Читать книгу Сонячний Птах - Уилбур Смит - Страница 3

Воно пролетіло крізь занурену в чорну пітьму кімнату й безгучно вибухнуло, вдарившись об екран, – і я не впізнав, що то було. Я чекав цього явища п’ятнадцять років, а коли нарешті воно відбулося, я його не впізнав. Зображення було розвихреним і туманним, і воно не мало для мене ніякого сенсу, бо я чекав появи на екрані фотографії якогось малого предмета; можливо, черепа або якогось гончарного виробу чи артефакту, або якоїсь золотої речі, якихось кульок чи намистин – але, безперечно, не цього сюрреалістичного краєвиду сірого, білого та чорного кольорів.

Голос Лорена, що тремтів від хвилювання, дав мені ключ, який я потребував:

– Фотографію зроблено з висоти тридцять шість тисяч футів[1] о шостій сорок сім четвертого вересня, – тобто вісім днів тому. – Експозиція тридцять п’ять міліметрів. Лейка.

Отже, аерофотографія. Мої очі пристосувалися, й майже відразу я відчув, як наростає в мені збудження, тоді як Лорен провадив тим самим переконливим тоном:

– Я замовив для чартерної компанії, щоб вони здійснили аерофотозйомку всіх територій, на які я придбав концесії. Моя ідея полягає в тому, щоб пильно обстежити всі географічні формації. Ця фотографія лише одна з близько двох тисяч знімків даної території. Штурман навіть не знав, що саме він фотографує. Проте ті, хто аналізував результати його роботи, звернули на неї увагу й передали мені. – Він обернув до мене обличчя, бліде й урочисте в сяйві проектора. – Ти ж сам усе бачиш, так чи не так, Бене? Трохи вбік від центру. У тій чверті, що вгорі праворуч.

Я розтулив рота, щоб відповісти, але голос застряв у горлі, й довелося обернути звук, який мав вилетіти з мене, на кахикання. З подивом я виявив, що все тіло в мене тремтить, а нутрощі закипають сумішшю надії й страху.

– Перед нами класична картина! Акрополь, подвійний мур і фалічні башти.

Він перебільшував, на знімку були лише обриси, слабкі й невиразні, подекуди вони зникали, але загальна форма й конфігурація були правильними.

– Північ! – вихопилося в мене. – Де тут північ?

– Нагорі світлини – північ там, де їй і треба бути, Бене. Будівля дивиться на північ. Башти, як і всюди, орієнтовані за сонцем.

Я знову не сказав нічого. Моя реакція тепер сформувалася швидко. Ніщо в житті не давалося мені так легко, тому сьогоднішня інформація викликала підозру, і я намагався знайти в ній слабкі місця.

– Стратифікація, – сказав я. – Либонь, вапняк перебуває в контакті з тамтешнім гранітом. Лінії їхнього доторку виходять на поверхню.

– Нісенітниця! – урвав мене Лорен, його голос досі тремтів від збудження. Він одним стрибком подолав відстань до екрана, схопив ебенову указку з кафедри й скористався нею, щоб показати на низку чарунок, які тяглися понад тією лінією, що здавалася йому лінією головного муру. – Скажи мені, де ти бачив такі географічні обриси?

Я не хотів із ним погоджуватися. Не хотів знову обманювати себе марною надією.

– Не пригадую, – сказав я.

– А щоб ти пропав! – Він тепер засміявся, і його сміх був для мене приємний, бо він не часто сміявся останніми днями. – Мені слід було здогадатися, що ти сперечатимешся. Немає сумніву в тому, що ти найпаскудніший і найнікчемніший песиміст в Африці.

– Це може бути що завгодно, Ло, – заперечив я. – Гра світла, форми й тіней. Навіть якщо ми припустимо, що це обриси чогось, створеного людиною, то можуть бути недавно насаджені сади або городи…

– За сто миль від найближчих поверхневих вод? Забудь про це, Бене! Ти знаєш так само, як і я, що йдеться про…

– Не кажи цього, – майже викрикнув я й, підскочивши з м’якого, обтягнутого шкірою стільця, перетнув темну кімнату й схопив його за руку, перш ніж до мене дійшло, що я до нього підбіг. – Не кажи цього, – повторив я. – Бо інакше нам не пощастить.

Я завжди заникуюся, коли збуджений, але це найтерпиміша з моїх фізичних вад, і я давно перестав про неї думати.

Лорен знову засміявся, але з відтінком того неспокою, який завжди охоплює його, коли я рухаюся надто швидко або виявляю силу своїх рук. Він нахилився наді мною й розігнув мої пальці, що загрузли в його передпліччі.

– Пробач – я тобі зробив боляче? – запитав я, послабивши хватку.

– Ні.

Але він розтирав своє передпліччя, коли підійшов до панелі приладів і вимкнув проектор, потім натиснув на вимикач у стіні, й ми стояли й кліпали очима, дивлячись один на одного в яскравому електричному світлі.

– Мій маленький єврейський гномику, – усміхнувся він. – Ти мене не одуриш. Ти так хвилюєшся, що намочив у штани.

Я подивився на нього, засоромлений силою свого нервового зриву, але досі схвильований і збуджений.

– Де це, Ло? Де ти знайшов цю картину?

– Я хочу, щоб ти спочатку визнав мою знахідку. Піди на ризик бодай один раз у житті. Я хочу, щоб ти мені сказав «так»… А потім і я скажу тобі щось іще, – піддражнив мене він.

– Ну, гаразд. – Я відвів погляд убік, добираючи слова. – На перший погляд, твоя знахідка здається цікавою.

Він відкинув назад велику голову з золотавим волоссям і гучно зареготав.

– Ти маєш сказати мені щось переконливіше. Спробуй-но ще.

Його регіт я витримати не можу, й відразу засміявся й сам. Хоч я чудово усвідомлював, що мій пташиний сміх був майже нечутний на тлі його реготу, лункого, мов іржання жеребця.

– Мені здається, – засопів я, – ти, схоже, знайшов те, що ми давно шукаємо…

– Ти мій розумник! – заволав він. – Мій чудовий маленький розумник!

Минуло чимало років, відколи я бачив його таким. Урочиста маска банкіра спала з його обличчя, усі турботи фінансової імперії Стервесантів були забуті в цю мить обіцянки й тріумфу.

– А тепер скажи мені, – запитав я благальним голосом, – де ти його знайшов?

– Ходи зі мною, – сказав він, і ми підійшли до довгого стола під стіною.

На ньому була приколота на зеленому сукні велика мапа. Стіл був високий, і я швидко заліз на стілець і нахилився над ним. Тепер я був майже на одному рівні з Лореном, який стояв поруч зі мною. Ми уважно роздивлялися мапу.

– Аеронавігаційна зйомка серії А. Південна Африка. Мапа номер п’ять. Ботсвана й Західна Родезія.

Я швидко її оглянув, шукаючи якоїсь позначки, – можливо, хрестик або риску, зроблену олівцем.

– Де вона? – запитав я. – Де?

– Ти знаєш, що я маю двадцять п’ять тисяч квадратних миль мінеральних концесій тут, на південь від Мона…

– Не мороч мені голову, Ло. Не намагайся продати мені акції компанії «Стервесант мінерал». Де воно, в біса, є?

– Ми побудували тут посадкову смугу, на яку можуть сідати реактивні «ліри». Її щойно закінчено.

– Це не може бути так далеко на південь від золотих копалень.

– Воно й справді не так далеко від них. Відсунься назад, ти пошкодиш собі що-небудь.

Він вочевидь утішався, мордуючи мене.

Його палець ковзнув по мапі й несподівано зупинився – моє серце, здавалося, зупинилося разом із ним. Місцевість ставала дедалі кращою. Широта була саме тією, що треба, усі ті ознаки, що їх я з такими труднощами збирав протягом років, показували саме сюди.

– Ось тут, – сказав він. – За двісті дванадцять миль на південь від Мона, – за п’ятдесят шість миль від південно-західного маяка заповідника тварин Венкі, у вигині низеньких пагорбів, заховане серед диких скель і сухого чагарника.

– Коли ми зможемо вирушити туди? – запитав я.

– Он як! – похитав головою Лорен. – Ти в це повірив. Ти справді повірив!

– Хтось іще може на нього натрапити.

– Воно лежало там протягом тисячі років – ще один тиждень нічого не змінить…

– Чекати ще цілий тиждень! – з гірким розчаруванням вигукнув я.

– Бене, я не зможу виїхати раніше. У п’ятницю відбудуться річні загальні збори компанії «Англо-Стервесант», а в суботу в мене справи в Цюриху. Але задля тебе я спробую закінчити усі свої нагальні справи якнайшвидше.

– Скасуй їх узагалі, – попросив я. – Відправ туди когось зі своїх здібних молодиків.

– Коли хтось позичає тобі двадцять п’ять мільйонів, то чемність вимагає, щоб ти сам підписав чек, а не доручив це конторському хлопцеві.

– Господи, Ло. Та це ж тільки гроші. А тут ідеться про те, що справді важливо.

На хвилину Лорен прикипів до мене здивованим і замисленим поглядом своїх блакитних очей.

– Двадцять п’ять мільйонів – лише гроші? – Він похитав головою повільно, а потім із подивом, так ніби почув якусь нову істину. – Певно, ти маєш слушність. – Він усміхнувся тепер уже лагідною усмішкою, яка виражала щиру прихильність до найкращого друга. – Пробач мені, Бене. У вівторок. Ми вилетимо на світанку, обіцяю тобі. Ми зробимо повітряну розвідку. Потім приземлимося в Моні. Ти знаєш Пітера Ларкіна?

– Так, дуже добре.

Пітер мав у Моні велику контору з організації сафарі. Я двічі користувався його послугами у своїх експедиціях по Калахарі.

– Добре. Я вже у нього був. Він організує експедицію. Ми виїдемо туди за дня й дуже швидко – один лендровер і дві або три трьохтонні вантажівки. У моєму розпорядженні буде лише п’ять днів – та й ті з великими труднощами. Я маю чартерний гелікоптер, щоб вилетіти звідти, й залишу тебе колупатися там у землі.

Розмовляючи, Лорен вивів мене з темної кімнати в довгу галерею.

Сонячне світло проникало туди крізь довгі вікна, заливаючи золотим сяйвом картини та скульптури, що прикрашали галерею. Тут твори провідних південноафриканських художників змішувалися з картинами та скульптурами великих митців усього світу, живих і мертвих. Лорен Стервесант і його предки вміли витрачати гроші розумно. Навіть у такий напружений момент мій погляд не оминув м’якого світіння оголеного тіла однієї з Ренуарових жінок.

Лорен ступав легкими кроками по східних килимах, що приглушували будь-який звук, а я намагався не відставати від нього. Ноги в мене такі самі довгі, як і в нього, й такі самі сильні.

– Якщо ти знайдеш там те, на що ми сподіваємося, ти дістанеш змогу працювати на повний розмах. Постійний табір, злітно-посадкова смуга, помічники, яких ти сам обереш, повна команда й будь-яке обладнання, що ти замовиш.

– Дай Боже, щоб так і сталося, – лагідно промовив я, й нагорі сходів ми затрималися.

Лорен і я усміхнулися один одному, наче змовники.

– Ти знаєш, скільки це коштуватиме? – запитав я. – Можливо, нам доведеться копати п’ять, а то й шість років.

– Мабуть, не менше, – погодився він.

– Може обійтися в кількасот тисяч.

– Це ж тільки гроші, як сказав мені один чоловік.

І знову на мене накотився його бичачий регіт. Ми спускалися сходами, сміючись та регочучи кожен у власній манері. Веселі й перенапружені, ми подивилися один на одного в холі.

– Я повернуся о пів на восьму вечора в понеділок. Ти зможеш зустріти мене в аеропорту? Рейс «Альіталія» 310 з Цюриха? А тим часом ти там усе приготуй.

– Мені потрібна копія тієї фотографії.

– Я вже наказав зробити в інституті збільшену копію. Ти зможеш милуватися нею протягом тижня. – Він подивися на золотий «піаже» в себе на зап’ястку. – Чорт! Я запізнююся.

Він обернувся до дверей саме в ту мить, коли Гіларі Стервесант увійшла з патіо. Висока жінка в короткій тенісній сукні з золотаво-брунатним волоссям, блискучим і м’яким, що спадало їй на плечі, мала довгі й навдивовижу гарні ноги.

– Любий, невже ти кудись зібрався?

– Пробач мені, Гіл. Я хотів тебе повідомити, що не залишуся на ланч, але Бен вимагає, аби хтось його заспокоював.

– Ти показав йому фотографію?

Вона обернулася й підійшла до мене, нахилилася, щоб поцілувати мене в губи легко й природно, не виявивши найменшої відрази, а потім відступила назад і з усмішкою подивилася мені просто у вічі. Щоразу, коли вона так робить, я стаю її рабом на ще сто років часу.

– Що ви думаєте про це, Бене? Це можливо?

Але, перш ніж я зміг відповісти, Лорен обняв її за стан, і вони обоє з усмішкою подивилися на мене згори вниз.

– Він мало не збожеволів від щастя. У нього піна на губах, і він підстрибує від нетерплячки. Він хоче вирушити в пустелю негайно, цієї ж таки хвилини.

Потім він притягнув Гіларі до себе й поцілував. На якусь довгу хвилину вони забули про мою присутність, перебуваючи в обіймах одне одного. Вони є для мене взірцем чудової жінки й досконалого чоловіка, обоє високі, сильні й привабливі. Гіларі молодша за нього на дванадцять років, вона його четверта дружина й мати найменшого з його сімох дітей. У свої двадцять п’ять чи десь так років вона здається набагато старшою і більш зрілою жінкою.

– Нагодуй Бена ланчем, моя люба. Я повернуся додому пізно, – сказав Лорен, відриваючись від її обіймів.

– Я нудьгуватиму без тебе, – сказала Гіларі.

– А я без тебе. Ми з тобою побачимося в понеділок, Бене. Телеграфуй Ларкіну, якщо в тебе виникне потреба в чомусь особливому. До побачення, партнере.

І він пішов.

Гіларі взяла мене за руку й вивела на широке, всипане камінцями патіо. П’ять акрів моріжка і чудових клумб м’яко спускалися до струмка та штучного озера. Обидва тенісні корти були зайняті, й криклива юрба маленьких майже голих тіл бризкалася у воді плавального басейну, створюючи сліпучо-білу, пронизану променями сонця хмару. Два служники в уніформі викладали холодні закуски на довгий розкладний стіл у патіо, і я пережив короткий напад внутрішнього страху, побачивши, як із півдесятка молодих матрон у тенісних спідничках порозлягалися в шезлонгах біля зовнішнього бару. Вони розчервонілися від фізичної перенапруги, їхня біла тенісна форма просякла потом, і вони повільно цмулили трунок «Пімз № 1» із довгих, зарошених краплями холодної рідини, наповнених фруктами келихів.

– Ходімо, – сказала Гіларі й повела мене до них.

Я напружився й доклав усіх зусиль, щоб здаватися на дюйм вищим, поки ми наближалися до гурту.

– Дівчата, цей чоловік складе нам компанію. Я хочу відрекомендувати вам доктора Бенджаміна Кейзина. Доктор Кейзин є директором Інституту африканської антропології та доісторії. Бене, це Марджорі Фелпс.

Я обертався до кожної, чиє ім’я вона називала, й приймав надміру експансивні привітання, обдаровуючи кожну своїм поглядом і своїм голосом, а очі й голос у мене добрі. Наше знайомство було таким самим складним для них, як і для мене. Ти не маєш підстав сподіватися, що твоя господиня запропонує тобі не тільки щось випити перед ланчем, а й познайомитися з чоловіком, який має на спині горб.

Мене врятували діти. Боббі помітила мене й підбігла до мене, радісно волаючи: «Дядько Бен! Дядько Бен!» Вона обхопила мене за шию холодними мокрими рученятами й притислася вологим купальним костюмом до мого нового костюма, перш ніж потягла мене геть у саму гущу решти виводка Стервесантів та орди їхніх юних друзів. Порозумітися з дітьми мені легше. Вони або не помічають моєї фізичної вади, або прямо запитують: «Чому ви так низько нахиляєтесь, коли ходите?»

Сьогодні вперше я не становив для них великого інтересу, я був надто заклопотаний, щоб приділити їм усю свою увагу, – і незабаром вони розбіглися від мене, усі, крім Боббі, бо вона завжди зберігає мені вірність. Потім Гіларі забрала мене від своєї падчерки, і я повернувся до ліги молодих матерів, де справив набагато краще враження. Я неспроможний чинити опір гарним жінкам, коли мені щастить подолати першу ніяковість. Я зміг піти до інституту лише о третій годині дня.

Боббі Стервесант налила мені солодового віскі «Ґлен Ґрант» зі щедрістю, із якою рука цієї тринадцятирічної дівчинки наливає кока-колу. Тому я подався до інституту, почуваючись дуже добре.

На моєму робочому столі лежав конверт із написом «приватний і конфіденційний», а до одного з його кутів була приколота записка: «Цей конверт принесли тобі під час ланчу. Певно, там повідомляється щось дуже цікаве! Сал».

З несподіваною й гострою підозріливістю я пильно роздивився печатку на конверті. Саллі не розкривала його – але я знав, що для цього їй знадобився весь її самоконтроль, бо вона відзначається майже невротичною цікавістю. Вона називає цю свою рису надзвичайно гострим розумом, схильним до наукових розслідувань.

Я прикинув, що вона з’явиться у наступні п’ять хвилин, тому знайшов пакет із м’ятними пігулками «3Х» у верхній шухляді й укинув одну собі в рот, щоб знищити запах випарів віскі, після чого розкрив конверт і витяг звідти глянцеву фотографію, збільшену до розміру дванадцять на дванадцять, увімкнув світло над робочим столом, прилаштував його так, щоб воно освітлювало фотографію згори, й дістав збільшувальне скло, яким користувався у роботі. Потім розглянувся навкруги на війська минулого, що зібралися в моєму кабінеті. Попід усіма чотирма стінами тяглися полиці й від підлоги до висоти плеча – мого плеча – вони були заповнені книжками – інструментами мого фаху, усі оправлені в телячу шкіру зеленого чи брунатного кольору з назвами, витисненими на палітурках золотом. Кабінет був великий, і в ньому зберігалося багато тисяч томів. На полицях над книжками стояли гіпсові бюсти всіх створінь, які населяли Землю до того, як на ній з’явилися сучасні люди. Лише голови й плечі. Австралопітек, проконсул, робуста, родезійська людина, синантроп – усі до самого неандертальця і кроманьйонця – homo sapiens sapiens у всій його славі й ганьбі. На полицях праворуч від мого робочого стола стояли бюсти всіх етнічних різновидів, типових для Африки: хаміти, араби, пігмеї, негроїди, боскопи, бушмени, кріка, готтентоти та інші. Вони підвели на мене погляди своїх опуклих скляних очей, коли я заговорив, звертаючись до них:

– Джентльмени, – сказав я, – здається, нам пощастило зробити справжнє відкриття.

Я звертаюся до них уголос лише тоді, коли збуджений або п’яний, а сьогодні я був і неабияк збуджений, і неабияк п’яний.

– З ким ти розмовляєш? – запитала Саллі від дверей, примусивши мене підстрибнути на місці від несподіванки.

Запитання було риторичним, бо клята дівка збіса добре знала, з ким я розмовляю. Вона стояла, прихилившись до одвірка, глибоко засунувши руки до кишень брудного білого пильовика. Чорне волосся, відкинуте назад стрічкою з лоба, що видавався далеко вперед, великі зелені очі, досить далеко розташовані від її зухвалого носа. Високі вилиці, широкий, чуттєвий, усміхнений рот. Велика дівчина з довгими мускулястими ногами в синіх, туго обтислих джинсах. Чому мені завжди подобаються довгі ноги?

– Ланч був добрий? – запитала вона, розпочинаючи повільне просування з елементами ковзання по килиму до мого робочого стола, щоб потрапити на позицію, з якої їй буде видно все, що відбувається.

Вона могла читати папери знизу вгору, як мені пощастило з’ясувати, бо вона цим якось поставила мене в незручне становище.

– Чудовий, – відповів я, умисне затуливши фотографію конвертом. – Холодна індичатина, салат з омара, вуджена форель, дуже добре зготовлена качка й заливні трюфелі.

– Ти сучий син, – лагідно прошепотіла вона.

Саллі любить смачно попоїсти, й вона помітила мою гру з конвертом. Я не дозволяю їй так розмовляти зі мною, але в ту мить зупинити її не міг.

За п’ять футів від мене вона пирхнула:

– Солодове віскі, приправлене м’ятними пігулками! Смакота!

Я почервонів, бо не міг утриматися від збентеження. Це схоже на моє заїкання. Вона лунко засміялася й присіла на краєчок мого стола.

– Ну ж бо, Бене, задовольни мою цікавість, – сказала вона, відверто дивлячись на конверт. – Я мало не луснула від неї, як цей лист надійшов. Я розклеїла б його парою – але електричний чайник зламався.

Доктор Саллі Бенатор працює моєю асистенткою вже два роки, і два роки я в неї закоханий.

Я трохи посунувся, звільняючи для неї місце за столом, і відкрив фотографію.

– Гаразд, – погодився я. – Погляньмо, що ти на ній побачиш і які зробиш висновки.

Вона втиснулася у простір позад мене, і її рука доторкнулася до мого плеча – цей контакт пронизав електричним струмом усе моє тіло. За два роки вона стала сприймати мене, як і діти, – схоже, вона зовсім не помічала горба. Вона поводилася невимушено й природно, і я опрацював точний план – через два роки наші взаємини мають визріти. Я просуватимуся вперед повільно, дуже повільно, щоб не стривожити її, але за цей час я привчу її до думки, що я її коханець і чоловік. Якщо минулі два роки здалися мені дуже довгими, то про два наступні мені навіть думати не хотілося.

Вона нахилилася над столом, дивлячись крізь збільшувальне скло, й була тихою та мовчазною протягом тривалого часу. Віддзеркалене світло падало на її обличчя, й, коли нарешті вона підвела погляд, на ньому був вираз захвату, а зелені очі сяяли.

– Бене, – сказала вона. – О, Бене, я така рада за тебе!

Чомусь її легке сприйняття і відсутність сумніву роздратували мене.

– Ти надто поспішаєш, – сердито кинув я. – Тут може бути з десяток природних пояснень.

– Ні, – вона похитала головою, досі всміхаючись. – Не будь таким обережним. Це воно, Бене, нарешті воно. Ти працював так довго й так довго вірив, тож не бійся тепер. Ти знайшов те, що шукав.

Вона вислизнула з-за стола й швидко підійшла до полиці з книжками під літерою «К». Там стояли дванадцять томів, позначені ім’ям автора «Бенджамін Кейзин». Вона вибрала один і розгорнула його на форзаці.

– «Офір», – прочитала вона. – Автор доктор Бенджамін Кейзин. «Дослідження доісторичної золотодобувної цивілізації в Центральній Африці з окремим аналізом фактів, що мають стосунок до міста Зімбабве і до стародавніх легенд про загублене місто Калахарі». – Вона з усмішкою підійшла до мене. – Ти це читав? – запитала вона. – Надзвичайно цікава книжка.

– Існує певний шанс, Сал. Я згоден, він існує. Але…

– Де лежить ця місцевість? – урвала мене вона. – Там, де сконцентровані запаси мінералів, як ти й передбачав?

Я кивнув головою.

– Так, у золотому поясі. Але не виключено, що це звичайне невеличке село, не більше за Ланґбелі або Рувейн.

Вона всміхнулася тріумфально і знову нахилилася над збільшувальним склом. Указівним пальцем вона доторкнулася до накресленої тушшю стрілки в кутку фотографії, яка вказувала на північ.

– Усе місто…

– Якщо це місто, – урвав я її.

– Усе місто, – повторила вона з підкресленим почуттям, – обернуте на північ. Орієнтоване по сонцю. За ним акрополь, сонце й місяць, двоє богів. Фалічні башти – їх тут чотири, п’ять, шість. Можливо, навіть сім.

– Сал, це не башти, це лише темні плями на фотографії, яку знято з висоти тридцять шість тисяч футів.

– Тридцять шість тисяч! – вигукнула Саллі, закинувши голову. – Тоді воно величезне! Зімбабве помістилося б за його головним муром з півдесятка разів.

– Обережніше, дівчино! Богом тебе благаю.

– А нижнє місто за мурами. Воно простягається на багато миль. Воно грандіозне, Бене, але я не можу збагнути, чому воно має форму молодого місяця? – Вона випросталася й уперше – таку щасливу мить я пережив уперше – неусвідомлено викинула руки навколо моєї шиї й обняла мене. – О, я така збуджена, я можу померти від хвилювання. Коли ми туди вирушаємо?

Я їй не відповів. Я навряд чи почув її запитання, я стояв і втішався відчуттям її великих теплих грудей, що притиснулися до мене.

– Коли? – знову запитала вона, відступаючи, щоб подивитись мені в обличчя.

– Що? – запитав я. – Що ти сказала?

Я водночас почервонів і затнувся. Вона засміялася.

– Коли ми їдемо туди, Бене? Коли ми вирушаємо на пошуки твого загубленого міста?

– Розумієш, – я замислився, як відповісти їй найделікатніше. – Спочатку туди вирушимо я і Лорен Стервесант. Ми відлітаємо у вівторок. Лорен нічого не згадував про асистента, тож я не думаю, що в розвідку поїдеш і ти.

Саллі відступила назад, упершись у боки руками, стиснутими в кулаки, подивилася на мене недобрим поглядом і запитала з оманливою лагідністю:

– Хочеш поб’ємося об заклад?

Я готовий битися об заклад лише тоді, коли маю шанс його виграти, тому я наказав Саллі пакуватися. Тижня було забагато для цієї роботи, бо Саллі професіоналка й подорожує з легким багажем. Її особисті речі помістилися в одну невеличку валізу й черезплічну сумку. Її альбоми та фарби займали більше місця, але ми переглянули наші книги, щоб не брати одну книжку двічі. Моє фотографічне обладнання – ще один великий вантаж, а торбини і ящики для зразків разом із великою скринею для полотен і картин громадилися величезною купою в одному з кутків мого кабінету. Ми зібралися за двадцять чотири години, а протягом наступних шістьох днів марнували час, сперечаючись, умираючи від нудьги, влаштовуючи дрібні сварки й пильно роздивляючись фотографію, яка поступово втрачала свою блискучу глянцеву поверхню. Коли наша напруга сягала точки вибуху, Саллі замикалася у власному кабінеті й намагалася працювати над перекладом наскельних написів із Драй Коппена або символічних малюнків із Вітте Берга. Наскельні малюнки, написи та переклад стародавнього письма були її спеціальністю.

Я нетерпляче мандрував виставковими кімнатами, стираючи пилюку з експонатів, обмірковуючи той або той новий спосіб розташування скарбів, що заповнювали наш склад і кімнати на горищі, переглядаючи прізвища у книзі відвідувачів, виконуючи роль гіда в екскурсіях школярів, – роблячи геть усе, аби тільки не працювати. Зрештою я підіймався нагору й стукав у двері кімнати Саллі. Іноді вона казала: «Заходь, Бене». А іноді її відповідь звучала зовсім інакше: «Я зайнята. Чого тобі треба?» У таких випадках я йшов провести годину в секції африканських мов у товаристві суворого велетня Тимоті Маґеби.

Тимоті почав працювати в інституті прибиральником і підмітальником; це було дванадцять років тому. Мені знадобилося півроку, аби відкрити, що, крім рідного південного сото, він розмовляє ще шістнадцятьма діалектами. Я навчив його вільно володіти англійською мовою за півтора року, писати нею – за два роки. Через два роки він вступив до одного з вищих навчальних закладів, ще через три здобув диплом бакалавра мистецтв, став магістром у наступні два роки, які були для цього потрібні, після чого заходився готувати докторську дисертацію з африканських мов.

Тепер він розмовляє дев’ятнадцятьма мовами, включно з англійською, тобто знає на одну мову більше, ніж я, і він єдиний чоловік, якщо не брати до уваги мене, – а я ж прожив дев’ять місяців у пустелі з маленькими жовтими людьми, – який розмовляє діалектами північних бушменів і також бушменів Калахарі.

Для лінгвіста це надзвичайно мовчазний чоловік. Коли він розмовляє, то розмовляє basso profundo,[2] що вельми пасує до його величезного тіла. Шість футів п’ять дюймів заввишки, вкритий м’язами, наче професійний борець, він рухається з грацією танцюриста.

Він мене зачаровує, але трохи й лякає. Його голова цілком безволоса, поголений і змащений округлий череп блищить, як гарматне ядро в темну ніч. Ніс у нього широкий і плаский, ніздрі дихають полум’ям, губи мають темно-червоний колір, а за ними проблискують великі й міцні білі зуби. З-поза цієї незворушної маски крізь прорізи очей просвічує лють закутого в ланцюги дикого звіра і вряди-годи спалахує, як далека блискавка літньої грози. Біля нього відчувається якась сатанинська присутність, попри білу сорочку й темний діловий костюм, і, хоч протягом дванадцятьох років я провів чимало часу в його присутності, я ніколи не міг виміряти темні глибини, що розверзалися під цими чорними очима й чорною шкірою.

Під моїм не вельми суворим наглядом він керує відділенням африканських мов інституту. П’ятеро молодших африканців, четверо чоловіків і одна дівчина, працюють під його управлінням, і вони вже опублікували авторитетні словники сімох головних африканських мов, якими розмовляють у Південній Африці, і накопичили рукописний і друкований матеріал, що забезпечить їх роботою на наступні сім років.

Із власної ініціативи, лише з моєю невеличкою допомогою та підбадьоренням, він опублікував два томи африканської історії, які спричинили справжній шторм істеричних образ і звинувачень від білих істориків, археологів та оглядачів. У дитинстві Тимоті був учнем свого діда, чаклуна, знахаря й охоронця історичної традиції свого племені. Залучаючи до містерій онука, дід переводив його в стан гіпнозу й видрукував усю історію племені на його мозку. Навіть тепер, через тридцять років, Тимоті спроможний провалюватися в транс і цілком пригадувати всю ту безліч легенд, фольклору, особливості неписаної історії та магічної доктрини. Діда Тимоті судив неприхильний до африканської культури білий суддя й засудив його до страти через повішення за участь у серії ритуальних убивств – це сталося за рік до того, як Тимоті мав завершити свою науку й бути прийнятим до стану чаклунів. Проте дід залишив у спадок Тимоті чимало відомостей незрозумілих і сумнівних, чимало таких, які не можна опублікувати через їхню або надто безсоромну, або небезпечно вибухову суть, а решта були надзвичайно цікавими й моторошно жаскими.

Я запозичив багато інформації з неопублікованих матеріалів Тимоті для своєї книжки «Офір», а надто, коли писав ті ненаукові й «популярні» розділи, в яких ідеться про стародавню легенду, де розповідається про расу білошкірих і золотоволосих воїнів, що припливли з-за моря, добували тут золото, поневолили племена аборигенів, будували міста, оточені мурами, й процвітали тут сотні років, перш ніж зникли, майже не залишивши по собі сліду.

Я знаю, що Тимоті редагує інформацію, яку передає мені: деяка є надто секретною, вона захищена могутніми табу й відкрити її дозволено лише висвяченим у таємниці. Я переконаний, що велика частина тієї приховуваної інформації має стосунок до легенди про стародавніх завойовників. Тож я ніколи не відмовляюся від спроб щось випитати в Тимоті.

У понеділок уранці, коли Лорен мав повернутися зі Швейцарії, Саллі була надто знервована через те, що Лорен відмовиться взяти її до розвідувальної експедиції, і її товариство стало для мене нестерпним. Щоб утекти від неї і змарнувати останні нескінченні години чекання, я пішов навідати Тимоті.

Він працює в маленькому кабінеті – у нас в інституті бракує приміщень, більшість із яких напхом напхана книжками, брошурами, папками та стосами чистого паперу, які громадяться майже до стелі, проте я завжди знаходжу місце, де поставити свій стілець. Він має довгі ніжки, як той, яким користуються в барі. Бо хоч ноги й руки в мене нормальної довжини й навіть, можна сказати, досконалі, мій тулуб так розплющений і згорблений, що якби я сидів на нормальному стільці, то навряд чи зміг би побачити, що там робиться на столі.

– Мачане! Будь ти благословен! – Тимоті підвівся зі своїм звичайним привітанням, коли я увійшов.

Згідно з традиційними знаннями банту, ті з нас, хто має клишаві ноги, пігментацію альбіноса, звужені очі та горб на спині, благословенні духами та наділені великою фізичною силою. Ця віра дає мені щось подібне до жалюгідної втіхи, й привітання Тимоті завжди мене збадьорює.

Я стрибнув на свого стільця й почав незв’язну розмову, перестрибуючи з теми на тему й перескакуючи з мови на мову. Тимоті і я пишаємося своїм талантом і, я думаю, хизуємося ним трохи. Немає жодного чоловіка на світі, щодо цього я цілком переконаний, який міг би простежити за нашою розмовою від самого початку й до кінця.

– Дивно буде, – сказав я нарешті, вже не пам’ятаю, якою мовою, – якщо тебе не візьмуть в експедицію. Це буде вперше за десять років, Тимоті.

Він відразу став мовчазним і настороженим. Він знав, що я знову почну розмову про втрачене місто. Я показав йому фотографію п’ять днів тому й відтоді намагався видушити з нього якийсь значущий коментар. Я перейшов на розмову англійською мовою.

– Хай там як, а ти, певно, не сподіваєшся довідатися нічого істотного. Знову пошуки якихось тіней. Одному Богові відомо, чи їх було там багато. Якби я тільки знав, чого мені там шукати.

Я замовк і весь захолонув, чекаючи на реакцію Тимоті. Його очі потьмяніли й оскліли. То було суто фізичне явище, непрозора синювата плівка, здавалося, накрила його очні яблука. Голова похилилася вниз на товстій вузлуватій шиї, губи скривилися – і гусяча шкіра пробігла вгору по моїх руках, а волосся на шиї заворушилося й настовбурчилося.

Я чекав. Я ніколи не міг подолати надприродного хвилювання, яке напливало на мене, коли я бачив, як Тимоті поринає у транс. Іноді він робив це несамохіть – якесь слово або думка вмикали його, рефлекс був майже моментальним. Іншим разом то був умисний акт самогіпнозу, але він вимагав підготовки та ритуалу.

Цього разу він став спонтанним, і я чекав із нетерпінням, знаючи, що якщо ця тема – табу, то мине кілька секунд, перш ніж Тимоті зламає чари умисним зусиллям волі.

– Зло, – сказав він тремтячим тонким голосом старого чоловіка. Голосом свого діда. Трохи слини зволожило його товсті червоні губи. – Зло слід очистити на землі та в умах людей навіки.

Голова йому смикнулася, втрутилася свідомість, і губи заворушилися. Коротка внутрішня боротьба – і несподівано очі йому прояснилися. Він подивився в мій бік і побачив мене.

– Пробачте мені, – промурмотів він англійською мовою, відвертаючи погляд. Він був збентежений своїм несподіваним зануренням у транс і необхідністю залучити мене в нього. – Хочете кави, докторе? Нарешті вони відремонтували мені чайник.

Я зітхнув. Тимоті відключився, сьогодні я більше не зможу ввійти з ним у контакт. Він закрився й зайняв оборону. Якщо застосувати його власний вислів, він «обернувся до мене ніґґером».

– Ні, дякую, Тимоті. – Я подивився на годинник і зіслизнув зі стільця. – Я ще маю термінові справи.

– Ідіть із миром, мачане, й нехай духи допомагають вам.

Ми потисли один одному руки.

– Залишайся з миром, Тимоті, і якщо духи будуть до нас добрими, то я покличу тебе.

Стоячи біля стійки кафетерію в аеропорту Яна Сматса, я добре бачив вхід до міжнародного термінала.

– Прокляття! – вилаявся я.

– У чому річ? – стривожено запитала Саллі.

– РМ – їх там цілий взвод.

– А що таке РМ?

– Розумні молодики. Ті, хто виконує накази Стервесанта. Он там, ти бачиш, їх аж четверо біля банківського прилавка.

– А звідки ти знаєш, що вони виконують накази Стервесанта? – поцікавилася Саллі.

– Коротка стрижка, своєрідна зачіска. Уніформа – усі вони в чорних кашемірових костюмах і з простими краватками на шиях. Вираз облич напружений, ніби в них рак абощо, але вони відразу розквітають усмішкою, коли з’являється великий чоловік. – А тоді я додав із не зовсім притаманною мені відвертістю: – А до того ж я двох із них упізнав. Бухгалтери. Мої друзі – доводиться витискати з них гроші щоразу, коли для інституту потрібен рулон туалетного паперу.

– А то він? – запитала Саллі, показуючи рукою.

– Так, – підтвердив я, – то він.

Лорен Стервесант вийшов із дверей міжнародного термінала першим із пасажирів, що прилетіли з Цюриха, пройшовши митницю та імміграційний контроль, поруч із ним дрібушив, намагаючись не відстати, чиновник із відділу суспільних комунікацій аеропорту. Двоє РМ супроводжували його по обидва боки на крок позаду. Третій, либонь, відповідав за його багаж. Четверо чоловіків, що чекали на нього, розквітли усмішками, які, здавалося, осяяли залу, й поквапилися до нього в порядку старшинства, щоб коротко потиснути йому руку, а тоді оточили його. Двоє розчищали йому дорогу, інші прикривали його обабіч. Чиновник із відділу суспільних комунікацій, розгублений, опинився у хвості процесії, й компанія «Англо-Стервесант» рушила через наповнену пасажирами залу, наче танкова дивізія вермахту.

У самому центрі Лорен вирізнявся кучерявою головою із золотим волоссям, риси його засмаглого на сонці обличчя здавалися похмурими на тлі штучних усмішок, що сяяли навкруг нього.

– Ходімо! – сказав я, схопивши Саллі за руку, й потяг її в натовп.

У цьому я фахівець. Я пересуваюся на рівні їхніх ніг, і натиск на цьому несподіваному рівні розсуває ряди, наче хвилі Червоного моря. Саллі бігла слідом за мною, як колись ізраїльтяни за Мойсеєм.

Ми перехопили компанію «Англо-Стервесант» біля скляних дверей виходу, і я випустив руку Саллі, щоб проникнути у внутрішнє коло. Я пробився туди з першої спроби, й Лорен мало не наступив на мене.

– А, це ти, Бене. – Я відразу побачив, як він стомився. Блідість під золотою шкірою, темно-червоні плями під очима, але тепла усмішка на мить освітила втому. – Пробач мені. Я мусив би попередити тебе, щоб ти не приходив. У мене непередбачені обставини. Я вирушаю звідси на ділову зустріч.

Він побачив вираз на моєму обличчі й відразу вхопив мене за плече.

– Ні. Не роби поквапних висновків. Усе буде так, як ми домовилися. Будь в аеропорту завтра, о п’ятій годині ранку. Я зустрінуся з тобою там. А тепер я мушу тебе покинути. Пробач мені.

Ми швидко обмінялися потиском рук.

– Партнери назавжди? – запитав він.

– Назавжди, – погодився я, усміхнувшись на цю дурну школярську обіцянку, а потім уся команда компанії «Англо-Стервесант» проминула мене і зникла за скляними дверима залу чекання аеропорту.

Ми були вже на півдорозі до Йоганнесбурґа, коли Саллі вперше озвалася.

– Він тебе не запитав про мене? Ви домовилися про мою участь?

– На це не було часу, Сал. Ти ж сама бачила. Він дуже поспішав.

Ніхто з нас більше не зронив ані слова, аж поки я запаркував «мерседес» поруч із її маленькою червоною «альфою» на порожньому автомобільному майданчику на території інституту.

– Хочеш випити філіжанку кави? – запитав я.

– Уже пізно.

– Зовсім ні. Ти все одно не зможеш заснути – принаймні сьогодні. Ми могли б зіграти партію в шахи.

– Ну, гаразд.

Ми пройшли крізь парадні двері й перетнули виставкові зали, завалені ящиками та восковими фігурами, до приватних сходів, що вели до мого кабінету й помешкання.

Саллі розпалила вогонь у каміні й розставила на шахівниці фігури, поки я заварював каву. Коли я повернувся з кухні, вона сиділа, схрестивши ноги, на обтягненому тисненою шкірою пуфі, замислившись над шахівницею, виготовленою зі слонової кістки й чорного дерева. Мені перехопило дух: яка вона гарна в тому світлі й у тій позі, в якій постала переді мною. На ній було плямисте пончо, не менш яскраве, аніж східні килими, постелені навкруг на підлозі, а м’яке бічне світло сяяло на її оливковій засмаглій шкірі. Дивлячись на неї, я боявся, щоб у мене не розірвалося серце.

Вона подивилася на мене великими лагідними очима.

– Ходи сюди, – сказала вона. – Зіграймо.

Мені треба лише витримати першу ураганну атаку, й тоді я зможу задушити її пішаками, завдяки своєму вмінню будувати позицію. Вона називає такий повільний, але невтримний наступ повзучою смертю.

Кінець кінцем вона повалила свого короля, роздратовано застогнавши, підхопилася на ноги й тепер міряла кімнату неспокійними кроками, притримуючи на плечах яскраве пончо. Я цмулив каву й дивився на неї з прихованою втіхою, аж поки несподівано вона круто обернулася й зупинилася, дивлячись на мене, ноги в неї були широко розставлені, стиснуті кулаки лежали на стегнах, а лікті притискали пончо до тулуба.

– Я ненавиджу того виродка, – сказала вона напруженим, здушеним голосом. – Великий і нахабний чоловік, що уявляє себе богом. Я зрозуміла, до якого типу він належить, як тільки його побачила. Чому, в ім’я всього святого, він повинен їхати з нами? Якщо ми зробимо значуще відкриття, то неважко здогадатися, кому дістанеться вся слава.

Я відразу зрозумів, що вона говорить про Лорена, і мене вразили ядучі й жовчні нотки в її голосі. Згодом я довідаюся, в чому була причина такого її ставлення до Лорена. Але в ту мить я був приголомшений, а потім украй розсердився.

– Про що ти, в біса, говориш? – запитав я.

– Його обличчя, його хода, наплив ідолопоклонників, поблажливий вираз, із яким він дарує блага, величезне самовдоволення того чоловіка…

– Саллі!

– Недбала й жорстока бездумність його нахабства…

– Припини, Саллі, – сказав я, підхоплюючись на ноги.

– Ти бачив цих бідолах навкруг нього – вони тремтіли від страху.

– Саллі, не смій говорити про нього так – принаймні при мені.

– А ти себе бачив? Ти один із найлагідніших, найдобріших, найпристойніших чоловіків, які зустрічалися в моєму житті. Один із наймогутніших мізків, із якими я мала честь працювати. Чи ти себе бачив? Бачив, як ти бігаєш і крутиш хвостом? Боже, ти впав на спину під його ногами, пропонуючи, щоб він полоскотав тобі живіт… – Вона була майже в істериці, вона плакала, й сльози стікали в неї по щоках, її обличчя зблідло й тремтіло. – Я ненавиділа тебе й ненавиділа його! Я ненавиділа вас обох! Він принижував тебе, перетворював тебе на дешевого й нікчемного…

Я не міг нічого їй відповісти. Я стояв приголомшений і отупілий, а її настрій раптом змінився. Вона підняла руку й притисла її до свого рота. Ми витріщилися одне на одного.

– Мабуть, я збожеволіла, – прошепотіла вона. – Навіщо я все це сказала? О, Бене, Бене! Пробач мені! Благаю тебе, пробач!

І вона підійшла й опустилася навколішки переді мною, її руки обхопили моє тіло, вона обняла мене й пригорнула до себе. Я стояв, наче статуя. Я похолонув від страху, від жаху того, що мало між нами відбутися. Бо хоч я давно про це мріяв і молився, щоб воно прийшло, але воно настало вкрай несподівано, не давши мені бодай хвилинного застереження, і тепер я опинився там, звідки немає ніякого вороття, на незнайомій території. Вона підвела голову, досі припадаючи до мене, й подивилася мені в обличчя.

– Прости мене, благаю, прости.

Я поцілував її й відчув, що її рот солоний, теплий і солоний від сліз. Її губи розтулилися під моїми, і я відчув, що мій страх минув.

– Кохай мене, Бене, благаю тебе, кохай.

Вона інстинктивно відчула, що мною треба керувати. Вона повела мене до канапи.

– Світло, – судомно прошепотів я. – Будь ласка, вимкни світло.

– Якщо ти так хочеш.

– Благаю тебе, Саллі.

– Я його вимкну, – сказала вона. – Я знаю, тобі так треба.

І вона вимкнула світло.

Двічі в темряві вона вигукнула:

– О, Бене, будь ласка, ти такий дужий. Ти вбиваєш мене… Твої руки… Твої руки…

Потім незабаром вона зойкнула, то був пронизливий зойк без форми або значення, й мій власний натужний крик злився з ним. Потім був лише хрипкий звук нашого дихання в темряві.

Я почувався так, ніби мій дух вилетів із тіла й витав десь. Уперше за своє життя я перебував у стані цілковитого відпочинку, почувався задоволеним і в безпеці. Із цією жінкою в мене багато чого буде вперше. Коли нарешті Саллі заговорила, її голос пролунав для мене, як щось цілком несподіване.

– Ти заспіваєш для мене, Бене?

І вона ввімкнула лампу на столику біля канапи. Ми заморгали очима, як сови, що потрапили на світло. Її обличчя розчервонілося, а волосся сплуталося в чорний клубок.

– Так, – сказав я, – мені хочеться заспівати.

Я пішов до роздягальні, дістав шухляду із шафи й коли зачиняв двері, то побачив себе в дзеркалі на повний зріст.

Я пильно придивився до того незнайомця, який стояв переді мною. Жорстке чорне волосся обрамлювало квадратне обличчя з чорними очима й по-дівочому довгими віями, важкою, як у мавпи, щелепою і довгим блідим лобом. Незнайомець усміхався мені, напівсором’язливо, напівгордо.

Я дивився на дивне, неправильно сформоване тіло, яке примушувало мене тяжко страждати від самого дитинства. Руки й ноги надмірно розвинені, товсті й вузлуваті, з клубками м’язів, такі собі кінцівки велетня. Я зиркнув на гирі в кутку кімнати, якими користувався для тренування м’язів, а тоді знову подивився в дзеркало. Я був досконалий на периферії, але в центрі я бачив приплюснутий, горбатий, схожий на жаб’ячий, торс, укритий волохатими заростями закучерявленого чорного волосся. Я подивився на це незвичайне тіло й уперше в житті не відчув до нього ненависті.

Я повернувся до Саллі – вона досі сиділа на м’якій ковдрі з мавпячих шкур, що накривала канапу. Я підстрибнув і сів поруч із нею, схрестивши ноги і тримаючи гітару в себе на колінах.

– Заспівай сумну пісню, будь ласка, Бене, – попросила вона.

– Але я почуваю себе щасливим, Сал.

– Заспівай сумну пісню, одну з твоїх власних сумних пісень, – наполягала вона й, коли я взяв перші ноти, заплющила очі.

Я був їй дуже вдячний, бо ніколи не мав можливості милуватися жіночим тілом. Нахилившись уперед і торкаючись пальцями співучих струн, я голубив її гладеньке довге тіло своїми очима, його білі пласкі місця, заокруглення й потаємні тіні. Це тіло прийняло у свої обійми моє тіло – як я його любив! Я заспівав:

Й через якусь хвилину крізь її заплющені повіки проступила сльоза, бо в моєму голосі є магія, спроможна збурювати сльози або сміх. Я співав, поки в горлі мені пересохло, а палець, яким я перебирав струни, заболів. Потім відклав гітару вбік і лише дивився на неї. Не розплющуючи очей, вона злегка обернула голову до мене.

– Розкажи мені про себе й про Лорена Стервесанта, – попросила вона. – Я хотіла б зрозуміти, в чому суть ваших взаємин.

Її запитання захопило мене несподівано, і я хвилину мовчав. Вона розплющила очі.

– Пробач мені, Бене. Я не хотіла…

– Ні, – швидко відповів я. – Я готовий поговорити про це. Я думаю, ти не мала слушності, говорячи про нього погано. На моє переконання, до них не можна прикладати звичайні стандарти – до Стервесантів. Я маю на увазі Лорена і його батька, коли він був ще живий. Мій батько працював на них. Він помер від розриву серця через рік після того, як померла моя мати. Містер Стервесант чув про мої академічні успіхи, й, звичайно ж, мій батько служив йому вірно. Стервесанти взяли на виховання кілька сиріт, мене також. Ми мали все найкраще. Мене віддали до школи в Майклгаузі, тієї самої, де навчався й Лорен. Єврей у церковній школі та ще й каліка, ти можеш собі уявити, як мені там велося. Малі хлопці невблаганні до малих страховищ. Лорен витяг мене з пісуара, коли четверо однокласників намагалися мене там утопити. Він нещадно побив їх і взяв мене під свою опіку. Відтоді я перебував під нею завжди. Він фінансує цей інститут, ми одержуємо кожне своє пенні від нього. Спершу він робив це тільки заради мене, але помалу-потроху він дедалі більше втягувався в нашу діяльність. Це його хобі й моє життя – ти будеш здивована, коли довідаєшся, як глибоко він обізнаний з усім, що в нас діється. Він любить цю землю не менше, аніж ми з тобою. Він поринув у її історію й майбутнє глибше, аніж ми коли-небудь у них поринемо… – я урвав свою мову, бо вона дивилася на мене таким поглядом, що пронизував мою душу.

– Ти любиш його, Бене, чи не так?

Я почервонів і опустив очі.

– Що ти хочеш сказати?

– О, ради Бога, Бене, – нетерпляче урвала мене вона. – Я не маю на увазі спотворені взаємини. Ти мені щойно довів, що ти не такий. Але я маю на увазі любов у біблійному розумінні.

– Він був для мене батьком, захисником, добродійником і другом. Єдиним другом, якого я будь-коли мав. Так, ти можеш сказати, що я справді його люблю.

Вона підвелася й доторкнулася до моєї щоки.

– Я спробую домогтися, щоб він подобався мені. Заради тебе.

Було ще поночі, коли ми в’їхали у ворота великого центрального аеропорту. Сал закуталася в пальто, мовчазна й неуважна. У мене в голові була порожнеча, після ночі кохання та балачок без сну почуття геть розхиталися. Біля приватного ангара Стервесанта горіло яскраве світло, а в кінці злітної смуги, коли ми наблизилися, я побачив «ферарі» Лорена, запаркований на його автостоянці, а поруч із ним у потоках світла виблискували з півдесятка інших автомобілів наймодерніших моделей.

– О Боже, – застогнав я, – він зібрав із собою всю свою команду.

Я припаркувався поруч із «ферарі», і ми з Сал заходилися вивантажувати обладнання з багажника. Вона підібрала свій мольберт і перекинула його через плече, потім із величезною папкою пергаменів в одній руці та ящиком із фарбами в другій пройшла крізь турнікет в ангар. Я мусив би піти з нею, звичайно ж, але я був такий заклопотаний, переглядаючи свій багаж, що минули три чи чотири хвилини, поки я пішов слідом за нею. Але було вже пізно.

Коли я увійшов крізь низький отвір у яскраво освітлений ангар, мій шлунок стиснувся від тривоги. Блискучий, схожий на акулу силует «ліра» правив за тло для насиченої напругою сцени. Семеро розумних молодиків в одностроях компанії – в гарно викроєних сафарі-костюмах та пухнастих вовняних пальтах – стояли, оточивши колом двох супротивників.

Лорен Стервесант рідко втрачає рівновагу, а коли все ж втрачає, то це відбувається після напруженої й тривалої провокації. Проте менш як за дві хвилини Саллі Бенатор спромоглася досягти того, чого не вдавалося досвідченим фахівцям ніколи. Лорен перебував у стані великого гніву, він стиснув губи й тремтів, ледве стримуючи емоції, вселивши неабиякий страх своїм РМ, що стояли з напівроззявленими ротами.

Саллі опустила свій вантаж на бетонну підлогу і стояла, впершись у боки стиснутими кулаками. На її щоках палахкотів рум’янець, і вона обмінювалася з Лореном гнівними поглядами.

– Доктор Кейзин дозволив мені приєднатися до експедиції.

– Мені байдуже, навіть якби вам дозволив приєднатися до експедиції клятий король паскудної Англії. Я вам кажу, що літак перевантажений і я не маю наміру тягти за собою жінку у свою першу відпустку, яку я маю за півроку.

– Я не знала, що це розважальна прогулянка…

– Чи хтось викине цю відьму з літака? – закричав Лорен, обертаючись до молодих розумників, і вони набралися сміливості й зробили спробу наблизитися до Саллі. Вона схопила важкий дерев’яний мольберт і підняла його обома руками. Спроба нападу зазнала поразки. Я скористався короткою паузою і вхопив Лорена за руку.

– Будь ласка, Ло. Ми можемо поговорити?

Я майже силоміць затягнув його до ангарного офісу, хоч мені здалося, я помітив вираз полегкості на обличчі Лорена, коли визволив його з цієї тарапати.

– Пробач мені, Лорене, я дуже жалкую, що так сталося. Я не мав часу пояснити тобі…

Через п’ять хвилин Лорен вийшов із кабінету й, не поглянувши ні на Сал, ні на завмерлу групу розумних молодиків, піднявся в літак, і через мить його голова з’явилася поруч із головою пілота у вікні кабіни – він надівав навушники.

Я підійшов до наймолодшого з розумників і передав йому наказ шефа.

– Містер Стервесант попросив мене передати вам, щоб ви долетіли до Ґабороне чартерним літаком. – Потім я обернувся до інших. – Сподіваюся, ви допоможете нам із багажем.

Поки команда найвисокооплачуваніших вантажників в Африці носила багаж Саллі, вона втішалася безсоромним тріумфом. Мені вдалося прошепотіти їй суворе застереження:

– Прилаштуйся на задньому сидінні, – звелів я. – І спробуй зробитися невидимою. Ти собі не уявляєш, у якому становищі ти була. Ти не тільки мало не втратила можливість вирушити в експедицію, а й добалакалася б до того, що могла втратити роботу.

Ми були в повітрі близько десятьох хвилин, коли пілот підійшов до нас. Він зупинився й подивився на Сал зі справжнім захватом.

– Господи, леді, – сказав він, хитаючи головою. – Я віддав би свою зарплатню за місяць, щоб не пропустити такої сцени. Ото утнули, так утнули!

Саллі, яка дещо занепала духом після мого застереження, негайно підбадьорилася.

– Такі хлопці для мене не перешкода, – заявила вона, й кілька розумників, які це почули, зіщулилися на сидіннях із розгубленими фізіономіями.

Пілот весело засміявся й обернувся до мене.

– Шеф хоче поговорити з вами, докторе. Я поміняюся з вами місцями.

Лорен розмовляв по радіо з диспетчером аеропорту, але махнув мені рукою, щоб я сів поруч із ним у крісло пілота, і я втиснувся поза кермом і чекав. Лорен закінчив переговори й обернувся до мене.

– Поснідаймо?

– Я вже їв.

Він пустив повз вуха мою відповідь і подав мені холодну ніжку індички та величезний шмат пирога з курятиною і яйцем із кошика, який стояв із ним поруч.

– Кава в термосі. Наливай собі сам.

– Ти одержав двадцять п’ять мільйонів позики? – запитав я з напханим ротом.

– Так, одержав, попри ускладнення, що виникли в останню хвилину.

– Я не думав, що ти маєш потребу позичати гроші, Ло. Для тебе настали тяжкі часи?

– Ідеться про розвідку нафтових родовищ. – Він засміявся на моє припущення. – Ризиковані гроші. Я волію ставити на карту гроші інших людей, а своїми грати напевне. – Він гладенько змінив тему розмови. – Пробач за те, що ми трохи відвернемо вбік. Я висаджу своїх хлопців у Ґабороне. Вони відбудуть там кілька зустрічей з урядовцями Ботсвани. Рутинні справи, остаточні уточнення деталей концесії. Зрештою, це не так далеко від нашого курсу. Далі ми полетимо самі-одні. – Він відкусив добрячий шмат індички й заговорив із повним ротом: – Метеорологічний прогноз паршивий, Бене. Густа й досить низька хмарність над усіма північними територіями. Лише один раз на три роки буває так, що хмари низько опускаються над пустелею, і сьогодні саме такий день. Проте ми спробуємо знайти ті пагорби й ті руїни, хоч не буде ніякої шкоди, якщо ми їх не знайдемо. Так чи інак, ми небагато зможемо довідатися з повітря. – Настрій у нього був розслаблений і безтурботний – він легко змінював його – і ми з ним весело розмовляли та сміялися. Я знав, чому він такий веселий: він сприймав ці кілька днів як час вакацій та відпочинку. Він і справді чекав їх із нетерпінням.

Існує загублене місто чи не існує, для нього це був привід вибратися на природу, яку він так любив.

– Це наче в давні часи. Господи, Бене, скільки часу минуло відтоді, як ми вибиралися в мандри з тобою вдвох? Либонь, не менше десяти років. Пам’ятаєш, як ми плавали на каное вниз по Оранжевій річці – коли це було? У п’ятдесят шостому чи в п’ятдесят сьомому? А та експедиція, коли ми подалися на пошуки диких бушменів?

– Нам слід робити це частіше, Ло.

– Так, – сказав він, цілком щиро погоджуючись зі мною. Так ніби в нього був вибір. – Нам слід би, але часу в нас так мало. Він збігає так швидко – наступного року мені стукне сорок. – Нотки глибокого смутку пролунали в його голосі. – Боже. Якби тільки можна було купити час за гроші!

– Ми маємо п’ять днів, – сказав я, відвертаючи тему розмови від сипучих пісків, і він охоче підтримав мене.

Минуло ще з півгодини, перш ніж він згадав про Саллі.

– А що ти скажеш про свою асистентку? Оту забіякувату особу? Як її звуть?

Я йому сказав.

– Ти з нею трахаєшся? – запитав він.

Це було сказано так природно, так недбало, що протягом якоїсь миті я не збагнув, що саме він сказав. Потім відчув, як мій погляд застилає червоний гнів, відчув, як кров шугнула у скроні й нагріла горло та обличчя. Думаю, я міг би тоді його вбити, але натомість я збрехав хрипким, тремтячим голосом:

– Ні.

– То й гаразд, – схвалив мене він. – Вона надто дика. Сподіваюся, вона не зіпсує нашу експедицію.

Даремно я не сказав йому тоді правду, але вона надто дорогоцінна й ламка, щоб зіпсувати її словами, а надто тими словами, які він обрав. Потім момент минув, і я сидів тремтячи, а він весело говорив про ті п’ять днів, які чекають нас попереду.

Поки ми летіли, хмари згущувалися під нами, перетворюючись на брудну сіру ковдру, що розстелилася в усіх напрямках аж до обрію. Ми перетнули кордон між Південно-Африканською Республікою та незалежною африканською державою Ботсвана. Коли ми зробили посадку в Ґабороне, стеля хмар опустилася до тисячі футів. Попри запевняння Лорена в тому, що ми швидко знову підіймемося в повітря, нас зустріла депутація вищих чиновників уряду, які запросили нас поїсти та випити в приватній їдальні аеропорту. Гаряча липка погода, напружені білі обличчя людей, що з жадібною нетерплячістю промовляють до людей із лискучими й напруженими чорними обличчями – й усі спливають потом у гарячих, просякнутих потом випарах і в густих спіралях сигарного та сигаретного диму.

Минуло ще три години, поки реактивний «лір» лише з чотирма пасажирами пробився крізь пелену хмар і вирвався під високе й яскраве сонячне світло.

– Лихо та й годі, – сказав Лорен. – Дорого обійшовся нам цей урочистий прийом. Той чорний виродок Нґелане за виявлену нам честь підняв ціну на ще двадцять тисяч. Мені, звісно, довелося погодитися. Він міг зірвати всю справу, а вона має пройти через міністерство.

Лорен полетів на північ, тримаючи на колінах мапу, а хронометр у руці. Його очі ковзали від компаса до вказівника швидкості, а звідти до годинника.

– Окей, Бене. Ти краще дозволь Роджеру сісти за управління літаком. Ми опустимося в цю кашу й спробуємо коротко оглянути місцевість.

Лорен і пілот Роджер ван Девентер сиділи за панелями управління, Сал і я стояли за ними в дверях кабіни, коли наш літак ковзав униз до землі, пробиваючись крізь брудну хмару. Клапті хмар пролетіли повз наші вікна, а потім несподівано сонце зникло, й ми поринули в густий сірий туман.

Роджер управляв літаком, уся його увага була цілком прикута до панелі інструментів, і, поки стрілка альтиметра повільно наближалася до нуля, я бачив напруження, з яким руки пілота прикипіли до керма. Ми опускалися дедалі нижче й нижче крізь сірий бруд. Роджер підняв закрилки, увімкнув пневматичні гальма і зменшив газ до мінімуму. Ми всі троє, нахилившись уперед і вниз, чекали першої появи землі. Ми опускалися нижче й нижче. Напруга пілота досягла крайньої межі й поступово перетворювалася на страх. Я міг нюхати його згірклий масляний запах і відчувати гострий присмак. Він був заразний. Якщо наш пілот, загартований повітряний птах, боявся, я теж був готовий відчути жах. Несподівано до мене дійшло, що гнів Лорена не дозволить йому зупинитися перед жодним ризиком, і він зрештою дозволить літакові врізатися в землю. Я вирішив утрутитися й розтулив рота. У цьому не було необхідності.

– Перелетіли, – пробурчав Лорен, поглянувши на хронометр. – Підіймайся, Роджере.

– Пробачте мені, містере Стервесант, але дна ця каша не має, – сказав Роджер і спрямував угору ніс «ліра».

Його слова прозвучали, наче зітхання. Він закрив дросель й опустив закрилки.

– Нічого в нас не вийшло! – промурмотів я з полегкістю. – Забудь про це, Ло. Летімо до Мона.

Лорен обернувся, щоб подивитись на мене, але натомість подивився на обличчя Саллі. Вона стояла позад його плеча. Я не міг бачити вираз її обличчя, але міг угадати, яким він був із тону, яким вона лагідно промовила:

– Перелякалися?

Лорен подивився на неї ще мить, а тоді раптом усміхнувся. Мені закортіло покласти Саллі собі на коліно й лупцювати її спокусливий білий зад, поки він перетвориться на пульпу. Гарячий страх, який я переживав хвилину тому, перетворився на холодний німий жах, бо я бачив раніше таку усмішку Лорена.

– Окей, Роджере, – сказав він, поклавши мапу та хронометр до кишені біля сидіння. – Я візьму літак під своє управління.

«Лір» нахилився на одне крило, й він обернув його під максимальним кутом повороту. Це був такий досконало виконаний поворот, що в нас із Саллі лише злегка підігнулися коліна, коли навалилася сила тяжіння.

Лорен вирівняв літак і протягом трьох хвилин летів на одному рівні, повторюючи наш курс. Я нишком поглянув на обличчя Саллі. Очі в неї світилися, й вона розчервонілася від збудження – дивилася вперед у непроникний морок.

Лорен знову зробив крутий поворот і вийшов із нього, полетівши назад нашим попереднім курсом і спрямувавши ніс літака вниз. Але це вже був не обережний політ із піднятими закрилками й напівувімкненим дроселем. Лорен летів відважно й швидко. Саллі схопила мене за руку. Я був наляканий і сердитий на них обох, я був надто старий для таких дитячих ігор, але я стиснув її руку у відповідь. Більше для власного заспокоєння.

– Господи, Ло, – вихопилося в мене, – обережніше!

Але ніхто не звернув на мене уваги. Роджер наче вмерз у сидіння, учепившись руками в підлокітники, дивлячись уперед. Лорен був оманливо розслаблений за панелями управління, ведучи літак назустріч смертельній небезпеці, а Саллі, хай вона буде проклята, широко всміхалася і трималася за мою закрижанілу руку, як дитина тримається за руку батька на американських гірках.

Несподівано ми потрапили в дощ, його перлові струмені та змійки розсипалися на округлому вітровому склі. Я знову спробував запротестувати, але мій голос застряв десь у пересохлому горлі. Тепер за вікнами літака завивав вітер. Він налітав на блискуче тіло «ліра», і його крила торохтіли. Я мав таке відчуття, що от-от заплачу. Я не хотів помирати. Учора це було б добре, але не після вчорашньої ночі!

Але, перш ніж я усвідомив свої рефлекси, Лорен побачив землю й нарешті зупинив зниження літака. З легким тремтінням, яке м’яко притиснуло Саллі й мене одне до одного, літак збільшив свою відстань від землі.

Враження від такого маневру було жахливішим за сліпе падіння крізь простір. Темні, окутані туманом, розмиті обриси наземних чагарів майже доторкалися до кінчиків наших крил, а попереду крізь дощ і туман бовваніло випадкове баобабове дерево, й Лорен доклав усіх зусиль, щоб перекинути літак над його жадібно наставленим гіллям. Минуло кілька секунд, що тривали не менш як життя, раптом брудна завіса дощу і хмар роздерлася, й ми проскочили назовні крізь дірку в погоді.

Там перед нами, у нас на дорозі, омитий вологим сонячним світлом, стояв бастіон червоних скель.

То був радше натяк або зблиск червоних скель, що накочувалися на нас, але Лорен поставив літак майже на хвіст, і червоні стрімчаки, здавалося, дряпнули по череву літака, коли ми ковзнули по вершині гребеня й помчали вгору до хмар, долаючи силу тяжіння, яка придавила мене вниз і примусила зігнути ноги в колінах.

Ніхто не озивався, аж доки ми вилетіли в сонячне світло далеко вгорі. Саллі м’яко вивільнила свою руку з моєї руки, коли Лорен обернувся на сидінні, щоб подивитись на нас. Я помітив із похмурою втіхою, що й він, і Саллі трохи позеленіли від щойно пережитого. Протягом якоїсь миті вони дивились одне на одного. Потім Лорен зареготав.

– Подивись-но на обличчя Бена! – загорлав він, і Саллі вирішила, що це дуже смішно.

Коли вони закінчили реготати, Саллі схвильовано запитала:

– Хто-небудь бачив руїни? Я бачила лише, як перед нами промайнули пагорби, але хто-небудь бачив руїни?

– Щодо мене, я не бачив нічого, крім своєї могили, – пробурчав Роджер, і я зрозумів, що його враження не вельми відрізнялися від моїх.

Хмари розтягувалися, коли ми добулися до Мона. Роджер провів нас крізь розколину й акуратно посадив літак. Пітер Ларкін уже чекав на нас.

Пітер – один із тих небагатьох, що залишилися. Цілковитий анахронізм – польова куртка, патронташ на грудях і штани з холошами, заправленими в халяви протимоскітних чобіт. Він має велике червоне, одутле обличчя й величезні руки, а вказівний палець на правій руці в нього вкритий шрамами від відкату важких рушниць. Єдиний рівень його комунікації – це гучний, просякнутий запахом віскі крик. У нього немає почуттів і дуже мало розуму, а отже, він ніколи не знає страху. Він прожив в Африці все життя й ніколи не потурбувався вивчити бодай одну тубільну мову. Він розмовляє на лінгва-франка Південної Африки, на байстрючному фанагало, й підкріплює свої аргументи чобітьми або кулаком. Його знання тварин, на яких він полює, обмежуються тим, як їх вистежити і в яку точку на їхньому тілі стріляти, щоб відразу повалити. Проте є щось привабливе в його слонячому, недоумкуватому вигляді.

Поки хлопці з його мисливської банди переносили наше обладнання в кузов вантажівки, він кричав нісенітні, але приязні дурниці, звертаючись до Лорена та мене.

– Я хотів би поїхати з вами. Але завтра прибуває цілий гурт янкі з туго напханим мішком зелених. Ви запізно повідомили мене, містере Стервесант. Але я віддаю вам своїх найкращих хлопців. На півдні випали добрі дощі, багато дичини в тій місцевості. Можна натрапити й на сернобиків у цю пору року. Будуть і джамбо,[3] звичайно ж, я також не здивуюся, якщо ви підстрелите сімбу[4] або двох…

Ласкаві назви для тварин, на яких полюють, дратують мене, а надто в тих випадках, коли єдиний намір полягає в тому, щоб застрелити їх зі скорострільної рушниці. Я пішов туди, де Саллі наглядала за навантажуванням нашого обладнанням.

– Уже перша година дня, – запротестувала вона. – Коли ми вирушимо?

– Ми, либонь, на кінець дня доберемося до улоговини Макарікарі. Туди близько двохсот миль по добрій дорозі. А завтра ми заглибимося в буш…

– Ернест Гемінґвей поїде з нами? – запитала вона, з огидою дивлячись на Пітера Ларкіна.

– Такого щастя нам не випадає, – запевнив я її.

Я намагався скласти певне уявлення про тих, хто нас супроводжуватиме. Двоє водіїв, їхній високий статус очевидний з білих сорочок, довгих сірих штанів і взуття на ногах, з обмотаних навколо шиї шарфів із шотландськими кратками. По одному на кожну трьохтонну вантажівку. Із нами мав поїхати кухар, що набрав чималої ваги, постійно пробуючи зготовлену їжу, тепер його шкіра була гладенька й блискуча від доброго харчування. Двоє сутулих сивоголових носіїв рушниць із великою цікавістю дістали з багажу спортивні гвинтівки Лорена, витягли їх із дорожніх футлярів і тепер роздивлялися і любовно погладжували. Ці двоє належали до еліти й не брали участі в суєті та штовханині хлопців, які вантажили наше облаштування. Більшість із них належали до племені баманґвато, я трохи дослухався до їхнього базікання. Носії рушниць були матабеле, як і слід було сподіватися, а водії – шанґаані. Це добре, я зможу зрозуміти кожне слово, промовлене в цій експедиції.

– До речі, Сал, – спокійно промовив я, – нікому не повідомляй, що я знаю їхню мову.

– Чому? – здивовано запитала вона.

– Я хочу знати, про що вони розмовляють, а якщо їм буде відомо, що я розумію їх, вони не промовлять жодного слова.

– Свенґалі![5] – сказала вона, зробивши мені гримасу.

Не думаю, щоб я засміявся, якби хтось інший назвав мене так. Це було надто близько до істини. Ми пішли потиснути руку Роджерові, пілоту, й попрощатися з ним.

– Не лякайте левів, – порадив Роджер Саллі.

Не було сумніву, вона здобула ще одну перемогу. Він заліз у літак, а ми стояли в гурті людей і дивилися, як він помчав до кінця злітної смуги, а тоді піднявся в небо й полетів на південь.

– Чого ми чекаємо? – запитав Лорен.

– І справді чого? – погодився я.

Лорен сів за кермо лендровера, а я вмостився поруч із ним. Саллі сіла на задньому сидінні, а носії рушниць – на стільцях.

– З вами двома я почуваюся збіса безпечніше, – сказав я.

Дорога перетинала місцевість, зарослу чагарником, де-не-де стояли баобаби. Земля була суха, випалена сонцем. Лендровер здіймав білу хмару рухливої пилюки, й дві вантажівки їхали за нами на відстані, щоб вона осіла.

Іноді нам доводилося перетинати скелясті сухі ложа річок із крутими берегами, через певні відтинки часу ми проминали села з глинобитних хат, накритих очеретом або пальмовим листям, де обабіч дороги шикувалися ряди пузатих негритят, що махали нам руками й співали, так ніби бачили перед собою королівський кортеж. Саллі витратила всі свої пенні: вона кидала їх, із цікавістю спостерігала за бійками дітлахів і захоплено плескала в долоні. Коли вона кинула з вікна автомобіля наш ланч, я дістав із футляра гітару, щоб відвернути її увагу.

– Заспівай щось веселе, Бене, – звеліла мені Саллі.

– І непристойне, – додав Лорен, либонь, із наміром підколоти її або випробувати.

– Атож, – із готовністю погодилася Саллі. – Нехай твоя пісня буде веселою й соковитою.

І я заспівав сагу про дику, дику качку, а Саллі й Лорен підспівували мені в кінці кожного куплету.

Ми почувалися дітьми, що вирушили в похід, у перший день наших вакацій і подолали досить-таки довгу дорогу до улоговини. Сонце перетворилося на велику вогняну кулю, що палахкотіла між подертими клаптями хмар на обрії, коли ми добулися до краю улоговини. Лорен запаркував лендровер, і ми вибралися з машини, чекаючи на вантажівки і з мовчазним страхом дивилися на цю похмуру, блискучу, солону рівнину, що простягалася до обрію.

Коли під’їхали вантажівки, весь вантаж чорних людей висипався звідти до того, як вони зупинилися. Я порахував, що вже через сімнадцять із половиною хвилин намети були напнуті, польові ліжка розкладені, і ми троє сиділи на каменях навколо багаття й пили солодовий «Ґлен Ґрант» із запітнілих від криги келихів. Від кухарського вогнища долинали дражливі пахощі з мисливського казана, коли наш кухар розігрів його й укинув туди часнику та м’яти. Ларкін дав нам хорошу й веселу команду: після того як ми поїли, вони зібралися навколо власного багаття за п’ятдесят ярдів від нас і розвеселили ніч давніми мисливськими піснями.

Я сидів і наполовину дослухався до них, а наполовину до плутаної й палкої суперечки між Саллі й Лореном. Я міг би остерегти її, що він грає роль адвоката диявола, знову її підколюючи, але я втішався зіткненням двох сильних умів. Щоразу, коли суперечка погрожувала перетворитися на особисті образи або навіть на фізичне насильство, я втручався й повертав їх до безпечного протистояння.

Саллі рішуче захищала передмову моєї книжки «Офір», де передбачалося вторгнення в південно-центральну Африку фінікійських або карфагенських колонізаторів близько 200 року до нашої ери. Їхня колонія процвітала до близько 450 року нової ери, після чого несподівано зникла, не лишивши по собі сліду.

– Вони не мали відповідного обладнання для таких далеких мандрів, – заперечив Лорен. – Не кажучи вже про колонізацію.

– Почитайте в Геродота, містере Стервесант, що він розповідає про подорож навколо Африки за часів царювання фараона Нехо. Вона була організована фінікійськими моряками ще в шестисотому році до Різдва Христового чи десь приблизно тоді. Вони вирушили від Червоного моря й через три роки повернулися крізь стовпи Геракла.

– То була єдина подорож, – відзначив Лорен.

– Аж ніяк не єдина подорож, містере Стервесант. Ганно вийшов на вітрилах із Гібралтару й поплив на південь понад західним узбережжям Африки близько чотириста шістдесятого року до Різдва Христового, звідки він повернувся зі слоновою кісткою та золотом у кількості, достатній задовольнити апетити всіх купців, що шукали пригод.

Проте Лорен не погодився з її датами.

– Як ви можете називати дату в двісті років до Різдва Христового, коли найдавніше вуглецеве датування із часів заснування Зімбабве вказує на середину п’ятого сторіччя після Різдва Христового, а більшість є значно пізнішими?

– Нас цікавить не Зімбабве, а культура, що передувала йому, – відказала йому Саллі. – Зімбабве могло виникнути в кінці правління стародавніх завойовників і, либонь, було населене лише на короткий час, перед тим як вони зникли; ці події збігаються з вашим вуглецевим датуванням близько чотириста п’ятдесятого року після Різдва Христового. Крім того, вуглецеве датування стародавніх шахт у Шейлі та Інсвезве вказує на двісті п’ятдесятий і трьохсотий роки. – І вона закінчила з бездоганною жіночою логікою: – Хай там як, а датування методом аналізу вуглецю не відзначається великою точністю. Воно може помилятися на сотні років.

– У шахтах працювали банту, – оголосив Лорен. – А Кейтон-Томпсон – і, звичайно ж, зовсім недавно Самерс – стверджують…

Вона люто накинулася на Лорена:

– Невже банту, які ймовірно з’явилися в цій місцевості близько трьохсотого року до Різдва Христового, раптово набули блискучих талантів, які надали їм можливість знайти родовища металу із видимими вкрапленнями золота й міді там, де на поверхні ніхто ніколи не бачив жодного шматочка дорогоцінного металу? Невже вони зненацька розвинули в собі інженерні здібності, завдяки яким видобули на поверхню двісті п’ятдесят мільйонів тонн руди зі скельних родовищ на глибині? Пам’ятайте, вони ніколи не демонстрували цих здібностей раніше і чому вони раптом перестали користуватися ними протягом наступної тисячі років?

– Можливо, до цього причетні арабські торговці… – почав Лорен, але Саллі не дала йому договорити.

– Чому вони взялися за будівництво шахт, пішовши на такий ризик і такі затрати енергії? Золото не має цінності для банту, основа їхнього добробуту – худоба. Де вони навчилися використовувати камінь для будівництва? Банту ніколи не робили цього раніше. Але несподівано це мистецтво розвинулося в них до надзвичайної досконалості, а потім, замість набути ще більшої витонченості, воно занепало й померло.

З видимою нехіттю Лорен відступав перед її атаками, але він зробив останню спробу втримати свої позиції, коли вони обговорювали мою теорію про те, що напад колонізаторів відбувся із заходу, а не зі сходу. Лорен ознайомився з поглядами та аргументами усіх моїх наклепників та критиків і повторив їх тепер.

Загальноприйнята теорія проголошувала, що завойовники проникли в Африку з узбережжя Софали або від гирла річки Замбезі. Щодо мене, то я висунув теорію на підставі давніх текстів і власних напружених досліджень, що середземноморський народ покинув море через протоку зі стовпами Геракла й рушив на південь понад західним узбережжям Африки, певно, засновуючи торговельні станції на Золотому, Нігерійському узбережжях та узбережжі Слонової Кості, аж поки їхні південні дослідження привели їх до незаселених земель. Я уважно дослідив гирло давно пересохлої річки, річище якої сьогодні замулене або відвернуте від колишнього напрямку. Якщо замулилася й пересохла велика річка, то чи не сталося те саме з величезними озерами Макарікарі, Нґамі та іншими, вони також давно позникали, звужені й зневоджені поступовим висиханням земель Південної Африки. Завойовники увійшли в річку, можливо, в Кунене або в Оранжеву, пройшли по ній до самого витоку й звідти послали своїх металургів по всіх околицях на пошуки стародавніх шахт Маніки – і хто знає, чи не знайшли вони алмазів у гравії озер і річок, і немає сумніву, що вони полювали на величезні стада слонів, які блукали країною. То були достатні багатства, щоб виправдати будівництво міста, велику фортецю, оточену мурами, й торговельну станцію. Де могло бути їхнє місто? Безперечно, на межі їхніх мандрів, там, де в них закінчилася вода. На берегах найдальшого озера – можливо, Макарікарі? Або на озері, яке заходило за нинішні кордони великої соляної улоговини?

Саллі й Лорен сперечалися з дедалі більшим роздратуванням та різкістю. Саллі назвала його «неможливим чоловіком», а він її «мадам усезнайкою». Потім несподівано Лорен капітулював, і наступної хвилини ми всі троє весело базікали, передбачаючи відкриття загубленого міста Макарікарі.

– Озеро мало поширитися бодай на півсотні миль поза межі нинішньої улоговини, – припустив Лорен. – Лише сто років тому Берчел описує озеро Нґамі як внутрішнє море, а сьогодні це калюжа, яку ви можете перестрибнути, надто не напружуючись. Дуже ймовірно, що стародавнє озеро простягалося до підніжжя пагорбів, на яких лежать наші руїни. Ми маємо багато доказів того, що Південна Африка поступово висихає, досить, наприклад, прочитати, як Гарріс Конваліс описує ліси та річки, які більше не існують.

– Бене, – Саллі збуджено схопила мене за руку, – пам’ятаєш, як я звернула твою увагу на те, що місто має форму півмісяця? Це могла бути форма стародавньої гавані, а будинки міста, природно, стояли понад узбережжям.

– Господи, – прошепотів Лорен. – Я не можу дочекатися завтрашнього дня.

Було вже за північ, і пляшки з віскі спорожніли, коли Лорен і Саллі нарешті пішли до своїх наметів. Я знав, що не зможу заснути, й тому покинув табір, проминувши багаття, навколо якого лежали схожі на кокони, загорнуті в ковдри, тіла наших служників, і вийшов на поверхню улоговини. Світло зірок забарвлювало сіль у бридкий сірий колір, схожий на колір привидів, і вона хрустіла та потріскувала на кожен мій крок. Я йшов досить довго, зупинившись одного разу, і почув далеке гарчання лева, яке долинало від бушу. Коли я повернувся до табору, ліхтар ще горів у наметі Саллі, і її силует був збільшений на тлі білої парусини намету, величезний темний портрет моєї любові. Вона читала, сидячи зі схрещеними ногами на польовому ліжку, та, коли я подивився на неї, простягла руку й погасила ліхтар.

Я трохи зачекав, збираючи свою мужність, а тоді підійшов до її намету, й моє серце закалатало, як молоток, намагаючись вихопитися зі своєї спотвореної клітки.

– Сал?

– Чого тобі, Бене? – лагідно відповіла вона на мій шепіт.

– Можна мені увійти?

Вона завагалася, перш ніж відповісти.

– Гаразд, лише на хвилину.

Я увійшов до намету, й у сутінках її біла нічна сорочка мала блакитний колір. Я потягся до її обличчя й торкнувся рукою її щоки.

– Я прийшов сказати, що кохаю тебе, – лагідно мовив я й почув, як їй трохи перехопило дух у темряві.

Коли вона відповіла, її голос пролунав ніжно.

– Бен, – прошепотіла вона. – Мій любий, мій дорогий Бен.

– Я хотів би залишитися з тобою на ніч.

І мені здалося, що в її голосі пролунав жаль, коли вона відповіла:

– Ні, Бене. Це стало б відомо кожному. А мені не хочеться, щоб так було.

Ранок розпочався так само, як закінчився попередній день. У всіх був чудовий настрій, усі сміялися за сніданком. Весело базікаючи, слуги згорнули табір і поскладали всі речі у вантажівки – й о сьомій годині ранку ми покинули дорогу й поїхали понад краєм улоговини. Попереду лендровер, вантажівки їхали по наших слідах крізь чагарі та густу траву, через сухі рови, що, петляючи, збігали в улоговину.

Ми були в дорозі близько години, коли я побачив, як попереду між деревами промайнуло щось біле, й троє величних сернобиків вибігли на відкритий простір в улоговині й побігли один за одним, утікаючи від нас. Вони бігли важко, наче розгодовані поні, блідий багрянець їхніх тулубів та химерний малюнок їхніх чорно-білих масок виразно виокремлювалися на сірій поверхні улоговини.

Лорен натиснув на гальма лендровера, чітко вивіреними рухами професіонала старий носій зброї з племені матабеле тицьнув йому в руки великий «Маґнум Голланд-Голланд 375», й він побіг, низько пригинаючись за смужкою трави, що росла понад краєм улоговини.

– Він що, хоче їх убити? – запитала Саллі тонким дівочим голосом. Я кивнув головою, й вона провадила: – Але навіщо? Навіщо?

– Бо це одна з тих небагатьох речей, які він любить робити.

– Але вони такі гарні! – запротестувала вона.

– Так, – погодився я.

На дні улоговини, на відстані близько шестисот ярдів від лендровера, сернобики зупинилися. Вони стояли, обернувшись до нас боками, не відривали від нас пильних поглядів, піднявши голови, увінчані прегарними рогами.

– Що він робить? – запитала Саллі, показуючи на Лорена, який досі біг понад краєм улоговини.

– Він робить усе за правилами, – пояснив я. – Вважають порушенням стріляти в дичину, якщо ти перебуваєш ближче, аніж за п’ятсот метрів від автомобіля.

– Веселий спорт, – промурмотіла вона, кусаючи губу й переводячи погляд від Лорена до далекого сернобика.

Потім несподівано вона вистрибнула з лендровера й залізла на дах автомобіля. Стулила долоні біля рота й закричала:

– Тікайте, дурні кози! Тікайте, нехай вам грець!

Вона скинула капелюха й замахала ним над головою, стрибаючи вгору й униз на верхівці капота й завиваючи, наче дух, що віщує смерть. Сернобики в улоговині перелякано кинулися навтіки, дременувши від нас стадом по діагоналі. Я подивився на маленьку постать Лорена й побачив, як він присів, упершись ліктями в коліна, і нахилив голову над телескопічним прицілом. Рушниця смикнулася, і з дула вилетів струмінь диму, але минула секунда або дві, перш ніж до нас долетів не вельми гучний звук пострілу. Перший сернобик в улоговині тицьнувся носом у землю і впав, піднявши хмару білої пилюки. Лорен вистрілив знову, і друга тварина впала, смикаючи ногами. Останній сернобик побіг далі сам-один.

Позад мене старий носій зброї сказав, звертаючись до другого мовою синдебеле:

– Оце справжній чоловік!

Саллі спустилася з даху автомобіля й сиділа мовчки, поки я підганяв машину туди, де чекав Лорен. Він віддав зброю носієві рушниць, і, поки я передавав йому кермо, гострий запах спаленого пороху наповнив кабіну лендровера. Він подивився на Саллі.

– Дякую, – сказав він. – Я волію стріляти по дичині, коли вона біжить.

– Чому ви не вбили всіх трьох?

Тон її голосу пролунав спокійно, без ноток обурення.

– Ліцензія дозволяє мені застрелити лише двох.

– Господи, – сказала Саллі голосом, у якому тепер бриніли обурення й гнів, – як це збіса зворушливо. Не так часто ти тепер зустрічаєш справжнього джентльмена.

Лорен підвів машину туди, де лежали мертві тварини. Поки слуги білували та розбирали на м’ясо туші, Саллі залишалася на задньому сидінні, насунувши капелюха низько на лоб, а очима прикипівши до книжки.

Я стояв поруч із Лореном в яскравому сонячному світлі, яке підсилював блиск білої соляної поверхні, й дивився, як носії рушниць робили надрізи на шкірі й білували сернобиків з не меншою вправністю, аніж двійко хірургів із Гарлі-стрит.[6]

– Ти міг попередити мене, що ми матимемо ніжну дамочку в нашій експедиції, – докірливо сказав мені Лорен. – Либонь, я завжди жалкуватиму, що поступився тобі й дозволив їй приєднатися до нас. – Я нічого не відповів, і він провадив: – Я аж ніяк не проти відправити її назад у Мон на одній із цих вантажівок. – Ця пропозиція була такою нереальною, що я навіть не змінив виразу обличчя, й Лорен не став її розвивати далі. – Вона твій асистент. Тож постарайся тримати її під контролем, ти мене зрозумів?

Я відійшов геть, даючи йому час упокорити свій гнів, і дістав валізку з мапою, яка лежала на сидінні поруч із сидінням Саллі. Вона не підвела очей від книжки. Я обійшов навколо автомобіля й розклав велику аеронавігаційну мапу на даху лендровера, й через дві хвилини Лорен був зі мною поруч. Навігація – одне з його захоплень, і він дуже добре в ній тямить.

– Ми покинемо улоговину тут, – показав він на те місце, де сухе річище впадало у східний берег улоговини, – й далі орієнтуватимемося за компасом.

– Яку місцевість доведеться нам там долати, хотів би я знати.

– Піщаний вельд, найімовірніше. Мені ніколи не доводилося там бувати.

– Запитаймо у водіїв, – запропонував я.

– Непогана ідея.

Лорен підкликав обох шоферів до себе, не забув він і носіїв рушниць, які на цей час закінчили роботу, що вимагала високої майстерності, й доручили робити решту слугам, на що вони мали повне право.

– Ось куди ми хочемо добутися, – промовив Лорен, показавши місце на мапі. – До цих пагорбів. На мапі вони не позначені ніякою назвою, але вони тягнуться в тому самому напрямку, що й берег улоговини, ось так.

Двом водіям знадобився певний час, щоб роздивитися на мапі те, що їм показували, а тоді з обома відбулася несподівана й вельми помітна зміна. Вирази їхніх облич перетворилися на безвиразні маски нерозуміння.

– Яка місцевість лежить між улоговиною та пагорбами? – запитав Лорен.

Він не відчув, яка зміна в них відбулася. Водії обмінялися скрадливими поглядами.

– Отже? – запитав Лорен.

– Я не знаю, яка там місцевість. Я ніколи не чув про ті пагорби, – промурмотів Джозеф, старший із водіїв, а тоді став брехати далі: – Крім того, там дуже багато піску і є сухі річища, які неможливо перетнути.

– Там немає води, – погодився Девід, другий водій. – Я там ніколи не був. Я також ніколи не чув про ці пагорби.

– Що шукають білі люди? – запитав старий носій рушниць мовою сіндебеле.

Було очевидно, що мапа нічого йому не говорить.

– Вони хочуть добутися до Катуба Нґазі, – швидко пояснив йому водій.

Вони всі були переконані в тому, що ні Лорен, ні я не знаємо їхньої мови і що вони можуть вільно розмовляти в нашій присутності. Отже, я тоді вперше почув цю назву. Катуба Нґазі – Криваві Пагорби.

– Що ти їм сказав? – запитав носій рушниць.

– Що ми не знаємо того місця.

– Правильно, – погодився носій рушниць. – Скажи їм, що там немає слонів, що дикі звірі живуть на південь від улоговини.

Водій слухняно переказав нам ці відомості й був розчарований, коли на нас його повідомлення не справило ані найменшого враження.

– Ну що ж, – сказав їм Лорен надзвичайно люб’язним тоном. – Отже, сьогодні ви довідаєтеся дещо нове для себе. Ви вперше побачите ті пагорби. – Він згорнув мапу. – А тепер повантажте м’ясо і їдьмо далі.

За п’ять хвилин весь настрій експедиції змінився. Саллі й обслуга перебували у стані глибокої депресії. Більше не було ні усмішок, ні жартів, а лише похмурі обличчя, африканці збиралися по кілька людей і щось мурмотіли одне до одного. Темп роботи впав майже до нуля, і знадобилося півгодини, щоб повантажити м’ясо забитих сернобиків. Поки це відбувалося, я відвів Лорена вбік від машин на відстань чутності й швидко розповів йому про суть розмови, яка відбулася між нашими африканськими слугами.

– Криваві Пагорби! – Лорен був у захваті. – Це означає, що вони майже напевне знають про руїни – схоже, це місце перебуває під табу.

– Так, – погодився я. – Але тепер нам доведеться остерігатися саботажу. Подивися на них – вони можуть зірвати нашу експедицію. – Ми обернулися й стали дивитися на повільні, майже сомнамбулічні рухи нашої обслуги. – Я припускаю, нам доведеться добиратися до Кривавих Пагорбів довше, аніж дозволяє наш час.

Ми знову виїхали з улоговини, бо рухатися по ній було небезпечно, адже під поверхнею там могли бути піщані провалини, які засмоктали б машину, і ми поїхали далі по піщаному, але твердому ґрунті понад краєм улоговини. Ми перетнули ще один глибокий рів, спочатку знайшовши місце, де його береги були не такими крутими, та їхали хвилин двадцять, перш ніж помітили, що жодної з вантажівок за нами не видно. Зачекавши десять хвилин, протягом яких Лорен і я нетерпляче курили, ми повернули назад і дісталися до сухого річища, яке нещодавно перетнули.

Одна з вантажівок наполовину висіла над краєм рову, одне її переднє й одне заднє колесо не доторкалися до землі, але черево глибоко загрузло в пісок. Друга вантажівка стояла неподалік, і чотирнадцять дорослих чоловіків сиділи або стояли навколо неї в різних розслаблених позах, не роблячи найменшої спроби визволити застряглу машину.

– Джозефе, – покликав Лорен водія, – як це сталося?

Джозеф стенув плечима з байдужим виразом, але йому було важко приховати своє задоволення.

– Гаразд, джентльмени, може, все-таки витягнемо її, – запропонував Лорен тоном ядучої іронії.

Минуло ще півгодини, але, попри жіночі зусилля чотирнадцятьох дужих чоловіків і попри старанні зусилля Джозефа, який знову й знову брязкотів зчепленнями то вмикаючи, то зупиняючи двигун, вантажівка й далі висіла над краєм рову. Кінець кінцем усі вони повилазили з рову й подивилися на Лорена та на мене з цікавістю.

– Наша черга, Бене? – сказав Лорен, обертаючись до мене і стягуючи із себе польову куртку.

– Гаразд, – погодився я.

Я був у захваті, дивлячись, як дбає про себе Лорен. Його тіло здавалося міцним, як граніт, і не мало на собі бодай смужки жиру. Маючи зріст у шість футів два дюйми, він носив на собі масу м’язів, обриси яких чітко вирізнялися під шкірою.

Я не став знімати сорочку. Моє тіло, хоч і було не менш міцним, ніж тіло Лорена, але дивитися на мене було не так приємно.

– Спочатку передок, – запропонував Лорен.

Машину розвантажили, бензиновий резервуар був наповнений лише наполовину, і я прикинув, що передня частина вантажівки була завважки близько тонни. Я покрутив руками, поки обмірковував проблему, розслаблюючи свої захололі м’язи. Слуги здавалися спантеличеними, й один із них захихотів. Навіть Саллі відклала вбік свою книжку й вийшла з лендровера, шукаючи зручне місце для спостереження.

Лорен і я підійшли до передка машини, нахилилися над ним і ретельно прилаштували руки, трохи зігнувши ноги в колінах і наготувавшись випростати їх.

– Ти готовий, партнере?

– Готовий, Ло.

Я всміхнувся йому у відповідь, і ми стали підіймати автомобіль. Я почав повільно, спочатку задіявши лише м’язи рук, далі рівномірно розподіляючи напругу й дозволяючи їй переходити у плечі, стегна та живіт. Вантажівка була мертвою, нерухомою масою, і я під’єднав резерви, відчуваючи, як напруга переходить у біль і дихання обпалює мені горло.

– Ну ж бо! – прогарчав Лорен поруч мене, і я напружив останні сили, відхилившись назад і відчуваючи, як перед моїм зором спалахнули зірки й закрутилося вогняне колесо.

Передок машини помалу піднявся в наших руках, і я почув приголомшені вигуки та хрипкі зітхання глядачів.

Ми віднесли передок автомобіля від рову й поставили передні колеса на землю. Потім обійшли вантажівку ззаду й проробили те саме. Ми лунко зареготали, спочатку не зовсім упевнено, але потім на повну потужність. Лорен обняв мене за плече й повів назад до слуг, які вишикувалися поряд і дивилися на нас спантеличено й тривожно.

– Ви, – сказав їм Лорен, досі сміючись, – збіговисько старих бабів і кволих дівчат. Переклади їм це, Джозефе.

Я звернув увагу на те, що Джозеф переклав їм цю жартівливу характеристику з великою точністю.

– А щодо тебе, Джозефе, то ти йолоп.

Лорен легкою танцювальною ходою відійшов від мене, наблизився до Джозефа й відкритою долонею вдарив його в обличчя. Виляск від цього удару був на диво лункий, а удар такий сильний, що примусив Джозефа обкрутитися на повне коло, перш ніж він упав на землю. Він сидів, хитаючись, із кутика рота стікала цівка крові там, де зуби врізалися в його товсту нижню губу.

– Як бачите, я досі сміюся, – сказав Лорен, звертаючись до приголомшеної публіки. – Я навіть іще не розгнівався. Подумайте, що може статися з кожним, хто по-справжньому мене розгніває.

Вантаж швидко повернули на вантажівку, й ми поїхали далі.

– Що ж, – сказала Саллі, – тепер ми можемо розраховувати на повну співпрацю до кінця подорожі. Чому великий білий бвана не скористався бичем, щоб не бруднити руки?

– Розкажи їй, Бене.

Лорен не дивився ні на мене, ні на неї, поки я розповідав Саллі про кампанію умисного спротиву, яку слуги влаштували проти нас.

– Я переконаний, Лоренові було неприємно дати ляпас тому чоловікові. Але він завів вантажівку в канаву умисне. Нам лишилося тільки три з половиною дні, щоб дістатися до тих Кривавих Пагорбів, і ми не можемо дозволити, щоб нам улаштовували нові трюки.

Саллі негайно забула про своє співчуття Джозефу.

– Криваві Пагорби, – зловтішно повторила вона. – Господи, це розбуджує в уяві видіння принесених у жертву людей і…

– Імовірніше, назва пояснюється червоним кольором пагорбів, – припустив я.

– І це табу! – Вона пустила мої слова повз вуха. – Либонь, причина в руїнах. О Боже, я відчуваю це у своїй крові – храми, наповнені скарбами, реліквії та письмові пам’ятки великої цивілізації, гробниці, зброя…

– Ти бачиш, що ставлення моєї асистентки до нашого відкриття неупереджене, неромантичне й цілком наукове, – сказав я Лоренові, й він усміхнувся.

– Хоч таке ставлення мене й дратує, але в цю мить я почуваю те саме, що й вона, – зізнався Лорен.

– Схоже, ви трохи порозумнішали, чоловіче, – з дошкульною іронією сказала йому Саллі.

Була вже друга година дня, коли ми дісталися до того місця на східному краї улоговини, звідки ми мали їхати до пагорбів за компасом, й майже відразу стало очевидно, що сьогодні ми до них не доїдемо. Їхати було дуже важко, піщаний вельд обліплював колеса автомобілів і зменшував швидкість нашого просування вперед до повільної ходьби. З півдесятка разів колеса вантажівок глибоко загрузали в піску, й ми мусили витягувати їх чотириколісною трансмісією лендровера. Щоразу, коли це траплялося, водій і вся команда вибачалися довго й багатослівно.

Пісок поглинув усі сліди від недавніх дощів, але вони свідчили про себе новою зеленню, яка вкутувала колючі кущі та дерева акацій, а ще драматичніше в розсипах диких квітів, які вкривали все навкруги товстим килимом.

Їхнє насіння та бульби спали протягом трьох довгих років посухи, чекаючи, коли настане час щедрого проростання, й тепер яскраві барви вогню короля чаки весело палахкотіли між полями синіх маргариток. Зоряні лілеї, верес, золоті ґазанії і зо два десятки інших різновидів утворювали царську виставку й допомагали нам подолати розчарування нашої черепашачої подорожі.

На кожній примусовій зупинці я залишав прокляття та метушню на Лорена й відходив від автомобілів з фотоапаратом.

Захід сонця захопив нас, коли ми були ще за п’ятнадцять миль від пагорбів, і, коли я заліз на верхні віти акації з пласкою кроною, під якою ми розбили свій табір, я зміг побачити їхні низькі обриси на східному обрії. У скісних променях сонця вони мали помаранчево-червоний колір. Я сидів у розгалуженні головного стовбура й дивився на них, аж поки сонце зайшло, й пагорби злилися з чорним небом.

Дивний настрій опанував мене, коли я дивився на далекі пагорби. Містичне відчуття неминучої долі наповнило мене млявою меланхолією, я переживав тривогу й невпевненість.

Коли я спустився вниз, до табору, Лорен сидів сам-один біля вогню, дивлячись на полум’я і цмулячи віскі.

– Де Саллі? – запитав я.

– Пішла спати. У препоганому настрої. Ми засперечалися про криваві види спорту та побиття чорношкірих.

Лорен подивився на її намет, у якому досі горіло світло від ліхтаря. Від багаття слуг не долинало співу, коли Лорен і я їли засмажену печінку сернобиків та бекон, омиваючи страви теплим червоним капським вином. Попоївши, ми певний час сиділи мовчки й допивали вино.

– Стомився, – сказав нарешті Лорен і підвівся на ноги. – Піду зателефоную Ларкіну. Обіцяв телефонувати йому кожного другого вечора. До ранку, Бене.

Я дивився, як він підійшов до лендровера й увімкнув радіоприймач, що працював на двох хвилях. Я почув п’яний голос Ларкіна крізь гудіння й тріскотіння атмосферних перешкод. Протягом кількох хвилин я дослухався до звуків радіо, поки Лорен робив свій звіт. Потім також підвівся на ноги й пішов геть від табірного вогнища.

З тривогою в душі, досі перебуваючи під впливом свого непевного настрою, я помандрував у темряву. Кістки сернобиків привабили до табору табун гієн, й вони хихотіли та вищали, блукаючи між покритих шпичаками дерев. Тому я не став відходити далеко від табору, підійшов до намету Саллі й зупинився там на кілька хвилин, щоб натішитися її близькістю, потім попрямував до вогнища слуг. Мої ноги ступали нечутно по м’якому піску, і я почув, як говорить один зі старих носіїв рушниць, коли я наближався. Він заволодів увагою всіх інших, що сиділи навпочіпки навколо слабенького вогню. Його слова долетіли до мене виразно й розбудили мою пам’ять. Я відчув, як вони лунко скотилися по моєму хребту, як примарні пальці залоскотали мої руки та шию, а моє волосся стало сторч.

– Від цього зла треба навіки очистити землю та людські мізки.

Це були ті самі слова, які промовив Тимоті Маґеба, – ті самі слова, але сказані іншою мовою. Я зачаровано втупився в зморшкуваті, позначені віком риси старого матабеле. Либонь, він відчув мій пильний погляд, бо підняв очі й побачив мене в густій темряві.

Він знову заговорив, остерігаючи їх:

– Стережіться, тут Павук, – сказав він.

Вони прозвали мене Павуком за моє маленьке тіло й довгі кінцівки. Його слова звільнили їх від чарів, під якими вони перебували, вони засовали ногами й закашляли, дивлячись на мене. Я обернувся й пішов геть, але слова старого матабеле залишилися зі мною. Вони тривожили мене, підсилюючи мій неспокій.

Намет Саллі був тепер темний, як і намет Лорена. Я пішов до власної постелі й довго не міг заснути, дослухаючись до нічного виття гієн і міркуючи по те, що принесе нам завтрашній день. В одному не доводилося сумніватись: десь на середину дня ми знатимемо, чи риски на фотографії мають природне походження, чи утворені діяльністю людини, і з цією думкою я нарешті заснув.

Із переднього сидіння лендровера ми побачили пагорби о десятій годині наступного ранку. Вони з’явилися помаранчево-червоними за верхівками акацій, витягшись перед нами в лінію, найвищі в центрі обрію, обабіч менші.

Я сів за кермо замість Лорена, а він тим часом став уважно роздивлятися мапу й фотографію, спрямовуючи мене до найвищої точки пагорбів. Ми побачили групу велетенських канделябрів – дерева еуфорбія на тлі утвореного лінією пагорбів обрію – ці дерева також було добре видно на фотографії. Для Лорена вони слугували орієнтиром під час наближення.

Пагорби від двохсот до трьохсот футів заввишки мали відкриті, розмиті дощами й стесані негодою схили, що майже вертикально підіймалися до гребенів. Згодом я з’ясував, що вони утворені з затвердлого пісковику, густо зафарбованого мінеральними оксидами. Під скелями здіймався гайок високих дерев, і було очевидно, що там є підземна вода, яка підживлює цих велетнів. Їхнє покручене відкрите коріння звивалося біля підніжжя пагорбів, наче ошалілі пітони, і густе, темно-зелене листя було приємною оку відмінністю від сіро-зелених колючих чагарників та акацій. Попід самими скелями тяглася смуга десь у півмилі завширшки голого ґрунту, де лише зрідка пробивалися на поверхню низенькі чагарі та бліда ріденька трава.

Я вів лендровер крізь суху траву й чагарі, прямуючи до підніжжя скелястих пагорбів, у мовчанці, яка раптом стала неприємною і тяжкою. Ми повільно наближалися до червоних скель, які нависали дедалі вище, аж поки нам довелося задирати голови, щоб дивитися на них.

Нарешті Саллі порушила мовчанку, висловивши за всіх наше гірке розчарування:

– Ми мали б уже бути в середині високих мурів головного міста, якби вони існували.

Ми зупинилися біля підніжжя скель і скуто вибралися з машини, щоб розглянутися навкруги, розчаровані, намагаючись не зустрічатися одне з одним очима. Ніде не видно було жодного сліду міста, жодного обтесаного каменя, жодної купи накиданого ґрунту, ніде найменш помітних обрисів фортечних мурів або цитаделі. Перед нами був незайманий африканський буш і пагорб, неторканий і непозначений людиною.

– Ви певні, що це саме те місце, яке ми шукаємо? – запитала Саллі жалібним голосом, і ми їй не відповіли.

Під’їхали вантажівки й зупинилися біля нас. Слуги повиходили з них невеличкими групами і тепер дивилися вгору на скелі й розмовляли приглушеними голосами.

– Гаразд, – сказав Лорен. – Поки вони налаштують табір, ми обстежимо місцевість. Я піду понад скелями в один бік, ви – у другий, і неодмінно візьми із собою дробовик, Бене.

Ми пішли геть попід підніжжям скелястих пагорбів, кожен у свій бік, поміж високими, мовчазними деревами. Ми сполохали невеличку зграю мавпочок-верветок у високому гіллі, й ті кинулися із пронизливими криками навтіки по верхівках дерев. Їхні кумедні викрутаси не насмішили ані Саллі, ані мене. Вряди-годи ми зупинялися, щоб оглянути скелі, але в наших зусиллях було мало ентузіазму або надії. На відстані трьох чи чотирьох миль від табору ми вирішили перепочити – присіли на брилі пісковику, що скотилася зі скелястого пагорба.

– Мені хочеться плакати, – сказала Саллі. – Справді хочеться.

– Я знаю. Я почуваю себе так само.

– Але ж фотографія. Хай їй біс, але щось на ній таки було. Ти не думаєш, що йому просто заманулося пожартувати з нами?

– Ні, – я похитав головою. – Ло так не вчинив би. Він був у стані не меншого ентузіазму, ніж ми.

– Тоді що ти скажеш про фотографію?

– Я не знаю. Це, либонь, певний різновид оптичної ілюзії. Можливо, тінь від пагорба або від хмари.

– Але ж ті лінії! – запротестувала вона. – Вони симетричні й мають геометричну форму.

– Світло може витворяти дивні трюки, Сал, – сказав я. – Згадай, що цю фотографію знято о шостій годині вечора, майже на заході сонця. Низьке сонце, що відкидає тіні, – воно може подарувати тобі будь-який ефект.

– Думаю, мені ніколи не доводилося переживати більшого розчарування.

Вона справді мала такий вигляд, ніби ось-ось розплачеться, і я підійшов до неї й сором’язливо обняв її за плечі своєю довгою рукою.

– Пробач мені, – сказав я.

Вона скривила гримасу й підставила губи для поцілунку.

– Ой! – сказала вона нарешті. – Докторе Кейзин, ви любитель пофліртувати!

– Ти ще нічого не бачила.

– Я бачила забагато. – Вона лагідно відсторонилася. – Ходімо, Бене. Повернімося до табору, покиньмо ці пагорби. Можливо, там уже щось є.

Ми плентали, долаючи спеку. Нам і тут траплялися квіти, і я помітив бджіл, які діловито залазили між пелюстками, а їхні задні лапки були густо обліплені жовтим пилком. Ми натрапили на місце, де недавні дощі вирили неглибокий рів, хоч слідів вологи не залишилося. Я спустився на дно рову й обстежив сліди каменю та землі, які вийшли на поверхню. За три фути від поверхні камінці були заокруглені й відшліфовані водою.

– Схоже, твій здогад правильний, Сал, – сказав я. Підібравши кілька камінців, я знайшов двійчату мушлю молюска у шматку напівсформованого пісковику. – Це підтверджує принаймні частину нашої теорії. Колись тут було дно озера – поглянь.

Сал нетерпляче спустилася до мене.

– Що це?

– Різновид unionidae, африканська мідія з тих, що живуть у прісній воді.

– Мені хотілося б, щоб ти знайшов щось трохи цікавіше.

І вона впустила давню мушлю на пісок.

– І мені також, – погодився з нею я, вибираючись із рову.

Мене виправдовує лише те, що мій мозок був затуманений глибоким розчаруванням і недавнім фізичним збудженням, яке я пережив із Саллі. Зазвичай я не поводжуся так недбало з науковими зразками. І не пропускаю повз увагу аж чотири натяки, які я мав протягом години. Ми пішли звідти, навіть не обернувшись.

Табір був уже розбитий і надійно працював, коли приплентали Саллі і я, спітнілі й покриті пилюкою, і сіли обідати консервованою шинкою та віндхукським пивом.

– Щось довідалися? – запитав Лорен, і ми водночас похитали головами, підіймаючи кухлі з пивом.

– Тепле! – сказала Саллі з огидою, покуштувавши пиво.

– Кухар щойно увімкнув холодильник. Воно буде холодне надвечір.

Ми їли мовчки, аж поки Лорен заговорив:

– Я сконтактувався з Ларкіном по радіо, поки вас не було. Завтра він пришле сюди гелікоптер. Ми проведемо останній пошук згори. Це дозволить нам дійти остаточних висновків. Якщо нічого не виявимо, я полечу звідси геть. Мене чекають нагальні справи в Йоганнесбурзі, а в гелікоптері, боюся, є лише одне місце для пасажира. Вам двом доведеться повертатися звідси наземним шляхом.

Саме в цю мить прибула депутація на чолі з Джозефом і повідомила, що якийсь невідомий дурень залишив відкрученими крани в чотирьох резервуарах із водою. Нам залишилося тридцять п’ять галонів води на сімнадцятеро людей до кінця подорожі.

– Тому, – додав Джозеф із відчуттям очевидної полегкості, – нам доведеться завтра покинути це місце й повернутися до найближчого джерела, що на дорозі до Мона.

Пролунало кілька грізних зауважень щодо цього акту очевидного саботажу, але нікого з нас не опанував справжній гнів.

– Гаразд, Джозефе, – примирливо мовив Лорен. – Згортайте табір завтра вранці. Ми поїдемо звідси до ланчу.

Після цих слів стосунки між роботодавцями й обслугою відразу поліпшилися. Я навіть помітив кілька усмішок і почув тихий сміх від вогнища, на якому готували їжу.

– Не знаю, що ви двоє маєте намір робити сьогодні пополудні, – сказав Лорен, запаливши сигару, – але я натрапив на слід слона, поки робив свою маленьку розвідку сьогодні вранці. Я візьму з собою лендровер та носіїв рушниць. Не турбуйтеся, якщо я не приїду до вечора, можливо, цей слід заведе нас далеко.

Саллі швидко підняла погляд; протягом якоїсь миті я думав, що вона знову розпочне кампанію проти кривавого спорту, але натомість вона лише спохмурніла й повернулася до своєї шинки. Я простежив поглядом за лендровером, який поїхав понад підніжжям пагорбів, а тоді запропонував Саллі:

– Я хочу спробувати знайти стежку, яка веде до вершини, хочеш піти зі мною?

– Облиш мене, Бене, – відповіла вона. – Хочу зробити кілька малюнків сьогодні пополудні.

Намагаючись якомога ліпше приховати своє розчарування, я пішов понад підніжжям скелі й через півмилі знайшов слід дичини, який привів мене до закритої кущами заглибини, виритої дощем у червоній скелі.

Підійматися довелося круто, сонце припікало спину, і його промені відбивалися від скель мені в обличчя. Із розколин і заглибин на поверхні скелі ціле військо маленьких пухнастих гірських кроликів спостерігало за моїми зусиллями зі жвавою цікавістю. Мені знадобилося сорок хвилин, щоб дістатися до вершини, мої руки були подряпані колючими чагарями, що росли в канаві, а сорочка просякла потом.

Я знайшов гарний спостережний пункт на передньому краї скелі під широкою тінню велетенської евфорбії, і моєю першою турботою було з біноклем пошукати бодай якісь сліди руїн. Колючі чагарі біля підніжжя скелі піді мною були досить ріденькими й майже не мали трави, й мені вмить стало очевидно, що там немає найменшого сліду людських осель або обробітку землі. Я, власне, не мав жодних підстав сподіватися на щось краще, а проте розчарування відбилося нудотним болем у моїх нутрощах. Зрештою я облишив ці спроби і звернув бінокль на табір, який лежав далеко внизу. Один зі служників-банту рубав дрова для вогнища, й протягом якогось часу я розважався, дивлячись на замахи сокири, а потім слухаючи звук удару, який долітав до мене через кілька секунд. Я оглядав табір далі й помітив рожеву блузку Саллі на краю гайка. Вона, вочевидь, розпрощалася з надією зробити велике відкриття й, будучи розумною дівчиною, міркувала про те, яку розвагу може вона знайти в цій експедиції. Я дивився на неї довго, намагаючись вирішити, як мені вести далі свою кампанію. Я переспав із нею одну ніч, але я не був таким наївним, аби повірити в наявність палкої й невмирущої пристрасті з боку витонченої, глибоко інтелігентної й екстравагантно освіченої молодої міс. Звичайно, вона янгол, але я був збіса переконаний і не мав жодних підстав сумніватися, що моя Саллі раніше гралася в такі ігри і з іншими чоловіками, перш ніж доктор Бен, відомий мрійник, спіткнувся біля її ліжка. Існувала надзвичайно висока ймовірність того, що її штовхнула в мої обійми радше повага до мого розуму, а не до мого тіла, а можливо, жалість і певна спотворена цікавість. Проте я не мав підстав сумніватись у тому, що цей досвід не викликав у неї відрази, і мені залишається впливати на неї, щоб вона змінила повагу й жалість на щось трохи глибше й постійніше.

Добре й спокійне почуття миру напливло на мене, поки я сидів там на вершині пагорбів, нахилившись над урвищем; потроху я усвідомив, що вся ця подорож була корисною, і я відкрив у собі бажання залишитися надовше на цих загадкових Кривавих Пагорбах із їхньою таємничою й мовчазною красою. Як було б добре, якби ми із Саллі протягом якогось часу жили в цій пустелі, де я навчив би її кохати мене.

Якийсь рух, помічений куточком ока, примусив мене повільно обернути голову, і я побачив за шість футів від того місця, де сидів, як пташка-нектарниця висмоктувала нектар із квітки дикого алое, її металево-зелена голівка миготіла, коли вона занурювала свій довгий і кривий дзьобик у вогненно-червоні квіти. Я спостерігав за нею з глибокою втіхою й, коли вона полетіла геть на своїх швидких тремтячих крильцях, пережив таке відчуття, ніби щось утратив. Це відчуття ставало дедалі сильнішим, мене охопив стан тривоги; до мене має надійти якесь повідомлення, але воно заблоковане. Я дозволив своєму мозкові розслабитися, й мене опанувало відчуття, що загадкове послання перебуває десь на межі моєї свідомості. Ще секунда, і воно мені надійде.

Але в цю мить десь у гарячій тиші полудня пролунав далекий подвійний постріл із важкої рушниці й привабив мою увагу. Я випростався й дослухався ще протягом тридцятьох секунд – потім постріл пролунав знову й знову. Лорен знайшов свого слона.

Я зловив Саллі в окуляри свого бінокля. Вона почула постріли й відступила від мольберта, дивлячись у буш. Я підхопився на ноги, тривожний настрій знову опанував мене, і я став спускатися стежкою зі скелі. Не міг позбутися того дивного відчуття, воно щораз посилювалося. Тут щось є, думав я, щось дивне й непоясненне.

– Ви і я щасливі, мій друже, – сказав мені одного разу Тимоті Маґеба. – Ми позначені духами й наділені очима, які можуть дивитися назад, і вухами, що вловлюють звуки тиші.

У затіненому рові було прохолодно, але моя сорочка досі була мокра від поту. Я відчував, як моя шкіра стає гусячою, але не від холоду. Я поспішав, бо хотів якомога швидше дістатися до табору й до Саллі.

Того вечора ми повечеряли смаженим серцем слона, тоненько порізаним і змащеним гострим перцевим соусом, із картоплею в лушпинні. Пиво було крижаним, як і пообіцяв Лорен, і він перебував у чудовому гуморі. Добре денне полювання надолужило йому за всі інші розчарування. У світлі ліхтаря біля вогнища лежали довгі, загнуті жовті слонові ікла.

Коли Лорен хоче бути чарівним, ніхто не спроможний чинити йому опір. Хоча Саллі спочатку й намагалася зберегти невдоволення, вона незабаром піддалася його харизмі й сміялася разом із нами, коли Лорен проголосив свій тост:

– Вип’ємо за місто, яке ніколи не існувало, і за скарби, яких ми не знайшли.

Я ліг спати трохи п’яний, і мені снилися дивні сни – але прокинувся вранці з ясною головою і з туманним відчуттям збудження, яке підказувало мені, що сьогодні має статися щось дуже цікаве.

Гелікоптер прилетів із півдня за годину до полудня, приваблений димом над вогнищем, де горіли просякнуті бензином і мастилом брудні ганчірки. На своєму сріблястому блискучому гвинті він шумно знижувався в напрямку табору, піднявши вихор пилюки та всілякого сміття.

Лорен відбув коротку нараду з темноволосим молодим пілотом, потім заліз на сидіння поруч із ним, і незграбний літальний апарат знову злетів у повітря й розпочав серію польотів над пагорбами, з кожним разом підіймаючись дедалі вище, аж поки перетворився на дрібненьку комаху, на чорну цятку в гарячому чорному небі. Ці маневри настільки очевидно свідчили про їхню повну невдачу, що Саллі і я незабаром утратили до них інтерес, і я пішов, щоб сісти в затінку обіднього тенту.

– Ну що ж, – сказала Саллі, – це, либонь, і кінець.

Я їй не відповів, а пішов до холодильника й приніс кожному по бляшанці віндхукського пива. Уперше за багато днів уславлений мозок Кейзина запрацював на повних обертах. Якщо тридцять галонів води поділити між двома особами, то кожне матиме по галону щодня протягом двох тижнів. Вода? Десь у самому закутку свого розуму я думав не лише про споживання води, а й щось інше про неї. Саллі й вода.

Гелікоптер знову приземлився поблизу табору, й Лорен та пілот підійшли до тенту. Лорен похитав головою.

– Ніякого результату. Анічогісінько. Ми трохи підобідаємо й полетимо, куди мені треба. Ти краще обміркуєш усе це, коли повернешся додому.

Я ствердно кивнув головою, не розповідаючи про свої плани, щоб не спричиняти суперечок.

– Отже, пробач мені, Бене. Я нічого не розумію. – Лорен збудував собі сандвіч із хліба та холодного філе смаженого сернобика, помастивши його гірчицею. – Хай там як, а це не останнє розчарування, яке ще спіткає нас у житті.

Через двадцять хвилин найістотніші речі Лорена були повантажені в гелікоптер, і, поки пілот запускав двигун, ми сказали один одному слова прощання.

– Зустрінемося у прекрасному Йоганнесбурзі. Збережи мої ікла.

– Щасливої подорожі, Ло.

– Ми завжди разом, партнере?

– Завжди разом, Ло.

І він пірнув під гвинт, який уже розкручувався, й умостився на місці пасажира в гелікоптері. Гвинтокрил піднявся в повітря, як джміль, і, гуркочучи, полетів геть над верхівками дерев. Джміль? Бджола! Бджола! Господи, ось що не давало мені спокою.

Бджоли, пташки й мавпи!

Я схопив Саллі за руку, моє збудження здивувало її.

– Саллі, ми залишаємося.

– Що ти сказав?

Вона витріщилася на мене.

– Тут є речі, на які ми не звернули уваги.

– Наприклад?

– Пташки й бджоли, – відповів їй я.

– Ти старий базікало, – відповіла вона.

Ми розділили воду на посудини у п’ятнадцять і двадцять галонів. Тобто слуги матимуть трохи більш як по півгалона на добу на кожен із двох днів, протягом яких вони зможуть безпечно вибратися звідси. Саллі й мені дістанеться по галону на день на десять днів. Я залишив собі лендровер, переконавшись, що баки з пальним повні і ще є двадцять п’ять галонів у запасних каністрах. Залишив я і радіо, один намет, постіль; набір інструментів: лопату, сокиру, кирку, мотузку, а також газові ліхтарі й запасні циліндри, смолоскипи й запасні батарейки, консерви, дробовик Лорена й з півдесятка пакетів із набоями, не рахуючи речей, що належали особисто Саллі й мені. Решту обладнання повантажили на дві вантажівки, і, коли всі слуги посідали в машини, я відвів старого носія рушниць із племені матабеле вбік.

– Мій старий і шановний батьку, – звернувся я до нього мовою синдебеле. – Я чув, як ти говорив про велику таємницю, що живе десь тут. Я прошу тебе тепер як син і друг розповісти мені, про яку таємницю йдеться.

Носію рушниць знадобилося кілька секунд, щоб оговтатися від подиву. Тоді я повторив йому те речення, яке сказав мені колись Тимоті Маґеба. Воно було секретним кодом, сигналом упізнавання, застосовуваним на найвищому рівні серед утаємничених. Старий хапнув ротом повітря. Він тепер не міг ані ставити мені якісь запитання, ані не відповісти на моє прохання.

– Сину мій, – заговорив він лагідним голосом. – Якщо тобі відомі ці слова, то ти повинен знати й легенду. Тоді, коли скелі були м’якими, а повітря туманним – так африканці говорять про найстародавніші часи – у цьому місці панували мерзота й зло, але наші предки їх знищили. Вони затаврували ці пагорби прокляттям смерті й наказали, щоб зло було викорінене з землі та з людських мізків навічно.

І знову я почув ті фатальні слова, повторені дослівно.

– Це вся легенда? – запитав я. – Більш немає нічого?

– Більш немає нічого, – відповів мені старий, і я знав, що він каже правду.

Ми повернулися до вантажівок, які чекали на нас, і я заговорив до Джозефа мовою шанґаан:

– Їдь із миром, мій друже. Будь уважним за кермом і дбай про тих, хто з тобою їде, бо вони для мене неоціненні.

Джозеф роззявив рота від подиву, від несподіванки, неспроможний зібрати докупи свої думки. Я обернувся до слуг і перейшов на сечуана:

– Павук вітає вас і бажає вам миру.

Їх опанував жах, коли я згадав своє прізвисько, та коли вони від’їхали, то оговталися від шоку й весело сміялися з мого жарту.

Вантажівки зникли за колючими деревами, і гуркіт їхніх двигунів розчинився у вічній тиші глибокого бушу.

– Ти знаєш, – замислено промурмотіла Саллі, – думаю, я опинилася в пастці. Я перебуваю за двісті миль від бодай якоїсь цивілізації разом із чоловіком, чия мораль щонайменше сумнівна. – І вона захихотіла. – Чи ж не чудово? – запитала вона.

Я знайшов таке місце на вершині скелі, де я міг перехилитися через край, тримаючись за гілля великого молодого дерева – павіанової яблуні. Звідти був чудовий вид на скелясті схили пагорбів по обидва боки, а також на відкриту рівнину внизу. Саллі стояла біля мовчазного гаю, і я міг виразно її бачити.

Сонце падало на неї під правим кутом, хоч мені воно світило прямо у вічі. Воно було над обрієм лише на десять або п’ятнадцять градусів, і його золоті промені забарвлювали новими м’якими кольорами скелі й листя.

– Гей-гей! – слабко долетів до мене вигук Саллі, й вона підняла обидві руки до неба.

Це був сигнал, який ми опрацювали разом і який мав означати: «Повертайся до мене!»

– Гаразд, – пробурмотів я.

Либонь, вона їх вистежила. Я ретельно їй пояснив, як затуляти очі від скісних променів сонця і спостерігати за польотом крихітних золотих світляних плям, схожих на політ стріли. Це був давній трюк, яким користувалися мисливці на бджіл і якого мене навчили бушмени.

Я відірвався від скелі й подерся крізь колючки та густі чагарі, що росли на гребені скелястих пагорбів. Я здогадався, звідки почати пошук, бо були величезними шанси знайти вулик на цій високій червоній скельній стіні з багатьма вирвами й розколинами. Хвилин за п’ятнадцять Саллі погукала мене і махала руками.

– Онде він. Прямо під тобою.

Я знову перехилився через край і тепер перехопив поглядом швидкий, освітлений сонцем політ бджіл, які поверталися до вулика, розташованого на скелі нижче від мене.

Вихилившись далеко вперед, я зміг визначити вхід до вулика: то була довга діагональна розколина, краї якої були знебарвлені старим воском. Це мав бути велетенський вулик, судячи з того, як багато робітниць поверталися в нього і як багато воску наліпено зовні навколо входу. У такому недоступному місці він, певно, залишався непотривоженим ані людиною, ані звіром сотні років. Велика рідкість для цієї землі, де мед цінується так високо.

Я прив’язав білу хусточку на гілочці, що нависала над входом до вулика, щоб позначити його місце, й у дедалі густішій темряві спустився вниз, на рівнину, до Саллі. Вона була надзвичайно збуджена нашим маленьким успіхом, і за вечерею ми обговорили, до чого він може нас привести.

– Ти й справді надзвичайно розумний, докторе Бен.

– Навпаки, я повільний, як Судний день. Я мусив помітити ці очевидні знаки ще два дні тому, але зрештою я таки спіткнувся на них, – сказав я самовдоволено. – Тут повно птахів, тварин і бджіл, усі вони не можуть існувати без чималого запасу поверхневої води. Вважають, що постійної води тут немає на відстані двохсот миль, – таке припущення, безперечно, хибне.

– А чи знайдемо ми джерело, ось що мене цікавить?

Вона знову була сповнена ентузіазму, очі в неї блищали.

– Не знаю, та, коли ми його знайдемо, я обіцяю показати тобі щось цікаве.

Коли вночі я увійшов до намету в піжамі, скромно перевдягнувшись зовні, вона вже лежала у своєму ліжку, натягнувши ковдру до підборіддя. Я вагався, стоячи між двома розкладними ліжками, аж поки вона з лукавою усмішкою пожаліла мене й підняла ковдру жестом запрошення.

– Іди до мамулі, – сказала вона.

Загорнувшись у шкіряну куртку, я прилаштувався на краю скелі над вуликом і в прохолодній темряві перед світанком чекав, коли зійде сонце. Я знову почувався щасливим чоловіком, деякі з моїх сумнівів розвіялися протягом ночі.

Унизу на темній рівнині я побачив спалах світла. Саллі була вже на своєму місці біля гаю, либонь, самотня й трохи налякана африканською темрявою, нічними шерехами й криками звірів. Я засвітив ліхтар і спрямував пучок світла вниз на неї, аби заспокоїти її. Світанок швидко наближався.

Спочатку з’явилися темно-рожеві й рожеві відтінки, туманно-фіолетові й багряні кольори. Потім над обрієм викотилося сонце й полетіти бджоли. Я спостерігав за ними протягом двадцятьох хвилин, щоб визначити напрямки й мету їхніх польотів. Робочі бджоли віялом розліталися над рівниною. То були, безперечно, збирачі пилку. Я дійшов такого висновку, вихиляючись над урвищем і спостерігаючи, як вони повертаються. У бінокль я бачив жовтий пилок, що приліпився до їхніх задніх лапок, коли вони шикувалися на виступі скелі над своєю розщелиною.

Отак спостерігаючи за бджолами, я відкрив ще один напрямок їхніх польотів, якого спершу, либонь, не помітив. Постійний потік робочих бджіл падав майже вертикально вниз на темне гілля мовчазного гаю піді мною – і, коли вони поверталися, пилку на їхніх лапках не було. Отже, це носії води! Я махнув Саллі рукою, показуючи їй на підніжжя пагорба; цього ранку ми з нею помінялися ролями, бо кут і нахил сонячних променів був такий, що їй було значно зручніше спостерігати за бджолами. Через якусь хвилину вона подала мені знак, повідомляючи, що бачить тих бджіл, на яких я показав, і я знову спустився на рівнину, що було нелегкою справою.

Вона мала вказати мені, де саме ті бджоли, що летять униз понад урвищем, проникають у гай, але навіть тоді тінь, яку відкидав стрімчак, допомагала їм зникнути, перш ніж ми могли встановити, куди саме вони летять. Ми спостерігали за ними протягом тридцятьох хвилин, потім покинули цю справу й пішли в гущавину дерев шукати навмання.

Коли настав полудень, я міг заприсягнутися, що ані в гаю, ані в його околицях не було найменшого сліду поверхневої води. Саллі і я прихилилися поруч спинами до стовбура одного з дерев мгоба-гоба, дерева дикої японської мушмули, які, як розповідає легенда, стародавні прибульці завезли сюди зі своєї батьківщини, й ми подивилися одне на одного з виразом розпачу.

– Ще одна невдача!

Її чоло та скроні вкрилися дрібними крапельками поту, а пасмо темного волосся прилипло до шкіри. Я обережно відсунув його пальцем назад і закинув їй за вухо.

– Водойма десь тут. Ми її знайдемо, – сказав я з переконаністю в голосі, якої не відчував. – Вона повинна бути тут. Де ж їй ще бути?

Вона вже хотіла відповісти мені, але я притиснув пальці до її губів, щоб вона не заговорила. Я помітив якийсь рух за крайніми деревами. Ми побачили зграю мавпочок, які вчвал перетнули відкриту місцевість із задертими хвостами. Коли вони добігли до гаю, то з комічною полегкістю збігли нагору по стовбуру найближчого дерева. Звідти їхні чорні мордочки стривожено дивилися вниз крізь густе зелене гілля, але вони не помітили нас, поки ми спокійно сиділи під деревом японської мушмули.

Мавпи впевнено пострибали по верхівках дерев до стрімчака, великі самці вели за собою матерів із дітьми, що висіли під їхніми животам, а зграя підлітків стрибала за ними.

Вони досягли верхніх гілок велетенської дикої смоковниці, однієї з тих, чиє коріння й стовбур заглиблювалися у вертикальну стіну червоної скелі, а зелене гілля розпростерлося на півсотні футів над землею – і там вони зникли.

То було дивовижне явище, шістдесят мавп зібралися на дереві й раптом швидко зникли, аж поки в гіллі не лишилося анічогісінько зайвого. Жодної мавпи не залишилося на дереві.

– Куди вони поділися? – прошепотіла Саллі. – Побігли на вершину пагорба?

– Ні, я так не думаю. – Я обернувся до неї й радісно усміхнувся. – Думаю, ми знайшли те, що шукали, Сал. Думаю, це воно і є, але ліпше зачекаймо, коли мавпи повернуться.

Через двадцять хвилин мавпи несподівано знов з’явилися в гіллі дикої смоковниці. Зграя неквапно подалася геть понад схилом пагорба, й ми зачекали, поки вони зникнуть із поля зору, а тоді вирушили на пошуки.

Покручені й товсті корені дикої смоковниці утворювали нерівні сходинки, що вели до тієї точки, де стовбур вистромлявся зі скелі. Ми подерлися вгору й роздивилися стовбур, кружляючи навколо нього, вдивляючись у гілля високо над нами. Стовбур був велетенський, усі тридцять футів по колу, деформований і сплюснений своїм контактом із нерівною стіною червоної скелі. І навіть тепер ми могли не помітити те, що шукали, якби не гладенька відполірована стежка, що вела прямо у скелю, – стежка, протоптана за тисячі років ногами, лапами та ратицями. Стежка протискалася між товстим жовтим стовбуром старої смоковниці і скелястою стіною. Так само як ото часто печера ховається за водоспадом, тобто за водою, що падає згори, так і наша дика смоковниця затуляла вхід.

Саллі і я заглянули в темний отвір за стовбуром, а тоді подивились одне на одного. Її очі яскраво світилися, а щоки забарвилися в темно-рожевий колір.

– Ось тут, – прошепотіла вона, і я кивнув головою, неспроможний говорити.

– Ходімо!

Вона взяла мене за руку, й ми увійшли до печери.

Отвір був довгою вертикальною розколиною у скелі, й досить видиме світло проникало згори. Поглянувши вгору, я побачив, що скеляста стіна там добре відполірована лапами мавп, які проникали в печеру звідти.

Ми пішли в глибину проходу між двома стінами, що височіли на двадцять футів обабіч нас, утворюючи трикутний дах. Відразу стало очевидно, що ми були не перші люди, які сюди заходили. Гладенькі червоні стіни були покриті безліччю чудових бушменських наскельних малюнків. Найгарніших і найкраще збережених із усіх тих, які мені доводилося бачити.

– Бене! О, Бене! Ти тільки подивися на них! – Мистецтво бушменів – одна зі спеціальностей Саллі. – Це ж дім, наповнений скарбами. О, який же ти чудовий і розумний чоловік!

Її очі сяяли в темряві, як два ліхтарі.

– Ходімо! – смикнув я її за руку. – Ми матимемо досить часу, щоб роздивитися ці малюнки.

Ми повільно йшли вузьким проходом, який далі повільно спускався вниз ще сотню футів. Дах над нами ставав дедалі вищим, аж поки зник у горішній темряві. Ми чули, як пищать кажани в темних заглибинах у проході.

– Угорі з’явилося світло, – сказав я, і ми увійшли у відкриту залу десь у триста футів завширшки з прямовисними стінами, що підіймалися на двісті футів заввишки. Вони були схожі на внутрішні стіни конуса й звужувалися далеко вгорі до невеличкого отвору, крізь який виднілося безхмарне голубе небо.

Я відразу визначив, що це втручання вапняку в червоний пісковик. Тут утворилася типова карстова вирва, дуже схожа на Сонний басейн у Синої, в Родезії.[7] А в підлозі печери – заглибина, заповнена водою. Вода була кришталево чиста, вочевидь, дуже глибока, як свідчив її зеленавий колір, десь футів півтораста в діаметрі, з гладенькою й нерухомою поверхнею.

Саллі і я стояли й дивилися на неї. Краса цієї великої печери паралізувала нас. Крізь невеличкий отвір на двісті футів над нашими головами сонячні промені струменіли, мов світло прожектора, натикаючись на стіни вапняку, який мерехтів і освітлював усю печеру моторошним віддзеркаленим сяйвом. З опуклого даху й зі стін звисали утворення, схожі на великі крила метеликів і сліпучо-білі сталактити.

Стіни головної зали до висоти п’ятнадцятьох футів і навіть вище теж були прикрашені чудовими малюнками бушменського мистецтва. Подекуди вода, яка просочувалася зі скельної поверхні, розмила витончено намальовані постаті та композиції, але здебільшого вони добре збереглися. Я прикинув, що для Саллі й для мене потрібно бодай два роки часу, щоб попрацювати в цьому дивовижному місці.

Вона повільно вивільнила свою руку з моєї й наблизилася до краю смарагдового басейну. Я залишився стояти там, де був, на вході до тунелю, спостерігаючи із захопленою увагою, як вона зупинилася на березі басейну й нахилилася, щоб зазирнути у глибінь нерухомої води.

Потім вона випросталася й повільно, умисне чіткими рухами почала роздягатися, скидаючи із себе одежину за одежиною. Вона стояла гола на березі басейну, і її шкіра була бліда й прозора, як поверхня вапнякових скель. Її тіло, хоч і кремезне, й міцне, мало чіткі обриси й форми, що нагадали мені витвори китайського різьблення на слоновій кості.

Вона стояла на краю басейну, наче жриця стародавньої поганської релігії, піднявши руки. Я спізнав дивне атавістичне хвилювання, ніби переді мною відбувався якийсь стародавній, давно забутий ритуал. Я виявив у собі якесь глибоке відчуття, що його мені хотілося викрикнути, – чи то благословення, чи то заклинання.

Вона пірнула у воду – то був довгий граційний вигин білого тіла й потік темного волосся. Вона впала на воду й відразу глибоко пірнула. Чіткі обриси її елегантного тіла було добре видно крізь кришталево-прозору воду, потім вона повільно піднялася з глибини й випірнула на поверхню. Її довге темне волосся прилипло до тіла, вона відкинула його за плечі, потім підняла свою елегантно виточену руку і помахала мені.

Мені хотілося скрикнути з полегкістю. Я усвідомив тоді, що не сподівався, що вона випірне на поверхню з тих таємничих зелених глибин. Я спустився на берег басейну, щоб допомогти їй вийти з води.

Ми повільно пройшли попід стінами печери й тунелю, налякані великою кількістю малюнків та гравюр. Мокре волосся Саллі звисало з пліч, а на її обличчі застиг вираз подиву.

– Перед нами результати праці, що тривала не менш, аніж дві тисячі років, Бене. Либонь, маленькі жовтошкірі люди вважали це місце священним.

Ми ще не обійшли й половину печери, як світло згасло, й у тунелі стало прохолодно й моторошно, коли ми почали вибиратися назовні. Лише тоді я пригадав, що ми в той день нічого не їли.

Поки Саллі розігрівала рагу з дрібно посіченої яловичини та цибулі, я сконтактувався з Пітером Ларкіном і з полегкістю почув, що наші вантажівки без лихих пригод повернулися до Мона. Наприкінці зв’язку я попросив Ларкіна, щоб він передав послання Лорену.

– Перекажіть йому, що ми знайшли дуже цікаві наскельні малюнки й залишатимемося тут протягом невизначеного часу.

– А як у вас справи з питною водою? – прогавкав Ларкін голосом, спотвореним атмосферними перешкодами та шотландським віскі.

– Добре. Нам пощастило знайти тут достатні запаси питної води.

– Ви знайшли питну воду? – прогарчав Ларкін. – Там нема ніякої води!

– Її трохи набралося в скельній заглибині після останнього дощу.

– Он як, розумію. Тоді гаразд. Перебувайте на контакті. Кінець зв’язку.

– Дякую, Пітере. Кінець зв’язку.

– А ти добрий брехун, – сказала Саллі з усмішкою, коли я вимкнув рацію.

– Заради доброго діла, – погодився я, і ми почали готувати ліхтарі, фотоапарати та все потрібне для малювання на наступний день.

Старий самець слона був смертельно поранений. Кров, слизька й блискуча, виливалася з ран у горлі й плечі, й держаки півсотні стріл стриміли з масивного тулуба. Він стояв, вигнувши спину в агонії, а навколо нього кишіло безліч маленьких і хоробрих жовтошкірих мисливців із напнутими луками й випущеними в повітря стрілами. Понад десяток із них лежали понад стежкою переслідування, їхні тендітні тіла розчавлені й потрощені велетенськими круглими ногами та прохромлені нещадними гострими бивнями зі слонової кістки – але інші мисливці були сповнені рішучості завершити полювання.

Стародавній митець заповнив свою картину, намальовану на червоній скелі, таким рухом і такою драмою, що я відчув себе свідком того великого полювання. Проте світло миготіло, й мені довелося вибрати плівку F.11 з експозицією в одну десяту частку секунди.

Неохоче я вирішив скористатися спалахом. Я намагаюся, по можливості, не застосовувати його, бо він спотворює кольори й дає фальшиві світлові плями. Я установлював триногу і фотокамеру, коли мене раптом гукнула Саллі.

– Бене! Будь ласка, ходи сюди!

Відлуння та спотворення звуку у високій печері не змогли приховати наполегливість її оклику й збудження в голосі, і я швидко підійшов до неї.

Вона перебувала в головній печері за смарагдовим басейном, де в задній стіні була видовбана невелика заглибина. Там було темно, світло від ліхтаря Саллі швидко ковзало по гладенькій поверхні скелі.

– Що ти там побачила, Сал? – запитав я, підійшовши, й став поруч неї.

– Подивись-но.

Вона пересунула промінь від ліхтаря вниз, і я побачив малюнок великої людської постаті.

– Святий Боже! – вигукнув я, хапнувши ротом повітря. – Біла леді Брандберга.[8] Це точнісінько вона.

Саллі кілька разів провела пучком світла від ліхтаря по зображеній постаті, аж поки світло зупинилося на хвалькуватій випнутості між стегнами.

– Ця леді має чим похвалитися, – промурмотіла вона. – Думаю, ти розумієш, про що я кажу.

Постать на малюнку мала шість футів заввишки, вдягнена в жовтий обладунок, у шоломі з високим вигнутим гребенем. На лівому плечі воїна висів округлий щит, де навколо опуклості в центрі були розташовані колом орнаментальні жовті розетки. У другій руці він тримав лук і пучок стріл, а з пояса в нього звисали меч і бойова сокира. Його гомілки захищалися поножами з того самого жовтого металу, а ноги були взуті в легкі відкриті сандалі.

Шкіра його обличчя була намальована смертельно білою, на груди опускалася яскраво-руда борода. Явно перебільшені статеві органи були стилізованою вказівкою на його високий панівний статус. У такому зображенні не було нічого безсоромного, воно лише надавало зображеній постаті виразу чоловічої гордості й зарозумілості.

– Білий чоловік, – прошепотів я. – Металевий обладунок і круглий щит, лук і бойова сокира. Це міг бути…

– Фінікійський цар, – закінчила Саллі за мене.

– Але фінікійський тип, імовірно, був би чорноволосий і з гачкуватим носом. Цей чоловік мав би незвичайну зовнішність серед стародавніх людей, м’яко кажучи. Можливо, нащадок народів Північного Середземномор’я. Який вік цієї картини, Сал?

– Я ще не можу визначити напевне, але дві тисячі років приблизно буде. Малюнки на цій стіні найстародавніші в печері.

– Поглянь-но, Сал, – сказав я схвильовано.

За центральною постаттю видніла ціла армія дрібніших постатей, які супроводжували царя. Намальовані не з такою ретельністю, але їхні мечі та шоломи не можна було не впізнати.

– А поглянь-но сюди, – Саллі спрямувала пучок світла від ліхтарика на ряд постатей у білих одежах, що стояли біля ніг царя. Маленькі постаті, не більш як дев’ять дюймів заввишки.

– Схоже на жерців… Але Бене! Подивися-но, подивись!

Вона поводила пучком світла по скельному тлу картин, і одразу я не зрозумів, що саме вона там побачила. Аж раптом моє серце підстрибнуло. Схожий на величезний фриз, місцями стертий вологою, закритий мохом та лишайниками або затьмарений міріадами постатей людей і тварин, намальованих поверх нього, усе ж досі зберіг свою велич і силу намальований тут раніше кам’яний мур великої фортеці. Він був збудований із великих блоків, стики між якими добре видно, а по його вершині тяглася декоративна мережа з шевронів, аналогічна тій, яка прикрашає храмовий мур на руїнах Зімбабве. За муром проступали обриси фалічних башт, які ми сподівалися знайти.

– Це наше місто, Бен. Наше загублене місто.

– І наш загублений цар, Саллі, і його священнослужителі, воїни, й… О мій Боже! Саллі, подивися, що тут є!

– Слони! – зойкнула вона. – Бойові слони з лучниками на спинах. Достоту такі, яких Ганнібал кидав у бій проти римлян. Карфагенські, фінікійські слони.

Ми бачили перед собою безліч цікавого: фортечний мур у сто футів завдовжки й від десятьох до п’ятнадцятьох футів заввишки, і кожен його квадратний дюйм вкривали бушменські малюнки. Постаті та форми неймовірно переплутані, деякі з давніших розписів згодом замальовані й повністю знищені, інші, як наш білий цар, гордо стояли, неторкані й неушкоджені. Вимагалася надзвичайно велика робота, щоб відокремити портрети, які мали стосунок до нашої загубленої цивілізації, від великої маси традиційного печерного мистецтва. Тут могло бути застосоване лише спеціальне вміння Саллі, мій фотоапарат міг лише зафіксовувати плутанину, зображену на скелях, тоді як вона мала терпляче й з великими труднощами вихоплювати звідти окрему постать або окрему групу, що становили особливий інтерес і були майже повністю стерті, відтворювати їх і переносити на рулони вощаного паперу.

Проте ми ніяк не могли розпочати таку роботу негайно. Саллі і я провели решту дня, повзаючи попід задньою стіною, видивляючись та обмацуючи й раз у раз скрикуючи від подиву й захвату.

Коли того вечора ми повернулися до табору, ми були геть виснажені фізично й емоційно. Пітер Ларкін одержав повідомлення для нас від Лорена.

– Він бажає вам усіляких успіхів і повідомляє, що один із гелікоптерів, які розшукують нафту, літатиме у вашій місцевості протягом кількох наступних днів. Чи потребуєте ви чогось і якщо так, то передайте мені список. Вони скинуть вам усе необхідне.

Наступні дні були найщасливішими в моєму житті. Гелікоптер із емблемою «Стервесант-ойл» на фюзеляжі прилетів до нас, як і пообіцяв Лорен. Він доставив нам повний вантаж найнеобхіднішого, делікатеси, ще один намет, розкладні стільці, теодоліт для спостережень, гас для ламп, додатковий одяг для нас обох, додатковий папір, на якому Саллі могла б малювати, фотоплівку для мене й навіть кілька пляшок солодового віскі «Ґлен Ґрант», яке вважають найкращими ліками проти всіх людських хвороб. Записка від Лорена заохочувала мене робити все, що я робив, доти, доки я вважатиму за необхідне. Він обіцяв, що надаватиме мені повну допомогу, але я не повинен тримати його в невіданні протягом тривалого часу, бо він, мовляв, «помирає від цікавості».

Я послав йому свою вдячність – плівку з наскельними малюнками, серед яких не було стародавніх, і кілька поліетиленових торбин зі зразками фарб із печерних малюнків для датування через аналіз вуглецю-14. І гелікоптер полетів геть, покинувши нас у нашій ідилії.

Ми працювали щодня від раннього ранку до пізнього вечора, картографуючи печеру по горизонталі й по вертикалі, фотографуючи всі зображення на стінах і прив’язуючи їх до нашої первісної мапи. Саллі розривалася, допомагаючи мені й продовжуючи власну роботу з виокремлення стародавніх постатей. Ми працювали в цілковитій гармонії та взаєморозумінні, вряди-годи роблячи перерви, щоб з’їсти ланч на березі смарагдового басейну або поплавати вдвох голяка в його прохолодній прозорій воді, а іноді просто вилежуючись на скелях і розмовляючи.

Спочатку наше проникнення в печеру серйозно вплинуло на екологію місцевої фауни, але, як ми й сподівалися, вони швидко пристосувалися. Через кілька днів птахи знову падали вниз крізь отвір у даху печери, щоб попити води та скупатися у басейні. Незабаром вони вже не звертали на нас найменшої уваги, з оглушливими криками та базіканням розбризкуючи навкруги воду, а ми припиняли свою роботу, щоб помилуватися ними.

Навіть мавпи, гнані спрагою, нарешті знов приходили крізь скельний прохід, хапали ковток води й швидко втікали назад. Незабаром ці боязкі набіги стали сміливішими, аж поки перетворилися на справжню мороку, бо вони тепер викрадали наш ланч чи будь-яке обладнання, що залишалося недоглянутим. Ми їх прощали, бо їхні витівки завжди були цікавими й кумедними.

То були чудові дні приємної праці, дні, прикрашені дружбою і коханням, і глибоким миром, що панував у цьому прекрасному місці. Я пам’ятаю лише один день, коли несподівана розмова розхвилювала поверхню мого доти безхмарного щастя. Саллі і я сиділи під портретом нашого чудового білого царя, коли я сказав:

– Вони не зможуть це заперечити, Сал. Тим сучим виродкам доведеться змінити свої вузькі погляди!

Вона знала, що я говорю про так званих викривачів, любителів усе спростовувати, про політико-археологів, спроможних перекрутити будь-які докази, аби підлаштувати їх під власні погляди, про тих, котрі осуджували мене й мої книжки.

– Не будь такий упевнений у цьому, Бене, – остерегла мене Саллі. – Вони з нами не погодяться. Я ніби вже чую їхні тоненькі буркотливі голоси. Це, мовляв, лише відображення бушменських легенд, і можна тлумачити їх по-різному – ти хіба не пам’ятаєш, Бене, як вони звинуватили абата Брейля в ретушуванні малюнків у Брандбергу?

– Так. Дуже шкода, але ці малюнки й справді вторинні… Коли ми покажемо їм малюнки фортечних мурів, вони скажуть: «Хай і так, але де ж самі мури?»

– А нашого царя, нашого мужнього царя-воїна, – вона подивилася на нього, – вони каструють. Він перетвориться на ще одну «Білу леді». Його бойовий щит стане букетом квітів, його молочно-біла шкіра зміниться на церемоніальну глину, з його вогненно-рудої бороди вони виготовлять шарф або намисто, й коли вони опублікують його портрет, то він буде майже непомітно змінений у всіх цих місцях. «Британська енциклопедія» опублікує повідомлення такого характеру, – вона змінила свій голос, наслідуючи педантичного й пихатого лектора: – «Сучасна наукова думка вважає, що руїни залишилися від споруд якогось із племен банту, можливо, від шона або макаланг».

– Мені хочеться – о, як мені хочеться, – щоб ми знайшли якісь очевидні докази, – сказав я жалібним голосом. Я вперше подумав про те, як я розповідатиму про своє відкриття своїм братам у науці, й побачив в уяві, що я спускаюся в яму, де кишать отруйні гадюки. Я підвівся на ноги. – Пропливімося трохи, Сал.

Ми пропливли поруч легким брасом туди й назад через басейн. Коли ми вибралися з води і сіли на плямі яскравого сонячного світла, яке падало в печеру крізь отвір у її даху, я спробував поліпшити свій поганий настрій, змінивши тему розмови. Я доторкнувся до руки Саллі й з витонченою делікатністю пораненого носорога бовкнув:

– Ти вийдеш за мене заміж, Саллі?

Вона обернула до мене здивоване обличчя, її щоки та вії ще блищали крапельками води, й вона дивилася на мене не менш, як десять секунд, перш ніж зареготала:

– О, Бене, який же ти старомодний! Чи ти забув, що ми живемо в двадцятому сторіччі? Те, що ти скривдив нещасну дівчину, аж ніяк не означає, що ти мусиш одружитися з нею!

І перш ніж я встиг запротестувати або пояснити, що саме я мав на увазі, вона підхопилася на ноги й знову пірнула у смарагдове озеро.

Протягом решти дня вона була цілком поглинута своїм малюванням та пензлями й не мала часу навіть подивитись у моєму напрямку, а не те що заговорити до мене. Її послання на мою адресу було рішучим і очевидним – на певні теми для обговорення Саллі накладає категоричну заборону. Одруження одна з таких тем.

То був для мене дуже поганий день, але я добре засвоїв свою науку й поклав задовольнятися тим щастям, яке маю, не прагнучи чогось більшого.

Того вечора Ларкін передав нам ще одне повідомлення від Лорена: «Ваші зразки 1-16 аналіз С-14 в середньому датує 1620-ма роками плюс-мінус 100 років. Вітаю. Результат здається переконливим. Коли ти прилучиш мене до таємниці? Лорен».

Я відчув велике піднесення, діставши цю інформацію. Коли ми припустимо, що давній бушменський маляр малював свої картини з реальної природи приблизно між 200 і 400 роками нашої ери, тоді ж озброєний фінікійський воїн провів свої армії та бойових слонів через країну, яка мене так цікавить. Я почував себе винним, що приховую від Лорена таємниці нашої печери, але прилучати його до них було ще рано. Я хотів приберегти її для себе трохи довше – ще помилуватися нею, навтішатися її миром і красою, незаплямленою очима інших людей. Але ще більше значення мало для мене те, що вона була храмом мого кохання до Саллі. Як і для старих бушменів, вона стала святим місцем для мене.

Наступного дня Саллі, схоже, постановила залагодити ту прикрість, якої вона мені завдала. Вона піддражнювала мене, була ніжною й пустотливою. Опівдні, коли сонячне світло прорвалося до нас крізь верхній отвір печери, ми кохалися на скелях біля басейну, Саллі майстерно й лагідно знову взяла ініціативу на себе. У її ставленні до мене було щось загадково-грізне й містичне, але воно витіснило смуток із моєї душі й наповнило її щастям і миром.

Ми лежали, обнявшись, і сонно перешіптувалися, коли я раптом відчув чиюсь іще присутність у печері. Тривога пронизала мій мозок, і, спершись на один лікоть, я подивився в бік тунелю, яким ми заходили до печери.

Золотаво-коричнева людська постать стояла в темному отворі тунелю. Той чоловік був одягнений у коротку шкіряну настегенну пов’язку, за плечем у нього був сагайдак зі стрілами й короткий лук, а на шиї висіло намисто зі шкаралуп страусиних яєць і чорних мавпячих бобів. Постать була маленька, розмірами з десятирічну дитину, але вона мала обличчя дорослого чоловіка. Скошені очі й високі пласкі вилиці робили його схожим на чоловіка азіатського походження, але ніс у нього був приплюснений, а губи повні й чуттєві. Низенький череп накривали густі чорні кучері.

Якусь мить ми дивилися у вічі один одному, а потім, наче сполоханий птах, маленький манекен зник, ніби розчинився в темному проході між скелями.

– Що там сталося? – запитала Саллі, ворухнувшись навпроти мене.

– Бушмен, – відповів я. – Він проник у печеру й спостерігав за нами.

Вона швидко сіла й перелякано розглянулася довкола.

– Де він?

– Він пішов. Одягайся – швиденько.

– Він небезпечний, Бене? – запитала вона хрипким голосом.

– Так. Дуже!

Я поквапно натягував на себе свої лахи, обмірковуючи наші подальші дії та слова, які я йому скажу. Хоч трохи й забута, але я виявив, що мова досі була в мене на язиці завдяки практичним урокам з Тимоті Маґебою. Бушмени, які тут траплялися, були бушменами з півночі, а не з Калахарі. Вони розмовляли схожими, але різними мовами.

– Вони не нападуть на нас чи нападуть, Бене? – запитала Саллі.

Вона вже одяглася.

– Якщо ми припустимося якоїсь помилки, то нападуть. Ми не знаємо, наскільки священним вони вважають це місце. Нам не слід їх лякати, їх переслідували й полювали на них протягом двох тисяч років.

– О, Бене! – Вона пригорнулася до мене, і хоч я сам неабияк стривожився, проте мені було надзвичайно приємно, що вона так покладається на мене. – Вони нас не вб’ють, правда ж, не вб’ють?

– Вони дикі бушмени, Саллі. Якщо ти погрожуватимеш дикій людині або надокучатимеш їй, вона нападе на тебе. Я повинен знайти можливість поговорити з ними.

Я розглянувся навколо в пошуках чогось такого, що можна було б використати як щит для захисту від очеретяної стріли з отруйним наконечником. Така отрута спричинить повільну, але невідворотну смерть із агонією, яку я навіть уявити собі не міг.

Я обрав шкіряний футляр для теодоліта, розірвавши його по швах руками й розгорнувши, щоб здобути максимальну площу захисту.

– Ходи за мною в тунель, Сал. Тримайся якнайближче.

Вона поклала руку мені на плече, і я повільно повів її крізь скелястий тунель, присвічуючи собі ліхтарем на чотирьох батарейках, щоб обстежити кожен темний закутень або заглибину, перш ніж рухатися далі. Світло лякало кажанів, і вони пурхали й пищали над нашими головами. Рука Саллі боляче стискала моє плече, але ми добулися з нею до стовбура дерева, яке затуляло вхід до печери.

Ми пропхалися крізь вузьку щілину між скелею та стовбуром дерева, і сонячне світло боляче вдарило по моїх очах. Я пильно обдивився кожен стовбур дерев у гаю, кожен жмут високої трави, кожну заглибину або нерівність у землі – й не помітив ніде нічого. Але я знав, що вони десь тут, ховаються й чекають із терпінням і зосередженістю найуміліших на землі мисливців.

Ми для них здобич, сумніватися не випадало. Загальні правила поведінки не мали сили тут, на кордонах Калахарі. Я пригадав долю команди з літака «дакота» Південно-Африканських військово-повітряних сил, змушену приземлитися в пустелі десять років тому. Родину бушменів, які це вчинили, спіймали, і я полетів до Ґабороне, щоб перекладати на суді. На лаві підсудних вони сиділи вдягнені в парашутний шовк, і вираз їхніх облич був по-дитячому довірливий, без тіні провини, будь-якої підступності чи лукавства, коли відповідали на запитання.

«Так, ми їх повбивали», – сказали мені вони.

Замкнені в сучасній в’язниці, як дикі птахи в клітці, вони через рік померли – усі до одного. Пригадавши цю історію, я похолов від жаху й спробував відразу її забути.

– А тепер вислухай мене уважно, Саллі. Ти повинна залишитися тут. Не знаю, що може статися, але я повинен вийти до них. Поговорити з ними. Якщо… – я подавився словами й мусив прокашлятися, – якщо вони влучать у мене своєю стрілою, я матиму з півгодини або десь так, – я перефразував речення, – я матиму цілком досить часу, щоб дістатися до лендровера й повернутися по тебе. Ти вмієш водити машину. Ти не матимеш проблем із тим, щоб проїхати по сліду, який ми залишили в улоговині Макарікарі.

– Бене, не ходи туди. Будь ласка, Бене.

– Вони чекатимуть, Сал. Чекатимуть, поки не споночіє. Я повинен вийти звідси за дня.

– Бене…

– Чекай тут. Хоч би що сталося, чекай тут.

Я відтрутив її руки й вийшов на відкрите місце.

– Мир, – гукнув я до них їхньою рідною мовою. – Ми не хочемо воювати з вами.

Я ступив крок під сонячне світло.

– Я друг.

Ще один повільний крок над покрученим корінням дикої смоковниці з розпростаним шкіряним футляром біля стегна.

– Друг! – повторив я знову. – Я належу до ваших людей. Я з вашого племені.

Я повільно спустився вниз, до мовчазного ворожого гаю. Не було ніякої відповіді на мої слова, ніякого звуку, ніякого руху. Попереду мене лежало повалене дерево. Я став наближатися до нього боком, мої нутрощі від страху перетворилися на тверду напружену кулю.

– У мене немає зброї, – гукнув я, а гай відповів мені зловісною тишею, що зависла в жаркому полуденному повітрі.

Я вже майже дійшов до поваленого дерева, коли почув, як бренькнула тятива лука, й пірнув униз під захист мертвого стовбура. Стріла просвистіла зовсім близько від моєї голови, порушивши тишу, а я впав на землю. Моє обличчя притиснулося до сухої землі, моє серце захололо від страху й від того, що я мало не став жертвою такої огидної смерті.

Я почув тупотіння ніг за собою й перекотився на бік, готовий захищатися.

Саллі кинулася бігти до мене від коренів дикої смоковниці, знехтувавши мої розпорядження. Її обличчя перетворилося на бліду маску смертельного жаху, рот розтулився у мовчазному зойку. Вона побачила, як я впав і лежав нерухомо, і думка про те, що я мертвий, укинула її в паніку. Тепер, коли я заворушився, вона зрозуміла свою помилку й спіткнулася, несподівано усвідомивши власну вразливість.

– Вернися, Сал, – заволав я, – вернися!

Її непевність перетворилася на моторошний жах, і вона зупинилася на півдорозі між входом до печери й мертвим поваленим стовбуром дикої смоковниці, не знаючи, у який бік їй бігти.

Куточком ока я побачив, як маленький жовтий бушмен підвівся над кущем безбарвної трави. У його лук була закладена стріла, й, цілячись, він притиснув її опереним кінцем до щоки. Він був за п’ятдесят кроків від того місця, де зупинилася Саллі, й узяв її на приціл, затримавши свій постріл на якусь секунду.

Я кинувся бігти через ту відстань, що відокремлювала мене від Саллі, й у ту саму мить бушмен пустив свою стрілу. Стріла полетіла, я біг, намагаючись її перейняти, й ми утворювали дві сторони трикутника, на вершині якого була Саллі.

Я побачив, як розмазаний слід від стріли дзижчить, наближаючись до Саллі, і я знав, що не встигну добігти до неї, перш ніж отруєний гостряк стріли вгородиться їй у тіло. Я з усіх сил шпурнув обернутою вгору долонею роздертий наполовину шкіряний футляр, водночас пірнувши в її напрямку. Він ліниво перекинувся кілька разів у повітрі – і стріла влучила в нього. Смертельний залізний наконечник із обмазаним отрутою гостряком застряв у грубій шкірі футляра. Стріла й футляр безпечно впали під ноги Саллі, і я підхопив її на руки й, обкрутившись на підборах, перегнувшись під її вагою, побіг під захист поваленого мертвого стовбура.

Бушмен досі стояв навколішки у траві попереду мене. Він простіг рукою через плече й дістав нову стрілу зі свого сагайдака; одним практично натренованим рухом він поклав її на лук і натягнув тятиву.

Цього разу мені не було як пригнутися, і я похмуро біг уперед. Тятива лука дзенькнула, стріла полетіла, і я відразу відчув сильний удар у шию. Я знав, що стріла у мене влучила, і з Саллі на моїх руках ми впали за стовбур мертвого дерева.

– Думаю, він влучив у мене, Сал. – Я відчув, що стріла теліпається в мене на грудях, і відкотився від неї. – Зламай держак – гляди, не зачепися за вістря.

Ми лежали, дивлячись одне на одного, наші очі були лише на відстані кількох дюймів. Дивно, але тепер, коли я став чоловіком мертвим, я не відчував страху. Діло зроблено, й навіть якби у мене влучили ще з десяток разів, моя доля не змінилася б. Мені залишалося тільки допомогти Саллі безпечно забратися звідси геть, перш ніж отрута почне діяти.

Вона з тремтінням простягла руки й узяла тонку очеретяну стрілу, обережно піднявши її, і тут обличчя її проясніло.

– Твій комір, Бене, вона застряла в комірі твоєї куртки. Гостряк не доторкнувся до тебе.

Я відчув величезну полегкість, коли пробіг пальцями по держаку стріли, й зрозумів, що смерть мене обминула. Обережно лежачи на боку, поки Саллі тримала отруєний гостряк стріли якнайдалі від мого тіла, я вивільнився зі своєї легкої куртки хакі. За кілька секунд я з огидою дивився на саморобний залізний наконечник на кінці стріли, обліплений отрутою, схожою кольором на іриску, потім викинув куртку та стрілу геть.

– Господи, як близько від мене була смерть, – прошепотів я. – Послухай-но, Сал, я думаю, що тут є лише один із них. Це молодий хлопець, він панікує, либонь, він не менш наляканий, ніж ми з тобою. Я спробую поговорити з ним іще.

Я підповз упритул до мертвого стовбура, що давав нам надійний притулок, і заговорив гучним голосом, який тільки міг видобути зі свого пересохлого горла, намагаючись надати йому якнайбільшої переконливості.

– Я твій друг. Хоч ти й стріляєш у мене отруйними стрілами, я не хочу воювати з тобою. Я жив із твоїми людьми, я один із вас. Бо інакше хіба міг би я розмовляти твоєю мовою?

Мертва, непроникна тиша.

– Бо як інакше навчився б я розмовляти мовою твого народу? – знову запитав я і напружив слух, чекаючи відповіді.

І тоді бушмен нарешті озвався тонким голосом, схожим на музику флейти, що уривався клацанням і кудкудаканням.

– Лісові дияволи розмовляють багатьма мовами. Я не хочу слухати твій обман.

– Я не диявол. Я жив серед твого народу й був одним із вас. Хіба ти ніколи не чув про чоловіка, якого називали Сонячний Птах, – бушмени справді дали мені таке ім’я, – який жив із родиною Ксаї і став їхнім братом?

Запала ще одна тривала мовчанка, але тепер я відчував, що малий бушмен утратив свою рішучість, він був спантеличений, більше не наляканий і вже не становив загрози.

– Ти знаєш старого, якого звуть Ксаї?

– Я знаю його, – визнав бушмен, і я зітхнув із деякою полегкістю.

– А ти чув про чоловіка, якого вони називали Сонячним Птахом?

Знову тривала пауза, потім неохоча відповідь:

– Я чув, як говорили про нього.

– Це я.

Тепер мовчанка затяглася хвилин на десять або й довше. Я знав, що бушмен обмірковує моє твердження під усіма можливими кутами. Нарешті він заговорив:

– Ксаї і я полюємо разом у цьому сезоні. Навіть сьогодні він прийде, він буде тут раніше, ніж споночіє. Ми його зачекаємо.

– Ми його зачекаємо, – погодився я.

– Але, якщо ти ворухнешся, – я тебе вб’ю, – остеріг мене бушмен, і я йому повірив.

Ксаї, старий бушмен, дістає мені лише до плеча, а небо знає, що я не велетень. Він має характерно сплюснені риси обличчя з високими вилицями й очима азіатського типу, але шкіра в нього суха й поморщена, як старий жовтий виноград. Зморшки помережили все його тіло, так ніби він обтягнутий ламким пергаменом. Рідкі кучеряві волосинки на його черепі з віком стали димчасто-сірими, але губи залишилися сліпучо-білими й досконалими, а очі – чорними й блискучими. Я часто думав, що такі очі, пустотливі, осяяні виразом розумної цікавості, мають бути в ельфів.

Коли я розповів йому, як його друг намагався вбити нас, він сприйняв мою розповідь як дотепний жарт. Молодшого бушмена звали Ґал, і він був одружений із однією з дочок Ксаї, тому старий вважав, що може висміювати його нещадно.

– Сонячний Птах – білий диявол! – із присвистом вигукував він. – Підстрель його, Ґале, швидко! Поки він не полетів геть!

Розвеселений власним гумором, Ксаї закружляв, спотикаючись, намагаючись показати, який вигляд матиме привид, коли він полетить геть. Ґал дуже збентежився й дивився на свої ноги, якими човгав у пилюці. Я слабко хихотів, посвист летючих отруйних стріл досі зберігався в моїй пам’яті.

Несподівано Ксаї урвав сміх і стривожено запитав:

– Сонячний Пташе, ти маєш тютюн?

– О Боже! – вигукнув я англійською мовою.

– У чому річ? – запитала Саллі, стривожена моїм тоном, подумавши, що знову сталося щось жахливе.

– Тютюн, – сказав я. – У нас його немає.

Ані Саллі, ані я не користувалися цим зіллям, але для бушменів воно неоціненний скарб.

– Лорен залишив у лендровері коробку сигар, – нагадала мені Саллі. – Вони зможуть задовольнитися ними?

І Ґал, і Ксаї вельми зацікавилися алюмінієвими циліндрами, в яких були запаковані сигари «Ромео і Джульєтта». Коли я показав, як їх відкривати й діставати з них тютюн, вони радісно затуркотіли й защебетали. Потім Ксаї понюхав сигару, наче був справжнім знавцем цих виробів, схвально кивнув головою й надкусив її. Він трохи пожував надкушений кінчик, узяв у рота всю сигару й обслинив, а тоді запхав її під верхню губу. Те, що туди не помістилося, він віддав Ґалові, який устромив у тютюн зуби й наслідував приклад Ксаї. Обидва присіли навпочіпки, щасливо всміхаючись, і, коли я дивився на них, моє серце відтануло. Як мало було треба для того, щоб зробити їх щасливими.

Вони переночували з нами, зготувавши на нашому вогнищі вечерю з підсмажених пацюків, яких настромили на рожна, наче шашлик, і підсмажували над жаром, не витягши з них нутрощі й не обдерши шкіру. Шерсть сичала, згораючи над розпеченим вугіллям, і смерділа, немов обпалені ганчірки.

– Боюся, я зараз блюватиму, – промурмотіла Саллі, збліднувши і спостерігаючи, з яким апетитом вечеряли двоє наших друзів, але вона витримала.

– Чому вони назвали тебе Сонячним Птахом? – запитала вона згодом, і я повторив запитання, звернувшись до Ксаї.

Він підхопився на ноги й майстерно наслідував політ нектарниці, смикаючи головою й зображуючи руками пурхання крил. Наслідування було дуже точним, бо бушмени є чудовими спостерігачами природи.

– Вони кажуть, що так я поводжуся, коли дуже збуджений, – пояснив я.

– А й справді! – вигукнула Саллі, захоплено сплеснувши руками, коли уявила собі мене, й усі разом вони засміялися.

Уранці ми пішли до печери, всі четверо, й там маленькі чоловічки почувалися, як удома. Я сфотографував їх, а Саллі намалювала, коли вони сиділи на каменях біля басейну. Вона була зачарована їхніми маленькими делікатними руками й ногами і їхніми непропорційно великими сідницями, відомою анатомічною особливістю, що називається стітопігія і дозволяє їм накопичувати їжу, як верблюд накопичує воду, борючись у такий спосіб із випадковостями та несподіванками життя в пустелі. Ґал розповів Ксаї, чим займалися Саллі і я біля басейну, коли він побачив нас тут учора, й це спричинилося до купи жартів приземленого характеру та до сміху. Саллі захотіла знати, про що ми розмовляємо, й, коли я їй пояснив, вона почервоніла, як призахідне сонце, й для мене це стало приємною переміною, адже зазвичай червонів тільки я.

Бушменам надзвичайно сподобалися малюнки Саллі, й це допомогло мені цілком природно перейти до теми наскельних розписів.

– Ви дивитеся малюнки мого народу, – похвалився Ксаї. – Ця місцевість була нашою від самого початку.

Я показав йому портрет білого царя, і Ксаї пояснив мені все відверто, без будь-якої стриманості або ухилянь, як я і сподівався.

– Це цар білих привидів.

– А де він жив?

– Він живе з армією привидів на Місяці, – пояснив Ксаї.

А мої критики звинувачують мене в надмірній схильності до романтики!

Ми досить довго поговорили на цю тему, і я довідався, як привиди літають між Місяцем і Землею, як по-дружньому вони ставляться до бушменів, але їм треба пильнувати, бо звичайні лісові демони маскуються під білих привидів. Ґал подумав, що я один із них.

– А чи білі привиди були коли-небудь людьми? – запитав я.

– Ні, звичайно. – Моє запитання трохи збило Ксаї з пантелику. – Вони завжди були привидами й завжди жили на Місяці та на цих пагорбах.

– А ти коли-небудь бачив їх, Ксаї?

– Мій дід бачив їхнього царя.

Ксаї з гідністю ухилився від мого запитання.

– А ось це, Ксаї, – я показав на малюнок кам’яного муру з його шевронами та баштами, – що це таке?

– Це Місячне місто, – з готовністю відповів Ксаї.

– А де воно – на Місяці?

– Ні. Воно тут.

– Тут? – запитав я, і кров у мене зашуміла. – Ти хочеш сказати, воно тут, на пагорбах?

– Так, – кивнув головою Ксаї й відкусив іще один шматок сигари за п’ять доларів.

– Де воно, Ксаї? Де? Ти можеш мені його показати?

– Ні, – Ксаї із жалем похитав головою.

– Чому ні, Ксаї? Я твій брат. Я належу до твого клану, – сказав я благальним голосом. – Твої таємниці – мої таємниці.

– Ти мій брат, – погодився Ксаї. – Але я не можу показати тобі Місячне місто. Це місто привидів. Лише тоді, коли на небо викочується повний місяць і білі привиди спускаються на землю, лише тоді місто з’являється на рівнині біля підніжжя пагорбів – але вранці воно зникає.

Кров у мене більше не шумувала, і моє збудження стихло.

– А ти бачив Місячне місто, Ксаї?

– Мій дід бачив його, але дуже давно.

– Дід багато чого бачив, – сумно зауважив я англійською мовою.

– Про що ти? – захотіла знати Саллі.

– Я розповім тобі згодом, Саллі, – сказав я й обернувся до старого бушмена. – Ксаї, за все своє життя ти коли-небудь бачив таке місто? Місто, обгороджене високими кам’яними мурами, з круглими кам’яними баштами? Не обов’язково біля цих пагорбів, а де завгодно. На півночі біля великої річки, у пустелі на заході – де завгодно.

– Ні, – сказав Ксаї, – я ніколи не бачив такого міста.

І мені стало очевидно, що загубленого міста не існувало ані на північ від великої улоговини, ані на південь від Замбезі, бо, якби воно десь там було, Ксаї неодмінно натрапив би на нього за сімдесят років своїх безперервних мандрів.

– Либонь, якийсь старий бушмен заблукав на двісті сімдесят миль звідси й побачив храм у Зімбабве, – припустив я в розмові із Саллі, коли ми сиділи ввечері біля вогнища й обговорювали розповідь старого бушмена. – Те видовище так вразило його, що, повернувшись сюди, він його намалював.

– Тоді як ти поясниш зображення білого царя?

– Не знаю, Сал, – чесно відповів я. – Можливо, це біла леді з букетом квітів.

Схоже, коли я переживаю сильне розчарування – відмову Саллі від моєї пропозиції, суперечливу розповідь про Місячне місто, – мій мозок перестає працювати. Либонь, тому я не помітив головний ключ, а не помітити його було годі. Адже мій розумовий коефіцієнт дорівнює 156 – я, можна сказати, клятущий геній!

Уранці обидва бушмени повернулися до своїх родин, які вони залишили в улоговині. Вони взяли із собою скарби, якими ми їх навантажили: сокиру, туалетне дзеркальце Саллі, два ножі й половину коробки із сигарами «Ромео та Джульєтта». Вони зникли на просторах безмежної Калахарі, жодного разу не озирнувшись назад, і ми відчули, що нам чогось бракує тепер, коли вони пішли.

Гелікоптер знову прилетів наступного тижня, доставивши нам повний набір припасів і спеціальне обладнання, яке я попросив у Лорена.

Саллі і я віднесли гумового човника до печери й надули його біля басейну, по черзі дмухаючи в трубку, аж поки в обох запаморочилася голова.

Саллі сіла в нього й радісно попливла навколо басейну, тоді як я заходився збирати решту обладнання. Тут було коротке й важке фібергласове вудлище, вагою в двадцять п’ять унцій, а в коробці з міцною волосінню «Пенн Сенатор» я знайшов записку від Лорена: «Що ви маєте намір підчепити там на гачок? Піщану рибу чи пустельну форель? Л.»

Я приладнав волосінь до вудлища, протягнув її крізь кільця й приладнав на її кінці п’ятифунтовий олив’яний груз. Саллі вивезла нас на середину басейну. Я перекинув олив’яний груз через борт, вимкнув запобіжник на барабані з волосінню й дозволив їй розмотуватися.

Як я й попросив Лорена, дакронова волосінь була розмічена через кожні п’ятдесят футів, і, коли кожен маркер із кольорової матерії зникав під водою, ми голосно рахували:

– П’ять, шість, сім – о Боже, Бене, ця водойма бездонна.

– Ці карстові вирви в пісковику можуть мати величезну глибину.

– Одинадцять, дванадцять, тринадцять.

– Сподіваюся, нам вистачить волосіні.

Саллі із сумнівом подивилася на барабан.

– Ми маємо тут вісімсот ярдів, – сказав я їй. – Думаю, це більше, аніж треба.

– Шістнадцять, сімнадцять.

Навіть я був вражений, я припускав, що тут глибина десь чотириста футів, така сама, як у Сонному басейні, в Синої, але волосінь досі розмотувалася, не зупиняючись, із великої котушки для ловитви великих риб.

Нарешті я відчув, як свинцевий груз упав на дно, й волосінь ослабла. Ми зі страхом подивились одне на одного.

– Трохи глибше за 850 футів, – сказав я.

– Мені тепер буде страшно плавати над таким проваллям у землі.

– Ну що ж, – сказав я рішучим голосом. – Я мав у своїх планах обстежити тут дно з аквалангом, але тепер це відпадає. Ніхто не зможе пірнути на таку глибину.

Саллі подивилася вниз у зелені глибини, й плямисте, рухливе, віддзеркалене світло надало її обличчю якогось надприродного виразу. Її очі затуманилися, а вираз обличчя був якийсь розгублений. Раптом вона здригнулася, конвульсивне тремтіння пройшло крізь усе її тіло, й вона відірвала погляд від зеленої поверхні басейну.

– О, мене опанувало таке дивне, таке огидне почуття – ніби хтось пройшов над моєю могилою.

Я почав змотувати риболовну волосінь, а Саллі лягла спиною на дно човна, дивлячись на скелястий дах, що високо нависав над нами. Змотати всю волосінь було нелегкою роботою, але я працював наполегливо.

– Бене, – несподівано заговорила Саллі. – Подивись туди.

Я припинив змотувати волосінь і подивився вгору. Ми ніколи не дивилися на отвір у даху під цим кутом. Форма отвору вгорі змінилася.

– Он там, Бене. Збоку, – показала Саллі. – Бачиш уламок скелі, який звідти стримить? Він надто акуратно обтесаний, щоб бути природним, ти згоден?

Я роздивлявся його протягом певного часу.

– Можливо.

Але в моєму голосі прозвучав сумнів.

– Ти знаєш, що ми ніколи не намагалися з’ясувати, де печера відкривається на вершину пагорбів, Бене. – Саллі підвелася й сіла збуджена. – Чом би нам це не зробити? Підіймімося нагору й подивімося на той уламок квадратного каменю. Ми зможемо піднятися туди, Бене?

– Звичайно, – з готовністю погодився я.

– Сьогодні. Негайно. Підіймаймося.

– Чортівня, Сал. Уже по другій годині дня. Ми не встигнемо спуститися звідти до ночі.

– О, ходімо! Ми візьмемо із собою ліхтарі.

Рослинність на гребені пагорбів була густою й колючою. Я похвалив себе за те, що взяв мачете, бо довелося прорубувати для нас стежку крізь кущі.

Ми визначили з рівнини знизу, де приблизно розташований отвір у скелі, але однаково нам довелося шукати його години зо дві у густих заростях, і я мало не провалився в нього.

Несподівано земля розступилася під моїми ногами, відкривши глибоку чорну шахту, і я сахнувся назад, мало не збивши Саллі з ніг.

– Вона була зовсім близько від мене, – сказав я, намагаючись виправдатися.

Переляк минув не відразу, і я тримався якнайдалі від краю провалини в скелі, коли ми обминали її там, де кам’яна брила стриміла, нависаючи в порожнечу.

Я опустився навколішки біля краю, щоб обстежити камінь. Далеко внизу поверхня смарагдового басейну світилася в похмурій глибині. Я не люблю висоти, коли вона зовсім поруч, і мене занудило, щойно я нахилився, щоб дотягнутись до поверхні кам’яної брили.

– Поверхня справді гладенька, Сал, – сказав я, ретельно обмацавши її пальцями. – Але я не знаходжу слідів від долота. Тут потрудилася негода, так я думаю…

Я поглянув угору й завмер від жаху. Саллі вийшла на кам’яну платформу, ніби то був трамплін для стрибка. Пальці її ніг торкалися краю, і, коли я поглянув на неї, опанований моторошним переляком, вона підняла руки в себе над головою. Вона спрямувала їх прямо в небо всіма пальцями, а великі пальці відставила вбік так само, як тоді, коли вперше побачила смарагдовий басейн.

– Саллі! – заволав я, і її голова смикнулася.

Вона похитнулася злегка. Я зіп’явся навколішки.

– Не треба, Саллі, не треба! – знову заволав я, бо знав, що вона наготувалася стрибнути в роззявлену кам’яну пащу.

Вона повільно нахилилася над проваллям. Я вибіг на кам’яну платформу й, коли вона нахилилася так, що її тіло перейшло через точку рівноваги, схопив її за руку вище ліктя. Протягом кількох коротких клятих секунд ми балансували й хиталися разом на краю пласкої кам’яної брили, потім я смикнув її назад і відтягнув до безпеки.

Зненацька вона затремтіла й істерично заплакала, а я міцно її обійняв, бо теж був смертельно наляканий. Сталося щось таке, що було поза моїм розумінням, щось містичне й глибоко тривожне.

Коли схлипування Саллі припинилися, я лагідно її запитав:

– Що сталося, Саллі? Чому ти це зробила?

– Я не знаю. У мене раптом запаморочилося в голові, її заполонив якийсь чорний гуркіт і… Я нічого не знаю, Бене. Я просто нічого не знаю.

Минуло не менш як двадцять хвилин, поки Саллі, як мені здалося, цілком прийшла до тями, щоб стати спроможною спуститися назад до табору, а на той час сонце вже було на західному обрії. Перш ніж ми дійшли до стежки, яка спускалася вниз по скелях, уже споночіло.

– Місяць зійде через кілька хвилин, Сал. Я собі не уявляю, як можна спускатися вниз по скелі в непроглядній темряві. Зачекаймо.

Ми сіли на край стрімчака й міцно пригорнулися одне до одного не в пошуках тепла, бо повітря було ще гаряче, а скелі напечені сонцем, а тому що обоє були досі приголомшені недавно пережитим. Місяць розливав сріблясте сяйво за обрієм, потім викотився на небо й висів тепер за деревами, товстий, жовтий і круглий, омиваючи землю м’яким, блідим світлом.

Я подивився на Саллі. Її обличчя у місячному світлі було сріблясто-сірим, під чорними очима виднілися синці, а його вираз – неуважний і нескінченно сумний.

– Ходімо, Саллі? – сказав я, легенько її обнявши.

– Через хвилину. Тут так гарно.

Я обернувся й подивився на залиту срібним місячним сяйвом рівнину. Африка має багато облич, позначених різним настроєм, і я люблю їх усі. Тут перед нами вона набула однієї зі своїх найчарівніших форм. Ми довго сиділи мовчазні й глибоко замислені.

Раптом я відчув, що Саллі заворушилася біля мене, підводячись на ноги.

– Готова? – запитав я, підводячись разом із нею.

– Бене! – Її пальці стиснули мій зап’ясток із дивовижною силою, і вона смикнула мене за руку.

– Бене! Бене!

– Що там сталося, Сал? З тобою все гаразд?

Однією рукою вона смикала мене за руку, другою показувала вниз на рівнину, що лежала внизу під нами.

– Подивися, Бене, онде воно!

– Саллі! – Я обняв її обома руками, щоб утримати. – Не хвилюйся, моя люба. Сядь і трохи посидь іще.

– Не будь йолопом, Бене. Зі мною все гаразд. Ти подивись униз, он туди.

Ще тримаючи її в руках, я зробив, як вона сказала. Я напружив зір, але не побачив нічого.

– Ти побачив, Бене?

– Ні. – А тоді, як картинка в ребусі, воно з’явилося. Воно було там, де мало бути від самого початку.

– Ти його бачиш? – Саллі затремтіла. – Скажи мені, що ти його також бачиш, Бене. Скажи мені, що це не гра моєї уяви.

– Так, – промимрив я, усе ще не впевнений, – так, я думаю…

– Це Місячне місто, Бене. Примарне місто бушменів. Примарне місто бушменів – наше загублене місто, Бене. Це воно – це має бути воно!

Воно було неясне, туманне. Я міцно заплющив очі й знову розплющив їх. Воно ще було там, де й було.

Подвійний мур навколо мовчазного гаю, широкі симетричні креслення на сріблястій рівнині, темні тінисті лінії. Чорні кола позначали місця, на яких стояли фалічні вежі, деякі з них були невидимі за деревами гаю. За мурами виднілися стільникові чарунки нижнього міста, розташовані у формі півмісяця й розкидані понад берегами стародавнього висохлого озера.

– Місяць, – прошепотів я. – Низький кут. Дозволяють побачити обриси фундаментів. Либонь, вони такі вирівняні й розгладжені, що ми ходили по них, жили на них протягом кількох тижнів. Світло повного місяця має досить сили, щоб відкидати тіні від тих решток, які ще не зникли повністю.

– А фотографія?

– Так. З висоти тридцять шість тисяч футів світло так само слабеньке й так само м’яке, тому дає той самий ефект.

– Мабуть, ми не змогли побачити їх з малої висоти, на яку піднявся гелікоптер, – припустила Саллі.

– І тоді був полудень, – докинув я. – Сонце під великим кутом, жодних тіней. Тому Лорен і не побачив нічого.

Це було так просто, а я нічого не зрозумів. Зачуханий геній. Либонь, ті тести були халтурними.

– Але ж немає, Бене, ані мурів, ані башт, нічого. Лише підмурки. Що з ним сталося? Що сталося з нашим містом?

– Ми це з’ясуємо, Сал, – пообіцяв я, – Але тепер ми повинні намалювати його, перш ніж воно знову зникне.

Я дістав із рюкзака один ліхтарик і передав їй.

– Один спалах означатиме «прийди до мене»; два спалахи «відійди далі від мене»; три – «відійди ліворуч»; чотири – «відійди праворуч»; а вимахування ліхтариком – «ти стоїш там, де треба». – Ми швидко узгодили простий код. – Я спущуся на рівнину, а ти сигналитимеш мені. Спочатку приведи мене на місце великої башти, потім проведи по периметру зовнішніх мурів. Нам треба буде працювати швидко, адже ми не знаємо, як довго триватиме цей ефект. Подаси мені знак закінчення, коли він припиниться.

Він тривав трохи більше за годину, протягом якої я сновигав по рівнині, підкоряючись сигналам Саллі, а потім, коли місяць наблизився до зеніту, місто розпливлося й зникло. Я поліз нагору, щоб зняти Саллі зі стрімчака й привести її вниз. Я був голий до пояса, бо роздер свою сорочку на клапті й прив’язав кожен клапоть до пучків трави та кущів як розпізнавальні знаки.

У таборі ми розклали грандіозне вогнище, і я дістав пляшку «Ґлен Ґранта», щоб відсвяткувати наше відкриття. Ми були глибоко схвильовані, ми мусили обговорити стільки дивовижних речей, що сон довелося відкласти далеко на потім.

Ми знову в усіх подробицях обговорили феномен освітлення, погодившись, як він діє, і з жалем пригадавши, як близько ми підійшли до істини, коли обговорювали ефект низького сонця в наш перший день, коли ми знайшли мушлю прісноводної мідії. Ми ще поговорили про ті мушлі та про їхнє нове значення.

– Присягаюся тут і тепер у присутності всіх богів, що я більш ніколи не викину через плече об’єкт істотного наукового значення, – врочисто пообіцяв я.

– Випиймо за це, – запропонувала Саллі.

– Яка чудова думка, – погодився я й знову наповнив келихи.

Потім ми повернулися до історії старого бушмена.

– Вона тільки зайвий раз доводить, що кожна легенда, кожен елемент фольклору засновані на якомусь факті, нехай навіть дуже спотвореному.

Саллі стає схильною до філософських висновків після одного ковтка «Ґлен Ґранта».

– І якщо вже говорити про факти, то мій кревний брат Ксаї – великий майстер перекручувати факти, які існували в минулому, – згадай принаймні Місячне місто.

– Це чудова назва. Я пропоную її зберегти, – сказала Саллі. – А як ти оцінюєш розповідь Ксаї про те, що його дід зустрічався з білим привидом?

– Він, либонь, бачив когось із давніх мисливців або розвідників надр, пригадай, що й ми мало не стали привидами.

– Не лише уявно, а й буквально, – нагадала мені Саллі.

Ми розмовляли й розмовляли, поки місяць прокреслював свій осяйний шлях у небі над нами. Знову й знову поважна дискусія уривалася такими радісними вигуками, як: «О, Бене, та це ж чудово! Під нами лежать рештки цілого фінікійського міста. Й вони належать тільки нам!» Або: «О Господи, Сал. Усе своє життя я мріяв про те, аби зі мною сталося щось подібне».

Лиш далеко за північ ми знову опустилися на землю, й Сал поставила суто практичне запитання:

– Що ми робитимемо, Бене? Чи розповімо про все Лоренові Стервесанту тепер?

Я повільно наповнив ще один келих міцним трунком, поки міркував над її запитанням.

– А тобі не здається, Сал, що нам треба підкопатися, неглибоко, звичайно, під один із фундаментів? Лише для того, аби переконатися, що ми не клеїмо дурня?

– Бене, ти знаєш найголовніше правило. Ніколи не рийся в землі безсистемно. Ти можеш зруйнувати щось дуже важливе. Ми мусимо зачекати, поки зможемо організувати розкопки впорядковано.

– Я знаю, Сал. Але не можу втриматися. Лише один маленький підкіп, гаразд?

– Гаразд, – усміхнулася вона. – Лише один маленький підкіп.

– Гадаю, нам треба бодай трохи поспати. Уже третя година ночі.

Перш ніж ми остаточно відійшли до сну, Саллі промурмотіла, пригорнувшись до моїх грудей:

– Я досі не можу зрозуміти, що сталося з нашим містом. Якщо бушмен намалював нам правильну картину, тоді його мури й башти просто злетіли в повітря.

– Схоже на те. Буде надзвичайно цікаво з’ясувати, що ж там насправді сталося.

Виявивши ту силу характеру, яку мені іноді вдається виявити, я рішуче відкинув спокусу викопати траншею в загорожі храму й натомість обрав місце біля підмурку зовнішнього муру, де я сподівався завдати найменшої шкоди.

Саллі жадібно стежила за моїми приготуваннями, досить-таки набридаючи мені своїми порадами та втручанням. Я помітив клаптями, відірваними від сорочки, обриси майбутньої траншеї. Вона мала всього три фути завширшки й двадцять футів завдовжки, викопана під прямим кутом до підмурку, щоб перетнути його там, де він проходить.

Ми зробили позначки на майбутній траншеї через кожен фут, і Саллі намалювала цю схему у своєму блокноті. Я приніс із лендровера фотоапарати, інструменти й клапоть брезенту. Наша траншея проходила лише за тридцять ярдів від намету. Отже, ми отаборилися майже над самим давнім муром.

Я розстелив брезент так, щоб на нього можна було складати землю, яку я викопуватиму з траншеї, а тоді зняв сорочку й відкинув її вбік. Я більше не соромився показувати Саллі своє голе тіло. Поплював собі на долоні, переступив через натягнену стрічку, підняв кирку й подивився на Саллі, яка сиділа на брезенті у великому капелюсі з трохи обвислими крисами й не відривала погляду від моїх рухів.

– Окей? – усміхнувся я, подивившись на неї.

– До кінця, партнере, – сказала вона, і я заціпенів від подиву. Її слова прозвучали різким дисонансом, адже вони належали тільки Лоренові й мені. Ми не говорили їх іншим людям.

Потім у мене раптом промайнула думка – які дурниці! Адже я люблю і її.

– До кінця, дівчино, – погодився я й замахнувся киркою.

Було приємно відчувати легку, як пір’їнка, кирку у своїй руці – лезо легко увійшло в піщаний ґрунт. Я працював наполегливо, раз у раз міняючи кирку на совкову лопату, незабаром піт, що струмочками скочувався по моєму тілу, намочив мені штани. Потім я став вигрібати землю з траншеї і кидати її на брезент, а Саллі ретельно її просіювала. Працюючи, вона весело базікала, але моєю єдиною відповіддю було хрипіння за кожним помахом кирки.

До полудня я прокопав траншею на її повну довжину завглибшки в три фути. На глибині вісімнадцятьох дюймів піщаний ґрунт перейшов у червонясту глину, яка досі зберігала вологу від недавніх дощів. Ми зробили перерву, і я поїв консервів із бляшанки й випив пляшку намібійського пива, щоб відновити частину втраченої вологи.

– Ти знаєш, – сказала Саллі, замислено подивившись на мене, – коли я звикла до твого тіла, воно набуло в моїх очах своєрідної краси.

Почувши ці слова, я почервонів і відчув, як мої очі зволожилися від сліз.

Я працював ще годину, а тоді несподівано гостряк кирки забарвився в чорний колір. Я вдарив удруге – знову чорне. Я випустив кирку з рук і став навколішки в траншеї.

– Що там таке? – запитала Саллі, вмить наблизившись до мене.

– Попіл! – сказав я. – Деревне вугілля!

– Стародавня піч, – здогадалася вона.

– Можливо. – Я не погодився з нею відразу, залишивши для себе можливість посміятися з її припущення, якщо раптом воно не виправдається. – Візьмімо кілька зразків для датування.

Далі я працював набагато акуратніше, намагаючись відкрити шар попелу, не порушивши його. Ми взяли з нього зразок для дослідження і з’ясували, що він має товщину від чверті дюйма до двох дюймів і накриває весь горизонт траншеї. Саллі записала його глибину від поверхні й зазначила місце, з якого ми взяли вугільні зразки для дослідження, а я тим часом сфотографував траншею та стрічки.

Потім ми випросталися й подивились одне на одного.

– Надто великий для печі, – сказала вона, і я кивнув головою. – Ми не повинні копати глибше, Бене. Принаймні не так, як тепер, угризаючись у ґрунт киркою та совковою лопатою.

– Я знаю, – сказав я. – Ми зупинимося на половині траншеї й залишимо шар попелу не зрушеним – я зроблю цю поступку правилам, але нехай мене чорти візьмуть, якщо на решті траншеї я не доколупаюся аж до скельного дна, якщо зможу!

– Я рада, що ти так налаштований, – сказала Саллі, зустрівши моє рішення оплесками. – Я теж так думаю.

– Ти починай працювати на найдальшому кінці, я почну тут, і ми рухатимемося назустріч одне одному, – розпорядився я, й ми почали знімати шар попелу на середині траншеї.

Я виявив, що відразу під попелом був шар із твердої глини, й, хоч я цього не сказав, я здогадався, що то будівельний наповнювач. Цей шар глини був сюди завезений, а не утворився тут природно.

– Будь обережна, – застеріг я Саллі.

– Сказав чоловік із киркою та лопатою, – саркастично промурмотіла Саллі, не підводячи голови, й майже відразу вона зробила перше відкриття в руїнах Місячного міста.

Коли я це пишу, у мене перед очима лежить її записник зі сторінкою, обмацаною вимазаними в глину пальцями, на якій школярським письмом записано:

Траншея 1. Знак АС. 6.ІІ.4. Глибина 4’ 2½”.

Предмет: Одна скляна намистинка. Овальна. Синя. Окружність 2½ мм.

Проколота. Злегка спотворена вогнем.

Примітка: Знайдена в шарі попелу на рівні 1.

Номер знахідки 1.

Цей лаконічний запис не може дати жодного уявлення про наш захват, про те, як ми обіймалися й сміялися під сонцем. Це була типова торговельна синя фінікійська намистина, і я затиснув крихітну скляну кульку в руці.

– Я хотів би запхати цю кульку їм у зад, – пригрозив я, звичайно, маючи на увазі своїх критиків.

– Якщо їхні зади так само вузькі, як і їхні мізки, Бене любий, то тебе чекає нелегка робота.

Я поколупався в землі маленькою киркою і через п’ятнадцять хвилин зробив нове відкриття – обпалений уламок кістки.

– Людська? – запитала Саллі.

– Можливо, – відповів я. – Шийка людського стегна, а саме стегно згоріло у вогні.

– Канібалізм? Кремація? – почала гадати Саллі.

– Ти надто поспішаєш із висновками, – сказав я.

– А що тоді думаєш ти? – з викликом запитала вона.

Я довго мовчав, а тоді нарешті зробив припущення:

– Я думаю, що в цей період Місячне місто було взяте штурмом і спалене, його жителі перебиті, мури розвалені, а будинки стерті з лиця землі.

Саллі тихо присвиснула, поглянувши на мене з насмішкуватим подивом.

– Зробити такий висновок на підставі однієї крихітної намистини та уламка кістки – подібної фантазії світ, либонь, ще не знав!

Того вечора на крикливі розпитування Ларкіна я відповів:

– Дякую, Пітере. У нас усе гаразд. Ні, нам нічого не треба. Атож, не треба. Будь ласка, перекажіть містерові Стервесанту, що в нас немає ніяких змін і повідомити йому щось нове ми не можемо.

Я вимкнув рацію й уникнув погляду Саллі.

– Не дивно, що ти на мене не дивишся, – суворо сказала вона. – Після такої нахабної брехні людина не може не почувати себе винною.

– Ти ж сама сказала, що одна крихітна намистина й одна обгоріла кістка ні про що не свідчать.

Але через два дні надвечір я не мав такого виправдання, бо коли я поглибив траншею на сім футів і п’ять дюймів, то наштовхнувся на перший із чотирьох шарів кам’яного мурування. Прямокутні камені майстерно обтесані. Місця стиків між ними такі тонкі, що я не зміг просунути й лезо ножа. Камені більші, аніж у фортецях Зімбабве, вони, вочевидь, мали підтримувати вагу великої будівлі. Їхній середній розмір – чотири фути на два й на два. Витесані з червоного пісковику, схожого на пісковик пагорбів, і, коли я уважно роздивився мурування, у мене не залишилося жодного сумніву, що йдеться про роботу майстрів, які належали до могутньої й багатої цивілізації.

Того вечора я знову сконтактувався з Ларкіном.

– Як швидко ви зможете передати повідомлення містерові Стервесанту, Пітере?

– Він має прилетіти з Нью-Йорка сьогодні. Увечері я зможу зателефонувати йому.

– Будь ласка, перекажіть йому, щоб він прилетів сюди негайно.

– Ви хочете сказати, щоб він покинув усі свої найнагальніші справи і примчав до вас. Сміх та й годі.

– Будь ласка, перекажіть йому мої слова.

Гелікоптер прилетів о третій годині наступного дня, і я побіг зустрічати його, на ходу вдягаючи сорочку.

– Який сюрприз ти тут наготував мені, Бене? – запитав Лорен, великий і білявий, коли вибрався з кабіни.

– Сподіваюся, мій сюрприз припаде тобі до вподоби, – сказав я йому, коли ми потиснули руки.

П’ять годин потому ми сиділи біля вогнища, й Лорен усміхався через край свого келиха до мене.

– Ти мав рацію, хлопче, твій сюрприз мені дуже сподобався.

Це була перша думка, яку він висловив після прибуття. Він ходив за Сал і мною від розкопаної мною траншеї до печери, потім – на вершину скелястого пагорба, уважно дослухаючись до наших пояснень, із жалем хитаючи головою, коли я пояснював йому нашу теорію про скісні промені світла, які падали на руїни, іноді ставлячи запитання тим самим тоном, яким він розмовляв на зборах директорів своїх компаній. Щоразу його запитання було глибоким, проникливим і доскіпливим, так ніби він оцінював фінансові можливості ділової угоди.

Коли говорила Саллі, він підходив до неї, дивився їй в обличчя, його чудові класичні риси виражали захват. Одного разу вона доторкнулася до його руки, щоб надати більшої переконливості своїм словам, і вони усміхнулися одне одному. Я зрадів, що вони нарешті подружилися, бо це були ті двоє людей у світі, яких я любив.

Він опустився зі мною навколішки в траншеї й погладив долонями обтесаний камінь, узяв у руки обгорілу кістку, затиснув у пальцях скляну намистину й подивився на них пильним поглядом, ніби намагався витиснути з них таємниці силою своєї зосередженості.

Перед заходом сонця за наполяганням Лорена ми повернулися до печери й підійшли до задньої стіни. Я увімкнув скляний ліхтар і розташував його так, щоб світло падало на малюнок білого царя. Потім усі ми троє сіли навколо нього півколом й оглянули його в усіх подробицях. Голова царя була намальована в профіль, Саллі вказала на її прикметні риси – довгий і прямий ніс та високий лоб.

– Обличчя з такими рисами не могло належати африканцеві, – сказала вона й для контрасту показала на інше обличчя, намальоване далі на стіні. – Погляньте ось на цього чоловіка. Він банту, й помилитися тут не можна. Наш художник володів достатньою майстерністю, аби бачити різницю між різними типами облич.

Проте ніщо не могло відвернути увагу Лорена від роздивляння білого царя. Знову здавалося, що він намагається витиснути з нього таємниці, але цар був байдужісінький до його зусиль, і зрештою Лорен зітхнув і підвівся на ноги. Він уже наготувався йти геть, коли його погляд упав на постаті жерців у білих одежах нижче від царя.

– А це хто такі? – запитав він.

– Ми назвали їх жерцями, – сказав я йому, – але Саллі вважає, що вони могли бути арабськими торговцями або…

– Постать у центрі… – він показав на ту постать, і його голос пролунав різко, майже стривожено. – Що він робить?

– Вклоняється цареві, – припустила Саллі.

– Хоч він і вклоняється, але вивищується над усіма іншими, – із сумнівом сказав Лорен.

– Через розмір постаті художник-бушмен показував важливість зображеного персонажа. Подивися на розміри царя, та й себе вони завжди зображують велетнями, хоч вони й пігмеї. Тому розміри центрального жерця, певно, означають, що він верховний жрець або вождь арабів, якщо Саллі має слушність.

– Якщо він кланяється, то лише третьою верхньою частиною тіла, й робить це лише він. Усі інші стоять прямо. – Лорен усе ще не був переконаний. – Це майже так, ніби він… – його голос замовк, і він похитав головою.

Потім несподівано він затремтів, і я побачив, як гусяча шкіра проступила на гладенькій засмаглій шкірі його рук.

– Тут стає холодно, – сказав він, склавши руки на грудях.

Я не помітив якоїсь зміни в температурі, але також підвівся на ноги.

– Ходімо назад до табору, – сказав Лорен і лише після того, як я роздмухав вогонь до жаркого іскристого полум’я, він заговорив знову.

– Ти маєш рацію, хлопче! Твій сюрприз мені дуже сподобався! – І він ковтнув солодового віскі. – А тепер поговорімо про гроші, – запропонував він.

– Розкажи нам про них, Ло, – погодився я.

– Я сконтактуюся з урядом Ботсвани. Спробую трохи натиснути на них. Ми повинні укласти з ними формальну угоду, певно, знахідки доведеться розділити порівну, зате вони гарантуватимуть нам доступ сюди й виключне право на розкопки. Одне слово, все таке.

– Гаразд. Ці формальності можеш залагодити лише ти, Ло.

– Знаючи тебе, Бенджаміне, я не сумніваюся, що ти вже склав список своїх потреб, кількість людей, обладнання й усього такого – я не помиляюся?

Я засміявся й розстебнув верхню кишеню.

– Звичайно, не помиляєшся, – погодився я й подав йому три аркуші списаного паперу.

Він швидко їх переглянув.

– Дуже по-спартанському, Бене, – похвалив він мене. – Але, я думаю, ми можемо піти далі, ніж це. Принаймні я хотів би побудувати тут бодай простеньку злітну смугу, щоб ми могли користуватися «дакотою». Наближається спека. Ви помрете, якщо й далі спатимете під брезентом. Нам треба оселитися тут солідно, потрібні також будуть будівлі для офісу та складів із кондиціонованим повітрям. Це означає, що ми не обійдемося без потужного генератора, який би забезпечував освітлення й помпування води з басейну.

– Ніхто не зможе звинуватити тебе в надмірній скнарості, Ло, – сказав я, і всі ми засміялися.

Саллі наповнила мій келих. Я торжествував і був надзвичайно задоволений собою в той вечір. Мені було чим пишатися, адже я підібрався зовсім близько до розгадки таємниці, схованої протягом тисячі років, і Лорен мав намір весь час підтримувати мене, бути моїм партнером. Віскі вливалося мені в горло, наче вода.

Я звик пити багато віскі. Це був спосіб забути про чимало речей, а інші сприймати легше. Років шість тому я зненацька усвідомив, що майже рік не працював над книжкою, що моя пам’ять й інтелект були неясними й ненадійними, а мої руки вранці тремтіли. Я досі вранці випиваю чарку або дві міцного трунку, а іноді влаштовую справжню пиятику. Але сьогодні я напився тому, що я щасливий, а не тому, що мені сумно.

– Пий, Бене, пий. Сьогодні нам є, що відсвяткувати, – сказала, сміючись, Саллі й налила мені ще одну добру порцію.

– Обережніше, лікарю, – слабко запротестував я, але цього вечора я напився з великою приємністю, напився майже до повної втрати пам’яті.

Я з гідністю відмовився, коли Лорен запропонував мені допомогу, й сам-один добувся до намету, в який Саллі делікатно переселила мене після прибуття Лорена. Я впав на своє ліжко одягнений і відразу провалився в сон. Я напівпрокинувся, коли увійшов Лорен і попхався через весь намет до свого ліжка. Пам’ятаю, як розплющив одне око й побачив, як проникає світло щербатого місяця крізь відкидне полотнище намету – чи то було перше світло світанку? Тоді я не надав цьому ніякого значення.

Набрати персонал для проекту було найважливішим завданням, і тут мені пощастило. Пітер Вілкокс наготувався піти у річну відпустку з Кейптаунського університету. Я полетів до Кейптауна, щоб побачитися з ним, і за шість годин розмови переконав його, що розкішне життя в Європі йому зовсім не сподобається. Трохи важче мені було вплинути на Гізер, його дружину, та все змінилося, коли я показав їй фотографію малюнка білого царя. Як і для Саллі, наскельні розписи – одне з її головних захоплень.

Для розкопів вони справжні фахівці. Мені вже довелося працювати з ними разом під час дослідження Сленґкопських печер. Обом було вже за тридцять. Він пузатий і лисий, в окулярах у сталевій оправі й у штанях, які щохвилини загрожували упасти вниз, через що йому доводилося постійно підсмикувати їх. Вона тонка й вугласта, з широким сміхотливим ротом і кирпатим носом, густо всіяним ластовинням. Вони мають дитячу вдачу, веселі, добре обізнані й працелюбні. Пітер добре грає на джазовому акордеоні, а Гізер має голос, який легко входить у гармонію з моїм.

Пітер відрекомендував мені двох аспірантів, яким він беззастережно довіряв. Я дещо навіть розгубився, коли зустрівся з ними вперше. Рал Девідсон – молодик віком двадцять один рік, хоч його чоловічу стать було нелегко визначити відразу. Проте Пітер запевнив мене, що під цією нерозчесаною кучмою волосся ховається перспективний молодий археолог. Його наречена, серйозна дівчина в окулярах, закінчила курс на рік раніше. Хоч вона була дивовижно негарною, а я віддаю перевагу дівчатам вродливим, Леслі Джонс змогла завоювати моє серце відразу, схвильовано прошепотівши мені: «Докторе Кейзин, я думаю, ваша книжка “Стародавня Африка” найцікавіший твір із тих, які довелося мені будь-коли прочитати».

Такий гарний смак забезпечив роботу для них обох.

Пітер Ларкін знайшов для мене сорок шість африканських чорноробів із південних територій Ботсвани, які ніколи не чули ані про Криваві Пагорби, ані про накладене на них прокляття.

Моїм єдиним розчаруванням став Тимоті Маґеба. Я провів п’ять днів у Йоганнесбурзькому інституті, коли повернувся із Кейптауна, усі ці п’ять днів намагався переконати Тимоті, що він потрібен мені на розкопах біля Кривавих Пагорбів.

– Мачане, – сказав він, – тут є робота, яку ніхто не спроможний зробити, крім мене. – Згодом мені довелося пригадати ці його слова. – Там, куди ти мене запрошуєш, можуть працювати багато людей. Ти вже набрав таких чоловіків і жінок, усі вони фахівці. Я тобі не потрібен.

– Прошу тебе, Тимоті. Робота, на яку я тебе запрошую, триватиме лише півроку чи десь так. Твої справи тут можуть зачекати. – Він енергійно похитав головою, але я наполягав: – Я справді хочу, щоб ти був поруч, і я потребую тебе. Там є проблеми, які тільки ти міг би пояснити. Тимоті, там більш як п’ятнадцять тисяч малюнків на скелях. Багато з них – це символічні стилізовані емблеми, які лише ти…

– Докторе Кейзин, ти можеш надіслати мені копії, і я дам своє тлумачення. – Тимоті перейшов на англійську мову, яка в розмові з ним завжди була несприятливим знаком. – Сподіваюся, ти не станеш вимагати, щоб я тепер покинув інститут. Мої асистенти не зможуть працювати без мого керівництва.

Ми дивилися один на одного протягом кількох секунд. Ситуація для мене була безвихідною. Я міг наказати йому приєднатися до мене, але помічник, який не хоче працювати з тобою, це гірше, аніж узагалі відсутність помічника. У темних очах Тимоті палахкотів бунтівний незалежний дух, і я знав, що існує якась набагато глибша причина, через яку він не хоче супроводжувати мене.

– Ти, мабуть…

Я завагався. Я мало не запитав у нього, чи не стародавнє прокляття є причиною його незгоди співпрацювати зі мною. Мені завжди прикро думати, що забобон може вплинути на поведінку людини освіченої й розумної. Але я не наважився поставити це запитання, бо навіть у розмові з африканцем таким, як Тимоті, пряме запитання вважається чимось нетактовним і неделікатним.

– Причини, які спростовують інші причини, завжди знаходяться, докторе. Будь ласка, повір мені, коли я тобі кажу, що буде ліпше, якщо я не стану супроводжувати тебе цього разу.

– Гаразд, Тимоті, – смиренно погодився я й підвівся на ноги.

Ми знову обмінялися поглядами, й мені здалося, що він змінився. Вогонь, який жевріє, може несподівано спалахнути дуже яскраво, і я знову відчув якусь тривогу, навіть страх, глибоко в собі.

– Я прошу тебе повірити мені, докторе, що та робота, яку я виконую тут, нині на критичному етапі.

– Мені буде дуже цікаво ознайомитися з нею, коли ти її завершиш, Тимоті.

Мої чотири нові асистенти прилетіли на комерційному рейсі з Кейптауна наступного ранку, й ми одразу поїхали в ангар Стервесанта, де чекала на нас «дакота».

Переліт до нашої бази був шумним і веселим. Пітер дістав акордеон, а я ніколи не подорожую без своєї старої гітари. Ми виконали двійко легких пісень, таких як «Абдул Абульбуль Емір» або «Зелений натиск», і я з радістю відкрив, що Рал Девідсон насвистував із прозорістю й чистотою, які справді були чудові, і що Леслі мала дзвінке й ніжне сопрано.

– Коли ми закінчимо ці розкопи, я візьму вас на гастролі, – сказав я і став навчати їх кількох власних композицій.

Минуло вже три тижні, відколи я покинув Криваві Пагорби, й, коли ми зробили над ними коло, я побачив, що за час моєї відсутності там відбулися великі зміни. Посадкова смуга разом із конусом, який вимірює напрям і силу вітру, тяглася по запилюженій рівнині. Поруч із нею стояло кілька тимчасових будівель. Одне довге центральне бунгало, оточене житловими будинками для персоналу. Скелетна металева вежа утримувала на собі цистерну з оцинкованого заліза для зберігання двох тисяч галонів води, а за нею був розбитий табір для африканської робочої сили.

Саллі чекала на нас біля посадкової смуги. Ми поскладали багаж у лендровер і пішли оглянути свій новий дім. Я сподівався побачитися там із Лореном, але Саллі мені сказала, що він прожив тут кілька днів, а вчора відлетів.

Саллі з гордістю показувала нам табір. Центральне бунгало з кондиціонованим повітрям було поділене на маленькі житлові кімнати, вітальню, з великим офісом у центрі, за яким розташувався склад. Чотири будинки для головних пожильців мали кондиціонери, але майже не мали меблів. Саллі призначила один будинок для Вілкоксів, один для Леслі та себе, один для Рала й для мене, четвертий – для Лорена або інших відвідувачів, пілотів та нічних гостей.

– Я подумав би про деякі вдосконалення для нічного сну, – з гіркотою промурмотів я.

– Бідолашний Бен, – сказала Саллі з жорстокою усмішкою. – Цивілізація наздогнала тебе. Сподіваюся, ти не забув прихопити купальний костюм, бо більше не буде купання в басейні голими.

І я потай пожалкував, що Лорен так багато зробив для мене. Криваві Пагорби були тепер не самотнім, таємничим місцем посеред пустелі, а гамірною невеличкою спільнотою, де регулярно приземлялися літаки, збивали пилюку лендровери, дзенькіт електричної помпи порушував дрімотну тишу печери й збурював тихі зелені води смарагдового басейну.

Моя група відразу взялася виконувати роботу, на яку її найняли. Саллі працювала в печері з одним молодим асистентом-африканцем. Кожен із чотирьох інших дістав у своє розпорядження десятеро робітників і визначив ділянку, на якій він мав працювати.

Пітер і Гізер розважливо обрали для своїх досліджень місце зовні за головним муром посеред руїн нижнього міста. Саме туди стародавні люди викидали своє сміття, побитий череп’яний посуд, стару зброю, порвані намиста та інші надзвичайно цікаві рештки зниклої цивілізації.

Рал і Леслі, мріючи знайти золоті та дорогоцінні речі, взялися розкопувати ділянку в межах міських мурів, де стародавні жителі міста ретельно прибирали й наводили досконалу чистоту, а тому там було набагато менш імовірно знайти щось цікаве. Така різниця між досвідом і браком досвіду, між натиском юності й холодним розрахунком старшого.

Я був вільний від якоїсь конкретної праці, взявши на себе обов’язки наглядача й порадника. Я перебував на тих місцях, де від моєї присутності можна було сподіватися найбільшої користі. Я з тривогою спостерігав за Ралом і Леслі, але вони мені довели, що володіють цілком задовільною технікою, і я розслабився, переконавшись у тому, що на рекомендацію Пітера Вілкокса можна покластися. Вони розумні молоді люди, сповнені ентузіазму, і, що особливо важливо, добре уявляють собі, що таке археологічні розкопки.

Чотири команди почали діяти, й відразу виокремилися серед африканських робітників здібні й працьовиті люди і ледачі або тупі. За набагато коротший час, аніж я сподівався, фірма «Кейзин і Компанія» вкопалася в глиб землі й стала здобувати цікаві знахідки.

То була повільна й старанна робота, яка дарувала мені велике задоволення. Щовечора, перед вечірнім імпровізованим концертом у вітальні, денну працю обговорювали, оцінювали будь-які відкриття й співставляли їх із загальною картиною археологічних розкопів.

Першим істотним відкриттям, яке ми зробили, був той факт, що шар попелу на рівні 1 поширювався на всю територію археологічної пам’ятки, навіть на нижнє місто. Він не був розподілений рівномірно, бо утворював плями різної товщини. Проте датування за допомогою вуглецю-14 давало приблизно однакові результати, й ми зрештою зупинилися на даті 450 рік після Різдва Христового. Ця дата, схоже, збігалася з найдавнішими бушменськими малюнками на скелях у печері або трохи випереджала їх.

Ми погодилися на тому, що бушмени проникли до печери відразу після того, як пішли геть або зникли стародавні жителі міста. Ми сумлінно називали їх стародавніми, вважаючи, що термін «фінікійці» ще не доведений. Проте, як я сподівався від усієї душі, такий погляд незабаром зміниться.

У шарі попелу знову й знову траплялися рештки від людських останків. Рал знайшов передній зуб у попелі біля підмурка головної башти, Пітер – плечову кістку разом із багатьма іншими фрагментами людських кісток, які було неможливо ідентифікувати. Ці непоховані людські останки зрештою сприяли загальному визнанню того, що моя теорія про трагічний кінець Місячного міста має слушність. Вона була також підсилена незрозумілим зникненням муру та фортечних башт, котрі, як ми мали всі підстави припустити, стояли на цьому шарі глини із залишками кам’яних фундаментів, які іноді можна було побачити на примарних обрисах муру, який оточував храм.

Рал невпевнено припустив, що ворог, сповнений божевільною ненавистю, заповзявся стерти з лиця землі усі сліди стародавніх жителів міста. Ми були готові погодитися з ним.

– Досить логічно. Але куди поділися тисячі тонн кам’яного мурування? – запитала Саллі за всіх нас.

– Вони розкидали камені по рівнині, – наважився припустити Рал.

– Геркулесова праця, а крім того, в ті дні рівнина була дном озера. Щоб позбутися тих каменів, вони мусили б розкидати їх по вузенькій смузі між скелястими пагорбами й озером. Але там немає жодного знаку від них.

Дещо збентежений, Пітер Вілкокс нагадав нам про розповідь у книжці Кредо Мунка «Індаба, мої діти» про те, як стародавнє місто було перенесене його жителями, блок за блоком, із заходу і як його відбудували в Зімбабве.

– Це червоний пісковик, – різко втрутилася до розмови Саллі. – А Зімбабве збудоване на граніті, добутому з тієї скелі, на якій воно стоїть. Зімбабве розташоване за двісті сімдесят п’ять миль звідси. Годі уявити собі роботу – перенести такі камені на таку відстань. Я готова погодитися, що звідси було перенесено вміння й майстерність, але не сам матеріал.

Більше ніхто не висловлював якихось ідей, і ми могли перейти від ідей до фактів. Через півтора місяці Лорен Стервесант уперше навідався до нас. Усі розкопи та інші роботи зупинилися на два дні, бо ми влаштували семінар, на якому головував я і на якому ми ознайомили Лорена з усіма нашими досягненнями та останніми висновками.

А досягнення були неабиякими. Насамперед слід зазначити, що список знайдених артефактів, глиняних черепків й інших речей та уламків заповнював 127 машинописних сторінок. Більшість були знайдені Пітером і Гізер, і вони відкрили семінар.

– Досі всі розкопи, здійснювані поза мурами, обмежувалися площею на північ від них не більш як на тисячу футів від зовнішнього периметру. Загалом там розташовувався комплекс невеликих хатин, збудованих із сирцевої глини й накритих жердинами та очеретом і пальмовим листям.

Пітер описав досліджувану ними площу з великими подробицями, наводячи середні розміри кімнат і точне розташування кожного знайденого об’єкта. Лорен почав крутитися на стільці й возитися зі своєю сигарою. Пітер надзвичайно доскіпливий, ретельний, як стара діва, коли йдеться про його роботу. Нарешті він дійшов до своїх висновків:

– Тому, схоже, на тій площі був розташований великий базар і ринок.

І він повів нас на склад, щоб показати свої знахідки. Там були фрагменти дуже іржавого заліза, бронзовий гребінець, руків’я ножа, виготовлене у формі жіночого тіла, чотирнадцять бронзових розеток, що, як нам здавалося, викарбувані на обтягнутому шкірою щиті, двадцять п’ять фунтів бронзових дисків у формі зірок і сонця, які були, безперечно, орнаментальними прикрасами, шістнадцять бронзових пластин, виготовлених у певній формі, проте спотворених і погнутих, ми припускали, що вони складають частину бойового металевого обладунку, чудовий бронзовий таріль двадцять чотири дюйми в діаметрі з вигравіюваним на ньому образом сонця з надзвичайно вигадливим візерунком по краю і ще сорок фунтів бронзових уламків і фрагментів, настільки погнутих, поламаних і пошкоджених, що визначити їхнє призначення неможливо.

– Це всі бронзові об’єкти, які досі пощастило знайти, – сказав Пітер Лоренові. – Речі зроблені досить грубо, але вони не схожі на вироби банту ані за задумом, ані за виконанням. Вони найближчі до того, що нам відомо про фінікійську майстерність. На відміну від греків та римлян фінікійці надавали мало ваги мистецтвам. Їхні артефакти, як і їхні будівлі, масивні й грубо виконані. Ще один факт, про який свідчать наші знахідки, це поклоніння сонцю. Ідеться, поза всяким сумнівом, про політеїстичне суспільство, але поклоніння сонцю тут переважало. Схоже, в цьому поселенні Ваал, фінікійський бог чоловічого роду, був персоніфікований сонцем.

Я подумав, що Пітер схиляється до помилки однобічної аргументації, але дав йому договорити, не уриваючи його. Після окремого обговорення кожної знахідки Пітер підвів нас до наступного ряду столів, де були складені скляні й гончарні вироби.

– Ми знайшли сто двадцять п’ять фунтів скляних намистин переважно синіх і червоних кольорів. Фінікійські кольори – зелені, білі й жовті – знайдені лише на рівнях 1 і 2. Одне слово, вони з’явилися тут пізніше п’ятдесятого року після Різдва Христового, що приблизно збігається з останньою фазою поглинення фінікійської цивілізації римлянами в Середземноморському регіоні і її поступовим зникненням.

Я урвав його:

– Римляни так старанно поглинули Фінікію та всі її вироби, що ми знаємо про них дуже мало…

Я перевів свою увагу на Саллі. Вона перебувала в пречудовому настрої, на відміну від попередніх шістьох тижнів, коли вона була похмура й неуважна. Вона помила собі волосся, й воно стало блискучим і м’яко сяяло на світлі. Її шкіра світилася золотими відтінками там, де на неї падало сонце, а ще вона нафарбувала собі губи й драматично підмалювала очі. У мене стислося серце, коли я побачив її красу. Я силоміць перевів свою увагу на столи зі знахідками.

– Окремі висновки дозволяють зробити гончарні вироби, – сказав Пітер. Він показав на велику купу черепків, уламків і дуже малу кількість виробів, які збереглися повністю. – На всіх, за єдиним винятком, немає жодного напису. А ось і виняток.

Він підняв черепок, який лежав на почесному місці, й передав його Лорену. Хоч усі його бачили й ним милувалися, ми тепер з’юрмилися навколо Лорена, коли він став його роздивлятися. На обпаленій глині був накреслений якийсь символ.

– Уламок краєчка чаші або вази. Символ може бути пунічним Т.

Лорен імпульсивно обернувся в мій бік і поклав руку мені на плече.

– Вельми переконливо, Бене. Вони, безперечно, це приймуть, чи не так?

– Нізащо не приймуть, Ло. – Я з жалем похитав головою. – Вони кричатимуть: «Імпортоване!» Давній трюк спростування чогось такого, чого ви не можете зрозуміти або що суперечить вашим теоріям, – стверджувати, що елемент завезений під час торговельних контактів.

– Схоже, ти не зможеш здобути перемогу, Бене, – співчутливо сказав Лорен, а я всміхнувся йому у відповідь.

– Принаймні ми не виявили уламок нанкінської порцеляни чотирнадцятого сторіччя або нічного горщика з портретом королеви Вікторії!

Сміючись, ми рушили до наступної купи знахідок – до шматків міді та мідних виробів. Там були браслети й брошки, обліплені зеленим окисом та наполовину ним з’їдені. Оберемки мідного дроту й мідні зливки у формі хреста святого Андрія, кожен вагою в дванадцять фунтів.

– Це не нове, – зауважив Лорен.

– Ні, – погодився я. – Їх знаходять повсюди в Центральній та Південній Африці. А проте їхня форма точно відповідає формі зливків, викопаних у мідних шахтах фінікійців у Корнуолі, або мідним зливкам, добутим зі стародавніх шахт Кіпру.

– Ще не досить переконливо? – Лорен подивився на мене, і я похитав головою, повівши його подивитися на залізні вироби, які нам пощастило розкопати. Усі такі поржавлені й пошкоджені, що їхню первісну форму можна тільки припустити або вгадати. Там були сотні наконечників стріл, здебільшого знайдені на рівнях 1 і 2, голівки списів та леза мечів, топорища й ножі.

– Судячи з кількості зброї або того, що ми вважаємо зброєю, стародавні жителі Місячного міста були войовничим народом. А може, вони просто боялися нападу й добре озброювалися, щоб захиститись від нього, – припустив я, й мені відповів гомін загального схвалення.

Від залізних виробів ми перейшли до виставки моїх фотографій, де були зображені всі етапи розкопок, види нижнього міста, храм, акрополь і печера.

– Дуже добре, Бене, – визнав Лорен. – Це все, що ти хотів мені показати?

– Найкраще залишається на останок.

Я не міг утриматися від певної показухи й тому звелів затулити кінець складу ширмою. Я повів його за ширму, й за мною посунула вся команда, яка з тривогою чекала його реакції. Вона задовольнила всіх.

– О Боже! – Лорен зупинився як укопаний і витріщився на фалічні колони з орнаментальними головами. – Птахи Зімбабве!

Їх було три. Хоч і незавершені, вони мали близько п’ятьох футів заввишки й близько п’ятьох дюймів в обхваті. Лише одна з них була відносно неушкоджена, дві інші спотворені до невпізнання. Різьба на вершині кожної з колон вочевидь спочатку зображувала хижого птаха з важким дзьобом, похилими плечима й гострими пазурами. Вони були подібні за задумом і виконанням до тих, які відкрили в Зімбабве Гол, Мак-Івер та інші.

– Це не птахи Зімбабве, – поправив я Лорена.

– Ні, – підтвердила Саллі. – Це ті, з яких птахи Зімбабве були скопійовані.

– Де ви їх знайшли? – запитав Лорен, підходячи ближче, щоб уважніше оглянути скульптури, вирізьблені із зеленого мильного каменю.

– У храмі, – сказав я, усміхнувшись у бік Рала й Леслі, які мали дуже скромний вигляд, – поза його внутрішнім муром. Це, либонь, речі релігійного вжитку – ти ж бачиш символи сонця навколо шийки колони, вони вочевидь пов’язані з поклонінням Ваалові як богові сонця.

– Ми назвали їх сонячними птахами, – пояснила Саллі, – бо Бенові здалося, що назвати їх птахами Офіра було б дещо претензійно.

– Чому вони так пошкоджені? – запитав Лорен, показавши місця, де умисні удари потрощили ламкий зелений камінь.

– Тут можна припускати що завгодно, – стенув я плечима. – Але нам точно відомо, що вони були повалені й лежали в повному безладі в шарі попелу на рівні 1.

– Дуже й дуже цікаво, Бене, – сказав Лорен, прикипівши поглядом до останньої ширми в кінці складу. – А тепер покажи мені, старий підступний блазню, що ти ховаєш від мене за отією завісою.

– Те, на чому в давнину стояли міста й цивілізації. – Я відсунув ширму. – Золото!

Є якась таємниця в цьому прекрасному металі з його мастким блиском, що впливає на уяву. Публіка тихо загомоніла, коли ми звернули свої погляди на нього. Знайдені предмети були ретельно почищені, і їхні поверхні світилися тим м’яким сяйвом, яке непомильно свідчить, що ви дивитеся на золото.

Холодний перегляд колекції завжди відвертає увагу від збудження й відчуття таємниці. Її загальна вага становила 683 унції. Там було п’ятнадцять стержнів природного золота завдовжки та завтовшки, як чоловічий палець. Було також сорок вісім грубо зроблених ювелірних виробів, булавок, брошок та гребінців. Була жіноча статуетка заввишки в чотири з половиною дюйми…

– Астарта-Таніт, – прошепотіла Саллі, погладжуючи її. – Богиня місяця й землі.

Ми побачили там і жменю золотих намистинок, шворки яких давно зотліли, дванадцять сонячних дисків і багато пластинок, обрізків, уламків і ґудзиків невизначеної форми й невідомого вжитку.

– А також ми маємо й ось це. – І я підняв важку чашу з золота. Вона була розчавлена і сплюснена, але мала неушкоджену основу. – Погляньте, – сказав я, показуючи на незвично делікатні лінії дизайну.

– Анк? Єгипетський знак вічного життя?

Лорен подивився на мене, сподіваючись почути підтвердження, і я кивнув головою.

– Для християн і поган, які збереглися серед вас. Ми знаємо, що фараони іноді доручали фінікійцям постачати золото для своєї імперії. Чи не був це, – я покрутив у руках чашу, – подарунок від фараона царю Офіра?

– А чи пам’ятаєте ви чашу в правій руці Білої леді з Брандберга? – запитала Саллі.

Цієї теми нам вистачило для обговорення та суперечок майже до самого ранку, а наступного дня Саллі за допомогою Гізер Вілкокс показала свої креслення та малюнки, виконані в печері. Коли вона показала замальовку білого царя, зморшка зосередженості знову перетнула чоло Лорена, й він підвівся й підійшов, щоб роздивитися малюнок ретельніше. Ми довго чекали мовчки, аж поки він подивився на Саллі.

– Я хотів би, щоб ви зробили копію цього малюнка для моєї особистої колекції. Ви не заперечуєте?

– Із превеликим задоволенням.

Саллі щасливо всміхнулася, подивившись на нього. Вона досі перебувала в усміхненому й веселому настрої і щиро втішалася тим, що виставка її праць спричинила фурор. Саллі, як і більшість вродливих жінок, зовсім не заперечує приємність того, щоб перебувати у світлі рампи. Вона знала, що її праця збіса гарна, і їй подобалося слухати оплески.

– А ось тут я не змогла визначити, що це таке, – усміхнулася Саллі й повісила новий аркуш на дошку. – Досі мені вдалося знайти сімнадцять символів, які нагадують цей. Гізер називає їх ходячими огірками або подвійними ходячими огірками. Маєте якісь ідеї?

– Пуголовки? – припустив Рал.

– Багатоніжки? – припущення Леслі здавалося більш імовірним.

На цьому наша уява вичерпалася, й запанувала мовчанка.

– Немає більше пропозицій? – запитала Саллі. – А я думала, що публіка, в якій зібралося стільки людей із академічними званнями, наділених глибокою мудрістю, спроможна виявити багатшу фантазію…

– Бірема, – лагідно промовив Лорен. – І трирема.

– Присягаюся Юпітером, ти маєш рацію, – сказав я, відразу побачивши ту аналогію, яку помітив він.

– Ніневійська квінкверема з далекого Офіру, – радісно процитував Пітер.

– Та сама форма корпусу корабля, те саме розташування весел, – докинув я ще один аргумент. – Звичайно ж, якщо ми маємо слушність, такі кораблі регулярно плавали по озеру.

Ми могли прийняти таку гіпотезу, але інші, звісно її не приймуть.

Після ланчу ми пішли оглянути розкопи, й Лорен знову висловив кілька натхненних здогадів. Команда Пітера відкрила в кутку, що утворився між скелястим пагорбом і муром, кілька великих, однакових, схожих на чарунки кімнат. Вони сполучалися довгим коридором, і залишилися рештки від вимощеної плитами підлоги та системи дренажу. Кожна кімната мала площу приблизно в двадцять п’ять квадратних футів, і, схоже, це була єдина будівля поза мурами, споруджена з кам’яних блоків, а не виліплена з глини або стулена з необпаленої цегли.

Найімовірніше призначення цих чарунок дало нам підстави назвати їх «в’язниця».

– Невже мені доведеться виконати тут усю роботу? – зітхнув Лорен. – Ви ж навіть показали мені малюнки, на яких зображені бойові слони?

– Ти маєш на увазі стійла для слонів? – запитав я.

– Ти швидко міркуєш, хлопче! – Лорен поплескав мене по плечу, і я почервонів. – Але наскільки мені відомо, в Індії їх називають «слоновими лініями».

Після обіду протягом години я працював у своїй темній кімнаті, проявивши три рулони плівки, а коли закінчив, то пішов шукати Лорена. Він мав відлетіти вранці наступного дня, а нам ще треба було багато чого обговорити.

Я не знайшов його ані в будинку для гостей, ані у вітальні, а коли я запитав, де його шукати, то Рал сказав:

– Я думаю, він пішов до печери, докторе. Він позичив у мене ліхтар.

Леслі подивилася на нього поглядом, який вона вочевидь хотіла зробити дуже значущим, спочатку спохмурніла, потім злегка похитала головою, але для нього той її погляд означав не більш, як для мене. Я пішов узяти свій ліхтар, а потім вирушив до печери через мовчазний гай, обережно ступаючи між відкритими розкопами. Із тунелю, що ховався за товстим стовбуром дикої смоковниці, не проникало ніякого світла.

– Лорене! – погукав я. – Ти тут?

Мій голос загубився в глибині печери, відлунюючи від скель. Відлуння завмерли, запала тиша, і я пішов у глиб тунелю. Я освітлював ліхтарем темряву попереду себе, нахиляв голову під дзижчанням летючих кажанів і дослухався до своїх кроків, шарудіння яких здавалося в тиші дуже гучним.

Я ніде не бачив світла, тому зупинився й погукав знову:

– Лорене, ти тут чи ні?

Мій голос дзвінко пролунав у печері. Відповіді не було, і я пішов далі, вниз по проходу.

Коли я вийшов із тунелю, то зненацька потужний пучок світла від ліхтаря перетнув печеру й засліпив мені очі.

– Лорене? – запитав я. – Це ти?

– Чого тобі треба, Бене? – запитав він із темряви, що чорніла за його ліхтарем.

Голос його прозвучав роздратовано, навіть сердито.

– Я хочу обговорити з тобою план наших наступних дій, – сказав я, затуляючи очі від потужного світла.

– Це може почекати до завтра.

– Ти відлітаєш рано. Поговорімо тепер.

Я рушив через печеру до нього, відвертаючи очі від світла, що засліплювало мене.

– Спрямуй своє світло куди-інде, – попросив я лагідним тоном.

– Ти глухий? – голос Лорена прозвучав різко, то був голос чоловіка, який звик, щоб йому підкорялися. – Я сказав завтра, нехай тебе чорти візьмуть!

Я зупинився, наче вкопаний, приголомшений, збентежений. Таким тоном він досі ніколи зі мною не розмовляв.

– Ло, з тобою все гаразд? – стривожено запитав я.

Тут, у печері, щось було негаразд. Я це відчував.

– Бене, – сказав він голосом, готовим зірватися на крик, – обернися й іди звідси геть, ти мене зрозумів? Ми зустрінемося завтра вранці.

Я завагався ще на хвилину. Потім обернувся й рушив до виходу, заглибившись у тунель. Я не побачив нічого від Лорена за світлом його ліхтаря.

Уранці Лорен був таким чарівним, яким може бути лише він. Він делікатно вибачився за вчорашній вечір.

– Я лише хотів побути сам-один, Бене. Пробач мені. Я іноді буваю таким.

– Я знаю, Ло. Я теж буваю таким.

Нам вистачило десятьох хвилин, щоб дійти спільного висновку, що, хоч непрямі докази фінікійського володіння містом були надзвичайно переконливі, їх не можна вважати головними. Ми вирішили поки що не робити публічного оголошення, а тим часом Лорен надасть мені цілковитий карт-бланш щодо продовження повномасштабних розкопів і досліджень.

Він відлетів удосвіта, і я знав, що вранці він снідатиме в Лондоні.

Тижні, які настали після того, як відлетів Лорен, були незадовільними для мене. Хоча робота на руїнах Місячного міста тривала й мої помічники не втрачали ентузіазму та потягу до праці, але її результати мене глибоко розчаровували.

Були інші знахідки, багато знахідок, але вони повторювалися. Гончарні вироби, намистинки, навіть окремі фрагменти золотих виробів або орнаментальних прикрас не хвилювали мене так, як вони хвилювали раніше. Ми не знайшли нічого такого, що додало б бодай крихту знання до того, яке ми вже накопичили раніше. Я неспокійно блукав розкопами, стривожено оглядаючи нову траншею або відкритий рівень і молячись, щоб наступна лопата перекинутої землі відкрила якийсь незвичайний надгробок або склеп. Десь тут ховався ключ до стародавньої таємниці, але він був надійно замаскований.

Окрім відсутності поступу в розкопках, настрій мені псували мої взаємини із Саллі, які невідомо чому зіпсувалися, і я не міг пояснити, в чому причина. Природно, що можливості для фізичної близькості зникли, відколи до Місячного міста прибули інші працівники. Саллі була категорична в тому, щоб наші стосунки не стали відомі всім. Мої дилетантські спроби зустрітися з нею наодинці вона спритно обминала. Найближче до успіху я був, коли навідував її вдень у печері. Але й там вона постійно мала поруч свого асистента, а часто там таки була й Гізер Вілкокс.

Вона здавалася замкненою, мовчазною, навіть похмурою. Працювала над мольбертом із напруженою зосередженістю протягом дня і зазвичай вислизала до своєї хатини відразу після обіду.[9] Одного разу я пішов за нею, тихо постукав у двері її хатини, обережно штовхнув двері, коли відповіді не почув. Її не було вдома. Я чекав у затінку, почуваючи себе так, ніби підглядаю в шпарину, й уже минула північ, коли вона повернулася, вислизнувши з мовчазного гаю, наче привид, і попрямувала до своєї кімнати, де Леслі вже давно погасила світло.

Мені було прикро бачити свою сміхотливу Саллі такою замкненою. Нарешті мені пощастило зустрітися з нею в печері.

– Я хочу поговорити з тобою, Сал.

– Про що?

Вона подивилася на мене з лагідним подивом, так ніби помітила мене вперше за багато днів. Я відіслав геть молодого африканця, що допомагав їй. Й умовив Саллі сісти зі мною на уламок скелі біля смарагдового басейну, сподіваючись, що його краса, а також пов’язані з ним спільні спогади пом’якшать її настрій.

– Із тобою щось негаразд, Саллі?

– Господи, чому це зі мною має бути щось негаразд?

Це була розмова незручна й незадовільна. Саллі, схоже, думала, що я намагаюся втрутитися у справи, які мене не стосувалися. Я відчував, як у мені закипає гнів, і мені захотілося накричати на неї.

«Я твій коханець, нехай тебе чорти візьмуть, і все, що ти робиш, мене стосується!»

Але здоровий глузд переміг, бо я розумів, що такий спалах гніву в моєму виконанні обрубав би останню нитку, яка нас поєднувала. Натомість я взяв її за руку й, ненавидячи себе за червоні щоки, лагідно їй сказав:

– Я кохаю тебе, Саллі. Пам’ятай про це. І якщо я можу щось зробити для тебе…

Думаю, то були найкращі слова, які я міг сказати, бо її рука вмить напружилася в моїй руці, а риси обличчя пом’якшали, й сльози заблищали в її очах.

– Бене, ти чудовий чоловік, ти сама доброта. Спробуй не звертати на мене увагу якийсь час. Мене просто опанував смуток, і ніхто не зміг би допомогти мені. Він минеться сам по собі, якщо ти не помічатимеш його.

На мить вона знову стала моєю коханою дівчиною, поки усмішка невпевнено тремтіла в кутиках її рота та в цих великих зелених очах.

– Ти повідом мене, коли ти знову будеш у нормі, гаразд? – сказав я, підводячись на ноги.

– Повідомлю, докторе. Ви перший довідаєтеся про це.

Наступного тижня я полетів до Йоганнесбурґа. Там мали відбутися річні загальні збори членів опікунської ради інституту, яких я не міг пропустити, а ще я був зобов’язаний прочитати кілька лекцій на факультеті археології Вітвотерсрендського університету.

Я планував відлучитися від розкопок Місячного міста на одинадцять днів і передав тимчасове управління в надійні руки Пітера Вілкокса, спочатку взявши з нього обіцянку, що він негайно надішле мені телеграму, якщо відбудеться якийсь прорив у дослідженнях.

Троє дівчат метушилися, пакуючи мою валізу, готуючи для мене сніданок, який я мав з’їсти в літаку, й вишикувавшись біля злітної смуги, щоб попрощатися зі мною поцілунком. Не стану приховувати, що така процедура прощання мені сподобалася.

Я часто приходив до висновку, що, перебуваючи надто близько від проблеми, ти звужуєш свій погляд на неї. Через три години, як покинув Місячне місто, я зробив невеличкий прорив. Якщо існували мури й башти, які стояли на зруйнованих фундаментах, камінь для будівництва мали добувати десь близько. Не випадало сумніватися, що його добували з тих-таки скелястих пагорбів. Тобто десь неподалік від міста була каменоломня.

Я знайду її, і її розміри допоможуть мені обрахувати реальні розміри міста.

Уперше за багато тижнів я почувся добре, й наступні дні були для мене приємними і сповненими втіх. Збори членів опікунської ради скидалися на свято, чого можна сподіватися, коли фонди необмежені, а перспективи сприятливі. Сидячи на місці голови, Лорен висловив чимало компліментів на мою адресу, коли оголосив, що поновлює мій контракт на посаді директора інституту на наступні дванадцять місяців. Щоб відсвяткувати збільшення моєї платні на тридцять відсотків, він запросив мене на обід у своєму домі, де за столом із жовтого дерева у величезній їдальні сиділо сорок людей, а я був почесним гостем.

Гіларі Стервесант у сукні з жовтої парчі й у знаменитих діамантах Стервесантів присвячувала увагу мені протягом усього обіду. Я маю слабкість до прекрасних речей, а надто, якщо це жінки. У той вечір їх було там зо два десятки, а коли ми перейшли до вітальні, то мені поклонялися так, наче я належав до королівської родини. Вино розв’язало мені язик і примусило забути про мою невиліковну сором’язливість. Не мало значення, що Гіларі й Лорен, либонь, налаштували інших гостей метушитися навкруг мене, й, коли о другій годині ночі я вийшов до «мерседеса» у супроводі Гіларі й Лорена, я почувався чоловіком сімох футів зросту.

Ця новонабута впевненість у собі допомогла мені з блиском прочитати чотири лекції у Вітвотерсрендському університеті. На першу з них прийшло двадцять п’ять студентів і викладачів, на наступну – вдвічі більше. Проте чутки швидко поширилися, й останню лекцію я читав у повній залі, де вміщувалося шістсот людей. Отже, я мав незаперечний успіх. Мене запросили прочитати ще кілька лекцій у зручний для мене час, й віце-канцлер університету натякнув, що посада директора археологічного факультету наступного року буде вільна.

Наступні три дні свого візиту до Йоганнесбурґа я до останньої хвилини провів в інституті. Я з полегкістю довідався, що моя відсутність не спричинила ніяких ускладнень, і численний персонал справно виконував свої обов’язки.

Бушменську виставку в залі Калахарі підготували й відкрили для публіки. Це була чудова виставка. Центральна постать у головній групі яскраво нагадала мені мого маленького друга Ксаї. Модель була зображена в процесі розмалювання скельної стіни в печері. Із заткнутими отворами для зберігання фарби в оленячих рогах й очеретяними трубками та пензлями – я уявляв собі, що саме так працював художник, який намалював мого білого царя. Це наповнило мене дивним відчуттям, ніби два тисячоліття відкотилися назад, ніби я міг послати свою свідомість назад через роки. Я розповів про це Тимоті Маґеба.

– Так, мачане. Я вже казав вам, що ви і я позначені. Ми маємо на собі знак духів і наділені можливістю бачити.

Я всміхнувся й похитав головою.

– Я не знаю, як ти, Тимоті, але мені ніколи не щастило вгадати переможця в змаганнях…

– Я серйозно, докторе, – сказав Тимоті докірливим тоном. – Ви наділені даром. Ваша проблема тільки в тому, що ніхто вас не навчив користуватися ним.

Я визнаю гіпноз, та коли говорять про ясновидіння, некромантію та інші окультні науки, то відчуваю тільки розгубленість. Щоб відвести розмову від мене та моїх обдарувань, я запитав:

– Ти вже казав мені, що також позначений духами…

Тимоті подивився на мене невідривним поглядом. Його чорні очі завжди розбуджували в мені відчуття тривоги. Спочатку я подумав, що образив його своїм непрямим запитанням, але несподівано він кивнув головою, схожою на гарматне ядро, підвівся, зачинив і замкнув двері свого кабінету, потім сів, швидко скинув черевик і шкарпетку з правої ноги й показав її мені.

Її деформація вразила мене, хоч я й бачив її раніше на фотографіях. Вона часто зустрічалася в племені батонга, що жило в долині Замбезі. У «Британському медичному журналі» була стаття про цю потворність, опублікована десь у 1969 році. Ішлося про так звану «страусову ногу», коли великий палець дуже відхиляється вбік від другого пальця. Внаслідок цього така ступня нагадує лапу страуса або якогось хижого птаха. Тимоті вочевидь був дуже чутливий до цього спотворення і майже відразу знову натягнув шкарпетку й узув черевика. Я зрозумів, що він показав це мені для того, щоб розбудити моє співчуття й утворити між нами ще тісніший зв’язок.

– Обидві ноги? – запитав я, і він кивнув головою. – У долині Замбезі багато людей мають такі ступні, – сказав я йому.

– Моя мати належала до племені батонга, – відповів він. – Саме ця ознака вказала на те, що я спроможний опанувати містерії.

– Вона перешкоджає тобі нормально ходити? – запитав я.

– Ні, – різко відповів він і майже з викликом перейшов на мову батонга. – Ми, чоловіки з розщепленою ногою, спроможні випередити найшвидшу антилопу.

То була благодатна зміна, і я наготувався поговорити на цю тему ще, але вираз обличчя Тимоті мене зупинив. Я зрозумів, що показати мені свою ступню коштувало йому неабияких зусиль.

– Хочете випити чаю, докторе? – Він перейшов на англійську мову, закриваючи тему. Коли один із його молодих африканських асистентів налив нам по чашці міцного чорного чаю, Тимоті запитав:

– Розкажіть мені, будь ласка, як посувається робота на руїнах Місячного міста, докторе.

Ми погомоніли ще з півгодини, потім я покинув його.

– А тепер пробач мені, Тимоті. Я відлітаю назад завтра рано-вранці, й мені ще треба багато чого тут зробити.

Мене розбудив тихий, але наполегливий стукіт у двері мого помешкання в інституті. Я увімкнув лампу біля ліжка й побачив, що була третя година ранку.

– Хто там? – гукнув я, і стукіт припинився.

Я підвівся з ліжка, накинув на себе нічний халат і підійшов до зовнішніх дверей, але тут мені спало на думку, що я наражаюся на ризик. Я повернувся до спальні й узяв із шухляди великий автоматичний пістолет сорок п’ятого калібру. Почуваючись трохи героєм мелодрами, я загнав патрон у гніздо барабана й повернувся до вхідних дверей.

– Хто там? – повторив я своє запитання.

– Це я, докторе, Тимоті.

Я повагався ще трохи – хто завгодно може назвати себе Тимоті.

– Ти один? – запитав я мовою калахарських бушменів.

– Так, я сам-один, Сонячний Пташе, – відповів він тією самою мовою, і я запхав пістолет до кишені й відчинив двері.

Тимоті був у темно-синіх штанях й білій сорочці, на плечі була накинута вітрівка. Я відразу помітив на сорочці свіжі плями крові, а також брудну пов’язку на лівому передпліччі. Він був явно дуже збуджений – очі широко розкрилися, коли на них упало світло, а руки нервово смикалися.

– Господи, Тимоті, з тобою все гаразд?

– У мене була жахлива ніч, докторе. Я мусив побачитися з вами негайно.

– Що ти зробив зі своєю рукою?

– Я порізав її об скло на передніх дверях, коли впав у темряві, – пояснив він.

– Дозволь мені подивитись на неї, – сказав я, підходячи до нього.

– Не треба, докторе. Це лише подряпина. Те, що я прийшов сказати вам, набагато важливіше.

– Сядь нарешті, – сказав я йому. – Я дам тобі чогось випити.

– Дякую, мачане, я із задоволенням чогось вип’ю, я збуджений і нервовий, тому й поранив собі руку.

Я налив обом нам віскі, він узяв келих у праву руку й, не зупиняючись, ходив туди-сюди по вітальні, а я сів у шкіряне крісло.

– Що з тобою, Тимоті? – запитав я.

– Мені важко розповісти вам про це, мачане, бо ви не належите до тих, хто вірує. Але я мушу переконати вас.

Він замовк і випив віскі, а тоді знову обернув обличчя до мене.

– Учора ввечері ми довго говорили з вами про Місячне місто, докторе, й ви розповіли мені про ті таємниці, яких ви досі не змогли відкрити.

– Так, – погодився я, підбадьорливо кивнувши йому головою.

– Кладовище давніх жителів міста, – провадив Тимоті. – Ви досі його не знайшли?

– Я справді не знайшов його, Тимоті.

– Після нашої розмови я багато думав на цю тему. – Він перейшов на венда, мову, яка набагато зручніша для обговорення окультного. – Я повернувся у своїй пам’яті назад, до всіх легенд мого народу. – Я яскраво собі уявив, як він увійшов у гіпнотичний транс, щоб здійснити пошук. – І я там дещо знайшов, то була чорна пам’ять, схожа на темряву, яка панує за вогнищем і яка ховалася від мене. – Він похитав головою й відвернувся, стривожено міряючи кімнату кроками, цмулячи віскі, щось тихо бурмочучи до себе, так наче досі переглядав темні архіви своєї свідомості.

– Мої зусилля були марними, докторе. Я знав, що відповідь на моє запитання існує, але не міг схопити її. Я зневірився в цій можливості, а потім заснув. Але мене дуже тривожили демони сну, аж поки… – він завагався, – до мене прийшов мій дід.

Я неспокійно засовався у кріслі. Дід Тимоті спочивав уже двадцять п’ять років у могилі вбивці.

– Ну, гаразд, докторе. – Тимоті помітив мій невеличкий рух зневіри й плавно перейшов на англійську мову. – Я знаю, ви не вірите, що таке буває. Тоді дозвольте мені пояснити це термінами, які будуть для вас прийнятними. Моя уява, розігріта пошуком давно забутого фрагменту знання, підкинула мені сновидіння, в якому я побачився зі своїм дідом. Тим чоловіком, від якого я здобув майже все те, що знаю.

Я всміхався, намагаючись приховати свої моторошні почуття; о цій годині ночі з цим майже безумним чорним чоловіком, що говорив про чорні речі, я відчував, як потроху підпадаю під його чари.

– Розповідай далі, Тимоті.

Я спробував сказати це недбало й легко, але мій голос трохи заскрипів.

– Мій дід прийшов до мене, доторкнувся до мого плеча і сказав: «Піди з благословенним до Кривавих Пагорбів, і там я відкрию тобі таємниці й покажу потаємні місця».

Я відчув, як моя шкіра вкрилася гусячими прищами. Тимоті сказав «до Кривавих Пагорбів», а ніхто не казав йому про цю назву.

– До Кривавих Пагорбів, – повторив я.

– Таку назву він застосував, – погодився Тимоті. – Я можу лише здогадуватися, що він мав на увазі ваше Місячне місто.

Я промовчав; у мені розважливий чоловік воював із чоловіком примітивним і забобонним.

– Ти хочеш полетіти завтра зі мною, Тимоті? – запитав я.

– Я полечу з вами, – погодився Тимоті. – І, можливо, я зможу показати вам те, що ви шукаєте, якщо мені вдасться.

Втрачати мені не було чого. Тимоті явно був щирий зі мною, досі напружений і мав натягнуті нерви.

– Я вже запрошував приєднатися до мене, Тимоті, і я був дуже розчарований, коли ти відмовився. Звичайно, ти можеш полетіти зі мною, і ми з’ясуємо, чи справді видовище руїн щось розбудить у твоїй пам’яті.

– Дякую вам, докторе. О котрій годині ми вилітаємо?

Я подивився на свого годинника.

– Святий Боже, уже четверта година. Ми вилетимо о шостій.

– Тоді мені треба бігти додому й спакуватися. – Тимоті поставив келиха на стіл із шухлядами, потім обернувся до мене. – Є одна невеличка перешкода, докторе. Закінчився термін мого дозволу на пересування, а нам доведеться перетинати кордон Ботсвани.

– О хай йому біс, – промурмотів я, глибоко розчарований. – Ти повинен поновити його й полетіти зі мною, коли я приїду до Кейптауна наступного разу.

– Як бажаєте, докторе, – з готовністю погодився він. – Звичайно, це забере два чи три тижні – за цей час усе вивітриться з моєї пам’яті.

– Так, – кивнув я головою й відчув доторк голки спокуси.

Я людина, що звикла дотримуватися всіх законів, але тепер, подумавши про можливість порушити один із них, я побачив, що від мого наміру ніякої шкоди не буде. Шанс, що Тимоті зможе привести мене на кладовище давніх жителів міста, виправдовував будь-який ризик.

– Ти готовий ризикнути, Тимоті? – запитав я.

Формальності, що стосувалися прильоту та вильоту літаків Стервесанта, були зведені до мінімуму. Його літаки відлітали й прилітали щодня, й телефонного дзвінка до властей аеропорту вистачало, щоб повідомити про відліт. Ім’я Стервесанта мало таку вагу, що пасажирів на його літаках ніколи не рахували, незалежно від того прилітали вони чи відлітали. У тому, що стосувалося Місячного міста, Лорен домігся спеціального статусу з урядом Ботсвани, й ми могли не боятися жодних проблем із доскіпливими чиновниками.

Я міг вивезти Тимоті на три дні, й ніхто б цього не помітив, і ніякої шкоди нікому не було б. Роджер ван Девентер повірив би моєму слову, що Лорен дозволи мені взяти цього чоловіка в політ. Я не бачив жодних проблем.

– Гаразд, докторе, я згоден, якщо ви вважаєте, що ніяка небезпека мені не загрожує, – погодився Тимоті на мою пропозицію.

– Будь біля ангара Стервесанта до шостої години. – Я сів за стіл, щоб написати записку. – Якщо тебе стануть допитувати на воротях аеропорту, в чому я сумніваюся, покажи їм цей клаптик паперу – повідомлення, яке дозволяє тобі доставляти товари в ангар Стервесанта. Постав свою машину за офісом аеропорту й чекай на мене всередині.

Ми швидко про все домовилися. Коли я стояв біля вікна спальні й дивився, як старий синій «шевроле» Тимоті виїздить з інститутського паркувального майданчика, то почувався дивно – це була суміш піднесення й похмурого передчуття. Я ліниво намагався вгадати, яке покарання передбачено за незаконний виїзд із країни й повернення, потім відкинув цю думку й пішов приготувати собі каву.

«Шевроле» Тимоті стояв на паркувальному майданчику, коли Роджер ван Девентер і я під’їхали туди на «мерседесі». Ми відразу пішли до ангара. Розсувні двері були відчинені, наземна команда готувала «дакоту» до польоту, й через скляні двері офісу аеропорту я побачив, що Тимоті сидить, схилившись над столом. Він підвів голову й усміхнувся до мене.

– Я піду здобуду дозвіл на політ, Роджере. А ти запускай двигуни.

– Окей, докторе.

Він подав мені політне досьє. Ми з ним робили це раніше, і я мав повторити вже знайому мені процедуру. Роджер поліз нагору крізь двері у фюзеляжі, а я швидко пішов до офісу.

– Вітаю, Тимоті. – Я подивився на нього й відчув певну стурбованість. Він сидів у своїй синій вітрівці, нахилившись, й на його лобі та вниз від ніздрів прорізалися зморшки болю. Шкіра в нього посіріла, а губи мали синій колір зі світло-червонястим відтінком. – З тобою все гаразд?

– Моя рука трохи болить, докторе. – Він відгорнув полу куртки. Рука була на перев’язі, наново перебинтована. – Але з нею все буде окей. Я подбав.

– Ти витримаєш політ?

– Витримаю, докторе.

– Ти певен?

– Так, я певен.

– Тоді, думаю, все обійдеться.

Я сів за стіл і набрав телефонний номер. Мені відповіли після першого ж гудка.

– Поліція аеропорту!

– Це доктор Кейзин від Стервесанта, Африка.

– Доброго ранку, докторе. Як ви себе почуваєте сьогодні?

– Добре, дякую. Мені потрібен дозвіл на політ до Ботсвани рейсом ZA-CEE.

– Зачекайте, докторе. Дайте мені подивитись на матеріали. Хто перебуває на борту літака?

– Один пасажир, я і пілот Роджер ван Девентер – усе як звичайно.

Я диктував, тоді як констебль на протилежному кінці дроту записував мої слова старанним стенографічним почерком. Нарешті він сказав:

– Усе гаразд, докторе. Бажаю вам успішного польоту. Я передам ваш дозвіл на політ до пропускного пункту.

Я поклав слухавку й усміхнувся до Тимоті.

– Усе залагоджено. – Я підвівся на ноги. – Ходімо.

І я рушив до виходу з офісу. Двигуни «дакоти» працювали на холостому ходу. Троє чорношкірих членів наземної команди непоясненно покинули свої місця біля злітної смуги й швидко рушили до мене.

– Докторе! – пролунав за моєю спиною голос Тимоті, і я обернувся до нього.

Мені знадобилося чотири чи п’ять секунд, аби зрозуміти, що він тримає у неушкодженій руці короткоствольний пістолет-автомат китайської моделі, наставивши його дуло мені в живіт. Я витріщився на нього.

– Пробачте, докторе, – лагідно промовив він, – але так треба.

Люди з наземної команди були вже обабіч мене й схопили мене за руки.

– Будь ласка, вірте мені, докторе, що я не завагаюся вбити вас, якщо ви не станете співпрацювати з нами. – Він підсилив свій голос, не відриваючи від мене погляду. – Ходіть, – сказав він на венда.

Ще п’ятеро чоловік вийшли крізь зовнішні двері ангара. Я відразу впізнав двох молодих банту, які працювали асистентами в інституті, й одну з дівчат. Усі вони мали в руках оті схожі на обрубки пістолети-автомати й вели, підтримуючи його на ногах, тяжко пораненого незнайомця. Ноги в нього підгиналися, а груди та шия були обмотані просяклими кров’ю бинтами.

– Відведіть його в літак, – рішучим голосом наказав Тимоті.

А я тупо стояв, паралізований шоком, а тим часом група, що супроводила пораненого, протиснулася між тими, що тримали мене, й бічною стіною. Вони тепер перекривали одні одних на лінії вогню, група втратила рівновагу, й у цю хвилину я прийшов до тями. Я вперся ногами в підлогу, нахилився вперед і смикнув руками. Люди, які їх тримали, полетіли вперед, наче викинуті з катапульти, і, влучивши в Тимоті, збили його з ніг й утворили на підлозі ворухливу купу.

– Роджере! – закричав я. – Радіо! Поклич допомогу!

Я сподівався, що мій голос перекриє гуркіт увімкнених двигунів. Третій чоловік із наземної команди стрибнув мені на спину, схопивши рукою за горло. Я відхилився назад, схопив його за зап’ясток і лікоть і крутнув його руку в протилежні боки навколо суглоба. Його рука тріснула й зламалася, обвиснувши в моєму захваті, й він зойкнув, як дівчина, тонким жіночим голосом.

– Не стріляйте! – крикнув Тимоті. – Зберігайте тишу!

– Допоможіть! – заволав я, але двигуни заглушили мій голос.

Вони облишили пораненого й кинулися до мене. Я пригнувся, ударив головного з них у пах і відчув, як мій черевик загруз у його тілі, м’ясистому і м’якому. Він зігнувся навпіл, і я вдарив його коліном в обличчя. Воно затріщало, коли хрящ його перенісся зламався.

Тимоті та наземна команда зіп’ялися на ноги.

– Не стріляти! – У голосі Тимоті лунали нотки розпачу. – Зберігайте тишу!

Я кинувся до нього. Розлючений, як леопард, ненавидячи його за зраду всією силою свого буття, прагнучи, щоб із нього бризнула кров і щоб я відчув, як його кістки тріщать і ламаються в моїх руках.

Одна з дівчат ударила мене сталевим руків’ям пістолета-автомата, коли я пропихався повз неї. Я відчув, як його гострий край проник мені у плоть скроні, і цей удар порушив мою рівновагу. Хтось із наземної команди сплівся зі мною руками, і я притиснув його собі до грудей. Він зойкнув, і я почув, як його ребра тріщать і ламаються в моєму обхваті.

Вони знову вдарили мене кілька разів, і сталь угородилася мені в череп. Тепла кров потекла на обличчя, засліпивши мене. Мої руки ослабли, я випустив чоловіка, якого мало не розчавив, обернувся, щоб відбитися від інших. Засліплений власною кров’ю, оглушений своїм маніакальним ревом, я вимахував руками й намагався схопити їх, а вони з’юрмилися навкруг мене й били мене чим прийдеться. Удари сипалися мені на голову й плечі. Коліна мені підігнулися, і я впав. Я ще зберігав свідомість, підтримували мене гарячі хвилі гніву. Тоді вони стали бити мене черевиками по грудях і животу. Я зігнувся навпіл, засліплений, скручений у клубок на холодному масному бетоні, намагаючись ухилитися від шквалу взутих у черевики ніг.

– Годі, облиште його, – пролунав голос Тимоті. – Затягніть його в літак.

– Моя рука. Я його вб’ю, – пролунав голос, схожий на кувікання свині.

– Кажу тобі, припини, – пролунав голос Тимоті, й почувся виляск ляпасу на чиємусь обличчі. – Нам потрібні заручники. Заберіть його в літак.

Мене потягли по підлозі. Багато рук підняли й важко кинули мене на металеву підлогу фюзеляжу. Двері з виляском зачинилися, приглушивши гуркіт двигунів.

– Скажіть пілотові, нехай підіймає літак у повітря, – наказав Тимоті. – Відведіть доктора в радіорубку.

Мене протягли по усьому проходу. Струсивши віями кров з очей, я побачив побілілого інженера та його чорношкіру наземну команду – ті лежали зв’язані без верхнього форменого одягу, яким банда скористалася для маскування, та з кляпами в роті під стінкою фюзеляжу.

Мене брутально посадили на стілець в радіорубці й зв’язали так туго, що мотузки боляче врізалися в тіло. Моє обличчя розпухло й заніміло, а смак власної крові пахнув металом у роті.

Я обернув голову й подивився в кабіну. Роджер ван Девентер сидів за пультом управління. Під припухлим оком у нього красувався мертвотний синець, його підбите сивиною волосся було скуйовджене, а обличчя – бліде й нажахане. Один із нападників стояв за його спиною, впираючи дуло автоматичного пістолета йому в потилицю.

– Злітайте, – наказав Тимоті. – Дотримуйтеся всіх звичних процедур. Ви мене зрозуміли?

Роджер нервово кивнув головою. Мені стало шкода його, я зрозумів, що він не герой по натурі.

– Пробачте, докторе, – спробував він пояснити мені ситуацію. – Вони схопили мене в ту мить, коли я ступив на борт. – Уся його увага була спрямована на те, щоб вивести великий літак на ще темне злітне поле. Він не дивився на мене. – Я не мав жодного шансу.

– Усе гаразд, Роджере. Я теж потрапив у пастку, – відповів я йому хрипким голосом. – Мені лише пощастило дати доброго прочухана двом із них.

– А тепер, будь ласка, годі базікати, докторе. Містер ван Девентер мусить зосередитися на тому, щоб успішно злетіти, – застеріг мене Тимоті, і я спрямував на нього погляд, сповнений такої гострої ненависті, яку я тільки міг видобути зі свого занімілого обличчя.

Роджер запитав про дозвіл злетіти й одержав його, і зліт відбувся звично, без жодних проблем. Напружені й стривожені чорні обличчя розслабилися, й пролунало кілька нервових смішків.

– Летіть курсом на Ботсвану, – наказав Тимоті Роджеру. – Коли ви перетнете кордон, я назву вам новий курс.

Роджер скуто кивнув головою, автоматичний пістолет досі впирався йому в потилицю. Я намагався оцінити силу банди і вже сформулював робочу гіпотезу про їхні мотиви. Окрім Тимоті та вісьмох, які напали на мене, було ще п’ятеро. Ті, які схопили й стерегли Роджера та команду наземного обслуговування. Пораненого чоловіка та двох нападників, яких я покалічив, поклали на підлогу у вантажному відсіці. Двоє дівчат доглядали їх, обидві з інституту, вони прилаштували одному з поранених шину й поміняли закривавлені бинти.

Поки я на них дивився, учасники банди перевдягалися з цивільного одягу в камуфляжну форму військових парашутистів. Я побачив нашивки із червоною зіркою на плечах, й останні мої сумніви розвіялися. Я обернув голову. Тимоті дивився на мене.

– Так, докторе. – Він кивнув головою. – Ми солдати свободи.

– Або ті, хто несуть темряву, – залежно від того, як на це подивитися.

Тимоті спохмурнів, почувши мою відповідь.

– Я завжди вірив у те, що ви гуманна людина, докторе. Ви, як я сподівався, зможете зрозуміти наші прагнення й відчути до них симпатію.

– Мені важко відчути симпатію до бандитів із пістолетами в руках.

Ми з викликом дивилися один на одного. Він рвучко підвівся на ноги й підійшов до радіообладнання за моїм стільцем. Увімкнув приймач, подивився на свій годинник і пошукав потрібну йому станцію. Вона увімкнулася голосно, й відразу рух у літаку припинився, увага всіх була прикута до голосу диктора:

– Говорить Південноафриканська радіокорпорація. Нині сьома година, й ми передаємо останні вісті. Речник південноафриканської поліції повідомив, що сьогодні, о другій п’ятнадцять ночі, загін поліційної служби безпеки на підставі здобутої інформації здійснив напад на сільський дім на околиці Рендбурга, передмістя Йоганнесбурґа. Відбулася запекла битва між поліцією та великим загоном невпізнаних осіб, озброєних автоматами. Учасники банди втекли на чотирьох машинах, і двом із них пощастило втекти від переслідування поліції. У початковому повідомленні стверджується, що вісьмох чоловік із банди вбито під час перестрілки, а чотирьох узято в полон – поранених або неушкоджених. Поліція припускає, що багатьох із тих, кому вдалося втекти, теж поранено. Тепер відбувається повномасштабна операція переслідування та пошуку, й усі дороги навколо Вітвотерсренда, а також усі аеропорти перебувають під наглядом. Із глибоким жалем ми повідомляємо про смерть трьох бійців південноафриканської поліції та про критичний стан ще двох поранених…

Радісний гомін пролунав у літаку, й один чи двоє бандитів підняли кулаки в себе над головою в комуністичному салюті.

– Мої привітання, – саркастично промурмотів я, звертаючись до Тимоті, коли він подивився на мене згори вниз.

– Смерть бридка, але рабство гірше, – незворушно відповів він. – Докторе, між нами існує духовний зв’язок.

– Моя голова поранена, й обличчя мені надто болить, щоб слухати твою комуністичну пісню, – сказав я йому. – Не мороч мені голову красивими словами ти, сучий сину. Ти хочеш спалити мою батьківщину й залити її кров’ю. Ти хочеш сплюндрувати все, що священне й дороге для мене. Це моя країна, і я люблю її, попри притаманні їй вади. Ти мій ворог. Між нами немає жодного зв’язку, крім того, який підтримується ножем.

Ми знову довго дивились один на одного, потім він кивнув головою.

– Гаразд, спілкуватимемося за допомогою ножа, – погодився він і відвернувся від мене.

«Дакота» летіла на північ нікуди не відвертаючи, й мої рани почали боліти. Я заплющив очі й намагався опанувати тривалі запаморочливі напади болю, які підіймалися від нутрощів і вибухали у мене в голові.

Реактивний «міраж» з’явився зі сходу, ковзнув сріблястим спалахом світла по носу нашого літака, й, хоч він проминав нас із неймовірною швидкістю, я встиг помітити знаки повітряних сил і пілота, що дивився на нас. Літак пролетів, але відразу затріщало радіо.

– ZA-CEE. Це винищувач повітряних сил «Ред-страйкер два». Ви мене чуєте?

Я виглянув в ілюмінатор над своєю головою й побачив «міраж», що виблискував у сонячному світлі високо над нами. Тимоті прибіг і сів біля мене. Він з хвилину дивився на нього. Атмосфера в нашому літаку була мовчазна й напружена. Тимоті не міг відповідати, своїм акцентом-банту він нікого не обдурить.

Винищувач знову просвистів перед нами. Озброєний бандит причаївся за кріслом Роджера, щоб пілот його не побачив.

– ZA-CEE. – Пілот винищувача знову повторив виклик.

Тимоті легенько спітнів, його обличчя стало синьо-сірим від напруги та через поранення. Він обернувся й помахом руки підкликав двох своїх людей.

– Приведіть його, – показав він на білого інженера.

Вони затягли його до радіорубки й поставили переді мною. Обличчя в нього було бліде й блищало від поту, рот заткнутий кляпом, його очі зустрілися з моїми в жалібному благанні. Хтось став позад нього й відхилив йому голову назад – на горлі інженера так натягнулася бліда шкіра, що стало видно, як пульсують сині артерії, потім закинув руку навколо нещасного й притулив блискуче лезо двогострого ножа йому до горла.

– Я серйозно, докторе, – запевнив Тимоті, розв’язавши мені руки і вклавши у руку мікрофон. – Переконайте їх, що тут усе гаразд, на борту лише двоє людей і ви летите до Місячного міста одним зі своїх звичайних рейсів.

Він поклав руку на вимикач мікрофона, готовий вимкнути його в будь-яку секунду.

Нажаханий інженер стогнав під кляпом, лезо ножа притискалося до шкіри його горла. Вони підштовхнули його до мене впритул, щоб я добре бачив його обличчя.

– Винищувачу «Страйкер два» військово-повітряних сил ви пролітаєте повз ZA-CEE, – прохрипів я в мікрофон, зачаровано втупившись у нажахане обличчя інженера.

– Повідомте, куди прямуєте і скільки маєте людей на борту.

– Я доктор Кейзин, працівник фірми Стервесанта, Африка, лечу одним зі своїх звичайних рейсів…

Говорячи, я побачив, як вони розслабилися, напруга зменшилася, й Тимоті прибрав руку від вимикача мікрофона. Очі інженера не відривалися від моїх очей, і я хотів сказати йому, що мені шкода, що я хотів би врятувати йому життя. Я хотів би пояснити йому, що віддам його життя за життя чотирнадцятьох лютих і надзвичайно небезпечних ворогів моєї країни, що його жертва не буде марною і я охоче додав би до цієї ціни і власне життя. Натомість я закричав у мікрофон:

– Ми викрадені терористами! Стріляйте в нас! Не дбайте про нашу безпеку!

Рука Тимоті смикнулася до вимикача, й у ту саму мить він обернувся до заручника. Я думаю, він хотів утрутитися і скасувати страту. Але він запізнився.

Ніж ковзнув по напруженому горлу, глибоко устромившись у нього під самою щелепою. Кров бризнула, наче з прорваного шланга насоса для поливання саду, вдарила червоним фонтаном, забризкавши нас обох, Тимоті й мене. Цівки густої рідини залили дах кабіни, потім струмочками потекли на підлогу. В інженера вихопився пронизливий зойк, схожий на той звук, із яким вилітає пара з чайника, й повітря з його легень рожевою піною вилетіло з перетятої гортані, забризкавши радіоприймач, звідки пролунав крик:

– Змініть свій курс на зворотній! Виконуйте мій наказ! Виконуйте негайно, бо я стрілятиму.

Тимоті вилаявся, вихопивши мікрофон із моїх рук. Я кричав і пручався, намагаючись скинути із себе пута:

– Ви тварюки! Брудні й криваві тварюки-вбивці!

Один із банди підняв автоматичний пістолет, щоб вистрелити мені в обличчя, але Тимоті підбив його руку.

– Заберіть його звідси! – Він змахнув головою, показуючи на труп інженера, який досі сіпався й хвицав ногами, і його витягли в багажний відсік.

– «Міраж» атакує! – крикнув Роджер із кабіни, й ми побачили срібну цятку, яка летіла навперейми нашому курсу.

Тимоті схопив мікрофон і підніс його до рота. Його обличчя було забризкане кров’ю інженера.

– Не стріляйте! – вигукнув він. – У нас на борту заручники!

– Атакуйте! – заволав я, смикаючись і пручаючись у своїх путах. – Вони однаково нас уб’ють! Відкривайте вогонь!

«Міраж» круто злетів угору попереду нас, не відкривши вогонь, й завис, завиваючи, за кілька футів над нашими головами. «Дакота» хиталася й підстрибувала в зоні зниженого тиску. Я ще волав і пручався, намагаючись скинути з себе пута. Я хотів дістатися до них. Сталевий стілець розхитувався в обидва боки. Я вперся ногами у стінку фюзеляжу й відштовхнувся від неї з усієї сили. Стілець трохи зігнувся, а мій охоронець знову підняв пістолет-автомат.

– Ні! – закричав Тимоті. – Він потрібен нам живий. Скажи Мері, щоб вона принесла морфій.

«Міраж» звернув убік, потім зробив коло й завис на відстані ста футів від нашого правого крила. Я міг бачити, як пілот безпорадно дивиться на нас крізь ілюмінатор.

– Ви розмовляли з доктором Кейзином, – застеріг Тимоті пілота реактивного винищувача. – І ми маємо на борту ще чотирьох заручників. Ми вже стратили одного білого заручника й не завагаємося стратити наступного, якщо ви й далі поводитиметеся вороже.

– Вони все одно нас уб’ють! – закричав я, але Тимоті урвав контакт.

Їх знадобилося п’ятеро, щоб утримати мене для уколу, але нарешті вони зробили мені його в руку, й, хоч я намагався чинити опір наркотику, незабаром мою свідомість окутав туман. Я намагався пручатися й далі, але мої рухи стали летаргічними, нескоординованими, й поступово я втратив свідомість. Останнім зусиллям своєї пам’яті я почув, як Тимоті назвав Роджерові новий курс для подальшого польоту.

Мене розбудили біль і спрага. Рот у мене розпух і наповнився піною, голова боліла так, що я не міг розплющити очі. Я спробував сісти, й у мене вихопився болісний крик.

– З вами все гаразд, докторе? Розслабтеся й поставтеся до цього легко.

То був голос Роджера ван Девентера, і я зосередив свій погляд на ньому.

– Можна води? – запитав я.

– Мені шкода, докторе, але води немає.

Він похитав головою, і я розглянувся навколо. Ми були в порожній кімнаті з побіленими стінами. Її умеблювання складалося лише з чотирьох дерев’яних ліжок та відра для справляння природних потреб, а двері були замкнені й затулені ґратами. Троє людей із команди банту сиділи на одному з ліжок на протилежній частині камери, вони здавалися розгубленими й нещасними.

– Де ми? – прошепотів я.

– У Замбії. Щось подібне до військового табору. Ми приземлилися годину тому.

– А куди подівся винищувач повітряних сил?

– Він повернув назад, коли ми перелетіли Замбезі. Він нічим не міг нам допомогти.

І ми самі теж нічим не могли собі допомогти. Протягом п’яти днів ми перебували в задушливій, схожій на духовку камері зі смердючим відром, аж поки на п’ятий день наші охоронці прийшли забрати мене. З криками та непотрібними штурханами й копняками мене провели по коридору до кабінету, де майже не було меблів, якщо не вважати меблями великий портрет голови Мао. Тимоті Маґеба підвівся з-за столу й помахом руки відпустив моїх охоронців.

– Будь ласка, сідайте, докторе.

Він був у камуфляжній формі парашутиста та з нашивками й зірками полковника Китайської Народної Армії.

Я сів на дерев’яну лаву, і мій погляд прикипів до півдесятка пляшок пива «Таскер», які стояли на таці. Пляшки були покриті холодними краплями роси, і я відчув, як горло в мене конвульсивно стислося.

– Я знаю, як ви любите випити пляшку холодного пива, докторе.

Тимоті відкоркував одну з пляшок і подав мені. Я похитав головою.

– Ні, дякую, я не п’ю з убивцями.

– Як хочете.

Він кивнув головою, і я побачив тінь жалю, що промайнула в його темних замислених очах. Він підніс пляшку до власного рота й зробив ковток. Я дивився на нього, знемагаючи від спраги.

– Страта інженера не була передбачена, – сказав він. – Я не хотів, щоб це сталося. Будь ласка, зрозумійте мене, докторе.

– Так, я тебе розумію. А коли дим від нашої спаленої землі затьмарить небо, а сморід від наших трупів приголомшить навіть ваш чорний дух, ти також викрикнеш: «я не хотів, щоб це сталося»?

Тимоті відвернувся від мене й пішов до вікна, він стояв і дивився на плац, де загони вдягнених в однострої банту маршували під палючим сонцем.

– Я домігся, щоб вас відпустили, докторе. Вам дозволять повернутися додому на «дакоті». – Він повернувся й став навпроти мене, а тоді перейшов з англійської мови на венда. – Моє серце болить, знаючи, що ви покинете мене, мачане, бо ви чоловік добрий, сильний, наділений великою мужністю. Колись, я сподівався, ви приєднаєтеся до нас.

Я відповів на венда:

– Моє серце також болить, чоловік, якого я вважав своїм другом, якому я довіряв, чоловік, що здавався мені людиною доброї волі, тепер приєднався до напівсвіту злочинців і руйнівників. Він помер для мене, й серце мені болить.

Я зрозумів, що сказав правду. Це була не тільки спроба присоромити його. Під ненавистю й гнівом ховалося відчуття смутку, відчуття втрати. Я вірив у нього. Я бачив у тому чоловікові, яким він був, надію для цього бідолашного, змученого континенту. Ми дивилися один на одного із сумним жалем, дивилися через простір у чотири фути, що був широкий, як простори небес, і глибокий, як безодня пекла.

– Прощайте, докторе, – лагідно сказав він. – Ходіть із миром, мачане.

Вони вкинули мене в кузов трьохтонної вантажівки й відвезли до злітної смуги, босого й роздягненого до спідньої білизни.

Вони утворили подвійну лінію від вантажівки до «дакоти». Їх було близько двохсот у парашутних одностроях, тож нам довелося пройти по вузькому проходу крізь шерегу глузливих чорних облич по обидва боки від нас. Китайські інструктори, чиє гладеньке чорне волосся вибивалося з-під формених кашкетів, проводжали нас широкими зневажливими посмішками. Я гостро відчував насмішкуваті погляди, що падали на мою майже оголену горбату спину й поспішав заховатися в «дакоті». Несподівано один із них вийшов зі свого ряду й став переді мною. Він плюнув мені в обличчя, й на мене накотився ураган реготу. З великим шматком жовтого слизу, що прилип до мого волосся, я видерся в кабіну літака.

«Міраж» повітряно-збройних сил приєднався до нас годину по тому, як ми перелетіли через річку Замбезі, й ескортував до військового аеродрому біля Вортреккер Гуґт. Проте моє майже істеричне відчуття полегкості від того, що ми безпечно повернулися додому, тривало недовго. Відразу після того, як лікар прочистив і забинтував загноєні рани на моїй голові під злиплим волоссям, мене повезли в закритому автомобілі на зустріч із чотирма неусміхненими, похмуро чемними офіцерами поліції та військової розвідки.

– Докторе Кейзин, це ваш підпис?

Вони показали мені мою рекомендацію на заяві Тимоті Маґеба з проханням видати йому паспорт.

– Докторе Кейзин, ви пам’ятаєте цього чоловіка?

То був китаєць, із яким я познайомився, коли навідав Тимоті в Лондонському університеті.

– Чи вам відомо, що він агент комуністичного китайського уряду, докторе?

Вони показали мені фотографію, на якій ми троє пили пиво біля шинку поблизу пішохідної доріжки понад Темзою.

– Ви можете розповісти нам, про що ви тоді говорили, докторе?

Тимоті сказав мені, що той китаєць відомий антрополог, і вони з ним обговорювали відкриття, зроблені біля ущелини Олдувай.

– Чи рекомендували ви, щоб Маґеба одержав стипендію Стервесанта на подорожі, докторе?

– Чи знали ви, що він подався до Китаю й пройшов там підготовку як керівник партизанської війни?

– Чи підписували ви замовлення на двадцять сім ящиків сукновальної глини, яку мали доставити з Гонконга, докторе, і ці митні декларації?

То були стандартні інститутські форми, і я також упізнав через стіл свій підпис на митних деклараціях. Проте я не пам’ятав, чи цей вантаж надійшов.

– Чи знали ви, що з цим вантажем надійшло сто п’ятдесят фунтів пластикової вибухівки, докторе?

– Чи впізнаєте ви ці тексти, докторе?

Памфлети на дванадцятьох африканських мовах. Я прочитав перший рядок одного з них. Терористична пропаганда. Заклики вбивати, спалювати й руйнувати.

– Чи відомо вам, що вони надруковані у вашій інститутській друкарні, докторе?

Запитання надходили нескінченно, я стомився, я був спантеличений, я суперечив сам собі. Я показав рани на своїй голові, сліди від мотузок на зап’ястках і ногах, але запитання все надходили. Голова моя пульсувала, мій мозок почувався як розтовчене желе.

– Ви впізнаєте ці речі, докторе?

Пістолети-автомати, боєприпаси.

– Так! – заволав я. – Дула таких пістолетів впиралися мені в голову, в мій живіт!

– А ви знали, що вони надходили в ящиках для книг, адресованих на ваш інститут?

– Коли ви здобули поліційний дозвіл на виліт «дакоти», докторе, ви заявили…

– Вони схопили мене після телефонного дзвінка. Я це пояснював дванадцять разів, нехай вам чорт!

– Ви знали Маґебу протягом дванадцятьох років. Він був вашим протеже, докторе.

– Ви хочете сказати, що Маґеба ніколи не намагався поговорити з вами? Що ви ніколи не розмовляли з ним про політику?

– Я до них не належу! Присягаюся… – Я пригадав кров, яка бризнула на дах кабіни, гостру крицю, що впиналася мені в голову, плювок, що прилип до мого волосся. – Ви повинні повірити мені, благаю вас! О Боже, повірте мені, повірте!

Либонь, у цю хвилину я знепритомнів, гаряча темрява накрила мені голову, і я сповз зі стільця на підлогу.

Я прийшов до тями в лікарняній палаті, між чистими хрусткими простирадлами – і Лорен Стервесант сидів біля мого ліжка.

– О, дякувати Богові, це ти, Ло.

Мене опанувало почуття полегкості, від якого я мало не задихнувся. Лорен тут, і тепер усе буде гаразд.

Він нахилився наді мною без усмішки, його вродливе обличчя було холодне й тверде, наче вилите з бронзи.

– Вони думають, ти належав до банди. Що ти все це організував, що ти використав інститут як штаб для терористичної діяльності.

Я витріщився на нього, а він провадив із безжальною невблаганністю:

– Якщо ти зрадив мене й мою країну, якщо ти перейшов до наших ворогів, тоді не сподівайся пощади від мене.

– Ти також, Ло. Не думаю, що я зможу це витерпіти.

– Це правда? – запитав він.

– Ні, неправда! – Я похитав головою. – Ні! Ні!

І зненацька з очей у мене потекли сльози, і я затремтів і заплакав, наче дитина. Лорен нахилився до мене й міцно вхопив мене за плече.

– Гаразд, Бене. – Глибока лагідність і жалість пролунали в його голосі. – Усе гаразд, партнере. Я все залагоджу. Усе скінчилося для тебе, Бене.

Лорен не дозволив мені повернутися до свого парубоцького помешкання в інституті, й мене поселили в апартаментах для гостей Клайне Шуур, резиденції Стервесанта.

У першу ніч Лорен розбудив мене від кошмару, в якому я бачив кров і глузливі чорні обличчя. Він у спальному халаті з золотавими кучерями, розкошланими після сну, сидів на краєчку мого ліжка, й ми говорили про добрі, здорові речі, які ми зробили разом, і про ті речі, що їх ми зробимо разом у майбутньому, аж поки я нарешті провалився в спокійний, нічим не потривожений сон.

Я прожив у Клайне Шуур десять ледачих ідилічних днів, мене розпещувала Гіларі, поряд вовтузилися діти, і я був цілком захищений від голодної на новини преси, а також від реальностей і тривог зовнішнього світу. Синці посходили, струпи загоїлися й облупилися, й мені було дедалі важче відповідати на крики дітей: «Розкажіть нам історію!» чимось новим. Вони хором викрикували найцікавіші місця з моєї розповіді й поправляли мене в подробицях. Для мене настав час повернутися в потік реального життя.

На сесії публічного розслідування, яка тривала протягом дня, я розповів історію свого викрадення і зустрівся з пресою всього світу. Потім Лорен перекинув мене на північ, до Місячного міста.

Дорогою я розповів йому про свій намір знайти кар’єр, із якого брали камінь для будівництва, і могили стародавніх жителів міста.

Коли він усміхнувся й сказав мені: «Ну, ти справжній тигр – ходи туди, хлопче, й розкопай там усе до самого дна!», я зрозумів, що, певно, виявив забагато емоцій та ентузіазму. Я пригадав, як старий Ксаї намагався наслідувати Сонячного Птаха – притискав свої руки, якими надто вимахував, до колін.

У Місячному місті мене зустріли, як героя. Вони стежили за моїми пригодами по радіо, але тепер відкрили цілий ящик пива «Віндгок» і всілися навколо мене кружка, поки я знову розповів їм свою історію.

– Цей Тимоті завжди справляв на мене дивне враження. – Саллі знову показала своє дивовижне вміння заднього бачення. – Я хотіла сказати тобі, що в ньому є щось сумнівне. – Потім вона підійшла до мене й поцілувала мене в лоб у присутності всіх, і я густо почервонів. – Хай там як, а ми раді, що ти тепер у безпеці, Бене. Ми дуже турбувалися за тебе.

Наступного ранку, відвізши Лорена до злітної смуги й подивившись, як він відлітає, я пішов відшукувати Рала Девідсона. І знайшов його на дні траншеї, де він вимірював розміри плити з пісковику. Стрункий і підтягнутий, він був у шортах, які майже нічого не прикривали, пасмо скуйовдженого волосся майже повністю закрило риси його обличчя, а шкіра засмагла на сонці в колір червоного дерева. Тепер він дуже мені подобався. Ми сіли на краю траншеї, гойдаючи ногами над її стінкою, і я розповів йому про свою ідею про каменоломню.

– Чудово, док! І чому я не подумав про це раніше? – з ентузіазмом вигукнув він.

Того вечора ми накреслили приблизний план: щодня розширювати район пошуку, просуваючись уперед по спіралі. Команду Рала тимчасово звільнили від розкопок на території храму й озброїли мачете для штурму грубої колючої рослинності, яка вкривала вершини скелястих пагорбів.

Увесь пошук був спланований, як військова операція. Я помирав від бажання знайти застосування раціям, якими Лорен наділив нас, хоч ми й не просили його про це. Ми з Ралом випробували ці апарати, викрикуючи один одному: «Де ти там?», «Я тебе зрозумів!», «Переходжу на прийом!» і таке інше.

Пітер Вілкокс щось пробурмотів про бойскаутів, але я думаю, він заздрив нам і в такий спосіб висловлював невдоволення, що його не запросили взяти участь у пошуку. Проте Леслі й Саллі пройнялися нашим ентузіазмом і постачили експедицію достатнім запасом їжі та питва, щоб ми були ситими та п’яними протягом тижня. Вони попідхоплювалися зі своїх ліжок удосвіта й іще в піжамах та халатах, а Леслі з волоссям у бігуді, проводжали нас і бажали нам успіху. На чолі команди прихильників, навантажених харчами й обладнанням, трохи почуваючи себе Скоттом або хоробрим Кортесом, я вів їх до розколини в скелі, яка стала нашою регулярною дорогою до вершин – а через десять годин, залитий потом, брудний, подряпаний шпичаками, покусаний ґедзями та мухами, обпечений сонцем і в препаскудному гуморі, я знову приводив їх униз.

Ця рутина тривала протягом наступних десятьох днів, а на десятий вечір, коли ми зупинилися напівдорозі в ущелині пагорба трохи перепочити, Рал несподівано подивився на круті схили ущелини і сказав голосом, у якому пролунав подив:

– Ви тільки гляньте, докторе! Та ось же воно.

Протягом десятьох днів ми користувалися сходинами, які стародавні люди видовбали, щоб ходити у каменоломню. Густі зарості накрили тераси, з яких вони випилювали червоний камінь. Ми знайшли кілька наполовину обтесаних блоків для мурування ще на тому місці, звідки їх випиляли, майже не ушкоджених негодою в цій добре захищеній улоговині. Сліди від пилок на них були ще свіжі, так ніби робітники відклали свої інструменти вчора, а не дві тисячі років тому. Були там і блоки, вирізані грубо й відрихтовані лише наполовину. Інші були завершені, готові до транспортування, а ще інші вже транспортувалися, покинуті то там, то там на дні улоговини.

Ми розчистили чагарі навколо них і дістали тоді можливість простежити за кожним дивовижним етапом процесу їхнього виготовлення. Усі наші працівники прийшли нам на допомогу. Вони раділи цьому новому успіху, бо всіх засмучувала цілковита відсутність поступу в наших останніх дослідженнях. Ми замальовували свої знахідки, наносили їх на мапу, вимірювали й фотографували, сперечалися й теоретизували, й можна було говорити про очевидне відродження ентузіазму в усіх нас. Відчуття, що ми зайшли в глухий кут у наших дослідженнях, розвіялося. Я маю фотографію, зняту одним із десятників банту, яким здавалося, що ми всі збожеволіли. Ми блазнюємо, позуючи на одному з великих блоків для мурування. Пітер стоїть у позі Наполеона, застромивши руку за лацкан куртки. Рал скривив волохате обличчя в дикунській гримасі й із лютим виразом убивці підняв киркомотику над головою Пітера. Леслі манірно тримає в руках солодку ватрушку, і її поза лякає не менше, аніж люта гримаса Рала, бо, дивлячись на її ноги, доходиш висновку, що одним своїм копняком вона спроможна вбити слона. Я сиджу на колінах у Гізер, смокчучи свій великий палець. Саллі начепила на ніс окуляри Пітера, мій капелюх насунула на самі вуха. Вона намагається здаватися бридкою, але її спіткала невдача. Ці світлини ілюструють настрій, який опанував нас у ті дні.

Усі інші, після того як їхня допомога стала непотрібною, повернулися до своїх завдань із подвоєною енергією. Рал і я залишилися в каменоломні. Я приніс теодоліт, і ми стали обраховувати кількість та обсяг каменів для мурування, видобутих із неї. Акуратно виміряти обсяг матеріалу, який видобувався нерегулярно, було неможливо, проте ми таки прикинули, що звідси видобули близько півтора мільйона кубічних ярдів скельної породи.

Потім, вивчаючи метод добування каменю й використовуючи обсяг покинутих блоків як дуже приблизний указівник, ми дійшли висновку, що відношення оброблених блоків до змарнованого матеріалу приблизно дорівнювало 40:60. Зрештою ми визначили обсяг каменю, використаного на будівництво мурів, у шістсот тисяч кубічних ярдів.

Досі ми працювали з відносно фактичними цифрами, але тепер нам довелося поринути в океан припущень.

– Принаймні це не менша точність, ніж намалювати динозавра за його слідами, – захищав нас Рал, коли ми за мапою фундаментів храму в поєднанні з підрахунком обсягу використаного будівельного матеріалу робили спробу реконструювати повну висоту зниклого Місячного міста.

– Ну ж бо, дай мені зробити це! – Саллі, спостерігаючи мої зусилля протягом десятьох секунд, роздратовано вихопила в мене з рук пензель.

– Я думаю, нахил мурів у тебе трохи надмірний, – критично промурмотів Пітер, спостерігаючи, як вона малює, – коли порівняти їх із мурами еліптичної будівлі в Зімбабве…

– Авжеж, але подивись на храм у Тарксієні на Мальті, – втрутилася до розмови Гізер. – Або на головні мури Кноського палацу.

І перш ніж Рал і я встигли цьому перешкодити, наш проект перетворився на групове фантазування замість тих висновків, до яких ми прийшли учора ввечері у вітальні.

Кожен доклав до загального обговорення власний досвід, набутий на розкопках, та свої спеціалізовані знання, й у такий спосіб ми створили цілу серію картин нашого міста.

Масивні червоні мури, орнаментовані шевроном хвиль, що зробили Фінікію великою. Червоні мури, які ловили на себе промені призахідного сонця, вечірнє благословення великого сонячного бога Ваала. Високі башти, символи плодючості й процвітання, які здіймалися над темно-зеленим листям мовчазного гаю. За ними – вертикальна розколина у скелях, яка через таємний прохід вела до таємничої печери. Це знову ж таки був символ розмноження, місце, безперечно, посвячене Астарті – карфагеняни мали звичай поклонятися їй під ім’ям Таніт – богині землі та місяця, й тому процесія одягнених у біле жерців ішла через гай, проминала башти й заглиблювалася в таємничу печеру.

Ми знали, що фінікійці приносили людські жертви богам і богиням. У Старому Заповіті описано, як немовлят кидали у вогненне черево Ваала, й ми намагалися вгадати, які жахливі ритуали бачив наш мирний смарагдовий басейн, малювали в своїй уяві жертву, одягнену в золото й пишні шати й поставлену на край басейну, а верховний жрець підіймав над нею жертовний ніж.

– Якби він не був такий глибокий! – вигукувала Саллі. – Бен хотів послати водолазів, щоб вони обстежили дно, але він каже, вони не зможуть працювати на такій глибині.

У просторі між внутрішньою й зовнішньою стіною храму, де лежав товстий шар попелу й де було знайдено більшість золотих намистин та багатих прикрас, ми намалювали оселі жерців і жриць. Це, либонь, був лабіринт зліплених із глини стін та очеретяних дахів. Ми реконструювали вулиці та подвір’я жерців і багатих людей.

– А як же цар та його двір? – запитав Пітер. – Адже вони також мали жити за головним муром?

Тож ми розділили простір між будинками жерців і царським двором, малювали його, спираючись на відомості про Кнос, Карфаген, Тір і Сидон, щоб надати своєму живопису життєвої правди. Рал розкопав ворота в зовнішньому мурі, то був єдиний прохід у ньому, й він виходив на захід.