Читать книгу Полярна ніч - Вагіф Султанли - Страница 2

Ночами, стоячи на веранді, він дивився на біліючу в молочному місячному світлі дорогу. Починаючись з околиці села, ця біла дорога тяглася в саму глиб полинових рівнин. Лягаючи ж в ліжко, закриваючи очі, він бачив уві сні білого коня, що скаче по білій дорозі. Щоночі білий кінь, їдучи в молочному світлі місяця, віддалявся все далі й далі. Куди скакав цей білий кінь по білій-білій дорозі в таку світлу ніч? І чому ночами не видно було кінця цієї білої дороги і неясним був її напрямок…

Ночами, уві сні, він боявся, що біла дорога закінчиться. Страх цей вселився в нього з того самого дня, коли торік голова Гачай відправив всіх колгоспних коней на м’ясо.

… У селі залишилося всього-навсього три коня. Один – Лятіфа. Його коня не чіпали, тому як Лятіф був єдиним пастухом на колгоспній фермі, до того ж постарів він зовсім і без коня йому було не обійтися. Інший – охоронця Закіра. Він сторожив конюшину близько виноградників, і йому теж необхідний бул кінь, щоб долати таку відстань. Третій був конем самого Назіра-кіши. Тільки Назір-кіши ані колгоспного стада не пас, ані конюшини не охороняв далеко за селом; ані батьківської потреби не знав.

Причина була в тому, що був він колгоспним ковалем і за все своє довге життя жодного дня не провів без коня. У селі всі, від малого до старого, знали, що Назір-кіши проживе без їжі, без води, але без коня і години не протягне.

Назір-кіши на селі був не тільки ковалем, з чиїм би конем чого б не сталося, вели до нього: «Прошу тебе, подивися, що з нею». Назір-кіши, відкривши коневі рота, спочатку оглядав його зуби, потім, розсунувши вії, оглядав кромку ока, потім нахилявся, заглядав під живіт, і тільки після цього визначав, що з ним.

З того дня, як коней зібрали і відправили на забій, старий відчував, що голова Гачай не проти знести його «ковальську лавку», але поки не береться за це, чи то через те, що високо цінує коваля, чи то просто засмучувати його не хоче. Чекає, може, сам він усе зрозуміє. Однак, все розуміючи, Назір-кіши, тим не менш, знав і те, що, незважаючи на вік, йому важко буде залишитися без роботи, без справи своєї, от і все.

Вечоріло. Холодний осінній вітер, безжально обриваючи жовте листя з дерев, розкидав їх по вулицях. У блакитній небесній порожнечі, як сон, як видіння, погойдувалась біла хмара. Назір-кіши сидів у своїй «ковальській лавці». Погляд його був прикутий до неба, немов він боявся, що біла хмара зникне. Тупіт, що долинав зовні, вивів його із задуми. Піднявши голову, він глянув у відкрите вікно, на темніючий горизонт і на втомлену худобу, яка поверталася з випасу. Потім, пошукавши поглядом, знову знайшов шматочок хмари, на який дивився.

Він напружив легені. Так затягнувся цигаркою, ніби назавжди позбавлявся її. Димлячи цигаркою, він знову замислився, і, думки його йшли все глибше і в тих глибинах розмотувались, немов клубок, і він не міг знайти вже ані початку їх, ані кінця.

Нарешті, він важко підвівся з місця. Знявши з вішалки, надів свою стару, вицвілу куртку. Важко замкнувши двері, попрямував до будинку.

Назір-кіши постарів. Але сьогодні не старість турбувала його. Ця біда вже постаріла разом з ним за довгі роки. Не думав він сьогодні і про бездітність свою, бо і це горе він давно поховав у серці своєму, дуже давно. Навіть рана того болю вже заросла і забулася.

Цілий тиждень він нічого не робить. Був час, дотемна не згинав він колін, в день по тридцять-сорок коней підковував. А тепер? Хіба що проїджаючий вершник іноді загляне до майстра за чим-небудь, та зрідка з сусіднього села хтось навідається.

… Ось ця-то печаль і з'їдала заживо старого.

В ту ніч до ранку він не зміг заснути, ніби на голках спав, що впивалися в його тіло. Лише під ранок злегка задрімав.

І знову в молочному світлі ночі мчав білий кінь по білій дорозі. А хто той хлопець на білому коні у білій чусі?[1] Як же обіймає він кінську гриву.

… Раптом і білий кінь, і хлопець у білій чусі розтанули в молочному місячному світлі. Що потім йому привиділося, що схопився він з ліжка і квапливо покликав дружину Зяріш:

– Стара, стара, подай мені штани, гнідого повели.

Зяріш безмовно спала, і на мить старому здалося, що вона – дитина, нетяма, в душі її не знайшли собі місця поки ні горе, ні печаль, тому що тільки такий нетяма може спати так тихо і спокійно.

Але Зяріш прокинулася. Прокинулася і нічого не зрозуміла. Вона вирішила, що його мучить кошмар або ж з глузду з’їхав.

І Зяріш злякалася. Злякалася сидячого в білій білизні в кутку на ліжку чоловіка, з яким стільки років лягала в одне ліжко. Ніби окріп їй на голову вилили. В одну мить перед очима в неї пронеслося стільки химерно-дивних картин. В одній з них Зяріш побачила, як дружина Гара Саміда Ерга-Сона, підхопивши поділ, вийшла на село, і, бігаючи туди-сюди по вулиці, кричить:

«Гей, люди, Назір-кіши з глузду з'їхав, Назір-кіши став божевільним, божевільним, божевільним…»

– Стара, стара, чому ти дала відвести гнідого, дозволила дім мій зруйнувати?

Зяріш знову промовчала, втупившись на рот чоловіка. Вона поки нічого не розуміла, і у вухах її стояв крик дружини Гара Саміда Сона-Іноходка. Цей крик, ударившись об скелю, об камінь або об гору, розсипався відлунням:

«Гей, люди, Назір- кіши збожеволів, збожеволів, збожеволів…»

– Стара, стара, чого мовчиш, не з тобою я? Навіщо віддала гнідого, навіщо дім мій зруйнувала, стара?

Зяріш раптом прийшла в себе:

– Та що за гнідий, хто повів, коли, що ти говориш, кінь тебе брикнув або що…

– Стара, стара…

Назір-кіши, відштовхнувши стару в сторону, в білому спідньому одязі вийшов у двір.

Ніч була місячною. Біліли в молочному місячному світлі дороги, що йдуть від околиці села в саму глиб полинових рівнин. Але тепер старий навіть не глянув на біліючі дороги.

Очі його, квапливо пошукавши в молочному місячному світлі гнідого, знайшли його. Гнідий спокійно щипав траву. Серце його забилося, він зрадів, як дитина. Радів, що не відвели гнідого, що він у дворі.

Роздягнений пішов він до ясел. Обійнявши теплу шию гнідого, заплакав, як дитина, потім поцілував коня в морду, в очі, погладив спину, гриву.

Старий подумав, що гнідий щасливий і безтурботний, не втручається у справи мирські, опустивши голову, живе собі бездумно. Світ перевернеться, а йому все дарма. І, гладячи кінську гриву, подивився він на біліючу в місячну ніч дорогу. Ніби боявся, що вона закінчиться. Він і сам не розумів, як раптом з'явився цей страх, увійшов в кров і мозок його. Дороги тяглися, тяглися і танули в темряві. Всякий раз, дивлячись на ці дороги, старий згадував свої дитинство і юність. Йому здавалося, що дорога нагадує життя людське. У світі є багато речей, яким немає кінця. Є й дороги нескінченні. Нехай і не зустрічав старий такої дороги, але уявити собі не міг. А доріг, що мають кінець, знав він безліч. Ось і кінець біліючої зараз в темряві дороги добре був йому відомий. Він знав, що дорога ця закінчується біля кладовища за селом. І ночами уві сні він побоювався такого закінчення білої дороги.

На ранок Назір-кіши не зміг піднятися з ліжка і три дні після цього пролежав на одному боці. Рівно три дні старий горів у лихоманці. Ніби багаття розпалили у нього всередині. Його мучили плутані сни. Прокидаючись, бачив він Зяріш біля ліжка. І кожен раз погляд його ковзав по обличчю її, волоссю і зупинявся на очах. Очі Зяріш були сумні, звузились від горя, втомились від очікування. Дивлячись в очі Зяріш, зустрічаючись з її сумним поглядом, він чомусь почувався винним.