Читать книгу Я, ти і наш мальований і немальований Бог - Тетяна Пахомова - Страница 3

Червневий ранок Львова розпочинався на його майже пасторальних околицях із першим посвітлінням неба: запізнілі соловейки, мов ті диригенти, святі у своїй наївності щодо музикальних здібностей підопічних, намагалися вкотре запропонувати всім абсолютну досконалість звукової симфонії; голосисті кури, усім обурені ґелґотливі гуси та індики в шпихлірах[1] долучалися у свій спосіб до прославляння нового дня; про щось веселе рохкали свині, поспішаючи в смачну багнюку Полтви; їм страшенно заздрили на весь світ численні єврейські кози, для яких найсмачніша трава починалася за межею досяжності мотузки; сонні дітлахи гнали флегматичних корів на випас… Сонце поважно несло своє тіло вгору, заглядаючи на червоні черепичні дахи центру й даючи сигнал до життя, – і вищий Львів починав додавати свої звуки: басовито шургали мітли двірників, хором вуркотіли у скверах вгодовані голуби, ритмічно цокали підкови вифранчених коней львівських фіакрів, ніжним сопрано входив час від часу дзвіночок неквапливого трамваю…

Важкі коричневі із золотим гаптуванням штори в помешканні Зільберманів по вулиці Святої Софії надійно оберігали дім від заздрісних очей та довгий сон його мешканців. Їм не було нагальної потреби рано вставати, їхні статки дозволяли не знати особливостей життя та утримання худобки й птиці – це було життєвим мішком бідніших євреїв з околиць. Зільбермани накопичили величезний досвід багатьох поколінь у ювелірній справі; предки їхні розпочинали як майстри з обробки діамантів у середньовічній Голландії, і поступово Європа, яка в муках і з муками для євреїв шукала своє політичне й релігійне обличчя, брутально й жорстоко виплюнула їх у свою тиху східну провінцію. І Аарон, син Якова, продовжив сімейну справу Зільберманів: він був власником невеликої, на десятьох майстрів, ювелірної фабрики та двох магазинів у центрі Львова. З того сім’я мала солідні прибутки, які не заведено обговорювати ні з ким. Правила хорошого тону передбачали таку розмову під час зустрічі:

– Як ваші справи, шановний Леві? Як здоров’я Сари, діточок?

– Усе у волі Творця, шановний Аароне, дякую, потихеньку.

– А як ваша комерція?

– Та щось не йде клієнт, здрібнів: чи то менше їсти почали, чи більше економити… А як там ваше золото-срібло, шановний Аароне?

– Що ви, Леві! Якщо вже й на продуктах економлять…

При цьому обоє співчутливо й із розумінням посміхалися, тому що лукавили взагалі-то обидва, бо не заведено в євреїв хизуватися своїм добром, і на те купа причин, і заздрість одноплемінників серед них точно не остання в списку, але вміння вести м’якенькі й тактовні розмови шліфувалося у своєму середовищі, щоб вижити в іншому…

Ранок уже мав усі права називатися днем. Сита червнева муха з монотонним гулом носила своє волохате тіло по кімнаті Давида, а той спав міцним сном, як спиться тільки в щасливому дитинстві здоровому хлопаці. Муха влетіла в павутиння й уперто намагалася звільнитися; звук її став роздратованим й уривчастим. Давид розплющив очі й філософськи споглядав на її страждання. Муха, знесилюючись, змінила тональність на вищі благальні ноти, але чорний прудкий палач уже поспішав до неї з глибин куткової схованки… За хвилю муха стала сніданком павука.

«Цікаве життя… – подумалось Давидові. – Адже і тобі сьогодні написаний кінець. А ти того не відаєш, герой».

Сьогодні був особливий день – день наведення краси й ладу для дому, його начиння й нутрощів і для всіх його мешканців, який не залишав жодних шансів пилу, бруду, павукам, окису срібла на коштовному столовому сріблі, брудним нігтям, волоссю, заплямленому одягу… Сьогодні була п’ятниця, і ввечері, із заходом сонця, наставав Шаббат – святий день Суботи, коли Бог велів відпочивати, думати про душу, молитися… А ще це була не лише п’ятниця, 20 червня 1941 року – сьогодні йому, Давиду, виповнювалося тринадцять років і один тиждень, і він офіційно ставав дорослим: коли євреї збираються для читання Тори в синагозі, їх має бути щонайменше десять, і тепер Давид мав повне право бути десятим. Він вестиме розумні бесіди з тлумачення Тори з найбільш поважними членами львівської громади, набиратиметься досвіду від найрозумніших людей і сам колись стане таким. Глибока повага до старших керувала життям Давида, і цей стриманий і ввічливий хлопець став би зразком і окрасою виховання будь-якої родини за межами національності… На честь майбутньої події на завтра були запрошені гості – близькі друзі Зільберманів. День мав бути насиченим, потрібно було вставати.

Давид промовив молитву після сну: «Моде ані… (Дякую Тобі, Царю живий і вічносущий, за те, що ти повернув мені мою душу милосердно. Велика віра в Тебе!)» – і опустив ноги на розкішний перський килим, який із часом ставав, як і все дорогоцінне, ще гарнішим і коштовнішим, й у випадку можливої скрути мав перетворитися на гроші; як, утім, і дороге дзеркало в позолоченій старовинній оправі. Та і, зрештою, в п’ятикімнатному помешканні Зільберманів не було дешевих чи випадкових речей: «Ми не настільки багаті, щоб купляти собі дешеві речі», – любила повторювати бабуся Циля. Дзеркало було гідним обрамленням до красивого обличчя Давида: виразні очі кольору міцної кави випромінювали впевненість і доброзичливість і гармоніювали з гарною світлою, як у більшості польських євреїв, шкірою, а чудовий овал обличчя, високий лоб, чорне хвилясте волосся, пропорційна тілобудова довершували образ хлопчини, і дедалі частіше на ньому затримували зацікавлені погляди дівчатка чи естетично налаштовані старші пані.

П’ятничний день мав свій усталений для кожного члена сім’ї припис до дії: Давид, як і всі, мусив прийняти мікву, ванну з дощової або джерельної води, і – це було святе! – підстригтися у фрезієра Зілмаха, хоч, власне кажучи, і стригти особливо не було потреби, але це був ритуальний вияв і поваги, і підготовки до Шаббату, потім із батьком він ішов до синагоги, опісля – суботня молитва та святкова вечеря.

Давид поспішив на сніданок. На просторій кухні з різьбленими дубовими меблями вже поралася бабуся Циля, яка понад усе любила в житті дві речі: своїх онуків – Давида й Мірочку – і свій посуд. Маленька, товстенька, з грушоподібною фігурою («Тут – метр п’ятдесят, а тут – три», – самокритично говорила у швачки), вона нагадувала великий і смачний пончик на Хануку, і пропорційними до розмірів тіла були її доброта та оптимізм, за що її безмежно любили онуки – Давид і особливо Мірочка. Проте сьогодні, по праву п’ятниці, переважала любов до посуду. Якби завідувач якоїсь ресторації опинився на кухні в Зільберманів, з ним би стався інфаркт… нервовий зрив… нескінченна гикавка… перетворення на соляний стовп… або ще якась неприємна хвороба, спровокована страшенними й невимовними заздрощами: посуду, та ще й якого! – тут було принаймні на три заклади екстракласу. Баняки мали чотири місця локації, і в кожного було своє святе призначення – носити в собі лише певну страву. У баняках для м’ясних страв не можна було готувати молочні, і навпаки; навіть їхнє сусідство Циля вважала гріховним. Улюбленим її заняттям було мити їх і начищати до такого блиску, що вони ставали як дзеркало, та коли бабуся Циля бачила в них своє відображення, то чомусь зітхала… печать блаженства тимчасово залишала її усміхнене симпатичне личко, і наставала черга нового об’єкта п’ятничної любові та нової порціі блаженства. Опісля вичищувалися два срібних столових сервізи, протиралися благородні мейсенські фарфорові сервізи; келихи з богемського скла залишалися для протирання Естер.

У п’ятницю в бабусі Цилі був ще один обов’язковий ритуал – закупи продуктів для святкування Шаббату, і, незважаючи на готовність слухняної та люблячої невістки Естер перебрати цей обов’язок на себе, Циля не віддавала цю функцію домашнього інтенданта – вона стала для неї можливістю неперевершеного виходу у світ у товаристві улюбленої Мірочки – задля її щастя старенька була готова на все-все, навіть згадати далекі часи дитинства в танцювальній балетній школі та продемонструвати майже шпагат чи кумедно походити на пальчиках у древніх пуантах…

На кухню вкотилася кулька найбільшої бабусиної втіхи – десятирічна Міріам, Мірочка – повненька, життєрадісна дівчинка, із зовнішністю, що дещо не вписувалася в канони єврейськості: світло-каштанове хвилясте волосся й великі сині очі, які випромінювали стільки усміху, що не можна було залишатися серйозним.

Мала кинулася на шию бабусі:

– Бабусю, а ми з мамою вже прийняли мікву! А ти?

– А для твоєї бабусі наша міква вже маленька, мені треба ве-е-елику, – жартує бабуся.

– Я виросту й побудую тобі цілий басейн! – пообіцяла Мірочка. – Де моя каша?

– Ось, ось, радість моя, – з невимовним бажанням догодити улюбленій онуці Циля підсовує тарілку з манною кашею.

– У нас що, гроші закінчились? – хитрувато скошує сині оченята Міра.

– Боронь Боже, що ти, Мірочко! – удавано жахається бабуся.

– А чому каші так мало?..

– Мірочко, треба менше їсти…

– З якого дива? – обурилася Міра.

– От будемо минатися ти і я – та й у дверях застрягнемо, що тоді?

– І ото є та дурниця, через яку я маю їсти менше каші?! Та ми відчинимо другу половинку дверей… Бачиш, бабусю, як це просто! – захищала свій апетит Міра.

– Шалом, мамо. – У кухню зазирнула невістка Цилі – тендітна Естер, яка ідеально припасувалася до сімейства Зільберманів, мов смачна випічка до запашної кави.

Спочатку її уподобала Циля – за те, що вона та її сім’я відповідали всім канонам добропорядності, бо найвище призначення жінки на цьому світі – не лише народити, а й виховати продовження роду, дати розуміння десяти Заповідей Божих, увести в складний світ трьохсот шістдесяти п’яти заборон і двохсот сорока восьми рекомендованих приписів іудаїзму. Мати ставала тією посудиною, яка трепетно зберігала заповіді народу й наповнювала їхньою мудрістю нові паростки поколінь. Навіть якщо сім’я була змішана, національність дитини визначали виключно по матері: мати визнавалася більш важливою й відповідальною людиною у формуванні дитини; і навіть назва мови ідиш «маме-лаш» перекладається як «мамина мова»… Тому лагідна, але наполеглива за характером Естер була в розумінні Цилі ідеальною кандидаткою в дружини для єдиного сина Аарона, який слухняно виконав пораду мами, і тепер Циля, як кожна жінка, тішилася згоді в сімействі й найкращим у світі онукам… Чи кохала Естер Аарона? На це запитання вона сама би довго думала, а відповідь би не складалася з одного щирого й простого «так»: цей шлюб був потрібен їм обом як, насамперед, гідне продовження роду. Батьки сказали – діти зробили… Тож що воно, ота любов, ніхто особливо не парився… Живи просто: молись, рости дітей, примножуй добробут…

Естер лагідно посміхнулася двом дуже подібним коханим людям, хоча посміхалася вона завжди, навіть тоді, коли щось боліло, – цей рідкісний дар робив її унікальною для співжиття, бо всі люди, свідомо чи несвідомо, роздратовані чи неврівноважені, самі тягнуться до тих, хто усміхнений, задоволений і не жаліється. Естер не жалілася ніколи, і нікому на думку не спадало спитати, чи вона чимось не задоволена, чи щось не так… У Естер завжди було ВСЕ ТАК. Хоча… у неї, дійсно, усе було добре. Живучи до заміжжя в біднішому єврейському кварталі, Естер бачила і страждання хворих людей, які не могли оплатити лікування, презирство й нерозуміння з боку інших, корінних мешканців, відчувала страх після побитих каменями шибок… Естер навчили не цуратися ніякої чорної роботи: «Добре все вміти… Хто зна, дитино, де твоє буде», – примовляла мати, і дівчина до заміжжя відпрацювала справжньою єврейською Попелюшкою…

Вдалий шлюб повернув до неї життя кращою своєю стороною, тож чого вона вже точно не хотіла, то це повернення в минулі молоді роки. Тепер вона мала все те, чого не було замолоду: вчасне лікування, відповідних сусідів, багатий гардероб, коштовності до нього – до кольору, до вибору, а найголовніше – чудову сім’ю. Жінка добре плела і спицями, і гачком, і сімейство було зігріте не лише її добрим словом і ласкою, а й розкішними плетеними светрами.

Сьогодні на Естер лежали обов’язки прибирання великого помешкання й готування їжі, і розпочала вона з приготування хали – ритуального хліба, без якого Шаббат – як небо без місяця. Естер вправно зачинила опару, накрила серветкою й поспішила на прибирання кімнат. На допомогу Естер у п’ятницю під обід зазвичай приходила служниця – полька Ядвіга, але впорядкування спалень і кабінету чоловіка Естер не могла довірити нікому: часто Аарон брав зразки прикрас, коштовних каменів додому і в компанії батька, Якова Зільбермана, і Давида, продовжувача сімейної справи, розробляв нові зразки; інколи приходили багаті люди, які не хотіли розголосу, і купляли щось для себе – коштовності вдома були практично завжди, і таємниця їх домашнього існування зберігала спокій, а можливо, і саме життя Зільберманів.

У цей час бабуся Циля зі своєю улюбленицею вирушили на закупи. Вони обидві отримували велику насолоду як одна від одної, так і від побаченого й почутого. Хоч відстань від їхнього дому до Галицького базарчика була невелика, вони сідали в трамвай, який був не так засобом перевезення, як великою сценою, на якій змінювалися декорації, а життя ставило всі види театрального жанру. У трамваях знайомилися, закохувалися, зустрічалися, показували нові моди, обмінювалися рецептами, у час пік – міцними слівцями, заробляли… Мірочка любила, сидячи в трамваї, роздивлятися елегантних і манірних львівських панянок, які навіть улітку не скидали ажурних плетених рукавичок, за кольором підібраних до вишуканих капелюшків. Їй подобались усі жительки Львівського Вавилону: стримано усміхнені чорняві, смагляві, з великими романтичними очима вірменки; розкуті, жартівливі білолиці польки; прекрасні у своїй природності українки в красивих вишиванках… Міра дуже хотіла бути схожою на них усіх одразу.

У бабусі Цилі було більш практичне завдання – допильнувати гаманець від недоброго ока й злодійських рук, яких дуже побільшало за тих неповних два роки, що Галичина ввійшла до Совітів. У Львів дуже швидко, як шпаки на достиглу черешню, прибули вправні майстри злодійського мистецтва, переважно з Києва та Одеси, які обсервували нову територію щодо грабунку. Працювали вони по двоє-троє довершено артистично: у трамвай заходила елегантна молода пара, яка мило поводилась: посміхалися, кавалер щось нашіптував на вушко і – о-о-о, це не по-галицьки! – привселюдно обіймав і притискав кралю. Трамвай набирав повітря від нечуваного нахабства, очі дітлахам затуляли рукою, не відводячи водночас власні від безкоштовного розпусного кіно… А в той час якийсь малий підчищав, підрізав залишені увагою турепки[2] й кишені. Коли після виходу голубків трамвай полегшено зітхав із відновленням моральності, розпачливі крики на кшталт «Який собака витяг мої гроші!» заглушували скрегіт гальм на поворотах…

Базарчик жив енергійним азартним життям єдиного цілеспрямованого організму й щоп’ятниці розростався й набирав особливо смачного львівського колориту від зустрічі багатьох етносів. Взаємне бажання вигоди стирало мовні бар’єри, усі мали базове знання польської, єврейської, української, легко переходили з мови на мову. Виділялися лише недавно прибулі російські пані, які, чомусь твердо переконані у своїй домінанті за правом своїх партійних мужів, геть не хотіли дотримуватись усталених правил спілкування й не раз шипіли, як ті пихаті гуски, породи, яку люд називав гери, що німецькою означало «пани»: «Боже, што ето за горад такой… Пачєму нікто нє гаваріт па-русскі…» І толерантний сімсоттисячний «горад», у якому мешкали поляки, українці, німці, угорці, десятки тисяч стражденних вірменів і майже сто п’ятдесят тисяч євреїв, поступово почав запроваджувати у свій поліглотський лексикон російські слова; на початках того словесного симбіозу Львів нагадував білоруські Барановичі, і на ринку це було найбільш помітно… Тут можна було купити все, що водилося, росло та плавало в околицях Львова й далі.

У своєму прагненні до взаємної вигоди обидві сторони були відкриті, щирі, сипали жартами:

– Орисю, а забери-но свого Миколу, – не витримувала хвацького кавалерського напору продавця зелені сусідка по прилавку.

Орися ж зовсім не шкодувала свого благовірного для ближньої та з посмішкою відмахувалася:

– Вистачить і мені, і тобі, ще й хробакам залишиться…

Циля й Міріам купили ніжні хрумкі огірочки, петрушку, редиску, моркву; у м’ясних рядах – баночку бурштинового гусячого смальцю, в акуратної старшої польки придбали мак і горіхи. На виході під безнадійними поглядами львівських котів продавали свіжу рибу; бабуся купила декілька щупаків, які витримали її прискіпливі бадання[3] пальцем і байдуже дивилися на світ чистими, незатьмареними очима. Мірочка ж набиралася досвіду бути вправним покупцем і натхненно та вперто торгувалася, часом істотно збиваючи ціну, бо ніхто не витримував кваліфікованих дорослих аргументів, що лилися з вуст потішної маленької красуні. Хоча питання нестачі грошей для сім’ї не стояло, уміння їх економити було важливою складовою сімейного виховання. М’ясо родина купувала лише в єврейських різників, бо закони кашруту приписували, щоб тварина була вбита в спеціальний спосіб. Сьогодні в кошик потрапили ще й кілька кіло добірної яловичини, яловича печінка й шкірки гусячих шийок – увесь цей гурманський набір мав стати сьогоднішньою вечерею й завтрашнім бенкетом, одне слово – Шаббат!

Бабуся Циля традиційно зробила вступ до кінцевої перевірки фінансів – пробурчала: «Горло має невелику дірку, а проковтне і дім, і дахівку», – і надійно запакувала гаманець. На ратуші годинник бамкнув одиннадцяту, і Циля з Мірою поспішили додому. Дівчинка мала достатньо сили, щоб нести один із кошиків, але вдвох із бабусею вони, м’яко кажучи, були немаленькі й займали весь тротуар; тому слизький риб’ячий хвіст, що виглядав із кошика, вимастив штани опецькуватому парубійку:

– Ах ти мале гімно! – не втримався той, бо святочні штани отримали клейку риб’ячу мітку.

– Хм, а ти – велике! – спокійно відбила напад Мірочка, а бабуся Циля довго тряслася від беззвучного сміху, мов велике желе, і тішилася винахідливості онуки…

Удома все вже сяяло чистотою: важкі кришталеві люстри були протерті водою з оцтом, інкрустовані італійські меблі двічі відшліфовані, павуки й мухи, якщо й уціліли, то лише в глибоких потаємних шпаринах плінтусів, і не ризикували показуватися принаймні до вечора. Бабуся Циля прилягла, Давид помчав до перукаря Зілмаха, а Мірочка пообстригала нігті на руках (для нігтів на ногах був визначений четвер) і пішла мити й сушити своє розкішне волосся – Шаббат!.. Проте матеріалізовувалося свято найбільше на кухні: тут Естер уже сплела й поставила в піч три хали різного розміру, вправно розібралася з щуками й приготувала їх до фарширування. Кухарської роботи було багато; добре, що не спізнилася служниця Ядвіга, яка жила за кілька кварталів звідси. Ядвізі було десь під сорок – трохи більше, ніж Естер, і її життєвий досвід давав високу швидкість по кухні і вправність у нарізанні продуктів; Зільбермани цінували те, що вона як людина дуже тактовна й стримана на язик стала тією невидимкою, яка в час Шаббату, коли нікому з сім’ї не можна робити нічого: ні загасити свічки, ні мити посуд, навіть зав’язати розплетені шнурівки, – з’являлася в потрібну мить, як паличка-виручалочка, і так само непомітно розчинялася в якомусь із кутків великої кухні.

Естер з Ядвігою вправлялися на кухні, як злагоджені піаністи на одному піаніно в чотири руки: страви суботи, які були вивчені добре, визначалися вишуканою простотою в приготуванні й добрим смаком. Жінки приготували цимес – тушковану моркву, хелзль – фаршировані гусячі шийки, ароматний бульйон з яловичини, а до нього – м’ясні галушки; більше часу забрав гекахте лебер – печінковий паштет, але і він уже пишним ароматним тілом усівся на срібних блюдах; обов’язковим був і форшмак з оселедця… Естер вправними рухами змішала мак, горіхи, розтоплений мед, цукор, доповнила божественно пахучою корицею й сформувала прості, але улюблені солодощі всієї єврейської дітвори – монелі, або маківники. У печі вже доходила гефілте фіш – фарширована риба, яка мала стати коронкою свята, оскільки риба для євреїв була не просто бажаним й улюбленим продуктом, а продуктом дуже бажаним і дуже улюбленим! Приготування салату зі свіжих огірків, редиски і яєць, заправленого пахучим гусячим жиром, Естер залишила на руки Ядвіги, ближче до вечері потрібно було зібрати трьох чоловіків до синагоги, бо тільки прискіпливе жіноче око здатне провести ідеальний фейс-контроль, і це вже точно поза часом і національністю…

Старий Яків і син Аарон тримали міцний контроль за роботою ювелірної фабрики й двох невеличких крамниць неподалік площі Ринок, хоча працювали в них дуже кваліфіковані майстри, які, здавалося, народилися з моноклем на оці та ювелірним молоточком у руці. Обидва власники створювали нові ескізи вишуканих прикрас, при тому відчуваючи скруту у втіленні своїх розкішних мрій: відколи Німеччина накрила щільним полотном своїх викривлених інтересів усю Європу, канал постачання діамантів із Бельгії та Нідерландів був перекритий, доводилося змінювати свої художні плани, і тепер вони лише прицмакували й зітхали, зазираючи в сімейні реліквійні альбоми з виробами попередніх поколінь Зільберманів.

Але була одна обставина, яка робила їх сімейну справу у Львові все одно успішною: кожен, хто хоч трохи пожив на теренах Галичини й потримав у своїх руках і рублі, і злоті, і карбованці, знав і переповідав своїм дітям і онукам про ту незнищенну силу, яку мають у цьому нестійкому світі дорогоцінні метали; тому якщо з’являлися хоч якісь заощадження, вони трансформовувалися в золото чи срібло, і більшість люду найменше цікавила естетичність і складність кульчиків, ланцюжків, перстеників – це була їхня гарантія хліба в сумному випадку нових потрясінь. Двері крамнички практично не зачинялися, і привітні Зільбермани з повагою і шанобливими усмішками консультували покупців, задовольняли інтерес просто цікавих, бачачи в них можливих покупців, та заводили нові знайомства, завдяки чому мали повагу серед усіх груп та громад строкатого Львова. Їх не стосувалася єврейська приказка «Людина викопує золото, а золото закопує людину»: сім’я робила щедрі пожертви бідним на Пурим, віддавала десятину доходів – трумот, за що мала шану й вагу в єврейській громаді. Добрий стан справ виробив у них ті панськовиті неквапність і незалежність, що дозволяли оку вмить вирізнити їхні інтелігентні постаті у львівській юрмі.

Сьогодні батько й син, як зазвичай у п’ятницю, раніше відпускали майстрів і зачиняли свої магазинчики. Дорогою додому обидва зайшли до привітного перукаря Зілмаха, який дуже дорожив такими клієнтами й так примовляв коло їхніх голів, що його красномовству, як сказав Аарон, «міг би позаздрити сам біблійний Соломон», чим дуже потішив вправного фрезієра. Сорокарічний Аарон походив на батька в усьому, що Яків бачив і дуже тим пишався, бо, зважаючи на похилий вік, часом уже замислювався за вічність… Але щодо сина і його сім’ї він був спокійний: у хаті був і хліб, було і на хліб, були й розуміння, злагода, повага – аби лиш здоров’я Бог послав.

Чоловіки сімейства неквапно збиралися на п’ятничну молитву в синагогу. На головах з’явилися маленькі кіпи, плечі покрила святкова накидка. Трійця вирушила брукованими вуличками Львова до найближчої синагоги, вливаючись у великий потік одновірців, і з балкона здавалося, що це ожили маленькі столики з літнього кафе з темними тарілочками по центру…

У великій гостьовій кімнаті все було готове до зустрічі Шаббату: на столі, укритому мереживною скатертиною, виділялася пишними косами посипана маком хала, яка захищала своє пухке тіло від голодних завчасних поглядів білосніжною серветкою та виглядала, як панна на троні, – мала ж бо спеціальну срібну підставку; свічки спиралися на елегантні свічники з виноградною лозою; вишуруване до блиску столове срібло чекало зустрічі з рафінованими наїдками. І от настав час повернення родини із синагоги: тримаючи в руках пахучі букетики з м’яти, чоловіки несли на своїх лицях ту духовну печать очищення, яка не має взагалі-то національності, бо властива всім людям, які замислюються над смислом цього світу та своїм місцем і призначенням у ньому, а вигляд їх мало чим відрізнявся від вигляду католицьких хлопчиків на перше причастя… Та й хто його зна, може, саме такий ошатний щотижневий вигляд додавав євреям бажання й сили зберігати свою ідентичність?..

– Чи відділена вже хала? – делікатно поцікавився Аарон.

– Так, – піднесено доклала готовність Естер.

Усі разом почали співати гімн «Шалом алейхем…»:

– Шалом алейхем, мальахей га-шарет, мальахей ельйон мі-Мелех, малохей га-млахім, га-Кадош, Барух-Гу… (Заходьте з миром, ангели світу, посланці Всевишнього Святого Царя царів, благословен він!..) Бархуні ле-шалом, мальахей ельйон, мі-Мелех, мальхей га-млахім, га-Кадош, барух-Гу!.. (Побажайте мені миру, ангели світу…)

Це прохання про мир щоп’ятниці піднесено летіло над Львовом, а останні два роки воно неслося до небес зі сльозами на очах; особливо палко молилися ті, хто опинився у Львові, утікаючи із захопленої фашистами Польщі…

Настав час суботнього батьківського благословіння: Аарон поклав руки на схилену голову Давида зі словами: «Йесімха Е-ло-гім ке-Ефраїм ве-хе-Менаше» («Хай уподобить тебе Господь, як Єфраїма й Менаша»), а над пухнастою голівкою Мірочки – «Хай уподобить тебе Господь Сарі, Рівці, Рахелі та Леї…» Родина вимила руки в ритуальній срібній мисці, стала біля святкового столу із запаленими свічками і, повернувшись лицем на захід, почала молитися. Після останньої строфи «Леха, доди» всі тричі вклонилися: перший раз – направо, другий – наліво, третій – трішки вперед – у такий спосіб кликали Суботу, наречену Ізраїля.

Сонце вже зайшло – нарешті настав Шаббат. Ядвіга вправно рухалася коло столу. Подаючи страви, вона відчувала себе частинкою цією дружної сім’ї. Усі мали добрий апетит; наїдків було багато, але на смачні монелі місце виявилося у всіх, а блаженний вигляд Мірочки під час їх поїдання варто було бачити…

– Котик-муркотик виліз на плотик, – посміювався з сестрички Давид, а завше гостра на язичок Міра дійсно муркотіла, закочуючи оченята.

– Дідусю, а чому потрібно віддавати десятину біднішим людям? – спитала Мірочка, тому що в її гарненькій голівці не суміщалася потреба економії на ринку й необхідність щось віддавати.

– А я тобі розкажу ось яку притчу… – Дідусь Яків і баба Циля знали багато життєвих історій і приповідок – за столом панувала атмосфера сімейного затишку й любові.

Спитався Мойша в рабе: «Чому, коли люди стають багатими, вони не бачать бідних?» Рабин підвів його до вікна: «Що ти бачиш за вікном на вулиці?» – «Людей», – відповів Мойша.

Тоді вони підійшли до дзеркала. «А кого ти бачиш тепер?» – «Себе…»

«А подивися, що і віконна шибка, і дзеркало зроблені зі скла, лише дзеркало покривається ще сріблом, і цього достатньо, щоб ти перестав бачити людей…»

– Ось так, Мірочко, може змінити людей багатство, а я хочу, щоб ви бачили людей і допомагали їм, а вони – вам, тому що не все й не завжди можна купити…

– Навіть за золото?

– Навіть за золото, щастячко моє.

– А Сашка, наш сусід, казав, що чого не можна купити за гроші, то можна купити за ду-у-уже великі гроші.

– І що, сестричко, як він тобі купить, наприклад… авто – то ти з ним навіть одружишся?

– Хіба ще в носі перестане длубати й руде волосся пофарбує…

– От бачиш, схоже, що твоєї прихильності він навіть за ве-е-еликі гроші не купить!

– Таки-так, – додав дідусь, а ще – ні здоров’я, ні поваги, ні розуміння, ні співчуття… Та й доброго слова поза очі… Бо саме таке є правдивим…

Після вечері наїдки опинилися в холодильнику американського виробництва «Монітор-Топ», який у тогочасному Львові був дивом небаченим у єдиному екземплярі – це була нова комерційна задумка глави сім’ї, узята більше на дослідження, аніж на користування. Він гуркотів, як міні-танк, і тим загрозливіше, чим більше їжі прийняв. Мірочка дуже любила ставити на нього свою механічну забавку – потішну курочку: та від вібрації ще більше підскакувала, і дівчинка, сміючись, ловила її під час падіння… Холодильник дуже полегшував кухонну роботу й приготування їжі, хоча бабуся Циля командувала деяку частину продуктів віддавати або Ядвізі, або роздавати, бо ті, за її уявленням, не могли так тісно сусідити в холодильнику. Ядвіга вдячно приймала дарунки, бо вдома було кому їсти – чоловік Іван і син Збишек любили підзаправитися, аби було чим.

Надворі вже добре посутеніло, Ядвіга помила й підготувала весь посуд на завтра, загасила всі свічки, попрощалася з господарями й у супроводі єдиного й улюбленого свого сина Збишека вирушила додому. Ядвіга не просто розглядала Зільберманів як джерело прибутку, а й з великою шаною ставилася до них; їй дуже подобалася та повага, яку вона спостерігала всередині сімейства, особливе ставлення до його жінок. Такого їй хотілося й у своїй сім’ї. На жаль, усі домашні сварки, незалежно від причини, теми, глибини, запечатувалися брутальними словами чоловіка Івана: «Ти польська свіня!..» Невідомо, чи пишався він тим, що сам українець, але цими словами він робив боляче Ядвізі, яка не любила сварок і намагалася все робити на догоду чоловіку. Але проти цього безглуздого аргументу вона не мала ні плану дій догоджання, ні шансів щось змінити… На щастя, Збишек не пішов поведінкою в батька, і Ядвіга мала від нього, як належить від вдячної дитини, і поміч, і увагу й сподівалася на прихильну долю для сина.

Шістнадцятирічний Збишек удень уже підпрацьовував на ліжковій фабриці, а потім ходив у вечірню школу, де такі самі бідаки, як і він, намагалися щось засвоїти, хоча часто монотонний голос викладачки переривався звуком удару чергового сонного лоба об дерев’яну стільницю парти, що викликало істерику й відчай у молодих научительок та басовитий регіт хлопчаків. Але виходило на те, що основна мета відвідин ним школи була не отримати цінний в очах матері документ, а поспілкуватися з щонайбільшою кількістю люду. Здавалося, що Збишек знав усіх – якщо не цілий Львів, то пів-Львова точно. Його комунікація з різними за віком і статусом людьми в поєднанні з молодим жвавим інтересом до життя зробили його майже знаменитим; коли він виходив на вулицю, то як не він, то його зачіпали добрим словом чи жартом усі. Суботніми вечорами він був зіркою центрального парку, де панство Львова відпочивало в танцях. Спочатку спостерігаючи, а потім вправляючись із кріслом перед стареньким домашнім дзеркалом, Збишек досяг небаченої майстерності у вальсах, польках, краков’яках і танго, і не один неповороткий учений пан охоче би віддав свою вченість за те, щоб виробляти танцювальні викрутаси з такою легкістю, як спритний Збишек. Може, уже і яка красуня залюбки зголосилася б до проводжання з танців, але хлопець зазвичай спішив до матері, щоб супроводити її додому від Зільберманів. Давид і Збишек відчували взаємну приязнь: Давиду, який був урівноваженим і стриманим, імпонувала розкута щирість Збишека – він був його вікном у життя реального Львова, а тому подобалися його виваженість і глибокі знання з основ наук, які Давид штудіював у приватній єврейській школі й міг легко та доступно пояснити. Юнаки домовились у неділю зранечка піти порибалити на Полтву, але попереду ще була субота, наповнена в Збишека домашніми справами й, звісно ж, танцями, а в Давида планувався великий бенкет…

Ранок суботи розпочався для Ядвіги на кухні Зільберманів: тривала підготовка до прийому поважних гостей; роботи на неї одну було багато, але якби існували кухонні перегони Львова, то Яга би точно перемогла – до званого обіду все було готово. Вона шанобливо зустрічала відомих гостей: рабина Єхескеля Лєвіна, який ще й до того випускав популярний у Львові тижневик та славився неабияким умінням вести інтелектуальні бесіди й давати розумні поради; пані Нафталі Ландау – відомого інженера, адвоката Ізидора Еліаша. Дім сповнився сміхом, жартами, дочікувалися доктора Генріка Ляндесберга, викладача медицини.

– Світ гарний, тільки люди його псують, – прямо з порогу почав вибачатися пан Генрік. – Не той студент пішов, ой не той, скажу я вам… Іспит із першого разу скласти не можуть… Пишуть, пишуть, пишуть – я чекаю, чекаю… Уже й кажу їм, що в тюрмі завжди двоє сидять: один за ґратами, інший перед ґратами – не доходить; здавайте й виходьте – так ні, чекають манни небесної: раптом щось пригадають. А що там гадати – знання, як гроші в гаманці: або їх нема, або нема зовсім… О-о-о, хвала Творцю, що благословив цей дім такими дітками й таким багатим столом!

До мови вступив своїм приємним баритоном рабин Лєвін:

– Возрадуємося нині тим, що до нашої громади свідомим і розумним словом відтепер долучається Давид, – тож будь благословен у своїх словах, намірах і вчинках, будь достойний нести ті чесноти, які має твоя сім’я, виконуй заповіді Божі… Наслідуй праведників, дбай про моральність і чистоту своєї душі. Ніхто не знає, де чиє завтра, але є те, що ніхто не забере в тебе, – твоя віра. – Слова рабе звучали для схвильованого Давида, як голос Бога для Мойсея. – Чим більше ти будеш думати над Торою, тим зрозумілішим для тебе ставатиме цей недосконалий світ, – продовжував рабин, – і ти зможеш покращити його для себе й своїх нащадків гідними вчинками й помислами…

Рабин благословив Давида, поклавши руки на голову, всі проказали молитву й почали частування.

– Як там справи в пана адвоката? – поцікавився Яків у Ізидора Еліаша.

– Які можуть бути справи, коли закон як дишло, куди поверне обком партійний, туди і вийшло, і називається він «Устав Комуністичної партії», а прокурор – це голова обкому, – песимістично пожартував пан адвокат. – Тепер головне – поставити портрет Сталіна й думати, що тобі більше подобається: у снігу цілий рік із білими ведмедями качатися чи кумис із казахами серед пісків пити; тоді послухати, що мудрого тобі порадить чорний телефон і моя люба Сарочка – щось такого, щоб я залишився у вашому шановному товаристві й під львівським сонцем… ну і ви розумієте… – адвокат довершив свій жаль голосним допилюванням гусячої шийки.

– Таки-так, а в тому уставі партійному, вочевидь, ще й все по будівництву є, і найповажніші інженери з інженерів сидять теж в обкомі, – вступила пані Нафталі Ландау. – Покликали мене недавно туди, плани будівництва показали. Хочуть побудувати не будинки, а великі курники – і все, щоб менше витрат.

– Певно, там люди мають жити теж по-курячому, – безпосередньо вставила п’ять копійок Мірочка.

Усі засміялись, бо в тому була велика частка правди…

Давид звернувся до рабина:

– До речі, шановний рабе, чи можу я вам одне запитання поставити? – Рабин зацікавлено кивнув, а Давид продовжив: – А чи є у тварин душа, от у тієї ж курки, наприклад?

При цьому очі Мірочки округлилися, бо гусяча шийка в її роті набула несподіваного смаку, проте ніхто з присутніх не здивувався запитанню Давида.

– Мої улюблені дитячі запитання, які потребують великих відповідей. – Рабе замислено відклав серветку. – Так, душа є в кожної тварини – це її бажання жити, їсти, спати, розмножуватися… Коли ж ми говоримо про душу людини, то вона складається з п’яти частин, про дві вищих ми сьогодні не будемо говорити. Життя людини визначає взаємодія трьох; знизу догори називаються вони так: нижня – Нефеш, середня – Руах, верхня – Нешома. Нефеш – це наше матеріальне, подібне до тварини – бажання їсти, спати, мати гарний одяг, будинок, освіту. Нешома – це духовна частина душі, і прагне вона справедливості, духовності, будує ідеали, проявляє співчуття, допомагає іншим людям. У тварин є тільки Нефеш, вони не мають сумнівів, а нас мучить совість, нам некомфортно, коли ми дізнаємося про страждання незнайомих для нас людей… Уявімо, що людина мала б лише Нефеш – і сім’я, яка піднімається на вогнище інквизиції заради ідеї… Таке було би неможливим. Тоді людина давно б загинула як біологічний вид, адже у тварини найбільший страх – це страх втратити життя. Нефеш – це тварина, Нешома – ангел. Де ж є людина? – рабин зробив запитальну паузу.

– Напевно, десь посередині, – висловив здогад Давид.

– Саме так, – розгортав свою думку рабе з талантом справжнього оратора. – Це, як ви пам’ятаєте, середина, Руах, наше «Я» – те, що і робить людину людиною: наша свобода вибору, яку дарував нам Творець і яка забезпечена оцими двома началами: духовним і тваринним. Кожен сам вирішує, у який бік йому рухатись: до тварини чи до ангела.

– І перемагає та сторона, про яку більше дбаєш… Тому люди та їхні вчинки такі різні, – замислено продовжив Давид.

– Так, мій юний друже. Той, хто довго прислухається до одного, приглушує інше. Тривалий час, водячи свій народ по пустелі, Мойсей ліпив духовну душу народу, бо в Єгипті з нас зробили, по суті, не просто рабів, а завжди голодних і сумирних майже тварин. А що потрібно тваринам? Їсти, пити, розмножуватися, така-сяка домівка… і головне – вижити в таких умовах, де кожен сам за себе й ніякого суспільного руху вперед – до культури, науки… Люди ж не просто розумні тварини. У нас є душа з Нешомою. У людей з низьким інстинктом самозбереження можуть бути і кращі шанси на виживання, якщо вони добре розвинуть свої духовні начала: здатність співчувати, розвивати свої таланти, любити ближніх і прощати один одного – та зможуть об’єднатися заради спільної мети… Для цього в людей і є культура, мистецтво, релігія – це те втілення громадської духовності, яке рухає людство…

– А політика? Чи є вона духовна?

– О-о-о, це складне запитання. Ця примхлива пані ніби діє в інтересах людей, але завдає більшості страждань. Можна сказати, це теж живий, тільки суспільний організм, де поєднано матеріальне й духовне – Нефеш і Нешома: тварина Нефеш розв’язує війни, приносить голод, страждання, смерть; ангел Нешома їх залагоджує і дбає про прогрес, а от «Я» суспільства – Руах – оце і є вибрані нами політики…

– Але, напевно, кожен з нас має шанс покращити рух до суспільної Нешоми?

– Звісно! Адже відома істина про те, що народ має ту владу, на яку заслужив. А заслужив чим? Правильно, рівновагою чи то, краще сказати, устремліннями всередині себе, бо, обираючи політика, ми шукаємо споріднену душу, отож маємо при владі практично себе… Ми – корінчики одного великого дерева Життя. Ми всі його годуємо й живимо своїми маленькими началами…

Присутні з повагою дивилися на рабе й Давида.

– Так, тільки обирали й мали, – підкреслено в минулому часі сумно уточнив адвокат Еліаш. – Коли мова про Давню Грецію чи сучасні Британію, США. Ми ж не обирали ні Сталіна, ні його служак…

– Життя рідко справедливе, та в наших силах подбати про зміни, що починаються з роботи над своєю душею…

– Дякуємо, рабе: тепер ми будемо більше думати про свою Нешому, – сказала Мірочка.

– Ах ти моє янголятко! – вкотре замилувалася внучкою бабуся Циля.

Далі звучали веселі єврейські пісні, і півкварталу мало теж піднесений настрій від мелодійного багатоголосся «Хаве-нагіли»…

О четвертій недільного ранку дрібненький камінчик легенько стукнув у шибку спальні Давида: Збишек із вудками кликав товариша на рибалку. Хлопці швидкими кроками прямували по сонному Львову в бік Полтви. Щебетливий Збишек сипав цікавими історіями зі свого шкільного життя, а Давид зацікавлено слухав, бо йому відкривалися нові, не властиві приватній школі реалії, які потребували довгого філософського перетравлювання.

– Діло було після Великодня – а ти знаєш, що в нас на свято вітаються «Христос воскрес!» – так от, на географії питає вчителька Янека: «Хто відкрив Америку?» – ну, та то вже всі горобці процвірінькали, а йому щось перемкнуло, візьми та й ляпни: «Христос Колумбус!» А якось на арифметиці він сів на книжку, щоб на контрольній списати… І що ти думаєш? Не поталанило бідаці – учителька її забрала; а коли підходить вдруге, він опускає очі під її пильним поглядом на свій стілець і каже: «У мене там нічого немає!» Вона йому так ядуче: «Співчува-а-аю!» Ми всі від сміху під столи полізли… Тільки втихли, а він каже: «Але ще виросте!» Ту контрольну ми вже писали наступного разу… А потім учителька його сповідає, сповідає й каже: «От ким ти хочеш стати, як виростеш?» Янек думав-думав: «Не знаю…» – каже. Учителька старається далі: «Ну, а що тобі найбільше зараз подобається?» А Янек у моменті: «Дівчата!» А у вас такі трафунки є?

– Таких цікавих нема, бо тільки вчитель до когось скаже: «Юначе, та ваші знання такі мізерні, що вас би навіть не спалила інквізиція», то вже до школи біжить батько, виводить сина, наприклад Йосю, за вухо зі словами: «За що я плачу свої гроші?» – і на завтра Йося так усе знає, гейби сам написав енциклопедію!

Так, весело розмовляючи, хлопці дісталися із Замарстинівської до неширокої річки Полтви. З усіх своїх талантів Збишек талант рибалити вважав найбільшим, і кожної неділі він удосконалював його, випробовуючи все нові наживки: від дощових хробаків до бридких личинок м’ясної мухи – їх він викохував у кусочку м’яса, заниканому на балконі (а сусіди все не могли допетрати, звідки сморід і рій зелених мух, і Антон із нижнього поверху затято бештав[4] свою жінку за порядки, і горопаха з виряченими здивованими очима цілими днями пуцувала[5] і без того чисті вікна й кухню); виварював різні смачні, на його думку, рибні пригодівлі: жовтий розсипчастий горох сусідив із баночками вареної перловки, в інших був хліб, политий конопляною чи лляною олією, який подеколи ставав закускою батька, та тісто, замішане з ваніллю чи корицею. На сома він припасав зіпсуті залишки м’ясних страв, але таке траплялося рідко, бо зазвичай усе успішно з’їдалося. Збишек досконало знав, що щуку найкраще ловити на живця в березні й листопаді – тоді вона найсмачніша й активно ходить по всій річці, а не ховається, як влітку, в очеретах і корчаках; лина – по зарослих ряскою місцинах, а плотичку – біля дерев’яних опор мостів; сома – уночі по глибоких ямах на здохле кача чи гуся… Такі практичні знання часом були безцінними для виживання його небагатої сім’ї, бо, окрім постійної присутності на різдвяному й великодньому столі фаршированих рибин і дотримання вимог посту, спіймана Збишеком риба продавалася на базарі, де особливо великий попит на неї був по п’ятницях.

Сьогодні планувалося свято коропа, причому великого, бо наживкою був неповороткий травневий хрущ. Хлопці занурили гачки в тіло жука, вправно закинули вудки й стали чекати.

– Чуєш, Давиде, а чого у вас святкують суботу?

– Бо це день служіння Богу, відпочинку від рабства плоті… Бог після створення світу відпочивав на сьомий день, і ми повинні – це час для роботи над душею.

– Хм, те саме і ксьондз наш каже, тільки то стосується неділі…

– Христос воскрес у неділю, от християни і святкують неділю – так і стала різниця, – знав Давид.

– І звідки ти то все знаєш? – здивувався Збишек.

– Незнання породжує злобу, а її не можна пускати в серце… Євреям потрібно поважати традиції того народу, серед якого ми живемо, можна сказати, пристосовуватися, інакше не виживемо…

– Чому це?

– От дивися, – з мудрістю рабе говорив Давид, – ображають десь француза, чи англійця, чи американця – і вони можуть поїхати додому: у Францію, Англію чи США, а в нас такого дому нема-а-а, от і треба добре жити з сусідами…

Збишек зітхнув, подумав і з сумом сказав:

– А ми з мамою теж не можемо виїхати до родичів у Польщу: там уже німці… та й Совіти не пускають… Так що я тебе розумію… Тямущий ти, Давиде. А ким хочеш бути?

– Рабином… А може, лікарем… Вони так багато знають, що хочеться слухати і слухати, людям допомагають… А ти ким?

– А я хочу стати великим артистом!

– Я впевнений, що ти ним будеш, у тебе гарно виходить!

Молочний туман парував під першими променями сонця, день обіцяв бути погожим, на обрії не було ні хмаринки. Але з протилежного, західного, боку неба чувся якийсь гул, звуки грому.

– Дивно якось: грім є, а блискавки чомусь не видно, хоча мала би… – уголос подумав Давид.

– Дивись, дивись, у тебе клює! – Збишек допоміг Давиду підсікти важкого коропа.

За дві години в кожного був солідний улов. Хлопці зазбиралися додому, і тут у небі з’явилася група літаків. Серця всіх тогочасних хлопчаків з рідкісною появою й одного літака в небі завмирали; все-все – хай там що: чи футбол, чи рибалка, чи запекла бійка – негайно припинялося диким криком: «Диви, диви, літак!», і всі гіпнотично хвилин п’ять спостерігали механічне диво завбільшки з муху, іще п’ять – слід, який воно лишило на небесах… Коли вертали погляди до землі, то в кожних замислених очах читалося бажання стати пілотом. А тут небачене й нечуване: аж цілих вісім літаків! Хлопці довго й захоплено обговорювали подію та уявляли заздрість однолітків, коли розкажуть їм про побачене…

Друзі неквапно рухалися довгою Замарстинівською аж до центру й зауважили, що щось змінилося у Львові: завше недільно розслаблене, усміхнене, святково одягнуте місто, з людьми, які неквапливо розтікалися між численними церквами, костелами й кірхами, було, незважаючи на сонячну погоду, майже безлюдне; групки чоловіків щось розгублено й схвильовано обговорювали.

Давид відчинив двері свого помешкання й злякався незрозумілих схлипуючих звуків із глибини кімнати: тато й дідусь сиділи бліді й задумані, а всі жінки сімейства аж позапухали від сліз. Естер кинулася до сина, міцно притиснула його до себе, плачучи.

– Що, що сталося? – не міг допитатися Давид.

Ніхто не міг вимовити страшну новину, лише Мірочка прошепотіла слово, значення якого не розуміла зовсім, але з реакції старших уявляла собі якогось невимовно страшного звіра: «Війна…»

Естер учила дітей, що з усіх ситуацій завжди є вихід, а лиття сліз допустиме лише в двох випадках: або коли вмирає хтось із близьких, або коли щось дуже болить – решта не вартує сліз, бо ж нема більше на світі такого, чого не можна було б виправити… Та те, що насувалося на них, уже було випробуване на людях, які залишили все, що мали в Польщі, і рятували життя втечею за Західний Буг. Вони розповідали такі жахи, які не друкували в газетах і не говорили по радянському радіо: облудна радянська гуманність уклала договір із нацистським звіром – навіщо ж компроментувати друга? Прибулі люди були непотрібні – їх зразу висилали в Сибір, подалі від цивілізації, а ті, хто знайшов місце у Львові, пошепки розповідали по синагогах своїм одноплемінникам про мученицькі смерті своїх близьких і знущання з живих… Тому безвихідь майбутнього для сім’ї була очевидна. Вогнище війни палало вже майже два роки, і жертовний агнець був визначений: «Хороший єврей – це мертвий єврей» – ці слова Геббельса підписували мученицьку смерть цілому народу.

Старий Яків сидів, втупившись заціпенілим поглядом у стіну. Здавалося, що законсервований віковий біль усього єврейського народу раптом вийшов зі стіни й зараз проходить крізь нього. Аарон намагався знайти вихід і не знаходив. Приблизно через годину цілковитого мовчання Аарон піднявся й сказав до батька та Естер:

– Ходімо в крамниці, заберемо золото, буде за що жити…

Хоч якесь рішення одного дало паросток примарної надії іншим, що, можливо, усе минеться, і те, що прозвучало саме слово «ЖИТИ», вернуло з небуття дорослих членів сім’ї, бо менші, хоч і чули слово «смерть», уявляли її як щось абстрактне, що має стосунок до кого завгодно, лише не до них, не до мами, тата, дідуся Якова й бабусі Цилі… Усі троє вийшли в місто й рушили в напрямку площі Ринок. Люд на сімейних нарадах уже теж потроху оговтався. Старше покоління мало добрі уявлення про часи двадцяти-тридцятирічної давності, коли головними ворогами цивільного населення став голод і відсутність найнеобхіднішого, тому незахищені вітрини бакалій уже були розбиті й крізь них мовчки зосереджено викидалися на вулицю ящики з сірниками, сіллю, милом, крупами; і все це теж мовчки, діловито, без тіні усвідомлення гріховності свого вчинку, швидко підбиралося сірими метушливими бабками із затуманеними поглядами. Вижити хотіли всі. Усі хотіли врятувати себе й своїх близьких, і цьому сильному тваринному бажанню не було противаги моральних сумнівів…

Недобрі передчуття охопили сім’ю; але їхні крамнички ще уціліли. Згорнувши їх невеликий вміст у кошик, Естер і чоловіки поквапом добралися додому, де прикраси були розділені на три частини. Їхня функція вишуканої краси добігла кінця, тепер це було саме життя Зільберманів; одну частину слід було закопати, другу – сховати в нетрях будинку, а третю жінки тремтячими руками почали зашивати в підкладку й складки буденної одежі кожного члена сім’ї – так, щоб при промацуванні сховане збігалося з вузликами й припусками тканини.

Увесь наступний тиждень був мов погане гарячкове марево… Розмірене життя з його звичними справами було вже і недоречним, і видавалося якимсь забутим тривалим і щасливим фільмом; Давид, прокручуючи його в голові перед сном, мав надію, що зранку, як він прокинеться, усе повернеться назад. Та годинники невпинно штовхали час до жорстокої точки неповернення. Давид пригадав, як мама розповідала йому й Мірочці притчу про те, що люди дуже довго просили в Бога дати їм талант знати своє майбутнє й нарешті отримали його: пекар, який знав, що через рік помре, перестав пекти хліб; орач, знаючи, що град виб’є врожай, не засівав поле; лікар, який не хотів моральних мук через смерть пацієнта на десятому році практики, перестав лікувати людей; дівчина не виходила заміж, бо боялася народження мертвого первістка; люди перестали віддавати дітей до школи, бо «нащо тобі знання, як ти маєш бути гончарем чи римарем»; учені, боячись бути осміяними й знаючи сумне майбутнє своїх винаходів, припинили над ними працювати… – так усі намагалися уникнути болю й горя у своїх долях… А в результаті світ спинився: не народжувалися діти, стражденним хворим не було кому допомагати, не було їжі, бо мало хто хотів щось робити, не розвивалася наука – і люди знову звернулися до Бога: «Забери свій дар провидіння назад, не хочемо більше знати майбутнє – інакше ми всі вимремо!..»

Давид з особливою гостротою тепер розумів смисл цієї притчі: він ще не бачив ворога, він ще не бачив боїв, існувало лише знання невідворотності війни, того, що вона буде й вона близько, – а він стільки читав і вчив про різні війни в школі, – і це майбуття пригнічувало й не дозволяло думати про щось інше. Проте він підозрював, що вчити сухий текст підручника з датами боїв, статистикою жертв і втрат – це одне, а бути складовою цієї статистики і в центрі події – це не просто щось зовсім інше. Це те, що принесе набагато більше біди й, вочевидь, буде набагато гіршим для людей і для його сім’ї, ніж написано в книжках… Але якщо майбутні невідомі поки що страждання, розчаруванння й помилки – це ціна, завдяки якій відбувається вдосконалення людей і суспільства, то куди веде людей війна, за яку платять найвищою ціною – людськими життями? – думав Давид і не знаходив відповіді. Чи було добре воїнам Олександра Македонського, їхнім матерям і родинам? Напевно, що ні: кому добре пішки чи в незручному сідлі намотувати по горах і пустелях тисячі кілометрів і їсти один раз на день… Хм, усе-таки цікаво, а в чому було їхнє «добре» – те, що давало їм сили бути слухняними й витривалими? Невже ті кілька монет, які їм платили за службу? Але це всього лиш метал, за який вони зрідка купляли ті задоволення, що можна було мати з меншими муками й частіше… А які добрі речі здобули піддані Македонського? Та й сам він прожив небагато… Чому той, хто вбив одну людину, називається вбивцею, а той, хто тисячі, – видатним полководцем? Тепер хлопчина оцінював його не як великого в історії чоловіка, а як одного з тих численних грішників, які поламали долі багатьох людей; напевно, у сім’ях тих, хто написав про його велич, ніхто від нього не постраждав, бо тоді написали б про нього інше… Та чи не були грішниками й ті, хто оспівував їхні подвиги й називав злочинців і користолюбців видатними полководцями, годуючи примарним бажанням прославитися нові покоління тиранів, які теж ходили до школи й вивчали історію?.. А що стало кращого в Європі під час і після Першої світової? Хіба з’явилися нові відкриття, нові храми, нові підприємства, нові люди?.. Ненароджені діти, знищені міста… Давид згадав одноногого шевця, який жив коло Збишека, інваліда війни, – його світ був обмежений лише власним подвір’ям; він до всіх горнувся, як до рідних, бо в нього не було сім’ї – не встиг до призову. А щонеділі напивався до безтями й усе щось викрикував і плакав – самотньо було бідолашному. Не любив він неділь. Про нього не писали в підручниках, бо його поламана доля була пилинкою на шляху війни, та його життєвий біль був реальним, і, напевно, не для цього болю він народився, – роздумував хлопчина. Та якщо невдачі нас навчають і дають нам досвід, роблять сильнішими, то чого навчає шевця його ампутована нога? Відповідей не було…

Бабусю Цилю перестало будь-що цікавити; вона більше не начищувала своїх улюблених баняків і срібних сервізів, а сиділа біля дідуся Якова – у того стався серцевий напад; старого не можна було рухати, тому сім’я навіть не намагалася виїхати з міста, та й то було нереально: поїзди були набиті вщент, а дорогою їх бомбили… Мірочка теж сподівалася, що все минеться, як тривалий зубний біль після візиту до стоматолога, і йтиме добре далі, як і до тієї зловісної неділі. Вона не відходила від бабусі, притискалася до неї і все мовчки погладжувала стареньку по руці, а любляча душа Цилі летіла в думках до самого Бога з проханнями повернути час назад або врятувати хоча б онуків… Аарон не підозрював, що в його спокійної та стриманої Естер стільки сили волі: у прагненні якнайкраще підготуватися до неприємних часів жінка з талантом шахіста намагалася передбачити можливі труднощі побуту й хотіла запастися крупами, сіллю та висилала чоловіка на пошуки борошна, дров. Але таку підготовку робили всі в місті, і дістати щось стало неможливо, грошей ніхто не хотів – вони стали папіряччям; у хід пішло золото.

Днів за два прийшла Ядвіга, жінки обнялися й довго мовчки плакали.

– Я буду вам і далі допомагати, Естер. Не за плату, ні… Можете на мене зі Збишеком розраховувати, – твердо пообіцяла Ядвіга.

– Спасибі, Ядвіго, – стримано подякувала розчулена Естер. – Якщо маєте як, допоможіть дістати дров, Давид і Аарон підуть з вами.

Чоловіки принесли додому по лантухові дров – ще одна крихта надії на краще з’явилася в душі Естер. Надія – єдине, що могло зігріти в цей гнітючий час очікування відповіді на запитання, яке кожен ставив сам собі: «Чи виживу? Чи виживуть мої діти?» І навряд чи хтось був готовий почути правдиву відповідь Бога на це запитання. Краще не знати… Краще сподіватись…

Останній сімейний Шаббат був для родини невеселим і дуже скромним; на околицях Львова вже чулася стрілянина. Люди по-різному очікували приходу німецького війська: хто з цікавістю глядача в театрі, хто з острахом і тривогою, а хто з відкритою усмішкою й надією на краще, ніж за Совітів, життя. За той короткий відтинок двадцятого століття Львів відносно спокійно ставився до численних владних перепорядкувань: австро-угорська влада дбала про будівництво доріг, добротних будівель, дотримання законності, а під час Першої світової – про евакуацію не те що міського, а й навіть сільського люду подалі від лінії фронту; польська влада теж була на високому щаблі державності й намагалася продовжувати традиції попередників, проте вже при ній українці відчули сильне утискання своїх мовних і освітніх прав: українських шкіл майже не було, навчання у вишах велося виключно польською мовою. З уст в уста переповідали галичани історію про першого медика-українця, якому вдалося закінчити медичний університет… Навіть з тієї радості у Львові сталася демонстрація, бо то була така дивина, яка не вдавалася до того нікому. Тільки-но який українець вступав із великими муками – бо говорити треба було лише по-польськи, а знати – більше, ніж студент-поляк, – як його намагалися з презирством виштовхнути: не місце холопу й бидлу серед докторів; минав рік, два, від сили три і – прощавай, альма-матер, і ви, численні телята й корови, продані та заплачені за навчання стражденною сім’єю невдахи-спудея… І розповідав той перший щасливчик своїм дітям і онукам повчальну історію свого лікарського навчання, яку варто було би знати всім медикам, як клятву Гіппократа, – ще й з огляду на те, як фест[6] потрібно медику вчитися.

Приходить юнак на екзамен, витягує білет «Хвороби вуха», розповідає добру годину, старий професор-поляк уважно вислуховує, а потім запитує:

– Які сторонні предмети можуть потрапити у вухо?

Студент перелічує:

– Квасолина, горох, цвяшок, сірничок, бджола, оса… – Для студента-поляка вже було б достатньо, та є одне цікаве «але»…

– Добре, а ще що?..

Студенту іспит не зараховано, та є ще право двічі перескласти; він іде в бібліотеку, читає всю медичну літературу, починаючи від Давньої Греції, причому вчить все-все, що не довчив першого разу.

Приходить на екзамен удруге:

– Що може потрапити у вухо?.. – Склерозу, на жаль, професор ще не мав.

Знову іде довжелезний перелік від студента про всі вушні прикрості від античності до сьогодні.

– Добре, а ще що?..

Іспит знову провалено. «Ну все, – думає бідолаха, – от і моя наука добігла кінця», – і ціле літо штудіює все, що тільки може знайти. Приходить у серпні на останнє перескладання.

– Що може потрапити у вухо? – і в’їдливий викладач, попиваючи каву, з незворушністю ситого пітона хвилин сорок слухає хлопця. – Добре, а ще що?..

Сполотнілий юнак більше не мав відповіді… Але, напевно, професор гарно відпочив і був у гуморі, тому сам сказав те, чого бракувало: «Блоха!» – і зарахував екзамен.

І виявляється, що професор у своїй прискіпливості взагалі-то був правий: симптоми попадання мікроскопічної блохи дуже цікаві. Вони нагадують ритмічні удари молотком, бо блоха підскакує і вдаряється об барабанну перетинку, що доводить хворих до психічних розладів, навіть до самогубства…

Українці плекали надію про відновлення своїх прав завдяки власній державності, але всі їхні спроби розбивалися об амбіції й міць сильніших країн. Радянська влада, хоч і недовго побула на теренах Західної України, встигла більше насолити її жителям, ніж австро-угорська й польська разом узяті, тому, знаючи про прихід німецької армії, звичайний люд підсвідомо й наївно сподівався на повернення часів а-ля Польща чи а-ля Австро-Угорщина.

Чужинці з’явилися в центрі Львова 29 червня, близько одинадцятої години. Рослі, зі змученим і байдужим поглядом, солдати впевненим і широким кроком йшли по львівській бруківці. У грубих рисах обличчя виділялося масивне квадратне підборіддя, яке в комплекті з широкими касками уподібнювало їх до непередбачуваних бульдогів. У спекотному повітрі стояв важкий запах поту від непраного одягу з металевою домішкою, яка виходила від нагрітих автоматів. Давид і Збишек стояли в натовпі, спостерігаючи за вояками й реакцією громадян. Дехто радісно кидав під ноги солдатів букети квітів; дехто, як і Давид, нагадував стиснуту пружину; інші дивилися без емоцій.

Коричнева маса отрутою повільної дії влилася в тіло Львова; кілька днів вона відновлювала сили й пильно роздивлялася перед початком смертельної трапези. У четвер і п’ятницю на тумбах і кутах будинків замерехтіли оголошення нової влади.

Захеканий Збишек прибіг до Зільберманів зі страшною новиною:

– Вам краще не виходити з хати… Усюди написано, що євреї винні у вбивстві кількох тисяч українців і поляків… що євреї розпалили війну, а німці прийшли захистити… І всюди заклик… вбивати євреїв, – важко видихнув хлопець.

Аарон заціпенів: ось він, початок… Початок кінця їхнього тихого й розміреного життя… Естер зорієнтувалася швидше, чим найперше загрожує така новина, і попросила хлопців і чоловіка розвернути шафи до вікон. Довго чекати не довелося – нова влада підло підбурила й благословила початок антиєврейських погромів.

У кожному суспільстві є особлива антисоціальна й паразитична каста, що стає гидким уособленням гірших зразків людських якостей, а наготу свого життєвого девізу «Як так зробити, щоб нічого не робити» прикриває цинічними ерзац-цінностями на кшталт «Я – Робін Гуд життя», «Грабуй награбоване», «Не для того мамка мене на світ привела, шоб я тяжко працював», «Чому в нього є, а в мене нема? Бог же велів ділитися». Людина – представник хоч і вищий, але все-таки тваринного світу, та й від античних часів відома створена мудрецями класифікація людей за найколоритнішими тваринними типажами: бачимо людей-левів – хоч і хижих, але благородно відкритих у своїх намірах, і зайців з життєвим кредо «Моя хата скраю, я нічого не знаю», і мерзенних хробаків – «Як скажете, панове», а є й шакали та гієни – боягузливі перед сильнішими і безжальні зі слабшими й беззахисними; а повний місяць, що стоїть на небі під час їх народження, дарує їм душу дволикого Януса – людську й вовкулаки. Людська – для того, щоб жити в людській подобі, вовча – щоб з’їсти власне людське і завдати болю чужому…

Чи то був вищий помисел у їх появі – бо, як красу троянди оцінюють порівняно з будяком, а нам знання того, що добрий вчинок є добрим, дає мерзенний для порівняння, – чи не послані такі люди з вовчими помислами для кращої оцінки нами повсякденних радощів звичного життя?.. Хоча, швидше за все, Бог занедужав, а його справи спритно перебрав сатана…

Гопники у Львова були і власні, і ті, що прибули з інших міст Радянської України, замітаючи сліди чи в пошуках нового прибутку; поява антиєврейських оголошень утішила їх можливістю добре поживитися у відкритий спосіб; до них радо приєднувалися ті, кому вже недостатньо було домашнього садизму щодо затурканих дітей і побитих дружин і хто нарешті знайшов узаконений привід виплюснути природну лють на «справжніх» винуватців їхньої сімейної й життєвої незгоди. Бо чорні підозри, що не вони, а якийсь паскудний і невизначений Хтось винен у всіх дражливих моментах нікчемного буття: пісній зупі, дірявих черевиках, пліснявих стінах – роз’їдали й водночас виправдовували власні амебні душі. Далі долучалися ті, хто не мав засобів до проживання, а також бунтівні підлітки, у яких примусово забрали релігійну, а натомість дали малозрозумілу у своїй пишномовності ленінську мораль, яка чомусь розходилася з її ділами, – тепер усі вони знали причину своїх бід. Один-два дні обговорення на вулицях геніального винаходу німецької пропаганди – а стріляв він прицільно до того і в Німеччині, і у Франції, і у Польщі – об’єднали однодумців у нові чорні сотні; голодний шлунок множив злість на вже визначеного ворога в рази.

Темні штори помешкання Зільберманів тепер не відкривалися на день – вони підсилювали поминальні настрої деморалізованої родини за щасливими днями. Естер плела біля ліжка хворого Якова – це заспокоювало обох; Циля на кухні розв’язувала складну математичну задачу, як із нічого приготувати щось; Давид із батьком неспішно грали в шахи, а Мірочка, молоденька квіточка, усім єством тягнулася до світла й у шпарину спостерігала за життям малолюдної вулиці. Несподівано з-за рогу вулиці з’явився великий натовп – не такий по-цирковому святковий, який Мірочка бачила вже двічі: на перше травня і на сьоме листопада, – а чорно-сірий, з похмурими чоловіками. Юрма час від часу спинялася, підносила голови, роздивлялася по будинках і видавала рев розлюченого голодного звіра. Звір випльовував град каміння у вікна єврейських будинків – і шибки тріскали й осипалися.

Кілька дужих чоловіків виволокли на бруківку сусідів, сім’ю пекаря Гартмана, узяли їх у щільне кільце – видавалось, що вони разом ногами місять по тілах велетенську діжку тіста… Страшні крики Гартманів скоро стихли… Найшвидше замовк руденький Сашка…

Скам’яніла Міра нарешті ожила:

– Дивіться, дивіться – убивають!

Сім’я заметалася по кімнатах, шукаючи сховку, батько й Давид швидко підсунули важку скриню під двері, зверху пішов обідній дубовий стіл… За хвилю – дикі вигуки: «Ю-ю-ю-ди! Смерть жида-а-ам!», важке дихання і гуркіт ціпків і сокир по дверях, розбита шибка… Естер обняла дітей так міцно, що тіло аж звели судоми. «Боже, врятуй… Боже, врятуй… Боже, врятуй…» – безконечний уривчастий шепіт бабусі Цилі перекрився болісним стогоном старого Якова.

Міцні двері з топленого дуба й три австрійські замки витримали натиск чорносотенників, і вони вдовольнилися новою жертвою по сусідству – самотньою викладачкою хімії з університету. У голодний натовп полетіли її пожитки: крісла, подушки, простирадла, отримуючи нових власників, книжки теж розбирали – буде чим розпалювати грубку… А господині – «Будеш знати, як треба язиком заробляти» – наказали мити грубі цементні сходи – лизати їх язиком. На третій сходинці стертий язик почав лишати криваві сліди… Знущання тривали, юрба була і режисером, і глядачем дійства. Підгодована стражданнями інших, звірина згадала свою тваринну сутність… Виникали нові ідеї нелюдських мук, жертви мучились, звірина міцніла…

Аж уночі сім’я заворушилася зі своїх кутків. Естер запалила свічку, і всі навшпиньки по хрустких крихтах скла поволі почали рухатися.

– Живі… живі ми… Дякуємо тобі, Боже… – відсторонено шепотіла Циля.

Не думалося тієї миті, яке ж то життя чекає на них далі, навіть п’ять хвилин життя – це все ще життя, це шанс… Аарон зі скляним поглядом стояв біля ліжка батька; той після пережитого спав із розслабленою посмішкою, лиш рука звисала до підлоги.

Циля поспішила до чоловіка:

– Якове, золотий мій, як ти? Спить… Ну, хай відіспиться, бідненький…

– Мамо… тато… помер, – видихнув Аарон.

Усі життєві сили Цилі вже вийшли… Старенька змучено затряслася в тихому плачі…

– Мій найдорожчий… як ти так… коли… пробач, що не була біля тебе…

Естер і діти широко розплющеними очима заціпеніло дивилися в нікуди. При місячному сяйві Аарон омив покійника й зняв усі прикраси; потім одягнув батька; на лице поклали шапку, тіло прикрили білим простирадлом; кожен надірвав на собі з лівого боку від шиї вниз одежу – символ жалоби, сім’я пошепки проказала молитву, а далі… Уже ніхто не знав, що далі: на цвинтар занести його в розбурханому місті неможливо; друзі й сусіди теж не прийдуть… Що, що робити з тілом батька, як виконати святий синівський обов’язок?..

Давид згадав про вірного друга:

– Я перебіжуся до Збишека… Він щось придумає…

І хоча мати була проти, іншого виходу не було. Втискаючись час від часу в чорні камені стін неосвітленого місяцем боку вулиці, Давид добіг до помешкання Збишека, кинув камінцями у вікно – той виглянув і швидко забрав Давида всередину…

– Давиде?.. Щось сталося? – вийшла заспана Ядвіга.

Вона вислухала ситуацію, швидко й рішуче зібралася, підняла сонного чоловіка; у дворі взяли невеликий дерев’яний візок, яким возили дрова й хмиз, лопату. Щоб візок не торохтів по бруківці сонного міста, його несли Збишек з Іваном. Ядвіга не впізнала затишного й чистого, а нині знищеного дому; усі троє перехрестилися й проказали навколішках «Отче наш» – смерть же не має національності… Покійний Яків байдуже лежав на бідній колісниці, а сім’я прощалася з ним, відчуваючи нестерпні муки совісті…

Естер у темряві дала Ядвізі невеличкий пакунок:

– Візьми – це гроші. Вам знадобляться. У вас більше шансів вижити…

Сім’я Ядвіги, прикривши тіло на візку дровами, вирушила на єврейський цвинтар, і на світанку Яків потрапив у своє останнє житло… А неподалік будинку лежали тіла Гартманів і закатованої викладачки – їх не було кому навіть забрати.

– Не можна так… Пішли, Давиде.

Аарон із сином ножами й кочергою викопали у внутрішньому дворику неглибоку яму, туди перетягнули й поховали тіла… Вимучені жінки проказали поминальні молитви над сусідами; новий день уже сходив над покаліченим містом.

Минув тиждень відносного спокою. Родина не виходила з будинку; із-за важкої штори, що вільно теліпалася на вітрі, долинали крики євреїв – їх хапали просто на вулицях німецькі солдати й волочили в тюрму Бригідки на вулиці Казімєжовській і там, як розсадники комунізму, піддавали нелюдським тортурам; крики не гасилися навіть товстезними стінами…

Збишек потай прибіг увечері й розповів про те, що бачив: майже дві тисячі вимучених і закривавлених людей перевели на вулицю Пелчинську й розстріляли.

– За що? – не міг уторопати Давид.

– Адже це люди… – У синіх очах Міри теж застигли нерозуміння й жах.

Лише старші члени сім’ї з болем і знанням гіркої правди мовчали й не знали, як пояснити ту правду дітям, бо не було в ній ніякої життєвої логіки… Бо те, що ненависне людям, завше знаходять у євреях… Як пояснити те, чому білі люди потребували довгих століть для кращого сприйняття чорношкірих, а ті погано сприймають у своєму середовищі білих… Чому турки на початку століття вирізали мільйон вірменів… Чому англійці знищили всіх аборигенів Тасманії… Чому?.. Звідки ж ця ненависть, яка завше знаходить доброчесну маску облудного виправдання… Корені її – у тваринній сутності людини: як білого лева виганяють із прайду, бо він – інакший; як однакові лелеки – чорний і білий – не перемішуються, хоч відрізняються лише кольором і місцем проживання, бо вони – інакші… А інакшого у тваринному світі заведено з’їдати… Або виганяти… Де вона, та хитка межа між людською і тваринною частинами душі? Як так легко вона пересувається, що і не помічає людина, як не стало людського в людській оболонці?.. А може, і помічає, бо піднімає себе у власних очах дурними поясненнями безглуздих вчинків, а там, де важко пояснити звичайну заздрість, гнів, ненависть, вішає табличку інакшості… І не містять Заповіді Божі, однакові і для іудеїв, і для християн та дуже подібні до них мусульманські та буддистські наказу ненавидіти інакшого, а лиш любити ближнього свого. Та в момент ненависті приходить затьмарення душі, бо він – ІНАКШИЙ. Слова, слова, слова… Як добре, що вас так багато й вашою пишною одежею люди можуть прикрити ницу сутність своїх істинних думок і вчинків!