Читать книгу Кинджал проти шаблі - Тимур Литовченко - Страница 2

Рогатин, 14 жовтня 1503 року.

Пологи тривали ще з ночі – ось уже понад дванадцять годин. Лазню топили по-білому третій раз поспіль. Води у Настусі давно відійшли, через втрату крові породілля раз у раз упадала в безпам’ять. Зграйка переляканих повитух дедалі прибувала, але жодна з них нічого не могла вдіяти: дитинча затято не бажало залишати материнське лоно.

Чоловік Настусі – місцевий священик Гаврило – зовсім розгубився: він то зачинявся у церкві Святого Духа, полум’яно читав молитви, бив земні поклони, намагаючись випросити у Богородиці успішних пологів, то безладно бігав будинком або геть безглуздо метався подвір’ям, бурмочучи щось собі під ніс, то раптом намагався прорватися до багатостраждальної дружини… Повитухи заспокоювали Гаврила, як могли, намагалися розтлумачити, що священнослужитель породіллі зараз нічим не допоможе – навпаки, нашкодить… не приведи Господи – нашкодить!.. Зневірений панотець знову кидався в церкву, де на нього нападала паства, що залишилася й без заутрені, і без обідні:

– Отче, а хоч би вечірня служба буде сьогодні?! Та що ж у нас за настоятель такий, якщо навіть ніяких треб доладно не можна справити?! То п’яний як чіп, а то й зовсім безпричинно людей до храму Божого не пускає!..

– А-а-а, пішли ви всі геть, анафема вам, нехристям!!! – волав украй зневірений священнослужитель, замикаючи двері церкви перед самим носом обурених парафіян. Але, не маючи сил витерпіти стан невизначеності, через якихось півгодини нещасний кулею вилітав із храму й знову мчав додому. Навздогін же одержував нову порцію обурення:

– Та що ж це таке робиться?! Та ми на тебе, недбалого, самому митрополитові поскаржимося!.. Та хіба ж можна свою парафію напризволяще кидати?! Горіти тобі, нечестивцеві, у пеклі за цей гріх!!!

– Анафема, анафема вам!.. – знесилено мимрив отець Гавриїл.

І все повторювалося знов і знов…

– Послухай-но, Василисо, а може, все ж таки тітку Марту покличемо?! – обережно запитала одна з повитух старшу й настільки ж обережно додала: – Адже помре Настуся, їй-богу помре! І дитя не народиться, і вона не виживе…

Пропозиція була небезпечною, годі й казати, але!..

– Покличемо, а, Василисо?! – не вгамовувалася повитуха. Старша втомлено і якось безнадійно подивилася вслід нещасному чоловікові, що вкотре помчав у свою церківку для піднесення безнадійних молитов небесам, і нарешті погодилася:

– Гаразд, маєш рацію! Напевно, все ж таки доведеться покликати, бо і справді вже лиха недовго чекати.

– А Гаврило як же?! – миттю підскочила третя повитуха.

– А що Гаврило?! Що Гаврило?!

– Та всім же відомо, що він Марту…

– А не його це справа, кінець кінцем, – відрізала старша повитуха. – Коли не зумів у Господа Бога допомоги випросити, нехай ще подякує і нам, і самій відьмі.

– То як, послати за Мартою?!

– А що робити, пошлемо!..

Тітка Марта була відомою на всю околицю цілителькою, вона допомагала багатьом: хвороби різні відганяла, суглоби вивихнуті вправляла й багато чого іншого робила – загалом, лікувала майже всі болячки. Щоправда, у рідкісних випадках казала: «Безнадійно це, тут не лікувати потрібно, а молитися!» – але настільки суворий вирок виносила відразу ж, без зволікань і зайвих коливань, а за лікування навіть не бралася.

До тітки Марті люди ставилися по-різному. Дехто вважав її мало не святою, інші хоч позаочі, хоч в очі називали відьмою, ба навіть більше того – «клятою відьмою». Втім, цілителька добре розуміла, що всім не догодиш, тому зла ні на кого не тримала, а просто робила свою справу в міру відпущеного від природи таланту. Жила у лісі неподалік Рогатина, життя вела непоказне, майже затворницьке… але ж наскільки християнське?! Ненависники в цьому сумнівалися, але перевірити особисто святість цілительки не бралися. А шанувальниці лише захоплювалися подвижництвом літньої вже жінки.

Коли її племінниця Настуся вийшла заміж за Гаврила Лісовського – молодого настоятеля церкви Святого Духа (а прихід йому давали саме за умови одруження з місцевою дівчиною), зять моментально приєднався до ненависників тітки Марти. Молодій дружині панотець наказав прямо й суворо: «Щоб ноги старої відьми в будинку моєму не було! І взагалі, нехай обходить Рогатин десятою дорогою». Настуся, що любила тітку, сплакнула, але чоловіка ослухатися не насмілилась, тож усі відносини з підозрілою родичкою перервала.

Коли ж отець Гавриїл почав час від часу добряче випивати, а від того не завжди доладно виконував свої пастирські обов’язки, злі язики відреагували миттєво: мовляв, прокляла Марта панотця, що зненавидів її, – ото й потягнуло його до хмільних напоїв! Можливо, він і сам думав про це, тому ставлення свого до підозрілої родички не міняв.

Знаючи все це, повитухи тягнули до останнього, не наважуючись послати за цілителькою. Небезпечне рішення ухвалили, лише коли ситуація зробилася вкрай загрозливою. Втім, відправлений до лісу хлопчина повернувся вже за кілька хвилин з голосним лементом:

– Марта вже сама поспішає сюди, я її зустрів на околиці Рогатина, вона жахливо розсерджена!!!

Судомно хрестячись і репетуючи, майже забувши про нещасну породіллю, повитухи безладно забігали подвір’ям, заверещали:

– Свят! Свят! Свят!..

І не дивно: адже вся околиця знала круту вдачу тітки Марти… Але в жодному разі укритися від гніву цілительки їм не вдалося: до двору попівського будинку вже підкотив невеликий віз, пронизливо заіржав кінь, на повному скаку зупинений різко натягнутими віжками.

– Прокляну!!! Усіх вас до десятого коліна прокляну, коли племінничка моя помре!!! – зичний голос тітки Марти перекрив безладний галас, учинений смертельно переляканими жінками.

Без жодних розпитувань цілителька кинулася в лазню, де дві найсміливіші баби притримували вкрай знесилену Настусю.

– О-о-о, тіточко, нарешті ти приїхала, я тебе так чекала… – промимрила породілля знекровленими губами.

– Мовчи, дитинко, мовчи, люба! Тобі сили поберегти потрібно, – майже ніжно проворкотіла Марта.

Баби навіть перезирнулися від несподіванки: справді, тон цілительки разюче відрізнявся від розгніваних вигуків, що тільки-но доносилися знадвору.

– Я просила, щоб за тобою послали, але ніхто мене не слухав… – продовжувала скаржитися Настуся.

– Мовчи, моя рідненька, я зараз усе виправлю…

– Усе буде добре, тіточко?..

– Ти мене знаєш, я б не взялася рятувати навіть тебе, якби не було надії!

– Тіточко Марто!..

– Нічого, рідненька, нічого! На ось, ковтни, – і цілителька влила до рота племінниці кілька крапель напою з маленького глиняного флакончика.

Непритомна Настуся повалилася бабам на руки.

– Хутко несіть її в будинок, у постіль укладайте, у чисте перевдягніть! – скомандувала Марта.

– Але вона ж іще не…

– Мовчати!!! – гримнула знахарка. – Ви тут багато чого накоїли, тож тепер мене послухайтесь, дурепи недолугі!!! Настусю в будинок віднесіть, умийте і перевдягніть, у постіль покладіть – нехай поспить! У лазні все негайно прибрати! А це заварити онде у тім чавунці!..

І цілителька тицьнула одній з бабів вузлика з пучечками сушеного зілля.

– Боже! – благала Марта, коли породіллю віднесли в будинок. – Боже, дай мені сили виправити все, що ці дурепи тут накоїли!!! Прошу Тебе, Господи Боже Всемогутній!..

На порозі виникли розгублені повитухи, вони мовчки спостерігали за гарячкуватою молитвою Марти. Відчувши спиною їхні перелякані погляди, цілителька озирнулася й рішуче скомандувала:

– Я кому сказала?! Якщо дотепер не зрозуміли – повторюю: лазню вимити, воду нагріти, чисте рядно приготувати, зілля в чавунці заварити й у будинок віднести, кімнату якнайдужче натопити…

– Та як же ж це?! У будинку ж народжувати не можна, лазня тоді навіщо?! – захвилювалися повитухи. – Та й Настя там спить… Навіщо все це?..

– Робіть, що велено! Нам би тепер хоч дитинча врятувати… За Настусю мою милу я вже не поручуся: вона вкрай знесилена, вимотана, втратила багато крові… Спати буде щонайбільше годину – а там уже як Бог милосердний допоможе! Тож метушіться, бабоньки… Якщо все зробите, як наказано, то Настуся розродиться швидко. Це тепер найголовніше, зрозуміло?!

– Ти сама казала, що коли Настуся помре, то ти нас… – промимрила одна з повитух.

– Якщо дитя не народиться, тоді точно прокляну!

– А якщо?..

– А виконаєте все, як вам наказано, – ще подумаю.

– Ну… тоді з Богом!

Робота закипіла. Марта на кухні щось варила і студила. Будинок наповнився пахощами барбарису, м’яти й іншого зілля.

– Меду! Дайте меду! – командувала Марта.

Усе вертілося й крутилося, повитухи моталися по будинку, як заведені.

І раптом…

– Марто?!

Посеред великої кімнати виник панотець Гавриїл, що сторопів від несподіванки. По обличчю священнослужителя важко було визначити, гнівається він на те, що порушено його давню заборону, чи радіє зненацька прибулій допомозі. Повитухи, притулившись до стін, боялися навіть слово мовити, поглядаючи то на господаря будинку, то на цілительку.

– Ішов би ти звідси до храму молитися, – тихо мовила нарешті Марта.

– А-а-а!.. Це!.. – піп зробив невиразний жест руками і знову застиг на місці.

– Іди по-хорошому, – порадила цілителька. – Потім поговоримо, коли все це добре завершиться.

Гаврило мовчки зник.

– Ну, чого стали?.. – звернулася знахарка до повитух, і ті миттю повернулися до полишених обов’язків.

Сама ж тіточка Марта підійшла до ліжка, де тихо спала племінниця, ніжно опустила величезну руку на її чоло, прислухалася до відчуттів.

– Дякую, Боже! Хоч гарячка стишилась, гарний знак, – промурмотіла тихесенько і звернулася до наймолодшої з повитух, яка саме пробігала поруч:

– Чи все вже готово?

– Так, тіточко Марто, усе виконали, як було наказано!

– Тоді почнемо, благословившись…

Вона поторсала сплячу племінницю за плече:

– Прокидайся, рідненька, потрібно справу почату завершити!

Настуся одразу прокинулася й запитала напрочуд бадьорим голосом:

– У лазеньку йти, тіточко?

– Ні, миленька, нікуди йти не потрібно. Народжуватимеш прямо тут.

– Але ж!..

– Дай Боже, щоб усе якнайшвидше скінчилося.

Марта зробила повитухам знак, і тих немовби вітром здуло. Тоді цілителька знов звернулася до племінниці:

– Ти, миленька, подумай про дитинча – як йому у череві твоєму тісно й лячно, га?! Повітря ледь вистачає, задихається дитинча твоє…

– Ой, тіточко, що ж робити?!

– А от давай-но разом піднатужимось, разом зітхнемо!.. От і звільниш ти дитятко своє з темниці… Ну, давай-но – піднатужся!..

Що за таїнство відбувалося в кімнаті між тіточкою і племінницею, залишилося невідомим. Однак приблизно за годину з кімнати долинув спочатку слабкий і невпевнений, потім голосний дитячий писк, слідом за ним загримів заклик Марти:

– Агов, бабоньки, приймайте маля!..

Повитухи дружно кинулися в кімнату. На ліжку сиділа щаслива, але вкрай виснажена породілля, а цілителька тримала на руках манюсіньке немовля. Коли перев’язали пуповину, тіточка Марта уважно оглянула дитятко на наявність дефектів. Дівчинка була невеликою, але пухкенькою й білошкірою, круглу голівку малятка прикрашав яскраво-рудий чубчик, зелені вічка й маленькі акуратні вушка… по п’ять пальчиків на ніжках і на ручках…

А на правому плічку червоніла невелика родимка у вигляді корони!!!

– Гарне немовлятко, – задоволено кивнула Марта. – І родимка на правому плечику, як у всієї нашої рідні. Щоправда…

Вона ненадовго замислилася.

– Щоправда, ні в кого з рідні не було родимки у вигляді корони… Ніяк не зрозумію, гарний знак це чи поганий?!

– Дайте мені немовлятко, тіточко, я хочу на донечку глянути, – попросила Настуся.

– Усе в неї добре, навіть родимка наша сімейна є… А тобі, дорогенька, поспати потрібно. На от, випий, силоньки побережи.

Цілителька знов напоїла племінницю відваром, від якого та майже моментально заснула. А її новонароджена донечка, дбайливо вкутана у шматок тонкого рядна, мирно спала, кумедно посмоктуючи маленький кулачок.

Марта задоволено кивнула:

– Спасибі, Боже! Дякую Тобі, що вчасно напоумив мене і спрямував сюди. Я встигла, Господи, встигла саме вчасно!..

* * *

Дівчинка росла нехай не красунею, зате розумною і здоровою. Щасливий панотець Гавриїл відзначив народження дочки рясним узливанням «вина своїх радощів» і пив кілька місяців поспіль, сяк-так виконуючи обов’язки настоятеля храму Святого Духа. Коли ж вийшов із запою – спохопився, що донечка дотепер не похрещена! Втім, оскільки йшлося не про просте дитинча, а про маленьку попівну, щасливий батько сімейства проголосив у найближчу неділю душевну проповідь на тему: «Бог милосердний нехай пробачить нам гріхи наші як вільні, так і мимовільні!» – й узявся виправити прикре непорозуміння.

Отак і вийшло, що охрестили дівчинку вже в наступному – 1504 році під ім’ям Олександри. Втім, без курйозу не обійшлося: роблячи відповідний запис у церковній книзі, Гаврило чомусь вивів ім’я своєї молодої дружини – «Анастасія»! Коли ж здивована жінка і присутня на хрестинах внучатої племінниці тіточка Марта (після достопам’ятних подій раз і назавжди пробачена священиком) вказали на явну безглуздість – дописав поруч із першим друге ім’я «Олександра». Жінкам же сказав: мовляв, нічого страшного, називайте, як хочете, – Бог бачить кожне своє чадо!..

Через три роки попадя Настуся померла: так і не отямившись остаточно після дуже тяжких пологів, зів’янула тихо й непомітно, немов зірвана польова квітка. Засмучений смертю дружини священик вкотре гірко запив. Тоді тітка Марта залишила своє відлюдницьке життя на далекому хуторі й остаточно перебралася в Рогатин, щоб вести осиротіле попівське господарство та виховувати внучату племінницю. Стара цілителька навчала маля розпізнавати і вчасно збирати різне зілля, готувати відвари й цілющі напої. Далі узялася навчати її грамоти, згодом найнявши вчителів, яких тільки змогла знайти в Рогатині і в його найближчій околиці. Грошей на освіту не шкодувала, тому вже до шести років дівчинка досить непогано читала Молитвослов і Псалтир, до семи опанувала латину, до восьми – давньогрецьку.

Відтоді здібна й допитлива Олександра читала-перечитувала стародавні сувої та книги, якими славилася храмова бібліотека. Наситившись віковою мудрістю, гортаючи цупкі на дотик пергаментні сторінки, уявляла себе то мандрівником, то завойовником, то ще яким-небудь відважним сміливцем…

Отак і минуло дитинство попівни Олександри-Анастасії Лісовської.

Цікаво, яка доля чекає її попереду?