Читать книгу Книга Розчарування. 1977–1990 - Тимур Литовченко - Страница 7

В кабінет постукали, й Синенко гукнув:

– Хто там? Заходьте!

Проте ледь ковзнувши поглядом по постаті візитера, посміхнувся:

– А ти, тезку, міг би й без стуку зайти.

– А раптом не можна?

– Не можна що?..

– Ну-у-у, я знаю… Ти ж начальство.

Розгублено знизавши плечима, Кайстрюк затупцяв на місці. Синенко знов посміхнувся, кивнув на приставлений до столу стілець і пояснив:

– У мене тут робочий кабінет між іншим. А в робочому кабінеті займаються саме роботою, а не тим, про що ти міг подумати.

– І про що ж це я подумав, по-твоєму? – обережно поцікавився Кайстрюк, відчуваючи прихований розіграш, на які його тезко був справжнім майстром.

Утім, попри очікування, Синенко відповів невигадливо:

– Я, Іване, наприкінці робочого дня на робочому місці не випиваю, отож заходити до мене можна без стуку.

– А якщо у тебе нарада якась чи не знаю що?

– Облиш, – махнув рукою Синенко, – я ж не директор нашої ГЕС, щоб «п’ятихвилинки» о шістнадцятій нуль-нуль влаштовувати. Отож давай-но припинимо розігрувати «товстого» й «тонкого»[12] та поговоримо по душах про те, заради чого я тебе запрошував.

– Он як? Отже, по душах поговорити хочеш… А я думаю, чого це ти такий серйозний, чому не шуткуєш і не балагуриш, як зазвичай.

– Я, Ваню, пошуткувати завжди радий – ти мене знаєш. Але не тоді, коли душевний стан мого найкращого друга дитинства змушує хвилюватися.

– А-а-а, он як… А я, зізнаюся чесно, вирішив, що ти мені під кінець робочої зміни збираєшся доручення якесь дати, чи що…

– Доручення? Гм-м-м…

Синенко дістав з кишені пачку болгарських цигарок «Родопі», видобув звідти одну, чиркнув сірником, глибоко затягнувся й видихнув разом зі струменем сизуватого диму:

– Ти закурюй, тезку. Закурюй, якщо хочеш. А стосовно доручення, то я ж чітко попросив завідувача гаражем: такі-то справи, попроси Ваню Кайстрюка, щоб зазирнув до мене о четвертій вечора, – бо є до нього розмова. А що тобі завгар передав натомість?

– Передав, аби о шістнадцятій нуль-нуль я був у тебе в кабінеті як штик, інакше моя маківка блищатиме після твого начальницького наганяю, як котячі яйця в березні. Отак і сказав, – відповів Кайстрюк, також і собі розкурюючи «родопинку».

– Чого-чого?! А-а-а!.. Кх-х-х!.. Кх-х-хех-х-х!..

Від несподіванки Синенко навіть подавився цигарковим димом, тому й закашлявся. Ледь заспокоївшись, пояснив:

– Ні, ну це ж треба, щоб отак усе на рівному місці перекрутити!.. Це ж треба!.. Ото утнув завгар, то вже утнув. Я з моїм тезком усього лише про те запрошення поговорити зібрався, а він роздмухав з мухи слона!..

– Про запрошення… туди?

Пальці Кайстрюка мимоволі здригнулися, з кінчика «родопинки» на стіл звалився попіл. Не сказавши нічого, Синенко посунув ближче до нього попільничку, виточену токарем-ремонтником з якоїсь бракованої залізячки. Проте не звертаючи на це уваги, водій спитав насторожено:

– Що тобі про це запрошення відомо?

– Не більше, ніж іншим.

– Читати чужі листи негарно.

– Не лист то був, а листівка! – підкреслюючи свою думку, Синенко жартівливо погрозив тезці пальцем. – Отож коли будеш вдома, то скажеш тим піонерам-слідопитам, щоб наступного разу відправляли запрошення листом у конверті, щоб усі поштарки його не читали.

– Я з нашою поштаркою вже поговорив і ще поговорю, – пообіцяв Кайстрюк, проте Синенко заперечив:

– Послухай, Ваню, якби ти привселюдно не розшматував ту листівку й не кинув шматочки за вітром, ніхто б на це уваги не звернув. А так…

Водій похмуро мовчав.

– Ну що ж… Тоді скажи мені, як тезці та другові дитинства – що там було такого у запрошенні?

– Нічого там не було такого особливого. Та ти й сам усе чув з пліток…

– Те, що я почув, то є діло десяте. Ти мені скажи…

– Я не поїду в Черневе.

– Не в тому річ. Поїдеш, не поїдеш… Що в листівці було написано?

Вони довго мовчали, перш ніж Кайстрюк нарешті здався:

– Ну гаразд, скажу тобі як другові дитинства. Отже, цього року виповнюються тридцять сьомі роковини бою за село Черневе, в якому був поранений мій батько… і якби не це, то мене б і на світі не було. Тож якісь місцеві піонери-слідопити запросили мене в суботу, двадцять третього вересня, або принаймні в неділю, двадцять четвертого вересня до того села. І ще написали, що там збирається приїхати якийсь ветеран того бою – здається, Василян. І нібито діти та вдова якогось там комісара приїхати збираються. Чи то Пивоварова, чи, може, Пивоварського – вже точно не пригадаю. Василяна, вірменина цього запам’ятав, а Пивоварова… Пивоварського… Пивоваренка… чи як там його?.. От цього забув.

Знов помовчали.

– Гм-м-м-гм-м-м… Ага… Ну, то навіщо ж ти листівку оту розшматував, де було і запрошення, й прізвища вказані?

– Бо я в Черневе ні ногою, сам розумієш.

– Не розумію, – мотнув головою Синенко. – Розтлумач, будь ласка.

По тому, з якою силою Кайстрюк чавив і розтирав по дну попільнички недопалок «родопинки», було очевидно, що всередині у нього все кипить. Проте оскільки Синенко вперто чекав, водій заговорив першим:

– Послухай, Іване… Ти хоч і велике станційне начальство тепер, але скажи мені чесно, от як на духу… Тебе колись шмагали солдатською ременякою тільки за те, що ти народився таким, яким народився? Причому добре, якби по сраці шмагали. По сраці – то таке… А от коли луплять куди потрапить?! Мені ж вітчим одного разу ледь око не вибив.

Він торкнувся білястого, ледь помітного шраму, що перетинав ліву скроню біля зовнішнього куточка ока.

– Ні, так мене не шмагали, – зізнався Синенко, – твоя правда, тезку. Але в усьому іншому ти явно не правий.

– З чого б це?

– Бо ти вже понад три десятиліття не був у тому селі і в тій хаті, де народився. Знаєш… За цей час твій вітчим міг і померти. Та у будь-якому разі ти вже не дитина. Ти дорослий самостійний чоловік, а вітчим твій, навпаки, постарішав. Та й зрештою, дізнався б, що там з твоєю матір’ю і братами сталося… Ти ж їх теж не бачив рівно стільки, скільки й вітчима.

– Ні.

– А той вірменин? Ну-у-у, Василян той, учасник бою. Чи сімейство комісара, прізвище якого ти позабув.

– А що вони?

– Ну-у-у… Раптом вони пригадають щось цікаве про твого справжнього батька, який залишився у твоєї матері…

– Та краще б на світі не було ні мене, ані їх обох!!! – несамовито гаркнув водій, підскакуючи зі стільця, що аж крекнув.

– Тезку, тезку!.. – спробував вгамувати його Синенко, проте марно.

– Я не Кайстрюк ніякий, зате я справжній байстрюк!!! Мій батько – зрадник Батьківщини, моя мати – блудлива паскуда, щоб не сказати жорсткіше, яка прижила дитину від випадкового солдатика!.. До того ж не просто солдатика, а зрадника, тилового щура, який вирішив пересидіти війну під спідницею у випадкової баби, об яку він перечепився!!! Ти розумієш, як мені з тією ганьбою жити на світі?! Чи не розумієш?! Мене ж усі ненавидять – і вітчим, і мати, і її правильні діти від законного чоловіка!!! І ти хочеш, аби після цього всього я поїхав у те Черневе??? Та не діждуться!..

І грюкнувши дверима, він прожогом вилетів у коридор.

– Еге… От і поговорили по душам, – зітхнув Синенко. І потягнувся за новою «родопинкою».