Читать книгу Космічні мільярдери - Тим Фернхольц - Страница 5

Навряд чи Маск був єдиним підприємцем-мільярдером, який прагнув перевернути космічну промисловість. З іншого боку, складалося враження, немов усі, хто чогось досягнув у галузі споживчих технологій, шукали як укласти трохи грошей і часу в далекосяжне космічне підприємство. Більшість із тих ентузіастів – попри всі попередні успіхи у торгівлі – не впоралися із жорсткими випробуваннями ракетного бізнесу. Усе товариство космічних ґіків, які підбадьорювали, критикували й часто працювали на цих людей, із перших рядів спостерігали за тим, як заможні мрійники різних штибів, від банкірів до колишніх астронавтів, намагалися побудувати бізнес у космосі й зазнавали невдачі.

Чимало з тих мільярдерів були вихідцями з Кремнієвої долини й технологічного сектора. Більшість із них досягли успіху, створивши прибутковий бізнес, хоча їм і торочили, що їхні плани непередбачливі та сумнівні з фінансової точки зору, або ж просто нездійсненні. Вони, своєю чергою, зуміли переконати інших людей укласти свої гроші та час у ризиковані ідеї, які згодом відплатилися сторицею. А ще вони розуміли тенденції розвитку технологій, зокрема в телекомунікації та Інтернеті, які б спрямували приватний капітал у ракетний бізнес.

Промовистим прикладом для розуміння зростання інтернет-компаній у Сполучених Штатах на зламі століть є те, що урядові технології налагодження зв’язків охопили і приватний сектор. На підйомі комп’ютерної мережевої революції, яку підтримували потреби Міністерства оборони, дехто заробив чималий статок. А чи не могла така ж прибуткова екосистема зародитися з мільярдів доларів, які NASA витрачало на розвиток космічних технологій?

Початковою відповіддю було категоричне «Ні».

Коли в 1990-х роках розквітнув інтернет-бум, його світочі швидко побачили, що з’єднання з Інтернетом через телефонні лінії не передаватиме дані задосить швидко до всіх аудіо-та відеопристроїв, появу яких вони вже передбачали в майбутньому. Їм також кортіло позбутися дротів і віднайти бездротове рішення. Хоча оптико-волоконні кабелі почали передавати основну частину інтернет-трафіку, їх контролювали телекомунікації, бізнес був чітко регульований і вимагав чимало робочої сили і технічного обслуговування. Чому б не залишити всі ці земні проблеми позаду й не перемістити мережу в космос?

На той час комерційні супутники вже існували, але надто висока вартість обмежувала їхнє використання розважальними компаніями для транслювання наживо телевізійних шоу і спортивних подій для загалу. Винесення супутникової комунікаційної мережі на орбіту було значно складнішим технологічним викликом і вимагало величезних обсягів капіталовкладень. Однак установи, здатні інвестувати в бізнес мільярди доларів, тяжіли до консервативного боку. Але коли акційний ринок за «Microsoft», «Netscape», «Pay Pal», та «eBay» здорожчав, це створило клас осіб зі значним обсягом чистого капіталу, які вважали, що зрозуміли технологію і були цілком готові ризикнути.

Одним із перших почав діяти Білл Ґейтс, який у 1975 році разом зі своїм другом дитинства Полом Алленом співфінансував маленьку компанію під назвою «Micro-Soft». У дев’яностих вона вже переважала у цифровій економіці майже на рівні монополії. Під керівництвом телекомунікаційного підприємця Крейґа Маккау та за підтримки саудівського принца Аль-Валіда бін Таляля, Ґейтс профінансував компанію під назвою «Teledesic»³. Нова компанія мала запустити й керувати величезною мережею із сотень комунікаційних супутників. Це сузір’я супутників надавало б послуги передачі даних і голосу споживачам по всьому світі, переступивши звичайні наземні телефонні лінії немовби орбітальний гігант.

Але цей далекосяжний задум закінчився банкрутством ще до запуску бодай першого супутника. Досвідчені співробітники проекту списували невдачу «Teledesic» на низку труднощів. То була ідея, котра випереджала свій час і тоді ще просто навіть не існувало технологій, які б дозволяли будувати й запускати супутники задосить дешево, щоб здійснити задумане. А ще це був доволі конкурентний ринок, адже окрім «Teledesic», інші фірми як-от «Iridium» та «Globalstar» також планували запустити великі сузір’я супутників, тому стурбовані інвестори вбачали в уже й без того ризикованих іграх неминуче самогубство. Усі три компанії розорилися, хоча через сім років «Iridium» та «Globalstar» знову з’явилися на полі як ключові гравці у супутниковій промисловості.

Увесь супутниковий мозковий центр – як і світ загалом – неабияк приголомшила поява мобільних телефонів. Доки телекомунікації підкорювали світ, розширюючи високопродуктивні стільникові мережі – наземні антени, приєднані до оптико-волоконних кабелів, захопили величезну кількість потенційного ринку для супутникових засобів зв’язку. І попри всі сподівання спонсорів «Teledesic», наземні мережі надавали послуги за значно нижчою ціною, ніж могли б запропонувати супутникові компанії. Уже за десять років ця революція стала вигідною для космічного сектора, однак на той час це було фатальним.

І останньою краплею став обвал на фондовій біржі у 2000 році, який ознаменував кінець технологічного буму. З відпливом інтернетних компаній, великі інвестори вибули зі своїх ризикованих ігор, а це означало, що ті, хто використовував вибухові речовини для запуску п’ятитонних орбітальних комп’ютерів, могли не розраховувати на легкі гроші. Якщо будь-яка з тих супутникових фірм сподівалася отримати новий прибуток, то ринки чітко дали зрозуміти, що час для цього ще не настав.

Щоб закласти підвалини для ставок на космос, слушним футуристичним часом став 2000 рік для іншого технологічного підприємця, засновника компанії «Amazon» Джеффа Безоса. Король у галузі роздрібних продажів у Інтернеті починав з аудиторії книжкового онлайн-магазину в 1996 році. У 1999 році він став Людиною року за версією «Time». «Amazon» пережив спад і процвітав завдяки вимогливому стилю Безоса і його зосередженню на помірних результатах. Він міг присвятити якийсь час реалізації власного проекту.

Коли світ увійшов у третє тисячоліття, Безос заснував нове Товариство з обмеженою відповідальністю під назвою «Blue Origin». Назва компанії перегукувалась із зародженням людства на планеті, але натякала на майбутнє деінде. Саме у цьому гнізді міцніли космічні мрії Безоса. На той час лише небагатьом за межами внутрішнього кола Безоса було відомо про новостворену компанію. І так залишалося ще впродовж декількох років. Вона перебувала в бездіяльному стані, існуючи радше як резервуар для космічної думки, аніж як інженерно-конструкторська компанія. То було потаємне місце. Ходили чутки про космічний туризм і космічні підйомники.

У 2005 році Безос зайшов до маленького офісу позаду «Radio Shack» у Ван-Горні, штат Техас, щоб зустрітися з редактором «Van Horn Advocate». Безос тільки-но придбав 165 000 акрів землі[8] у крихітному містечку в Західному Техасі (із населенням 3000 мешканців), що розташовувалося десь за дві години їзди на південний схід від Ель-Пасо. Він збирався побудувати приватний випробувальний полігон для ракет, де «Blue Origin» безпечно могла би продемонструвати свої космічні технології. А ще Безос хотів побудувати ранчо для своєї родини – усамітнений прихисток, схожий на маєток одного зі своїх дідусів, до якого він навідувався у дитинстві. Він бажав, аби місцеві мешканці, які були дещо скептично налаштовані до чужинців із великими ідеями, почули про ці плани безпосередньо від нього.

– Він розповів, що їхній перший космічний корабель має підняти трьох людей на межу космосу і повернути їх назад, – поділився зі мною редактор «Associated Press» Ларрі Сімпсон. – Але його кінцевий задум полягав у колонізації космосу.

Безос розповів Сімпсону, що збирався побудувати космодром⁴. Новини швидко розлетілися країною. Але Безос відмовлявся говорити з «AP» про космічний проект, а його речники просто стверджували, що компанія «найближчим часом нікуди не полетить». Принаймні останнє виявилося правдою.

«Amazon» уже був великим, але ще не таким Голіафом як сьогодні. Це було ще до того, як «iPhone» очолила революцію смартфонів, до «Kindle», до «Amazon Prime», до «Amazon Web Services» та до «Alexa». На цьому етапі свого існування, роздрібний продавець навіть не мав щорічного прибутку⁵, попри те, що останні чотири роки існував як публічна акціонерна компанія. Її акції подобалися акціонерам через неймовірне зростання, саме тому вона з невичерпною енергією захоплювала дедалі більшу частину ринку і навіть цілі ринки. Думка про те, що Безос присвячуватиме час і сили іншій компанії, особливо з таким невиразним майбутнім, не надто припала до душі інвесторам, які вже й так змирилися з певною його дивакуватістю. Тож після оголошення про космодром та відкриття проектно-конструкторської бази в Сієтлі, що стала першим великим капіталовкладенням компанії, «Blue Origin» перейшла в режим радіомовчання.

Рішення Безоса розповісти про свою компанію на загал за допомогою техаської несподіванки підбурював ще один надміру багатий космічний ґік, який значно більше полюбляв бути у центрі уваги. Треба визнати, тут можна назвати чималий перелік імен, однак наразі йдеться про англійського підприємця Річарда Бренсона – того самого із блондинистою цапиною борідкою, широченною вічною посмішкою та насамперед натренованим оком, аби бодай не проґавити найменшої можливості для зиску.

Бренсон та його «Virgin Group» були такі ж досвідчені у торгівлі, як і в будь-чому іншому. Ще підлітком заснувавши музичний журнал, він заробив свій статок, продаючи музику впродовж сімдесятих і вісімдесятих під брендом «Virgin», витісняючи розповсюджувачів та створюючи справжню імперію роздрібних продажів. Бренсон розширював свій конгломерат, щоб включити в нього звукозаписувальні компанії, телевізійні станції, а згодом навіть авіалінії та провайдерів мобільного зв’язку. Бренсон не був очевидним новатором продукту. Увесь його бізнес був заснований на своєрідних брендах для молодіжної культури і на власній неординарній особистості Бренсона. А в 2004 році він побачив у космічних польотах можливість подорожей людей до інших планет.

На той час існував лише один випробуваний у польоті транспортний засіб, фінансований приватним сектором, що міг доставити людей у космос. Він мав назву «Space Ship One» і в 2004 році здобув «Ansari X Prize» за те, що впродовж двох тижнів двічі вивів людину з атмосферної оболонки

планети.

Приз був розіграний у дусі великих авіаційних викликів 1930-х років. Як і у випадку Чарлза Ліндберґа, який свого часу перелетів Атлантику, підбурений великим грошовим призом, перед цим заплативши пасажирам на борту. Спонсори цієї нагороди сподівалися спонукати розвиток космічної торгівлі. Для фінансування премії, її організатор Пітер Діамандіс заручився підтримкою Ансарі – заможної родини, яка перебралася до Сполучених Штатів під час іранської революції. На початку дев’яностих Ануше Ансарі, на той час співробітниця «MCI», переконала свого чоловіка і дівера створити нову компанію під назвою «Telecom Technologies Inc.», яка б постачала програмне забезпечення для управління зростанням цифрових мереж. Час для цього був сприятливий, і їхню фірму на піку інтернетної бульбашки придбав конкурент, віддавши за неї 1,2 мільярда доларів, завдяки чому родина стала занадто заможною. Придбавши страховий поліс, наданий «X Prize» у 2002 році, через два роки Ануше стала першою іранкою в космосі, коли заплатила заявлені 20 мільйонів доларів за те, щоб провести вісім днів на Міжнародній космічній станції.

«Space Ship One» сконструював Берт Рутан – легендарний інженер, якому довірили будівництво одного з найновітніших літаків в історії. Він був дивакуватим, одержимим надміцними і надлегкими матеріалами, виробленими зі сплетених карбонових волокон, новатором у той час, коли багато хто в цій галузі ще не був готовий довіритися новим сумішам замість перевірених металів. Пол Аллен із «Microsoft», прагнучи й собі вкласти гроші в космічну галузь, захопився спробами Рутана завоювати приватну премію за політ у космос і підтримав його інвестицією в 20 мільйонів доларів.

На відміну від інших космічних інженерів, Рутан зазвичай залишався однією ногою у земній атмосфері. «Space Ship One» – це космічний літак. Це термін на позначення транспортного засобу, здатного досягнути космосу шляхом ракетного прискорення, але який також має крила, для створення підйомної сили, завдяки чому він може літати в атмосфері як аероплан. Саме космічний літак можна побачити на світлині, де космічний шатл після закінчення позаземної місії приземляється на злітно-посадкову смугу. Деякі космічні інженери вважають неефективним розробляти транспортні засоби для обох оточень, бо це ніби створювати космічну капсулу, яка на парашуті спускається на Землю. Хоча Рутану подобалися пілоти. Його літальний апарат був розроблений для того, щоб його скидали з літака для економії пального в подальшому польоті. Сконструйований на замовлення материнський корабель доставляв космічний літак на висоту майже дев’ять миль[9] і відпускав його, а потім пілот запускав ракетний двигун і покидав земну атмосферу.

Бренсон уже володів авіалінією і збагнув, що розуміється на всаджуванні задів на сидіння для регулярних перельотів, тож разом із «Scaled Composites» Рутана створив спільне підприємство «The Spaceship Company (TSC)». «TSC» мала збудувати більшу, вдосконалену версію літального апарата для регулярних пасажирських перевезень. Задля цього він запустив новий бренд – «Virgin Galactic». Йому уявлялися щоденні операції, коли семеро космічних туристів підіймалися б на борт, подорожували до межі космосу, насолоджувалися б кількома хвилинами невагомості та неймовірними краєвидами, а потім поверталися для приземлення.

Не оминаючи жодної можливості опинитись у центрі уваги, Бренсон радо почав рекламувати новий бізнес «Virgin Galactic». Він продавав квитки на подорож до космосу вартістю 250 тисяч доларів за місце, придбавши їх також для себе та родини, а потім накинувся на знаменитостей як-от Том Генкс, Анжеліна Джолі та Стівен Гокінґ. Перші польоти були заплановані вже на 2007 рік з нового «космодрому» в Нью-Мексико. Зважаючи на відносно короткий час, за який удалося здобути «Ansari X Prize» – між оголошенням і виграшем минуло менше восьми років – перетворення розробки у джерело збагачення видавалося досить таки буденним інженерним завданням. Це було в 2004 році, і космічна доба, яку американцям обіцяли десятиліттями, здавалося, нарешті була не за горами.

Коли з’явилася «Virgin Galactic», компанія Маска «Space X» працювала лише декілька років і вона заледве була чимось більшим за групку ентузіастів. Вони все ще планували тестовий політ своєї першої ракети «Falcon 1». Здавалося, «Virgin Galactic» повинна була першою дістатися ринку приватних польотів у космос, адже мала вже перевірену розробку, дієвий план продажів і пристрасного мецената гідного газетних заголовків.

Чому ж тоді Безос, чия космічна компанія випередила їх обох, вирішив відкрити її плани та сміливі капіталовкладення у 2005 році? Цікаве запитання, зважаючи на відсутність попередження та очевидних подальших дій. На відміну від Маска чи Бренсона, Безос не мав зухвалого темпераменту комерсанта і не прагнув завоювати увагу публіки та преси. Головним чином він був виконавцем, системним менеджером і стратегом. Хоча, безумовно, Безос був неймовірно амбіційним і вибором часу натякав, що він просто хотів про себе нагадати.

Та попри всю ту увагу, яку їм удалося привернути, сенсаційні відкриття від Бренсона та Безоса поступово стерлися з пам’яті.

Перший політ «Virgin Galactic» відкладався все далі й далі. Та ж таки оригінальність, завдяки якій Рутан найкраще з-поміж усіх міг зібрати вручну експериментальний космічний корабель, стала для нього неабиякою перепоною в розробці такого літального апарата, який міг би працювати згідно вимог до безпеки і щоб його було доцільно виробляти. За своєю суттю космічні літаки на кшталт збудованого Рутаном, були досить невизначеними – не бездоганні для польотів ані в атмосфері, ані в космічному вакуумі, та ще й спиралися на використання складних крил і незвичайної рухової установки, що було досить сумнівним рішенням. Перший космічний корабель Рутана так і не здійснив тестового польоту аж до 2014 року, тобто впродовж більше, ніж десятиліття після того, як прототип злетів двічі за тиждень. На час виходу цієї книжки, жоден із-поміж семи сотень власників квитків так і не піднявся на борт космічного корабля і не опинився над атмосферою. Ця тривала затримка, разом із безперервними рекламними обіцянками Бренсона, ще більше посилювала переконання загалу, що в «новому космічному бізнесі» переважали дилетанти.

Жоден інженер чи науковець у NASA, які ревниво захищали свої місії дослідження космосу, ані найбільші американські розробники ракет у «United Launch Alliance» («ULA»), дочірні підприємства шанованих фірм на кшталт «Boeing» та «Lockheed Martin» вражені не були. Звісно, ці молоді хлопці вміли гарно описувати ракети на папері та рекламувати їх у пресі. Але коли вони збиралися насправді запустити в небо щось корисне?

Проте упевнено відповів на це запитання Ілон Маск своїм першим польотом ракети «Falcon 9» у 2010 році. Цього дебюту та ще наступних сімнадцяти успішних польотів упродовж наступних п’яти років цілком вистачило для того, аби обійти супутникових операторів і NASA – дві групи, які перебували під постійним тиском бюджету і віддали перевагу значному

скороченню витрат «Space X». Та все одно залишалося ще чимало критики від тих, хто вважав, що команда Маска не приділяла належної уваги якості. Якщо вже ти літаєш, то маєш бути надійним. Ракетна та банківська сфери мають дві схожі риси: вони капіталомісткі, а також потребують конфіденційності.

Тож коли 28 червня 2015 року «Falcon 9» вибухнув через дві хвилини і вісімнадцять секунд під час свого дев’ятнадцятого польоту, це не просто продемонструвало проблему одного контракту чи навіть самої компанії «Space X». Це поставило під загрозу саму ідею приватного космічного бізнесу, якому І. Маск та інші підприємці намагалися дати нове життя і вирвати його з рук військово-промислового комплексу.

«Space X» була вже на півдорозі до того, щоб відвоювати право конкурувати за контракти запуску, які пропонував уряд США не лише як цивільні дослідницькі місії, а для потреб національної безпеки – запуск супутників розвідувальних та зв’язку для Повітряних сил США і розвідувальної спільноти. Таку роботу було важко отримати з багатьох причин: проекти були цілковито таємними, а технології, потрібні для їхнього виконання, дорогими й унікальними. Найважливіша конкурентна перевага «Space X» – бути дешевшими за будь-які фірми – тут мала не надто вагоме значення, адже про вартість не йшлося. «United Launch Alliance» – компанія, якою спільно володіли «Boeing» та «Lockheed Martin», у 2006 році здобула абсолютну монополію на запуски, пов’язані з національною безпекою, причому з однієї головної причини: вони були єдиним варіантом. Але компанія відстоювала цю монополію, оскільки її основна ракета «Atlas V», нащадок оригінальних американських міжконтинентальних балістичних ракет, побила майже ідеальний рекорд із запусків. Щоб прорватися на ринок вартістю мільярди доларів на рік, Маск мусив не лише здолати монополію в ціні, а також перевершити її в досконалості.

За декілька місяців до того, як місія «Space X» на космічну станцію провалилася, дві компанії постали перед групою парламентарів у оздобленій дерев’яними панелями кімнаті для слухань на Капітолійському пагорбі. Хоча технічно Пентагон самостійно приймав рішення стосовно того, які ракети купувати, однак мільярди, що він витрачав на доступ у космос, мали схвалити політики, які зібрались у цій кімнаті. То була розмаїта аудиторія: чимало конгресменів, які входили до комітету, були родом з округів, де «ULA», або її материнські компанії мали виробничі потужності, що давали робочі місця, інвестиції та прибуток від податків. Їм зовсім не хотілося втрачати гуску, яка несла золоті яйця. І хоча дехто й розумів, що здорожчання ракет «ULA» – це величезна проблема у часи напруження бюджету, інші віддавали перевагу гарантованим поставкам надійних ракет.

– Люблю, коли мільярдери хочуть витратити власні гроші на щось престижне, що допомогло б країні, але, зрештою, це бізнес, – зауважив голова комітету, представник від Алабами на ім’я Майк Роджерс, чий

округ був домівкою і для фабрик «Boeing» і виробничих об’єктів NASA.

Актуальні нововведення тиснули на «ULA». Передові американські ракетні компанії у своїх транспортних засобах використовували ракетні двигуни російського виробництва. Після того як авторитарний лідер Володимир Путін, знехтувавши міжнародною спільнотою, у 2014 році вторгся в Україну й анексував Крим, навіть найбільш непохитні традиційні захисники «ULA» не могли виправдати вливання сотень мільйонів доларів у оборонну промисловість Росії.

Представник «Space X» на слуханні зовсім не збирався дозволяти комусь забути про російського ведмедя.

– Дмитро Рогозін, очільник державного космічного підприємства публічно заявив, що кошти, отримані від Сполучених Штатів [за ракетні двигуни для «Atlas»], ідуть на ракетну програму Росії, – сказала Ґвінн Шотвелл у вступній промові. – Яке виправдання ми знайдемо для подальших закупівель, а отже і для фінансування російських військових?

Якщо Маск дозволяв своїй команді випробовувати що завгодно, працювати інакше та робити неможливе, то Шотвелл докладала всіх зусиль до того, щоб вони мали ресурси, час і фінансування, щоб цього досягти. Коли «Space X» сягнула свого дна ще навіть до першого запуску «Falcon 9», саме Шотвелл використала власну репутацію в галузі під час турне продажів, зумівши зібрати достатньо вкладів, щоб компанія і надалі залишалася на плаву.

Якось на зустрічі з головним виконавчим директором супутникової компанії, одним із клієнтів «Space X», я вголос поцікавився, як взаємовідносини між імпульсивним Маском і непохитною Шотвелл впливали на підхід компанії до ведення бізнесу.

– О, це просто, – сказав він мені. – Ілон – це ризик. Ґвінн – надійність.

Хоча вона славилася своїм умінням вирішувати проблеми, ця жінка не була сама серйозність. Вона мала витончене почуття гумору, на корпоративних подіях носила шпильки, а на слухання вбралася в зухвалий картатий піджак, прикріпивши до нього значок з американським прапором, як того вимагав етикет.

А ще в ній було достобіса духу суперництва. Коли її запитали про величезну відмінність у ціні між ракетами «ULA», які оцінювалися у 400 мільйонів доларів за один запуск, супроти 100 мільйонів доларів за ракету компанії «Space X», Шотвелл фиркнула.

– Я не знаю, як побудувати ракету за 400 мільйонів доларів, – посміхаючись, відповіла вона.

Її опонент, головний виконавчий директор «ULA», Сальваторе «Торі» Бруно видавався ще міцнішим горішком. Він також уже давно був лідером у аерокосмічний галузі, працював інженером «Lockheed Martin» і витратив більшість своєї кар’єри на будівництво ракетних систем для військових. Бруно був на цій посаді лише рік і мав подякувати «Space X» за такий привілей. Коли стало очевидним, що новоявлені компанії збираються обійти «ULA» на ринку завдяки ціні, материнські компанії «ULA» звільнили її колишнього генерального директора.

Натомість узяли Бруно, доручивши йому скоротити витрати, навести в компанії лад і зрештою побудувати нову ракету, яка могла б конкурувати зі «Space X». Це було нелегке завдання, але Бруно став для компанії унікальним лідером. Окрім досвіду в галузі, він також написав дві книжки про Лицарів ордену тамплієрів – середньовічний військово-релігійний орден, який надихав упродовж століття чимало таємних змов. Бруно вірив, що тамплієри, міжнародна фінансова сила у двадцятому столітті, можуть навчити сучасний бізнес управлінню, хоча й запевнив мене, що кольчуги у своєму кабінеті не тримає. Однак йому хотілось у це вірити і він продемонстрував неабияку дисципліну: за декілька тижнів у межах свого генерального прибирання звільнив десятки виконавчих директорів «ULA».

Проте перед Конгресом він просто намагався виграти час. Економічні аспекти його ракет, які були просто значно дорожчими за ті, які виробляла «Space X», означали, що йому потрібна нова ракета – така ж ефективна, але дешевша. Тобто постала необхідність розробити новий ракетний двигун. І він уже мав на думці вирішення проблеми.

– Я хотів би сказати декілька слів про наш маршрут до американського ракетного двигуна, – почав Бруно. – Наприкінці минулого року ми уклали стратегічне партнерство з «Blue Origin», компанією, заснованою творцем компанії «Amazon» Джеффом Безосом.

«Blue Origin» зникла з поля зору після великої купівлі землі десятиліття тому, хоча і наймала інженерів та працювала над закритими проектами.

– Хороші люди зникають на роки і ви й гадки не маєте, над чим вони працювали, – сказав мені виконавчий директор «Virgin Galactic» про діяльність «Blue Origin».

У пов’язаній тісними узами аерокосмічній промисловості, де очевидні конкуренти часто ставали партнерами і всі знали про справи одне одного, це була неабияка рідкість. У 2011 році космічна компанія Безоса знову з’явилася на полі для гри: «Blue Origin» уклала короткострокову угоду з NASA на початок розробки першого повномасштабного ракетного

двигуна та запуск літального апарата, попри те, що й досі мало що розповідала широкому загалу про свою роботу.

Тепер компанія виступала в ролі рятівника найбільшого конкурента «Space X». Замість того, що вкладати в розробку нового двигуна власні кошти, «ULA» могла розраховувати, що цьому посприяють статки Безоса. А Безос отримав доступ до умінь і досвіду найуспішнішої американської ракетобудівної компанії. Якщо раніше лінія зіткнення ще не була проведена, то тепер це точно сталося: «Space X» співпрацювала з NASA, щоб увійти до космічної промисловості. А «Blue Origin» тепер була пов’язана з найсерйознішим конкурентом «Space X», щоб мати змогу зробити те ж саме.

Аби наголосити на поверненні Безоса на гральне поле, через місяць після слухання «Blue Origin» розкрила інформацію про свій перший запуск космічного літального апарата на зарослому чагарником ранчо Ван-Горн. Заявлена ракета була маленькою, лише п’ятдесят футів заввишки[10] і більше скидалася на дитячу іграшку з округлими контурами і приземкуватим силуетом. Її назвали «New Shepard» на честь Алана Шепарда – першого американця в космосі. У безпілотному випробуванні «New Shepard» піднялася на п’ятдесят вісім миль[11] угору, до самісінької межі з космосом.

Тепер Безос мав міцну шкіру у великій грі. Він увійшов до найбільш закритого світового клубу: мільярдерів із власними ракетами.

* * *

Декілька тижнів після зіпсованого дня народження для Маска видалися неспокійними. Його команда інженерів розпочала внутрішнє розслідування, щоб з’ясувати, що ж саме пішло не так із ракетою «CRS-7», що вибухнула, і працювали цілодобово тижнями, ретельно вивчаючи дані з понад трьох тисяч датчиків на літальному апараті. Федеральне управління цивільної авіації США, яке контролює запуски комерційних ракет, паралельно проводило власне розслідування. Тим часом критики «Space X» тепер мали трагічні докази на підтримку своїх тверджень про неякісне виконання і переконати представників Повітряних сил у надійності своїх літальних апаратів, вочевидь, компанії так і не вдалося.

Представники NASA хоча і підтримували команду Маска на публіці, усе ж хотіли отримати відповіді та гарантії, що подібне не повториться. Попри те, що Маск уже погрожував стягнути плату за будь-які додаткові вимоги, виставлені урядовим космічним агентством, тепер він реорганізовував свою інженерну команду задля структурованого, заснованого на звітах, процесу роботи, який був так до вподоби NASA. Маск мусив задовольняти NASA – свого найбільшого клієнта, адже на той час «Space X» отримувала мільярди доларів за доставку вантажів до космічної станції та розробку космічного корабля, який через два роки мав відправити туди ще й астронавтів.

Коли Маск виступив перед репортерами у липні, щоб поділитися попередніми результатами дослідження, склалося враження, що основний наголос був на головному розробнику «Space X». Виснажений і трохи пригнічений Маск, здавалося, хотів обговорювати що завгодно, окрім втрати ракети менше місяця тому. Він шкодував, що космічна капсула «Dragon», яка перевозила вантаж NASA, не була обладнана ракетами екстреного порятунку, які його інженери розробляли для варіанта, призначеного для людей, адже так вона змогла б урятуватися від вибуху під час польоту і ймовірно, врятувала б вантаж.

Казка, яку Маск розповів про падіння ракети, була втіленням того, що навіть найменша деталь може мати вагоме значення, коли йдеться про екстремальні сили, які ракета витримує під час польоту. І ось що пішло не за планом: коли дев’ять двигунів спрямували ракету на орбіту, літальний апарат опинився під впливом колосальної сили – майже втричі сильнішої за звичайну силу тяжіння – через таке швидке проштовхування крізь атмосферу. Усередині ракети пляшки, наповнені гелієм, що використовували для герметизації двигуна, фіксувалися на місці сталевими розпірками. Під впливом цих потужних сил одна з розпірок зламалася. Пляшка з гелієм розбилася всередині ракети, яка рухалася на швидкості понад 4300 миль за годину[12], відбиваючись від внутрішніх стінок бака, наповненого рідким киснем. Гелій, із пошкодженого резервуара був інертним, однак він розширився і створив надмірний тиск на посудину з киснем, і вона пошкодилася. Зріджений кисень не інертний, тому спалахнув, що і стало причиною вибуху ракети. За словами Маска, увесь процес від пошкодження підпірки до загального знищення зайняв лише 0,893 секунди.

Але навіть описуючи подію, що, без сумніву, була для нього дуже болісною, відчувалося, що Маск був причетний до технічного пояснення, як і до вивчення технічних даних, щоб знайти його.

– Це насправді дуже дивна причина руйнування, – зауважив він у притаманному йому стилі.

А ще Маск дуже точно визначив винного у втраті цієї ракети: ним був неназваний постачальник тих сталевих розпірок. Надалі компанія відмовлялася від його послуг. Проблему вдалося вирішити власними силами.

– Сім років тому, коли нас спіткала перша невдача, ми мали чотири сотні працівників. Тепер їх у нас майже чотири тисячі, – сказав Маск. – Гадаю, що для виконання певних завдань, нам не знадобиться стороння допомога.

Через місяць після невдачі Маск пообіцяв повернутися до польоту не пізніше вересня. Але навіть наприкінці жовтня не було чіткої інформації про те, коли може відбутися наступний політ «Space X». Ходили чутки, що Федеральне управління цивільної авіації США відмовилося визнавати пояснення втрати ракети, яке надала «Space X». Підпірки були відволіканням уваги, тож ці теорії ширилися, а реальну проблему можна було знайти у новітніх матеріалах, використаних для будівництва самого резервуара з гелієм. «Space X» вдалася до технології виготовлення баків із карбонового волокна, але більшість космічних інженерів вважали цей крок занадто ризикованим – утримування рідкого кисню, в оточенні карбонового волокна, органічного матеріалу, натякало на виникнення небезпечної хімічної реакції.

Це були найважчі часи за всю історію компанії. Ніхто за стінами «Space X» не знав напевне скільки грошей вони втрачали, коли пропустили дати запланованих польотів, – Маск оцінив ці втрати в сотні мільйонів доларів – а інсайдери раптом почали сумніватися. І хоча вони й не знали цього, «Space X» опинилася за крок до того, щоб її обійшла «Blue Origin».

Якщо вам потрібен символ того, що Джефф Безос був у захваті від новин, які хотів оприлюднити, то саме повідомлення було досить промовистим: потайний магнат «Amazonа» приєднався до соціальної платформи «Twitter» у листопаді 2015 року, щоб розповісти про найбільший крок у досі невидатній історії «Blue Origin» як ракетної компанії.

«Найрідкісніший звір – це використана ракета. Контролювати приземлення – справа нелегка, але якщо все виконати правильно, може видатися легкою»⁶, – написав онлайн-магнат на своїй сторінці у Twitter, яка набирала все більше прихильників, а також виклав посилання на відео, опубліковане на веб-сайті «Blue Origin».

За декілька днів до цього компанія ще раз запустила «New Shepard» і нині вона успішно приземлила ракету-носія. На відео можна було побачити як ракета злітає з Техаської пустелі, запускає космічну капсулу по балістичній кривій до межі космосу, а потім успішно повертається на Землю. Кремезна ракета-носій повільно наблизилася до посадкового майданчика в пустелі за допомогою ракетного двигуна, який вимкнувся одразу після того, як вона торкнулася землі. Закінчувалося відео на тому, що Безос у ширококрисому капелюсі та дзеркальних сонячних окулярах відкорковував пляшку шампанського разом із радісною командою на посадковому майданчику.

Попри те, що запис демонстрував досягнення не наживо й на загал, як це робила «Space X», складалося враження, що «Blue Origin» зробила те, що Маск обіцяв роками, звершення, яке він сподівався продемонструвати на свій день народження: приземлення багаторазової ракети після польоту. Ба більше того, з точки зору Маска «Space X» уже зробила те, чого «Blue Origin» лише намагалася домогтися – продемонструвала вертикальний зліт і приземлення (VTOL) на власному випробувальному полігоні в Техасі, використавши прототип ракети під назвою «Grasshopper», хоча під час жодного з тих польотів вона й не піднімалася вище кілометра.

На відміну від Безоса, Маск був давнім користувачем «Twitter» і чудово розумів її особливості. Очки додавалися за агресію та сарказм.

«Не такий уже й “найрідкісніший”. Ракета “Grasshopper” виробництва “Space X” здійснила шість суборбітальних польотів три роки тому і досі в робочому стані», – випалив Маск звертаючись безпосередньо до Безоса. Пізніше він написав у своєму твіті: «Можливо, Джефф не знав, що суборбітальні польоти “Space X” [з вертикальним зльотом і приземленням] почалися в 2013 році. Орбітальні з приземленням на воду в 2014. На черзі орбітальні з приземленням на сушу».

На цьому він не закінчив.

«Титул першої багаторазової суборбітальної ракети належить “X-15”, – написав Маск, посилаючись на експериментальний ракетний літак Повітряних сил США, розроблений у 1960-х – та Берту Рутану за комерційний запуск», – маючи на увазі «Space Ship One», інноваційний політ якого відбувся лише дев’ять років тому.

У розмову втрутився їхній знайомий заможний любитель космосу та новатор у галузі відеоігор Джон Кармак, щоб виступити у ролі посередника в усіх твітах. Кармак заробив мільйони на створенні класичних ігор на кшталт «Commander Keen», «Doom» та «Quake» і в 2000 році заснував власну ракетну компанію, щоб позмагатися за «X Prize», але зрештою після декількох збиткових невдач призупинив її. Він звернувся до Маска зі словами, що попри всі попередні досягнення, здійснені в суборбітальному масштабі, досягнення «Blue Origin» не могло не вражати.

Серед ракетних інженерів зліт і приземлення «Blue Origin» розглядали як дещо унікальне у сфері космосу. Команда Безоса продемонструвала оригінальну розробку двигуна й упоралася з непростим завданням, щоб проконтролювати і спрямувати ракету назад для безпечного приземлення. Проте вони також визнавали й винятковість Маска, розмежовуючи ракети, які літали до межі космосу, тобто ту розпливчасту позначку в сотню кілометрів, і тих, хто підіймався вище 160 кілометрів (100 миль), упродовж тривалого часу. Суборбітальні ракети можуть упоратися з посередніми науковими проектами та подарувати людям чудовий краєвид, але орбітальні ракети можуть запускати прибуткові супутникові сузір’я, виконувати дослідницьку роботу для NASA і не тільки. Усім відомо, що туризм ніколи не був тим видом бізнесу, який міг стати прибутковим без покровителя мільярдера – одна із причин, чому Маск натомість заснував «Space X», яка доставляла вантажі на орбіту.

Щоб дістатися до орбіти, потрібен літальний апарат, здатний виробляти порядки величин більшої потужності й сили, ніж для того, щоб долетіти до межі космосу. Важливо не те, якої висоти сягає ракета, а до якої швидкості розганяється. Уся хитрість у тому, щоб розігнатися до такої швидкості, аби рухатися вперед так само швидко, як падаєш назад, й у такий спосіб залишаючись на постійній висоті над Землею. Для низької орбіти ця швидкість становить приблизно 17 500 миль за годину[13]. А для того, щоб досягти межі космосу, ракетам «Blue Origin» потрібно розігнатися лише до 2125 миль за годину[14]. Відносно, це така ж відмінність, як між швидким велосипедистом на шосе і спортивними автівками.

Ось що так дошкулило Маску: його ракета вибухнула, виконуючи один із найбільш екстремальних маневрів, якого люди могли очікувати від механічного пристрою, натомість Безосу оплески дісталися за дитячу забавку, і здавалося, що ніхто на всій планеті не помічав різниці.