Читать книгу Оргія - Українка Леся - Страница 2

Хто там?

Се я, Хілон Алкмеонід.

Антею, вийди! ученик до тебе!

Сьогодні ти, Хілоне, запізнився.

Всі учні розійшлися.

Вибачай…

але… я, власне, не прийшов учитись…

Будь гостем.

Чом не сядеш?

Маю справу…

Аж сісти ніколи, таку нагальну?

Воно-то ні… але… пробач… я мушу

подякувать сьогодні за науку…

Я більше не прийду.

Чому?

Та правда,

мені про се питать не випадає.

Я, очевидячки, не догодив

тобі наукою. Що ж, не соромся, —

соромитись приходиться мені.

Ні, ні, учителю! Того не думай!

От свідок Аполлон, що я шаную

науку ту, мов святощі містерій!

Тоді не розумію…

Догадався!

Хілоне, слухай… Я пождати можу,

поки скінчиш усю мою науку…

Та я волів би і зовсім не брати

від тебе грошей, як тобі то трудно…

Учителю, та ти ж не багатир.

Хілоне, я скажу тобі по правді,

хоч ти ще молодий такеє слухать,

але інакше трудно довести…

Бач, спів, музика й слово – мій зарібок,

та хист мій я таки ціную вище,

ніж тії гроші, що приходять з нього.

Я талану нікого не навчив

і не навчу – се ж тільки бог здолає, —

отож коли я вчу людей звичайних,

недіткнутих рукою Аполлона,

то – я навчаю їх малої втіхи

перебирати струни доладненько

та вимовляти думку виразніше,

вони ж мені дають дещицю грошей,

і так ми в обрахунку. Як же бог

мені пошле обранця молодого,

щоб я йому служив своїм здобутком,

і бачу я, що кожда мертва форма,

яку я викладаю перед ним,

присвоївшись йому, вмить оживає,

і геній молодий в прадавній формі

шумує та іскриться самоцвітом,

як молоде вино в старім кришталі, —

тоді я вже заплачений. Ні, більше, —

я наче почуваюсь до вини,

що я нездатен так йому служити,

як би хотів. Тепер ти розумієш?

Учителю…

Коли тепер твій геній

вже переріс ті форми й ту науку,

якими я владаю, що ж, мій хлопче, —

покинь мене, я сам тобі те раджу.

Та тільки – заклинаю Аполлоном! —

не кидай ще науки, їдь в Афіни,

там, певне, знайдеться іще таке,

чого ми тут не маємо в Корінфі.

А потім, покінчивши різні школи,

учися ще, знаходь собі науку

в книжках, і в людях, і по цілім світі,

але ніколи не кажи до себе:

«Я вже скінчив науку».

Ся порада,

учителю, осмілює мене.

Признаюся тобі: я не покину

науки, віддалившися від тебе,

бо я вступлю до школи…

До якої?

До тої, що врядив тут Меценат.

Латинської?!

Ну, все ж тепер латинське.

Як? Я, і ти, і наша рідна мова

латинськими вже стали?

Розумів я,

властиво, римське, та змилив у слові.

Як ти від мене досі не навчився

не помилятись так, то в новій школі

ще більше буде помилок таких.

Але не знаю, що ти там придбаєш,

крім помилок. В поезії латинській

і я ж тобі, здається, показав

усе, що тільки варт було пізнати.

Не думаю, щоб ритори в тій школі

тобі могли подати щось нового,

бо я їх знаю. Думаю, що ти

вже міг би їх учити.

Сам я певен,

що там учителі ні в чім не можуть

зрівняюся з тобою. Все ж я мушу

до їх піти.

Що змушує тебе?

Учителю, зоставшись при тобі,

я став би долею тобі подібний.

Чому ж та доля так тебе лякає?

Хіба вже я остатній між співцями?

Не між співцями, ні…

Але між людьми?

Я не кажу – остатній, але ж правда,

що ти в громаді не займаєш місця,

належного твоєму талану.

А ти ж якого маєш запобігти,

коли скінчиш ту школу Мецената?

Я можу стати ритором в тій школі,

а згодом в академії де-небудь.

Або поїду в Рим. Там дуже добре

ведеться вихованцям Мецената,

бо рід його там досі має силу,

як повелось від Августа часів.

Та поки що, то я й тепер, ще учнем,

вступити можу в хор панегіристів

самого Мецената.

Ти? Ти вступиш

у хор панегіристів? В тую зграю

запроданців, злочинців проти хисту?

О, краще б ти навіки занімів,

позбувся рук, оглух, ніж так упасти!

І се був мій найкращий ученик!..

Учителю, прийми ж мою подяку…

Геть! Я тебе нічого не навчив!

Іди з очей!

Даремне ти, Антею,

не взяв від нього грошей. В нього батько

сто раз від нас багатший. Сяк чи так,

а се ж твоя заслуженина.