Читать книгу Проклятий рейс - В. Волмир - Страница 2

Цього разу все почалося без звичайних неприємностей які супроводжують відправку моряка в рейс – ходити багато разів у крюїнгові компанії, принизливо просити молодих дівчаток взяти на облік бо я ого – го який фахівець, давати гроші.

– Ало? Мені потрібен Володимир Васильович.

– Так, це я. Слухаю вас.

– Це крюїнгова компанія «Глобал». Терміново потрібен електромеханік на судно. Ви згодні?

– Що за судно?

– Балкер на сімдесят одну тисячу тон.

– Скільки йому років?

– Чотирнадцять.

– Голопалубний, чи з кранами?

– Без кранів. Панамакс.

– Яка зарплата?

– Вісімнадцять сотень.

– На скільки контракт?

– Дев’ять плюс – мінус один.

– Що за екіпаж?

– Механік та штурмани наші, інші філіппінці. Капітан грек.

– Я всього три тижні як дома. Хочеться побути ще.

– Нам потрібно терміново повідомити компанію про вашу згоду. На роздуми вам дві години.

– Гаразд, через дві години я дам відповідь.

Я поклав слухавку. Позаду мене стояла дружина.

– Що, знову кличуть?

– Так.

– Ти ж ще не відчапав від попереднього рейсу. Скажи їм що ти не готовий. Що захворів. Нехай відчепляться.

– Вони відчепляться, але потім мені потрібно буде плазувати перед ними щоб знайшли місце. Можуть тримати пів року на березі.

– І нехай. Хоч дома побудеш.

– Так, але ж потрібно оплачувати навчання наших хлопців, та і на майбутнє їм щось треба заробити. На ту ж квартиру наприклад. Адже старший вже має дівку, сама казала.

– Так, має. Але ще невідомо чим все закінчиться.

– Відомо чим. І нам потрібно бути готовими до цього. Я не хочу щоб мій син чекав на квартиру стільки, скільки чекав я. Тим більше що зараз квартири вже не дають.

– А може він знайде таку роботу де і квартиру дадуть.

– Дають лише міліціонерам. Всі інші мають заробити кошти на квартиру самі. Собі і міліціонерам.

– Як це? Яке відношення до цього мають міліціонери?

– Пряме. Нічого ні з чого не береться, все здобувається лише працею. Якщо комусь дали квартиру безкоштовно, то це означає лише, що хтось заплатив вдвічі більше за свою. А хто зараз може купити квартиру? Або моряк, або бандит.

– Ти вже надто далеко заїхав. В кінці кінців є і влада.

– Влада – це можливість безкарно розпоряджатись життям і майном інших людей. Запам’ятай це і розповідай це дітям на уроках. Хай йдуть у владу, а не в моряки. Тоді вони будуть мати і гроші і квартири. Віднімати і ділити набагато легше ніж додавати і множити.

– Виростуть – самі зрозуміють якщо Бог дав їм розум. Але ми не про те. Ти маєш намір прийняти пропозицію?

– Я маю вибір лише теоретично. Практично – ні.

– Ти втратиш здоров’я і ті гроші не будуть потрібні нікому. Все занесеш лікарям.

– Так, дуже можливо. Але може і повезе. І не забувай про те, що з кожним роком мені все важче буде ходити в море. Адже мені вже п’ятдесят.

– Я пам’ятаю, тому і хвилююсь. Але роби як знаєш. Гроші нам дійсно дуже потрібні. А старший одружиться як тільки ти поїдеш. Він тільки боїться сказати тобі. Я це відчуваю.

– Тоді все сходиться і ця пропозиція дуже вчасна. Я приймаю її. Все вирішилось. Все складається так, що діватись мені нікуди. І що з того що я просиджу дома ще місяць? Все одно потрібно буде йти ще не раз.

Через півтори години знову дзвінок.

– Ало…

– Це крюїнгова компанія «Глобал». Мені потрібен Володимир Васильович.

– Так, це я.

– Ви приймаєте пропозицію?

– Так, приймаю.

– Ваші документи в порядку?

– Так.

– Тоді завтра о десятій будьте з документами в нас.

– В мене до вас є прохання. Приготуйте будь ласка ксерокс контракту, щоб я міг його почитати його до того як підпишу.

– Гаразд, це можна.

– До побачення.

– До побачення.

Ось і все. Потрібно потихенько збирати речі. Я повільно витягнув з – під дивана свою вірну валізу з написом «МАРЛЬБОРО» на боках. Чудова річ для подорожей. У складеному вигляді вона нічим не відрізняється від інших, але якщо розпустити бокові «блискавки», то вона виростає у висоту майже на метр. Крім того, вона оснащена коліщатками.

Наступного дня я з’явився опів на одинадцяту в крюїнг. Перевірка документів не виявила нічого, що не дозволяє мені іти в рейс. Проект контракту мені також сподобався. В ньому було прописано про кількість робочих годин і годин відпочинку, про компенсації при причинені шкоди здоров’ю і особистим речам і навіть про те, що я мав право на вихідний день. Пізніше я ніколи не зустрічав цього пункту в інших контрактах.

Директор крюїнгу запросив до себе в кабінет.

– Здрастуйте. Прошу сідати. – Я сів.

– Я переглянув теку з вашими даними. Ви добре зарекомендували себе в попередніх рейсах. Цього разу Грецька компанія просить прислати досвідченого фахівця. Це трохи насторожує. Попередній електромеханік через два місяці був відправлений додому як недосвідчений, хоч він вже двічі ходив в рейс і має добрі відгуки. Там щось не так. Греки мені багато не кажуть, але я не перший день замужем, і розумію більше, ніж вони мені кажуть. Я в вас як в фахівцеві не сумніваюсь, але прошу поводити себе обережно, тому що скоріш за все капітан судна різка людина. З вами поїде також начальник рації. Радіоофіцер. Він з Дніпропетровська і прибуде завтра. Завтра ви з ним зустрінетесь і завтра ж о дванадцятій годині відбудеться підписання контракту і ви отримаєте проїзні документи. Заодно і ближче познайомитесь з своїм товаришем по рейсу. Ви все зрозуміли? Запитання є?

– Запитань немає, все більш ніж зрозуміло. Ви могли би це сказати мені раніше.

– Тоді ви не погодились би піти на це судно.

– Так, це правда.

– До завтра.

– До завтра.

Так ось воно що! Капітан на цьому судні самодур. Унтер Пришибєєв. Я здорово влип. Це означає що прийдеться потратити залишки нервів які ще в мене є. А це вірна дорога на лікарняне ліжко. Потрібно добре продумати можливі варіанти виникнення непорозумінь у відносинах з капітаном. А що реально я можу зробити? Згідно до умов контракту я повинен мовчки виконувати все що накажуть. В будь-якому разі я в програші. Крюїнг просто прикрив моєю персоною свою задницю. Я повинен відвести тінь з репутації крюїнгу. «Вам оказана вісокая честь…» як говорили при Союзі. Залишається сподіватись на підтримку «білих» членів команди судна. А які вони? Що ж… все в руках Божих. Відмовитись? Можна. Але це непередбачувані проблеми на майбутнє, а я вже зовсім не «юноша». Крім того, я дав слово і це зобов’язує дотримуватись його.

Наступного дня я познайомився з своїм товаришем по рейсу. Олег. Начальник рації. Все життя в морі. Середнього зросту брюнет, тридцять п’ять років. П’ятнадцять років різниці забагато для того щоб наші стосунки були як в однодумців. Підписали контракти. Все. Всі мости назад спалено. Всього кілька на вид звичайних папірців зовсім змінюють статус людини. Хвилину тому ти був вільною людиною і раптом стаєш чиєюсь власністю, стаєш рабом. Згідно до вчення Карла Маркса існує два типа рабства – рабство вимушене (полон, продаж і таке інше) і вища його ступінь – рабство добровільне.

Ти відмовляєшся від того, того і того, а натомість зобов’язуєшся виконувати все, що накаже твій хазяїн. Якщо захворів – додому. Компанія оплачує лише якщо необхідно вирвати зуб. Не лікувати, а тільки вирвати. І лише якщо дуже «повезе» – втратиш руку чи ногу, або загинеш, то тоді компанія розкошелиться і зробить деякі виплати, але лише після того, якщо ти зможеш в суді доказати що ти це зробив не по своїй власній провині. Дивний стан після підписання контракту – розумієш все, а діватись нікуди. Таке відчуття ніби ти став ганчіркою і сам витер об себе ноги. Напевно те ж саме відчуває жаба яка йде до пащі вужа. І заради чого ти все це робиш? Заради сім’ї. Древній закон – якщо в одній кишені копійка зникла, то в іншій вона прибавилась. Нічого нікуди не зникає. Якщо я хочу щоб в моїй кишені трохи прибавилось, то я повинен віддати за це частину свого життя. Я проведу найближчі дев’ять місяців в залізній бочці посеред океану. Є в контракті і плюс. Це можливість подорожувати по планеті і тобі за це платять гроші. Ти маєш можливість порівнювати життя в своїй країні і в інших. Можеш також спілкуватись з багатьма людьми з різних культур, з різним рівнем розвитку.

Директор агентства потиснув нам руки і сказав:

– Я впевнений що ви не підведете, ви вже биті хлопці.

Старшим буде Володимир Васильович. Він працівник контори пароплавства і справу знає. Від’їжджаєте сьогодні о двадцятій годині мікроавтобусом з площі біля оперного театру на Київ. Місця вже оплачені. Ось документи на проїзд: суднова роль в чотирьох екземплярах, маршрутний лист з телефонами менеджерів в Тель-Авіві і лист-гарантія компанії. Квитки вже замовлені в Борисполі на ваші імена. Підійдете з цими документами до каси номер вісім і отримаєте квитки. Виліт до Відня о восьмій тридцять ранку. Квитки у Відні також замовлені. Отримаєте зразу ж по прибутті. Виліт з Відня об одинадцятій сорок. О третій годині будете в Тель-Авіві. Там вас зустрінуть і відвезуть в порт Хайфа де стоїть судно. Судно називається «Іannis P». Коли отримаєте квитки в Борисполі, зразу ж зателефонуйте мені щоб я знав що все добре. Запитання є?

– Немає. Все як завжди.

– Тоді не гайте часу, у вас його вже мало. Щасливої дороги.

Я забрав папери, переглянув їх і поклав до течки з іншими документами. Ми вийшли з приміщення компанії.

– Олег, ти знаєш місце звідки відходить автобус?

– Так, я вже так їздив звідси.

– Тоді до вечора.

Додому я прибув вже о третій годині пополудні.

– Ну що, Завтра їдеш?

Зустріла мене запитанням дружина.

– Ні, не завтра. Сьогодні о двадцятій.

– Так скоро?

По щоці дружини повільно поповзла додолу сльоза.

– Знову одна на цілий рік. Ніби не одружена.

– Чому ж одна? Хлопці не дадуть скучати.

– Так. Молодший ще слухається, а старший вже геть до рук не йде.

– Він вже має руки до яких йому йти. Він вже мужик, не мішай йому.

– Я не мішаю, але ж він ще не має роботи і я маю його забезпечувати.

– Він вже дорослий і не буде вештатись без діла.

– Сподіваюсь на те. Так що, збирати вже на стіл?

– Не спіши, ще трохи часу є.

– Я не піду проводжати тебе. То вже пізній час.

– Добре зробиш. Мені самому не подобається коли за здоровим мужиком іде цілий караван рідні. Іноді навіть дідусі з бабусями. Хтось з хлопців допоможе донести валізу.

О дев’ятнадцятій годині я вже був на місці. Неподалік стояла купка людей з дітьми, поруч купи багажу. Через деякий час прийшов Олег і інші пасажири. Потім під’їхав автобус і ми завантажили свої валізи. Крім нас було ще чотирнадцять пасажирів. Ще хвилин через сорок ми зайняли місця в автобусі і він повільно поїхав наверх, повернув ліворуч і через пів години ми вже мчали трасою на Київ. Рейс почався.

В половині шостої ранку наступного дня автобус зупинився на площі ліворуч від споруди аеропорту в Борисполі. Ми напівсонні розібрали свої валізи і пішли в зал для очікування. Трохи понервували, тому що каса відчинялась о восьмій годині, а о восьмій тридцять вже виліт. Але все обійшлося. Квитки були готові і після перевірки документів нам видали їх на руки. Дальше митний контроль, здача багажу, прикордонний контроль і ми вже на другому поверсі в залі на виліт. З повітря дивимось на Дніпро і Київ внизу під нами і подумки прощаємось з рідною землею.

Відень аеропорт знайомий. Мені вже доводилось бувати тут і тому ніяких ускладнень не було. Дуже прискіпливий контроль служби безпеки до пасажирів які летять на Тель-Авів – Загроза теракту.

– Дайте ваші документи.

– Назвіть своє ім’я і прізвище.

– Чому ви без багажу?

– Зніміть свій годинник і виложіть все з кишень у цю ось коробку.

– Пройдіть крізь цей прохід.

– Негайно назад.

– У вас є металеві предмети в кишенях!

– Що? Бляха на ремені? Зніміть ремінь. Станьте ось сюди. Поверніться. Виверніть кишені. Так. Пройдіть крізь оцей прохід знову.

– Проходьте. І не робіть таке неприємне обличчя. Це для вашої ж безпеки. Заберіть свої речі. Щасливого польоту.

Після такої процедури потрібно трохи заспокоїтись. Дійсно це заради безпеки пасажирів, а не просто вимотування нервів. І ще потрібно бути дуже спостережливим і уважним щоб запобігти будь – якому інцидентові в повітрі. Ще трохи часу і ми в повітрі. Внизу залишились Австрія, Туреччина, Середземне море і ось наш літак приземлився в аеропорту «Бен Гуріон» в столиці землі обетованої – Тель-Авіві. Літак зупинився метрах за двісті перед будівлею аеропорту і пасажири пішли до споруди пішки. Цікавий момент. Дальше всі служби як при відльоті, тільки в зворотному порядку: прикордонний контроль, отримання багажу, митний контроль. Далі вихід до круглої зали де стоїть юрба зустрічаючих. Веселий гамір, радісні вигуки, сміх. Озираємо зустрічаючих щоб побачити табличку з назвою судна. Немає. Пасажири виходять, юрба зустрічаючих зменшується, а нашого зустрічаючого не видно. Хвилин через двадцять залишаємось ми двоє і ще декілька людей. Звертаємо увагу на чоловіка який тримає над головою шматок картону з якимись написом. Ідемо до нього. На картонці поганим фломастером латинськими літерами написані наші прізвища. Це наш водій який відвезе нас автомобілем до Хайфи. Попросили трохи показати місто. Водій неохоче погодився, але попередив що має мало часу.

Тель-Авів сучасне місто з широкими вулицями, досить зелене. Є багато будинків з цікавою архітектурою. Але нас чекала Хайфа і водій вибрався на автомагістраль і помчав у бік Хайфи. Через півтори години ми були вже в Хайфі. Порт розташований біля підніжжя пагорбів, як в Одесі… Перевірка документів озброєною охороною і ми поїхали вздовж причалів. Біля одного з суден водій зупинився і водій сказав:

– Все, приїхали. Виходьте.

Біля причалу стояло судно, але називалось воно «Анна». Пояснили це водієві, але він лише хитро посміхнувся.

– Це ваше судно. Не морочте голову.

Ми взяли валізи і піднялись по крутому трапу на борт судна. Нас зустрів помічник капітана і вахтовий матрос філіппінець. Так, водій не помилився, це наше судно і нас чекали. А назву змінили в зв’язку з тим, що коли назад нам прийдеться іти Суэцьким каналом, то в нас можуть бути проблеми, якщо араби будуть знати що судно йде з ізраїльського порту. Така собі маленька конспірація. Так «Іoannis P» став «Анна» на деякий час. Після виходу в море назву знову відновлять і в канал судно ввійде як «Ioannis P» з вантажем з Греції.

Візит до капітана. Назвались. Віддали папери.

– Гаразд. Вчасно прибули. Зараз обживайтесь в каютах, а завтра робота. Ідіть.

Дуже лаконічний прийом, дуже типовий в подібних ситуаціях. Капітан був чоловіком два метри на зріст, мав пропорційну будову тіла. Голос мав потужний. Це відчувалось навіть в звичайній розмові. Обличчя типове для острівних Греків прикрашав великий гачкуватий ніс – вірна прикмета того, що в його організмі присутня частка турецької крові.

Наступний візит до старшого механіка. Це був нижче середнього зросту чоловічок з прямим гострим поглядом. На обличчі саркастична чи зневажлива посмішка. Сісти не запропонував.

– Вам приходилось працювати на суднах?

Дуже нерозумне як на мій погляд запитання.

– Це моя професія.

– Як довго ви працювали на судні як електромеханік?

– Все моє життя.

– Мені не подобаються ваші відповіді.

– Я кажу правду.

– В нас дуже складне устаткування. Потрібно мати добру підготовку щоб обслуговувати його. Ви впевнені що готові це робити?

– До цього часу проблем не було. Час покаже.

– Що? Ах, так, час покаже.

Його усмішка стала ще більш зневажливою.

– Ідіть до другого механіка. Він також з України. Скажіть щоб дав вам робочу одежу і взуття. Ідіть.

Впало у вічі те, що цей чоловічок хоче здаватись більшим і значнішим ніж він є насправді.

Іду в каюту другого механіка. Знайомимось. Сергій Васильович з Одеси. Сорок два роки. На судні вже два місяці. Попереднього другого механіка «з’їв» нинішній старший механік. Поговорили про всяку всячину, про життя, про роботу. Особливо про обстановку в екіпажі.

– Ні в якому разі не показуйте що ви знаєте роботу краще ніж старший механік. Він вважає що на світі існують лише одні «правильні» люди – греки, а всі інші чисті ідіоти. Обов’язково складіть графік проведення робіт, як це робили при Союзі і дайте йому на підпис. Він такого ще не бачив. Він буде щасливий. Коли скаже зробити щось поза графіком, мовчки йдіть робити. Іноді запитайте як потрібно виконати яку-небудь просту роботу. Отримаєте море задоволення з його пояснень. Попередній електромеханік мав необережність зробити йому зауваження і доказував йому що він не розуміє те, про що говорить. Цього було достатньо щоб списати електромеханіка. Я попереджав його, але він прибув на судно раніше і працював з цим старшим механіком довше, тому і не зважив на мої слова. І майте на увазі ще ось що. Він приходить в машинне відділення лише два рази на день – о восьмій годині ранку і о вісімнадцятій годині ввечері. В ці часи займайтесь якоюсь роботою в майстерні, щоб він вас бачив. З ранку і до обіду він з капітаном знаходиться на ходовому містку, тому в ці часи виходити на палубу без необхідності не потрібно. Після обіду в них сієста – сплять до трьох годин. Тоді можна буде прогулятись. І будьте пильні в розмовах з нашими штурманами. Вони також всі з Одеси. Все що вони почують від вас, вони розкажуть капітанові і той буде робити висновки. Отже можливий лишній клопіт через яке-небудь недбале висловлювання. Капітан так натренував їх. Крім того, вони самі по собі надто високої думки про себе.

Крім того, в нас є ще лікар, який купив документи матроса і працює як матрос. Він також вважає себе великим і більше тягнеться до штурманів. З філіпінцями проблем немає.

Вони мовчки роблять свою справу. Живуть своєю общиною. За старшого вони мають повара, тому завтра обов’язково познайомтеся з ним. Цей контакт потрібен вам ще й тому, що всі прилади контролю за роботою холодильних машин провізії знаходяться в камері сухої провізії і вам потрібно буде весь час брати в нього ключі щоб слідкувати за роботою холодильних машин. Ну а все інше як у всіх. При роботі на головній машині ваше місце на крані, при готовності – в центральному посту. Розклад по тривогах прочитаєте в каюті. Гайда вибирати робочу одежу.

Ми спустились в машинне відділення, де на одній з платформ була кладовка другого механіка. Я вибрав по зросту штани та куртку чорного кольору, а також «шузи» – робочі черевики. З цим майном я прийшов в свою каюту. Каюта знаходилась на другому (зверху) ярусі жилої настройки судна. Палуба машинної команди. Праворуч каюта четвертого механіка (філіпінець), ліворуч каюта третього механіка, також філіпінця. Каюта була розміром три на три метри плюс санітарні приміщення. За мірками Союзу це кімната в гуртожитку де мешкала сім’я. В каюті звичайний набір нерухомо встановлених меблів: велике ліжко з бортами, щоб не випав під час хитавиці; одно дверна шафа; письмовий стіл. Рухома мебель – два металеві стільці з спинкою які можуть кріпитись до палуби спеціальними гачками на канатику.

В окремій кімнаті раковина умивальника з дзеркалом а за занавіскою приміщення для лазні та унітаз. Не шикарно, але для однієї особи пристойна каюта. На ліжку пачка білизни – два комплекти. Це явний натяк на те, що прати білизну потрібно самому. Потрібно обживати цей простір. Спускаюсь в кают-компанію. Там знаходжу старшого штурмана який пояснює мені все відносно харчування. На щастя в цьому екіпажі греки тримають марку: в холодильнику на ніч кожного дня закладають твердий сир, сосиски, рибні консерви або бекон. Тут же вечеряю. Чай завжди можна приготувати тому що кип’яток є завжди – електроплитка тримає температуру води в чайнику 95 градусів постійно.

Наступного дня знайомство з судном та екіпажем. Ніхто спеціально не збирає екіпаж, тому ходжу сам, оглядаю приміщення, встановлене устаткування і представляюсь персоналу який є в приміщенні.

Судно призначене для перевозки насипних вантажів (руди, вугілля, зерна) класу «Панамакс» збудоване чотирнадцять років тому в Японії. Клас автоматики А1. Фірма-замовник трохи зекономила, тому що головна машина з Європи, фірми «Зульцер» потужністю десять тисяч кіловат при ста шістнадцяти обертах на хвилину. Система аварійно-попереджувальної сигналізації шведська – «Аутроніка». Все інше – Японія. Схема роботи в ходу: всі працюють з восьмої години до дев’ятнадцятої. Перерва на обід одна година і на вечерю одна година. Дві перерви по тридцять хвилин – о десятій і о п’ятнадцятій. В машині загальне керівництво роботами виконує другий механік Сергій Васильович, тому з ним мені необхідно узгоджувати всі свої дії. Початок як завжди: в якому приміщенні що знаходиться, де вмикається, які сигнали, хто відповідальний. Окремо день на вивчення Головного розподільчого щита, тому що все починається звідси.

Зранку піднявся на ходовий місток і в рульовій рубці застав другого штурмана, який займався навігаційними мапами. Сьогодні виходимо з Хайфи на порт Каламата, Греція. З висоти містка оглядаю порт. На рейді милях в двадцяти видніється американська ескадра – авіаносець і кораблі супроводу. Далі оглянув навігаційні прилади і освітлення ходового містка та рульової рубки. Другого штурмана також звати Володимир, має двадцять п’ять років і вже чотири роки ходить на суднах цієї компанії. Родом з Одеси. Старший штурман на ім’я Ян також з Одеси. Володимир розповів що капітан дуже суворий і не терпить розхлябаності. А який капітан це терпить? Спускаюсь в машину, в центральний пост. Там вже знаходяться старший та другий механіки, які обговорюють питання підготовки головної машини до виходу в море. Час виходу – шістнадцята година. В метушні швидко минає час і ось вже оголошена готовність одна година. Обходжу дизель-генератори, котел, насоси і іду на своє місце в центральний пост. З цього часу і до виходу у відкрите море старший механік, другий механік і я будемо знаходитись в цьому приміщенні. Звідси керують всіма механізмами і головною машиною.

Робимо пробний запуск головної машини – добре. Робимо реверс – добре.

Рапортуємо на місток про готовність головної машини. Ввімкнений голосний зв’язок з рульовою рубкою, тому чуємо всі розмови.

– Лоцман на борту.

– Буксири готові.

– Запит «добро» на вихід в море.

– Віддати швартовні канати!

Ожив машинний телеграф, запрацювала головна машина перемінними ходами. Робимо реверси, я записую все в журнал готовності і слідкую по приладах за роботою електрогенераторів.

– Буксири вільні, дякую за роботу – лоцман.

– Лоцманський катер до борту! – капітан.

Все. Це означає що лоцман покидає борт судна. Дальше хід збільшуємо з «малого» на «середній» і чекаємо на відміну готовності. Хід збільшується до «повний», але готовність продовжується. Хвилин через сорок чуємо запит капітана в командування авіаносця на прохід таким-то курсом. Добро отримано і ще хвилин через двадцять оголошена відміна готовності. Потім мені пояснили, що наближатись до військового судна США ближче ніж на чотири милі заборонено – вони можуть стріляти. Виходжу на палубу подивитись на ескадру. Враження сильне. Мені до цього часу бачити американські авіаносці не доводилось.

Дальше вечеря, знову обхід механізмів і зустріч в центральному посту з другим механіком. Розмовляємо про плани на найближчий тиждень по роботах. Так закінчився мій перший день на борту цього судна. Ми у відкритому морі. Курс на грецький порт Каламата.

Порт Каламата розташований на одному з великих південних островів Греції в дуже затишній бухті, майже ідеально круглої форми. Глибини в бухті сягають більше ста метрів і тому судно не кидає якір, а завмирає у дрейфі. В порт Каламата заходять всі судна грецьких судновласників які є в Середземному морі щоб отримати провізію і запасні частини. Для заохочення судновласників уряд Греції ввів податкові пільги для тих, хто використовує товари вироблені в Греції. Ми також маємо отримати провізію та запасні частини. В дрейф лягли десь о четвертій ранку. Поступила команда готувати кран на кормі для прийомки вантажів. Іду на палубу і між іншим звертаю увагу на те, що горять не всі прожектори. Потрібно зайнятись цим терміново. В Каламата простояли дванадцять годин. Поки приймали вантаж, до капітана на приватному катері приїхала його дружина – середнього зросту вже з сивиною жіночка – і привезла з собою два барильця вина. Пізніше я дізнався що капітан родом з цього острова і має тут чималий шмат землі на якій вирощує виноград та оливи. На судні звичайна метушня – прийомка вантажу, звірка з фактурами, кількість, підписання фактур і повернення їх з допомогою тонкого канатика вниз на катер. Помітив дуже неприємну картину: внизу на катері один з двох людей які привезли провізію, нахилився над стосом ящиків і жадібно запихав в рот персики. Поруч в порожній картонці лежали кілька десятків яблук.

Дальше курс на Гібралтар. Там бункеровка і дальше на Штати. Наступного дня погоджую план своїх робіт з Сергійком Васильовичем і отримую «добро» на всі чотири дні, які залишились до Гібралтара, зайнятись освітленням на палубі. Вирішив починати з самого верху – з ходового містка. Зробив собі ослінчик щоб можна було вільно дістати до світильника, зібрав інструмент в сумку і почав працювати. Як це робиться на всіх суднах світу, позаду рульової рубки знаходилась радіорубка до якої примикала каюта начальника рації. Оскільки зовні світильники обслуговувались давно, то мені приходилось виймати всю середину з кожного, приводити все до ладу і монтувати все на штатне місце знову.

Після обіду, коли я почав демонтаж світильника що знаходився прямо над ілюмінатором каюти Олега, я став на ослінчик і мимоволі зазирнув поверх шторки ілюмінатора в каюту. За столом сиділи крім хазяїна старший та третій штурмани і лікар-матрос. На столі стояла літрова пляшка горілки і деяка закуска. Вони пили. Лише потім я зрозумів що після обіду до третьої години у греків сієста – вони сплять – і в цей час можна тихенько поквасити. Поява мого обличчя поверх занавіски в ілюмінаторі шокувала їх. Спочатку хтось схопив пляшку зі столу, а потім шок пройшов і вони продовжили. Я також продовжував свою роботу. Якби я тільки знав до чого це приведе! Але я не придав цьому значення. Це я вже зустрічав багато разів.

Вночі дзвінок: терміново на ходовий місток, не працює електрообладнання. Швидко одягаюсь і спішу на місток. На вахті третій штурман.

– Що трапилось?

– Где?

– Ти для чого мене викликав?

– Нет питания на штурманском столе.

Пробую вимикач – світла немає. Гарячково перевіряю щитки на містку – все ввімкнуто. Викручую лампочку з світильника над штурманським столом – перегоріла. Беру тут же з полички лампочку і закручую її в світильник.

– Важко було зробити це самому?

– Єто твоя работа. Много болтаеш. Уходи.

Відповідь двадцятидворічного юнака п’ятдесятирічному чоловікові. Дуже неприємний осадок в душі. Наступної ночі такий самий виклик. Цього разу на вахті старший штурман Ян. Знову міняю лампочку.

– Вирішили вчити як любити Батьківщину?

– Следі за оборудованием. Єто твоя работа. Здесь тебе не в конторе сидеть.

Так ось воно що! Тепер я зрозумів про що йдеться. Олег. Цей виродок розповів їм про те, що почув від директора крюїнга перед відправкою, що я працював в апараті управління. Але це були ще квіточки. Погано було те, що на вахті в рубці знаходяться двоє людей: штурман і матрос – філіпінець і в обох випадках філіпінці були свідками моїх нічних візитів на місток. Це негайно стає відомо всім. Тут виключень не буває. До кінця ночі не сплю, обдумую ситуацію яка склалась.

До Гібралтара підійшли о четвертій ранку. Згідно до правил мореплавства за годину до підходу судна до порту, оголошується стан готовності і екіпаж займає місця згідно до розкладу. В Гібралтарі маємо отримати бункер – тисячу п’ятсот тон флотського мазуту. Я в центральному посту. Раптом команда по голосному зв’язку: електромеханіку терміново на місток. Беру сумку з інструментом та йду на місток. Там знаходяться капітан, старший та другий штурмани, Олег і матрос-філіпінець. Капітан зразу ж заявляє:

– Ти не справляєшся зі своїми обов’язками. Зараз немає освітлення біля брашпиля, матроси можуть отримати травми. Негайно відремонтувати! З твоїм приходом на борт з’явилось багато проблем. Я попереджаю тебе що якщо ти не виправишся, я відправлю тебе додому!

Перевів погляд на своїх «землячків» – на їхніх обличчях був вираз тихої радості. Я мовчки пішов на бак, заліз на щоглу на площадку прожекторів. З п’яти прожекторів не горів середній – той що освітлював брашпиль. Послабив кріплення прожектора, розвернув його і зазирнув всередину. В нижній частині прожектора лежала викручена лампа ДРЛ. Вкрутив її на місце – вона зразу ж загорілась. Гайки кріплення скла «батерфляй» розкручені – явний признак рук людини. Поставив все на місце. Внизу весело гелготіли філіпінці і глузували типу «молодець», «гарно працюєш», «спеціаліст вищого класу».