Читать книгу Доки не розкриється брехня - Тосикадзу Кавагути - Страница 3

Ґогтаро Чіба вже двадцять два роки брехав своїй доньці про одну річ.

Письменник Федір Достоєвський якось написав: «Найважче в житті – жити і не брехати».

Люди брешуть з різних причин. Хтось бреше, аби показати себе в цікавішому чи вигіднішому світлі, а комусь це потрібно, щоби вводити людей в оману. Брехня може завдати болю, та може й також врятувати. Хай би якою була причина, брехня найчастіше веде до розкаяння.

Якраз у таку скрутну ситуацію і втрапив Ґогтаро. Його брехня не давала йому спокою. Бурмочучи під ніс: «Я ніколи не хотів про це брехати», він снував туди-сюди перед входом до кафе, яке могло повернути його в минуле.

Кафе, де можна було повернутися в минуле, містилося у центрі Токіо, за кілька хвилин ходьби від станції «Джімбочо». Заховане на вузенькій бічній вуличці в районі, де здебільшого були офісні будівлі, кафе сповіщало про своє існування крихітною вивіскою з назвою «Funiculi Funicula». Воно розташовувалося у підвалі, тому без вивіски перехожі його б навіть не помітили.

Спустившись сходами, Ґогтаро опинився перед дверима з гравіюваннями. Продовжуючи бурмотіти, він похитав головою, різко розвернувся і почав підійматися сходами нагору. Та зненацька зупинився із замисленим виразом на обличчі. Ще якийсь час він ходив туди-сюди, підіймався сходами і спускався.

– Чом би вам не подумати про це, коли зайдете всередину? – враз почувся голос.

Ошелешено озирнувшись, Ґогтаро побачив тендітну жінку. Вона була вдягнена в білу сорочку, чорну камізельку і фартух. Він одразу зрозумів, що це тамтешня офіціантка.

– Ох, так, лише…

Поки Ґогтаро силкувався знайти відповідь, жінка прошмигнула повз нього і бадьоро спустилася сходами.

Дзень-дзелень!

Вона зайшла до кафе, а дзенькіт дзвіночка завис у повітрі. Не те щоб вона переконала його, та Ґогтаро знову спустився сходами. Він сповнився дивним спокоєм, наче все, що було в його серці, витягли назовні.

Ґогтаро застряг на сходах, бо не знав напевне, чи це кафе направду було тим «кафе, де можна повернутися в минуле». Ґогтаро навідався до кафе, бо повірив у ту історію, та якщо легенда, яку розповів йому старий друг, була вигадкою, зовсім скоро він може страшенно осоромитися.

Та навіть якщо й справді можна повернутися в минуле, він чув, що існували певні прикрі правила, котрих необхідно дотримуватися. Одне з тих правил – жодні ваші дії в минулому не змінять теперішнього, хай би як ви силкувалися щось змінити.

Вперше почувши про це правило, Ґогтаро здивувався. Якщо неможливо змінити теперішнє, то навіщо взагалі повертатися в минуле?

Однак тепер Ґогтаро й сам стояв перед входом до кафе і думав: «Навіть за таких умов я однаково хочу потрапити в минуле».

Чи та жінка щойно прочитала його думки? Адже куди логічніше у такій ситуації було б сказати: «Хочете зайти до кафе? Ласкаво просимо».

Замість того вона сказала: «Чом би вам не подумати про це, коли зайдете всередину?»

Це можна трактувати як ствердження – так, ви можете повернутися в минуле, та чом би вам спершу не зайти всередину, а тоді вже вирішувати, мандрувати в минуле чи ні?

Та найбільше Ґогтаро дивувало, звідки жінка могла знати, що він прийшов до кафе, аби повернутися в минуле. Утім, тепер у нього зажевріла надія. Такий буденний коментар жінки допоміг Ґогтаро ухвалити рішення. Він потягнувся до ручки, повернув її і відчинив двері до кафе.

Дзень-дзелень!

Ґогтаро переступив поріг кафе, у якому, подейкували, можна повернутися в минуле.

* * *

Ґогтаро Чіба, віком 51 рік, був кремезної статури – мабуть, не в останню чергу тому, що в старших класах та університеті грав у регбі. Навіть зараз він носив костюми розміру «XXL».

Він жив разом з донькою, яку звали Гарука – цьогоріч їй виповнювалося 23 роки. Йому було нелегко виховувати її самотужки. З дитинства він пояснював їй: «Твоя мама померла від хвороби, коли ти була маленькою». Ґогтаро керував скромним ресторанчиком «Kamiya», де подавали рис, суп і прості закуски, у місті Хатіодзі в префектурі Токіо, а Гарука допомагала йому.

Увійшовши до кафе крізь великі двометрові дерев’яні двері, він іще мусив минути маленький коридорчик. Напроти були двері до вбиральні, а посередині правої стіни – вхід до кафе. Переступивши поріг самого кафе, він побачив на одному зі стільців біля барної стійки жінку. Вона відразу погукала когось із затильної кімнати:

– Казу… відвідувач!

Поряд із жінкою сидів хлопчик віку молодшої школи. За дальнім столиком сиділа жінка в білій сукні з короткими рукавами. Бліда і наче відірвана від нашого світу, вона тихенько читала книжку.

– Офіціантка щойно повернулася з покупками, тому пропоную вам сісти. Вона скоро вийде.

Вочевидь не надто переймаючись тонкощами ввічливості у звертанні до незнайомців, вона говорила з Ґогтаро так, ніби він її знайомий. Схоже, вона була тут постійною відвідувачкою. Замість щось їй відповідати, він лише кивнув на знак подяки. Чоловік відчув, що жінка дивилася на нього з виразом, котрий наче промовляв: «Можеш запитати мене будь-що про це кафе». Та Ґогтаро вирішив удати, що нічого не помітив, і сів за найближчий до виходу столик. Він роззирнувся довкола. Там були величезні антикварні настінні годинники заввишки від підлоги до стелі. З того місця, де перетиналися дві дерев’яні балки, легенько обертаючись, звисав вентилятор. Глиняний тиньк на всіх стінах був приглушеного бурого кольору, що нагадував кінако (смажене соєве борошно), з легким нальотом давнини – це місце видавалося дуже старим. У підвальному приміщенні без вікон, освітленому лише лампами під абажурами, було доволі тьмяно. Від того все всередині здавалося вицвілим, як на старій світлині.

– Вітаю, ласкаво просимо!

Жінка, яка звернулася до нього на сходах, вийшла із затильної кімнати і поставила перед Ґогтаро склянку з водою.

Її звали Казу Токіта. Її волосся середньої довжини було зібране ззаду, а поверх білої сорочки з метеликом вона мала чорну камізельку і фартуха. Казу була тамтешньою офіціанткою. На її симпатичному обличчі з вузькими мигдалеподібними очима не було чогось вражаючого, що могло би запам’ятатися. Якби, глянувши на неї, ви заплющили очі і спробували пригадати щойно побачене, то не змогли б нічого уявити. Вона була з тих людей, які легко губилися у натовпі. Цьогоріч їй виповнювалося 29 років.

– А… гм… Це те місце… де…

Ґогтаро геть розгубився і не знав, як підійти до теми повернення у минуле. Казу спокійно дивилася на його хвилювання. Розвернулася іти на кухню і кинула через плече:

– Куди саме у минуле ви хочете повернутися?

З кухні долинуло булькотіння кави у сифоні.

«Ця офіціантка точно вміє читати думки…»

Кафе почало наповнюватися ароматом кави, наганяючи на Ґогтаро спогади про той день.

* * *

Те місце, де Ґогтаро вперше за сім років зустрів Шуїчі Камію, було якраз навпроти кафе. Колись вони разом грали у регбі в університетській команді.

У той час Ґогтаро залишився без грошей і даху над головою, бо йому довелося віддати усі свої кошти, коли він став поручителем позики для компанії друга, яка збанкрутувала. Він був у брудному одязі, від нього тхнуло.

Однак, замість наморщити носа від огиди, Шуїчі, здавалося, щиро зрадів тій випадковій зустрічі з Ґогтаро. Шуїчі запросив Ґогтаро до кафе і, почувши, що сталося, запропонував:

– Ходи працювати в мій ресторанчик.

Після закінчення університету Шуїчі за його спортивні таланти забрала компанія з корпоративної ліги в Осаці, та він не встиг зіграти навіть рік, як травма обірвала його кар’єру регбіста. Потому він приєднався до компанії, яка управляла мережею ресторанів. Шуїчі, вічний оптиміст, побачив у цій невдачі свій шанс і, працюючи вдвічі, а то й утричі наполегливіше за інших, піднявся до рівня регіонального менеджера й управляв сімома закладами. Та одружившись, вирішив зайнятися власним бізнесом. Він відкрив невеличкий японський ресторанчик і працював там зі своєю дружиною. Він сказав Ґогтаро, що в ресторанчику багато роботи і йому не завадить допомога.

– Якщо приймеш мою пропозицію, то й мене виручиш.

У розпачі від безгрошів’я, втративши будь-яку надію, Ґогтаро розплакався, вдячний Шуїчі за його пропозицію. Він кивнув:

– Звісно! Я прийду.

Скрипнув стілець, коли Шуїчі різко підвівся. Щасливо усміхаючись, він додав:

– Ой, ти ще не бачив мою доньку!

Ґогтаро ще не був одружений і трохи здивувався, почувши, що Шуїчі мав дитину.

– Доньку?

Його очі округлилися.

– Так! Вона тільки народилася. Вона така… гарнюня!

Схоже, Шуїчі був задоволений відповіддю Ґогтаро. Він схопив рахунок і бадьоро підійшов до касового апарата.

– Перепрошую, я б хотів розрахуватися.

За касовим апаратом стояв дуже високий юнак, на вигляд – старшокласник. Десь два метри заввишки, з далеким поглядом вузьких мигдалеподібних очей.

– Разом – 760 єн.

– Ось, будь ласка.

Ґогтаро і Шуїчі були регбістами й кремезнішими за більшість чоловіків. Та обоє подивилися на цього юнака, перезирнулися і засміялися, мабуть тому, що обом сяйнула та сама думка: «Цей хлопчина має статуру регбіста».

– Прошу, ваша решта.

Шуїчі взяв у нього решту й рушив до виходу.

До того, як став безпритульним, Ґогтаро успадкував батькову компанію, яка заробляла понад сто мільйонів єн на рік, і був доволі заможним. Ґогтаро був щирою людиною, та гроші здатні змінювати людей. Вони покращували його настрій, і він почав їх тринькати. Був у його житті такий період, коли він думав, що, маючи гроші, можна зробити все, що завгодно. Та компанія його друга, поручителем якої він став, збанкрутувала, і під вагою величезних боргів його власна компанія теж пішла на дно. Щойно в Ґогтаро закінчилися гроші, усі почали ставитися до нього, як до прокаженого. Він думав, що його оточували друзі, та всі вони відвернулися від нього, а один навіть сказав йому відкрито: «Чого ти вартий без своїх грошей?»

Та Шуїчі був іншим. Для нього Ґогтаро, який втратив усе, був цінним. Люди, котрі бажають допомогти тим, кого спіткала біда, направду рідкість. І Шуїчі Камія був саме такою людиною. Проводжаючи поглядом Шуїчі, що виходив з кафе, Ґогтаро твердо вирішив: «Я віддячу йому за добро!» І теж вийшов з кафе.

Дзень-дзелень!

* * *

– Це було двадцять два роки тому.

Ґогтаро Чіба потягнувся до склянки, яка стояла перед ним. Змочивши горло, він зітхнув. Він виглядав молодим, як на 51-річного чоловіка, та подекуди вже почала проступати сивина.

– Отож, я почав працювати на Шуїчі. Я працював не покладаючи рук і намагався якомога швидше опанувати нову професію. Та через рік сталася автокатастрофа. Шуїчі і його дружина…

Це сталося понад двадцять років тому, та він досі не оговтався від шоку. Очі Ґогтаро почервоніли, слова застрягли в горлі.

Сьоорррб!

Хлопчик біля барної стійки взявся гучно сьорбати через соломинку останні краплі помаранчевого соку.

– А що було потім?

Казу запитала незворушно, не полишаючи своєї роботи. Вона ніколи не змінювала тону, хай би якою серйозною була розмова. Такою була її позиція – очевидно, аби тримати дистанцію від людей.

– Донька Шуїчі вижила, і я вирішив виховувати її.

Ґогтаро не піднімав очей і говорив ніби сам до себе. А тоді повільно підвівся.

– Благаю вас. Будь ласка, допоможіть мені повернутися у той день двадцять два роки тому.

Він низько вклонився і важко опустив голову.

Це було кафе «Funiculi Funicula». Кафе, про яке близько десяти років тому поширилася міська легенда, начебто тут можна повернутися в минуле. Здебільшого міські легенди були вигадками, але подейкували, що в цьому кафе справді можна перенестися в минуле.

Розповідають різні історії, навіть у наші дні, як-от про жінку, що повернулася в минуле побачитися з хлопцем, з яким вони розсталися; про сестру, що подалася в минуле зустрітися з молодшою сестрою, яка загинула в автокатастрофі; і про дружину, що помандрувала в минуле побачитися з чоловіком, який втратив пам’ять.

Утім, аби повернутися в минуле, доводилося дотримуватися кількох вельми прикрих правил.

Перше правило – у минулому ви можете зустрітися лише з тими людьми, які відвідували кафе. Якщо людина, з якою ви хочете зустрітися, ніколи не бувала у цьому кафе, ви, звісно, можете повернутися в минуле, однак не зможете з нею зустрітися. Іншими словами, для більшості відвідувачів, які приїздили сюди з усієї Японії, це була марна трата часу.

Друге правило – жодні ваші дії в минулому не змінять теперішнього. Більшість людей, які приходять сюди, почувши цю міську легенду, страшенно розчаровуються, коли дізнаються про це правило. І зазвичай ідуть зневірені. А все тому, що більшість відвідувачів кафе бажають податися в минуле, щоб виправити свої колишні вчинки. Розуміючи, що не зможуть змінити минулого, небагато з них вирішують все-таки помандрувати в минуле.

Третє правило – повернутися в минуле можна тільки на одному стільці. Але його займає інша відвідувачка. Єдина можливість сісти на той стілець випадає лише тоді, коли відвідувачка виходить до вбиральні. Раз на день вона завжди йде до вбиральні, та ніхто не знає, коли саме це може статися.

Четверте правило – у минулому слід залишатися на тому стільці і не покидати його. Якщо ви встанете зі стільця, вас відразу поверне в теперішнє. Тобто, перебуваючи в минулому, ви не зможете вийти з кафе.

П’яте правило – час перебування у минулому починається, коли каву наллють у чашку, і завершується до того, як кава охолоне. А ще, каву не може наливати будь-хто, це має робити Казу Токіта. Наразі вона єдина людина в цьому кафе, яка вміє наливати каву, що здатна перенести вас у минуле.

Та навіть попри всі ці прикрі правила, знаходяться відвідувачі, які, почувши легенду, приходять до кафе і просять повернути їх у минуле.

Ґогтаро був якраз такою людиною.

* * *

– Уявімо, що вам вдасться повернутися в минуле – що ви плануєте робити? – запитала жінка, яка сказала йому сісти, коли він зайшов до кафе.

Її звали Кйоко Кіджіма – дружина і мати на повний робочий день, вона була постійною відвідувачкою. Цілком випадково вона опинилася в кафе якраз у той час, але з неабиякою цікавістю роздивлялася Ґогтаро – мабуть, він був першим відвідувачем, що хотів повернутися в минуле, якого вона тут бачила.

– Даруйте, що питаю, але скільки вам років?

– П’ятдесят один.

Ґогтаро, схоже, прийняв її питання за критику, ніби вона хотіла сказати: «Чому ви, у такому віці, надумали повернутися в минуле?» Він сидів, згорбившись над столом, і не відривав очей від своїх зчеплених долонь.

– …Вибачте. Та хіба вам не здається, що це буде якось химерно? Анітрохи до такого не готовий, Шуїчі, чи як там його звуть, зненацька зустрічається віч-на-віч із вашою на двадцять два роки старшою версією?

Ґогтаро не піднімав голови, а Кйоко продовжувала:

– Це не здається вам трохи дивним?

Вона подивилася на Казу по інший бік барної стійки, очікуючи згоди.

– Ну, можливо, – відказала Казу тоном, який натякав, що вона не зовсім погоджувалася з Кйоко.

– Гей, мам, твоя кава зараз охолоне, – пробурмотів хлопчик, він уже спустошив склянку з помаранчевим соком і почав соватися на стільці. Хлопчика звали Йогсуке Кіджіма. Він був сином Кйоко і вже цієї весни переходив до четвертого класу. Він мав недбалу стрижку середньої довжини, засмагле обличчя, а вдягнений був у спортивну форму з написом «МЕІТОКУ ФК» та номером 9 на спині. Футболіст.

Йогсуке казав про каву в паперовому пакеті біля Кйоко, яку вона замовила навинос.

– Ой, та нічого страшного. Бабця однаково не любить пити гаряче.

Кйоко присунула обличчя до вуха Йогсуке і прошепотіла:

– Почекай ще трішки, і підемо, гаразд?

Вона зиркнула на Ґогтаро, очікуючи від нього якоїсь відповіді.

– Угу, мабуть, це його налякає, – підтвердив він.

– Еге ж. – Кйоко з розумінням кивнула.

Слухаючи їхню розмову, Казу подала Йогсуке нову порцію помаранчевого соку, яку він мовчки взяв, коротко кивнувши замість «дякую».

– Якщо направду можна повернутися в минуле, я б хотів дещо сказати Шуїчі.

Запитання йому поставила Кйоко, та він відповідав, дивлячись на Казу. Його слова ніяк не змінили виразу її обличчя.

Як завше незворушна, Казу вийшла з-за барної стійки і зупинилася перед Ґогтаро.

Час від часу, дізнавшись, що в цьому кафе можна повернутися в минуле, сюди зазирали такі відвідувачі, як Ґогтаро, і Казу завжди відповідала їм те саме.

– Ви знаєте правила?

Казу питала прямо, адже траплялися відвідувачі, які приходили до кафе і гадки не мали про правила.

– Більш-менш… – невпевнено відказав чоловік.

– Більш-менш? – вигукнула Кйоко. З усіх присутніх у кафе тільки вона видавалася схвильованою. Казу мовчки зиркнула на Кйоко, перевела погляд на Ґогтаро і не зводила з нього очей. Дайте відповідь на запитання.

Ґогтаро винувато здвигнув плечима…

– Сідаєш на стілець, хтось наливає каву, і повертаєшся в минуле… це все, що я чув, – ніяково відповів він. Чоловік так нервував, що йому, схоже, пересохло в горлі, бо він потягнувся до склянки з водою.

– Це дещо спрощено… Хто вам це сказав? – запитала в Ґогтаро Кйоко.

– Шуїчі.

– Вам сказав про це Шуїчі… справді? Тобто ви дізналися про це двадцять два роки тому?

– Так, коли ми вперше були в цьому кафе, мені розповів це Шуїчі. Певно, йому були відомі ці чутки.

– Он воно що…

– Отож, якщо перед ним раптово з’явиться значно старша версія мене, це може хіба налякати Шуїчі, а загалом, думаю, все буде гаразд. – Ґогтаро вкотре відповів на запитання Кйоко.

– А що ви думаєте, Казу?

Кйоко говорила так, наче право вибору на повернення у минуле залежало тільки від них двох. Та Казу ніяк не прокоментувала її слова.

Замість відповідати Кйоко, вона сказала холодним і суворим тоном:

– Ви ж розумієте, що, навіть повернувшись у минуле, не зможете змінити теперішнє?

Вона мала на увазі: «Ви ж розумієте, що не зможете запобігти смерті свого друга?»

Чимало відвідувачів приходили до кафе з бажанням повернутися в минуле, щоб врятувати когось від смерті. І щоразу Казу пояснювала це правило.

Річ не в тім, що Казу була байдужою до горя людей, які втратили когось дорогого. Просто це правило ніяк не обійти – байдуже, хто ви і які у вас причини.

Почувши її слова, Ґогтаро не виявив ознак занепокоєння.

– Я це розумію, – відказав він рівним тихим голосом.

Дзень-дзелень!

Озвався дзвоник кафе. Поріг переступила дівчинка. Побачивши її, замість «Вітаю, ласкаво просимо», Казу гукнула:

– Ласкаво просимо додому!

Дівчинку звали Мікі Токіта, вона була донькою власника кафе Неґаре Токіти. Вона гордо несла яскраво-червоний ранець рандосеру[1] початкової школи.

– Мое[2] повернулася, дорогенькі! – оголосила Мікі гучним голосом, що прокотився через усе кафе.

– Привіт, Мікі, люба! Де ти взяла такий чудовий ранець? – запитала Кйоко.

– Це вона купила для мое! – Мікі широко усміхнулася і вказала на Казу.

– Вау! Дуже гарний! – похвалила Кйоко. І подивилася на Казу. – Хіба святкування початку навчального року не завтра? – запитала вона майже пошепки.

Вона зовсім не мала на меті критикувати поведінку Мікі чи глузувати з неї. Насправді її щиро потішило, що Мікі була така щаслива, отримавши новенький ранець, який гордо носила на спині, демонструючи всьому кварталу.

– Так, завтра, – відповіла Казу, теж легенько всміхаючись кінчиками губ.

– Як там пані Кінуйо? З нею все добре? – запитала Мікі, не стишуючи голосу, який відлунював від стін кафе.

– Пані Кінуйо почувається добре! Ми зайшли до кафе узяти для неї чергову чашку кави й сандвіч, приготований твоїм татком, – відповіла Кйоко і підняла паперовий пакет із кавою і сандвічем. Йогсуке, що сидів на сусідньому стільці спиною до Мікі, не обертався і повільно потягував свій помаранчевий сік.

– Пані Кінуйо ще не набридло їсти таткові сандвічі? Вона ж їх щодня їсть.

– Пані Кінуйо каже, що обожнює каву і сандвічі твого татка.

– Не розумію чому. Не такі вже й смачні в татка сандвічі, – зауважила Мікі, не стишуючи голосу.

Підслухавши їхню розмову, з кухні вийшов кремезний чоловік.

– Агов, агов! Чиї сандвічі ти називаєш несмачними? – запитав широкоплечий чоловік. То був Неґаре, власник кафе і батько Мікі. Матері Мікі, Кеї, вже давно не було з ними. Вона мала хворе серце і померла після народження Мікі шість років тому.

– Ой лишенько, дорогенькі, мое час іти, – Мікі вклонилася Кйоко і, вдаючи переляк, побігла до затильної кімнати.

– Мое?..

Кйоко глянула на Неґаре так, ніби питала: «Де вона це почула?»

Неґаре знизав плечима.

– Без поняття.

Зиркнувши скоса на розмову Кйоко з Неґаре, Йогсуке почав тицяти в плече Кйоко.

– Ми вже йдемо? – запитав він тоном, який натякав, що йому вже набридло чекати.

– Ох, ми справді вже збиралися йти, – сказала Кйоко, підтверджуючи його слова, і підвелася зі свого стільця.

– Мое теж уже час іти, дорогенькі, – повторила Кйоко за Мікі.

Вона віддала паперовий пакет Йогсуке і, навіть не дивлячись на рахунок, поклала гроші за сандвіч, каву і сік Йогсуке, врахувавши і другу порцію, яку йому налила Казу.

– Друга порція помаранчевого соку за рахунок закладу, – сказала Казу, взяла гроші з барної стійки, відняла вартість другої склянки соку і почала гучно клацати клавішами касового апарата.

– Ні, ні, я заплачу.

– Ви не маєте платити за те, чого не замовляли. Я сама дала йому сік.

Кйоко не хотіла забирати з барної стійки решту, але Казу вже закрила касовий апарат і простягнула їй чек.

– Ох… гаразд.

Кйоко почувалася ніяково, не заплативши за сік, та вона знала, що Казу нізащо не візьме в неї грошей.

– Як скажете, – додала Кйоко, забираючи з барної стійки решту. – Дякую. – І поклала гроші до гаманця.

– Передавайте вітання вчительці Кінуйо, – сказала Казу, ввічливо вклонившись Кйоко.

З семи років Казу вчилася малювати у Кінуйо. Саме Кінуйо заохочувала її вчитися, щоб вступити до академії мистецтв. Закінчивши академію, Казу неповний робочий день працювала в художній школі Кінуйо. А зараз, коли Кінуйо була в лікарні, вона проводила всі заняття.

– Знаю, що у вас тут теж багато роботи, тому дуже вдячна, що цього тижня ви знову провели заняття.

– Жодних проблем, – відповіла Казу.

– Дякую за помаранчевий сік, – Йогсуке кивнув Казу й Неґаре, які стояли за барною стійкою. Він першим вийшов з кафе.

Дзень-дзелень!

– Гаразд, я теж іду.

Кйоко помахала на прощання і слідом за Йогсуке вийшла з кафе.

Дзень-дзелень!

Коли обоє пішли, забравши з собою життєрадісну атмосферу, кафе сповнилося цілковитої тиші. Там не грала фонова музика, тому, коли ніхто не говорив, можна було почути, як жінка в білій сукні гортала сторінки свого роману.

– Що вони казали про Кінуйо, як вона почувається? – запитав Неґаре у Казу, натираючи до блиску склянку, таким тоном, ніби говорив сам до себе. Казу повільно кивнула, та на запитання не відповіла.

– Зрозуміло, – відказав Неґаре неголосно і зник у затильній кімнаті.

У кафе залишилися Ґогтаро, Казу і жінка в білій сукні.

Казу стояла за барною стійкою і, як завше, наводила там лад.

– Я б хотіла почути більше, якщо ви не проти.

Тепер Казу була готова почути, які в Ґогтаро причини для повернення в минуле.

Ґогтаро підняв голову і мигцем глянув на Казу, але одразу відвів очі. Він повільно глибоко вдихнув.

– …Правду кажучи, – почав Ґогтаро, певно натякаючи, що раніше навмисне приховував справжні причини. Можливо, через Кйоко, яка була випадковою відвідувачкою і це її ніяк не стосувалося.

А зараз, окрім жінки у білій сукні, залишилися тільки він і Казу. Ґогтаро, як завше нерішуче, почав пояснювати.

– Моя донька виходить заміж.

– Заміж?

– Угу, тобто… насправді вона – донька Шуїчі, – пробурмотів він. – Я хочу показати своїй доньці, ким був її справжній батько, – додав він, виймаючи з кишені тоненьку цифрову камеру. – Я думав, що міг би записати послання від Шуїчі… – Голос Ґогтаро зробився самотнім і слабким.

Казу не відривала від нього погляду.

– Що буде далі? – тихенько запитала вона. Казу хотіла з’ясувати, що станеться, коли Ґогтаро зізнається, що не справжній батько дівчини.

Серце Ґогтаро стиснулося.

«Цю офіціантку не ошукати брехнею».

– Для мене це буде кінець моєї ролі, – відказав він сумовито.

* * *

Ґогтаро й Шуїчі разом грали у регбі в університетській команді, та познайомилися задовго до того, коли разом вступили до школи регбі ще в молодших класах. Тоді вони грали у різних командах, але часом зустрічалися на матчах. Проте ще з перших днів вони помітили один одного. У середній і старшій школі обоє продовжували грати у регбі за свої шкільні команди й так дізналися один про одного, зустрічаючись на офіційних матчах.

Волею випадку обоє вступили до того самого університету і почали грати в одній команді. Ґогтаро був захисником, а Шуїчі – півзахисником.

Півзахисник з номером 10 на спині – зіркова позиція в регбі. Це ніби четвертий гравець у черзі подач або пітчер у бейсболі чи «бомбардир» у футболі. Шуїчі був першокласним півзахисником і отримав прізвисько Шуїчі-Провидець, бо його передачі були дивовижними – гравці навіть казали, що він мовби міг бачити майбутнє.

У кожній команді є 15 гравців і 10 позицій. Шуїчі звертав увагу на сильні і слабкі сторони інших гравців і мав талант використовувати цих гравців залежно від позицій. Завдяки цьому вмінню він заслужив цілковиту довіру старших гравців університетського регбійського клубу, і вже невдовзі вони побачили в ньому претендента на роль капітана команди.

Ґогтаро ж, відколи почав грати в регбі ще в початковій школі, перепробував різні позиції. Він був із тих людей, які не вміють відмовляти іншим, тож його часто переставляли на різні позиції, коли команді бракувало гравців. Людиною, яка врешті вирішила, що найкращою позицією для Ґогтаро буде позиція захисника, був якраз Шуїчі. Захисник – останній рубіж оборони, а тому дуже важлива позиція в регбі. Якщо суперники прорвуть лінію оборони команди, його завдання – зупинити їх і заблокувати спробу атаки воріт. Шуїчі хотів, аби Ґогтаро був на позиції захисника через свої виняткові здібності у перехоплюванні. Коли Шуїчі грав проти Ґогтаро ще в середній і старшій школі, то ніколи не міг прослизнути повз нього. Якщо команда матиме такого захисника, як Ґогтаро, то все в них буде під контролем. Саме непробивна оборона Ґогтаро дозволяла Шуїчі сміливо атакувати ворота суперників.

– Я впевнений, що можу розраховувати на тебе, коли залишаю тобі обороняти нашу частину поля, – частенько казав Шуїчі перед матчами.

А тоді, через сім років після закінчення університету, двоє чоловіків знову зустрілися перед кафе.

Вийшовши з кафе, удвох подалися до квартири Шуїчі. Там їх чекали Йоко і їхня новонароджена донечка Гарука. Мабуть, Шуїчі дорогою попередив Йоко, бо вона набрала для Ґогтаро ванну.

Йоко зустріла Ґогтаро – ще брудного і смердючого – теплою усмішкою.

– То це ви той Ґогтаро-Захисник? Шуїчі частенько про вас згадував.

Родом з Осаки, вона була навіть послужливішою за Шуїчі. Від природи говірка, жінка любила веселити інших своїми жартами. А ще вона була тямущою та ініціативною. Їй вистачило дня, щоб знайти Ґогтаро житло й одяг.

Втративши компанію, Ґогтаро втратив і віру в людей, та вже через два місяці роботи в ресторанчику Шуїчі до нього повернулися колишні бадьорість та оптимізм.

Коли ресторанчик наповнювався постійними відвідувачами, Йоко представляла Ґогтаро:

– В університеті він був найнадійнішим гравцем у команді мого чоловіка.

Ґогтаро соромився, але всміхався.

– Моє наступне завдання – заслужити таку саму репутацію на цій роботі, – якось додав він, демонструючи своє знову позитивне ставлення до майбутнього.

Здавалося, що все йшло добре.

Котрогось пообіддя Йоко поскаржилася на нестерпний головний біль, і Шуїчі вирішив відвезти її до лікарні. Вони не хотіли зачиняти через це ресторанчик, тож Ґогтаро залишився за старшого, заразом наглядаючи за Гарукою. Того дня пелюстки сакур безшумно пролітали на фоні безхмарного блакитного неба, наче пухнасті сніжинки.

– Подбай про Гаруку, – сказав Шуїчі, вдячно вклонився і поквапився до виходу.

Ґогтаро бачив його востаннє.

Батьки й бабці з дідусями і Шуїчі, і Йоко померли, тому в однорічному віці Гарука залишилася сама у всьому світі.

Коли на похороні він подивився на усміхнене личко Гаруки – ще надто маленької, щоб усвідомлювати, що обоє її батьків померли, – він одразу вирішив, що сам її виховуватиме.

* * *

Бам, бам, бам…

Вісім разів озвався годинник на стіні.

Стрепенувшись від звуку годинника, Ґогтаро підняв голову. Його повіки обважніли, все здавалося розмитим.

– Де?..

Роззирнувшись, він побачив кафе, що ніби вицвіло в скупому світлі ламп під абажурами. Зі стелі, легенько обертаючись, звисав вентилятор. Колони і балки під стелею були темно-брунатні. На стіні висіли три великі й, безперечно, дуже старі годинники.

Ґогтаро не відразу второпав, що заснув. Окрім жінки в білій сукні, в кафе більше нікого не було.

Він потер долонями щоки, намагаючись освіжити пам’ять. Пригадав, що сказала йому Казу: «Невідомо, коли звільниться стілець, на якому можна повернутися в минуле». Певно, отак сидячи, він задрімав.

Йому видалося дивним, що він отак просто задрімав, ухваливши таке доленосне рішення про повернення в минуле. Але й офіціантка, яка залишила його самого, теж викликала підозри.

Ґогтаро підвівся і гукнув у напрямку затильної кімнати:

– Агов… тут хтось є?

Жодної відповіді.

Він глянув на один з настінних годинників звірити час і відразу зиркнув на свій наручний годинник. Першою дивовижею, яка привертала увагу відвідувачів кафе, були три великі антикварні годинники на стіні. Кожен показував інший час.

Схоже, годинники по обидва боки стіни зламалися. Один поспішав, другий – відставав. Їх неодноразово намагалися полагодити, та все марно.

– Восьма дванадцять вечора…

Ґогтаро перевів погляд на жінку в білій сукні.

Поміж легенд про це місце, що їх він почув від Шуїчі, одна закарбувалася у його пам’яті: на тому стільці, на якому можна повернутися в минуле, сидить привид.

Це видавалося безглуздим і неймовірним. Саме тому й запам’яталося.

Байдужна до погляду Ґогтаро, жінка зосереджено читала свій роман.

– …гм?

Він придивився до обличчя жінки, і воно видалося йому на диво знайомим, наче він уже раніше зустрічав її.

Але засумнівався, що таке взагалі можливо, якщо жінка й справді була привидом, тому відігнав від себе цю думку.

Лясь!

Зненацька жінка в білій сукні закрила книжку, і той звук сколихнув тишу кафе. Від такого несподіваного вчинку жінки серце Ґогтаро мало не вистрибнуло з грудей, а він сам ледь не звалився зі стільця біля барної стійки. Якби вона була звичайною живою відвідувачкою, її поведінка навряд чи б його ошелешила, але йому розповідали, що то привид… він у це, звісно, не вірив, та асоціації «привид=химерщина» не так уже й легко позбутися.

– …

Ґогтаро миттю закляк, спиною поповзло щось холодне і липке. Байдужа до реакції Ґогтаро, жінка безшумно підвелася. Вислизнула з-за свого столика й мовчки рушила до виходу, міцно притиснувши до себе книжку.

Серце Ґогтаро шалено стукотіло, коли він дивився, як жінка у білій сукні беззвучно пройшла у нього перед очима.

Вона переступила поріг кафе і звернула праворуч. У тому боці була лише вбиральня.

«Привид, що ходить до вбиральні?»

Ґогтаро схилив голову набік і подивився на стілець, який щойно звільнила жінка. Стілець, який міг повернути його в минуле, пустував.

Нерішуче ступаючи, крок за кроком він наблизився до стільця, напружено очікуючи, що жінка в білій сукні раптово повернеться з лютою гримасою на обличчі.

Роздивившись його зблизька, він побачив, що то був звичайнісінький стілець, нічого особливого. Він мав елегантні кручені ніжки, а сидіння і спинка були оббиті блідо-зеленою тканиною. Ґогтаро, звісно, не тямив в антикваріаті, та навіть він розумів, що коштував стілець немало.

«Якщо б я сів на цей стілець…»

Ґогтаро боязко торкнувся спинки і почув із затильної кімнати кроки в капцях.

Він обернувся і зиркнув у той бік – там стояла дівчинка в піжамі. Якщо Ґогтаро правильно зрозумів, вона була донькою власника на ім’я Мікі. Вона не відводила від нього погляду круглих карих очей – схоже, дівчинка анітрохи не соромилася дивитися в очі дорослим незнайомцям. Під її пильним поглядом якраз Ґогтаро відчув себе незатишно.

– Добрий… добрий вечір, – вичавив із себе Ґогтаро не своїм голосом, відсмикнувши руку від стільця. Мікі почовгала до нього.

– Добрий вечір, пане, ви хочете повернутися в минуле? – запитала вона, зазираючи в обличчя Ґогтаро своїми карими очима.

– Ох, ну, розумієш…

Ґогтаро почав затинатися, він не знав, як відповісти на її запитання.

– Навіщо? – Мікі схилила голову набік, ігноруючи його спантеличення.

Ґогтаро хвилювався, що поки він говоритиме з Мікі, повернеться жінка в білій сукні.

– Можеш покликати когось із працівників кафе? – попросив він.

Та Мікі пропустила його слова повз вуха і підійшла до стільця, на якому недавно сиділа жінка в білій сукні.

– Канаме вийшла до вбиральні, – сказала вона, перевівши погляд з порожнього стільця на Ґогтаро.

– Канаме?

– …

Мікі мовчки глянула на вхід до кафе. Ґогтаро простежив за її поглядом – саме там зникла жінка в білій сукні.

Ґогтаро з розумінням кивнув.

– То її звати Канаме?

Але замість відповіді Мікі смикнула його руку.

– Сідайте, – звеліла вона.

Потому діловито прибрала чашку, з якої пила жінка в білій сукні, і пішла, човгаючи капцями, до кухні, а Ґогтаро навіть не встиг заперечити.

Він приголомшено дивився на двері до кухні, за якими зникла Мікі.

«Ця дівчинка допоможе мені повернутися в минуле?» – здивувався він.

Схвильований, Ґогтаро прослизнув між столиком і стільцем і сів на нього.

Він не знав, що треба робити, аби потрапити в минуле, та відчув, як пришвидшилося серцебиття від самої думки, що він сидів на стільці, який повертає в минуле.

За хвилю повернулася Мікі – зі срібним чайничком і білою чашкою на таці, котру вона несла в обох руках.

Дівчинка зупинилася біля Ґогтаро.

– А зараз мое наллє вам каву, – оголосила вона, а таця, яку вона тримала обома руками, захиталася.

«Ти справді можеш це зробити?» – майже запитав Ґогтаро, але стримався.

– Гм… ем, – озвався він вельми стривожено.

Мікі не бачила його обличчя, бо прикипіла своїми схвильованими очима до чашки на таці. Вона продовжила пояснювати:

– Аби повернутися в минуле…

У ту мить із затильної кімнати, вже у футболці, вийшов Неґаре.

– Святі небеса, Мікі, що це ти там робиш? – Неґаре роздратовано зітхнув. Та його тон був радше не сердитим, а щось у дусі «О ні, тільки знову не це».

– Мое наливає панові його каву.

– Ти ще не можеш цього робити. І припини називати себе мое.

– Мое наллє каву.

– Припини. Негайно!

Досі тримаючи тацю, що небезпечно розхитувалася і бряжчала у її руках, маленька Мікі надула щоки і подивилася на кремезного Неґаре.

Скидалося на те, що їхнє протистояння зайшло у глухий кут і той, хто заговорить першим, програє.

Казу, що вигулькнула звідкись непомітно, вийшла з-за спини Неґаре й опустилася на коліна перед Мікі.

– Мое…

Коли Казу, на одному рівні з нею, подивилася їй прямо в очі, сердиті карі очі Мікі поступово наповнилися сльозами. Схоже, у ту мить дівчинка зрозуміла, що програла.

Казу тепло їй усміхнулася.

– Твій час іще прийде, – сказала вона й обережно забрала у Мікі тацю.

Мікі підняла заплакані очі на Неґаре. Він лише пробурмотів: «Угу» і дбайливо простягнув їй руку. Його обличчя вже не було таким суворим, як раніше.

– Як бажаєте, – відповіла Мікі, вхопилася за батькову руку і пригорнулася до нього. Зухвалий вираз вже зійшов з її личка. Коли Мікі дратувалася чи засмучувалася, ось так як зараз, це тривало недовго, вона швиденько змінювала свій настрій. Спостерігаючи за її переміною, Неґаре, із сумовитою усмішкою, подумав: «Ти точнісінько як твоя мама».

Судячи з того, як Казу поводилася з Мікі, Ґогтаро виснував, що офіціантка не була матір’ю дівчинки. А ще він чудово розумів Неґаре – як важко йому було давати раду дівчинці її віку. Адже Ґогтаро теж самотужки виховував доньку Гаруку.

– Розкажу вам правила, – неголосно повідомила Казу, наблизившись до Ґогтаро, що досі сидів на стільці, який міг перенести його в минуле. У кафе було як завше тихо. Двадцять два роки тому він уже чув про правила мандрівки до минулого від Шуїчі, та майже їх не пам’ятав.

Він лише пригадував, що повернення в минуле не змінить теперішнього, хай би що він робив, а на тому заповітному стільці сидів привид. Інших деталей він не пам’ятав. Тож Ґогтаро зрадів, що Казу пояснить йому правила.

– Перше правило: навіть повернувшись у минуле, ви можете зустрітися тільки з тими людьми, які відвідували це кафе.

Це правило його не здивувало. Саме Шуїчі запросив його сюди двадцять два роки тому. Тож він точно відвідував кафе.

Вираз обличчя Ґогтаро не змінився стривоженим, тому Казу жваво продовжила. Вона розповіла йому, що, перебуваючи в минулому, він не зможе змінити теперішнє, хай би як старався; що єдиний спосіб потрапити в минуле – на стільці, на котрому якраз сидів Ґогтаро; що не можна покидати цей стілець, інакше його силою поверне в теперішнє.

На це Ґогтаро зауважив: «Що, справді?», та більшість правил були для нього очікуваними, тому він не зблід від несподіванки.

– Гаразд, зрозуміло, – відказав він.

Закінчивши пояснення, Казу додала: «Будь ласка, зачекайте, поки я перероблю каву», і пішла до кухні.

Він залишився сидіти на стільці, а перед ним стояв Неґаре.

– Вибачайте мою допитливість, але вона не ваша дружина, правда? – запитав Ґогтаро.

Не те щоб йому справді було цікаво, він радше намагався зав’язати розмову.

– Вона? Ні, вона моя кузина, – відповів Неґаре й опустив очі на Мікі. – Мама Мікі… після її народження…

Неґаре не закінчив – не тому, що через емоції йому відібрало мову, просто вважав, що уже все сказав.

– Розумію… – сказав Ґогтаро й облишив питання. Він подивився на вузенькі щілини очей Неґаре, перевів погляд на круглі очі Мікі і вирішив, що дівчинка, певно, пішла у маму. Поринувши у ці роздуми, він чекав повернення Казу.

Вона вийшла за хвилю.

На таці вона несла той самий срібний чайничок і білу чашку, які перед тим забрала до кухні. Кафе наповнилося ароматом свіжозвареної кави. Здавалося, він проникав глибоко в груди Ґогтаро.

Казу зупинилася біля його столика і продовжила свої попередні пояснення.

– Зараз я наллю вам каву, – сказала вона і поставила перед Ґогтаро білу чашку.

– Гаразд.

Він подивився на бездоганно білосніжну чашку і не міг відірвати очей від її сліпучої білості. Казу продовжувала:

– Ваш час у минулому почнеться тоді, коли я наллю каву, і закінчиться, коли кава охолоне.

– Зрозумів.

Може, тому, що Шуїчі вже розповідав йому правила, новина про те, що він зможе провести в минулому коротенький час, доки не охолоне кава, зовсім не здивувала Ґогтаро.

Казу коротко кивнула.

– Це означає, що ви маєте випити каву, доки вона не охолола. Якщо не вип’єте, то…

Їй довелося пояснити, що він перетвориться на привида і довіку сидітиме на цьому стільці. Якраз через це правило повернення у минуле було вельми ризикованою справою для тих, хто зважувався на цю мандрівку. Неможливість зустрітися з людиною, задля якої ви повернулися в минуле, чи неможливість змінити теперішнє були дрібними незручностями порівняно з величезним ризиком перетворитися на привида.

Утім, якби Казу недбало пояснювала правила, її слова могли бути витлумачені як жарт. Тому, аби впевнитися, що додала своїм словам необхідної серйозності, вона зробила паузу перш ніж продовжити.

– Перетворюся на примару під простирадлом, так? – зауважив Ґогтаро, вимовивши ті божевільні слова.

– Що? – перепитав Неґаре, який слухав їх із дальнього кінця кімнати.

– Примару під простирадлом, – не роздумуючи, повторив Ґогтаро. – Коли Шуїчі розказав мені правила, оце здавалося таким божевільним… ем, перепрошую… мені було дуже важко повірити, я добре це пам’ятаю.

З попереднього досвіду, коли відвідувач не дотримувався правил, покарання було суворе, та замість думати про людину, яка перетворювалася на привида, він думав про тих, хто залишався. Якби таке сталося з Ґогтаро, це було б страшним шоком для його доньки Гаруки.

Та бозна-чому Ґогтаро, схоже, не усвідомлював усієї серйозності цього правила і, розкидаючись словами на кшталт «примара під простирадлом», він це тільки підтверджував.

Однак погляд Ґогтаро був серйозним, і Неґаре, замість просто сказати: «Ні, це не так», насилу відповів щось нечітке:

– Ем… ні…

Та Казу незворушно додала:

– Саме так.

– Що? – здивувався Неґаре. Його вузенькі мигдалеподібні очі розширилися, а щелепа відвисла. Мікі, яка стояла поряд з ним і, певно, й не знала, що таке та «примара під простирадлом», витріщилася на Неґаре круглими очима.

Але Казу, ігноруючи сум’яття Неґаре, продовжила пояснювати правила.

– Не забувайте. Якщо не вип’єте каву, доки вона не охолоне, самі перетворитеся на примару під простирадлом і довіку тут сидітимете.

Казу була не з тих поблажливих людей, які готові миритися з «примарою під простирадлом» Ґогтаро, та вона, мабуть, вирішила погодитися на його варіант, щоб не ускладнювати. Тим паче, висновок був той самий: називайте це «примарою під простирадлом» чи привидом, суть не змінюється.

– То та жінка, яка весь цей час сиділа на стільці?.. – запитав Ґогтаро, маючи на увазі: «То вона не повернулася з минулого?»

– …Так, – підтвердила Казу.

– Цікаво, чому вона не допила свою каву? – продовжував Ґогтаро. Він запитав чисто з цікавості. Але від його запитання обличчя Казу перетворилося на маску театру Но[3], і це вперше він відчув, що не може розпізнати її виразу.

«Я запитав те, чого не мав би питати», – подумав Ґогтаро, та вже за мить вираз Казу змінився і вона продовжила:

– Жінка перенеслася в минуле зустрітися зі своїм чоловіком, який помер, але, певно, втратила лік часу і похопилася лише тоді, коли кава вже охолола, – повідомила Казу з виразом, який ніби казав: «Мені ж не треба пояснювати, що сталося далі?»

– Он воно що, – відповів Ґогтаро зі співчутливим виразом і подивився у бік дверей, за якими нещодавно зникла жінка в білій сукні.

Ґогтаро більше нічого не питав, тож Казу поцікавилася:

– Наливати каву?

– Так, будь ласка, – зітхнув він.

Казу взяла з таці срібного чайничка. Ґогтаро не тямив у посуді, та відразу підмітив, що лискучий срібний чайничок коштував немало. Казу оголосила:

– Тоді починаю.

Коли вона проказала ці слова, Ґогтаро почув довкола якийсь дзенькіт.

Температура в кафе зненацька мовби опустилася на градус, а повітря можна було розсікати ножем. Пронизлива тиша непомітно огортала й так безмовне кафе.

Казу піднесла чайничка трохи вище і промовила:

– Випийте каву до того, як вона охолоне, – і почала повільно опускати носик срібного чайничка до чашки. Вона рухалася неймовірно красиво, ніби виконувала якийсь врочистий ритуал.

Коли носик був уже за кілька сантиметрів від чашки, з нього полилася тоненька цівочка чорної кави. Здавалося, беззвучна цівка навіть не рухалася, переливаючись із чайничка, лише її рівень повільно зростав у чашці. Наповнена кавою чашка скидалася на чорне провалля.

Зачарований красивою послідовністю її рухів, Ґогтаро дивився, як із поверхні чашки здіймалася пара.

Вдивляючись у пару, він відчув, як його огорнуло якесь дивне, схоже на нудоту, відчуття, і все довкола столу почало брижитися і мерехтіти.

Налякавшись, що знову засинає, Ґогтаро взявся терти очі.

– Грм… – вигукнув він ненавмисно.

Його руки, усе його тіло оберталося на пару. Брижилося і мерехтіло не кафе, брижився і мерехтів він сам. Раптом усе довкола почало рухатися, те, що було згори, стрімко полетіло донизу.

Від напливу цих відчуттів Ґогтаро вигукнув:

– Припи… припиніть!

Ґогтаро не був фанатом американських гірок, йому паморочилося в голові від самого погляду на них. Та, на його біду, усе довкола, згори і знизу, скажено оберталося, водночас відлічуючи двадцять два роки у зворотному напрямку.

Його щораз сильніше нудило. Усвідомивши, що повертається в минуле, він почав потроху втрачати свідомість.

* * *

Після смерті Шуїчі і його дружини Ґогтаро самотужки управляв ресторанчиком і виховував Гаруку. Ще коли Шуїчі був живий, обдарований і старанний Ґогтаро придумав, як управляти ресторанчиком самому – від приготування до бухгалтерії.

Та холостяк Ґогтаро зрозумів, що виховувати немовля – неймовірно важко. Гаруці щойно виповнився рочок – а це означало, що вона тільки починала робити свої перші несміливі кроки – і хтось мав постійно за нею дивитися. А ще Гарука часто плакала вночі, позбавляючи Ґогтаро сну. Коли Гарука пішла до садка, Ґогтаро подумав, що тепер стане легше, та їй було тривожно поряд із незнайомцями, і вона ненавиділа туди ходити. Щоразу, коли мала йти до садка, Гарука гірко плакала.

У молодшій школі вона частенько заявляла, що допомагатиме в ресторанчику, але зазвичай хіба плуталася під ногами. Зі слів, які вона вживала, було непросто зрозуміти, що саме вона мала на увазі, та якщо він часом не слухав її, дівчинка хмурилася. Коли вона хворіла, він водив її до лікаря. А ще в дітей, звісно, були свої свята, як-от дні народження, Різдво, День святого Валентина та інші. У святкові дні Гарука докучала йому проханнями відвести її до парку розваг чи щось їй купити.

У середній школі вона вступила у бунтівну фазу, яка лише поглиблювалася з дорослішанням. У старшій школі Ґогтаро якось зателефонували з поліції, коли Гаруку впіймали на крадіжці в крамниці.

Підлітком Гарука робила всілякі збитки, та хай би якими похмурими часом були обставини, Ґогтаро жодного разу не відступався від свого рішення подарувати дівчинці щасливе дитинство, адже вона залишилася сама в цілому світі.

А три місяці тому Гарука привела додому чоловіка на ім’я Сатоші Обі й оголосила, що вони зустрічаються і, цілком можливо, одружаться.

Під час третього візиту Сатоші попросив Ґогтаро:

– Будь ласка, благословіть мене на шлюб з Гарукою.

– Благословляю тебе, – коротко відповів він.

Він лише хотів щастя для Гаруки і не збирався ставати молодим на заваді.

Після закінчення школи Гарука стала розважливішою. Вона вирішила вступити до кулінарної академії, щоб стати шеф-кухарем, і там познайомилася з Обі. Завершивши навчання, Обі влаштувався працювати у готель в токійському районі Ікебукуро, а Гарука почала допомагати Ґогтаро в ресторанчику.

Після оголошення про весілля Гаруки Ґогтаро почав відчувати страшенну провину за свою брехню.

Двадцять два роки він виховував Гаруку, називаючи її своєю рідною донькою. Намагаючись приховати від неї правду про те, що у неї не залишилося живих родичів, він ніколи не показував їй записів книги сімейного реєстру. Та зараз, коли вона зібралася виходити заміж, усе зміниться. Вона піде до РАЦСу реєструвати шлюб і дізнається, що насправді сирота, розкривши брехню, яку Ґогтаро приховував усі ці роки.

Поламавши над цим голову, він врешті вирішив перед весіллям розповісти Гаруці правду. І сказати, що на весільній церемонії мав би бути її справжній батько.

Можливо, правда завдасть Гаруці болю, але нічого не вдієш.

У нього не залишилося іншого виходу. Зважаючи на те, як ця новина засмутить Гаруку, він жалкував, що не розказав їй правду раніше, ще в дитинстві.

* * *

– Ой, перепрошую… Пане?

Ґогтаро отямився від того, що хтось термосив його плече. Перед ним стояв широкоплечий чоловік. Він був одягнений у чорні шкільні штани, а поверх білої сорочки з закоченими до ліктів рукавами мав темно-брунатний фартух. Ґогтаро впізнав у ньому власника кафе Неґаре. Значно молодшого Неґаре.

Із закутків мозку почали випливати спогади про той день.

Ґогтаре не сумнівався, що молодша версія Неґаре була присутня у кафе двадцять два роки тому.

Усе інше – вентилятор, що повільно обертався під стелею, рудувато-коричневі стіни і три годинники, які показували різний час, – анітрохи не змінилося. Навіть у минулому, двадцять два роки тому, кафе здавалося вицвілим, як на старій світлині, а все через те, що освітлювали його тільки лампи під абажурами. Якби перед ним не стояв молодий Неґаре, він би навіть не помітив, що потрапив до минулого.

Та що більше він роззирався довкола, то швидше вистукувало його серце.

«Його тут нема».

Якщо він повернувся у правильний день, Шуїчі мав би бути тут, але його не було.

Він пригадав правила, які чув, і зрозумів, що ніхто не сказав йому, як саме повернутися в правильний день. На додачу, час його перебування в минулому завершувався, коли охолоне кава. Може, він прибув сюди зашвидко або ж запізно.

– Шуїчі! – вигукнув Ґогтаро і несвідомо почав підводитися. Та в останню мить велика долоня Неґаре на плечі затримала його на стільці.

– Він вийшов до вбиральні, – пробурмотів Неґаре.

Ґогтаро був кремезним 51-річним чоловіком, та Неґаре так легко опустив руку на його плече, ніби гладив по голові дитину.

– Чоловік, до якого ви прийшли на зустріч, вийшов до вбиральні. Він скоро повернеться, тож замість зриватися отак зі стільця, краще зачекайте, – порадив Неґаре.

Ґогтаро трохи заспокоївся. За правилами, якщо підвестися зі стільця, тебе відразу поверне в теперішнє. Якщо б Неґаре не було поряд, він би точно вже давно був у теперішньому.

– Ох, дякую.

– Без проблем, – відповів Неґаре по-діловому і став за барну стійку, схрестивши на грудях руки. У такій позі він був схожий радше не на офіціанта, а на вартового в замку.

У кафе більше нікого не було.

Але тоді в кафе були люди. Двадцять два роки тому, коли вони з Шуїчі зайшли сюди, за найближчим до виходу столиком була пара, і ще один відвідувач сидів біля барної стійки.

А на тому місці, де зараз сидів він сам, на стільці, який повертає в минуле, був майже літній чоловік у смокінгу з охайно підстриженими вусами.

Той майже літній чоловік мав дуже старомодний вигляд. Ґогтаро добре його пам’ятав, бо ще тоді подумав: «Цей чолов’яга виглядає так, наче повернувся сюди з 1920-х».

Та зовсім скоро троє інших відвідувачів пішли – певно тому, що не могли витерпіти брудного і смердючого Ґогтаро.

А тоді він пригадав.

Коли вони того дня розмовляли, Шуїчі один раз виходив до вбиральні. А щойно вони зайшли до кафе, Шуїчі захоплено повідомив, що це таємниче кафе, де можна повернутися в минуле. А трохи пізніше, вислухавши історію поневірянь Ґогтаро, він вийшов до вбиральні.

Ґогтаро витер долонею піт із чола і важко втягнув носом повітря. Аж раптом із затильної кімнати вийшла дівчинка віку молодшої школи, з новеньким ранцем рандосеру.

– Ну, мамо, швидше! – гукнула дівчинка, стрибаючи і пританцьовуючи.

– Бачу, ти вже щаслива? – звернувся Неґаре, досі зі схрещеними на грудях руками, до дівчинки, яка кружляла посеред кафе.

– Ага, – відповіла вона зі щасливою усмішкою і вибігла надвір.

Дзень-дзелень!

Ґогтаро невиразно пригадував цю сценку. У той час він не звернув на неї уваги, бо навіть не сумнівався, що мати дівчинки невдовзі теж вийде із затильної кімнати, тому повернувся у той бік.

– Стій, зачекай мене, будь ласка!

З’явилася жінка з красивим лискучим чорним волоссям і дуже світлою шкірою, що здавалася майже прозорою. Десь близько тридцяти, вона була вдягнена у світло-персикову туніку і бежеву спідницю з оборками.

– Ох, що я маю робити з цією дитиною. Перший дзвоник аж завтра, – пробурмотіла вона і розпачливо здійняла вгору руки. Та вираз на її обличчі був радше веселим, коли вона зітхнула.

Придивившись до неї, Ґогтаре здивувався: «Невже?»

Він уже бачив її раніше. Вона була дуже схожа на жінку в білій сукні, яка сиділа на його стільці і читала роман перед тим, як він повернувся до минулого.

Може, це були зовсім різні люди, які просто мали схожу зовнішність. Зрештою, людська пам’ять – річ ненадійна. Ґогтаро ж уперше побачив її кілька хвилин тому, а в голові у нього панував суцільний хаос.

– Упевнена, що все гаразд? – запитав молодий Неґаре жінку, вивільнив руки і примружив очі до вузеньких щілин. Його вираз годі було розгадати, але тон голосу видавав хвилювання за жінку.

– Звісно ж, усе гаразд. Ми просто подивимося на цвітіння сакури у нашому районі, – відповіла вона із заспокійливою усмішкою і кивнула.

Із їхньої розмови складалося враження, що жінка мала якісь проблеми зі здоров’ям, та, наскільки бачив Ґогтаро, вона виглядала цілком здоровою. Виховуючи Гаруку самотужки, він, як ніхто інший, добре знав про жертви, на які доводиться іти заради щастя дитини.

– Дякую, що дбаєш про кафе, Неґаре, це дуже допомагає, – сказала жінка і безшумно рушила до виходу. На порозі востаннє озирнулася на кафе, кивнула Ґогтаро і вийшла.

Дзень-дзелень!

Ніби помінявшись із жінкою місцями, з убиральні повернувся Шуїчі Камія.

«Ох…»

Усі думки про жінку в білому миттю вивітрилися з голови Ґогтаро, щойно він побачив Шуїчі. Він одразу пригадав про свою основну місію.

Шуїчі був тим самим молодим чоловіком, яким його запам’ятав Ґогтаро. Чи, іншими словами, Ґогтаро, певно, здавався Шуїчі разюче старим.

– Що?

Ґогтаро, з яким Шуїчі тільки-но розмовляв, якось раптово постарів, поки він був у вбиральні. Він спантеличено витріщався на Ґогтаро.

– Шуїчі, – звернувся до нього Ґогтаро, а той здійняв руки вгору.

– Зачекай, зачекай, зачекай! – обірвав Шуїчі його. Прикипівши до Ґогтаро недовірливим поглядом, він застиг, наче у стоп-кадрі.

«Кепські мої справи…»

Ґогтаро думав, що Шуїчі відразу збагне, в чім річ, коли побачить постарілого друга – адже це Шуїчі розповів йому про можливість повернутися в минуле у цьому кафе.

Та й Шуїчі не був простаком.

Він завжди вирізнявся проникливістю. Коли йшлося про навики спостереження, вміння аналізувати і розважливість, Шуїчі міг похизуватися непересічним талантом. Не раз Ґогтаро бачив, як він уміло застосовував ці свої здібності на регбійному полі. Шуїчі заздалегідь вивчав характер і звички супротивників і гарненько все аналізував. Як нападник він успішно здійснював свої атаки і не раз пошив у дурні команду суперників. Байдуже, якою загрозливою була ситуація, він ніколи не помилявся у своїх аналізах і розрахунках.

Та, схоже, нинішня ситуація була аж надто химерною, і навіть Шуїчі не міг у таке повірити.

Обхопивши чашку обома руками, щоб перевірити її температуру, Ґогтаро мовив:

– Шуїчі, річ у тім…

Він збирався пояснити, що відбувається, але чашка холонула швидше, ніж він думав. У нього просто не було часу пояснювати все детально. На його чолі знову виступили краплинки поту.

«Що я можу йому сказати?»

Ґогтаро опинився у скрутному становищі. Якщо він почне все пояснювати, кава швидко охолоне. Якщо Шуїчі не повірить, що він прибув з майбутнього, то все намарно.

«Чи зможу я якось доступно все пояснити? Мабуть, не зможу».

Ґогтаро знав, що не дуже вмів гарно пояснювати. Може, якби у нього було більше часу, але він гадки не мав, скільки часу в нього ще залишилося, доки кава не охолоне. Шуїчі не відривав від нього підозріливого погляду – ретельно роздивлявся Ґогтаро, ніби хотів побачити, що в того на серці.

– Не сподіваюся, що ти повіриш мені, хай би як довго я пояснював, однак… – почав він вичавлювати з себе слова, адже мав бодай щось сказати.

– Ти прийшов з майбутнього, правда?

Шуїчі говорив обережно, ніби з іноземцем, який не знав японської.

– Так! – вигукнув Ґогтаро і враз повеселів від такої дивовижної проникливості Шуїчі.

Шуїчі потер голову кулаком, пробурмотів щось нерозбірливе і продовжив допит:

– За скільки років?

– Що?

– За скільки років з майбутнього ти повернувся?

Приймаючи таку можливість, хоча все ще скептично, Шуїчі взявся збирати інформацію. Те саме він робив перед грою – дрібка до дрібки збирав усю необхідну інформацію.

«Він не змінився».

Ґогтаро вирішив відповісти на його запитання. Це найшвидший спосіб здобути його довіру.

– Двадцять два роки.

– Двадцять два роки?

Очі Шуїчі розширилися. Ґогтаро ніколи не бачив його таким здивованим, навіть коли той зустрів його обшарпаного на вулиці.

Хоча Шуїчі й розповів йому чутки, ніби в цьому кафе можна повернутися в минуле, він аж ніяк не сподівався зустріти тут когось із майбутнього. Тим паче, що Ґогтаро, поки він був у вбиральні, якимось чином постарів на двадцять два роки. Не дивно, що Шуїчі здивувався.

– Ти безперечно постарів, – пробурмотів Шуїчі, вираз його обличчя трохи злагіднів. То був знак, що він уже не такий насторожений.

– Мабуть, – відказав Ґогтаро трохи ніяково.

Він, 51-річний чоловік, соромився, як мала дитина, свого 29-річного друга. Адже він зустрівся зі своїм янголом-охоронцем, який повернув його до життя.

– Але ти виглядаєш здоровим і сильним, усе гаразд, правда? – запитав Шуїчі, його очі почервоніли.

– Агов… що сталося? – Ґогтаро ледь не підвівся зі стільця, приголомшений виразом Шуїчі. Він чекав, що друга шокує такий його несподівано постарілий вигляд, та зовсім не сподівався подібної реакції.

Шуїчі наблизився до столика Ґогтаро. Не зводячи з друга очей, він опустився на стілець навпроти.

– Шуїчі?

Ґогтаро чув крапання його сліз.

Обережно і несміливо Ґогтаро вже наготувався щось сказати, та Шуїчі озвався тремтячим голосом:

– Шикарний костюм… – Сльози продовжували крапати. – Тобі личить.

Ґогтаро, який прибув із майбутнього, от-от переверне його життя. Той самий Ґогтаро, якого він, обшарпаного і нещасного, щойно зустрів на вулиці. Саме тому Шуїчі відчував щиру радість, побачивши Ґогтаро з майбутнього.

– Двадцять два роки? Закладаюся, траплялися й важкі часи?

– Та не дуже, вони швидко минали…

– Справді?

– Ага…

Досі із заплаканими очима, Шуїчі широко всміхнувся.

Ґогтаро ледь чутно промовив:

– …Дякую тобі.

– Он воно що, ха-ха-ха, – ніяково засміявся Шуїчі, видобув з кишені піджака хустинку і висякав носа. Але сльози продовжували крапати.

– То що сталося?

Шуїчі запитально дивився на Ґогтаро, наче хотів сказати: «Чому ти прийшов?» Він не хотів, аби це звучало ніби допит, але знав правила кафе, зокрема про обмежений час їхньої зустрічі. А ще він не міг уявити, щоб Ґогтаро повернувся з майбутнього без причини. Тому, замість марнувати час на сентименти, Шуїчі вирішив перейти до суті.