Читать книгу Ґолем - Ґустав Майрінк - Страница 6

Не опираючись, я дав Цвакові звести себе сходами вниз. Я щораз виразніше відчував запах імли, яка прослизала з провулку в будинок. Йосуа Прокоп і Фрізландер випередили нас на кілька кроків, чутно було, як вони розмовляють надворі перед аркою.

– Її, мабуть, знесло водою просто до стічної канави. Що за чортівня!

Ми вийшли на вуличку, я бачив, як Прокоп, нагнувшись, шукав голівку маріонетки.

– Я радий, що ти не можеш знайти тієї дурної голови, – буркотів Фрізландер.

Художник стояв, прихилившись до стіни, його обличчя то яскраво освітлювалося на якусь мить, то знову поринало в темряву – він короткими затяжками розпалював від сірника люльку.

Прокоп сердито відмахнувся і схилився ще нижче, ледь не вклякнув на бруківку.

– Тихо! Хіба нічого не чуєте?

Ми підійшли ближче. Він мовчки тицьнув на решітку стічної канави й приклав, наслухаючи, до вуха долоню. На якусь хвилю ми теж завмерли, прислухаючись до звуків у надрах канави.

Нічого.

– Що то було? – прошепотів нарешті старий лялькар, але Прокоп урвав його, гостро шарпнув за руку.

На крихітну мить – доки серце робить один удар – мені здалося, ніби хтось там, унизу, ударив долонею по залізній блясі – майже нечутно. А коли за секунду я подумав про це, усе вже минуло, лише в моїх грудях далі бриніло відлуння спогаду й поволі розпливалося нез’ясовним страхом.

Кроки, що долинули знизу вулички, розсіяли те враження. – Ходімо! Чого тут стовбичити? – підганяв Фрізландер. Ми рушили уздовж будинків.

Прокоп неохоче приєднався до нас.

– Голову даю на відсічення, там хтось кричав у перед-смертному жаху…

Ніхто йому не відповів, але я відчув, як підступний німотний страх скував нам язики.

Небавом ми вже стояли перед вікном кнайпи, заслоненим червоними ґардинами.

САЛОН ЛОЙЗИЧКА

Нинька великий концерт —

було написано на картонній вивісці, обклеєній по краях вицвілими світлинами легковажних молодичок.

Не встиг Цвак взятися за клямку, як вхідні двері відчинилися досередини, і дебелий, вайлуватий чолов’яга з напомадженим волоссям, без комірця, з зеленою шовковою краваткою, пов’язаною на голу шию, у камізельці, унизаній вервечкою свинячих зубів, зустрів нас, глибоко кланяючись.

– Те, те, ото гості! – улесливо примовляв він, а тоді додав, обернувшись до переповненої зали кнайпи: – Пане Шафранек, шкварте марша!

У відповідь долинуло деренчання, ніби щур пробігся фортепіанними клавішами.

– Те, те, які гості! Які гості! Погляньте-но лишень! – мурмотів чолов’яга, запопадливо допомагаючи нам роздягатися. – Так, так, нинька в мене зібралося все поважне високе панство краю, – відповідав він тріумфально на німе здивування Фрізландера, коли в глибині кнайпи на своєрідній естраді, відмежованій від столиків поруччям і сходинками на дві приступки, з’явилися два пристойних молодики у вечірніх фраках.

Ядучий тютюновий дим клубочився над столами, позаду столів, на дерев’яних лавах під стіною напхом тулилися якісь обідранці: курви, нечесані, брудні, босі, з тугими персами, ледь прикритими вилинялими шалями; поряд – їхні сутенери в синіх солдатських кашкетах, з цигаркою за вухом; гендлярі худобою з волосатими кулаками й незґрабними пальцями – з кожного їхнього поруху аж перла вульґарність; розгнуздані кельнери з нахабними очима; рябі й прищаві комівояжери в картатих штанях.

– Я поставлю іспанські ширми, щоб вам ніхто не заважав, – прохрипів масний голос товстуна, і вже за мить складана ширма, обклеєна крихітними танцюристами-китайчуками, присунулася до кутового столика, де ми розташувались.

Голосні звуки арфи змусили гамір стихнути.

На секунду запала тиша.

Мертвенна тиша, ніби все затамувало подих.

З жахаючою виразністю стало чути, як залізні газові ріжки видмухували у повітря пласке, схоже на сердечка полум’я. Але потім залунала музика й поглинула ті моторошні звуки.

Несподівано з тютюнової паволоки виринули перед моїми очима, ніби постали з порожнечі, дві дивні постаті.

З довгою, що спадала на груди, сивою бородою пророка, з чорною шовковою ярмулкою на лисій голові – такі носять поважні єврейські старці – з молочно-голубими, осклянілими, сліпими очима, незрушно зверненими до стелі, – там сидів старий, безгучно ворушив устами й сухими, гачкуватими, ніби кігті грифа, пальцями перебирав струни арфи. Поряд з ним у чорній засмальцьованій тафтовій сукні, з чорними яшмовими браслетами на руках та яшмовим хрестиком на шиї – справжній тобі образ лицемірної бюрґерської моралі – сиділа огрядна жінка з гармонікою на колінах.

Дику какофонію звуків витискали з себе інструменти, але потім мелодія наче видихнулася, зазвучала тихо й ненав’язливо.

Старий кілька разів хапнув ротом повітря, роззявився так широко, що можна було побачити почорнілі пеньки зубів. Натужно, супроводжуваний своєрідним єврейським надхрипом, вихопився з його грудей басовитий голос:

пронизливо додавала приспів жінка і миттю міцно стуляла уста, ніби прохопилася зайвим.

Пари стали до танцю.

– Це пісенька про хомециґен борху, молитву грішника, що согрішив на Пасху, – пояснив нам, усміхаючись, лялькар, стиха відбиваючи такт олов’яною ложкою, яка навіщось була прив’язана до столу. – Десь зо сто років тому або й більше два пекарі-підмайстри, Червона Борода й Зелена Борода, отруїли надвечір Великого Саббату, напередодні Пасхи, хліб – зірки й рогалики, щоб виморити смертю усе єврейське місто, але мешорес, служки громади, з допомогою Божого провидіння вчасно виявили підступ і віддали обох злочинців у руки міської поліції. На згадку про дивовижний порятунок від смертельної небезпеки ландоніми, учені, і бохерлехи, учні, склали цю кумедну пісеньку, яку ми ось чуємо під акомпанемент бордельної кадрилі.

дедалі фанатичніше завивав старий арфіст.

Раптом мелодія наче знітилася і непомітно перейшла у ритм богемського шлапака, повільного, млявого танцю, коли пари, шаркаючи ногами, пристрасно туляться одне до одного спітнілими щоками.

– Отак! Браво! Ах-ха! Нумо, лови, гоп, гоп! – гукав арфістові з естради стрункий кавалер з моноклем в оці, запхав руку до кишеньки камізельки й кинув музи́ці срібняка.

Але монета не долетіла. Я ще бачив, як вона зблиснула понад головами танцюристів, а тоді раптом зникла. Якийсь жевжик – його обличчя видалося мені знайомим: здається, то він стояв нещодавно під час зливи біля Харусека – витягнув з-під фартушка партнерки руку, де вона досі собі спочивала, з мавпячим спритом викинув її у повітря і, ні на мить не збившись з такту, ухопив монету. Жодний м’яз не здригнувся на обличчі парубка, лише дві чи три пари поблизу стиха усміхнулися.

– Видно, з батальйону, судячи зі спритності, – засміявся Цвак.

– Майстер Пернат напевно ще нічого не чув про батальйон, – нарочито швидко підхопив Фрізландер і потай, щоб я не помітив, підморгнув лялькареві. Я чудово зрозумів: усе так само, як і перше, нагорі в моїй кімнатці. Вони вважали мене за хворого. Хотіли підбадьорити. Цвак мав щось розповідати. Байдуже, що саме…

Від співчутливого погляду старого добряка мені запекло в серці і в очах. Якби він знав, як мені боляче від його співчуття!

Я не розчув перших слів, якими лялькар розпочав свою оповідь, пам’ятаю лише – здалося, ніби я стікаю кров’ю. Мені ставало дедалі холодніше, я застигав, як тоді, коли лежав дерев’яним цурпалком на колінах Фрізландера. Нараз я опинився усередині розповіді – безживному уривку із читанки; вона огорнула, сповила мене звідусіль.

Цвак почав:

– Розповідь про вченого-правника, доктора Гульберта, і його батальйон.

…Но, що маю вам сказати. Він мав усіяне бородавками обличчя і криві, мов у такси, ноги. Змалку для нього не існувало нічого, окрім навчання. Сухого, виснажливого навчання. На мізерну платню за приватні лекції він мусив ще утримувати хвору матір. Про зелені луки й хащі, пагорби, устелені квітами й порослі лісами, знав він, гадаю, мабуть, лише з книжок. А як мало сонця у чорних проваллях празьких вулиць, вам і самим добре відомо.

Докторську захистив блискуче; ніхто в цьому й не сумнівався.

Отож згодом став він знаменитим правником, ученим. Таким знаменитим, що всі – судді й старі, заслужені адвокати – приходили до нього на пораду, коли чогось не знали. Жив він, однак, злиденно, мов жебрак, мешкав в убогій мансарді, вікно якої виходило на Тинський Двір4.

Минав рік за роком, слава про доктора Гульберта як про світило науки розійшлася усім краєм. Ніхто б і не повірив, що серце людини, яку ніколи нічого не цікавило, окрім юриспруденції, здатне на гарячі почування, та ще й на схилі віку, коли вже сивина торкнулася волосся. Однак саме в таких потайних серцях палахкотить жага найпалкіше.

Того дня, коли доктор Гульберт досяг найвищої мети, якої прагнув ще зі студентських літ, коли Його Величність цісар Австрії призначив його ректором нашого університету, – того дня рознеслася світом новина про його заручини з юною красунею з бідної, проте шляхетної родини.

Відтоді щастя, здавалося, й справді оселилося в житті доктора Гульберта. І хоча шлюб виявився бездітним, він носив свою молоду дружину на руках. Для нього було найбільшою втіхою сповнювати щонайменше бажання, вичитане в її очах.

Проте в своєму щасті він ні на мить не забував, як це зазвичай трапляється з іншими, про страждання ближніх. «Господь угамував мою тугу, – подейкують, якось сказав він. – Здійснив мою мрію, яку я леліяв ще з дитинства: подарував мені найлюбішу з усіх земних істот. Тож я хочу, доки стане моїх сил, крихтою цього щастя поділитися з іншими…»

Ось чому він так гаряче перейнявся долею одного бідного студента, прихистив його, наче рідного сина. Хтозна, може, думав собі, як добре було б, якби і йому в часи його сутужної молодості хтось так само щиро допоміг. Та, як часто буває на землі, вчинок добрий і шляхетний призводить до таких самих наслідків, як безчесний, бо не вміємо відрізнити здорове сім’я від отруйного. Так сталося і тут: зерна співчуття і шляхетності доктора Гульберта проросли йому гіркими стражданнями.

Молода дружина дуже швидко потай закохалася у студента, а невблаганна доля розпорядилася так, що ректор, несподівано рано повернувшись одного разу додому з букетом троянд, подарунком для коханої на уродини, застав її в обіймах того, кого він так щедро обдарував своїм благодійництвом.

Кажуть, блакитна волошка назавжди може втратити свою барву, якщо на неї впаде тьмяно-жовтавий відсвіт блискавки, що провіщає град. Отак душа старого мужа навіки осліпла тієї миті, коли на друзки розбилося його щастя. Він, який жодного разу в житті не переступав міри, просидів того вечора у Лойзичека, очманілий від сивухи, аж до досвітку. Кнайпа стала йому притулком до кінця його зруйнованого життя. Улітку він спав на купі щебеню десь на будівництві, а взимку тут, на дерев’яних лавах.

Титулу професора й доктора обох прав доктора Гульберта, за мовчазною згодою усіх, не позбавили. Нікому не стало серця дорікнути старому, колись відомому вченому, за те, що він опустився до волоцюги.

Потроху навколо нього згуртувався увесь злочинний збрід єврейського кварталу – так постало дивне товариство, яке й понині називають батальйоном.

Досконале знання законів доктора Гульберта стало бастіоном для всіх тих, до кого надто прискіпливо приглядалася поліція. Якщо помирав з голоду випущений на волю тюряжник, доктор посилав його голого, у чому мати народила, на Староміську площу, й управа так званого «Фішбанку» була вимушена замовляти йому костюм. Чи, скажімо, висилали з міста безхатню повію – вона негайно виходила заміж за якогось хлопаку, що мав право на проживання у місті, і теж одержувала таке право.

Сотні подібних викрутасів знав доктор Гульберт, поліція була проти нього безсила. Усе, що «заробляли» ці покидьки суспільства, вони чесно, до крейцера, віддавали до спільної каси, яка забезпечувала їх найнеобхіднішим прожитком. Ніхто не допускався навіть щонайменшої непорядності. Можливо, саме через цю залізну дисципліну й постала назва батальйон.

Кожного першого грудня – у роковини нещастя, яке спостигло старого чоловіка, – у Лойзичека вночі відбувалося дивне свято. Сюди напхом напихалися жебраки, волоцюги, сутенери й вуличні повії, пияки й пройдисвіти. Западала урочиста, мов на відправі, тиша, і доктор Гульберт, сидячи в тому кутку, де тепер сидять обидва музики, під самісіньким портретом цісаря, починав оповідати історію свого життя: як прокладав собі шлях у науку, як став доктором, а потім – ректором. У тому місці, де він увійшов до покою своєї молодої дружини з букетом троянд у руці на честь її уродин і водночас для пошанування тієї миті, коли він попросив її руки, і вона стала його коханою нареченою, йому щоразу зривався голос. Чоловік, ридаючи, похилявся на стіл. Іноді бувало, якась жаліслива жіночка, бентежачись, нишком, щоб ніхто не побачив, клала йому на руку прив’ялу квітку.

Слухачі ще довго сиділи непорушно. Ці люди, мов кремінь, плакати не звиклі, вони лиш опускають очі й знічено тереблять одяг пальцями.

Одного ранку доктора Гульберта знайшли мертвим на лаві внизу над Влтавою. Мабуть, замерз…

Його похорон я ще й досі бачу перед очима. Батальйон зі шкіри пнувся, щоб усе влаштувати якнайпишніше.

Попереду ступав університетський розпорядник у парадному однострої, несучи пурпурову подушечку з золотим ланцюгом, а за катафалком, скільки сягало око, лави… – батальйон, босоногий, брудний, засмальцьований і обдертий. Були серед них такі, що продали геть усе до нитки і тепер брели, обгорнувшись старими газетами.

Так босяки віддали йому останню шану.

На могилі доктора Гульберта на цвинтарі стоїть білий камінь з трьома викарбуваними постатями: розіп’ятий Спаситель між двома розбійниками. Невідомо, хто поставив пам’ятник. Кажуть, його дружина…

У заповіті покійного правника передбачений пункт, згідно з яким кожний «вояка» батальйону мав у Лойзичека право на щоденну миску юшки. Тому й висять на столах ложки, почеплені на ланцюжки, а виїмки у стільницях служать мисками. Ополудні з’являється кельнерка і з великої бляшаної помпи наповнює їх юшкою. Якщо ж на обід претендує самозванець, який не може довести свою належність до батальйону, вона тою ж помпою відсмоктує юшку.

Звичаї цього стола стали вже притчею, яка поширилася усім світом.

У кнайпі здійнявся гамір, що вивів мене з летаргії. Останні слова Цвака ще бриніли в моїй свідомості. Я ще побачив, як він руками імітував рухи помпи, а потім навколишні картини й образи замиготіли перед моїми очима з такою швидкістю, з такою, до того ж, неймовірною виразністю, що я моментами себе не тямив, здавався сам собі коліщатком живого годинникового механізму.

Зала кнайпи – суцільне людське юрмисько. Нагорі, на естраді, з десяток чоловіків у чорних фраках. Білі манжети, блискучі персні. Драгунський однострій з аксельбантами ротмістра. У глибині – дамський капелюшок з оранжевим страусовим пір’ям.

Крізь балясини естрадної балюстради визирало застигле, спотворене обличчя Лойзи. Я бачив: він ледве тримався на ногах. Був тут і Яромир, він незмигно дивився у стелю, впершись у стіну, ніби його притиснула чиясь невидима рука.

Танцюристи раптом завмерли посеред танцю: певно, вигук господаря їх налякав. Музика грала далі, але тихо, якось ніби невпевнено. Вона тремтіла, я це виразно відчував. На обличчі господаря вимальовувалася зловтішна, нестримна радість…

На порозі стоїть поліцейський комісар в уніформі. Він розчепірює широко руки, щоб нікого не випустити. За ним видніється постать жандарма з карного відділу.

– То тут таки танцюють? Попри заборону? Я закриваю це кубло! Ви, господарю, підете зі мною. Решта – марш до цюпи!

Командний тон у словах.

Дебелий господар мовчить, але зловтішна гримаса не сходить з його обличчя.

Воно дедалі більше стає схожим на застиглу маску.

Гармоніка похлинулася й тихо пищить.

Арфа теж підібгала хвоста.

Обличчя гостей раптом видні у профіль: усі очікувально витріщаються на естраду.

Шляхетна чорна постать невимушено та спокійно сходить сходинками вниз і поволі простує до комісара.

Жандарм заворожено не зводить очей з блискучих лакових черевиків шляхтича.

Той зупиняється за крок від поліцейського, міряє його знудженим поглядом з ніг до голови, а потім – з голови до ніг.

Решта молодого панства на естраді перегнулись через поруччя і ледь не давляться сміхом, затулившись шовковими носовичками.

Драгунський ротмістр вставляє в око золоту монету й випльовує недокурок у волосся дівчини, що стоїть нижче.

Комісар, змінившись на обличчі, збентежено витріщається на перлину на манишці шляхтича.

Він не витримує байдужого, тьмавого погляду цього гладко поголеного, незворушного обличчя з гачкуватим носом.

Той погляд позбавляє його душевної рівноваги, гнітить… Мертва тиша в шинку стає дедалі гнітючішою.

– Такі на вигляд статуї рицарів, які лежать зі згорненими на грудях руками на кам’яних саркофагах у ґотичних церквах, – шепоче Фрізландер, показуючи поглядом на шляхтича.

Нарешті панич уриває мовчанку.

– Е-е, гм… – копіює він голос господаря. – Те, те, оце гості… одразу видно!

Зала вибухає оглушливим реготом, аж келихи дзеленчать, а голота хапається за животи. У стіну летить пляшка й розбивається на друзки.

– Його світлість князь Феррі Атенштедт, – благоговійним шепотом пояснює нам огрядний шинкар.

Князь простягає поліціянтові візитівку. Бідолаха бере її, віддає честь і клацає підборами.

Знову западає тиша; юрма, затамувавши подих, чекає, що ж буде далі.

– Пані й панове, – промовляє знову панич, – яких ви тут бачите… е-е… мої любі гості! – його світлість недбалим порухом руки показує на збіговисько. – Може, бажаєте, пане комісаре, е-е, аби вас відрекомендувати?

Комісар з вимушеною усмішкою заперечує, щось белькоче збентежено, мовляв, «на жаль, виконання службових обов’язків». І, нарешті опанувавши себе, додає:

– Бачу, тут усе відбувається в рамках пристойності… Це пробуджує до життя драгунського ротмістра, він поспішає в глибину сцени до дамського капелюшка зі страусовим пір’ям і вже наступної миті під схвальний гамір молодої шляхти стягає звідти за руку на середину зали Розіну.

Вона хитається, п’яна, очі заплющені. Крислатий вишуканий капелюшок з’їхав набік, на ній лише рожеві панчохи й чоловічий фрак на голе тіло.

Подано знак: музика зривається, немов з прив’язі дикий кінь. «Рі-ті-тіт! Рі-ті-тіт!» …і заглушує, змиває гортанний крик, який виривається з горлянки глухонімого Яромира, коли він побачив Розіну.

Ми вже збираємося йти.

Цвак кличе кельнерку.

Загальний гамір притлумлює його слова.

Ротмістр тримає за руку напівголу Розіну, поволі кружляє з нею в танці.

Юрма шанобливо розступається.

Потім з лав долинає шепіт: «Лойзичек, Лойзичек!» Гості видовжують шиї. До пари, яка танцює, приєднується інша, ще дивніша. Жіночої зовнішності юнак у рожевому трико, з довгим білявим волоссям до пліч, з нафарбованими устами й нарум’яненими, як у повії, щоками, кокетливо пускаючи очима бісики, пригортається до грудей князя Атенштедта.

Солодкавим вальсом пучнявіє арфа.

Нездоланна відраза до життя стискає мені горло.

Мій перестрашений погляд шукає дверей: там, відвернувшись від зали, стоїть комісар і про щось жваво шепочеться з жандармом, той саме запихає до кишені якусь річ. Судячи з брязкання, певно кайданки.

Обидва не спускають з ока рябого Лойзу; якоїсь миті той, здавалось, хотів заховатися, але потім, заціпенівши, з побілілим і спотвореним від жаху обличчям, стоїть мов укопаний.

Одна картина зринає у моїй пам’яті і миттю згасає, картина, яку я бачив годину тому: Прокоп нахиляється, прислухаючись, над решіткою стічної канави, а звідти долинає пронизливий передсмертний крик.

Я хочу крикнути й не можу. Холодні пальці вдираються мені до рота, пригинають донизу язика, притискають його до передніх зубів, немов кляпом затикають мені горлянку, і я не можу здобутися на слово.

Я не бачу пальців, знаю, що вони невидимі, та все ж відчуваю їх фізично.

У своїй свідомості я добре знаю: пальці належать примарній руці, яка в моїй комірчині на Півнячій вулиці передала мені книжку Іббур.

– Води! Води! – гукає біля мене Цвак.

Друзі підтримують мою голову й освітлюють свічкою зіниці.

– Віднести його додому, викликати лікаря… архіваріус Гіллель знається на таких речах… до нього… – радяться вони стиха.

Потім я непорушно, мов труп, лежу на ношах, а Прокоп з Фрізландером виносять мене.