Читать книгу Книга Застою. 1965–1976 - Тимур Литовченко - Страница 10

Сталося це років десять тому. Він тільки-но полишив дитбудинок, який щиро вважав рідним домом. За розподілом йому випало бути помічником лісничого, однак його не взяли. Він і досі пам’ятав, як головний лісничий Малинського лісгоспу обурено горлав на начальника відділу кадрів:

– Та ви знущатися з мене надумали, чи як?! От скажіть, будьте ласкаві, навіщо мені в лісі отакий красунчик з обличчям кіноактора з «Мосфільму» або я вже не знаю звідки?! Ведмедів взимку посеред сплячки лякати, чи що?..

– Та годі вже вам, Іване Федоровичу, обурюватися! Вас теж зрозуміти важко: то давайте будь-кого, а як знайшли нарешті – зовнішність, бачте, не підходить, – не дуже впевнено відбивався кадровик. – Не хлопак, а красень. То хіба лісничі не можуть бути красивими?! Це КЗпП[24] забороняє?

– Якщо такий красунчик, то нехай іншу роботу шукає, – роздратовано пробуркотав Іван Федорович. – Природжений лісничий має особливим станом душі вирізнятися, а мармизка – це для баришень, а не для лісу.

– Та пожалій ти хлопця, у якого дитбудинок за плечима! Як не візьмемо його за розподілом, то він навряд чи роботу швидко знайде. То що йому робити – на вулицю йти, в банду до кримінальників?..

– Ну-у-у, так вже одразу в банду… Нехай на якесь ударне комуністичне будівництво їде, але тільки не до мене. Не візьму його, все, крапка!

Упіймавши облизня в Малинському лісгоспі, вкінець засмучений Леонід наважився на відчайдушний крок. Зрештою, ця жінка його із сестрою Любою на світ народила, хоч потім і здала обох до сиротинця…

Назад до Мотовилівки дістався вже затемно. На відчайдушний стукіт у двері ніхто не відчиняв. Леонід вже збирався піти геть, як раптом з-за дверей пролунав огидний рипучий голос:

– А що це за придурошний там у двері гамселить?! Кого це чорти принесли на ніч гледючи?

Юнак розгубився від несподіванки і відповів, заїкаючись:

– Мені… Мені Софія Юріївна потрібна…

– Ти б наступного разу головою у двері, головою!.. Нащо тобі вона, га?..

– Я її син, Леонід Гайдамака. Вірніше, Голомозий. Вона мене як Гайдамаку до сиротинця здала, а насправді я…

Проте рипучий голос зробився ще злішим:

– Не знаємо ми ніяких Гайдамаків, та й Софійки вдома немає вже як цілий тиждень, мабуть що.

– А коли вона додому повернеться?

– А біс її знає! А ти йди звідси, чоловіче, йди геть! Немає ніяких синів у Софійки й не було ніколи!

– Як же нема, коли я… Та ось же моє свідоцтво про народження! Щоправда, відшукали його зовсім нещодавно, але ж там написано, що я – син Софії Юріївни Голомозої…

Однак володарка огидного рипучого голосу не здавалася:

– Пішов геть, окаянний!!! А як добром не підеш, то собаку спущу!!!

Раптом з-під паркану пролунало загрозливе гарчання…

Тоді Леонід кинувся геть, не розбираючи дороги. Прибігши на залізничну станцію, не знав, чи то під поїзд кинутися, чи вскочити на повному ходу в останній вагон товарного потяга – тільки б забратися подалі від цього клятого місця, де матері зрікаються власних дітей! Юнак стояв на краю платформи, а по оксамитово-синьому нічному небу сповзав до обрію диск надзвичайно великого криваво-червоного місяця. І в той момент Леонідові здавалося, що нічне світило, яке набуло сьогодні настільки незвичного вигляду, тягне за собою його нікчемне життя…

Та ніч немовби підбила незримий підсумок під усім його минулим життям. Попереду було щось незвідане… але живе. Під потяг юнак не кинувся – просто взяв та й поїхав до Ташкента.

– Тату, татусю, а що це за спалахи? – пролунав голос Валерки. Відірвавши погляд від величезного багряного сонячного диску, який повільно зникав за обрієм, Леонід виринув зі спогадів у реальність і з ніжністю поглянув на сина. Малюкові лише три рочки, а він вже так грамотно розмовляє, такий допитливий і розумний!.. Пощастило йому і з дружиною: Гелі лише тридцять, а вона вже завідує відділенням міськлікарні.

– Таточку, то що це таке? – наполегливо повторив синочок.

– Не бачу я ніяких спалахів, Валерко, тож і сказати нічого не можу, – знизав плечима він.

– Так он же ж вони!.. Он спалахнуло знов!..

Синочок тикав малесеньким пальчиком у малинове світіння на півночі. Леонід не знав, що відповісти, а малий все не вгамовувався:

– Що це?

– Зірниця. У нас навіть така гра піонерська була, під час неї ми багаття палили, а потім на вугликах картоплю пекли.

– Ні, тату, це не зірниця. Зірниці восени бувають, а зараз весна.

Леонід почухав потилицю і подумав: «Дивина, та й годі! Валерка ондо навіть пори року знає, натомість я в його віці навіть прізвища свого не міг згадати, тому замість Голомозого мене Гайдамакою записали».

– Валерко, синку, а може, ти додому підеш, мамі перепічки віднесеш? А я тим часом у магазин по консервовані помідори сходжу… Хочеш?

Син радісно застрибав навколо батька.

– Звісно, хочу! Дві банки купи. А ще я конфітюру хочу! Смачний, напевно? А дорогий який!.. Мама сказала, півцарства вартий.

– Добре! Куплю я і помідори, і конфітюр. Але скажи мені, Валерко, а з чого це мама стільки перепічок замовила? Аж десять штук.

Син розгорнув хустку і почав лічити пласкі хлібини:

– Раз, два, три, чотири, п’ять… Раз-п’ять, два-п’ять, три-п’ять.

– Три та п’ять – буде вісім, – повчальним тоном додав батько.

– Вісім… Ми купили скільки було, бо більше не було.

– А чого так багато?

Малий хитро посміхнувся й, озирнувшись на всі боки, змовницьки прошепотів:

– Землетрус сьогодні буде.

«Боже, як же складно жити з Касандрою! І все вона знає наперед, аж лячно», – подумав Леонід. Немовби прочитавши батькові думки, Валерка тихесенько прошепотів:

– Це не мама, це Рафаїл Тагірович сказав. І Віктор Лі також.

Сьогоднішня вечеря в сімействі Гайдамаків-Уханьських була надзвичайно смачною, а на додачу пили ще й чай з конфітюром, хоча і коштував він скажені гроші. Тим не менш Леонід купив аж три банки, немов і справді наближався кінець світу. Після вечері Гелена пішла в кімнату, а Леонід з Валеркою лишилися на кухні мити посуд. Коли навели лад, батько сімейства раптом уздрів у куточку цілий ящик «Боржомі» й величезний двадцятилітровий бідон. Не знаючи, обурюватися чи дивуватися, він негайно побіг до кімнати… і побачив, що дружина пакує дорожню сумку.

– Ми що, кудись від’їжджаємо? – спитав Леонід розгублено.

– Ні, – відповіла Гелена.

– А що тоді?..

– Невдовзі нас сильно качне, електрику, воду і газ вимкнуть, телефони не працюватимуть. Треба мати під рукою необхідні речі, документи та гроші, а у квартирі – запас продуктів. У бідоні вода для вмивання і прибирання.

– Мати під руко-о-ою-у-у… – передражнив її Леонід. І тут його погляд впав на сервант: – Гелю, а де наш посуд?! Де чарки і кришталь?!

– У коробочки спакувала, щоб не побилися, – посміхнулася дружина й ласкаво пригладила його волосся.

Леонід відскочив і схопився за голову, однак дружина продовжила тихеньким наполегливим шепітком:

– Не переймайся, я кришталь потім цілим дістану. А от наш сусід Юра з третього поверху свій спальний гарнітур на сходи поспіхом потягне, все попереламає, потім два дні прибиратиме.

– Касандрочко моя люба! Це тобі Віктор сказав або Рафаїл? – спитав чоловік насмішкувато, поступово оговтуючись від шоку.

– Ні, про це я сама здогадалася. Я ж у тебе Касандра, чи не так?

Спати полягали рано, при цьому навіть малий Валерка вгомонився і заснув напрочуд швидко. Леонід прокинувся від тужливого оглушливого гуркотіння, немов грізний Карпатський Велетень, про якого в дитбудинку розповідала Ірма, раптом заграв на довжелезній трембіті. Поглянув на будильник: лише 5:15 ранку!.. Підбіг до вікна, визирнув на темну вулицю…

Як раптом на північній частині небокраю блимнув вогняний спалах, і за якийсь час по тому завібрувала земля. Гудіння наростало, ніби щось велике і страшне повільно, але впевнено котилося просто на їхній дім.

Леонід перелякано заметушився по кімнаті й негайно виявив, що Гелена не спить, а з цікавістю спостерігає за поведінкою чоловіка.

– Гелю, війна! Америка нас бомбить!!! Літаки чуєш?!

– Заспокійся, Льоню, не вір газетним пліткам. Особливо тому, що друкують у журналі «За рубежом»[25], – ласкаво прошепотіла Гелена й додала заспокійливо: – Ніяка це не війна, це всього лише землетрус.

Раптом земля під будинком повільно заворушилася, немов підземні сили вирішили нагадати людям про своє існування. Потім зарипіло й заскреготало. Будинок затремтів, як перелякане звірятко, якому хочуть завдати гострого раптового болю. Протягом кількох наступних секунд сталася низка невеликих поштовхів, земля крекотала і звивалася, будинок трусився в жорстокій пропасниці. Було чутно, як за стінами у сусідів б’ється посуд у шафах і буфетах. Потім з гучним рипінням ліжко поповзло до стіни.

– Може, побіжимо на вулицю?! – у відчаї Леонід схопив її за руку.

– Ні, не варто, – відповіла дружина напрочуд спокійно. – Там холодно і небезпечно, зараз почнуться сильніші поштовхи, щось впаде, здійметься пилюка, дихати буде нічим. Та й не пройдеш ти сходами: сусід Юра вже почав витягати з квартири меблі.

Леонід прислухався: справді, щось жалісливо рипіло і тріщало на сходах… Раптом земля здригнулася від жахливого, неймовірної сили удару! Звідусіль залунали гучні зойки смертельно переляканих людей. Леонід розчахнув вікно й визирнув на вулицю. Його вразило те, що там відбувалося: земля дибілася й осідала, то оголюючи, то знов ховаючи рвані глибокі тріщини. Припарковані біля будинків автівки кидало вперед і назад. Дерева ламалися, немов сірники, й виверталися з корінням, утворюючи завали.

З будинків на вулицю вискакували люди, босі й напіводягнуті: хтось в спідньому, хтось навіть без в сорочки, зате з ватяною ковдрою на плечах – хто в чому!.. Під акомпанемент пронизливого передзвону віконних шибок, гуркотіння уламків цегли, скреготання металу й інші звуки руйнування споруд вони кидалися врозтіч, бігли навмання в пропилену темряву – лише б подалі від будинків.

Дехто примудрявся вскочити в автівку й навіть завести двигун. І ось вже легковики, голосно сигналячи, один за одним мчать дорогами, усипаними пилюкою, уламками цегли й відірваними дошками, об’їжджаючи бетонні плити, що хтозна як повиповзали на проїжджу частину. Ось один з легковиків (мабуть, через погану видимість) на величезній швидкості влетів у ріг будинку, відскочив від нього, немов тенісний м’ячик, налетів на бетонний брус. Від удару через вітрове скло вилетів водій і, розпластавшись на заваленому сміттям асфальті, нерухомо застиг у калюжі власної крові, безладно розкинувши руки й ноги…

Невелика вантажівка, яка виїхала передніми колесами на тротуар, раптом провалилася в розверзлу під нею тріщину і зникла під землею.

Увесь цей жах тривав не більше 5–7 хвилин, які здалися Леонідові вічністю. Потім будинок вже вкотре здригнувся й відчутно нахилився, з даху полетіли уламки шиферу, цегли і дощок. Споруда стогнала і плакала, готова впасти – але встояла, практично не постраждавши. Зате стовпи пилюки здійнялися майже до четвертого поверху…

Леонід закрив вікно і повернувся в ліжко, вирішивши: якщо вже судилося загинути, то з комфортом. Далі були ще поштовхи – слабкі й ледь помітні. Але саме цей поштовх, найпотужніший з усіх, ніби запустив ланцюговий механізм руйнування старих глинобитних будинків, які безладно розсипалися. Натомість нещодавно збудовані панельні будинки, гуркочучи і крекчучи, повільно складалися в один поверх, немов карткові.

Валерка нарешті прокинувся й ошалілими очима дивився на батьків. Було видно, що малий неабияк наляканий. Гелена підійшла до нього, вийняла з дитячого ліжечка, поклала на диван і лягла поруч. Малюк притулився до неї, немов шукаючи захисту, уткнувся обличчям у материні груди і лежав деякий час нерухомо. Потім підняв голову й запитав:

– Мамо, а ти і тато завтра підете на роботу?

– Ні, маленький, не підемо.

Малюк міцно обійняв матір, незабаром заспокоївся і тихо засопів.

Прокинулися пізно – близько 10:00 ранку. На вулицях працювали бульдозери та екскаватори, туди-сюди курсували вантажівки, що вивозили сміття за місто.

Вставати не хотілося. Світла, газу й води не було, телефон мовчав, зате працювало центральне радіо. Протягом двох годин слухали те, що передавали про стихійне лихо в Ташкенті:

«У перші ж години після землетрусу по тривозі були підняті всі служби міста: служби пожежної охорони, МВС, армії та медицини. Радянські люди, в тому числі жителі Ташкента, непереможні. Велике всім їм спасибі!»

І таке інше в тому ж дусі.

Леонід спробував вийти з квартири, однак виявилося, що меблі на сходи виносив не тільки дядя Юра з третього поверху, але й інші сусіди. Зокрема, шафа дядька Ікара – сусіди з четвертого поверху – надійно заблокувала двері квартири сімейства Гайдамаків-Уханьських.

– Я ж тобі казала вночі, що на вулицю бігти не варто, – посміхнулася Геля. – Ото був би номер, якби ти вибіг на вулицю, а тепер не мав би змоги повернутися до нашої оселі! Уявляєш?..

– Касандро ти моя, поясни краще, чому ти зберігала вночі дивний спокій? Чи ти, може, знала, що наш будинок вціліє?

– Так, знала.

– Звідки?!

– Бо він відносно новий і цегляний. Зруйнувалися ж переважно древні саклі та новітні панельні будинки. А наш встояв, хоч стіни і порепалися.

Снідали по-королівськи: їли перепічки з конфітюром, запивали «Боржомі». Потім взялися прибирати квартиру. На стінах з’явилися помітні тріщини, зі стелі місцями обсипалася штукатурка. Підмели підлогу, ретельно змочивши віник водою з бідона. Розставили по місцях меблі, посуд повернули у шафи й сервант, а тоді вляглися читати казки.

Так минув день. Незважаючи на лихо, увечері 26 квітня відбувся черговий календарний футбольний матч за участю ташкентського «Пахтакора», але Леонід на нього так і не потрапив: вийти з оселі все ще заважала платяна шафа дядька Ікара.

Вранці їх розбудив гучний сигнал – то була розвозка з заводу Антонова.

– Льонько, виходь завали розбирати! – покликали його хлопці. На щастя, сусіди сяк-так розчистили меблеві завали на сходах, тому Леонід поїхав з розвозкою, а Гелена і Валерка лишилися вдома самі.

Близько полудня в двері гучно постукали іззовні.

– Хто там? – спитала Гелена.

Незнайомий чоловічий голос відповів:

– Капітан міліції Селімов! Гелено Сергіївно, ви затримані у зв’язку з надзвичайними подіями, що мали місце, і повинні проїхати зі мною. Оскільки телефонний зв’язок у вашому районі досі не налагоджений, за вами прислано автомобіль. Я повинен терміново доправити вас у ЦК Компартії Узбекистану. І без відмовок, будь ласка! Відмовки не приймаються.

– За п’ятнадцять хвилин я буду готова, чекайте в машині, – спокійно відповіла вона й додала: – Я не хочу, щоб по дому повзли плітки.

Міліціонер потупцяв біля дверей, але, не сказавши жодного слова, спустився вниз. За чверть години жінка з дитиною підійшли до автівки.

– Не можна з дитиною! – спробував протестувати капітан, однак Гелена відчинила двері з рішучим виглядом:

– Без сина не поїду!

Капітан підібгав губи, потім мовчки відвернувся. Легковик просувався повільно, акуратно об’їжджаючи тріщини в землі й завали. Гелена і Валерка дивилися у віконце… і не впізнавали міста! Завжди веселий сонячний Ташкент лежав у руїнах, немов після бомбардування. У деяких будинках стіни впали в бік вулиці, а нічим не підперті дахи звисали над порожнечею, тримаючись невідомо яким дивом. Вулицями раз у раз проїжджали карети «швидкої допомоги» і пожежні автівки.

Коли дісталися центру, хлопчик побачив, що стіни затишного магазину іграшок «Дитячий світ» попадали й оголили порожні вітрини, тепер завалені цеглою, балками й шифером, а милі дитячому серцю іграшки були щедро притрушені пилом і будівельним сміттям. Тоді сльози мимоволі закапали з дитячих оченят…

– Не плач, синочку. Мине час, і тут збудують новий магазин іграшок, – намагалася втішити його матір. Проїжджаючи повз Червону площу, капітан зупинився, щоб розпитати у постового, якими вулицями зараз можна дістатися ЦК Компартії. Гелена помітила величезний натовп людей перед урядовою будівлею і спитала у капітана, хто вони?

– Щури завжди біжать з потопаючого корабля, – презирливо відповів міліціонер, – а ці бажають виїхати з республіки. Тут приймають заяви і документи на виїзд. Їм пропонують Київ, Львів, Ленінград та інші міста.

– Не будьте до людей таким суворим, не варто, – мовила Гелена якомога м’якіше. – До Ташкента приїде багато народу з усіх республік, люди відбудовуватимуть наше місто будинок за будинком, квартал за кварталом.

За деякий час вони нарешті дісталися до красивої скляної будівлі ЦК Компартії Узбецької РСР. Як виявилося, Гелену Сергіївну Уханьську викликали на виробничу нараду всіх служб міста, що відбувалася в малій залі біля кабінету самого товариша Рашидова[26]. Звісно, на саму нараду Валерку не пустили, він очікував маму в приймальні. Коли ж Гелена нарешті вийшла з зали, то пошепки повідомила синові, що її підвищили до заступника головного лікаря. Звісно, новина була доброю і приємною, однак обов’язків і пов’язаних з ними клопотів у мами додалося з надлишком.

Починалося нове життя…