Читать книгу Шалені шахи - Тимур Литовченко - Страница 2

Велике князівство Литовське, березень 1537 року

Природа прокидалася від зимової сплячки. Дедалі яскравіше сяяло сонечко, намагаючись зігріти промерзлу землю. Сніг поступово осідав, до вечора вкривався тонкою кіркою льоду, що ранком танула, і дзвінкі струмочки виносили зиму геть. До полудня ставало тепло, і нагріте повітря вирувало від свіжості. Земля оживала й немовби дихала: глибоко та рівно. Бруньки на деревах і кущах набухали, випускаючи зелені клейкі листочки. Усюди розливалися гіркуваті пахощі прілих трав, змішані з ніжним ароматом перших квітів, що весело майоріли на палацових клумбах.

Ніколи ще в житті королеви Бони не бувало такої прекрасної весни! І ніколи їй не було так боляче й самотньо, як зараз. А може, вона просто не зважала на це раніше? Коли це спало їй на думку, серце закалатало сильніше.

Король жив у Польщі, королева – у великому князівстві Литовському. Від зустрічі до зустрічі їхні подружні відносини ставали дедалі холоднішими. Сигізмунд справедливо дорікав Боні тим, що вона часто порушувала врівноважені відносини усередині країни й поза її межами, нав’язуючи всім свою волю. Бона виправдовувала таку поведінку турботою про майбутнє династії… й у свою чергу звинувачувала вінценосного чоловіка в бездіяльності.

Тепер же, по закінченні піврічних сутичок і сварок, королева усвідомила, що її тутешнє життя нагадує дуель двох сильних характерів, які в божевільній спробі перемогти знищують все живе навколо, і усвідомивши в підсумку свою згубну сутність, намагаються потім з’єднати непоєднуване. Дійшло до того, що вінценосний чоловік і дружина висловлювали взаємні докори не тільки при скороминущих зустрічах, але навіть у листах.

Незважаючи на це, Бона відчула, як сильно скучила за чоловіком. Вона написала Сигізмунду сухий офіційний лист, а він напрочуд швидко відповів, відписавши, що з нетерпінням чекає на неї. «Невже король не тільки добре ставиться до мене, але й усе ще кохає?…» – з надією подумала королева.

Справді, у глибині душі Сигізмунд розумів, що більше так тривати не може. Йому була потрібна ця енергійна, розважлива, але як і раніше кохана ним жінка.

Вавельський замок, Краків, королівство Польське, травень 1537 року

Ліс скінчився, за вікном карети потягнулися широкі смарагдові поля, дбайливо вкутані сивим пухнастим туманом. Ранній ранок був прохолодним і росистим. У небі ані хмарини, і лише на сході, звідки зараз випливала величезна вогненна куля сонця, запізніло танули самотні сизі хмаринки.

Бона примружила очі, занурившись у мрії й надії. От зараз, розірвавши перину ранкового туману, з’явиться її король на білосніжному огирі в супроводі розкішного почту придворних. Як це бувало колись, зустрінуться вони тепло й радо. Безліч піднесених очей будуть спрямовані на сяючу щастям королеву.

Але нічого подібного не сталося. Сигізмунд її не зустрів. Більше того, навіть не вважав за потрібне вийти зустрічати дружину, коли Бона прибула до палацу. Спочатку її охопила лють, потім образа. Як він міг?! Вона примчала до свого короля, кинувши всі невідкладні справи…

В очікуванні того, що Сигізмунд покличе її, королева промучилася весь день. За цей час вона пригадала всі докори чоловіка, всі обвинувачення щодо виховання сина, стилю керування Литовським князівством. Переймаючись тяжкими думками, Бона не заплющила очей всю ніч. Зовсім не розуміючи, що відбувається, королева не знала, як їй повестися.

Втім, наступного ранку вона встала раніше, ніж зазвичай, опорядилася за допомогою служниць, відправила одну з них сповістити короля про бажання поговорити з його величністю. Яким же був її подив, коли служниця повернулася зі звісткою, що Сигізмунд не може її прийняти.

Королева мало не сказилася й влаштувала справжній скандал. Перелякана двірня безпорадно метушилася палацом, нічого не пояснюючи, лише злякано притискалася до стін і мимрила:

– У нього… У нього…

Зненацька до Бони прибіг королівський блазень. Вона внутрішньо напружилася, оскільки не любила доволі відверті кпини Станьчика.[10] Він до того ж постарів, розжирів і тепер шкутильгав не так граціозно, як колись. Королева не знала, чого очікувати від зухвалого паяца, тому зібрала всю волю в кулак, щоб дати гідну відсіч безтактному пройдисвітові. Але Станьчик раптом упав на коліна перед нею й гірко заплакав:

– Йому зле, дуже зле!!! Його величність не встають уже котрий день. Вони чекали на вас, так чекали!.. Вони… Король зліг ще тиждень тому, а все через кляту хворість. Врятуйте його, молю вас, адже ви все можете!

Станьчик поповз до Бони і спробував обійняти її ноги. Королева гидливо відсахнулася, а потім зневажливо відіпхнула блазня.

– Чому король хворий?! Чому мене не сповістили про це?! І взагалі, куди ви всі дивилися?! Проґавили!..

Сповнена рішучості, Бона кинулася в покої ясновельможного чоловіка і, незважаючи на опір вартових, увірвалася туди.

У просторій королівській опочивальні, просоченій задушливим смородом нечистот, панував півморок. Важкі штори на вікнах були запнуті, на широкому різьбленому ліжку нерухомо лежав король, прикритий ковдрою до самої шиї. Одна рука мляво звішувалася з ліжка. Голова Сигізмунда спочивала на вишитій золотом подушці, з-під брудного нічного ковпака вибилося спітніле рідке волосся. Змарніле, мертвотне обличчя посиніло і вкрилося глибокими зморшками, ніс загостився, очі запали.

«Не може бути, це не Сигізмунд!» – вжахнулася Бона. Й одразу ж її охопила невтримна жалість до свого безпомічного короля. Ледь вона упритул наблизилася до його ліжка, як його величність тужливо застогнав й відкрив очі. Незважаючи на моторошні зміни, що сталися з королем під час хвороби, очі Сигізмунда залишилися такими ж живими, як і колись. У погляді хворого зблиснули гнів і сором за своє безпорадне становище. Королева зрозуміла це, тому взяла холодну руку чоловіка й ласкаво стиснула у своїх теплих долонях. Цей довірчий жест геть зруйнував усі перешкоди в спілкуванні між ними. Сигізмунд слабко, ледве помітно посміхнувся, суворість погляду згасла, і він тихо, натужно прохрипів:

– Ви не очікували знайти мене таким?…

Тепер уже розсердилася королева й запитала з легким докором:

– Чому ви не сповістили мене про нездужання?

Сигізмунд мовчав.

Бона не стала чекати відповіді, а перейшла до рішучих дій. Покликала двірню й наказала розчахнути вікна, провітрити кімнату, поміняти білизну хворому, розтопити камін і вимити підлогу. Послала за лікарем, щоб він намастив змучені подагрою, розпухлі ноги короля чудодійним бальзамом, що вгамовує біль. Поки челядники виконували її доручення, королева кілька разів виходила із зали, щоб віддати нові розпорядження. Двірня миттєво прибігала на її заклики і блискавично виконувала всі накази.

Король вже не сердився на раптове вторгнення своєї непокірливої і свавільної королеви, а лише тихо милувався її діями. О-о-о, якою прекрасною була войовнича Бона в темно-синій атласній сукні!.. Сигізмунд був по-людськи щасливий.

Дні через три король пішов на одужання. Він уже сідав у постелі й мовчки вислуховував візитерів. Іноді злегка кивав у відповідь або підтримував розмову короткими однозначними фразами. Сигізмунду подобалася увага дружини. Він намагався не відпускати її від себе, поглядом або жестом благаючи залишитися. Тому тільки коли він засинав, Бона тихесенько йшла до себе, щоб передихнути самій.

Загалом, усе було б добре… однак його величність явно був чимось стурбований. Дочекавшись слушного моменту, королева поцікавилася:

– Що непокоїть мого короля?

Сигізмунд ухильно заговорив про дітей, про родину, про обов’язки батьків. Він боявся порушити солодку ідилію, що запанувала між ними, тому побудував розмову так, щоб не зустрічати заперечень з боку жінки: король сам собі задавав запитання й негайно давав бажані для себе відповіді. Періодично цікавився, невже Бона не поділяє його думок – і негайно продовжував у тім же дусі, не дозволяючи їй вставити ані слова. Коли ж замовкав, а вона також мовчала – то бурмосився і продовжував говорити…

Нарешті Бона не витримала. Ледь не розлютившись, зусиллям волі приборкала почуття і дружньо звернулася до хворого:

– О мій королю, о ваша величносте! Невже ви дотепер бачите в мені ворога або не довіряєте мені? Я віддана вам так само, як і в день нашої першої зустрічі. Чому ж ви не даєте мені сказати ані слова? Прошу, давайте поговоримо просто, по-людськи. Ми неодмінно все вирішимо, навіть якщо я не завжди буду згодна з вами. Дайте мені можливість насолодитися розмовою з вашою величністю!..

Це не був звичайний докір. Король був збентежений, однак відповів дуже спокійно:

– Хто ж сумнівається у вашій вірності, люба? Ви добре знаєте про мою повагу щодо вас, але зараз ви верзете дурню.

Засмучена такою відповіддю, Бона зібрала волю в кулак і, зберігаючи терпіння, заговорила з колишньою добротою в голосі:

– Любий чоловіче, я намагаюся говорити з вами якомога ввічливіше.

Після таких слів король дещо знітився, розгубився й не знав, про що розмовляти надалі. Бона по-жіночому пожаліла чоловіка: він же ще не зміцнів, як треба, а вона вже така сувора з ним…

Тоді королева, нічого не говорячи, схилилася й поцілувала його в щоку, немов дитину. Сигізмунд не ухилився, а довірливо потягнувся до неї. Бона простягнула йому руку, король притулив її до губ. «Отак краще…» – подумала королева.

Але тут двері розчахнулися, і в залу досить недоречно влетів блазень Станьчик. Король миттю випустив руку жінки й сором’язливо опустив очі, немов стидаючися прояву своїх почуттів. Роздратована безцеремонністю паяца, Бона зібралася вигнати непроханого гостя, але король відволік її, задавши досить несподіване запитання:

– Пані, чи пам’ятаєте, як обіцяли видати заміж всіх моїх дочок?…

Від такого запитання ошелешена королева позадкувала й опустилася у найближче крісло.

– Я завжди пам’ятаю свої обіцянки, ваша величносте, і намагаюся виконувати їх, – рішуче почала королева. – Для кожної принцеси вже обрані наречені. Це або принци, або князі, причому по декілька кандидатур. Нарешті, я замовила мініатюри принцеси Ізабели, принцеси Анни…

Але король зупинив її жестом і сумно вимовив:

– Вони ще занадто юні для заміжжя.

– Так-так, зовсім ще діти… – підхопив Станьчик. – Ти явно поквапилася із цим, королево! Як же отаких крихіток – і раптом заміж?

Блазень явно знущався, але, ігноруючи кпини, Бона поцікавилася:

– Тоді про кого йдеться, пане?

– Ви не розумієте? – здивувався король.

– Жодним чином! – запевнила королева.

– А як же Беат? Пані, ви зовсім забули про неї! – король потихеньку починав злитися.

– Ах, це правда, щира правда! Як же бідненька Беатрис? Як же наша позабута принцеса?… – загугнявив блазень. За що дістав від короля слабкого ляпаса, від якого театрально розтягнувся на підлозі.

– Але ж Беат… вона ж не ваша дочка! – спробувала виправдатися Бона.

– Ваша величносте, не забувайте, що коли ви прибули до Польщі, вона вже жила в палаці. Беат – моя улюблена вихованка, тому я прошу вас терміново зайнятися її долею.

– Добре, ваша величносте, я терміново замовлю її мініатюру найкращому художникові й підберу для маленької Беат підходящу партію в Європі.

– Не варто метушитися. Для Беатрис можна підшукати нареченого й у наших землях, – наполягав король.

– О, так, навіщо нам принц?! Нам принц не потрібен, нам і місцевий дворянчик цілком згодиться, – кривлявся блазень, моторно ухиляючись від стусанів Бони.

– Але, ваша величносте, наскільки мені відомо, всі гідні Беат наречені давно не вільні… – продовжувала пручатися королева.

– Ой, як шкода, для маленької Беатрис у польських землях не знайдеться навіть зубожілого дворянчика, – дражнився Станьчик.

Король дещо повеселішав, а блазень собі знущався:

– Виявляється, пані, все-таки є на світі питання, вирішити які вам не під силу. Невже ж і в королівстві Польському, і у великому князівстві Литовському у вас дотепер не перелічені всі вільні наречені?! Непорядок!.. Де наші списки? Списки де?… – і він театрально забігав навколо короля.

Бона почервоніла від злості, стиснула маленькі кулачки й процідила крізь зуби:

– Щоб нареченого підшукати, мені не потрібні списки. Для цього вистачить однієї лише пам’яті…

– А от, до речі… Ілля, син Костянтина Івановича Острозького? Чим не наречений? – зненацька поцікавився король.

– Так-так! Королево, подумайте тільки: видавши католичку Беатрис за православного Іллю, ви зміцните внутрішню могутність країни, – негайно втрутився блазень. Бона хотіла відповісти різкістю, але помітивши, що король посміхнувся, стримала порив і мовила спокійно:

– Ілля, син князя Костянтина, вже заручений чи то з Анною, чи з Барбарою Радзивілл. Його батько…

Король миттєво зупинив її фразою:

– Можете не продовжувати, королево, ваші відомості давно застаріли.

– Як же так, ваша величносте?! Мені достеменно відомо, що Ілля Острозький давно заручений, а в Анни Радзивілл уже є два дозволи від Ватикану на вінчання зі схизматиком,[11] а також двоє позашлюбних дітей. Що стосується Барбари, то їй не виповнилося ще й п’ятнадцяти, щоб вона могла вийти заміж, – виправдовувалася Бона.

– До чого жагуче бажання якнайшвидше вийти заміж виявляє розторопна Анна Радзивілл… А от з діточками вона явно поквапилася! – не вгамовувався Станьчик. – Але нічого, нічого, можна завести ще одного малюка й попросити Ватикан про черговий дозвіл на шлюб.

Тепер усміхнулася навіть Бона.

– Що ж, моя королево, ви маєте рацію, все це так і було донедавна, – підтвердив Сигізмунд. – Місяць тому вибухнув скандал, і Радзивілли заплатили мені десять тисяч злотих, щоб я наказав урегулювати питання одруження князя Іллі Острозького з Анною Радзивілл. Я втрутився в цю справу. Як винна сторона, Радзивілли заплатили нареченому за шлюб, що не відбувся, значну грошову компенсацію, заздалегідь обумовлену в інтерцизі,[12] й тепер Ілля Острозький є вільним від шлюбних зобов’язань завидним нареченим.

– Велика Бона не чула про такий грандіозний скандал? – щиро здивувався блазень.

– О, мій королю, славний королю! – з ніжністю в голосі мовила Бона. – Я влаштую весілля Беатрис із Іллею Острозьким. А подарунком для вашої величності до цього весілля стане лицарський турнір.

Король посміхнувся. Ця розмова стала, можливо, винятковим за останній час випадком, коли суперечка чоловіка й жінки завершилася мирно.

Краків, королівство Польське, 1538–1539 роки

Бона дотрималася слова – посватала красуню Беат за князя Іллю Острозького, хоча зробити це виявилося не надто легко.

Костянтин Острозький, батько князя Іллі, більшу частину життя провів у сідлі, захищаючи й розширюючи межі й без того великих володінь. Тому мріяв, щоб його старший син Ілля служив при дворі. Але княжича палацове життя геть не приваблювало, він мріяв проводити час точно так само, як і батько – у битвах і боях.

З п’ятнадцяти років Ілля Костянтинович брав участь у численних військових вилазках, у зухвалих набігах на татарські обози і каравани. Відсутність досвіду компенсував розпачливою сміливістю й юнацьким запалом. Козаки любили молодого шляхтича, це життя припало Іллі Костянтиновичу до душі, тому він нічого не хотів міняти.

Боні довелося прикликати на допомогу всю свою чарівливість, щоб буквально заманити князя у Вавельський замок.

Маленька Беат теж поводилася не кращим чином. Почувши від королеви новину про перспективного нареченого, дівчина спочатку звеселилася. Однак слідом за тим довідавшись, що претендент – усього лише князь Литовський та ще до того ж і православний, ображено надула рожеві щічки й закусила червону пухку губку.

Однак із приїздом Іллі Костянтиновича все змінилося. Уражена мужністю князя, Беат згодна була йти за ним хоч на край світу! Острозький же, помітивши у почті королеви юну спокусницю з палким поглядом, спрямованим на нього, бліднув, червонів, бентежився, відповідав невлад. Нарешті рішуче заявив Боні, що не має наміру одружуватися з Беатрис Костелецькою, бо вже закохався і готовий просити руки незнайомої йому спокусниці з почту королеви.

– І хто ж ваша обраниця? – поцікавилася Бона. Вона загадково посміхалася, оскільки заздалегідь знала відповідь.

Ілля Костянтинович зніяковів, потім сміливо підійшов до королівського почту й рішуче вказав на трохи зажурену Беат.

– Ваша величносте, – звернувся він до королеви, – я вирішив, що тільки ця дівчина буде моєю обраницею. Зрозуміло, якщо вона ще не заручена з кимось іншим…

– Basta![13] – захоплено вигунула королева й зааплодувала від задоволення. – Bene,[14] князю, я схвалюю ваш вибір! На тім і вирішимо. Настав час готуватися до весілля, король буде надзвичайно радий і щасливий, оскільки ви одружуєтеся з його улюбленицею.

Всі гучно сміялися й вітали князя, Острозький же, нічого не розуміючи, розгублено озирався на всі боки. Коли ж королева нарешті пояснила йому, у чому справа, то у цілковитий захват прийшов і сам Ілля Костянтинович, і миттю повеселішала Беатрис.

Провели сватання, уклали договір і утрусили всі необхідні формальності досить швидко. Ще через місяць із Ватикану надійшов дозвіл на одруження, однак саму церемонію довелося відкласти спочатку через занадто холодну й дощову осінь, потім через хворобу короля, потім через Різдво.

І лише наприкінці січня 1539 року склалася у всіх відносинах сприятлива ситуація. Здавалось, зима раптово поступилася своїми правами весні: з кожним днем сонечко пригрівало дедалі сильніше. Купчасті хмари стискалися й танули, легким білим димом піднімалися високо нагору, розчиняючись у вологій блакиті неосяжного неба.

Бона дуже активно готувалася до весілля й лицарського турніру. Неподалік від Кракова на невеликому пустирі, оточеному канавами, спорудили квадратну арену,[15] що мала завдовжки й завширшки по сто п’ятдесят кроків. З південного боку спорудили трибуни й розкішний павільйон, вкритий червоним оксамитом, білим атласом, задрапірований вишуканими гобеленами, а звеху увінчаний величезною золотою короною.

В центрі споруди на невеликому настилі під двома гербами (білим польським орлом та італійським драконом роду Сфорца) розташовувалися два розкішних різьблених трони – вищий для короля і нижчий для королеви. По обидва боки від королівської пари влаштували місця для юних принцес і придворних. Навпроти королівського павільйону спорудили трибуни для високошляхетних панів і почесних гостей свята.

Неподалік від арени на лицарів чекали просторі різнобарвні намети. На краю поля встановили срібний і золотий щити, на яких кожен з учасників турніру повинен був написати своє ім’я, щоб претенденти могли вибрати, з ким поміряться силами.

Вранці 3 лютого 1539 року в каплиці Вавельського замку відбулося вінчання Іллі Острозького й Беат Костелецької. На весіллі були присутні сам польський король Сигізмунд Старий, королева Бона, принц Сигізмунд-Август, принцеси й безліч запрошених гостей. Опісля відбувся лицарський турнір, головними учасниками якого, безсумнівно, стали великий князь Литовський, королевич Сигізмунд-Август і щасливий наречений – князь Литовський Ілля Костянтинович Острозький. Цілий тиждень перед цим герольди проголошували про турнір на міських ринках і площах у наступних виразах:

– Сповіщаємо всіх і кожного, що його величність королевич Сигізмунд-Август і Литовський князь Ілля Острозький викликають на двобій будь-якого лицаря шляхетного походження.

Турнір відкрився грандіозною процесією, на чолі якої, оточений почтом і охороною, їхав сам король Сигізмунд Старий верхи на білому огирі в убранні з пурпурового оксамиту, розшитого золотом і сріблом. За королем ішли троє сурмачів, далі група придворних і служників, а позаду всіх – королівські пажі.

Прибувши на арену, Сигізмунд Старий кивнув королеві, помахом руки привітав прекрасних панянок, що хизувалися одна перед одною чудовим вбранням, і виголосив вступну промову, сповістивши про початок турніру. Далі король зайняв свій трон і кивнув сурмачам. За сигналом сурм до краю арени наблизилися учасники турніру зі своїми почтами і зброєносцями.

Ім’я принца було занесене першим на золотий щит, тому на арену раніше від інших виїхав головний призвідник турніру – Сигізмунд-Август у чудових золочених обладунках, подарованих батьком, королем Сигізмундом Старим. Особливо гарним був шолом, увінчаний витонченим вінцем, прикрашений перлами і самоцвітами. Кінь королевича був вкритий пурпурним атласом зі сріблястою іскрою. Його супроводжував численний почет, одягнений в кольори Сигізмунда-Августа, себто у пурпур і срібло. Низько схилившись перед королевою, принц попросив найвищого дозволу розпочати турнір. Зрозуміло, це прохання було негайно задоволене.

Другим на арену виїхав Литовський князь Ілля Костянтинович у збруї зі срібною насічкою, у плащі з блакитного оксамиту із золотою обробкою та з вишитою на грудях золотою острогою. Вальтрап[16] князівського коня був зроблений з товстої золототканої матерії й облямований золотою бахромою. Острозького супроводжували служники в одностроях із блакитного атласу й у невеликих оксамитових шапочках на головах. Він також попросив у королеви дозволу на участь у турнірі й так само милостиво одержав дозвіл.

За обома призвідниками пішли й інші учасники, одягнені в стилі пілігримів:[17] у розшитих сріблом плащах із чорного оксамиту, у капелюхах зі страусовим пір’ям на шоломах і з довгими ціпками в руках замість списів. Збруя їхніх коней теж була прикрашена чорними кольорами, служники одягнені в чорний атлас.

Сам придворний церемоніймейстер, який виступав нині у ролі розпорядника, оголосив правила турніру: єдиноборства проходитимуть на тупих списах, кожен учасник повинен зійтися з кожним із суперників, що відповіли на їхній виклик, двобої проходять доти, допоки один із суперників не буде вибитий із сідла. А на закінчення головні призвідники турніру мали помірятися силами між собою.

Після цього турнір нарешті розпочався. Королевич і Литовський князь по черзі сходилися на арені з тими, хто відповів на їхній виклик. А вже після того настав заключний момент турніру – сутичка головних призвідників: королевича Сигізмунда-Августа і Литовського князя Іллі Костянтиновича. О-о-о, це були досвідчені змагальники! П’ять разів супротивники сходилися на арені, але дивна річ – обидва примудрялися утриматися в сідлах! Кожна сутичка винагороджувалася голосними скрикуваннями й оплесками. Нарешті, на шостий раз Сигізмунд-Август все-таки повалив Литовського князя на землю, при цьому дерев’яний спис тріснув, і невеличка тріска поранила руку Іллі Острозького. Рана виявилася неглибокою й була визнана безпечною, тож це не затьмарило загального задоволення від турніру.

По закінченні лицарських боїв переможцем турніру був визнаний Сигізмунд-Август. У той день йому справді не було рівних: королевич виступив у сімнадцяти сутичках, переломивши дюжину списів, програв один-єдиний раз – прекрасний результат! Призом переможцеві став золотий вінець. Недовго думаючи, королевич підніс його своїй любій сестрі Ізабеллі, яку розпорядник негайно проголосив Королевою Кохання і Краси.

Другим за хоробрістю й доблестю був визнаний князь Острозький. Він провів п’ятнадцять боїв, але програв двічі. І хоча ніяке вшановування в цьому випадку не передбачалося, проте королева Бона особисто обдарувала Іллю Костянтиновича перснем з величезним смарагдом. При цьому сказала, загадково посміхаючись:

– Ніколи ще мені не доводилося зустрічати шляхетного лицаря, який би так завзято бився на турнірі з представником майбутньої правлячої королівської династії!

– Проте, ваша величносте, я зрештою поступився, – відповів Острозький. Із цими словами він надягнув подарований королевою перстень на середній палець правої руки й, піднісши до губ, поцілував смарагд. Очі королеви Бони якось дивно блиснули, коли вона повільно, майже по складах вимовляла:

– Не сумніваюся, що допоки в королівстві Польському й великому князівстві Литовському не зникнуть подібні вам воїни, здатні тримати спис і меч, – долею нашої держави можна не перейматися.

День закінчився пишним весільним бенкетом і гучним балом. Всі були щасливі, включаючи Сигізмунда Старого. Він навіть виголосив емоційну промову на тему поновлення в королівстві Польському старої доброї традиції – лицарських турнірів. Наприкінці король висловив надію, що в майбутньому князі навіть віддадуть мистецтву двобоїв перевагу перед іншими шляхетними забавами.

Втім, збутися цим побажанням не судилося: через два десятиліття – в 1559 році на турнірі на честь мирних договорів Франції з Іспанією й Савойєю граф Монтгомері уламком списа, що поцілив точно в око, смертельно поранив короля Генріха II. Це стало приводом для загальної й безповоротної заборони лицарських турнірів католицькою церквою.

Острозький замок, королівство Польське, квітень 1539 року

Буквально через тиждень після лицарського турніру й пишного весілля Ілля Костянтинович відчув легке нездужання, ще через тиждень зліг у постіль. Щось незрозуміле коїлося з раною, отриманою під час лицарського турніру: нібито незначна подряпина дерев’яною трісочкою не нагноювалася, тим не менш, руку у цьому місці виламувало і крутило. Хвороба повільно, але невпинно розповзалася княжим тілом. Лікарі ж тільки розгублено плечима знизували і стримано зітхали…

З кожним днем князеві ставало дедалі гірше. Він повільно згасав, а причину дивної хвороби все ще ніяк не могли визначити. Колись вольове обличчя Острозького тепер виглядало схвильованим і сумним, життєлюбний погляд згас, широке чоло помережили глибокі зморшки, ніс загострився, високі вилиці виступили наперед. Приємний оксамитовий баритон, що дивно гармоніював з мужньою зовнішністю, перетворився у свистячий шепіт старця. Змарніле тіло відмовлялося підкорятися гордому незалежному духу, що жив у ньому, князь перестав виходити із замку, цілими днями мовчки просиджуючи біля каміна або час від часу обмінюючись короткими уривчастими фразами із дружиною.

Беатрис була вагітною, її черевце вже помітно округлилося. Княгиня схудла, змарніла, але, як і раніше, трималася мужньо, зібравши в кулак всю свою волю й насилу стримуючи сльози, беззаперечно виконувала примхи й накази чоловіка. Незважаючи на молодість, вона жодним натяком не виказувала свого стану, хоча насправді була розбита й пригнічена: її недовге щастя повільно вгасало просто на очах.

Іноді Ілля Костянтинович прокидався глибоко вночі й нишком стежив за дружиною, яка, стоячи на колінах біля ліжка, з ревністю заповзятої католички шепотіла молитви, але робила це настільки тихо, що лише зрідка вдавалося вловити окремі фрази. Найчастіше Беат просила: «Матір Божа, благаю: врятуй і помилуй Іллю, бідолашного мого чоловіка!..»

У такі моменти князя починали гризти думки про майбутнє коханої дружини і ще ненародженої дитини. Його гнітило безсилля змінити що-небудь. Невідомо, до чого могли призвести ці душевні муки, але хід подій раптово змінився з поверненням під батьківський дах його молодшого брата.

Ставши після смерті батька опікуном молодших дітей – княжича Василя і сестри Софії, – Ілля Костянтинович забрав їх з Турова в Острог, де вони проживали зі своєю матір’ю княгинею Олександрою. У той час він практично замінив молодшим дітям покійного батька. У відповідь на турботу княжич буквально боготворив брата. Сімейна ідилія осиротілого будинку Острозьких тривала рівно до моменту одруження Іллі Костянтиновича з Беатрис. Жах розпочався, коли розпещений молодик спробував відтіснити від князя молоду дружиноньку. На щастя, Ілля Костянтинович вчинив мудро: щоб не нагнітати обстановку, відіслав сестру й брата назад у Турів до матері, найнявши кращих учителів і не обмежуючи нікого з рідних у грошах.

Але тепер ситуація круто змінилася. Перший вечір після повернення молодших дітей в Острог минув мирно: Софія була, як завжди, тихою й добросердою, Василь Костянтинович не дуже вередував, не сваволив і зовсім не реагував на присутність Беат. Іллі Костянтиновичу навіть здалося, що молодший брат подорослішав і все зрозумів… Загалом, порозумнішав. І справді: хлопець підріс настільки, що виглядав набагато старшим за свої тринадцять років. Хвилясте світло-каштанове волосся, рухливе симетричне обличчя, пухкі червоні губи й рожеві щоки викликали цілком позитивні емоції. Його чарівливість псував хіба що занадто рухливий і якийсь надто примхливий погляд світлих ясних очей…

Побачивши, якою мірою дивна хвороба змінила старшого брата, Василь Костянтинович негайно засмутився й цілковито занурився у смуток, як це властиво тільки дорослим. Навіть на поборозненому зморшками обличчі Іллі Костянтиновича неможливо було виявити таких явних ознак туги й суму, як на юному личку княжича! Здавалося, від гарячого, щирого співчуття він на очах перетворюється в маленького дідка, убитого горем… День за днем Василь Костянтинович просиджував у кутку біля вікна, підперши кучеряву голівку випещеними мініатюрними ручками й мовчки розглядаючи брата.

З кожним днем стан хворого погіршувався, а ситуація в Острозі нагніталася. Зрештою, князь послав гінця до друга свого батька Федора Івановича Сангушка з проханням терміново прибути до нього в Острог. Не заспокоївся, доки гонець не повернувся з відповіддю: князь Сангушко спробує прибути з усією можливою поспішністю. Залишалося викликати нотаріуса для оформлення заповіту.

* * *

Того чудового сонячного ранку Ілля Костянтинович прокинувся раніше, ніж зазвичай. Йому навіть начебто полегшало: біль минув, і князь розпорядився накрити до сніданку. Близько полудня небо поступово затягнули дрібні пухнасті хмарини, що утворили навколо сонця гарні різнобарвні кільця: червоне, жовте й блакитне. Князь вирішив, що це добрий знак.

Василь Костянтинович навпаки прокинувся пізно, поснідав знехотя й, як зазвичай, улаштувався навпроти брата з байдужо-тужним виглядом, зрідка визираючи в розкрите вікно. Раптом його погляд змінився. Таке трапляється з чутливими натурами: людям менш темпераментним їхні вчинки нерідко здаються дивними і непередбачуваними. Похмурі очі княжича миттєво пожвавішали, зайнялися якимсь особливим внутрішнім вогником, смуток зовсім щез, змінившись несподіваною радістю, зморщечки на чолі розгладилися. Він зірвався з місця, голосно вигукнувши:

– Ну, нарешті! – вмить опинився у дворі.

Розгубленій прислузі лишалося спостерігати з вікна, як княжич мчить назустріч комусь невидимому. Беат уже хотіла віддати наказ наздогнати хлопця, але, виглянувши у вікно, помітила, що Василь Костянтинович уже прямує назад, тримаючи за руку незнайомця.

Гість (це був князь Сангушко власною персоною) зійшов по сходах і в супроводі княжича повагом увійшов до зали. Влаштований молодою княгинею прийом свідчив, що вони знайомі: Беат упізнала прибулого, й коли виходила гостеві назустріч, було помітно, що вона здивована й почувається непевно. В очах у княгині навіть мигнув докір, тому, відповідаючи скоріше на цей погляд, аніж на слова привітання, Федір Іванович мовив:

– Я давно хотів відвідати вас. Завжди було цікаво подивитися, як маленька Беат впорується з роллю господині такого величезного замку.

При цих словах гостя Василь Костянтинович нервово здригнувся, Беат же відповіла бентежачись:

– Я вже давно виросла, Федоре Івановичу.

– Княгине, що не кажіть, але для мене ви назавжди залишитеся маленькою дівчинкою з палацу.

Потім озирнувся до Іллі Костянтиновича, уважно подивився на хворого, ковзнув поглядом по округленому черевцю Беат і жартівливо мовив:

– Що ж це ви, добродію, хворіти надумали? Поруч із вами така красуня, а ви отак… зовсім недоречно… Але все-таки втішає, що хоч часу даремно не згаяли, про спадкоємця подбали. Молодець! Ми от з нашою дружинонькою більш, ніж ви, збиралися, примірювалися, доки…

– Сподіваюся, що все це не дарма, – відповів засмучений Ілля Костянтинович. – У моєму становищі лишаєтся тільки сподіватись на незбагненну милість Божу.

– Не сумуйте, усе налагодиться, – підбадьорив хазяїв Сангушко.

– Ваші би слова та й Богові у вуха… – зітхнула княгиня.

– Але чого ж ми стоїмо? А нумо, пригощайте гостя! Та й я ж ніколи до інших голіруч не їжджу, – якомога веселіше вигукнув Федір Іванович, розглядаючи княжича Василя зверху вниз. А потім обернувся до прислуги:

– Підіть на двір, там поклажа моя: медок із пасіки, цілющі настоянки всякі. Тягніть усе це сюди!

З не зовсім зрозумілої причини Василь Костянтинович сприйняв це як наказ і поперед прислуги помчав у двір, навіть не дивлячись під ноги. Коли повернувся, Федір Іванович саме розмовляв з Беат, тому княжич завмер з барилом меду в руках. Витончений, але в той же час по-юнацькому незграбний, він являв собою зворушливе видовище. Зрозумівши, що гість не помітив його повернення, княжич спробував схопити Сангушка за руку, при цьому ледь не впустив барило. Добре, що вчасно підоспілий прислужник упіймав подарунок біля самої підлоги… Але гість, здавалося, як і раніше не зважаючи на присутність княжича, зненацька простягнув руку й приголубив каштанові кучері хлопця. Василь Костянтинович довірливо притиснувся до гостя, Федір Іванович ласкаво поплескав хлопця по плечу.

За обідом вчинки княжича привернули загальну увагу. Для початку він віддав розпорядження челядникам, які розставляли стільці:

– Мій поставте сюди, між стільцем Федора Івановича й кріслом братика!

Тільки-но це було виконано, як Василь Костянтинович зайняв своє місце й негайно запросив гостя присісти поруч. Коли Беат хотіла взяти дерев’яну мисочку, щоб скуштувати меду, хлопець спритно вихопив її просто з рук княгині і дбайливо поставив перед Іллею Костянтиновичем зі словами:

– Пригощайся, братику, саме це тобі необхідно.

Взявши його чашку з узваром, налив туди меду. На запізнілі протести старшого брата відповів, як відрубав:

– А от раніше, коли Беат ще не було, це тобі подобалося!

Протягом обіду княжич безперервно піклувався то про гостя, то про брата, хоча іноді йому і бракувало спритності. З боку це виглядало навіть кумедно… І ніхто не міг припустити, у що виллється така поведінка.

По завершенні трапези Василь Костянтинович безцеремонно втрутився в розмову старших. Почав з питання, на перший погляд, зовсім необразливого, але все ж таки дивного:

– А скажіть-но, Федоре Івановичу, будьте такі люб’язні, чи є у вас діти?

– Так, – відгукнувся гість, – діти в мене є. Два сини.

– Дуже добре, – княжич розвеселився незрозуміло чому. – А хто з них успадкує…

– Василю!.. – спробував вгомонити брата Ілля Костянтинович. Однак Федір Іванович тільки долонею махнув (мовляв, нехай хлопчисько висловиться), а потім обнадійливо кивнув княжичеві. Той повторив перерване запитання:

– Я хотів би довідатися, хто з ваших синів успадкує родовий маєток після вашої, не дай Господи, смерті?

Сангушко посміхнувся трохи вимушено, однак відповів стримано:

– За законом, все одержує старший брат.

– А якщо з ним щось станеться? – не вгамовувався княжич.

– Тоді молодший. Якщо старший доти не оженився.

– А що, хіба після смерті чоловіка все дістанеться дружині?

– Не завжди. Якщо чоловік і жінка в шлюбі дітей не нажили, право на успадкування переходить до молодшого сина.

– Ах, он воно як… Отже, у випадку смерті старшого брата й відсутності в нього дітей родовий маєток одержить молодший, так?

– Так! Але ще є…

– Не бажаю знати, що іще там є! – зненацька грубо перервав гостя княжич. – Мій татонько, помираючи, залишив Острог моєму старшому братові Іллі Костянтиновичу, а мені от дісталося Дубно.

– А до чого тут… – почав Федір Іванович, але був знову брутально перерваний:

– А при тім, що мені подобається Острог, бо я тут виріс! Я теж хочу собі у володіння саме Острог, а не Дубно!

– Але ж Василю!!! – вже одночасно закричали Острозький і Сангушко.

– Не Василь! – розлючено огризнувся хлоп’як. – Припиніть, зрештою, називати мене цим ім’ям, воно мені ну ніяк не личить! Василем мене назвали при хрещенні, натомість матінка завжди хотіла, щоб звали мене Костянтином, як батька. Костянтином Костянтиновичем мене звуть, от!

– Василю, зараз же відправляйся до себе, – проскреготів розлючений князь Острозький.

– Добре, братику, зараз піду, але маю попередити чесно: саме я незабаром напевно зможу стати черговим власником Острога. Що ж до Беат, то можеш не турбуватися: я милостиво віддам їй Дубно, не ображу.

Княгиня, яка дотепер тужно мовчала, різко підхопилася й вибігла геть із зали зі словами:

– Я не бажаю далі це терпіти!..

Сангушко кинувся слідом за Беат, але загубивши її в коридорах замка, повернувся назад. І побачив княжича біля крісла старшого брата.

– Даруй, братику, з чого це ти розлютився? Я ж не на вулицю її виганяю, а всього лише в Дубно маю намір відправити. А Дубно, як відомо…

– Забирайся зараз же!!! Геть!.. – загорлав князь.

Тоді Сангушко підійшов упритул до Василя Костянтиновича, взяв його за руку й вивів геть. По дорозі намагався повчально пояснити розбещеному підліткові, що й Ілля Костянтинович, і Беат, і сестра Софія, і матінка – рідні йому люди, яких варто оберігати, а не дратувати всякою дурнею. Особливо коли хтось із них хворий.

Щодо сестри й матінки, і особливо щодо Іллі Костянтиновича, княжич погодився, зате ставлення до Беат змінювати не побажав:

– Я вже говорив братові, що вона йому не підходить ні як дружина, ані по вірі також. Куди він дивився, вибираючи наречену-католичку?! Ніяк не збагну…

– Але ж Беатрис – це дружина твого брата, а не твоя, – резонно заперечив Сангушко. – Тому будь ласка, поважай його вибір. Адже це вибір не тільки твого старшого брата, але й глави всього дому князів Острозьких!

Княжич відвернувся й промовчав. Втім, Федір Іванович незабаром і думати забув про це ганебне непорозуміння: повернувшись у кімнату, він побачив Іллю Костянтиновича в найжалюгіднішому стані. Князь корчився від болю, поруч метушився лікар. Гість вирішив піти, але вгадавши намір Сангушка, Острозький зібрав усі сили й простогнав:

– Залишся, Федоре Івановичу, дуже прошу… Поговорити нам треба.

У цей час саме прийшов нотаріус у супроводі ще двох чоловіків. Зусилля лікаря нарешті принесли князеві полегшення, тож він навіть зміг продиктувати заповіт.

Минула друга година. Писар усе ще записував. Острозький іноді замовкав, коли сил починало бракувати, тоді лікар розтирав скроні хворого оцтом і тицяв йому під ніс нюхальну сіль. Тоді Ілля Костянтинович приходив до тями й продовжував диктувати.

Нарешті заповіт був складений і підписаний свідками. Нотаріус, писар і помічники вийшли, а князі Острозький і Сангушко продовжили перервану розмову.

– Річ у тім, що Беат може народити вже після моєї смерті. Якщо я заздалегідь не визнаю дитину своєю, вона вважатиметься незаконнонародженою, – заходився пояснювати Ілля, – а отже не зможе претендувати на спадщину. Тому весь свій спадок, всі регалії та звання я залишив ненародженій дитині незалежно від статі, а також призначив опікунів. Головною опікункою стане Беат – вона все-таки мати. Окрім того, опікувати дитину будеш ти, Федоре Івановичу, і королевич Сигізмунд-Август, наш майбутній король. На щастя, рід магнатів Острозьких займає таке положення в королівстві Польському й великому князівстві Литовському, що я можу дозволити собі призначити опікуном навіть короля, щоб мій спадкоємець був захищений його владою й милістю. Хто насмілиться піти проти рішень його величності?…

Сангушко з усім погодився:

– Ти вірно вчинив, друже мій Іллє Костянтиновичу. Але ж і твій брат Василь ще неповнолітній – тож з ним як бути?

– Зараз я є опікуном брата. Після моєї смерті ці права відійдуть до Беат з умовою, що вони порозуміються. Василь молодий, але досить розумний. Якщо влада опиниться в руках Беат, він налагодить із нею відносини.

– А ти впевнений у Беатрис? Раптом княгиня не виправдає твоєї довіри… – захвилювався Сангушко.

– Друже мій, а чи багато часу відвела мені доля, щоб бути до кінця впевненим у власній дружині? – сумно перепитав князь. – На жаль, вибору в мене немає. Доводиться покластися лише на її порядність та на твою мудрість. Тому благаю: допоможи!..

– Не турбуйся, Іллє Костянтиновичу, ось тобі моє княже слово, що не дозволю ображати ні Беат, ані твою майбутню дитину! А також обіцяю напоумити твого молодшого братика, – завірив хворого Сангушко.

– У тобі не сумніваюся, Федоре Івановичу. Але є ще два важливих питання. По-перше, колись я тобі позичив грошей під заставу твого маєтку.

– Було таке, – кивнув гість.

– Отож будемо вважати, що гроші ти мені повернув. Відзначити це в заповіті я не забув.

– Дякую, Іллє Костянтиновичу! Хоч ми, Сангушки, і є нащадками однієї з гілок дому Острозьких, але на відміну від вас, грошей нам постійно бракує.

– До речі, про нащадків!..

Хворий зробив гостеві знак присунутися ближче й заговорив дуже тихо, ледь чутно:

– Як відомо, князі Острозькі доводяться ріднею руському королеві Данилі Романовичу Галицькому. Від великих предків ми особливу спадщину маємо. От про одну таку штуку я й хотів поговорити з тобою.

– Що ж то за штука? Мабуть, якесь намисто з перлин?…

– Та ні, не перли це… І загалом не прикраса. Прийде час, і ця річ придасться або моїй ненародженій дитині, або навіть її нащадкам. Мені цю річ передав батько: вона йому не згодилася, тому що і грошей, і влади батькові вистачало, і жив він, не відступаючи від закону Божого й людського. Мені ця штука теж не згодилася: часу розібратися із загадкою ніяк не вистачало. А от нащадкам моїм… хтозна! То будь уже другом, Федоре Івановичу, поклич-но сюди козака Якова – його відразу за дверима знайдеш.

Гість негайно виконав прохання хворого, і незабаром перед ними постав здоровань, що ніяково посміхався й переминався з ноги на ногу.

– Якове, – звернувся князь до козака, – чи пам’ятаєш, що я давав тобі на зберігання шкатулку?

– Як не пам’ятати, ваша світлосте!

– Будь ласка, принеси її скоріше.

Вже через п’ять хвилин козак повернувся й передав обережно князеві скриньку, для міцності окуту по кутках і боках, з крихітною фігуркою кінного лицаря на кришці. Сангушко повертів принесену річ так і сяк, потрусив і навіть принюхався: чи не пахне чим? Однак нічого особливо незвичайного у скриньці не було. Проте Ілля Костянтинович вимовив з неприхованою урочистістю:

– Відповідно до сімейного переказу, років сто тому або навіть більше наш славетний предок князь Данило Острозький одержав ікону Божої Матері й скриньку від Вселенського Патріарха – як благословення за відданість вірі православній. Як ти знаєш, Одигитрія[18] вважається чудотворною й завжди супроводжувала нашу славетну династію в бойових походах, яких було чимало. А от родову реліквію у вигляді скриньки ти напевно бачиш уперше. Що усередині неї перебуває, не знає ніхто: замка на скрині ніякого немає, ключа теж. Хоча легенда каже, що штука ця може принести її власникові або величезну владу і багатство, або величезне розчарування. Правда, рід князів Острозьких і до одержання скриньки відрізнявся багатством і знатністю, тільки от…

Хворий відсапався й продовжив:

– Тільки от думаю я, друже мій, що не у володінні скринькою заковика. Володіння саме по собі – це одне, а от велику таємницю штуки цієї розкрити – зовсім, зовсім інше! Таємниці ж цієї ніхто дотепер так і не розгадав… І ще думаю, що спадкоємець мій з усім цим саме й розбереться. Тільки ти, Федоре Івановичу, скриньку йому в день повноліття віддай, щоб раптом ніхто чужий забрати не зміг.

Тут у коридорі здійнялася якась метушня, потім відтіля долинув пронизливий зойк. Не встиг гість вийти й подивитися, що там сталося, як двері зали розчахнулися, і з коридора в кімнату ввалився Яків, тримаючи за руку Василя Костянтиновича, який щосили впирався.

– Що сталося? – здивувався хворий.

– Та от княжич під дверима підслуховували, – доповів козак.

– І нічого я не підслуховував! – заскиглив той. – Просто хотів зайти й вибачення попросити. А цей дурень схопив мене і…

Втім, ледь погляд хлопця зупинився на скриньці, як він моментально перемінився в обличчі й запитав переривчастим голосом:

– Ой… а це що таке?…

– Це тебе не стосується, – доволі сухо відповів князь Острозький. Немовби не почувши тих слів, княжич Василь підскочив до постелі хворого, схопив скриньку й почав енергійно трусити її, уважно прислухаючись.

– Василю!.. – князь насупив брови.

– Стукає… Там щось стукає, я ж чую! – вигукнув молодший брат, здивовано позираючи на старшого.

– Зараз же постав скриньку мені в ноги й відправляйся до себе! – рішуче скомандував Ілля Костянтинович.

Хоча й усіляко демонструючи небажання, княжич Василь все ж таки вимушено підкорився. Після його відходу князь Сангушко забрав нарешті довірену його піклуванню реліквію й вийшов у відведені йому покої, щоб добряче обмізкувати все на дозвіллі. А наступного дня відбув назад у свій маєток.

* * *

Ілля Костянтинович незабаром помер, так і не дочекавшись народження спадкоємця. Точніше спадкоємиці – тому що восени 1539 року на світ Божий з’явилася чарівна дівчинка, а не хлопчик. Відповідно до заповіту покійного, Беат стала опікункою не тільки власної доньки, повноправної спадкоємиці величезного спадку всього роду князів Острозьких, а також обширних земель на Волині й на Поділлі – під її опіку також був переданий і юний княжич Василь Костянтинович.

А от що із того вийшло…