Читать книгу Львів. Пані. Панянки (збірка) - Уляна Дудок - Страница 3

Троянди завжди розквітають у визначений для них час. І не важить, чи це клумба на Кловському Узвозі, а чи бабусин квітничок десь у київському передмісті. Вдихаю розкішний аромат і затримуюсь біля трояндового куща лише на мить. На споглядання краси немає часу, бо вже за двадцять дев’ята. Поспішаю на мою першу в житті серйозну роботу, і запізнення аж ніяк не входить у мої плани. На диво, сьогодні мені щастить – усі три ліфти бізнес-центру «Парус» стоять унизу й немов припрошують скористатися їхніми послугами. П’ять хвилин – і я вже в пентхаусі, де замешкала редакція «Егоїстки». Мимохіть кидаю погляд у велетенське дзеркало навпроти входу і з хвилину розглядаю себе, маленьку і зосереджену. Про таких, як я, кажуть «метр у кепці», бо й справді скидаюся радше на восьмикласницю, ніж на журналістку серйозного глянцю.

– Не переймайся… Така підлітковість нині в моді! До того ж маю блакитні очі й русяві коси, а це вже неабиякий скарб, – невеличке підбадьорювання не завадить.

Розпрямляю невидимі заломи на строгій чорній спідничці, набираю повні легені повітря і заходжу у святая святих – нашу конференц-залу. Збираємося тут щопонеділка для чергової наради. Ще нікому не вдалося її скасувати чи оминути, бо порядок понад усе.

– Доброго дня, Юліано Всеволодівно… – знову пересохло в роті, і так щоразу, коли бачу нашу головну редакторку.

– Доброго. Сідайте, Олено!

Шефиня вже зайняла місце в центрі круглого стола і переглядає папери. Вона завжди з’являється першою на робочому місці. Не належить до тих керівників, які дозволяють собі порушувати приписи або ж правила. Власне, того ж чекає і від підлеглих, котрі поспіхом сходяться й займають свої місця.

Рівно о дев’ятій усі двадцятеро найкращих журналістів і редакторів «Егоїстки», зосереджені й бадьорі, готові сприймати чергові повідомлення та виклики.

– Маю для вас дві новини… – Юліана Всеволодівна ніколи не хвилюється. Ось і зараз її голос рівний і не видає жодного почуття. – Ми в проекті «Гордість України». Вітаю, – повідомляє шефиня так буденно, ніби зачитує список обов’язкових справ хатній робітниці.

Манірні оплески. Удавана радість на обличчях. Сумніваюся, чесно кажучи, що мої колеги виявляють справжні почуття. Радше роблять вигляд, що втішені, бо ж усім відомо, як шефиня два роки дотискала президентський фонд і таки досягла свого. Ми в проекті. Нас читає дружина Самого… Це дійсно успіх, гідний оплесків, і всі, звісно, мають це демонструвати.

Проте існує одне «але», яке можна позначити темним «напівжирним» у тексті. «Егоїстка» – це вам не благодійний проект. Тут усі працюють за гонорари та надто дорого цінують власні здібності, щоб погодитися волонтерити, хай і на «Гордість України». Назвіть мене, якщо хочете, стервочкою, якій ще зарано судити про інших, але я добре знаю журналістів нашого видання. Вони і пальцем не стукнуть по клавіатурі задарма.

– Інша новина не така приємна, – продовжує тим часом Юліана Всеволодівна. – Наступного тижня відбудеться велика нарада проекту за участі першої леді… – затяжна пауза дає змогу відчути значущість сказаного, – і ми маємо вже надати сенсаційний матеріал.

Вимовлене з притиском «вже» зависає в повітрі дражливим знаком неспокою. Колеги, мов за командою, втуплюються у власні щоденники і роблять украй важливі помітки. Ясна річ, жоден не бажає бути цапом-відбувайлом чи жертвою, принесеною на вівтар «Гордості України».

– Даю підказку: Соломія Крушельницька – ось наш шанс, – Юліана Всеволодівна схрестила руки на грудях, а це означає, що вона налаштована рішуче. – Діти Самого навчаються музиці, – знову значна пауза дозволяє всім усвідомити важливість моменту, – Крушельницька має в їхній родині особливу пошану. Звісно, переповіданням її біографії нікого не здивуєш…

У зловісному мовчанні можна було б почути, як продзижчить муха, якби вона здатна була долетіти до нашого тридцять третього поверху. Не бачу жодної активності. Та воно й не дивно. Крушельницька – це початок двадцятого століття. До того ж ще й опера, яка для багатьох сьогодні лише назва чогось класичного і не зовсім зрозумілого. Хіба самогубець зголосився б добровільно копирсатися в цих нетрях.

– Хоч землю гризіть, але знайдіть щось ніде й ніколи не озвучене. Вам ясно? І взагалі, які думки?

Знагла мене накриває відчуття дежавю. Десь рік тому готувала невеличкий допис про щедрий подарунок невідомого мецената, який передав в Україну унікальні платівки із записами Крушельницької.

– Можна! Я знаю, бо писала для «Всезнайки», що в архіві Львівської консерваторії зберігаються унікальні грамо… грамо… – на «грамофонних записах» затинаюся, ловлю на собі здивовано-обурені погляди колег, що допомагають мені врешті опанувати себе і вимовити все чітко й без запинки. – Думаю, у Львові можна було б знайти щось цікаве. На батьківщині Крушельницької набагато реальніше знайти якийсь невідомий артефакт.

– Ви так гадаєте, Олено? Що ж, дякую, але ви ще новачок у журналістиці, зрозумійте… це дуже важливе завдання… Водночас я готова заприсягнутися, що хронічна недовіра нашої головної до всіх і, зокрема, до мене дала невеличку тріщину, отже, нині лише від мене залежить, чи зможу я переконати її «доручити Крушельницьку» мені. Відчуваю, що це і є та золота ниточка, на яку полюю майже рік – відколи влаштувалася на роботу до «Егоїстки».

– Ви повинні знати, Олено, що участь у проекті цілком добровільна, – шефиня сканує мене поглядом. Усе ще сумнівається. Тож маю зробити все можливе і неможливе, щоб шальки терезів переважили на мою користь.

– Жодних проблем! Я спинюся в знайомих! – пнуся зі шкури, добрих п’ять хвилин доводячи, що поїхати до Львова і роздивитися на місці всю «мистецьку спадщину Соломії» – то наш єдиний вихід.

Спинним мозком відчуваю осуд усієї редакції «Егоїстки». Це ж порушення корпоративної етики. Як же так, власним коштом, без жодних добових поїхати за матеріалом? Але мені наплювати, якщо чесно. В журналістиці кожен сам за себе. Цього основного закону мене навчили першого ж року після отримання диплома. І свого шансу я не страчу. Почуття переповнюють мене, серце шалено товчеться й обіцяє вистрибнути найближчим часом.

– Що ж, панно Ляуфер, хай буде по-вашому, але якщо не впораєтеся, покладете мені на стіл заяву про звільнення…

* * *

Львівський вокзал насувається раптово, мов у казці. Здається, я задрімала, щойно рушили з Києва. Правду кажучи, ледве встигла на цей денний інтерсіті, бо від моменту, коли замовила на нього квиток, мала дві години на геть усе.

Над платформою – небо темно-сірого кольору. Воно обіцяє будь-якої миті розродитися незлецькою зливою.

– Вітаю! Як доїхала?

Під вишуканим годинником, кокетливо припасованим до ліхтарного стовпа, стоїть Любомир, мій давній і єдиний знайомий у Львові. Він випромінює той особливий львівський шарм, про який зараз модно писати й говорити, але ніхто не може точно сказати, в чому саме це полягає.

Любомир рушає мені назустріч і перехоплює сумку з ноутбуком, котра, правду сказати, таки не з легких.

– Якась ти бліда… Закачало? Схудла ще більше… Безкінечні кпини Любомира над моєю підлітковою, ніби не до кінця сформованою фігурою бісять неймовірно. Але я не можу показати йому, що це моє слабке місце. За жодних обставин не можна виявляти емоцій, надто такі як біль, страх, непевність і невпевненість. Це перше правило журналіста…

– Привіт… – відгукуюсь підкреслено люб’язно і навіть продовжую тему. – Звісно, закачало. Я ж їхала задом наперед…

Любомира знаю ще зі школи, відколи ми разом у Пласті проходили влітку вишкіл. Один час він навіть був старшим пластуном нашого куреня. Нічого не змінилося відтоді, бо регулярно бачимося на різних заходах. Пласт – то назавжди. Тож природно, що зателефонувала саме йому, коли рушала з Києва.

Чесно кажучи, маю таємний розрахунок на Любомирову допомогу. Він дуже доречно запропонував на ці три дні власне помешкання, хоча я лише просила порадити дешевенький хостел. Проте покладаюся також на нього під час пошуків «артефакту Крушельницької», бо Любомир – історик і, за дивним збігом, досліджує біографії відомих людей, які проживали в його рідному місті.

– Це тобі! Викладач Львівського університету – це статус і все таке. Маєш відповідати…

Передаю Любомирові подарунковий пакет, у якому красива коробочка з елегантною краваткою. Це єдине, що встигла купити в сувенірній крамничці дорогою до вокзалу. Завмираю на мить від раптового видива: Любомир у білій сорочці і цій новій краватці. Йому б пасувало… Отримую «Вечірній Львів» навзаєм. «Життя без цукерок – то лише животіння!» – здається, Любомир пам’ятає моє кредо. Небо нарешті скидає перші важкі краплі, і вони мережать таємними знаками запилену літом бруківку. Вдихаю, як мені здається, присмак чогось невідомого, таємної пригоди. Мабуть, так має починатися по-справжньому захоплива історія.

– Олено, ти заснула? Дощ… Хутко! Автівка біля двірця! – Любомир уриває мої роздуми, і я слухняно прискорююся, на ходу застібуючи літню маринарку.

Мов за помахом чарівної палички привокзальна площа порожніє. Ми, чи не єдині загублені на ній, біжимо до старенького Любомирового ланоса. Встигли, бо майже одразу, щойно зачинили за собою дверцята, усе навкруги вкриває сива пелена дощу. Рухатися за таких умов неможливо. Тож сидимо й чекаємо, коли хоч трохи розгодиниться.

– Ну що там за історія з Крушельницькою? Ти хоч знаєш, що вона у Львові мешкала лише наприкінці життя, з 1939 року, і всі артефакти того часу добре вивчені? Навчання в нашій консерваторії з 1891 по 1892 можна до уваги не брати. Хто ж міг передбачити, що вона доскочить світової слави? Отож стільці, на яких вона тоді сиділа, ніхто не зберіг… Схоже, Любомир не дуже вірить у те, що я зможу відшукати щось особливе. Справді, усе вже досліджено-передосліджено. Проте дівка не без щастя, а козак не без долі. Я мала трохи часу, аби подзвонити до Львівської консерваторії ще з Києва, і навіть устигла дещо дізнатися.

– А те, що я народилася 23 вересня 1992 року? Як тобі це? – вдаю із себе екзальтовану і трохи поведену на нумерології дівицю.

– Ну це, звісно, міняє суть справи, – сміється Любомир і плавно рушає, позаяк дощ уже ніби трохи вщух, – народитися того ж дня, що й Примадонна, хай і через 120 років – це вже велике досягнення…

– Досягнення чи ні, а я відчуваю, що це мені допоможе. Бо це натяк, а може, знак, якщо хочеш, – дощ несамовито барабанить по автівці, і я не знаю, чи розчув Любомир мої слова.

– Знаки знаками, а план ти маєш? – розчув, аналізує, вимагає продумати стратегію – усе так само, як і колись у Пласті. Нічого не змінилося відтоді. Та й важко собі уявити, щоб раціоналіст на кшталт Любомира раптом перевтілився в піднесеного ідеаліста і став тлумачити видіння… Дарма, що Любомир старший за мене всього на три роки, інколи мені здається, що між нами прірва в десять років. Щонайменше.

Авжеж, я маю план. Інакше чого б їхала за сотні кілометрів? Просто попити кави біля будинку Примадонни на вулиці Крушельницької? Унікальні платівки – це не єдина моя зачіпка. У телефонній розмові з працівницею архіву несподівано спливли листи, «ніде раніше не друковані», як запевнила ця жіночка.

– Розумієш, секрет популярності Соломії не лише в її таланті, а й у тому, що вона потрапила в тренд, – мені здається, Любомир має зрозуміти, але він робить великі очі, мовляв, які ще «тренди», обирайте слова, панянко…

– Уяви собі, – терпляче, мов маленькому, пояснюю я, – кінематограф ще німий і не настільки поширений, як нині, радіо в нашому розумінні ще практично нема, мандрівки доступні лише заможним. І тут – опера! Яскраве дійство. Захопливі сюжети, харизматичні герої, лібрето заздалегідь розписане в програмці і тому відоме глядачам.

– Ну і що?

– Як що? Треба було не лише знайти геніального композитора для музичної історії, а й виконавця для її втілення. Саме в цьому перетині зійшла зірка Соломії, бо вона володіла не лише унікальним голосом, а й даром перевтілення. Розумієш? Це ж принцип сучасного Голлівуду. В’їжджаєш?

– Не дуже… – хмикає Любомир.

– Дебют Соломії, між іншим, відбувся тут, у Львівській опері, – я таки добре вивчила біографію Крушельницької минулого року, коли писала про платівки. – Це була Леонора з опери «Фаворитка» Доніцетті. І знаєш, що написала газета «Діло» наступного дня?

Любомир ствердно киває головою. Авжеж він знає, що рецензент, відзначивши унікальний вокал Крушельницької, не меншу увагу приділив її грі. «Ліпшої виконавиці для цієї ролі неможливо уявити», – такими, здається, словами завершувалася ця замітка.

– Соломія була не просто співачкою, насамперед вона була актрисою. «Удавачкою», як називали її вдома. Геніальною актрисою, – повторюю це вже, певно, удесяте. Загадка генія завжди бентежить людей. Хочеться збагнути, в чому ховається секрет. Тож думки, які рухаються по колу, – звична річ у такому «розслідуванні геніальності».

– Так, вона була геніальною актрисою, – підхоплює Любомир. – Тому її хотіли всі театри Італії, тому Лисенко в 1899 році передав саме їй три ніде ще не публіковані твори, а генерал Іванов в офіційній довідці за березень 1899 року зазначав, що оперний збір у Петербурзі за участю Крушельницької становить чи не втричі більше, ніж за участю її колеги – Яніни Королевич-Вайдової. Люди її хотіли, бо талант завжди вигідно різниться від простої обдарованості… Прошу виходити, бо ми вже на місці.

«Личаківська, 57» – читаю на розі кам’яниці. Надворі все ще дощить. Слідом за Любомиром забігаю до старосвітського під’їзду. Навпроти парадного входу ще одні двері, які ведуть до внутрішнього дворика. З них вибігає невеличкий цуцик і заходиться голосним гавкотом. Гадаю, його чують усі мешканці цього триповерхового будинку.

– Сусіди завели, випускають його у дворик на цілий день. От він і дуріє. – Любомир цикає на дзявкотуна, і той, підкуливши хвоста, тікає назад.

– Це моя кавалєрка…

Стоїмо перед дверима на першому поверсі.

– Ну ти влаштовуйся, а я до батьків…

Зазираю в невеличкий коридорчик, який водночас слугує і за кухоньку. Одні двері ведуть до лазнички, інші – до крихітної спаленьки. Усе мізерного розміру, але доглянуте й продумане, із сучасним ремонтом – «як для себе». Любомир показує своє маленьке королівство і нанизує колечко з ключиком від помешкання мені на безіменний палець.

– Саме враз! – жартує він і додає: – Консерваторія відкривається рівно о дев’ятій. Заїду о восьмій, тож будь готова, – кидає, уже виходячи.

Чую його кроки на сходах, дивлюся крізь напіврозхилені фіранки, як він сідає у свій ланос, заводиться, рушає. Любомирова автівка щезає за поворотом, і лише серпик місяця ледь проглядається крізь хмари, мовчазно спостерігаючи за мною.

* * *

– Я вам учора телефонувала… – упевнено починаю після перших привітань.

Літня пані в сірій сукні дивиться на мене дуже серйозно, без тіні усмішки.

– Ви – пані Уляна? – я трохи зніяковіла від такого прискіпливого вивчання.

Ми з Любомиром прийшли завчасно і майже п’ятнадцять хвилин тупцяли біля масивних дерев’яних дверей із табличкою «Архів».

– Уляна Олександрівна – то моя заступниця. Мене звуть Марією Себастьянівною Величко. Завідую архівом Львівської консерваторії понад тридцять років, – сухо повідомляє мені співбесідниця і додає. – Маю честь розмовляти з пані Оленою Ляуфер? – я лише киваю, а очільниця архіву провадить далі. – Учора ваша головна редакторка телефонувала мені. Я погодилася допомогти вам у написанні матеріалу про Соломію Крушельницьку.

– Буду дуже вдячна… – перехоплюю виразний погляд пані Величко, кинутий у бік Любомира, і швидко представляю і його.

– Історик? Що ж, тим краще. Ходімо.

Марія Себастьянівна виймає чималу зв’язку ключів і відмикає двері, пропускаючи нас до сокровенних скарбів Львівської консерваторії. Тут приємна прохолода відчутно контрастує зі спекою червневого ранку. Мимохіть відзначаю старовинний антураж будівлі, прекрасно збережену ліпнину, унікальне склепіння, яке підсилює ледь чутний шепіт Любомира, робить його голосним і виразним.

– Так, Соломія здобула музичну освіту саме тут, у стінах Львівської консерваторії, – пані Марія не лише розчула те, про що ми стиха перемовлялися, а й жваво коментує почуте. – Зрозуміло, що цього було недостатньо, адже мала направду унікальний голос. Аби розвинути його майстерність й опанувати техніку бельканто,[1] виїхала до Італії. Так мусила вчинити, інакше ніколи б не доскочила світової слави…

Відчуття дежавю накриває мене з головою. Уявляю собі, що ось цими сходами, якими я спускаюся десь у напівпідвальне приміщення, колись ходила і Соломія Крушельницька. Її голос відбивався від камінних мурів консерваторії, вражав, чарував, захоплював. Пригадую, що юна Соломія справила глибоке враження навіть на комісію, яка приймала випускні іспити. І, ніби почувши мої думки, пані Марія зазначає:

– Нашу консерваторію Крушельницька закінчила з медаллю і відзнакою в 1893 році. Екзаменаційна комісія записала в дипломі молодої співачки: «Має всі дані, щоб стати окрасою навіть першорядної сцени. Обширної скалі, дзвінкий і дуже симпатичний звук голосу її мецо-сопрано, освіта музична, почуття краси, природна зовнішність, сценічна постава, словом, усі прикмети, якими обдарувала її природа, заповідають їй в артистичному світі найкращу будучність». Хіба не пророчими стали ці слова? Авжеж… Усе починалося тут, у цих стінах…

Можливо, Марія Себастьянівна використовує цю цитату під час лекцій або ж просто має чудову пам’ять. Хтозна. Я дивуюся мовчки і недовго.

– Ось…

Минувши чимало дверей і закапелків, нарешті опиняємося в комірчині, де на дерев’яному стелажі, який займає майже весь простір цього невеличкого приміщення, пронумеровані коробки. Пані Марія спритно знімає з горішньої полички коробки з номерами «12» і «13».

– Завдяки щедрому подарункові мецената Ореста Людкевича маємо двадцять чотири твори у виконанні Соломії Крушельницької, записані в 1903–1909 роках фірмою «Грамофон», що у Варшаві, і фірмою «Фонотопія», що в Мілані. Також маємо унікалії, записані в 1927 році фірмою «Колумбія» в США…

– А листи? Теж тут зберігаються? – користаю з паузи, щоб запитати нарешті про те, заради чого їхала до Львова.

– Які саме листи?

– Про які ви вчора говорили телефоном…

Марія Себастьянівна затискає вуста. Її погляд ураз робиться холодним і навіть зверхнім, як мені здається.

– Усе листування Соломії зберігається в архіві Інституту літератури в Києві… Ну хіба ще кілька листів маємо в меморіальному музеї Крушельницької…

Мені здається, я чую неймовірний гуркіт, який стрясає Львівську консерваторію до самісіньких підвалин. То, безумовно, мої розбиті мрії.

* * *

– Пішли, пригощу тебе мохіто, – Любомир відчув мій гнітючий настрій.

– Мохіто?

– Так, безалкогольним мохіто. Ламаю стереотипи щодо львів’ян, які п’ють винятково каву, – сміється, але очі сумні.

Любомир співчуває мені. Трохи легше – це правда. Можливо, з усього того, що протягом чотирьох годин записувала на диктофон у кабінеті пані Величко, теж вийде непоганий матеріал. На сенсацію не потягне, звісно, але іншої ради нема. Напишу про унікальне бельканто Соломії, яке, на бажання, може почути кожен – хвала іноземним компаніям звукозапису, котрі увіковічнили голос української співачки. Нині деякі з цих записів виклали в інтернет, хоча ті, що ми слухали сьогодні, ще не встигли оприлюднити.

– Панно Ляуфер?

Сухенька літня жіночка заступила нам вихід з архіву. Ми з Любомиром переглядаємось. Здається, вона навмисне чатувала тут, біля виходу, аби перестріти нас.

– То я з вами учора розмовляла по телефону…

– Пані Уляна?

– Так, то я вам розказувала про невідомі листи до Крушельницької пароха Лісницького, рідного брата мого дідуся…

Помічаю, як тремтять тонкі музичні пальці цієї старенької – мабуть, вона дуже хвилюється. Дістає тонку, майже прозору хустинку і протирає чоло від невидимих краплинок поту. Це радше звичка, ніж необхідність.

– Розумієте, – провадить далі пані Уляна, – парох заповів усе те листування мені. Заповідав розпорядитися ним на власний розсуд. За совєтів я не могла, ясна річ, навіть рухати спадщину релігійного діяча, яка зберігалася, на жаль, у неналежних умовах. Але зараз інші часи. Листи Крушельницької і копії відповідей пароха Лісницького принесла сюди, до архіву, бо ж тут відповідні температура й вологість. Правда, не вводила їх до реєстру. Вони тут нелегально, бо не мають аж такої суспільної вартості… Це, скорше, особисте…

Серце ледь не вискакує з грудей. Це ж воно! Адже це і є та унікальна знахідка, заради якої варто було все покинути і приїхати сюди.

– Власне, не маю родини… Не дав Бог діточок, тож якщо мене не стане… – провадить старенька далі і витирає хусточкою обличчя. Цього разу має застосунок для неї – дві крихітні сльозинки скочуються зморшкуватим личком пані Уляни. Проте вона швидко опановує себе. – Тому й наважилася оприлюднити цю невеличку спадщину. Коли почула, що ви хочете знайти й описати щось незнане про Соломію, зрозуміла, що це і є той самий перст долі…

Знайомлю пані Уляну з Любомиром. Він простягає візитівку, де зазначена його офіційна посада у Львівському університеті, телефон із імейлом і навіть домашня адреса. Я теж показую журналістське посвідчення. Саме в цей момент у надрах мого наплічника квакає телефон. Есемес від Юліани Всеволодівни. Раніше шефиня ніколи мені не писала, та й телефонувала всього два-три рази.

«Панно Ляуфер! Дуже Вас прошу сумлінно поставитися до завдання. Звітуйте щоденно імейлом. І пам’ятайте, що я не жартувала, коли говорила про звільнення…»

* * *

– Якщо ви хочете, я зміню ім’я вашого родича в статті…

– О, ні! Це зайве! – майже вигукує пані Уляна. – Ви побачите, це дуже тепле і щире листування. Думаю, дідуньо бажав би, щоб усе лишилося, як є. Тож жодних змін.

Ми в невеличкій кімнатці глибоко в підвалі. У супроводі пані Уляни опустилися на самісіньке дно консерваторії. Як на мене, це досить символічно, бо справжні скарби мають зберігатись у прихованому від стороннього ока місці. Зовсім скоро нас посвятять у таємницю тринадцяти листів, сім з яких написав парох Лісницький, а шість належать перу Крушельницької. Старенька родичка пароха запевняє нас, що той робив копії власних листів. Доля ж самих оригіналів, як і те, чи зберігала їх у себе Соломія, – очевидно, назавжди залишиться нерозгаданою таємницею.

– Власне, брат дідуня, Царство йому Небесне, був близьким товаришем Антона Крушельницького, Соломіїного брата. Вони разом навчалися у духовній семінарії. У ті славні часи їх було троє друзів – Антон Крушельницький, Денис Січинський, який пізніше став визначним композитором, і Володимир Лісницький, мій дорогий родич, який пізніше став парохом…

З цими словами пані Уляна простягає нам по парі білих рукавичок. Саме в таких полотняних білих рукавичках, на мою думку, вишколені служки лондонських аристократів повинні подавати чай…

– Прошу надіти. Ваші руки можуть залишити масні плями на унікальних історичних документах. До того ж, якщо ви збираєтеся зробити собі копії листів, то вам доведеться переписати їх. У жодному разі їх не можна фотографувати. Старий папір не терпить такої руйнації…

З обличчя Любомира завважую, що він зовсім не здивований, певно, звик до такої практики поводження з реліквіями. Для мене ж це дивина. Але мовчки киваю і за Любомировим прикладом надягаю рукавички. Старенька запрошує нас підійти до столика біля протилежної стіни, накритого товстим склом. Вмикає настільну лампу і присуває два стільці. Під склом у вигляді своєрідної шахівниці акуратно розкладені жовті і майже коричневі аркуші, папери пронумеровані у правому верхньому кутку червоним олівцем. Акуратні рядки із нахилом праворуч помережані такими зиґзаґами та вензельочками, що мене аж розпач бере. Як це можна прочитати? Але обличчя Любомира незворушне, мабуть, уже мав справу з такими рукописами. Поруч із листами світлина, на якій жінка в капелюшку й темному манто сидить на лавочці під будинком. Без сумніву, це фото Примадонни… Шляхетна постава, великі світлі очі, зімкнуті уста без тіні усмішки. З описів я знаю, що вона мала великі сірі очі й темно-русі розкішні коси. Також знаю, що шестигодинні репетиції і вправи для голосу відбувалися щодня без жодних перерв чи відпусток…

– У давнину листування відігравало одну з основних ролей в житті культурної людини, – пані Уляна мрійливо підводить очі до стелі. – Ось перед вами зразок такого епістолярію. Прошу завважити, що листи писалися лише з одного боку аркуша, другий бік зоставався чистим. Завдяки цьому чорнило не переходило на вже написане на звороті, а тому листи легко читаються. Тож прошу читати і переписувати. Папір маєте? Чудово! У вашому розпорядженні ще чотири години до закриття архіву.

* * *

Крізь розчинене віконце чути запах троянд, що їх щедро насадили у Любомировому дворику його дбайливі сусіди. Важко повірити, що у львівському середмісті є такі приховані оази.

На розкладному столикові примостився мій ноут і подомашньому блимає апетитною заставкою із полуниць у збитих вершках, а я марно нишпорю кухонними шафками Любомира в пошуках чогось їстівного. Ніц…

Тяжко караюся через те, що відкинула Любомирову пропозицію повечеряти біля консерваторії у «Сіли – З’їли». Направду втомилася і не почувала жодного бажання щось кидати до рота. Апетит розгорівся, як це часто трапляється зі мною, щойно сіла писати звіт Юліані Всеволодівні.

Аби відвернутися від думок про їжу і швидше вкластися в ліжко, беруся до роботи, описую власні митарства та несподіваний успіх. Далі розмірковую, що ж робити з листами? Сфотографувати і перекинути світлини на ноут? Видається, що це просте й раціональне рішення. Розкладаю на столику списані аркуші і клацаю телефоном. Лишилося перекинути на комп’ютер і роздивитися, чи добре читаються. Першими фотографую п’ять аркушів листа від пароха Лісницького, що його переписував Любомир своїм акуратним, навіть чеканним почерком.

Львів, дня 12.3 94

«Ласкава пані!

Від нашої останньої зустрічі знаходжуся я серед тяжких пригноблюючих мурів семинарицьких. Побачив я, що світ сей затісний для мене.

Далі примітка від Любомира, що два речення так і не вдалося розшифрувати. Очевидно, на лист потрапила волога, і букви розпливлися до непізнаваності.

Незабаром по довгих роздумуваннях над тим, що минулося, задержуючись більше або менше над деякими моментами мого дотеперішнього життя, прийшов я до висновку, що до зустрічі з Вами у Білі ніби і не жив. І то не тільки через те, що саме Ви найбільше відріжняєтеся від інших, що своїм голосом приглушили голос всіх. Тільки Ви одна вповні заволоділи тепер моєю особою.

Пам’ятаю, як нині, той день, коли приїхав Ваш брат і запросив мене на домашній концерт до Вас, у Білу. Сі запросини впали на мене, наче грім із ясного неба. А наші з Вами дуети з опер «Різдвяна ніч» і «Запорожець за Дунаєм» так оголомшили мене, що я, не розбираючи ані крихіточки, уважаю себе направду щасливим.

Відтоді цілий мій спокій рухнув миттю.

Знову Любомирова примітка, що три абзаци сильно пошкодилися і не надаються для розпізнавання, хіба за допомогою спеціальних експертиз.

З найбільшою приємністю читаю кожну звістку про Ваші виступи. Щиро тішуся, що з кожним днем росте захоплення Вами, Вашим співом. Ваш талант мусить всюди і завжди завойовувати собі симпатію.

Я вважаю себе причетним до Вашого життя, і то не лише через дружбу з Вашим братом. І тому насмілюсь написати тих декілька слів, які, дуже на це сподіваюся, Ви не візьмете за зле. Учора довідався, що зі Львівського сейму Ви не дістали ані півзлотого на Ваше навчання в Мілані, бо, мовляли, не хотіли співати у Львові за 300 злотих місячно. Чи це правда? У всякім разі уклінно прошу Вас прийняти саме таку суму на підтримку Вашої освіти. Однак тими пару сотками я би був не обібрався, а Вам буде хоч якась запомога.

Як будете у Львові – дайтеся знати.

Може бути, що Ви розгніваєтеся на сей мій лист, я наперед перепрошую та прошу рівночасно, якщо Ваша ласка, дати бодай найменшу відповідь.

Даруйте ще раз за мою одвертість…

Кланяюсь із глибоким поважанням

Той сам Лісницький»

Нічого собі… Адже це справжнє зізнання в коханні, незважаючи на інакомовність. Як би тонко і вишукано не мережав Лісницький власні думки, цього не можна приховати. Ладна заприсягтися, що Соломія добре знала про почуття до неї Володимира Лісницького, тодішнього семінариста, котрий на момент їхнього знайомства ще не ухвалив рішення остаточно присвятити власне життя Богові.

Цікаво… Але відповідь Соломії не містить і натяку на щось особисте. Радше скидається на лист доброму другові, чиє щире приятельство дає розраду за кордоном.

Фотографую лист Крушельницької, який умістився на двох аркушах, котрі я помережала гусячими лапками власного скоропису.

Мілан, 4.4 1894

«Високоповажний пане!

Нині, при святій неділеньці, маю свобідний час, то й пишу до Вас.

Я нічого напевне не знаю, але, мабуть, забавлюся в імпровізацію і з’явлюся в Галілеї,[2] бо хотять, щоби в театрі Львівським співала. Мусили би і Ви прийти на оперу та скритикувати мене по-людськи. А знайдеться багато дечого, за що буде можна насварити на мене, та, проте, я Вас наперед прошу – востро до мене беріться і ані на макове зерно не фольгуйте[3] моїм блудам.

Про те, що Ви мене питали, напишу прямо, аби не вірили різним пересудам. Умисне Вам розкажу про се, бо Вам хочу сказати всю правду. Кошти на дальше моє навчання тут, у Мілані, отримую від одної англічанки Mis Alexander. Ця Mis Alexander, почувши мій голос та довідавшись, що я не маю о чім довго зістатися в Мілані, постановила мене своїм коштом довести до цілі. Я зразу, розуміється, здуріла на таку пропозицію вже не для того, що знайшлася подібна персона, але просто тому, що я якусь вартість маю у людей. Гірко мені було на сю оферту згодитися по поводу моєї гордої натури, але переконавшись, що, відкинувши помічну руку Mis Alexander, сама потерплю і її болісно уражу, згодиламся на той дар тимчасовий, аж тільки згодом зрозуміла так, що при першій нагоді її зверну кошти, понесені на моє образованє в музиці.

От і видите, яким я чудом змогла бути тут через півроку!»

Далі папір попсовано і неможливо нічого прочитати. Майже цілий аркуш перетворився на мутно-синю пляму. Про що я теж, за порадою Любомира, зробила відповідну помітку. Лише наприкінці листа можна розібрати ще кілька речень:

«Бувайте здорові, а за всьо, чим мене дарите, дякую щиренько із дна душі!

Соломія»

Збираюся вже прикріпити файли листів до звіту Юліані Всеволодівні, проте в останній момент щось мене спиняє. Ні, листи привезу особисто в Київ. Не хочу бути помічницею, котра лише добуває факти, робить записи і примітки для основної статті. Я – журналіст і сама напишу свій матеріал.

* * *

Другий день роботи в архіві. Переписуємо листи. Справа просувається значно швидше. Водночас почуваюся вкрай утомленою. Виглядає, що й Любомир теж добряче напрацювався, бо йому випало перемальовувати довгі листи Лісницького, а мені коротенькі відповіді Соломії на них. Плечі та руки ниють, ніби довелося відтиснутися до ста разів. Ця робота чимось подібна до шахтарської праці: під землею, при неживому електричному світлі вигарбуєш скарби, щоб потім роздивитися їх та оцінити вже на денному світлі.

– Поспішайте, бо мусимо вже зачинятися… Завтра гарненько собі все допишете, – пані Уляна майже невідступно стежить за нашою роботою. Це на краще, бо нема часу на зайве пустослів’я.

– Майже завершили. Лише останній лист пароха не переписали…

Любомир чи не вперше подає голос. Загалом він неговіркий, надто з малознайомими, а нині ще й перейнятий роботою. Щось уважно роздивляється на пожовклих аркушах під склом. А я тим часом старанно перемальовую надпис зі звороту світлини Крушельницької.

– До речі, а чого цей останній лист пана Лісницького не має дати? – Любомир то знімає, то знову надіває окуляри, проте оптика не здатна допомогти йому розв’язати це питання.

– Бачите… Парох Лісницький не надіслав цей лист Соломії… Якщо ви прочитаєте його, то зрозумієте, чим було продиктоване таке рішення… – пані Уляна крутить у руках ключ, виразно натякаючи, що наш час на сьогодні вичерпано.

– У нас із цим дуже строго… – ніби виправдовується вона. – Марія Себастьянівна не любить, коли хтось затримується після робочого дня, а з відвідувачами й поготів…

– Марія Себастьянівна взагалі не вірить, що це справжнє листування… – пані Уляна зітхає і підводить очі догори. – Вона вважає, що парох Лісницький усе вигадав і сам понаписував ці листи… А для чого, на бога, йому було таке чинити?…

На такій не вельми веселій ноті прощаємося. Запевняємо, що віримо у справжність листів, бо дійсно, для чого парохові було підроблювати листи до себе самого, хай і від великої Примадонни, а тоді роками ховати їх як найдорожче від сторонніх очей?

Знову примхлива львівська погода наготувала сюрприз у вигляді захмареного неба, яке раз у раз зривається дощиком. Любомирова автівка припаркована на початку довгої вулиці Нижанківського й учергове рятує нас від зливи, яка посилилася, щойно ми затраснули дверцята.

Вмикаю телефон, бо ж в архіві, ніби в метро, зв’язок відсутній. Одразу надходить есемеска від шефині:

«Олено, радію, що Вам вдалося відшукати справді унікальний матеріал. Але чому Ви не доклали самих листів Крушельницької? Сфотографуйте і надішліть те, що вдалося розшифрувати».

* * *

– Куди це ми приїхали?

Роздивляюся правдивий історичний центр Львова. Люблю цю місцинку за Оперним, стародавнє мереживо вулиць, у якому збіглися всі можливі архітектурні стилі за останні три-чотири століття.

– Це площа Данила Галицького. А ось у цьому будинку мешкають мої батьки…

– І?…

– Сьогодні нас чекають на вечерю. Хочуть зазнайомитися з відомою журналісткою з Києва.

– Ти, певно, жартуєш?…

– Зовсім ні. Якби попередив завчасно, гарантовано б відмовилася…

– Та я й зараз не піду… Як так? З’явитися, мов сніг на голову… Ще й з порожніми руками…

– Який ще сніг? Матінка навмисне взяла вихідний, аби підготуватися, як слід. Ось тут, на першому поверсі, до речі, продаються її улюблені тістечка. Купимо, щоб «не з порожніми руками», хоча матуся напевно спекла сирник… Традиційний львівський сирник уже і справді стоїть на столі серед інших смаколиків, коли ми заходимо до величезної кімнати, де, власне, і має відбутися вечеря. Мені рідко доводилося бувати в подібних старосвітських помешканнях, де стіни ледь не метрової товщини, а висота стелі дорівнює замалим не чотирьом метрам. Саме тому, напевно, коли ми піднімалися сюди, на третій поверх цієї кам’яниці, відчуття було таке, ніби видерлися на шостий щонайменше. До того ж у помешканні Любомирових батьків прохолодно без жодного кондиціонера, незважаючи на літню спеку.

«Наталія Павлівна, Мирослав Григорович…» – повторюю, мов мантру, бо лише на хвилину спинюся, й імена Любомирових батьків випаруються з моєї голови начисто. Так уже бувало не раз. Знайомлюся з людьми, як оце щойно, відвертаюся на щось інше – і бац… Пробіл замість імен…

– Прошу до столу! – Наталія Павлівна привітно всміхається, але це зовсім не позбавляє мене відчуття скутості. Скоріше навпаки. Сівши нарешті на стілець, відчуваю, що повільно дерев’янію. Різні страхи сковують усі рухи так, що, здається, і виделки не годна до рота піднести, не кажучи вже про те, щоб щось проковтнути.

– Олено, а ви німкеня?

Це питання матінки Любомира раптово приводить до тями. Ситуація настільки буденна для мене, що почуваюся знову здатною нормально рухатися і говорити. Спершу людям складно вимовити моє прізвище без помилок. Далі просто цікаво, звідки така екзотика?

– Ні, я – українка, а таке іноземне прізвище маю від свого вітчима.

Бачу, що пані Наталія воліла б і далі розпитувати мене про походження та інші родинні подробиці, проте Любомирового батька ця тема, схоже, не цікавить. Він – відомий історик, про що я довідалася вже давно, а нині маю можливість переглянути його праці про минуле Львова, виставлені під склом старовинного креденса.

– То що там, у тих листах до Соломії?

У пана Мирослава приємний баритон. Про такий голос кажуть «оксамитовий». Напевно, студенти радо слухають його лекції.

– Багато відомих фактів, про які я раніше чув або ж читав, – одразу відгукується Любомир. – Скажімо, парох Лісницький описує Соломії суспільне зрушення у Львові, викликане її щедрим меценатством. Власне, коли вона перерахувала гроші через Павлика Франкові…

– Ага… Було діло… – пожвавлюється тато Любомира і потирає лоба. – Так-так! 500 франків на ужиток партії, на агітацію чи на «Громадський голос».[4] Це була не перша її славна офіра і не остання. Соломія ніколи не забувала, хто вона і де її батьківщина… Власне, усі громадські справи в Україні тих часів, як у Західній, так і в Центральній, вершилися за рахунок таких небайдужих громадян, як Крушельницька, існували на волонтерських засадах, так би мовити. Бо української держави тоді не було, хоч був народ, який прагнув самореалізації і здійснював її у доступний йому спосіб. Показовим тут є те, що Соломія була не просто собі заможна пані, яка вділила зі своїх маєтків. Ні, вона сама заробила ті кошти…

– Ну так… Слушно кажеш, – Любомир супить брови, допомагаючи собі таким чином зосередитися – не раз уже спостерігала подібну міміку. – А ще я, наприклад, не знав, про те, як вітав Краків Соломію восени 1895 року… Парох описує ті чутки, що докотилися до Львова після надзвичайного успіху Крушельницької. Буцім публіка шаленіла від захоплення. Натовп чекав її виходу з театру. Найсміливіші розпрягали коней і тягли карету самі. Інші несли Соломію на руках. Це був справжній масовий психоз…

Бачу усмішку на обличчі пана Мирослава, яка йому, до слова, дуже личить. Наталія Павлівна тим часом спритно забирає зі столу використані тарілки і швидко повертається з кухні вже з іншими стравами. Я намагаюся підвестися, щоб допомогти їй, але вона досить владно припечатує мене поглядом до стільця.

– І що ж відповіла на це Соломія? – пан Мирослав заходиться коротеньким смішком.

– Потвердила це…

– О! – Любомирів батько виглядає вкрай заінтригованим. – Я лише чув, що в Кракові на вистави за участі Крушельницької обов’язково ходили Стефаник[5] і Новаківський,[6] які тоді там навчалися. А про випадок із каретою – ніц. І як довго тривало це листування Соломії і пароха Лісницького?

– Не так і довго. Судячи з дат, до трьох років. Десь до перших гастролей Соломії Латинською Америкою в 1897 році…

Прислухаюся до розмови цих двох таких подібних між собою чоловіків. Обоє худорляві, мають тонкі риси обличчя, сіро-блакитні очі, темне волосся. Я б радо і далі підмічала і нотувала десь на підсвідомому рівні подробиці цієї розмови, аж раптом голос Любомирового батька виводить мене з цього стану.

– А ви, Олено, що думаєте про ці листи?

– Ну… Це листування з виразними ознаками нерозділеного кохання. Маю на увазі почуття пароха Лісницького до Примадонни. Воно не знайшло відгуку в душі Соломії. Це також ясно з її відповідей. Та й чи могло бути інакше? Співачка зі світовою славою і звичайний хлоп, який вивчився на священика…

– А мені здається, Соломія зовсім не дерла носа з приводу своєї слави… Тут, радше, йдеться про ту велику травму, що її вона зазнала, відмовившись від свого першого кохання.

– Маєш на увазі історію із Зеноном Гутковським? – утручається Любомир.

– Ага… Той красень уразив Соломію з першого погляду в самісіньке серце. Так трапляється замолоду, коли юні панни ще не годні покладатися на розум, а йдуть за покликом чуттів. Якби Соломія не була настільки розсудливою і не придавила в собі ті почування, хтозна чи й мали б ми сьогодні ким хвалитися перед світом. Серед оперних співаків, маю на увазі.

З цими словами пан Мирослав підводиться зі столу і йде до сусідньої кімнати, де на високих стелажах, до яких треба приставляти спеціальну драбинку, зберігається чимала родинна бібліотека. За кілька хвилин він вертає, несучи в руках книжку, на обкладинці якої портрет Крушельницької. Це спогади про співачку.

Батько Любомира начіплює окуляри в золотій оправі і знаходить потрібне місце.

– Ось прошу… Спомин рідної Соломіїної сестри. Її страх як зачепило те, що її, як старшу, Зенон відкинув і посватався до меншої. Так би не годилося робити. Але очевидно, хлоп мав почуття саме до Соломії, і вона відповіла йому взаємністю. Інакше точно б узяв старшу Олену, з якою б не мав, до слова, жодного клопоту. Прошу послухати:

«Якось до нас у гості приїхав батьків товариш Гутковський із сином-семінаристом Зеноном… Молодому Гутковському сподобалася Соломія, і він, знехтувавши мною, старшою, попросив руки Соломії.

Заручилися… Наречений гарний, ставний, з доброї сім’ї… Спочатку його важко було зрозуміти, але він усе частіше почав висловлювати свої погляди на сім’ю, на дружину та її обов’язки».

Пан Мирослав на мить спиняє читання і показує мені світлину Гутковського, яка, очевидно, погано збереглася, і її підмалював художник. Тож молодик виглядає направду, мов картинка. А може, він дійсно був таким вродливим? Одне ясно точно, аби не його зв’язок із Соломією, ніхто б ніколи не довідався, що колись на Тернопільщині жив собі такий пан. І точно ніхто не став би шукати і друкувати його світлини. Також мені стає зрозумілим відсторонений погляд Крушельницької на родину і шлюб. Такі очі справді важко забути. Цей чоловік тяжко уразив молоду Соломію, і вона, як це часто трапляється, знайшла відраду в мистецтві, ніби обвела себе чарівним крейдяним колом своїх співацьких обов’язків, за яке годі було комусь пробитися, котромусь чоловікові, звісно…

– Уявляю, якою вони могли б бути парою… Врода Соломії в поєднанні з мужньою поставою цього чоловіка…

– Вони не могли бути парою, – різко заперечує мені пан Мирослав, – бо коней і волів не парують. Мали докорінно відмінні погляди на життя. Ось послухайте, що було далі:

«Бувало Гутковський не раз казав до Соломії: “Як вийдеш заміж, станеш господинею, тоді не буде часу співати”. Йому не подобалося, що його майбутня дружина багато грає, співає, говорить про музику Баха, Бетховена, Шопена: “А я вам бах – і скажу, що волію шопу, ніж Шопена”. Коли розмови заходили про концерти, оперу, він говорив: “Я вважаю, що цирк краще, ніж опера”.

Нарешті, після року по заручинах, приїхав молодий. Призначили день весілля, розіслали друковані запрошення. Та перед самим весіллям зайшла розмова про музику і спів. Наречений категорично заявив: “Жінка не повинна займатися музикою, а тим більше виступати в концертах, у театрі. Це не підходить для неї…”» А що сказав би цей хлопець, – на мить перериває оповідь пан Мирослав, – якби побачив у майбутньому свою дружину за кермом «Форда»? Саме так! Мало хто знає, що Солоха, як її називали рідні, стане першою львівською панею-водієм. Навіть фото збереглося. Ця жінка ніколи не боялася спробувати щось нового…

– «Тож нічого дивного, – продовжує пан Мирослав, – коли на запитання молодого, які замовляти шлюбні обручки, вона категорично відповіла: “Жодних!”»…

– І?… – питаю, хоч і розумію, що це кінець історії.

– Жодних «і» бути не могло… Соломія розірвала заручини і поїхала вчитися до Львівської консерваторії. На той час їй було всього лишень вісімнадцять років. Треба було мати неабияку сміливість і силу волі, аби зважитися на такий вчинок і відмовитися від кохання. Напевно, це рішення далося їй дуже важко, не кажучи вже про те, якому тискові з боку рідних довелося опиратися… Цілком очевидно, що власне життя Крушельницька присвятила музиці і просто не могла відповісти на жодні почуття, якими б щирими і добрими вони не видавалися. Вона була жрицею музики, якщо хочете…

* * *

Дощ, нерозлучний зі Львовом, ніби його вірний джура, крокує старовинною бруківкою, зазирає в кожен водостік, чи добре працює? Оглядає кожну шпарину на тротуарі, чи не розійдеться ще більше від його старань? Чистить дахи від влежаного торішнього листя, змиває дорожній пил із шибок. Хазяйнує…

Прозорі сльозинки львівського неба стікають парасолем, що його тримає над нашими головами Любомир. Ось уже хвилин з п’ятнадцять чекаємо на пані Уляну, з якою вчора домовлялися про останній візит, адже так і не встигли перемалювати невідісланий лист пароха Лісницького.

– Погано, що літні люди не вдаються до таких новацій, як мобільний зв’язок… – зітхаю і вкотре зиркаю на годинник, що з протилежного боку вулиці над входом до сувенірної крамнички.

– Не лише літні люди, – всміхається Любомир, – моя матуся ще до пенсії має п’ять років допрацювати, але також не визнає і не користається мобільним.

Волію промовчати, бо маю тверде переконання, що категорично не сподобалася матінці Любомира. Що б не казали вуста, але очі промовляють те, що на серці… Очима можна висловити дівчині, що вона має непристойно публічну професію, дивне прізвище, і взагалі не є львів’янкою з походження… Але це лише мої враження. Нема жодних підстав озвучувати це Любомирові.

– Доброго дня, панове! – перед нами раптово, наче з-під землі, виникла Марія Себастьянівна. Судячи з її очей, вона сьогодні в поганому гуморі. – Пані Олено! Чи можна було б вас на кілька слів?…

Ми заходимо в невеличкий передпокій архіву, який за минулі два дні вже виглядає на давнього знайомого, котрий завжди радо вітає при зустрічі. Любомир лишається надворі. Пані Марія не така люб’язна, як минулого нашого побачення. Жодних реверансів чи запросин на каву до її кабінету.

– Не буду приховувати, пані Олено, що мені відомо все! – різко починає вона. – Я вас радо зустріла і, на прохання вашої шефині, провела до спецсховища, оповіла те, про що мало хто знає. І що? Вам видалося цього замало… Не розумію, що трапилося за два дні, відколи ми бачилися востаннє з Марією Себастьянівною? Чим завинила перед нею?

– Недаремно про вас кажуть, що журналісти не мають совісті. Вам аби сенсацію зробити!

Нарешті до мене повільно доходить, звідки вітер дме. Згадую, з якими пересторогами заводила нас учора і позавчора до архіву пані Уляна, а також її останні слова про те, що Марія Себастьянівна переконана, буцімто листи пароха Лісницького – підробка.

– Але ж це справді дуже цікавий матеріал. І люди мають право знати про чисте, піднесене почуття простого чоловіка до Примадонни. До того ж пані Уляна не проти оприлюднення цих матеріалів, – намагаюся говорити якомога спокійніше, терпляче пояснюючи суть справи.

– Пані Уляна не проти, кажете? – Марія Себастьянівна звужує очі. – А чи знаєте ви, що пані Уляна – літня хвора жінка, схильна до фантазій?

– Але ж можна зробити експертизу листів і з’ясувати, чи належать вони руці Соломії Крушельницької.

– О! Яка ви мудра! Така сама, як і ваша Юліана Всеволодівна… Я говорила нині з нею, і вона також мені сказала, що сприятиме тому, аби листи потрапили на експертизу. А я вам кажу, що вже сьогодні жодного з цих так званих «листів» не буде! Я подбаю про те, аби ніщо не кинуло тінь на нашу консерваторію і на світлий образ Соломії! Будьте певні, я не дозволю паплюжити ім’я Крушельницької якимись сумнівними історійками!

З цими словами Марія Себастьянівна демонстративно відчиняє навстіж вхідні двері до архіву і робить жест, який жодним чином не можна витлумачити інакше, як «геть звідси!» Що я і роблю майже одразу, аби не наговорити зайвого і не ускладнити і без того непросте становище пані Уляни. Про те, щоб попросити її адресу чи телефон, за таких обставин, не може бути і мови.

Підводжу очі до неба – воно плаче, голосно, властиво навзрид. Навіть природа вражена такою сваволею й удаваною «добропорядністю», ніби на показ.

– Любомире, ми не маємо останнього листа пароха…

– Маємо!

– Як то?

– А отак! Я ж читав його разів зо п’ять. Ти навіть не уявляєш, які слова там! Як чоловік, не позбавлений мистецького обдарування, може висловлювати почуття до коханої жінки… Це направду вражає.

– Ну добре, а крім почуттів, про що там ще?

– Розумієш, Лісницький опинився на життєвому роздоріжжі. Перед посвяченням у сан він мав або одружитися, або стати парохом і дати обітницю Богові. Він не мислив із собою поруч когось іншого. Тільки Соломія була в його думках і серці. Вона мала пливти на гастролі до Південної Америки, і йому важило встигнути до того запропонувати їй руку і серце…

– Але він так і не надіслав їй цього листа…

– Я думаю, він не потребував цього, бо і так знав відповідь…

* * *

Дощ ніби трохи вщух, як і вляглися мої почуття. Власне, в журналістиці можуть трапитися досить прикрі речі. Маю бути до цього готовою. Киваю головою сама до себе на знак згоди.

Ми знову в маленькому помешканні на Личаківській, 57. Любомир сидить за моїм ноутом і набирає з пам’яті лист пароха Лісницького. Той самий, невідісланий. Ясна річ, він не зможе його відтворити дослівно, проте основне запише, аби мати бодай загальне уявлення про цей утрачений для нас документ. А я тим часом хазяйную на його маленькій кухні. Знайшла в морозилці вареники з картоплею. От би ще знайти велику каструлю й шумівку. Раптом дзвінок у двері прорізає встояну, майже ідилічну тишу Любомирового помешкання. Хто це може бути? Маю виразну підозру, що це хтось із батьків Любомира. Певно, вони не в курсі, що я вже купила квиток на вечірній інтерсіті до Києва і вже не маю часу на візити. Чекаю, поки Любомир на правах господаря відчинить двері. На порозі стоїть пані Уляна у старомодному картатому дощовику і на ногах має подібні гумові мешти.

– Доброго дня! Дощ трохи вщух, але погода однаково не балує нас нині…

– Доброго! Проходьте, прошу… – Любомир пропускає пані Уляну до вузенького коридорчика, який майже відразу переходить у кухню. – Як ви нас знайшли?

– Перепрошую, пане, але ж ви самі дали мені візитівку при нашій першій зустрічі… Я задзвонила до вас на кафедру, але мені там сказали, що ви сьогодні не працюєте. То що мала робити? Уже знахабніла до того, що вирішила навідатися до вас додому… – пані Уляна не рушає далі маленького коридорчика. Вона притискає до грудей чорний ридикюль. Я колись бачила подібний на антресолі у нас вдома. Здається, він належав бабці, а може, ще й прабабці.

– А! Так-так! Дійсно… Прошу заходьте. Зараз вип’ємо чаю чи кави.

– Ми знаємо, що трапилося сьогодні в консерваторії… – втручаюся я до розмови. – Дуже шкода, що через нас ви матимете проблеми… І листи знищать…

– Можете не хвилюватися! Я встигла врятувати всі листи… Доки ви біля входу розмовляли з Марією Себастьянівною, я прошмигнула чорним ходом і встигла повиймати листи з-під скла, – продовжує пані Уляна, спостерігши наше німе здивування. – Склала в течку і винесла. Вас уже не було. Я лише завважила вашу автівку, яка саме рушала, але не стала бігти чи кричати вслід, аби не привертати уваги.

– То листи цілі? Їм нічого не сталося? – видихаємо ми майже одночасно.

– Ніц їм не сталося! – очі пані Уляни блищать від збудження, завжди бліді щічки розчервонілися. Вона повільно розкриває свій ридикюль і дістає білу течку, яку переможно кладе на столі поруч із ноутбуком.

– А як бути в консерваторії? Вас не звільнять?

– А за що б мали мене звільняти? Я потелефонувала і сказала, що зле почуваюся. Зараз зайду до лікаря, хай поміряє мені тиск, бо відчуваю, що нині його геть мало в мене лишилося… А листи не були внесені до реєстру нашого архіву. Марія Себастьянівна навіть жодного разу не хотіла на них поглянути, не те що прочитати…

* * *

Інтерсіті повільно рушає від львівського перону. Дивне відчуття, коли їдеш у потязі без звичного «тудух-тудух», що воно в минулому було незмінним музичним супроводом будь-якої поїздки залізницею.

Усі тринадцять листів, переписані і сфотографовані з копій, лежать у моєму наплічнику. Накочується втома, яку відчуваю так виразно, ніби всі три дні тяжко гарувала. Хочеться скрутитися калачиком у кріслі й задрімати. Але перед цим маю ще одну справу – хочу поглянути, наскільки точно Любомир передав лист пароха Лісницького. Він завжди дуже пишався своєю феноменальною пам’яттю, казав, що це для історика – безцінний скарб.

Звичним рухом розчохлюю і вмикаю ноутбук. Марно шукаю у всіх можливих папках те, що набирав Любомир кілька годин тому. Нарешті за датою створення знаходжу потрібний документ… у кошику з «видаленим». Дивно… Очевидно, Любомир вирішив видалити лист, бо надійшла пані Уляна з оригіналом. Заінтригована, відкриваю документ.

«Дорога Оленко!

Знаєш, прочитавши невідісланий лист пароха Лісницького, я зрозумів, що неправильно мовчати про свої почуття…»

Яка «Оленка»? Це явно не те, що було в тому невідісланому листі з архіву.

– Ви могли б не смикати рукою? – раптом звертається до мене сусідка, огрядна літня пані у вишиванці. – Ви ж бачите, що тут завузькі крісла і кожен такий ваш рух заважає мені читати?

Чемно перепрошую і максимально вдивляюсь у скло віконця. Напевно, я й дійсно захопилося своїм ґаджетом і стала рухатися занадто активно.

Коли я знову обертаюся до ноутбука, екран зрадницьки блимає і просить підключити зарядний пристрій. Ще кілька таких блимань, і батарея цілком розряджається. Сонливий настрій тікає від мене, попутно відхрещуючись. Тепер до Києва ані заснути, ані задрімати. Увесь шлях додому буду думати над загадковим посланням Любомира.

У кишені знову дзенькає телефон отриманим повідомленням. Це, мабуть, Юліана Всеволодівна. Дивна вона останнім часом. Ми ж півгодини тому все обговорили по телефону, і я ще раз їй сказала, що листи привезу особисто і матеріал за ними також сама буду робити. Почула у відповідь: «А ви з характером… Але в журналістиці інакше й не можна…» Ні, есемес не від Юліани Всеволодівни. Це від Любомира:

«Оленко, будь ласка, не читай те, що я сьогодні набирав. То зовсім не лист пароха, а мій до Тебе. Проте не хочу, аби Ти читала це ось так, із комп’ютера. За місяць сходження пластунів на Піп Іван Чорногорський. Я бачив, що Ти теж записалася до гурту. Тоді знову побачимося і поговоримо.

Любомир».

Не знаю, скільки часу минає, відколи я застигаю із телефоном у руці. Завважую нарешті, що літня пані поруч перестала читати свою книжку в імпровізованій обкладинці зі старої газети і майже невідривно дивиться на мене. Здогадуюся, що вона має певні підозри стосовно моєї адекватності. Відвертаюся до вікна, щоб приховати від сусідки усмішку, яка міцно приклеїлася до моїх вуст. Сонечко береться немилосердно пекти, щойно ми від’їжджаємо від Львова, тож надіваю темні окуляри, затуляю вуха навушниками і починаю обмірковувати майбутню статтю.

Музика. Українська пісня у виконанні Соломії Крушельницької. За вікном – сонце, яке заповідає на завтра розморену літню спеку.

Раптом пісню перериває телефонний дзвінок. На екрані висвічується «Любомир». Я всміхаюсь і кажу «алло». Втім, це вже зовсім інша історія.