Читать книгу На твердій землі - Улас Самчук - Страница 4

І

Моя Олена, яку буду звати автентично Леною, не мала мітологічної біографії, за неї не змагалися царі і не було спалено Трої, але її минуле до певної міри оповите не менш фантастичною містикою, ніж і Олени, дочки Зевса і Леди, дружини царя Менелая, бо і вона належала до тих загадково-чудодійних сотворінь, яким приречено творити легенди і приносити в жертву не одну Трою.

Досить часто трапляється, що химерне життя, ні з сього, ні з того, втне з вами дивовижну штуку, напутить на химерне діло, наведе затемнення думки, оплутає глузд і зробить з вас гротескового паяцика вашої власної пристрасти. І це не мусить бути конче щось небажане. Навпаки. Це може бути здійснення вашої найпривабливішої мрії… Це може лишитися вашим найкращим спогадом… Це може стати леґендою вашого життя.

Містерія моєї Лени починається з того факту, що вона народжена, як і я, у місті Харкові і що її батька так само, як і мого, одного разу «не стало», їх серед ночі забрано з хати і кудись вивезено, з тією тільки різницею, що мого батька, народного учителя, «не стало» за «буржуазний націоналізм», тобто, що він трохи більше, ніж було урядово дозволено, вживав української мови, а її батька, відомого інженера, за будинок у Харкові і віллу в Криму, а до того чужинецьке прізвище, що на мові тієї доби значило «чужоземний шпигун». Саму ж Лену, з її матір’ю і старшим братом, після арешту батька, так само, як і мене з моєю матір’ю, викинуто з мешкання на вулицю і залишено напризволяще, лишень, що вони виїхали не як ми, на село, а переїхали до Одеси[93], де її мати стала кондукторкою і десять років водила одеський трамвай, що зберегло їх при житті, а моя мати на селі, під час колективізації, загинула з голоду.

І родилась Лена рівно десять років пізніше, ніж я[94], тобто вона вже не знала «проклятого царського часу» взагалі, а я ще мав на собі маленьку плямку «ганебного минулого», хоча дуже можливо, що ми не раз зустрічалися на вулиці Сумській, де стояв їх злочинний дім, а з її старшим, струнким, білявим, ластовинястим братом ми разом ходили до народної школи, грали «гилку» і вчилися курити.

…І нарешті, ми однаково затратили пів життя «для добра майбутніх поколінь», об’їхали пів світу, щоб знов зустрітися на перехресті вулиць Батерст – Дандес в Торонті, Онтаріо, біля зупинки трамваю насупроти німецької аптеки «Медіка».

Коли я приходив з нічної зміни роботи, я, звичайно, до обіду спав, а потім одягався і простував вниз по Маркгам до вулиці Квін, де на розі містилася харчівня «Йорк», власником якої був мій господар Пилип Стецик. Це була пісна, одноманітна вулиця, заселена переважно сірим людом, з численними синагогами, висаджена берестами, з будинками історичної давности, зі всілякими хитро-мудрими ґаночками, балкончиками, прибудівками, яких цегляна барва від часу перетворилася у брудно-буру, яких малювання порепалось, а травники злисіли за браком сонця. За повір’ям більшости мешканців закутка, сміття значило гроші, тому до нього ставились, як у Індії до святих корів, гігієна не вважалася чеснотою, а на естетику не збувало часу. І дивно, чому саме в таких місцях водиться стільки дітей. Можливо, рід людський такі самі бактерії, як і всі інші, і смітники є для них найближчою стихією.

Я, звичайно, проходив сюдою не для розваги, це моя щоденна путь до їдальні, між дванадцятою і першою годиною. «Ґріл Йорк» пишався численними написами, неоновим світлом, рекламою цигарок «Прогрес». Це привабливий, колоритний, ніби з оповідань Джека Лондона, вертеп зі запахами тютюну, олії, риби, цибулі, це стовковисько типів й характерів, це щедра долоня, що за маленькі гроші пропонувала вам ситість, це місце, де, крім «гамбургів» і «гот-доґів», ви дістали рідні борщі й вареники, а до того зустрілись «зі своїми» і наговорилися до хрипоти про найважливіші проблеми світу.

Саме того часу це мальовниче пристановище істотно поширилося, подвоїлась кількість стільців бару, стіни змінили свою тютюнову барву на сіро-небесну, додано збоку кубічну, без вікон, оббиту фанерою кімнату, запроваджено мікрофони з безконечною музикою і вістями на різних мовах і подвоїлось кельнерок, які заклопотано бігали у своїх ясно-кремових халатиках, обвантажені посудом і харчами.

З-поміж них контрастово виділялась звинна, елеґантна русявка зі синіми очима, червоними устами і вольовим, вражливим носом, родом з Донбасу, яка часто до мене зверталася і звала мене Павлом Івановичем.

Одного разу вона несподівано мене запитала:

– Павле Івановичу. Чи ви знаєте Лену Глідерс?

– Ні, – відповів я незучаснено.

– Не знаєте Лени Глідерс? Це неможливо. Це ж відома малярка, – казала вона здивовано.

– Ні, – відповів я тим же тоном.

– Вона малює різні такі… знаєте… Модерна, – вияснила вона.

– А вона вас знає, – вияснила виразніше.

– Мене? Як і чому? – питав я здивовано.

– Як і чому. Ви ж парубок. Ми з нею разом живемо. І про вас говоримо. Вас усі знають.

Аргумент був засильний, я замовчав, але моя співрозмовниця не вмовкала.

– Дуже гарна, – казала вона, маючи на увазі ту саму Лену.

– Навіть дуже, – пробував я жартувати.

– ….Уявіть, що дуже. І шкода, що ви її не знаєте.

– Можливо, й шкода.

– А, може б, ви хотіли з нею познайомитись?

– А чому б ні.

– Вона недавно прибула з Монтреалу.

– О! З Монтреалу. Розуміється. Ви, здається, також з Монтреалу.

– А ви, здається, з Ванкуверу.

– Маєте рацію, – відповів я з посмішкою. – А чи міг би я знати ваше імення?

– Зіна.

– А далі?

– Далі нема. Зіна.

На цьому наш діалог на тим часом скінчився, я був задавнений скептик, відкриття Зіни мене не зворушувало, мені соромно признаватися, але засадничо я не належав до тих, які легко загоряються, я вірив в любов, кохання, пристрасті, я читав про них, бачив їх у фільмах, але лишень бачив, не конче сприймав, моє тіло було на таке загартоване, душа імунна, гормони ситі. Лишалась мрія, а в мрію не вірилось дослівно. Хотілося чогось незвичайного, сильного, вражаючого, з глибоким, як казав один поет, віддихом.

Зовсім недавно я, було, щось подібне зустрів. І не так далеко. На тій самій вулиці Дандес, повертаючи до ліва, де розбиті хідники, брудні калюжі, жидівські й італійські крамнички зі сушеною, солоною рибою, оселедцями, прісним запахом оливок, грушкоподібних сирочків, майже вперемішку з червоними кожушками, цяцькованими поясками, спальними мішками, юхтовими черевиками… На самому розі при виході на Батерст красується запорошений кіоск журналів, газет, кишенькових видань, курильного краму. Тут я часто зупинявся, мене приваблювали европейські ілюстровані журнали, ремінісценції минулого, спогади війни, знайомі прізвища…

І саме на цьому місці, зовсім ненароком і зовсім випадково я побачив молоду, гнучко-струнку, в повітряно-легкій суконці дівчину, з римською, у вигляді кінського хвоста, зачіскою. Така мимолітна з’ява. Вона щойно висіла з трамваю Дандес і чекала, видно, на Батерст. Унікально вражаюча і безкомпромісово гарна. І закоштовна, щоб зватись жінкою, це просто квітка-самоцвітка, не Мадонна і не господиня, а вияв мистецтва, брильянтовий перстень на пальці уяви.

Це, можливо, марево гіперболічне, можливо, це просто шахрайська лотерея, яку годі проглянути. За ціле моє різно-много-гранне буття на цій строкатій землі не так часто приходилось бачити зблизька подібні явища, за вийнятком на екранах голлівудських колекцій… Але в самому автентичному, доторкальному вимірі, на брудних хідниках давнтавнів, на станціях транспортації і взагалі під ясним синім небом моєї домени подібні явища зникаючо рідкісні. І тоді вони вражали, і наводили переполох, і підносили температуру.

Хоча звичайно – дяка Богові, такі феномени появляються, торкаються, віддалюються і забуваються. Залишається далі те саме переконання нездійсненности, гіркий присмак невіри і невиразно-тьманне шукання нової точки у плоскому просторі. Але цього разу це звичне правило було порушене. По кількох, можливо, двох-трьох днях, на тому самому місці, у той самий час, лишень з деякими несуттєвими змінами (сіра, обтікальна, як рукавиця, суконка зі загостреним підкресленням форм) я мав нагоду вдруге переконатися, що мої попередні спостереження не були переяскравленням. Це не була антика, ніяка Венера Мілоська, але це була прекрасно витримана синтетична субстанція жіночої подоби нашої атомової епохи, продукт мейд ін Ню Йорк, свідомого поєднання вітамінів з аптечних баночок і контрольованих калорій. Я б це назвав скромно, як Чорчіл назвав одну із серій книг – «Тріюмф і трагедія»[95]. Тріюмф цивілізації і трагедія моєї неспроможности.

Подяка творцеві, що і це минулося. Залишився довший, гостріший спогад і трохи бурчливих філософських розважань за чашкою кави в кубічній кімнаті «Йорку» солідної людини, яка вперто тримається переконання, що судженого не об’їдеш конем, а несуджену не привабиш ніякими чарами землі. Я не виявив паніки від пропозиції Зіни минулого разу, але згодом ми цю справу порушили наново.

– Як ваша малярка з Монтреалу? – запитав я її.

На це Зіна вийняла з маленької кишеньки свого білого плаща візитівку одного зубного лікаря з годинами прийнять пацієнтів і на її звороті, енергійним письмом, написала: «Лена Глідерс, 370 аве Шша, 00–4117». І подала мені.

Я прийняв картку і заховав її до кишені своєї робочої блюзи. Нічого не сталося… Нема заперечень. Але й нема запевнень. Цілковита безсторонність. І що це справді за така мармуровість? Можливо, наш нуклеарний час трохи запересичений любов’ю – книги, радіо, телевізія, реклама… Зо всіх екранів і гучномовців на нас женуть любов, ніби отари худоби у ковбойських фільмах, нагі жінки переслідували нас навіть у… Вибачте. Не будемо рискувати словами. Не хочемо опинитися перед лавою присяглих святої інквізиції.

Але де, скажіть, поділася колишня, справжня, запашна з гітарами, соловейками, повним місяцем… І зідханнями. Коли ще стрілялися і вмирали від отрути? Невчасне питання. Вибачте. Нема коментарів.

У моєму випадку це перевантаження відчувалося досить виразно, моя шановна господиня Надія Петрівна раз-по-раз мусіла кликати мене знизу:

– Павле Івановичу! Телехвон! (Вона полтавка).

Я мусів накидати халат і прожогом бігти до першої площинки задніх сходів, де збоку у ніші дискретно містилось відгалуження телефону, який засадничо мав місце у кухні і був під неподільною контролею генерального штабу Надії Петрівни. Вона мені співчувала, але разом і скаржилась:

– Коли ви нарешті окрутитесь? – казала з виразом щирого докору. – Хоча б залюбився… А то лиш зводить інших.

А на початку травня, як звичайно рано, після нічної зміни, я спав довше, прокинувся без настрою, снилося ніби я садив дерева у якомусь стадіоні, був розтріпаний, як кіт після нічної мандрівки, лежав, потягався, думав про це і те, а далі вставав, мився, голився, на дворі було ясне сонце і співали робіни, я хотів було посидіти на своїй верандочці з томиком доброї лектури, коли знизу долетів знайомий співочий контральто Надії Петрівни:

– Пане Пааавле! Телехвон!

Невдоволений, відложив лектуру і вдався до відомої ніші на сходах.

– Гальо! Данилів! – буркнув до слухавки.

– Добрий день, Павле Івановичу! Тут Зіна! – почув я відповідь.

– А! Дуже приємно! Чим можу служити?

– Слухайте, пане Данилів…

– Слухаю.

– Але слухайте уважно!

– Уважно!

– Тут біля мене гарна, атрактивна дівчина…

– Вийнятково зворушений.

– Яка хоче з вами познайомитись…

– Чи не завелика честь для такого мрачного схимника, як ваш слуга?

– Ніяких коментарів. Так чи ні?

– Розуміється – так! До ваших послуг. Де і як можу бачити панну…

– Лену Глідерс…

– Панну Лену Глідерс?

– Вона навідає вас.

– Навідає мене? Чекайте, чекайте! У мене забилось дихання.

– Ніяке дихання, це абсолютно серйозно.

– Розуміється. Абсолютно. Коли матиму шану її вітати?

– Завтра. Будете дома?

– Хіба увечері.

– Розуміється – увечері.

– Година восьма?

– Домовлено!

Це для мене сливе удар, разючий шок. Та Зіна, та Зіна з її вольовим носом. І що за агресія, чому так спішно, який сенс, і що це за така малярка, і навіщо я їй здався? Головокружна сенсація, загадкова тема, двадцять чотири години роздумів, огненний знак питання… Я ще ніколи не затратив стільки часу на подібні справи, як цього разу, а другого передвечора я старанно зброївся, щоб належно зустріти інвазію і бути у формі, як посадник Лондону[96], коли його урядово відвідує королева. Чисто голене обличчя, легкий, ясно-сірий, так званий тропік, одяг вийняткової елеґанції, в тон одягу краватка і легкий, ажурний, кокетливий загальний тон і вигляд. Я так звик. Це ж бо либонь тільки дівчина… А я зіпсутий успіхами парубок. Тра-ля-ля!

Я чекав тієї восьмої години з нахабною певністю, мов би султан турецький, який чекає свою одаліску, але разом, на цей раз, я вийнятково чомусь боявся зустріти це явище для мене ще небувале, по своєму загадкове з виразними ознаками містерії, а одночасно приходило на думку, чи це не є якийсь жарт, придуманий легковажною Зіною, або, можливо, щось зараз станеться, хтось застукає до дверей, якась Ніна чи Валя, або ось-ось почую знизу голос «телехфон», і та сама Зіна насмішкуватим тоном заявить, що наше домовлення ніщо інше, як звичайна її примха. Я панічно нетерпеливився, нетерпляче поглядав на свою «Омегу», ступнював напруження, сам на себе за це сердився і не міг цього зупинити. Восьма година, восьма година, восьма година, так повільно йде час, я весь слух і увага, там десь внизу мають відчинитися двері, я почую невиразні жіночі голоси, легкі сливе нечутні кроки по м’якому килимку сходів і тривожне, делікатне заступання до моїх дверей. Це має ось-ось статися, чекання, олив’яно тяжке чекання, біжить секундна стрілка, але знизу ніякої реакції. Там усе мовчить вийнятково глибокою мовчанкою, хоча я мусів би розуміти, що ця візита далеко не належить до звичайних і що такій дівчині не так легко вибратися на таку авантюру з такими відчаяними намірами. Години виразно показують її довгі, складні вагання, її нерішучість важиться секундами, час вайлувато сприяє її відвазі… Восьма рішальна година, п’ять довжелезних хвилин по восьмій, нестерпні десять інших хвилин і нарешті п’ятнадцять тяжкостопих секунд, відчеканених, як вистріли з рушниці, і ось те, що мало статися, – співуче, знайоме «Пане Павле! Телехвон!». Зриваюся, як чорт. Напевно, якась мара втискається до мого чекання, якийсь фатальний зрив. Намагаюся втримати гідність і достойність чоловічого накорінка, силуваними широкими кроками йду до фатальної ніші, беру слухальце телефону, кажу «гальо» і чую незнайомий, легко картавий, нерівний, притишений жіночий голос.

– Пане Данилів. Вибачте мені. Ми ще не знайомі. Я Лена Глідерс. Моя приятелька Зіна без моєї згоди домовилась про мою з вами зустріч. Я не погоджуюсь. Вибачте. І прошу мене не чекати!

Кліп-кляп, і телефон замовк. І кінець. Мене набито по морді, я весь обурення, я біжу до своєї кімнати, я зриваю з себе одяг, краватку, розпатлую волосся. Чортяка має забрати цілу ту Зіну з її маляркою, це виразне знущання і такого не можна дарувати. Ось піти й подзвонити їй і на гарячу голову відчитати їй свою думку! Но, но, но! Тільки не це. Краще стриматись, залізний спокій, льодове мовчання, повна, вбивча іґнорація. Я вже було вибіг до телефону, зупинив себе перед самою нішею, і саме в той час, коли він задзвонив знову, а я без надуми, механічно схопив слухальце, я почув голос Зіни:

– Чи Павло Іванович?

– Так! Це я! – вибухнув я сердито.

– Вам дзвонила Лена? Що вона не прийде? Помилка. Кокетство! Страх! Не беріть поважно. Вона ось тут твердить: хочу бути людиною! Хочу бути людиною! Самостійною! А разом боїться. Просить вибачення і просить зачекати. За п’ятнадцять хвилин вона буде у вас!

Що це все значить, що це за тон, за мова, за нахабство. Якийсь виразний скандал, я нікого не хочу бачити, ніякої малярки, ніякої людини, ніякої авантюри. Як тільки прийде – покажу двері, і справа скінчена, я був лютий, я хотів виглядати бридко, я розщібнув сорочку, виставив свої зарослі груди і навіть скинув штани та надів свій бурячково-китайський халат. Побачить і втече. А тим часом розлігся на канапі, заложив ноги в нічних капцях на поруччя і вирішив за ніяку ціну не вставати, навіть коли мала б прийти сама Бриґіда Бардо[97].

Але все-таки я нервово поглядав на годинник і нервово чекав! Що за чортяча проба нервів! Ті прокляті п’ятнадцять хвилин гатили по моїх нервах, як молоти по ковадлі, і були вони не п’ятнадцять, а двадцять, двадцять п’ять, я навіть знов почав сумніватися, і мій настрій дуже гостро почав мінятися з буревійно лютого на непевно-переляканий, і я навіть почав вагатися, чи цей мій розтріпаний вигляд зможе вистарчально виправдати мене перед судом невмолимости, і коли ті фатальні п’ятнадцять хвилин наближалися зовсім, я зненацька, мов опарений, зірвався на ноги і почав поспішно натягати штани. Та було вже пізно. До дверей справді делікатно застукано, я не розумів, як це і коли сталося і хто там за дверима, але я з поспіхом натягнув штани, як на зло плутався в кожній холошні, назував черевики, ледве накинув піджак, але краватки так і не встиг зав’язати, як і не встиг привести до ладу своє густе, темно-каштанове волосся. Я передчасно, механічно відчинив двері і дослівно… Так. Повірте мені. Я занімів. Перед мною, як у якійсь брутальній казці, стояла свіжо, демонстративно, вишукано одягнута, дуже молода, газельно перелякана дівчина, яку я пізнав на перший погляд… Та сама, з того перехрестя Дандес – Батерст, яку я так подивляв і яка мене так вразила своєю динамічно-визивною подобою. Я, мабуть, зробив провокативно великі очі, моє обличчя, мов з гуми, розтягнулося у здивуванні, а на мене дивилися перелякані, великі, не знаю якої вже барви, очі, і дуже непевний, мало не дитячий, уривний голос запитав:

– Чи це тут?

– Лена Глідерс? – перебив я її вигуком, але мій голос зірвався, раптово упав, і я розгублено занімів.

Дурнішої, банальнішої, наївнішої сцени в моєму житті я ще не переживав. Школяр початкової школи, напевно, на моєму місці, виглядав би достойніше.

– Чи можу зайти? – почув я скромне питання.

– О! О! Вибачте! Розуміється! Прошу… І вибачте… Я… Я вирішив… що ви… Той телефон… Але прошу, дуже прошу. І прошу сідати. Тут, тут… – я почав поспіхом звільняти від газет і книжок мої обидва стільці.

Така маса друкованого паперу, я щойно тепер це помітив. «Лайф», «Франкфуртер Іллюстрірте»[98], Віккі Доган[99] у купальному костюмі, королева Фрідеріка[100] в регаліях, дивовижні риби зі синіми смугами, гола, рожева дівчина з Таїті у прозорій воді з віночком червоних азалій на смуглявій голівці, голова Молотова з кирпатим носиком, задиракуватими вусиками, в окулярах і підписом «нєт!» і різні, прерізні ілюстровані, як «Пост»[101], «Тайм»[102], «Меклейн» – все це поспіхом, ніби осіннє листя, я згортав обома руками і робив місце моїй містерійній гості, яка скромно і здивовано стояла біля дверей, одягнута у легку, коротку, сріблясту суконку з високим, під саме підборіддя, китайським коміром і великими очима гляділа на мою метушливу безпорадність.

Звичайно, я не звик бути безпорадним, ані розгубленим у таких випадках, де в дідька ділися мої уславлені ароґанції, і що це за дивовижа діялась взагалі. Моя гостя також, як мені видалось, не відзначалася великою відвагою, я вказав їй місце, і вона слухняно, як школярка, присіла на краю канапи, стиснула щільно свої гарні стрункі ноги у прозорих нейлонових панчохах, на яких делікатно тримала невелику округлу солом’яну торбинку, мов би хотіла цим закрити свої провокуючі коліна. Я намагався безуспішно защіпнути комір своєї сорочки, який настирливо не хотів слухатись, і розпачливо шукав дотепніших слів, щоб розпочати розмову.

– То це ви є та леґендарна Нора Глідерс? – нарешті вирвалось у мене.

– Не Нора, а Лена, – почув я спокійну відповідь.

– Ах, вибачте! А чому справді Нора? Чи не ремінісценції з Ібсена[103]? Ваше прізвище скандинавське? – намагався я виправдати свою розгубленість.

– Ви знаєте Ібсена? – легковажно запитала вона і враз спохватилася, намагаючись затерти свій нетакт. – А чому легендарна? Ви ж мене вперше бачите? – питала вона з ноткою, в якій проривалися її природні властивості спротиву і насмішки.

– О! – хотілося мені вийти з непевності. – Можливо, не вперше… І багато чув…

– Багато чув? Хіба що від Зіни. Це вона творить легенди. Не розумію, де могли ви мене бачити.

– Де-небудь… На вулиці… Випадково. Чим можу вам служити?

– Нічим. Хотіла вас бачити.

– Мене?

– Ви здивовані?

– Смертельно. Чому? – я починав входити в свою нормальну роль, мені відмикався язик.

– Мені сказали, що ви знаменитість.

– Це також творчість Зіни, у неї багатий язик.

– Можливо… Що ви вийнятково твердий, зарозумілий парубок, якого не бере ніяка зброя. І я читала вашу статтю.

– Та, та, та! Виходить, я танк, сталевий тигр, мені ця місія імпонує у наш мілітарний вік. А яку статтю ви читали?

– Вже не пригадую.

– Це добрий знак… Щоб не перебільшити моєї зарозумілости. І ваше післанництво мені імпонує… Хто його автором? Чи також Зіна?

– Розуміється.

– Не тільки багатий язик, але й багата фантазія. Чим пояснити її агресивні наміри?

Вона не відповіла, а питала своє:

– А чи це правда, що ви аж такий…

– Зарозумілий? – перебив я її.

– Ну, хоч би.

– Хіба не бачите? Зіна і тут не помилилася. Зарозумілість – моя професія. Зіна і це прекрасно врахувала.

– Ні, це ширша опінія.

– Чи не агенція Ґалюпа? Як тут не бути зарозумілим… Стільки уваги. Але вибачте, чим можу вас погостити? Курите?

– Ні.

– Не курите? – вирвалось у мене щире здивування. – І, напевно, не п’єте?

– Чай, каву.

– Маю «рай-віски», «скач-віски»[104], коньяк, чері[105]…

– Не вживаю.

– Може, належите до «свідків Єгови»?

– Можливо.

– То, може, перейдемо до кав’ярні?

– Хіба тут погано? Маєте гарне мешкання.

– Гарне мешкання?!

– Багато книжок, журналів. Де берете час на читання?

– Просто читаю. Без часу. Інколи просто в роботі.

– На роботі? Коли?

– Я механік, мої машини крутяться, а я під їх шум читаю Міченера[106].

– І Франсуа Саган[107].

– Також. Вона забавна дама, шматок паризьких парфумів не зашкодить. Але вибачте… Знаєте що? Мене дуже кортить піймати вас на фото.

– Зжальтеся. Я фатально не фотогенічна. Говоріть щось далі.

Але я схопив апарат, що лежав на столі готовий для вжитку, і не встигла вона отямитись, як блиснула лампка.

– Це буде жах! Я протестую.

– Запізно! Я люблю жахи!

– Я ж перелякана, як коза.

– Це те найкраще. Безпосередність.

– Ха-ха-ха! – вперше засміялась вона. – Ви невмолимий… І неможливий.

– Вибачте. Я обіцяю надалі бути можливим.

– Обіцяйте, що, як вийде погано, – покажете мені. Я вражлива на фотогеніку.

– Обіцяю. Також, як вийде гарно. Ви ж, здається, абстрактна…

– Тільки не в фото.

– А чи фото не може бути абстрактним? Малювати кретинів чи фотографувати кретинів, яка різниця?

– Це точка сприйняття. Краса кретинізму з фотографії не конче відповідає мистецькій точці.

– Я цього, вбийте мене, не можу збагнути, моя дубова естетика мертва, як камінь, ви мусите втаємничити мене у ці первородні сили доброго чи недоброго, добра і зла, бо інколи видається, що ці точки так переставились, що ми забули, куди вони властиво належать. Чи моя проповідь щось вам каже?

– Дуже багато, лишень цього не можна пояснити. Це можна лишень відчути.

– Відчувати, відчувати і відчувати! А де зрозуміти? Пояснити? Чи математика непоясняльна?

– Я не математик, але думаю, що її пояснення остаточне і воно не міняється.

– А мистецтво? Ілюзія? Естетика?

– Це засадничі зрадники. Їх завдання – мінятися.

– Вибачте. І сама краса?

– Назвім це злуда. Або точка бачення. Ваша краса, моя краса, Божа краса!

– Розумію, розумію. Чи ви часом не належите до… Як би вам сказати? До переорганізаторів космосу? З довгим волоссям і довгою бородою?

Я був вийнятково здивований, звідки і як взялося моє красномовство, чому так розв’язався звичайно спутаний язик, де поділось моє пригноблююче розгублення. Я також помітив, що моя гостя, звичайно не говірлива, попала в тон, і на її личках появились протуберанчики захоплення. Вона прийшла до себе, всілась вільніше на канапі, звільнилась з пози. На останнє питання я не дістав відповіді, бо знизу почув «телехвон», і мусів відійти, а Лена переглядала мої розкидані купами книжки, а коли я повернувся з розмови зі ще однією кандидаткою на наречену, Лена питала мене, який літературний жанр мені найбільше подобається, на що я відповів незучаснено, що всі жанри, за вийнятком історичного. А який стиль? Всі стилі, за вийнятком нецікавого. Ми говорили про все і стрибали з теми на тему, як метелики з квітки на квітку. Про курення, про собак, про жінок, про одруження. Час біг невмолимо і швидко, і непомітно, я був пара-схвильований і мав настрій зривати гори своїм душевним динамітом. Я висловив навіть думку, що ця наша зустріч для мене значить відкриття.

– Чому? Чого? – питала вона безпосередньо здивовано.

– Цього хіба не вискажеш. Ви до мене прийшли. Ви мене не знали. Вам сказали, що якась сенсація… Ви цьому не повірили… Ви належите до великих наречених і засадничо ви вже одружені. Такі «парубки», як я, для вас нонсенс. Вас хтось для чогось піддурив. Ви, здається, з того самого простору, що і я… Ми перепливли океан… Ви мене розумієте! Ви мене прекрасно розумієте. Йдіть! Тікайте. Бо я розплачуся!

Але вона розсміялася вдруге, була помітно заторкнута і вражена, я це виразно бачив і відчував, це можна бачити і відчувати, хто має око і дотик, І що я помітив, і цілком зрозуміло, що вона не любить класичної патетики, ані театрально-великих слів. Вона повільна, назверхньо холодна, штучно байдужа, модно-ресентиментальна. Її кабалою є шорстка, сіра, ломка скромність і ґранітно-настирлива мовчазність. Вона може бути цинічна, скорше гірка, ніж солодка, скорше сахаринна, ніж медова. Я помітив також, що вона має сильно повзбудливі акторські прикмети, вміла «грати роль», гамувати почуття і вдавати протилежність себе самої. Ці дві постаті – бути в житті і бути в дзеркалі, прикметні її природі. Я бачив виразно, що вона розгадувала мої думки.

– Чи ви не займаєтесь часом кабалою[108]? – запитала вона несподівано.

– Займаюсь, – відповідав я спонтанно.

– Дуже цікаво. Навчіть і мене цієї штуки.

– Хочете?

– Навіть дуже.

Я чув приливи і відливи моря, я дивився в її очі, взяв зі столу шматок паперу, взяв олівець і сказав:

– Напишіть мені ось це речення – «я є людина вперта».

– Чому якраз це?

– Не питайте, а напишіть.

Вона погодилася і написала. Під її написом те саме речення написав я. Потім я відрізав окремо обидва написи, змішав папірці і подав їй.

– А тепер вгадайте, котрий напис мій, а котрий ваш.

Вона була гостро вражена подібністю обох стилів письма, вона, розуміється, вгадала свій напис, але дивлячись здивовано мені у вічі, казала:

– Але ж ви вмієте наподоблювати.

Я заперечливо похитав головою.

– А що це, по-вашому? – запитала вона.

– Звичайна спорідненість вдач.

– Як вам це прийшло на думку?

– Можливо відчув.

– В такому разі ми ніколи не… зрозуміємось.

– Ви хотіли сказати – не зійдемось. Бо ми вже розуміємось.

– Ви так добре знаєте людей. Чи вмієте читати з долоні?

– Можливо, – зблефував я, бо нічого такого не вмів.

– Ви в це вірите?

– Вірю.

– Давайте руку… Ліву…

Вона подала свою руку, я взяв її делікатними, ніби якусь святість, дотиками і положив її догори долонею на свою гарячу ліву долоню. Її рука була тонка, з довгими музичними пальцями, біла, костиста з делікатним зап’ястям і гарно полірованими нігтями. Її долоня була покреслена справді цікавими, дуже несподіваними і примхливо вложеними, ніби інкрустованими рисами з виразним трикутником посередині, довгою «лінією життя» і вулканічно опуклим так званим верхом Аполлона[109], з виразним на ньому дуже своєрідним, хрестиком. Я нічого на цьому не розумівся і не конче в це дослівно вірив, а лишень цікавився, як певним явищем справді загадковим і інтригуючим. Я дивився на цю містерійну картину спокійно, роздумливо, можливо, здивовано. Лена була помітно зацікавлена.

– Будете довго жити, – обережно почав я. – І, можливо, успішно. Але турботливо, інколи бурхливо. Ваші бажання будуть вдоволені аж у високому віці. Будете хворіти. Маєте великі здібності… Передусім мистецькі. Здобудете позицію… Видатні акторські прикмети… Ще не були залюблені, але… були одружені… – тут рука її помітно здрігнулася. – Тепер ви не вдоволені, шукаєте гострих почувань і, можливо, пригод. Хочете бути оригінальною і складною, але любите простоту… І навіть щирість. І навіть сентимент… Засадничо, маєте добру вдачу, яку намагаєтесь не виявляти… Будете мати двоє…[110]

– О! Досить! – вирвалось у неї і вона відняла руку. – Ви в це вірите? – питала збентежено.

– Розуміється – ні. Це лиш жарт.

Це був справді жарт, але він давав ефект, Лена була виразно заторкнута, не помагало навіть її акторство. Була розчервоніла, на устах непевна усмішка, на виду безпосередність і щирість.

Вона встала, що значило кінець відвідин, я визвався її провести, була година десята. Час минув невмолимо швидко. Ми вийшли на нашу не дуже чисту, слабо освітлену, заставлену автами вулицю, відчувалась свіжість весни з чистим, вимитим небом і серпиком місяця в його глибині, я відчував вдоволену, провокуючу, егоїстичну приємність. Ми повільно і мовчазно пройшли до звороту вулиці Гарборд, повернули вліво, заговорили невиразною мовою про погоду, ступали нога в ногу, вичували ритм, здоров’я, силу, молодість, певність.

Ми дійшли до авеню Шша, повернули вліво, минули кілька будинків і зупинилися перед одним звичайним, дуже подібним до решти, будинком з кам’яними, сірими східцями. Лена жила на другому поверсі, її вікно виходило на задній двір, і спереду не можна було його бачити.

Ми попрощалися дуже спокійно, я дістав дозвіл «заходити», не домовились коли, не зраджували поспіху – дуже знайома і нормальна процедура в таких випадках з бажанням затримати незалежність, хоча на цей раз мені дуже хотілося щось в цьому змінити. Обіцяв «дзвонити» і провів її поглядом аж на її сходи, до самих дверей, за якими вона сховалась… Перед тим вона деякий час нетерпеливо возилася з ключем, який, видно, не хотів її слухатись.

А коли я взнесло і надземно вертався назад з почуттям легковірного переможця, я вперше за довгі роки цієї практики відчув своєрідний надрив, ніби в мені щось дошкульно повернулося іншим, незвичним боком. Вражало, що я так опукло і виразно пам’ятав сливе кожне її слово і що якось так діткливо і безнастанно відчував її присутність. Ось я сам, але здавалось, що вона поруч. Її астральність була незаперечною.

II

Я дістав імперативне, абсолютно незаперечне завдання: як тільки не був у фабриці, я був на вулиці Шша. Це не давалося легко і не виглядало гладко. Лена ставила спротив, була в постійній опозиції, грала певну роль, яку виконувала зворушливо майстерно. Постійне «завтра», постійне «післязавтра», постійне «у вівторок». Вона завжди «не буде дома», завтра «не може», післязавтра «занята». О, до чорта з такими примхами! Невідомо, звідки взялося у мене стільки терпеливости, стільки настирливости і стільки часу. Усе, що я мав, я вкладав на ту задрипану Шша. Можливо, вона справді занята, особливо вечорами, але мене це не переконує, а її не виправдує, головне, що я не втаємничений в її справи, я перебуваю у туманній непевності, вона має своєрідну вдачу наполегливої відокремлености і практикує разючу техніку визивної поведінки. Не можу з цим погодитися, не маю сили бути терпеливим, хоча мусів бути терпеливим.

І прикметне, що я все-таки був терпеливим, можливо, вперше в подібній ситуації. Розуміється, протестував усіма клітинами мої істоти, вимагав більшої уваги до своїх вимог, але не думав здавати позицій, ані навіть робити відступу. У мене з’явилась незвично задавакувата впертість, така невластива моїй вдачі в таких справах, я вимагав, я дзвонив, я заходив, я чекав, я годився. Лена мешкала не сама, бував у неї по вівторках, Зіни в той час не було дома, її кімната мала, вузька, проста, чиста. Келейний столик, канцелярських пара крісел, спартанська канапа, вояцьке ліжко, набита сукнями шафка в стіні і недокінчені, з великими переляканими очима постаті у вигляді механічних портретів на сірих, чистих стінах. Вузьке, високе, розсувне вікно виходило на подвір’я, заставлене посудом на сміття, і на невеликий зелений квітник, з якого опукло виділялося кілька кущиків півонії, відцвілих тюльпанів і нерозцвілих флоксів. Високе, вигляду старого дуба, дерево затіняло миршавий, невеликого розміру, подібний до спонтанного килимка травник.

Вся сила, всі розкоші і ціле багатство цих двох загадково дівочих і чарівно недівочих дівчат заключалися в їх суконках, капелюшиках, черевичках, торбинках, халатах, піжамах. На вулиці вони могли правити за зіпсутих модою вибагливих багацьких дочок, але тут у цій вузькій щілині це була дуже пластична висловлена пара чарівних жертв останньої великої світової метушні, яка пробиралася крізь драпіжні життьові хащавини, не затративши почуття оптимізму, чарів жіночости, гіркоти цинізму і навіть сяйва промінистого гумору. У них була надія проломити спротиви і знайти своє гарантоване місце ситого, безжурного, по можливості легкого, хай це буде одруження, а взагалі щось родинне у великому новому незнайомому просторі, де всі люди мають ті самі основні прикмети множення, здобування, чарування, насолоджування. Їм притаманні були тисячоліттями випробувані, драпіжно-неугавні властивості дівочих мрій, наступальні сили, наставлені на найвищі ставки, їх метою було увійти в місця, завалені доларами, завішані мільйонерами, заставлені кав’ярнями, курортами, яхтами, переплутані світовими лініями доріг моря, суші, повітря, з дотиками світу великого, модного, завуальованого «нічим» мистецтва…

У випадку Лени це ще ускладнялося її особистим приреченням до мистецтва, без сумніву, вона не була лишень гарненьким дівочим тілом з ледве розвиненими горбиками грудей і такою цілющою силою її ніг і цілого містерійного єства, без сумніву, в ній разом з мрією, мільйонерами і яхтами сиділи ще інші чорти з гарячими вимогами світу, слави, безсмертности, задавакуватости, корчів творення і мук родження. Здобути позиції трилінійної вимірливості і разом не затратити однієї прямолінійности – дуже нелегкі завдання молодої, гнучкої, хтиво-привабливої істотки з цією назвою Лена, яку ми можемо вимовляти як щоденне і буденне імення, а разом в якому криється глибинна, надглибинна, підглибинна містика богів і надбогів буття всіх вимірів і всіх просторів… Це непоясниме, і ми даремно намагаємося знайти йому якесь пояснення.

Що ж стосується мене, то за цей один короткий, як непомітна мить, час я сливе переродився, тобто не переродився фізично, але дістав, наприклад, гарячку чепуритися, ганятися, мов ідіот, за модами, хапаючи кожну краватку з якоюсь патетичною ненаситністю, старанно і пристрасно голитися, отетеріло чесатися, надокучливо сторчати в дзеркалі, розглядати кожного прища на своєму обличчі, мов би це була планета Венера, і я мусів довідатися, чи здібна вона втримати тягар мого існування, мене потягнуло до занудливої, ностальгійної, засадничо легкої, але кривавої і драпіжної музики, певних любовних, звичайно неправдивих фільмів, томливих, просторо завантажених сексом романів і мелодійно, музично-млосних і кабалістично-надхненних віршів. Не знаю, чи яка інша жива істота – кінь, слон чи бегемот – могла б перетравити таку кількість подібних потрав, коли я заводив патефон і годинами дозволяв себе батюжити звуками Малаґени[111], що врізалася в мої пори, жили, тільця крови гарячим приском і творила там шуми верхів’я гір, тиснення глибин океанів і гойдала мною, як кораблем, на розбурханих водах. Все видавалося надреальним, надфізичним, наддоторкальним, почував себе не на твердій груді земного підложжя, а у висотах і надвисотах неуявного хаосу й безконечного всесвіту. Такого сакраментально дурного положення не видумати і не висказати найбезбожнішому фантастові, навіть коли ми лежимо десь під плотом, залиті алкоголем. Не має-бо шаленішого оп’яніння, як оп’яніння власного кров’ю.

І простір поміж вулицями Маркгам і Шша став для мене священно-проклятим, я включив його в гармонію своєї істоти, в музику биття мого серця, його хідники видавались іноді тріумфальними килимами, які так чарівно вгиналися під моїми легкими стопами, але не провалювались і трималися твердости бетону. Іноді він видавався мені надто довгим, і тоді я нагло вривався до трамваю з дуже відчаяним виглядом самогубця для того тільки, щоб пролетіти три короткі зупинки, а потім метеликовим стрибком випурхнути і стрімголов гнатися вниз вуличкою Шша. Так хотілося блищати – червоним, багряним, золотим – байдуже яким кольором, мати якогось огнедишного «Ягуара» чи «Скай-Грен Тандер»-а, як це показують в ілюстрованих журналах, бути поривом, вникати, входити, брати, злити свої власні сили з силами машин і творити одну сугубу невмолимість.

Лена звичайно позірно байдуже чекала на мене, здебільша сходила вниз і відчиняла вхідні двері. Не було зворушливих сцен зустрічі, мода не дозволяла патетики, вдавали грубоватих, мішкуватих, забарвлених цинізмом, ходульних суб’єктів, помпезно холодних й дерев’яно байдужих. Бути штучними входило в нашу естетично-моральну програму, ні одного природного руху, ні шпетки щирости. Найбільше Лена могла наставити щоку для летючого поцілунку, або в ще більш розпачливих випадках, схопитися за обидві руки і не знаючи що далі, вирікати:

– Ви сьогодні Боб-Гоп[112]. Або: – Ви понурі, як стара вежа. Або: – О, Павле, Ви знов пригналися заскоро! Або: – Сідайте і мовчіть. Набридли! – Або:…Не підходьте, не підходьте! Я колюча! Читали ви Сімон де Бовуар[113]? Або: – О, це вже старе, як світ. Це вже знала моя бабця.

Іноді я ганебно розгублений, як останній бевзь, не знаходжу слова, розпачливо намагаюся рятувати престиж і вдаюся до вульгарного нахабства:

– Не вдавайте, Лено, дурня, будьте піжоном.

– Ха-ха-ха! А що таке піжон? Ні. Ви скажіть, що таке піжон!?

– О, Боже! Голуб. Голубиця! Мені радісно бути дурнем, а не голубом, – картавить вона. – З дурнів ллють бетон людства, – підносить вона голову з примруженими великими очима, які здавалося, хотіли б мене з’їсти і на яких поблискують сльози безсилля.

Ми йдемо поруч, інколи обнявшись, незручно вузькими, навоскованими сходами наверх до її відчиненої навстежінь кімнати, де вітає нас розпачливо-жахлива подоба її останнього малювання, переважно жінка у вигляді горилі, яка напружено, як надутий балон, родить дитину.

Мені здебільшого хотілося б схопити її і розіграти бурхливу сцену любови, кинути її на тапчан, роздерти на шмаття її одяги, мене розпирала жага розогненого бика, але я тримав себе за роги, кидався на твердий, застелений гуцульським килимчиком тапчанчик, надувався, як міхур, і вдавав розгніваного за те, що вона на моє запитання, де була вчора, давала завжди ту саму відповідь:

– І як вам не обридне завжди те саме питати. Знаєте ж, що була зі старим любовником у Роял-Йорку.

– Чорт би тебе забрав!

Мене найбільше сердить те «зі старим», бо я не можу супоставити її свіжого, ясного, чистого тіла з чимсь старим, це блюзнірство, це знущання з естетики, а її це, мабуть, бавило і, мабуть, вона знала, що саме в цьому її підозріваю… Але коли я вже доходив до певної точки невдоволення, вона миттю, мов найвражливіший сейсмограф, починала реагувати, вона могла підійти до мене, стати передо мною навколішки, взяти мою руку в обидві свої долоні, ніжно її погладити і ще ніжніше її поцілувати.

– Не цілуйте моїх рук! – сердито казав я. – Я не друїд[114].

– Для мене друїд! – відповість вона, посміхаючись.

Звичайно, вона дуже вишукано і оригінально одягалася, але найбільше вона мені подобалась у її домашньому, робочому, обмазаному фарбами халатику, узута на босу ногу у старі, скривлені і стоптані виступці, з волоссям голови, зав’язаним ззаду конячим хвостом. Звичайно, вона не курила й не любила курити, але, щоб подражнитись зі мною, вона могла демонстративно закурити цигарку і, кашляючи, докурити її до рубчика. Я, звичайно, в таких особливих випадках наполегливо мовчав.

– Вам не подобається? – питала з кривою посмішкою.

– Дуже цікаво, коли з рота гарної дівчини йде дим. Це нагадує індустріялізацію.

– А чому ви не курите? – питала вона.

– 3 бажання бути оригінальним, – відповідав я.

– А може, з моральних причин. Спасіння людства від рака легенів? – кпилась вона далі.

– Плювати мені на ваші легені, – відповідав я тим же тоном.

– Але ви любите проповіді… Моралі… Рятувати світ від загибелі… Щось таке – га-га-га! – не вгавала вона.

– Но-но-но! Не будемо сваритися з модою, – додавав я.

– З модою? А що мода? – питала вона.

– Вдавати зіпсутих. Мати жовті зуби… Давитися димом… Смердячий рот… Розпатлане волосся, – казав я.

– Ваші прилизані добродійні сентименти? – питала вона…

– О! Прекрасно знаєте, що це забобони! – казав я.

– Ви незносний, ви святий, мені соромно вас любити, – отруйно казала вона.

– Я дивуюся, що ви ще не в бітниках[115], не маєте сифілісу і не протестуєте проти війни, – казав я на це.

– Дуже гарно, – казала вона. – Я вже маю дозу опію і записуюсь в бітники… І піду демонструвати за мир. Вам подобається війна? – казала вона.

– З такими, як ви, – відповідав я.

– Ви за атомову бомбу? – питала вона.

– Мені соромно на це відповідати. Ви відьма! – відповідав я і одвертався.

То знов ми мали іншу тему, вона виймала з-за ліжка Зіни котрусь із своїх звичайно недомальованих картин, ставила її на порозі насупроти вікна, відходила на бік, поглядала лукаво на мене і вдоволено мовчала.

– Хочете, щоб щось сказати? – питав я.

– Ні, – відповідала вона.

– Поясніть, що це таке? – казав я.

– Атомова доба, – відповідала вона.

– Чому ті корчі? – питав я.

– Вона страждає… З радости. Вона родить, – казала вона.

– А чому атомова доба? – питав я.

– Уууп! Просто! Життя буде вічно. Коли люди курять, мають сифіліс і навіть атомову бомбу. Жінка завжди буде родити, а чи не так? – питала вона.

Я втягнув у себе повітря і великодушно вирікав:

– О! Надхнення! Коли ви напишете мій абстрактний портрет? Де я виглядатиму, як кретин майбутнього.

– Потерпіть. Ще намалюємо і вас[116]. Побачите, – казала вона.

– О, ви отруйна тарантула, – відповідав я на це, а Лена вдоволено посміхалася…

Вона вдоволено посміхалась, коли я сидів на тапчані, підходила до мене, обома руками куйовдила моє волосся і казала:

– Слухайте! Ви лисієте…

– Ви сивієте, – негайно реагував я.

Вона кидалась на мене, боляче кусала мене за рам’я, рвала на моїх грудях волосся, я зривався на ноги, хапав її за обидві зап’ястя і схрещував їх за її станом. Вона зі всієї сили, як пійманий хижак, намагалася вирватись, завзятюще пручалась, я міцно відчував її груди, ноги, живіт.

– О! Пустіть! Пустіть! Я здаюсь! Здаюсь! – кричала вона цілком щиро, перелякано і сердито, а коли її пустив, вона намагалася вдарити мене в живіт коліном, я знов хапав її і наші обличчя так наближались, що я ледве втримався, щоб не поцілувати.

– Не смійте! – кричала вона. – Вкушу!

Я кидав її на постіль Зіни, відходив на бік, сідав в куті на тапчані, закладав ногу на ногу і з зніяковілою усмішкою спостерігав її борсання.

– Я не знала, що ви такий сильний, ви сильний, ви сильний, як кінь… Мало не зломив моїх рук, – скаржилась вона.

Я ствердливо похитував головою і все посміхався. Щоб віддячитись, вона ставала в позу манекена, здіймала над головою обидві руки і виграючи долонями якісь вихиляси, оберталася перед мною, ніби на крузі. Її гнучке, здорове тіло пластично, поволі вигиналося, вібрувало, це виходило вражаюче і майстерно, я був захоплений, але далі мовчав. Тоді вона зупинялася і питала:

– А чи знаєте ви цей вірш? – і не чекаючи відповіді, декламувала німецькою мовою:

Це Рільке[118], і передав я його не конче дотепно, в моїй особистій мові нема адекватности його настроїв, але мені подобалась та декламація, яка гармонійно зливалася з її тілом і з її настроєм. Я розумів той її, як повінь, як гірська лавина, всепориваючий, нестримний гін її сильного жіночого пориву і її прагнення цілою гамою загравань накинути мені свою волю. О, я знав, що вона і така сильна, що її гра майже зайва, але я також не бажав продати себе дешево і без змагання.

Це наше напружене борюкання перервав знов дзвінок телефону знизу, їй зачасто дзвонили, мене це сердило, і я не міг цього заховати. Вона з місця зривалася і, навіть не вибачившись, прожогом бігла вниз, ніби там вибухла пожежа, інколи довго барилася, а коли верталася, мала таємничу, змовницьку міну, що мене нервувало ще більше.

– Ви щось кажете? – могла вона невинно запитати, коли я не озивався першим.

Я відривав погляд від її картини і питав:

– Чому ви тримаєтесь якраз цієї теми? – маючи на увазі картину.

– Я вам сказала.

– Тим віршем?

– Народження. Зростаючі круги.

– Ви не песимістка?

– Але ви песиміст.

Вона виразно натякала на мою нетерпеливість… На її телефони… На її незалежність. Я намагався забути довгі телефони, не питати, з ким вони і для чого, тримати стиль і рівновагу. А коли відходив, вона несподівано казала:

– Приходьте завтра. Хочу вас малювати.

Вона ніколи ще не казала прийти «завтра». Звичайно це мав бути тиждень, або хоч кілька днів різниці…

Другого дня вона справді мене малювала, у хаті було душно, ми вийшли на задній двір і примістилися на травнику під дубом. Лена була у своєму замащеному фарбами халаті, їй це дуже личило, я сидів на стільці непорушно й спостерігав її фігуру, рухи, вираз. У цій своїй ролі вона виглядала чарівно або чаруюче і я, можливо, вперше почав думати про одруження з нею – єретична, боязлива, непевна думка, бо уявити її в ролі дружини, господині і матері поки що не було можливости.

– Слухайте, Павле… Прошу мене не роздягати, – казала вона між іншим.

– Вибачте. Хто вам сказав? – питав я.

– Ваші ласі, котячі очі. Це може вплинути на портрет. Мовчіть, мовчіть!

По двох годинах роботи вона залишила мольберт, відложила палітру і простягнулась горілиць на траві, заложивши під голову обидві руки. Її груди пластично випиналися з-під халату.

– Лягайте, Павле. Дивіться який високий… Що це? Дуб?

– Дуб, – казав я.

– Яка велична рослина. Як він такий виріс і для чого? Звідки він взявся?

– Мабуть, зі землі, – відповів я виминаюче.

– Зі землі, – і вона здивовано свиснула. – Не з неба? А чому не з неба? З сонця. З повітря. З атомів. Як приємно відчувати простір будучи на землі. Весоч. Безконечна весоч. Чому ви не летун?

– Бо я виробляю чоколяду, – відповів я.

– Чо-ко-ля-ду! О, Боже! – і вона засміялась.

– Вибачте.

– О, но! Ви чудовий! Чи ви любите птахів?

– Особливо горобців.

– Ви покпиваєте. Чому не орлів?

– Бо орли не цвірінькають. Горобці сіра, робоча маса. Маса, маса! А орли? Хіба це птахи? Це лиш на гербах, на монетах… В зоологічних парках. У клітках. За ґратами. Символ минулого. А горобці – символ сучасного. Але є птахи несимволи. Сині синички, жовті жовтобрюшки, червоні кардинали, пузатенькі робіни, меткі шпаки… Це така безмежна жива краса. Ви думаєте, що я також горобець.

– Ви? Ні! Я… Ви, напевно, з породи орлів.

– О, напевно. Орлиця… Ради Бога, ради Бога.

Ми довго лежали, погиркувались, сонце було за верховіттям дуба, але наша розмова значно різнилася від розмов попередніх. Менше, значно менше впертости, протиріччя. Навіть змінився тон. Всі ті горобці, синички й кардинали, кольори і тони зраджували зміну погоди, проривалося сонце, ще раз розцвітали бози. Я лежав боком, опертий на лікоть, спостерігав лінії фіґури Лени, її виразні, провокуючі частини і форми свідомо пропоновані моїй розогненій уяві. Збоку стояв мольберт з барвистою плямою на шматку картону, де сильними, гострими кольорами висловлено картину нутра, ніби цей шматок людської подоби лежав на операційному столі. Можливо, у цьому баланс думки, розбурханої уяви, яка не вміщається у звичні межі і шукає обріїв поза обріями.

Пригадую, казала вона, – краса таїться в кожній формі, і чим вона незвичніша, тим разючіша. Кінь гарне сотворіння, але октопус[119], бегемот, крокодил – вибагливіше. Жаба-ропуха зразок вибагливих кольорів, а павук феномен винахідливости фантазії. Дехто думає, що люди з Марса мають вигляд павуків. Не любимо павуків, бо вони малі і слабі, але коли б вони були такі, як коні, ними їздили б верхи, і вони правили б за зразок гарного. Верблюд чи осел не естетичніші від павука, бо хто бачив павука з довжелезними ногами, коли він сидить під листком цинії[120], над яким зверху цвіте барвиста квітка, не зможе забути його надзвичайної напружености і уваги, ніби він є втіленням найглибшої думки природи. Він глибоко закутаний в таємницю, а коли його зауважиш, він миттю зривається і, як блискавка, зникає. Або чи бачили ви в лісі між галуззям філігранну тканину павука? Бачили, що з нею діється, коли ранком на ній збираються краплинки води, а збоку, згори на неї спадає промінь сонця? Павук сидить збоку – великий, сентиментальний, напружений і співає балади. Це сотворіння епічне з великим почуттям історичности. Воно, напевно, мало предків ще в часи девону.