церкви матимуть велике свято для піднесення українського духу. Батьки ваші зайняті по господарству, тож найбільша роль у тому святі ваша, діти.

– Так-так, – помітив учитель здивовані погляди, – саме ваша. І для того маємо вивчити сьогодні найголовнішу пісню України, з якою йдуть у бій і перемагають. Встаньте, діти, бо то є український гімн, – глянув на отця, обоє витримали павзу, поважно кивнули один одному й у два голоси завели:

– Ще-е-е не вме-ерла Україна, ні слава, ні во-о-оля, ще нам, бра-а-аття-українці, усміхнеться доля…

Низький голос вчителя і високий отця Ярка вібрували красою і впевненістю. Проходили через кожне серденько і виймали звідти щось незвідано щемливе – чи то давно призабуте, чи взагалі не пізнане за коротке дитяче життя, але впізнаване голосом крові. Якась невидима хвиля пішла класом. Простір за спинами вчителя і священника почав заповнюватися гайдамаками з вилами й ціпами. Козаки встали з пошрамованими обличчями і шаблями… Дід Кубран межи них усміхався щасливо. Стіна наче щезла, і за людьми відкрився величний край з лісами, широченною рікою й Карпатами… Степан протер очі: ні, не марево. Глянув на товаришів: усі бачили те саме. Погляд у кожного захоплений, рішучий.

– …Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці… – звучало натхненно і сильно.

Лихі люди, що трясли кулаками з усіх боків: граф з родиною, Зельонка, солтис Михальчук, Петер з друзями, – якось маліли, відсувалися і пропадали зовсім.

– …І покажем, що ми, браття, козацького ро-о-о-ду!.. – піднесено закінчили спів чоловіки. Хоча… ні, тепер це були боги, за якими кожен годен був іти на край світу.

Шаноблива тиша. То було незрозуміле, але глибоке потрясіння. В декого стояли сльози в очах. За мить – грюкіт: Тимко зомлів…

Йван оглядав поле: гарний ячмінь, густий. Колос уже тужавіє, зернятка твердішими стали. За тиждень-два жнива. Щоправда, в одному кінці, ближче до лісу, таки дикі кабани столочили шмат. Як повадяться – біда буде, ой, біда. Не знають вони, що кожне відро зерна ще в колосі пораховане. Бо то не зерно – то саме життя родини Дідичів. Йой, лишенько: ще й кущі картоплі попідривали. Так, треба ставити капкани. Чоловік стурбовано цвьохнув віжками:

– Вйо, мій конику, до брата Андрія…

Щось удвох та й придумають, як дати раду тим кабанам.

– О, вуйку Йване, як добре, що ви прийшли! Батько якраз наказав за вами йти, – радісно зустріла чоловіка небога Марійка. Відкинула тугі коси назад, озирнулася. – А в нас хороша новина є, – стишено повідомила. – Тато велів нікому з чужих не розказувати, тільки своїм. Ходіть до хати.

«Напевно, Роман, той мавпун бразильський, нарешті звісточку прислав», – пронеслося в голові. Схвильований Іван поквапився до хати.

– Слава Йс-су, – мовив.

За столом – брат Андрій, його менший син Богдан і…

– Антоне, невже ти? Повернувся нарешті? – з радістю вдивлявся у змужнілого небожа.

– Я, вуйку мій дорогенький, я, – піднявся з-за столу високий красень і обійняв дядька.

– Як ти тут опинився, Антоне? Худий який… Кажуть, що війна зі Совітами є? Бо ми тут, як кроти, живемо: ніц не бачимо, ніц не чуємо, – засипав хлопця запитаннями Йван.

– Відгодуємо його за трохи, – Андрій не зводив очей зі старшого сина.

– Сліпими й глухими кротами бути, вуйку, на планеті вже нікому не вийде: війна всіх зачепила. Пів світу воює вже. Ото завдяки тій війні я і вдома знов опинився, – сумно всміхнувся Антон. – Бо ж як у Польщі війна почалася, Совіти Львів зайняли і вже нікого до Польщі не випускали. Лиш тепер, коли німці прийшли, зміг добратися сюди.

– Документи маєш в порядку? – поцікавився Андрій.

– Так, тату, – скупо відказав Антон.

– І як тепер зароблятимеш на хліб? Може, десь у Ярославі роботу токаря можна буде знайти? – поцікавився Йван.

– Роботу токаря можна буде знайти завжди, але… – якось задумано мовив Антон і замовк.

– Але що, що, сину? – стривожився Андрій.

– Богдане, йди, допоможи Марійці худобу попорати, – звернувся Антон до меншого брата.

– Я вже не малий, – пробурчав Богдан, неохоче підводячись, – можна й мені знати більше. Тебе не було, то хто батькові допомагав?..

– Я знаю. Прийде час – сам тебе покличу, брате, – твердо пообіцяв Антон. – Поки йди, просто допоможи сестрі. Задосить на неї навалилося без мами. Завтра я піду, а ти – нині, гаразд? – почекав, поки Богдан вийшов, і стишено продовжив: – Є більш важлива робота, ніж токар.

Андрій і Йван переглянулися. Антон продовжив:

– Сьогодні на часі є важливіша робота для кожного українця: треба повернути собі самостійну і вільну Україну. Ви думаєте, що тільки наше село стогне від графа і шандарів? Ні. І Львів, і вся Галичина від них натерпілася. Я, коли до Львова прийшов учитися, то добре наслухався подібних історій від своїх товаришів по науці, що звідусіль приїхали.

Старші чоловіки слухали, неквапно скручуючи самокрутки.

– Всюди, всюди однаково, – спогади давалися Антонові непросто. – Всюди на українців кажуть однаково: «бидло, що говорить». Всюди, як і в нас, при владі лише поляки, бо русини, бач, неписьменні. А як вони освічені можуть бути, коли ні до університету, ні до політехнічного інституту українців не беруть? Лише коли хто виробить собі громадянство Польщі й говоритиме лише польською. Банки, суди, лікарні – все лише для поляків. А як ти українець, то вмирай! Добре, що митрополит наш, Андрей Шептицький, лікарні відкриває для українців, а нещодавно – і банк.

– Та так, – зітхнув Іван. – Чого бідний? Бо дурний! Чого дурний? Бо бідний!..

– Так, дядьку, так. І треба оте зачароване коло розривати нарешті.

– Гірчить мені наша безпорадність, ой як гірчить, – мовив Андрій. Випустив пахучий дим, помовчав трохи. – Роздушить нас наша бездіяльність, хлопці… Розчинять нас поляки в собі, як ото вода в молоко йде. І з’їдять – і сліду не залишать.

– Якщо діяти всім разом, то не розчинять, тату. Так-так, – Антон помітив інтерес в обох, – є люди, які то зрозуміли. Коли я навчався, то запізнався з такими. То є справжні патріоти. Як прийшли німці до Львова, то зраділи всі: ось вона, свобода від Совітів і від поляків! З квітами німців зустрічали! Совіти ж перед німцями дуже багато людей у львівських тюрмах закатували. Бачив я це… Стіни тюрми в мій зріст були закривавлені, а трупів – тисячі… – Антон на хвилину замовк. Долонями розтер обличчя, наче хотів змити той спомин. – Митрополит Шептицький нову владу привітав. Сподівалися, що нарешті буде Українська держава. Навіть проголосили її на площі Ринок у Львові. Та не сподобалося то новій владі, дуже не сподобалося…

– І що, що німці зробили?

– Та що, тату… За трохи всі зрозуміли, що й вони, як ті поляки, використати тільки нас хочуть: молодь до Німеччини почали забирати, щоб ті рабами там на полях і фермах робили. У владі місцевій поруч з німцями знову всюди поляки, бо більш освічені. Як будемо мовчати, а чи «прошу-перепрошую пана», то й далі лишатимемось не вільними, а підневільними.

– А ми тут, Йване, живемо й нічогісінько такого не знаємо…

– Та, – махнув рукою Йван, – якби не отой військовий продовольчий податок, то й навіть би не знали, що десь там війна йде.

– Запитували ви, тату і вуйку, що робитиму. Як стану токарем зараз, то працюватиму або на поляків, або на німців. Або, як війна закінчиться, то ще й можу стати токарем у Совітів – залежно, хто переможе в тій війні. І не буде мого, розумієте, мого інтересу в жодному випадку – ні-ко-ли… І вашого не буде ніколи. І в Марійки й Богдана теж не буде, – Антон мав серйозний і рішучий вигляд. – Ті люди, що я з ними запізнався… Ми хочемо боротися за державу для українців. І всі ті, хто проти цього, – наші вороги. Ми достатньо чекали, достатньо просили, достатньо терпіли. Ще трохи – і голову нам на нашій землі не дали б підвести. Тепер час жорстокий, і діяти доведеться теж жорстоко. Зброю треба брати в руки. Час сліз і слів вийшов.

– То у вас, сину, якась армія чи командування є? Де ті ваші сили, Антоне?

– Командування наше поки під арештом. І сили наші невеликі, тату. Поки ми в підпіллі. Треба трохи вичекати, поки ослабнуть і німці, і Совіти. Та й хапають вони людей просто на вулиці: то вигляд не такий, то до Німеччини на роботу, то жид, то документи не такі. Так що не можна мені на очі потрапляти нікому з односельців. І знати за мене теж нікому не треба.

– Як же ти будеш, небоже?

– Так і буду, вуйку. Переживав за родину дуже, мусив прийти. Щоб ви знали, наскільки мені легше на душі стало, як я вас усіх побачив! Тепер знаю, за кого буду стояти в тій боротьбі, – Антон широко всміхнувся, помовчав трохи. – Назад лісами піду, як той вовк-сіроманець.

Усі помовчали. Кожен про щось своє й невеселе.

– А нащо їм жидів хапати? Вони що, теж проти німців щось замислили? – спитав Іван. – Бо наших всіх чогось із села вивезли.

– Їх просто вбивають, вуйку. Довго мучать і вбивають. Чоловіків, жінок, дітей, старих – усіх!

– Ну а за що? – не міг уторопати Йван.

– За те, що вони народилися жидами і не подобаються німцям. Важко зрозуміти, правда? – сумно всміхнувся юнак.

– Чого ж, неважко! – мовив Андрій. – То ще ти, Іване, малий був, тому, може, не знаєш того, від чого насправді наш тато помер. А правда така: приїхали в село озброєні польські шандари одразу після польсько-русинської війни та й всіх молодих чоловіків-русинів погнали пішки до Ярослава. Там допитували і били, били… Що вони хотіли вивідати – Бог його знає. Чи хто чим дихає, чи просто принизити хотіли… Коли на прогулянку їх виводили, в гру жабки заставляли грати: руки на коліна – і давай, скачи навприсядки по намальованій прямій лінії. А вони стоять по боках, гигочуть. Коли хлоп дупу піднімає в стрибку, кóпають щосили між ноги – по яйках. Наш тато, як прийшов, кров’ю мочився, а потім і помер за два тижні. Ось так…

– Не знав я того… – Йван розтер руками обличчя. – А може, й добре, що не знав? То б від злості сам вдушився або поляків вдушив… А німці якої віри, Андрію?

– Де я знаю, Іване. Теж нібито християни, як і поляки, як і українці, тільки якісь трохи інакші.

– Ну так: як хреста в душі нема, то той, що на шиї, не допоможе…

Антон уважно слухав старших. Дивний викрутас тієї розмови змусив і його вступити:

– Слухаю я вас і розумію: не треба мені одружуватися, поки земля не буде українська.

Батько і вуйко переглянулися.

– Так-так… – засміявся юнак. – Мало, мало у вас залишилося злості і бажання в пику дати. Терпіння і покора витіснили.

– Покора, кажеш? Та маєш рацію, сину, хоч би як то не було неприємно визнати. А як я піду воювати, Марійку і Богдана ти пильнуватимеш? Чи пропасти вони мають, га? – Андрій почав нервово згортати нову самокрутку. – А його Степан і Зоська довго самі проживуть? – кивнув на Йвана. – Чи давай усі підемо з вилами і сокирами за Україну битися, та й всі згинемо, і держави не треба вже буде?

– Отож я й кажу, що ту справу за нас усіх я маю зробити.

– Роби, Антоне, роби, сину. А ми чим зможемо – тим допоможемо…

Липень мав аромат материнки й звіробою. Густий і терпкий, він виходив з навколишніх лісів і з’єднувався з солодкуватим запахом численних сільських лип. Спека і квіткове повітря замішували густе повидло, в якому навіть мухи лінувалися рухати крилами. Життя вирувало лиш на річці. Для всіх дітей це був райський місяць: річкова прохолода, хрумкі огірки – бери з грядки, скільки в поділ сорочки влізе… Повне тілесне блаженство! Влітку норовиста річка Молочка ставала лагідною й мілкою. З крислатих верб по берегах можна було стрибати бомбочкою і лякати дівчат. Що дужче вони пищали, то більше розпалювалося в хлопцях бажання стрибнути з верби знову. Мокрі лляні сорочки прилипали до дівчачих тіл і виказували їхні поки невеликі таємниці. Степанко дочекався, коли Чеся Щигельська підійде до потрібного місця, і сплигнув з верби, опинившись поруч з нею. Фонтан бризок – обоє сміються і щосили б’ють долонями по воді один на одного.

– Вистачить уже, Степанку, – зажмурюється на мить Чеся, – я вже нічого не бачу!

На її пухкенькі ямочки можна дивитися безконечно…

– А я знаю, де є нора борсука. Хочеш, побіжимо разом з Влодком і Тимком туди?

– Борсука? О, моя бабця з нього смалець робить від сухот! А то далеко?

– Ні, за он тим пагорбом, – показує Степанко на ближні луки.

– Давай подивимось! – всміхається Чеся. Її мокрі каштанові кучері розсипалися окремими довгими завитками.

Побігли стежиною вздовж пагорба. Назустріч – Петер Цибульський з Адріаном Міхельсоном і Станіславом Циганом.

– Стій, Чесько! – схопив дівчину за руку Петер. – Ходімо назад до річки!

– Петере, я не хочу, я вже там набулася! – вирвалася дівчина і побігла вперед.

Степан з друзями – боком, боком – і помчали за дівчиною.

Петер ошелешено кліпав і перетравлював ситуацію. Йому відмовили. Йому! Як якомусь засранцю! Віддали перевагу кому? Не йому! Не може бути… Петер глипнув на Адріана і Станіслава. Обидва дурнувато підсміхувалися і переглядалися. Так, це вже занадто.

– Курва, хлопаки… Ви що, вар’яти обидва? Ви ж знаєте, що вона мені подобається. Чого дозволили їм утекти? – струшував чогось головою, як розлючений півень перед бійкою.

– Ну то давай доженемо і натовчемо їм пики, – запропонував цибатий Станіслав.

Усі троє дружно розвернулися і побігли. За хвилю різкий наростаючий звук змусив обидві компанії зупинитись і задерти голови догори. То був повітряний бій. Два літаки: один – зі свастикою, інший – з п’ятикутною зіркою – на швидкості ділили між собою небо і землю. Одному мусило дістатися небо і життя, іншому – земля і смерть. Натужне виття двигунів перемежовувалося короткими кулеметними перестрілками.

В якийсь момент винищувач із зіркою опинився зверху. Коротка тріскотня – і німецький літак спалахнув, мов сухе гілля. З ревом понісся до землі. Гуркіт… Хлопці й Чеся закам’яніли: вперше за два роки війна показала їм своє жорстоке обличчя. Чеся, ні слова не кажучи, побігла назад у село. Хлопці переглянулися й чимдуж помчали до того місця, де впав літак. Сповільнилися біля найближчих кущів.

– Треба вважати, зачекаємо трохи, хлопці, – вдивлявся Степан у клубки задимленого повітря.

З-за кущів побачили, як Петер, Станіслав і Адріан метушаться біля палаючих уламків.

– Так, не треба нам з тими биками знов здибатися, – погодився Влодко.

Дочекалися, поки Петерова компанія зайде за гору. Наблизилися до літака. Порозкидане залізяччя диміло. За кілька метрів від груди уламків лежали люди. Двоє… Хлопці боязко наблизилися до них.

– Мертві, – мовив Тимко і зблід.

Чоловіки, що зовсім недавно відчайдушно боролися за життя, були молоді, гарні. Були… Та швидкість, з якою молодість перетнула межу тлінності, ніяк не піддавалася розумінню. Хлопці стали очевидцями того, чого свідком ніхто не хоче бути з доброї волі. Дурний збіг часу та обставин змусив насильно дивитися на те, до чого ніхто з них не був готовий. З одного пілота злетіла чудернацька шкіряна шапка, і вітер куйовдив русяве волосся: неживе і неживе створювали ілюзію живого… Другому при ударі відірвало кисть руки. Закривавлена, вона лежала неподалік. Така непотрібна тепер і дивна, вона лякала і водночас притягувала погляд Степана. Вона не могла мати чарівної сили, як рука Івана Сірка, що керувала світом і після смерті. Але вона була цілим світом для власника за життя. Степан глянув на свою руку. Порухав пальцями. Глянув на відірвану ще раз. Пальці були довгі, красиві й нерухомі. Степана охопив панічний страх… Бігти, чимдуж бігти звідси… Тимко і Влодко схилилися над мертвими. Костюми літунів були оперезані широким поясом з кобурою. Влодко обережно заглянув всередину.

– Пуста. Забрали вже зброю, шкода…

– Йдемо, хлопці, звідси, щось мене нудить, – скривився Тимко.

– Так, ходімо, – Степан роззирнувся навколо. – Зараз тут повно цікавих буде. Не треба, щоб нас тут хто бачив.

– Чого? Давай ще пошукаємо щось для себе.

– А того, Влодку! – огризнувся Степан. – Сам не знаю, чого, але щось мене звідси жене. Йдемо.

За кілька хвилин Степанко обернувся: двоє молодих хлопців з дівчиною посередині повільно піднімалися по невидимих сходах на небо.

– Катажинка… – прошепотів Степан і ступив крок назад.

Катажинка, легка і напівпрозора, мов весняна хмаринка, вела юнаків за руки в небесну синь. Мить – і всі троє розчинились у вібруючому від спеки повітрі. За секунду сильний вибух струсонув повітря і змусив хлопчаків упасти додолу.

– Ото б були влипли-и-и… – протягнув Влодко, струшуючи з голови землю.

Зі сторони села вже бігли люди. Друзі поквапилися подалі від місця страшної пригоди. Увечері все село обговорювало ту подію. Шкіряні ремені з пілотів і цікаві залізячки люди порозбирали. Загиблих поховали під горою. Це була єдина військова подія, яка зайшла в Богом забуте село. Богом, але – не війною. Попри величезний хаос, який множився навколо, ця війна мала мільйони жалких щупалець, якими дотягувалася до кожного, хто дихав на цій планеті. Перетасовувала, жалила, забирала ім’я. Робила безіменними і жалюгідними…

Повітряний бій і падіння літака, відшліфовані сотнями розмов і сотнями домислів, потроху відсувались у комірки пам’яті. Однак той літак утворив вирву не лише в землі, а й у небесному покривалі над селом. Через неї тепер приходили тривога і сум’яття до людей: тихо спускалися темними тінями по небесній драбині і розтікалися по хатах. Непомітні за дня, вони терпляче сиділи в закутках душ, а вночі розросталися, стукали óбразами покійників у голови і змушували слухати й дивитися те, що зводило розум і мучило тіло. Сни, каламутні і страхітливі, впали на село, як зараза. В чоловіках наростала незрозуміла злість, яка пресувалася в тягар, що заважав жити і жадав виходу. Жінки просиналися мовчазні і стривожені. Кожна знала молитву, читанку і значення снів – набір для виживання, перевірений століттями. Ті сни віщували біду. Приглядалися, прислухалися, шукаючи таємні знаки поміж пустих балачок чи щоденних справ. Робота трохи заспокоювала. По обіді вже жартували. Увечері смутніли. Ночей почали боятися. Передчуття недоброго міцною павутиною обмотало село. І біда таки прийшла…

Солтис Михальчук, спітнілий і знервований, йшов селом. За ним – троє польських поліцаїв. Спинився перед хатою вдови Бульбашихи.

– Сюди, – штовхнув перекошені двері Філько. – Стефко, де ти є? – гукнув з порога.

– Тутечки я, – вигулькнула з-за рогу хати старша жінка, поправляючи волосся. – Щось страшно на тебе дивитися навіть, пане Теофілію, – зиркнула на поліцаїв збоку.

– Значить так, Стефко, – почав, глибоко вдихнувши, Філько, – де твій Остап?

– А що… що він зробив? – розгубилася Бульбашиха.

– Ніц не зробив. Клич його сюди, треба поговорити, – відвів очі вбік солтис.

– Поговорити… – Бульбашиха зробила крок у бік хліва, та розвернулася за мить. – Поговорити? Нема його зараз! Кажи, що треба, мені! Я його мати!

– Добре, скажу, – Михальчук глянув на поліцаїв і махнув головою в бік хліва.

Ті рішуче попрямували туди. Бульбашиха хапала ротом повітря, як риба, поки нарешті видала:

– Говори, Фільку, най ті шляк трафить, говори вже! Бо ніц доброго від тебе в тому селі ніхто вже не чекає! Говори!

Солтис дістав з кишені замусолений жовтявий папір.

– От, маємо наказ від німецької влади. Тут ідеться про те, що мусимо відправити десять хлопців і дівчат до роботи в Німеччину. Твій Остап має поїхати туди.

Ті слова важкими каменюками впали на жінку.

– Лишенько… Яка Німеччина, Фільку? Єдиного сина, що в мене залишився, забрати хочеш? – схопилася за серце Бульбашиха.

– Чого – єдиного? – заперечив солтис. – Є ще двоє старших!

– Так вже десять літ від них – ані звісточки!

Поліцаї вивели з хліва похнюпленого Остапа.

– Не дам! – штовхнула Бульбашиха поліцая збоку. – Не дам! Біжи, сину!

– Навіть не думай! – крикнув Михальчук. – Застрелять тут і вже! А так хоч живий буде! Розумієш, дурна бабо? Німці – добрі господарі! Навчиться чогось коло них! Злотих заробить – тобі і собі. А так – що, коло твоєї спідниці сидітиме? – вигукував солтис, розмахуючи жовтим листком, як знаменом.

– А мені, мені хто допоможе-е-е? – заголосила мати. – Поле, дрова… Хто, хто то все зроби-и-ить? Хто горнятко води при смерті подасть?

– При смерті вже й вода не поможе, хіба священник, – пробурчав староста, рушаючи з подвір’я.

З важким серцем ішов Теофілій селом. Кілька вечорів мізкував, кого принести в жертву так, щоби менше побачити й почути у свою адресу. Антон Пйонтка не побивався за своєю найстаршою так, як Бульбашиха. І дівчина сумирна виявилася. Самій, напевно, кращим видалося піти з тієї бідосі. Зле, що взуття для неї ніякого не виявилося в хаті… Ну, не біда: ще не мороз. А в Німеччині щось господарі та й здиблять для неї. Одноногий Дозько страшно кричав і пінився, але костур до Філька не долетів. Дочки його довго плакали і обнімалися, аж поки поліцаї не відірвали одну, що найкріпшою видалася. Рухатися треба було швидко: новини на селі мали сто вух і тисячу прудких ніг. А ліси близенько, де-не-де під самі хати підходять: повтікають, як ті зайці… Найгірше Михальчук відсунув під кінець.

Хата римара[3] Кшиштофа на прізвисько Циган уже була готова до приходу непроханих гостей. Двері забарикадовані зсередини, і господар з вилами перед ними: сорочка навипуск і перекошене від люті смагляве обличчя… Михальчук скривився: таки не вийде без вистави. Поліцаї стали навколо хати і прицілилися в Кшиштофа.

– Не будь вар’ятом, Цигане, – Михальчук змучився й хотів додому.

– Йди звідси, Фільку, – загарчав Кшиштоф, – йди і псів своїх німецьких забери. Нєх я тут помру, але твої кишки на ті вила намотаю!

– Чуєш, будь мудрішим, – пішов звичною стежкою солтис. – Твоєму найстаршому вже сімнадцять, собі ради в Німеччині дасть. Щось заробить, ще й тобі привезе…

– Спочатку ти своїх доньок віддай, Фільку! Твоїй старшій таже вже шістнадцять! Нех їде! А тоді вже й мій поїде, зрозумів?!

Філько крутнув за звичкою головою, щось обмізковуючи. Глянув на поліцаїв: не треба в селі нічиєї крові, ой не треба…

– А хто тобі сказав, що моя не їде? Їде! – пішов у наступ на ошелешеного Цигана.

Той у роздумах опустив вила і недовірливо глянув на Михальчука:

– Не брешеш?

– Пси брешуть. Їде! – дивився з-під лоба Філько. – Ходи, подивишся, як відправлятиму. Але й ти слово дав, виконуй! – ступив до селянина.

Кшиштоф з розмаху ввіткнув вила коло хати і заплакав від безсилля. Щоб те слово йому в горлі застрягло! І чого не онімів на ту хвилю!.. Одинадцять юнаків і дівчат розсадили по двох підводах. Зельонка і Тадеуш повезли їх до Ярослава. Жінка Михальчука вила на все село. Філько натомість спокійно перехрестив і поцілував доньку. Та невтішно плакала.

– Видно, серце в нього вже зовсім закам’яніло, – з осудом перемовлялися люди.

Усю громаду струсонула та відправка молодих до Німеччини. Село ж як село: все пронизане родинними зв’язками. За кожним з одинадцяти плакали щонайменше в кількох хатах. Проклинали війну, життя, а найбільше таки сільського старосту. Важко тих дітей до пуття довести, ой важко. Ввечері Степан почув розмову матері з сусідкою Марилею. Теплий вересневий вечір звів обох на лавці під хатою. Мариля збуджено торохтіла:

– Як вже Філько до своєї дитини жалю не мав, то нікого точно не пошкодує, – витерла мокрі кутики очей. – Де, де візьме співчуття до чужої? А як тепер усім іншим жити і знати, що й твою дитину прийде і забере? Хоч би вже на тому стало, – Мариля говорила схвильовано. – Бо он, Яся моя – вже дівка. – Помовчала трохи й додала: – Добре, що твій Степко єще малий. А якби той, перший твій хлопчик, жив, то скільки б уже мав?

– Шістнадцять, Марилю, – в спокійній задумі Зоська теребила кукурудзу.

– О, видиш, видиш… Хто зна, чи ниньки не забрали б. А то є більший жаль, аніж малим поховати, знаєш то?

– Нє, не знаю, Марилю, – Зоська підняла на хвильку голову від качанів. – І добре мені від того, що не знаю. Мені вистачає того малого, як ти кажеш, жалю на все життя. Але ж ти, Марилю, не мала і того, малого жалю, правда ж?

– Ні, не мала, Богу дякувати. Але так собі думаю, що менші діти – менші сльози, аніж за великими, – енергійно доводила своє право на більше співчуття сусідка.

Зоська оглянулася, зітхнула: шкода, що то біля її хати. А так би стала та й пішла: буцім додому, а насправді – від дурної Марилі. Не вийде.

– Знаєш, кажуть, що колись Бог щоранку слухав молитви жінок про те, щоб розуму чоловікам дав, бо той такий, а той сякий… Тоді він усіх чоловіків поставив у шеренгу і сказав жінкам: «Беріть! Котра якого хоче». І знаєш що, Марилю? Кожна свого хапала!

Мариля заливисто засміялася. Потім посерйознішала і спитала:

– А до чого ти то оповіла, Зосько?

– А до того, що наші біди, як і наші хлопи: є ліпші, є гірші, але мінятися ними ніхто не хоче. Тому кожного болить лише своє. І розуміє кожен лиш своє…

Степан непорушно сидів за відчиненими дверима. Погляд упер у вечірній небокрай. Його завжди вабили розмови дорослих. То був зовсім інший світ – ширший, строкатий, незрозумілий і, напевно, неправильний. Бо був би правильним, то чого такі мудрі і знаючі дорослі не можуть собі ради дати? Чого нема тієї роботи, тих злотих? Дорослих треба було пізнати і зрозуміти до кінця. На небі вже засвічувалися зорі. Ті жіночі теревені були зовсім як нічне небо: темно… темно… темно і – о, проблиск: де-не-де – щось зрозуміле. У чоловічих розмовах завжди все ясно: там – коні, там – поле, там – було, там – буде… І чого та Чеська тоді назад від літака побігла? Загадкові якісь ті дівчата. І дорослі он – не інакші. Чого ж мама ніколи не розповідала йому про померлого брата? Що з ним таке сталося? Цікаво, як би змінилося життя Степана, якби той був живий зараз? Захищав би його від Петера, як усі старші брати то роблять. Говорити було б із ким… Та ні, не було б то добре: тут і одному вдосталь їсти не вистачає. А поговорити і з Марціном можна…

Пан Кіт ходив по класу в піднесеному настрої. Хлопці й дівчата вже чекали його доброго і ніжного «діточки». На столи перед учнями клав красиві жовті книги, одну на трьох. Степан з Влодком переглянулися: вони ще в житті не бачили таких новеньких. Тимко нахилився до книжки і понюхав:

– А-а-а-а… – блаженно завернув очима й прошепотів: – Пахне краще, ніж кадило в церкві…

– Це є, діточки, ваша українська читанка для третьої кляси народних шкіл, щойно випущена в Кракові й у Львові. Має вона дозвіл німецької влади, – говорив учитель, повільно листаючи читанку, – але для вас це не є важливо, лише для дорослих. А от розпочинається вона віршем, важливим для кожного з вас у цьому класі. Читай, Степане, – мовив урочисто й помалу пішов між рядами довгих лав.

Степан поклав пальчик під картинку з краєвидом села і схвильовано почав:

– Мово рідна, слово рідне! Хто вас забуває, той у грудях не серденько, тільки камінь має…

– …у цій мові нам минуле наше розказали, – піднесено продовжив Влодко, – тою мовою співали, гравшись, розмовляли…

– А тепер повторімо ті пісні, які готуємо для нашого українського свята. Ви не забули, що воно буде через тиждень? – зупинився вчитель.

– Ні, пане вчителю!

Ще ніколи недільна служба в Полнятичах не була такою велелюдною. На чоловічій стіні навіть не вистачило цвяхів для всіх шапок. Діти, вбрані, як на Великдень, з трепетом чекали свого виступу. Тепле сонце бабиного літа. Сріблясте мереживо павутини на багряних кущиках. Дзвінка тиша на землі і в небесах. На пагорб у центрі людського кола вийшов учитель Кіт. Промова його була короткою:

– Мої українські брати і сестри! Ми настільки закрились у своїх бідах, що не бачимо самих себе… Того, що нам потрібно. Скільки ми терпіли, а наші серця тремтіли. У кожному живе боягуз, який змушує приймати рішення, що вбивають у нас і людей, і українців. Треба просинатися! Не дозволяйте ні себе, ні ваших дітей нікому ображати. Будьмо сильними!

Люди шанобливо дивилися на вчителя. Він підкликав до себе учнів. Священник і вчитель стали перед хором..

– Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля… – розлилася велична пісня над пагорбами.

Натруджені сильні руки видали оплески, що заглушили передзвін по закінченні пісні. Натовп завирував емоціями. Усмішки, які так рідко з’являлися на обличчях. Сльози. Тільки не ті, щоденні. Сьогоднішні змінювали людей на краще. З ними витікав боягуз.

– В горах грім гуде, хоч зима паде, землю спороли гранати… – завів другу пісню дитячий хор.

Січові стрільці виринали з небуття і гнали по пагорбах недобрих вовків-загарбників. Опісля став у колі отець Ярко. Схвильовані люди ловили кожне його слово.

– В нашому житті важливою є віра в Бога. Не менш важливою є віра в себе. Маємо повірити, що можемо змінити своє життя на краще. Не поодинці, ні, – обвів поглядом людей, – а разом! Наступної неділі кличу всіх людей до доброї справи. Хто має коні – приходьте з возами, а на них насипте землю. Хто ні – з лопатами і в буденному одязі. А що буде – побачите. Вам сподобається та спільна справа, як і нинішній концерт!..

Шість днів тижня люди в селі мало відрізнялися: однаково тяжко працювали, однаково ходили на поля, доїли корів, пильнували дітей. Говорили однаковою польською мовою. Але в неділю вони ставали різними. Ніби й однаковими, бо однаково визнавали цей день сьомим – тим, у який Господь відпочивав після створення світу. Хрест, Ісус, неділя – непорушне для християнина. Бо як твій сьомий день відпочинку Господа – субота, то ти єврей. Але важкі хитросплетіння християнської церкви і політичних інтриг довжиною в сотні років намножили багато нових гілок християнства. Десять заповідей, хрест, неділя, Ісус у центрі, любов як основа буття і пошуки диявола в деталях, якого самі ж туди заселили. Ой вже ті гілочки… Виплекані не Богом, а тими, хто повважав себе ним. Ніби й однакові, але різні, інколи схожі на змій з голови Медузи Горгони, що час від часу сичали й одна на одну, з’ясовуючи, котра з них важливіша і правильніша. Як ти поляк, то й римо-католик. Як ти – русин, то вже греко-католик. Християнин, але інакший. Тож у неділю однакові ставали інакшими. Шляхи греко-католиків ніколи не пересікалися в неділю з католиками. Умиротворені й осяяні спільною молитвою віруючі двох конфесій виходили після відправи в різний час через відстань між храмами. Для поляків костел був близенько, на місці, а українці мусили йти два кілометри туди і два назад. Єдине, що інколи долітало до поляків при виході з костелу, – мелодійний передзвін церкви. Та сьогодні вітер з полнятицької сторони приніс відлуння красивої і величної пісні. Домініка Ставінська прислухалася й недобре всміхнулася: