Читать книгу Помститися iмператору - Тимур Литовченко - Страница 3

– Але ж Ваша милосте! Не можна порівнювати досвід такої людини, як Ваша милість… а тим паче, людини… м-м-м…

Пауль аж зніяковів, не наважуючись подивитися у вічі Великому Магістрові. Звісно, кажуть про принца всяке… але щоб таке було правдою!..

Ні, це надто вже неймовірно.

– Чом же ж ти замовк, хробачок?

Утім, у голосі Великого Магістра не відчувалось ніякого здивування, лише весела насмішкуватість, що межувала з відвертим блюзнірством.

– Бо не наважуюсь навіть помислити про речі, котрі можуть образити Вашу милість.

– Ти певен?

– Так!

– Певен, що не можеш навіть подумати про те, що давно вже крутиться у твоїй голові? – І принц весело всміхнувся.

Пауль одразу засмутився, почав нервово соватись на своєму стільці. Але мовчав, уперто набурмосившись.

– Ну-ну, давай, кажи вже, не томися, – підбадьорив учня Великий Магістр.

– Та таке вже кажуть…

Але нарешті набравшись хоробрості, Пауль мовив:

– Подейкують, нібито Ваша милість живуть не просто довго, а загалом…

Знов важка, тужлива пауза під пильним поглядом графа.

– Ну?!

Ще один глибокий вдих – і ось вона, страшна істина:

– А загалом… вічно!

Пауль замовк, кидаючи короткі перелякані погляди на Великого Магістра й гадаючи, чи дуже той образився. Проте принца, здається, аніскільки не скривдило таке неймовірне припущення. Він лише спитав учня якомога лагідніше, проте не зводячи з нього пильного погляду:

– Оце й усе, що про мене пліткують?

– Ні, Ваша милосте, звісно, що ні… – Пауль знов засмутився. Цього разу причина зніяковіння полягала в тому, що цілковито логічне продовження вже висловленої думки належало не безликому поголоску, а йому самому.

– Що ж іще незвичайного ти чув про мене, маленький мій хробачок?

Під пильним поглядом Великого Магістра бідолашний юнак зблід, зіщулився, але все ніяк не міг вирішити, чи варто зізнаватися графу щодо справжнього авторства наступної здогадки, чи списати її знов-таки на чутки безіменного авторства.

– Не бійся, хробачок, не бійся.

– Боюся, Ваша милосте…

– Нумо, сміливіше!

– Не можу.

– Можеш. Кажи. Отже?..

– А ви пообіцяєте дещо, Ваша милосте?

– Що саме? – мовив принц тоном всезнаючого провидця.

Пауль проковтнув невидимий клубок, що застряг у горлянці:

– Одну просту річ…

– Щоб я не прогнівався на тебе?

– Так…

Пауль потупився, бо, здається, Великий Магістр читав у його душі з легкістю та впевненістю досвідченої ворожки, котра вдивляється в розкладені перед нею карти.

– І щоб я не покарав тебе за твої слова?

– Так, Ваша милосте.

– Гаразд. Але…

Пауль підвів погляд. В очах принца скакали крихітні іскорки веселого торжества. Юнак знов проковтнув клубок: що там іще замислив граф?..

– За однієї умови.

– Якої?

– Що ти скажеш мені всю правду, якою б несподіваною вона не була та якою тяжкою не здавалась би тобі.

– І тоді?..

– Тоді я пробачу тобі будь-що. Навіть найбезглуздішу дурню.

– Ви серйозно, Ваша милосте?

– Абсолютно серйозно.

– І можете заприсягтися в цьому?

– Можу, – очі Великого Магістра на мить сяйнули холодною сталлю, – якщо для тебе, маленький мій хробачок, слово Великого Магістра саме по собі нічого не варте без додаткової присяги.

Пауль засмутився, потім промимрив:

– Ні, чому ж не варте…

– Тому, що ти, маленький жалюгідний хробачок, насмілюєшся вимагати додаткову клятву на підтвердження моїх слів.

– Ні, Ваша милосте.

– Що «ні»?

– Нічого я не вимагаю. З мене вистачить і простого слова Вашої милості.

– Точно?

– Так.

– Тоді кажи. І негайно.

Пуль вагався ще мить, потім випалив:

– Кажуть, що Ваша милість безсмертні тому, що… Коротше, що Ваша світлість є Вічним Жидом.

І враз замовк.

– Тобто я – той самий апостол Юда, який продав Христа за три десятки срібних шекелів, а згодом намагався удавитись від сорому?

– Так, Ваша милосте.

– Що саме я купив у проїжджого цигана за оті тридцять шекелів три цвяхи, якими пробили Ісусові руки й ноги?

– Так, Ваша милосте.

– І що цей мій гріх в очах Господніх настільки тяжкий, що земля не приймає моє тіло, а небо – душу?

– Так, Ваша милосте. Вибачте…

– Більше того, гріх мій такий тяжкий, що навіть усе пекло не вмістить його? Тож я і змушений довіку вештатись від краю до краю землі, мучаючись вічним життям? Така моя нескінченна кара?

Пауль приголомшено мовчав.

– А чи всю правду сказав ти мені, хробачок?..

Відчувши в голосі графа суворі нотки, Пауль знов поглянув на нього. Та краще б він не робив цього: очі Великого Магістра готові були спопелити недостойного учня! Довелось терміново втупитись у кінчики своїх нечищених чобіт.

– Пам'ятай, хробачок: я не покараю тебе лише в тому разі, якщо ти скажеш мені правду, одну лише правду й нічого окрім правди.

«Ми ж не в суді», – ледь не ляпнув Пауль з переляку, проте спробував опанувати себе й, затремтівши всім тілом, зізнався:

– Ні, о Ваша милосте…

– То що ж ти насмілився приховати від мене?

І Пауль відчайдушно видихнув:

– Я не сказав Вашій милості, що це не чутки, не плітки… а що я сам дійшов такого висновку – от!

Кров ударила юнакові в голову. Він подумав навіть, що зараз же збожеволіє або ж його хватить грець. Та нічого подібного не сталося. Навпаки, у кімнаті пролунали якісь незрозумілі звуки. І коли Пауль насмілився підвести очі на графа, то із здивуванням побачив, що той… ледь чутно сміється.

– Ви не гніваєтесь, Ваша милосте?

– Ні, нікчемний мій хробачок, анітрохи.

– О Ваша милосте!..

– Дурниці, дурниці… До того ж, я обіцяв. А давши обіцянку, її слід дотримуватись. Тому якби я навіть образився на тебе бодай на отаку крапельку…

Принц показав двома пальцями усю мізерність гіпотетичної образи, як раптом знов посерйознішав і продовжив:

– Спочатку трішечки потішу тебе: ти, хробачок, далеко не перший, хто додумався до того, що я – Вічний Жид.

– Не перший?! Тобто?.. – в голосі Пауля відчувалось навіть певне розчарування.

– Втім, маленький мій хробачок, мушу тебе також розчарувати: твої здогадки абсолютно не відповідають істині.

– Ні?!

– А що в цьому дивного?..

– Та нічого, просто…

– Просто на сім світі нічого не буває, – повчально мовив Великий Магістр.

– Просто я радію, Ваша милосте, що ви не продавали Христа за тридцять срібників, не купували в цигана цвяхів…

– А-а-а, он ти про що… Звісно, не продавав. Хоча й намагався попередити Ісуса про небезпеку.

Сказано це було таким буденним тоном, а сам зміст слів графа так суперечив і його безтурботному вигляду, й могильному спокою мерзлякуватої дармштадтської ночі, що Пауль укрився холодним липким потом від маківки до самісіньких п'ят.

Загалом-то подібні речі про Великого Магістра він колись чув: нібито принц свого часу розповів цю історію якійсь знаменитості – нібито це була улюблена фаворитка французького короля Луї XV маркіза де Помпадур… А вже від неї про це дізналась уся Європа.

Але ж то тільки чутки, чужі пересуди… Вони й насправді могли бути вигадкою, оскільки про графа ходило ну дуже багато пліток – не надто незвичайна дивина, враховуючи покров таємниці, що оповивав його постать від самого моменту появи в Європі.

Але ж тепер Великий Магістр сам (тільки подумати – сам!!!) заговорив про зустріч із Сином Божим. Отже, це все ж таки не вигадки нудьгуючих пліткарів?! Таке відбувалось насправді?! Пауль очікував на продовження розмови, проте принц поринув у мовчанку.

– Ваше милосте… Розкажіть, як це було? – нарешті не витримав юнак.

– Що саме? – стрепенувся Великий Магістр.

– Ну-у-у, це саме…

– Що?

– Зустріч із нашим Богом!

– З яким Богом?! – здивування Великого Магістра виглядало таким щирим, що юнак розгубився: невже йому просто почулося?.. Та за мить граф ляснув себе долонею по чолу й радісно уточнив: – А-а-а, з Ісусом Христом?

– Так… – полегшено зітхнув Пауль.

– Тоді так і кажи, юначе.

– Але ж я сказав: «З Богом!»

Пауль нічого не розумів. Розгубленість його була надто щирою, аби принц і далі тримав його у неведенні.

– Чи маєш ти Біблію, юний мій хробачок? – нарешті звернувся до ошелешеного Пауля Великий Магістр.

– Звісно, маю.

– А чи регулярно читаєш її? – вів далі граф.

– Аякже! Читаю…

– Добре. Ще одне питання: чи достатньою мірою орієнтуєшся ти у Новому Заповіті?

– Так! – вигукнув Пауль доволі самовпевнено. Проте одразу ж перелякався: адже у словах Великого Магістра запросто міг ховатися якийсь підступ… Тож поспішив уточнити: – Принаймні, так кажуть.

– Хто саме каже?

– Ті, хто дискутував зі мною на релігійні теми.

– Гаразд. Але в такому разі, прошу, зроби мені таку маленьку ласку: принеси-но сюди свою Біблію і будь таким люб'язним – покажи-но те місце, де Ісус Христос називає Себе Богом?

– Це що, наказ?.. – здивувався Пауль.

– Ні, – Великий Магістр несподівано щиро всміхнувся і промуркотів, немов ситий самовдоволений кіт, – це гра така, юначе. Пустощі. Дитячі забавки. Я з тобою іграшками бавлюся, бо мені нема чим іще себе зайняти.

І стільки сарказму було в його голосі, що Пауль приголомшено мовив:

– Не сердьтеся, Ваша милосте! Я все зрозумів. Зараз принесу, але…

– Що таке?..

– Але ж у мене лютеранська Біблія, а не католицька.

Великий Магістр мовчки, але так красномовно поглянув на юнака, що той нарешті зашарівся до кінчиків вух і тільки кинув:

– Гаразд, гаразд! Я чудово зрозумів, що Вашій милості байдуже, лютеранська в мене Біблія чи католицька, чи ще якась. Несу, несу…

– А знаєш, чому мені це байдуже й чому має бути байдужим і тобі? – несподівано запитав граф. І оскільки розгублений Пауль немов прикипів до стільця, сам же й відповів: – Бо нам – братам масонам, вільним каменярам, – байдужі жалюгідні вигородки, що ними розділене сучасне християнство. На те ми й каменярі, щоб розібрати, зламати будь-які вигородки, а на розчищеному місці звести нову будівлю – Світлого Храму Істини. Зрозумів?

– Авжеж… – пробурмотів розгублений юнак.

– Ну, то принесеш ти нарешті Біблію чи ні?!

– Миттю, Ваша милосте!

Пауль вибіг до сусідньої кімнати, звідкіля почулося рипіння дверцят шафи, потім грюкнула кришка його скриньки. За деякий час юнак повернувся, притискаючи до грудей величезний фоліант.

– Ось. Родинна реліквія, що вже півтора століття передається у спадок найстаршому синові чи онукові… хоча, як не дивно, від матері чи бабусі відповідно.

– У цім світі існує надто багато незбагненних речей, значення яких мало хто розуміє. Що там Гамлет казав Гораціо, не пригадуєш?..

– Пригадую, Ваша милосте.

– Отож. А тепер, маленький мій хробачок, ось тобі завдання: відкрий Новий Заповіт та знайди те місце, де Ісус Христос каже: «Я є Бог». Чекаю з нетерпінням.

Наступна година пролетіла непомітно, прошелестіла сторінками Біблії, протріщала гнітами свічок на столі. Пауль читав мовчки, зосереджено. Йому здавалося, що потрібне місце буде ось-ось знайдено. Та отут воно було, на сусідній сторінці! Ба ні – у наступній главі, ось у цьому вірші!.. Але всі сподівання виявились марними.

Нарешті юнак підняв стомлені очі на принца. І побачив, що той… посміхається?!

– Що, не знайшов?

– Ні-і-і…

Тепер Великий Магістр засміявся із щирою відкритістю:

– А міг би й не шукати, не марнувати час. Бо Ісус жодного (жодного!!!) разу не назвав Себе Богом.

– Але ж…

– Він називав Себе тільки й виключно Сином Божим. Не інакше! І від інших теж домагався, щоб вони звали Його саме так.

– Як-от від Петра?

– Вірно, як вимагав од апостола Петра. Тому під час нашої зустрічі я й не ризикнув називати Христа інакше, як Сином Божим.

Від здивування у Пауля відпала нижня щелепа, Великий же Магістр спокійнесенько, буденним тоном продовжував:

– Отже, у ті часи, коли береги Йордану буяли зеленню, а сама річка була потужною і повноводною, його берегами прогулювався Ісус Христос, а апостоли та молодші учні слухняною отарою слідували за Великим Вчителем, шанобливо прислуховуючись до кожного Його слова.

– Ваша милосте! – Пауль миттю задихнувся, оскільки наважився перервати самого Великого Магістра. І юнакові знадобилось докласти великих зусиль, щоби продовжити: – А де тоді були Ваша милість?..

– Поруч із Христом, ясна річ. Настільки ж близько, як от від тебе, – не моргнувши оком, відповів принц.

І Пауль здригнувся, зрозумівши, що той… не бреше. Говорити так гладко і впевнено можна в одному-єдиному разі: якщо кажеш правду, чисту правду й нічого окрім правди…

– Це до нашої розмови прислуховувались учні та апостоли, юначе. А говорили ми про приязнь і неприязнь, про любов і зраду. Я стверджував, що коли любиш когось, то не можеш зрадити, позаяк зрада – це ознака ненависті, котра з любов'ю несумісна. Якщо ж зрадник стверджує, що зрадив «з великої любові», то або любов та не була великою, або ж перед обличчям зради вона була вбита у самісінькому серці, придушена самим зрадником.

Христос же лагідно, ненав'язливо заперечував на це, що подібна картина надто логічна, аби бути істинною. Мовляв, моя свідомість надмірно просякнута грецьким світосприйняттям, в основі якого – грецька ж логіка. Але суперечливу людську натуру неможливо втиснути у рамки формальних логічних конструкцій штибу «теза – антитеза – синтез». Тому цілковито можливі й навіть закономірні випадки, коли зрадник продовжує любити жертву власної зради. Крім того, схильні до перебільшень натури приймають іноді за зраду те, що насправді зрадою не є. Тільки якщо до справи підходити з подібних позицій, можна отримати бодай якесь уявлення про таємниці людського серця…

На язику в Пауля так і вертілося запитання, проте безмежна повага до Великого Магістра змушувала юнака мовчати. Але наступної ж миті граф вимовив саме те, про що Пауль не наважувався спитати:

– Тоді я мовив: «Вчителю, а чи знаєш Ти, що Тебе Самого зрадять?! Що зрадником стане Твій учень, якого Ти милостиво ввів до кола апостолів? Мало того – довірив йому носити скриньку з грішми…»

– І що?.. – не стерпів-таки юнак.

– На це Христос відповів дуже просто: «Так, знаю».

Почувши це, Пауль не зміг утримати нерозбірливого придушеного вигуку. Великий же Магістр завершив розповідь словами:

– Після тривалої мовчанки осягнувши сказане Самим Христом, я перелякано запитав: «О Великий Вчителю, невже, знаючи все наперед, Ти не попередиш спрямованого проти Тебе злочину?» І знаєш, що Христос відповів мені на це?

– Ні-і-і… – юнак затамував подих.

– Ісус спокійно мовив: «У твоєму запитанні міститься й відповідь. Ти відповів сам собі, не Я: отже, після цього матимеш бодай якесь уявлення про глибину любові Сина Божого і до всіх без винятку Своїх учнів, і до решти людей. Бо у Моїх очах навіть твоє серце анітрохи не чистіше й не відданіше Мені, ніж серце апостола-зрадника…»

– Так і сказав?!

– Саме так, хробачок!

– Але ж тоді виходить… – Пауль нерішуче замовк.

– Що?.. Нумо сміливіше! – підбадьорив юнака Великий Магістр.

– Отже, нічиє серце не є чистим?

– Нічиє.

– І навіть… серце Вашої милості?..

– Навіть моє, – з легкою посмішкою підтвердив граф.

Пауль здригнувся.

– Отже, Ваша милість колись і когось… – він знов замовк.

– Ну-ну, кажи!

– Зраджували?..

На декілька хвилин у кімнаті зависла крижана тиша, така ж огидно-липка й холодна, як нічний морок за вікном. Потім Великий Магістр спокійно підтвердив:

– Ніхто з нас не без гріха. Так, юний мій хробачок, я зраджував…

Визнання було зроблене відсторонено-буденним тоном, який жодним чином не личив Великому Магістру. На одну-єдину мить Пауль уявив, якою ж глибокою має бути прірва, що поглинула всі душевні пориви його співбесідника, жахнувся й тільки скрикнув:

– О Ваша милосте!..

– Втім, мене також зраджували, – так само буденно повторив мудрий граф. – Зрада – це чума, окаянна віспа. На неї хворіють усі люди без винятку. В усі часи. Звісно, крім Сина Божого Ісуса Христа…

Літо 1707 року від Р. X ., Прилуки

Яка чудова літня ніч! Не задушливо-розжарена, а лагідна-лагідна, не огидно-холодна, а тепла-тепла, не темна, а наскрізь просякнута місячним сяйвом! Як щедро розсипані у небі діаманти зірок, як гордовито пливе серед прекрасних самоцвітних розсипів срібний човник місяця!

Іще ближче підкрався Іван (але з-за тіні дерев, що росли довкола самого тину, про всяк випадок не вийшов) – і закляк від несподіванки!

А серце – чом воно так калатає у грудах, немовби впіймана та зачинена у клітку пташка?! Вгамуйся, серденько, заспокойся! Пташка билась об клітку, билась, доки до смерті не вбилась – навіщо ж молодому козакові вмирати, так і не звідавши земного щастя?! Заспокойся ж, серденько, не підведи завчасно, не розірвись до відпущеного Богом строку!

Та марні оті вмовляння… Заспокоїться козацьке серце, лише коли кохана до грудей пригорнеться, лише коли з її вустами, пухкими і п'янкими, коралово-червоними, духмяними, зустрінуться молодецькі вуста, завбачливо прикриють перший поцілунок божественного кохання тонесенькими пухнастими вусиками…

Господи! За що Ти так полюбив Своє творіння, за які заслуги нагородив його цим прекрасним почуттям – коханням?! За що така милість нам, дрібнюсеньким людиськам?!

Яке ж прекрасне життя!

Який прекрасний світ!

Боже!..

Та раптом…

Іван завмер на одній нозі, прислухаючись: десь попереду лунали тихі голоси. Обережно, щоб і гілочка найменша під ногою не хруснула, та навіть щоби травичка не зашелестіла, поставив він підняту ногу на землю, а далі просувався тихіше від лисички, що крадеться до курника.

Чий це голос тонесенький? Нібито її, Гелени… Але чом вона тут, у садочку? Чом не спиться прекрасній, милій серцю дівчині чарівної літньої ночі? І головне: навіщо вона розмовляє сама із собою?!

Якби не вийшла дівчина гуляти, усю коротку літню нічку Іван простояв би попід тином дому Каплі, споглядаючи на крайні праворуч вікна, – бо там спала би мила його серцю козацька дочка Гелена…

Але не спить вона, ні, не спить! У садочку гуляє.

Та ще й не одна гуляє, очевидно, – бо до когось лагідно так промовляє. Дуже лагідно…

А от до кого? Може, до подружок, таких же молодих та гарненьких, як сама вона…

А раптом як!..

Іще ближче підкрався Іван (але з-за тіні дерев, що росли довкола самого тину, про всяк випадок не вийшов) – і закляк від несподіванки!

Бо прогулювалась Гелена по садочку справді не одна.

А під руку з молодим статним парубком.

І не просто з якимось незнайомцем, а…

Так!!! Гуляла Гелена з товаришем його – зі Степаном Раковичем!

В очах у Івана запаморочилося, потемніло так, немовби на літню ясну місячну нічку хтось вилив гігантський, повний чорнил каламар. Дивно було, як парубок устояв на ногах, як не впав і не видав своєї присутності зайвим шумом.

Але таки встояв, задерев'янівши.

А отямившись, прислухався уважно до дівочого щебетання.

І от що почув:

– Коханий мій Степане! Скільки ж ото мені ще чекати лишилося? Коли ж ми нарешті одружимось?..

Просто помертвіло серце Іванове від дівочих слів! Он як далеко, виявляється, в них справи просунулись!.. Отже, вони давно вже освідчились одне одному в коханні і тепер тільки про весілля й домовляються…

Господи, Боже всесильний! Навіщо, ну навіщо створив Ти світ таким паскудним, навіщо допустив таку несправедливість, як нерозділене кохання?! Краще одразу ж утопитися у казані з киплячою смолою та сіркою, живцем згоріти у пекучому пекельному вогні, захлинутись у вирі посеред річки, ніж цю муку терпіти!..

Втім, тепер Іван почувався саме так, ніби вогонь уже обійняв його від п'ят до самої маківки, ніби легені вже розривали зливи крижаної води, а серце його немовби шкворчало на пекучій сковороді, смолою гарячою полите, сіркою приправлене…

Серце, серце! Тільки-но ти тріпотіло у грудях полоненою пташкою, а тепер німієш від несамовитої люті й образи! Серце, серденько! Ну, будь ласка, не розірвися на тисячу шматків від туги й болю! Кріпися, серце, кріпися, бо тепер не вмирати від щастя – тепер жити потрібно!..

Жити?! Боже ж Ти мій: навіщо?!

Адже його зрадили! А зрада лягає на серце незносним тягарем!

Зрадила дівчина – бо замість надії на вічне щастя гарбуза піднесла! Причому не на людях піднесла, а тишком-нишком підсунула, з легесенькою посмішкою ніжкою своєю стрункою підступно підштовхнула… Так, саме так: видовбаного гарбуза, сповненого всередині отрути і гною…

Зрадив товариш, який спочатку прикидався справжнім другом, – бо з-під носа підло вкрав серце коханої дівчини! Тепер він пригорне красуню Гелену до грудей, поцілує у коралові вуста – він, сотників син Степан…

Панянка пригорнеться до панича, панич до панянки – і що їм якийсь безрідний сирота!..

Ні, колишній товариш його Степан Ракович – зовсім він ніякий не панич! Син плішивої безпородної суки, сволота і паскуда, якого голими руками придушити мало, – от хто він такий!!!

Смерть йому, смерть клятому байстрюкові!!!

Ось зараз витягти б шаблюку – і!..

Похитнувся Іван, немовби у груди, у самісіньке його серце і справді влучила зрадницька куля. Похитнувся – але на ногах усе ж утримався, тільки щосили стиснув кулаками скроні. До срібних дзвіночків стиснув і тримав, доки тонесеньке дзеленчання не змінилося ревінням водограю. А тоді відпустив і слухав далі уважно, намагаючись не пропустити жодного слова:

– …Тому зачекаємо ще рік – до наступної осені. Зачекаймо, люба моя Гелено! Один рік – ну хіба ж це так уже багато?..

Всміхнувся при цих словах Іван. Недобре всміхнувся у тоненький м'якенький вусик: отже, ще принаймні рік! Цілий рік попереду – а за такий тривалий час багато чого статися може…

Ой ви ж, голубоньки! Давайте, воркуйте: що іще цікавого почує він цієї нелагідної вже літньої ночі?..

– Небагато, Степане. Небагато – якщо ти поруч. Але ж ти…

– А я, сонечко моє ясне, негайно поступлю до гетьмана Мазепи на службу. Я вже вмовляв батька, і так вмовляв, і сяк. Він довго не поступався, не хотів чомусь, щоби син його єдиний у гетьманському почті служив, але ж зрештою змушений був погодитись.

– Ой, невже?! – скрикнула Гелена, і в голосі її Іван відчув суміш найрізноманітніших почуттів: і радість та гордість за любого її серцю Степана – й відверте занепокоєння за нього.

– Так, моя зоренько ясная! – при цих словах парубок аж просяяв: – Батько вже заготував листа до гетьмана, і наступного ж тижня я від'їжджаю до нього. От побачиш, яким красенем стану, коли серед інших сердюків мчатиму на баскому конику за славетним нашим ватажком! А невдовзі ім'я моє почує вся Украйна – так, я неодмінно прославлю ім'я своє вірною службою самому гетьману. Нагородить він мене щедро – от тоді й побратися можна буде.

– Степане, соколе мій хоробрий…

– Що, серденько?

– Але навіщо…

– Що?..

– Навіщо тобі славу на службі в гетьмана заробляти, коли я з тобою і без слави…

Вона зніяковіло замовкла.

– Без слави?! Що ти таке кажеш, серденько моє?!

– Та ні, не зрозумій мене невірно… Але ж і ти славного роду, і я. Обоє ми з небідних сімей…

– Ну то й що?

– Тоді навіщо тобі славу на службі в Мазепи заробляти?!

Тільки розсміявся Степан цьому питанню, від якого за версту віяло дівочою лагідністю, сумирністю та нерішучістю.

– Але ж, Гелено, серденько моє, хіба ж багатство та слава мого роду, мого батька – то моя слава?!

– Не твоя, Степане, так – лише твого роду…

– Ну, от бачиш! А я хочу не просто батьківську славу та багатство успадкувати, а й собі бодай трохи нажити! І підтвердити, що я сам аж ніяк не гірший від славетних моїх предків. А де можна найкращу та найбільшу славу заробити, як не в самого гетьмана на службі?!

– Встигнеш, орлику мій сизокрилий, все іще встигнеш – і слави нажити, й багатства здобути!

– Встигну, так. Але ж хочеться якнайшвидше… Ми й без того поспішаємо занадто: ще й двох місяців не минуло відтоді, як побачились уперше. Пам'ятаєш?..

– Ти знаєш, Степаночку, – ні!

– А от я ніколи не забуду, як перестрів тебе на околиці Прилук у перший же день по приїзді додому!

– А я ж тебе навіть не помітила тоді. Ой, Степаночку!.. – збентежена Гелена відвернулася від парубка й зітхнула.

– Зате я тебе помітив, – Степан розвернув дівчину до себе й потягнувся жадібними вустами до її вуст. Проте Гелена відсторонилася й схвильовано вигукнула:

– Але ж, Степане!..

– Що?..

– А як же я?!

– Що – ти?!

Іван при цих словах весь здригнувся: якби зараз був на місці Степана – показав би, як і чим гідно відповісти дівчині! Не те що цей бовдур…

– Як же я без тебе?.. – мовила Гелена.

– Але ж, ластівко моя! Я ж не кидаю тебе напризволяще, не відмовляюсь від твого щирого кохання. Я всього лише прошу зачекати із нашим весіллям один рік. Ось побачиш – рік пролетить непомітно…

– Степане!

– Присягаюся, що за рік цей або здобуду на службі в гетьмана славу, або героєм загину…

– Степане!!! – схоже, Гелена перелякалась не на жарт.

– …або нічого з моєї затії не вийде, і тоді кину я ту службу, повернусь до тебе, голубонько моя, щоб зажити тихим мирним життям.

Поки Гелена охкала та виснула на шиї в юнака, до болю вражена перспективою загибелі коханого на гетьманській службі, а Іван намагався прикинути, які вигоди відкриває перед ним річна відстрочка весілля цих «голубків», Степан щиро й гучно розсміявся, далі мовив:

– Облиш, Гелено, облиш, люба! Нема чого плакати по мені, доки я живий та здоровий. Не помру я, не загину – можеш не хвилюватися! Піду я служити сердюком до гетьмана, вкриюся славою – ось побачиш! Присягаюся чим завгодно! Собою, тобою, нашим коханням, Пресвятою Богородицею!.. Та хоч би всім світом білим!!! Ну хочеш – кину тобі білий світ під ноги?!

«Ах ти ж паскудник! Вилупок! Байстрюк негідний! І оце такий-от нікчема збирається світом білим розпоряджатися?!» – подумав Іван, стискаючи від гашу кулаки. Адже всі ці красиві клятви зовсім непотрібні – ні Гелені, нікому в світі.

Якщо тільки!..

Так – якщо…

А справді – чом би й ні?!

Треба подумати…

Між тим Гелена почала благати:

– Степане, Степаночку мій любий, – не треба мені світа білого попід ногами!

– Чого ж ти тоді жадаєш?..

– Тебе, соколику! Лише тебе…

– Гелено!..

– Степане!..

Дівчина обвила шию парубка руками, як хміль оповиває кремезний дуб. І обійнявшись міцно, вони злилися у довгому поцілунку, вважаючи, що бачать їхнє кохання й радіють йому тільки дерева саду, високе небо, діамантові зорі, срібний місяць та Господь Бог.

Не знали кляті паскудники, що поруч з ними, у густій тіні старих вишень причаївся Степанів товариш… тобто колишній товариш його Іван, у котрого знов запаморочилось у голові. І ладен був би утекти звідси, та не міг – бо не тямив себе від розчарування й несамовитої люті.

А коли оговтався, Степан та Гелена займалися тим, чим зазвичай займаються всі закохані від початку світу, – будували надхмарні палаци на майбутнє. Точніше, змальовував прекрасні й майже зовсім нездійсненні перспективи Степан, Гелена ж слухала його мовчки та вже покірно, не заперечуючи жодним словом. Закінчивши фантазувати щодо віддалених часів, у яких Степан бачив себе мало не гетьманом всієї Украйни, юнак перейшов до більш наближених і реальних перспектив. Зокрема, добрався й до майбутнього весілля.

І тут нещасний Іван почув своє ім'я… Знов прислухався уважно…

– Іван? Так, звісно – і його позвемо на весілля, аякже!

– Здається мені, Степаночку, він також закоханий у мене, – цілковито серйозно мовила Гелена. Івана аж пересмикнуло: знала б дівчина, що він усе це чує, кожне її слово!..

– У тебе всі закохані, моє серденько, – відповів на те Степан і міцно пригорнув до грудей дівчину, – бо в тебе неможливо не бути закоханим.

– Вважаєш, я така гарна?..

– Авжеж!

– Ну, то диви, не забудь цього ніколи!

– Ніколи не забуду, рибонько! Ніколи, серденько моє…

– Знов ти за своє! Ой, Степане, Степане!..

– Так!

– І весь світ біля моїх ніг, кинутий туди тобою?!

– Так!..

– Весь світ?! Весь-весь?..

– Присягаюся!!!

– Але ж уяви, що разом із кинутим до моїх ніг світом там опиниться і серце твого товариша…

– І навіть серце ладен вирвати з його грудей та й кинути до ніжок твоїх струнких!

Бідолашний Іван весь помертвів. Навіть серце його, про яке так недбало базікали нерозважливі закохані, завмерло у грудях.

– Ой, Степане! Добре, що Іванко твоїх речей не чує, – бо не сподобались би йому слова твої! Він незлий, сумирний… особливо у моїй присутності…

Гелена всміхнулась безтурботно, а Іван мало не помер на місці від посмішки тієї дівочої, яка здалась йому гіршою за розпечений жар, щойно витягнутий з вогнища.

– Та якби почув таке Іванко – ой, мабуть, і розсердився б, і накоїв би біди!

Схований за деревами хлопець знов недобре посміхнувся: недарма ж бо Гелена побоюється, як би він цих слів зрадницьких не почув! От і маєш товариша вірного: до дівочих ніжок чуже серце ладен кинути! Серце товариша.

Колишнього товариша тобто…

А він кине – негідник!!!

Бо Іван і сам би ладен був кинути власне серце до струнких ніжок Гелени. Але ж їй то непотрібно – бо вистачить з неї серця Степанового, яке вже лежить і б'ється там, немов викинута на берег риба…

А з серцем заразом – увесь білий світ…

Та Степан розійшовся не на жарт, намагаючись довести дівчині незмірність глибини свого почуття:

– Я захищу тебе від будь-якої небезпеки, люба моя Геленонько! Відведу біду, вір мені! Захищу від будь-кого і будь-чого: від тварини, від людини й навіть од виходця з того світу!!!

– Ой, Степаночку, твоїми б вустами тільки мед пити!

– Вважаєш, я марно хизуюся перед тобою?!

– Ні, що ти!..

– Тоді як тебе розуміти, любонько моя?!

– Дивись, ще нещастя на нас накличеш…

– Ми будемо щасливі!!!

– Степане!..

Розсміявся юнак, майже дослівно повторивши нещодавні Йванові думки:

– Серце моє давно вже на сирій землі перед тобою лежить, тож скажи тільки – й увесь світ там же опиниться! Жити буду – не відступлюсь від сказаного нізащо! А схочеш вбити мене – то це зробити легко: варто тобі тільки наступити й ніжкою своєю гарненькою розчавити бідолашне моє серце! Схочеш, щоби я вбив будь-кого, – вб'ю не замислюючись! От як кохаю тебе, квітонько моя! Бери, бери життя моє… та все, що хочеш, бери!!!

– А славу служби в гетьмана?.. – хитро спитала Гелена.

– І слава – теж тобі! Тому й хочу її заслужити, щоби поруч із серцем своїм до ніжок твоїх білих теж покласти.

– Разом з усім світом?

– З усім світом білим…

І знов почали вони милуватися й пестити одне одного, не помічаючи нічого довкола. Скориставшись цим, бідолашний Іванко повільно опустився на землю, де стояв – у густій тіні під старими вишнями, біля самого тину. Приліг, заплющив очі й лежав довго-довго, час від часу дослухаючись, про що воркували закохані. Проте нічого нового більш не почув, а оскільки кожне ніжне слово, сказане Степаном або Геленою, лише сповнювало серце парубоче гіркою отрутою, зрештою спробував змусити себе нічого не чути, затуливши вуха долонями.

Катування тривало ще довго (Іванові здавалось – майже вічно). Проте рано чи пізно усе суще спливає у небуття… Скінчилися й Іванові тортури: усім тілом юнак відчув, як по битому шляху, що вів від дому, зацокотіли кінські підкови. Тоді парубок розплющив очі й побачив, що ясна ніч поволі спливла, змінилася лагідним літнім світанком. Доки Іван лежав із затуленими вухами, вже й півні проспівали, і пташки потроху почали цвірінькати. Нікого не було вже ні на дворі, ані в садочку. Тільки він на траві попід тином…

І у крайніх вікнах дому (там, де кімната Гелени, ще недавно коханої до нестями!) не видно жодного вогнику. Всі у домі поки що сплять, але невдовзі всі прокинуться. Отже, краще хлопцеві забратися звідси подалі, доки ніхто його не помітив.

Іван зібрався з силами, підвівся й, похитуючись, немов п'яний, побрів геть. Йшов, особливо не вибираючи напряму, не розбираючи дороги. Плентався, аж поки під ногами не захлюпала вода. Тільки тоді відчув: ступням холодно і мокро. Подивився вниз: виявляється, він забрів по щиколотку просто в ручай, що дзюрчав довкола невеличкого березового гаю. Цікаво, куди ж оце його занесло?..

Несподівано на думку спав початок тужливої пісні:

Звісно, струмочок цей – не річка Ятрань. Проте про дівчину – оце вже точно!

Дівчина справді гарна, молода. Блакитноока, з тугою пшеничною косою. Красуня така, що й у самому Києві подібної не знайдеш, – Гелена Капля. Дочка заможного козака Семена Каплі.

Між іншим, їй не треба навіть по воду самотужки ходити – на те в батьковому домі служниці є. А Гелені б лише біля вікна у світлиці сидіти, юнацькі серця бентежити, вільну волю у вільних людей красти, собі під ніжки точені кидати…

От і він зовсім нещодавно – тільки вчора ввечері вільним був, а зараз…

Ой лишенько! Ніколи Іван навіть уявити не міг, яка правдива ота проста народна пісня, складена, мабуть, таким самим невдахою, безнадійно закоханим парубком, як от він:

Так, так – все має красуня Гелена: заможних батьків, величезну білу хату, приставлену до себе служницю, багатий посаг у скринях.

А тепер, виявляється, має ще й нареченого завидного – товариша Іванового… тобто колишнього Іванового товариша Степана, сина козацького сотника Раковича.

А Степан-то, Степан!.. Спочатку Іван щиро сподівався, що його товариш (колишній!) такий самий безрідний сирота, як він сам. Проте у Степана швиденько відшукався і заможний батько, і маєток. А тепер він ще й кохану Іваном дівчину в уміло розставлені тенета заманив…

Усе їм – багатим, заможним! Степану Раковичу та Гелені Каплі – миру та щастя, багатства та слави, дітей та многая літа…

Все їм!!!

А бідному сироті Іванові – нічого!

Ні-чо-го…

І знов як у пісні:

Мало того: ці багатії ще й насмілюються знущатися з тих, кого доля підло ошукала. Степан же казав: ось тобі, кохана моя Геленонько, серце Йванове, кинуте під ніжки, – роби з ним, що хочеш! Зрадник підлий – хіба товаришеве серце варте того, щоб кидати його під ноги дівчині?!

Але хіба ж і сам Іван із задоволенням не кинув би Степанове серце красуні Гелені під ноги?! Кинув би, ой кинув!..

Тільки не візьме вона від нього нічого – ні його серця, ані Степанового.

Бо має вже під ногами все!

Отакі вони підлі, сатанинські створіння – дівчата…

І хоча струмок аж ніяк не нагадував бурхливу Ятрань, впав Іван на коліна на його бережку, занурив розпечене гнівом та соромом лице у чисту крижану воду – і стояв так, доки не оговтався.

А коли випростався та звівся на ноги, то відчув, що образ красуні Гелени змінився іншим – якоюсь жахливою примарою із зовнішністю, що лише віддалено нагадувала колись милий серцю, а тепер ненависний образ. Це була не дівчина й не жінка – якесь страхіття у лахмітті, вкрите жахливими рубцями та кривавими ранами.

Бридкого видіння все-таки не вистачило, щоб загасити у серці відчайдушну жагу помсти. Тоді Іван уявив, як колишнього його товариша Степана страчують сотнями різних способів водночас. На серці ще трішечки полегшало. Іван відійшов від потока, впав на залиту літнім сонечком галявину й замислився.

Отже, якщо складена безвісним невдахою (як от він!) пісня так точно описує усі його невдачі, то може, у пісні ж міститься також відповідь щодо його подальшої долі?! Мабуть, що так!

Степ широкий…

Шабля…

Люлька…

Сивий коник…

Так, відтепер його шлях лежить на Запорізьку Січ і тільки туди – на дніпровський острів, де збираються такі ж сіромахи, як от він! Колись Іван мріяв потрапити туди разом зі Степаном, проте тут, очевидно, їхні шляхи розходяться: багатим та заможним личить служити у почті самого гетьмана – це не для бідних; незаможній же голоті місце на Хортиці – це не для багатих!

Більш того, раніше Іван якось не надавав великого значення спробам гетьмана Яна Мазепи закріпачити голоту. Не він перший намагався зігнути шиї вільних козаків ярмом кріпості, не він і останній. Нічого з того не вийшло – ну що ж!.. Але тепер Іван раптом усією сутністю своєю відчув небезпеку власного становища: а що, як гетьманський указ раптом набере чинності… і він, вільний від народження юнак, опиниться нікчемним рабом або в Степана Раковича, або в його батька, або найгірше – на подвір'ї в самої Гелени?!

Та ніколи, нізащо в житті не стерпіти подібної ганьби!!!

Та й навіщо терпіти?!

На Січ, на Січ – тільки там зберігається острівець жаданої волі!..

Отже, йшли вони разом із Степаном, ішли, а тепер розбіглись у різні боки.

І все. І край.

Втім, хто сказав, що запорізький козак не здобуде собі слави власною шабелькою?! Ким були предки Гелени Каплі та Степана Раковича – либонь, такими ж безрідними незаможними відчайдухами, як недоук Іван Богданович. І що, хіба ж не змогли вони звеличити себе і рід свій?!

Господи Боже правий! Ти ж створив усіх людей однаковими, отже, всім дав однаковий шанс – з низів здійнятися до самих вершин!!! Або ж навпаки: впасти на дно найглибшої прірви життя, щоб уже остаточно загинути там у безвісті. А якщо так, то він, сирота Іван Богданович, негайно ж візьметься за виправлення свого життєвого шляху… і шляхів цих двох підлотних зрадників – Гелени Каплі та Степана Раковича.

Нічого, нічого! Негідник Степан вирішив відкласти весілля з Геленою на цілий рік… Навіть більш ніж на рік – адже зараз літо, а чесні християни грають весілля восени. Отже, попереду цілий рік і три-чотири місяці. Строк довгий! Степан цього не розуміє – але ж за рік і три місяці багато чого може статися. Ой багато…

Тому – на Січ, на Січ! Нехай Степан записується у сердюки, нехай служить у гетьмана – ще побачимо, де служити краще! Тим паче…

Іван потягнувся, хруснув усіма суглобами й нарешті посміхнувся із справжнім задоволенням – уперше за сьогодні. Як добре, що він підслухав дещо цікаве у перший же день перебування в маєтку Раковичів! Сотник – цей старий хрін – було запідозрив його, мало на гарячому не спіймав, та він вчасно од вікна відскочив подалі й удав, що давно вже спить. Але ж дещо почув!!! І колись використає почуте.

Е-е-е-ет…

Іван навіть присів від несподіванки. Очі його хижо звузились, ніздрі ж, навпаки, роздулися. Здається, придумав! Нарешті доля всміхається і йому, безталанному…

Отже, Степан має рід багатий і славетний, батька з маєтком і достаток? І на службу до гетьмана поступити збирається? Ну що ж… Якщо дуже-дуже схотіти, можна Степана всього цього позбавити.

А може, й не тільки всього цього, а заразом з усім – і коханої Гелени…

Саме так!!! От тоді вони будуть на рівних: дівчина або Іванові дістанеться – або ж нікому з них. У будь-якому разі, не в змозі втамувати пекучу жагу кохання, Степан звідає таких самих пекельних мук, яких звідав сьогодні вночі Іван.

Тут одне потрібно – терпляче почекати. Півроку, рік, два – немає великої різниці. За стінами академії спудеї не відчували духу небезпеки, яким сповнилося повітря тут, у провінції. Між тим, діставшись із Києва сюди, Іван майже одразу переконався: це ж саме відчувають всі тутешні жителі! Останні навіть гостріше – недарма ж бо старий сотник мав занадто відверту розмову з сином… І немає значення, хто на кого нападе і хто з ким воюватиме – українці Гетьманщини з українцями Підляшшя, Август Другий і Станіслав Лещинський, імператор Петро і король Карл. Головне, що війна станеться обов'язково! А під час війни…

Та хтозна, як там усе повернеться! Війна пожирає одних і звеличує інших. Треба лише вловити момент, щоб схопити перемогу за руку, – і тоді весь світ точно опиниться у твоєму кулаці! Отоді й побачимо, хто пустопорожній хвалько, а хто справжній герой! І хто чиє серце до чиїх ніг кине! І загалом, до чиїх ніг варто кидати серце й весь білий світ…

Іван підвівся, вже впевнено, не хитнувшись жодного разу, повернувся до струмка, нахилився, вмився студеною водою. Мовив, недобре посміхаючись:

– Ну що ж, дякую тобі… річенько моя Ятрань! Течи собі, течи. Я ще повернуся… Повернуся переможцем!..

Підвів очі до неба, спробував зорієнтуватися й визначити, де знаходиться дім Семена Каплі, а прикинувши приблизний напрям – широким розмашистим кроком попрямував у протилежний бік.

Ще декілька годин тому він був найщасливішим у світі закоханим юнаком, упевненим, що має найкращого у світі товариша. За ці ж години звідав нестерпного болю та пекельних мук – бо кохана дівчина жорстоко насміялась над ним (хоча й довела, що водночас побоюється його – і небезпідставно!!!), а найкращий друг виявив бажання кинути його серце під ноги цій недостойній дівці.

Поганий день: бідолашний сирота Іван втратив одразу і кохану, й товариша. Зате винайшов дещо взамін – чітку мету у житті та розуміння, як діяти надалі. Й головне: ні Гелена, ні Степан, ані Степанів батько не знали того, що Іван бодай щось підозрює! Це давало юнакові безперечну перевагу. Тож він був би найжалюгіднішим невдахою у світі, якби не використав цю свою перевагу – обізнаність щодо думок і дій затятих своїх ворогів.

Лишилось єдине – трішечки почекати.

А потім діяти…