Читать книгу Ротонда душогубців - Тодось Осьмачка - Страница 6

Була обідня пора. Товариш Маздигін сидів у себе в кімнаті коло столу у товаристві комсомольця, який стояв перед ним і мняв у руках будьонівку. У кухню були трохи прочинені двері, і відти чути було, як Гапуся цокала рогачами і тарабанила ложками. Мабуть, доготовлювала обід. А на охайно застеленім ліжку сірим новим одіялом лежала собака Неля, руда, з білими плямами. Вона була сита і випещена, її руді вуха лежали на обох передніх лапах, а поміж ними світили розумні собачі очі, повні уваги до хазяїна. Хазяїн же сидячи не зважав ні на собаку, ні на комсомольця, а тримав пильний погляд на ліворвері, що блищав на ріжку стола від правої руки. Здавалося, що господар хоче увагу прикувати до зброї і комсомольця, щоб знав, з ким діло має. А над Маздигоновою головою у кутку і в такій формі вису, у якому завжди пробував образ Спасителя на такім самім місці, висів патрет Сталіна, а трохи ближче до комсомольця, при вікні, був патрет голови Всеросійської Чеки Менжинського. І вся підлога пофарбована чи смолою, чи мазутою, але без жодної запахучості, різко відділялася від білих стін кімнати неначе для того, щоб нагадувати сажу індустріального пролетаріату. А посеред підлоги, аж попід столом і Маздигоновим стільцем, лежало біле селянське рядно. Його крайки були штучно виткані з блакитними зубчиками і жовтими маленькими півниками. А посередині між кождим півником і зубчиками червоніло дві ягідки з двома зеленими хвостиками.

– І тобі начальник Орточеки нічого не давав?.. – спитався Маздигін.

– Ба ні… Ось вони дали у конверті якусь бомагу…

І витяг із спідньої кишені піджака кореспонденцію, і подав начальникові парткому місцевого району. І Маздигін узяв і швидко прочитав, що, мабуть, йому справило приємність, бо він весело став говорити і так голосно, щоб його почули і ті, що аж у кухні:

– Начальник Орточеки пише, що ті арештовані, яких ви сьогодні до їх відігнали, узавтра будуть відправлені у Черкаси, а відти на північ у Росію.

– Як, то це Передерія і Вербокрута геть забрали із села?..

– Геть забрали. Вони вже сюди не вернуться.

– А я думав, що вони не більше тижня в районі пробудуть. А воно он яка штука!

Здивовано і ошелешено проказав комсомолець. І в кухні під цей гук розмови страшно напружено і чуйно затихло. Ні стук, ні брязк, ні цок, ні плеск води не виривався із тиші. І Маздигін і цим був удоволений, і переводив погляд то до дверей кухні, то до комсомольця. І в погляді був і допит, і радість перемоги. І довершуючи загальне враження, він сказав, ніби жалкуючи:

– Вони останні дні поводилися в селі так, неначе подуріли. Тільки те й робили, що пили та лаяли Совєцьку владу. І далі вже таке терпіти не можна було. І я мусив виконати свою повинність перед партією…

Під час цього, що Маздигін говорив, у комсомольця почало прояснюватися на обличчі якесь злорадство чи, може, тільки втіха, бо він, чухаючи потилицю і аж ніби винувато, почав так говорити, як говорить буває селянський оповідач, коли думає несподівано здивувати слухачів і виграти і собі вдоволення:

– А ви знаєте, товаришу Парком, що оце, як я… та й ті товариші, з якими ми відгонили арештованих… Як оце, ідучи назад, порівнялися з цариною, то, їй-богу, просто на наших очах за селом проти Цибульки сів аероплан. І до його люду так і посунуло. А відти виліз чорненький чоловік і каже, що він навмисне приїхав до нас наводити порядки… Такий невеличкий… І каже людям, що він із самої Москви і пробуде у нашім селі з тиждень. І допитувався, де школа. Він, мабуть, уже швидко тут і буде…

Треба було бачити самому читачеві той жах, який виявився на всій постаті Маздигона, щоб зрозуміти, що то воно таке є несподіванка для людини з порушеним сумлінням. Товариш Маздигін був просто замовк усім своїм чуттям і вицвів у своїм погляді до безкольорового і зчерствілого звичайного шкляного виразу. І його обличчя й тепер було справлене до кухні, якесь вже таке несамовито неживе і стовпувато невиразне, що навряд таке можна знайти навіть у тих кам'яних бабів, що можна зустріти ще на Волинських узвишшях. Та й ці порівняння не можуть дати образу того очманіння, яке виявив товариш «Парком».

І коли він трохи опритомнів, то гарячково ухопив ліворвер із ріжка стола. Схопився і потім, упхнувши зброю у кишеню, швиденько підійшов до кухонних дверей, аж Неля на ліжку підвела голову, і, ставши на порозі, він облесливо і ласкаво звернувся до своєї «господині»:

– Гапусю, швиденько, серце, кидай варіння та готування… Ти вже, мабуть, усе споготовила?..

– Усе. Треба тільки у тарілки наливати та розкладати.

– То ти вже не турбуйся, серце, а біжи мерщій додому та трохи причепурися і чекай, поки я тебе не покличу. Гість прийде, то ти будеш служити йому… Іди ж, не барися і сама не вертайся. Жди, він прийде, і я зараз же й покличу.

І Гапуся, заряджена його несамовитим настроєм, справді на мить зупинилася серед свого начиння, глянула, щось обтерла на хвартусі і коло очей і хутко вийшла. А хазяїн, охоплений своїми спасенними думками, і комсомольцеві звелів теж:

– А ти негайно лети до голови комнезаму і звели йому, нехай сам сідає на вантажну машину… Де вона зараз стоїть?..

Стурбовано перепитався, неначе спотикнувся об якийсь несподіваний під ногами камінець. І хлопець спокійно відповів:

– Та ж під тином у його… у товариша комнезаму.

– Ну, то от.

Почав знов гарячково Маздигін:

– Нехай сідає на машину і жене щодуху до Передерієвої жінки, і нехай захватить її з собою, а відти так само нехай пре до Шелестіяна… І нехай захватить на вантажника і Гапусю… І нехай він їх обох везе в Оцарок, де зараз свиняче стійлище нашої комуни. Там свиней зараз, може, з двісті. І нехай… Ці дві жінки найрозумніші і найохайніші… Крім того, вони обидві є дочки вороже настроєних батьків до Совецької влади… І нехай вони там будуть аж доти, доки не помиють геть усіх свиней у озері… Це протягнеться з тиждень. Але коли голова комнезаму братиме жінок, то нехай не каже, куди і навіщо… Нехай аж на місці їх поінформує про важливість справи… Я гадаю, що приставник із Москви не буде оглядати нашого хазяйства аж у степу. Та впорядкованість його і нам зробить більше приємності… Ну ж, не барися… Почекай, я й забув… Та скажи голові комнезаму, нехай і сам лишається з машиною, аж доки я йому дам знати. І нехай там наглядає за цими двома жінками, щоб не повтікали. А як приїздитиме по харчі, тоді нехай свинарі наглядають не тільки свиней, але і цих жінок… Вони бідні, і їм вигідно буде там побути… Ну, то швиденько до діла… І щоб нічого не забув!

Комсомолець вийшов. А в Маздигона мигнула була думка піти назустріч «приставникові» з Москви, але всі справи, які він сподіяв останніми днями, тепер його пригноблювали, і він рішив побути самому, поки він не прийде. Незалежність, хоч і п'ятихвилинна, все-таки є незалежність, яка нагадує ще не стурбовану звірину у норі. І це непогано. А те, що він так не по-людському повівся з Гапусею, то, коли придивитися пильніше, стане зрозумілим.

Останні два дні Маздигін просто боявся, щоб вона не наробила йому недоброї слави. Вона кождий день його питала: коли ж ми станемо чоловіком та жінкою. Цебто, коли запишуться у Заксі, якщо не можна звінчатися. А він удавано сміявся і говорив:

– Та ми ж і так чоловік та жінка… Ми ж і так щоночі удвох спимо…

Гапуся сердилася і подавала останню свою аргументацію, що у неї, мовляв, у цю пору прочищалася кров, а тепер немає, щось усередині загатило. І їй страшно стає, що ж далі буде? І допитувалася, чи тепер є куди подавати скаргу, бо люди говорять, що колись на того, хто скривдить дівчину, було можна подавати в суд. І за ці дні Маздигонові ставало цього доволі. Він постановив визволити себе із почувань, зв'язаних з Гапусею, але селянські умови і затишок Маздигона схиляли до приємностей з нею, і він відкладав.

І враз оце приїхав хтось із самої Москви наводити порядки… І він почав діяти під тиском тієї совісті, що змушує і всякого злочинця ховати сліди, аби тільки себе назовні являти порядною людиною. Бо ні один злочинець, навіть за всі свої удачно накоєні гріхи, не проміняє отієї зовнішньої таблички, що зветься порядністю. І через те Маздигін так легко з гарячої голови просто викинув дівчину геть від себе туди, відки скарга на його або не могла з'явитися, або могла, але дуже забарившися.

І враз він почув віддалений тупіт ніг, та й заглянув у причілкове вікно своєї кімнати, і побачив, що іде чорненький, чепурний чоловік, тримаючи в руці ленінську кепку, а поруч із ним селянин із чамайданом. Підійшли до воріт шкільної садиби, і селянин поставив чамайдан і зупинився, щось гаряче говорив. І скільки Маздигін не придивлявся, але селянина не впізнав. І довго випроводжав його тягучим поглядом ще й тоді, коли явно чути було стукіт у двері про дозвіл увійти, і коли Неля скочила із ліжка, стала коло дверей і люто почала гавкати. І тільки тоді, як селянин зник за тинком школи, хазяїн повернувся до дверей і гукнув:

– Куш назад!..

І відчинив двері. Собака ж у цей час, вискочивши знов на ліжко, стояла з підведеними трохи вухами і дивилася на нову появу. Гість швидко переступив поріг, підійшов до першого вікна і поставив під ним свою вагу, а на неї свою кепку поклав. І простяг праву руку до господаря, і промовив:

– Парцюня… Спеціально до вас із самої Москви… Ну, у вас, видно, буде що робити, бо селяни мене зустріли коло аероплану з такими вимогами, що ніхто б не сподівався. Так і почали: «Наведіть, мовляв, порядки»…

– Порядки?.. – нервово перепитав Маздигін, а той йому:

– Ні, про вас вони нічого ще не говорили. Але ви розумієте, як може така вимога вразити ту людину, що приїхала поглиблювати революцію на селах, а від неї вимагають порядків?..

– А яких же їм треба порядків?

Уже з певним заспокоєнням і полегшенням спитався Маздигін.

– Ну, про це, мені гадається, вам краще мусило бути б відомо. Але чемність – це другий закон для людства після всякого першого державного… Селяни і тут виправдали Марксове твердження, що живлення визначає свідомість. Вони скаржаться, що Матусівський завод не виплатив їм половини обіцяного цукру за возовицю матеріалів на будівництво радгоспу, а що комуні ваших незаможників виплатив. І вони зараз гадають те, чи не віддали належний їм цукор вашій комуні теж.

– Та сідайте ось. Чого ви стоїте?

Аж тепер запропонував Маздигін прибулому стілець, коло якого недавно стояв комсомолець. Той сів, і за ним сів хазяїн на давнє своє місце, тільки й того, що на правім ріжку стола уже не лежав ліворвер. І аж тепер уже хазяїн геть став вільно говорити, не почуваючи стовідсоткової небезпеки:

– Дурні вони, ці селяни. Їм кожний раз говорять у Матусові, що цукор їм увесь належний віддадуть, тільки треба підождати, поки новий дирехтор приїде. А вони там марудять і себе мордують, ніби цим приспішать справу… Ото тільки як ідете селом і побачите купку людей, то то вже там кипить мова про те, що має новий дирехтор приїхати і виплатить їм належний цукор… Дурні, аж крутяться… Краще б мовчали та ждали, то щось би й було, а так…

– Е-ге-ге…

Задоволено протяг Парцюня:

– То я бачу, що у ваших краях і у вашому селі не так страшно, як здається. Тут уже, видно, добре заглиблена революція. Коли так говорять у заводі, то це значить, що совєцька держава виграла. Це значить, що новий дирехтор є і що він селянам і гадки не має, щоб платити. Бо селянина зроби дужим, то він і з голими руками піде супроти гармат і кулеметів… І врешті зможе й перемогти. Ні, революція не на те прийшла, щоб їм порядки робити… Ні-ні…

І при цих словах Парцюня витяг з бокової кишені піджака папір і подав його Маздигонові… Той прочитав і, склавши його, знов подав власникові з дуже чемним і трохи боязким питанням:

– І що ж би ви від мене зараз хотіли, товаришу?..

– Нічого особливого, тільки того, що ви уже знаєте, – була відповідь.

Маздигін напружився і потягся сидячою своєю постаттю наперед, неначе враз оглух від якогось раптового гуку і забажав конче чути кожне слово розмовця. А розмовець, не дивлячись ні на кого і мацаючи те місце одежі, яке було над кишенею з папером, тільки що туди покладеним, знов почав говорити:

– Вам клопотатися нема чого. Я тут тільки те робитиму, що ви уже робили, але робитиму з більшою настирливістю і з більшим вибором буду ставитися до об'єктів своєї роботи… І сьогодні мені потрібно тільки дві речі… Одна і друга… Друга річ – це найти приміщення мені ночувати, а перша – найти мені щиру і безпосередню людину, яка б знала дуже добре місцевих людей: щоб коли я її розпитував би, то щоб вона мені не мізкувала, а говорила тільки те, що у неї назбиралося у почутті… Чи, краще кажучи, у підсвідомості, про ту річ, яка мене цікавитиме… Мені треба говорити з селянином неосвіченим і нігде не бувалим поза межами села. Ця перша потреба мені є на те, щоб я, коли одержу другу, цебто приміщення, міг у йому обмірковувати все переговорене і на другий день щоб міг почати вже революційні операції у вашому селі… Розумієте?..

– Розумію…

– Ви парторг і голова партійного осередку, то повинні розуміти…

Притакував Парцюня і провадив далі:

– Але мені важно не тільки те, що ви мене розумієте, а й те, щоб ви, розуміючи річ, держали її у свідомості, виробленій нашою пролетарською революцією. Щоб ви не пускали качок ловити рибу у польовий пісок, а курей збирати черв'яки унутрі тієї води, що кипить у лотоках.

– А чи ви схочете, щоб і я був на ваших розмовах?.. – спитався обережно Маздигін.

– Це і геть-то ваша справа, бо ви ніяк не зможете заважати чи затемнювати думок того селянина, що я візьму на конференцію… Прості люди завжди з більшою приємністю розповідають те, що на їх розуміння є хорошим, більшій приявності людей, ніж комусь одному. І з цього боку ви були б навіть бажаним слухачем… А я цікавлюся тільки тим найкращим у селянськім житті, яке виробила буржуазна культура на протязі всього її існування… Але я продовжую… Скажіть мені, чи ви пролетарці?..

– Пролетарці.

Та Парцюня не вгавав і знов поставив паскудне для Маздигона питання:

– А той незаможник, селянин, що робить у вашій комуні, теж пролетарій?..

І хазяїн твердо і переконливо запевнив:

– Пролетарій, тільки що хоч несвідомий, а хоч малосвідомий.

І Парцюня зареготався і вдоволено, і радісно зазначив:

– Ви, звичайно, вибачите мені за такі підозрілі питання. Але я дуже радий, що так вас запитався… Ви не розумієте, що таке пролетарці, хоч і бороните нашу революцію справді по-пролетарськи… Цього від мене ви ніяк не сховаєте. Я це почуваю… Пролетарів тепер між тими людьми, що працюють, не шукайте. Всі вони там і між тими людьми, відкіля керують тими, що працюють… Диктатура пролетаріату!.. Та ж оцей вислів чого вартий!.. Яка ж би там була диктатура пролетаріату, де він би сам працював? Ніякої. Там би хтось інший диктував, що і як треба робити, а не пролетаріат. І скажіть мені, будь ласка, чи буржуї щось своїми руками робили у своїй державі?

– Ні… На їх робили інші.

Якийсь відгомін думки почувся, а не відповідь на Парцюнине питання. А Парцюня, чогось торкнувшись носа указовим лівим пальцем, став говорити вдоволено і наполегливо:

– От бачите, ви починаєте розуміти… Тепер пролетаріат уже схопив владу у свої руки, маючи справді голову на плечах, бо буржуї її не мали. Вони давали геть всім своїм робітникам і селянам… економічний ґрунт для повстань супроти себе… А без економіки ніяких повстань ніколи б не було. І через те ви видовбайте просто у своїй свідомості, що нам, мені, усім пролетарям, які тримають владу у руках, справжній ідеал робітника є такий, щоб робітник був голий із жінкою і разом з дітьми, як Адам і Єва із своїми Кавелями і Хавелями… Щоб не спробували зробити супроти нас повстання… З вашого лиця я бачу те, що треба, і продовжую. Я приїхав вам помагати, а не вас топити. Нам немає чого тут, на селах, щось добре робити, а єсть просте розуміння і обов'язок супроти себе, супроти пролетаріату конче зробити всіх людей, якими ми керуємо, голими, як я уже сказав, неначе наші прапрадіди Адам і Єва, і завжди голодними, неначе класичні вовки!.. От вам що…

І він передихнув і став дивитися переможно на свого слухача, але у його можна було вловити з обличчя, що там є якась тінь і глибокого докору. Маздигін мовчав, кусаючи верхню губу, але не від сміху або від наміру засміятися. Ні, якісь інші почування випиналися з його, ще не звичні і ще не перечуті, бо його очі мали такий колір і вираз, який можна побачити у щілини тих повік, що має вішальник, лежачи у анатомці з незатуленими геть очима.

І Парцюня, ніби вдовольнившись належним враженням, знов несподівано засміявся, приказуючи:

– А схочуть Адам і Єва ходити в рубцях, то ми приведемо їх на фабрику, і вони нароблять одежі, а ми їм дамо по парі сорочок й піджачків, а решту і запрем у коморі, а ключики сховаємо в кишеню… Схочуть Адам і Єва їсти, ми поведемо їх у поле, і вони там напрацюють гори хліба, а ми його увесь змолотимо і звеземо в комору, і дамо кілограмів по п'ять на тиждень Адамові і Єві, а від решти хліба ми покладемо ключики собі в кишеню… Схочуть вони і яблучок, то ми звелимо їм насаджувати садів. І вродять яблучка, і ми всі ті фрукти, що потовчені та побиті, що швидко у коморі можуть згнити, віддамо їм, а від решти покладемо ключик собі в кишеню… І нехай тоді нащадки буржуазії забажають зробити супроти пролетаріату повстання, то хто їм віддасть ключики від одежі та від хліба, щоб хоч поснідати перед повстанням, яке ми спровокуємо зимою їм для циганської халяндри, бо ж вони будуть у рубцях або голі… Тепер розумієте, що значить ми, пролетаріат?..

І в тім питанні його голос забринів ненавистю і погордою…

– Ми ті, що хочемо обладувати вічно, поки й цієї планети, на якій живемо. І хочемо обладувати всією планетою, яка зветься Земля… Тепер розумієте, що таке диктатура пролетаріату?.. Отож подумайте та й не кажіть мені нічого.

І саме в цей час почувся надворі проз вікна тупіт, і Неля скочила з ліжка, і, опинившись коло дверей, почала гавкати. Хазяїн підбіг до неї, вхопив за ошийок і без усяких церемоній шарпнув її назад до стіни в куток. Собака завищала і з напівпідведеними вухами, здавлено гарчачи, зробила стійку, ніби збираючись плигнути. І відчинилися в кімнату двері, і Неля, заспокоєна, зараз же знов ускочила у Маздигонове ліжко і лягла на передні лапи, бо там, за порогом, стояв одноокий Шелестіян. Він дивився мовчки якусь мить на двох людей перед собою. Мабуть, не сподівався зустріти тут нікого, крім Маздигона, а може, зразу зніяковів перед тим товаришем, що приїхав, як ішла поголоска, «порядки наводити». Але, кажу, він спочатку був ошелешений, а потім, щось ізміркувавши, звернувся зухвало-демонстративно до Маздигона, і в голосі у його забриніло непідроблене, велике горе:

– Дякую вам, товаришу Паркоме, за ласку і за правду… і за мою щиру працю… так само, як і за доччину!..

– Чого вам треба?..

Приступив до його Маздигін.

– Як то чого?

Несамовито вигукнув Шелестіян, аж його голос перервався на тім високім піднесенні, де завжди так звані «фальцети» рвуться від напружених почуттів. Його солом'яний бриль сидів у його на потилиці, а з чола бїї піт у два струмки, і він цього не почував. У лівій кишені полотняних штанів ховалася ліва рука, а у правій руці було вишневе пужално без батога. І він ним обпирався, і воно гнулося своїм тоненьким крайком між босими ногами, не дуже ще забрудненими.

– Та ж ви моїй дівчині сказали, щоб вона причепурилася, бо когось благородного треба призволяти трапезою… А ви її прибрану звеліли негайно відвезти до комунальних свиней у Оцарок.

– Почекайте, товаришу Шелестіяне… Вийшла помилка. Я перекажу зараз у комуну, щоб негайно вона відти вернулася до свого діла сюди. Ідіть додому, та й ви так само поможіть мені це швидше зробити.

Спокійно і нескаламучено почав заспокоювати «парком», овіяний духом Парцюні. На Шелестіяна цей спокій подіяв тільки тим, що він знизив голос і став говорити рівніше, але все-таки голосом, повним образи і незаробленої кривди.

– Вона вже до вас не прийде. Вона лежить не при собі, у мене в хаті… Тільки й того, що дихає…

– Кажу вам, ідіть додому, бо вийшла помилка… Ідіть, не робіть тут мені перед чужою людиною непотрібного галасу.

Перебив селянинові мову Маздигін і хотів узяти його за плечі і повернути до сінешних дверей, та Шелестіян відступив крок назад і благально звернувся до Парцюні:

– Вислухайте мене хоч ви, товаришу… Щоб моя кривда не стала горою і щоб правда була обстояна за нас, бідних людей…

І Парцюня, на великий жах Маздигона, ласкаво обізвався до Шелестіяна:

– Розказуйте все, як вийшло… Я все вислухаю і всьому запобіжу, чому треба. Кривди не буде вам і не буде неправди і над тим, хто помилився. Розказуйте, я слухаю.

І Маздигін відступив мовчки назад, із страшною непевністю глянувши на свого гостя і ковтнувши чогось слину. А Шелестіян аж тепер утер з чола піт лівою долонею, витягши її з кишені, і почав:

– Та ж отак воно вийшло, пане-товаришу… Тільки що моя дівчина, прибрана у чистеньку сорочку і в спідничку, вигулькнула з двору, аж тут женеться ахтонобіль. Та й перегородив їй дорогу. І шохвер їй каже: «Вилазь, підвезу, куди треба… Просто до школи підвезу». І вона вилізла. Аж там уже сидить Передерієва жінка і усміхаючися каже… Це все шохвер розказував людям. Отож Передерієва сміється та й каже: «Що це?.. То він і тобі вже так швидко дав ладу?..» А моя, почувши таке, нестямилася… Та як затужить!.. А Передерієва знов: «Це він мене вхопив, щоб я тому, що приїхав «порядки наводити», нічого не розказала, як він ориштував мойого чоловіка. А тебе спекався, щоб ти нічого про нас усіх не розказала. Бо ти, дарма що з ним уже спиш, а ще дурна та молода, то в тебе з язика все може злетіти». А моя, їй нічого не кажучи, затуливши лице хвартушком, сидить та тужить, аж нею підкидає. Та вже коли Передерієва сказала, що це вони ідуть у Оцарок на тиждень свиней мить, то Гапуся схопилася, неначе окропом опечена, то з ахтонобіля так і плигонула в ріллю. І де в неї й та сила взялася, що переплигнула шлях у ріллю?.. І, полежавши якусь мить, схопилася і рушила назад бігти до села скільки духу… І не біжить шляхом, а все ріллею та ріллею. І влітає вона в хату задихана та перелякана, неначе молоде зайченя, та просто матері в ноги, та як заголосить: