Оглавление
Валентин Чемерис. Ярославна
Перед мовою – передмова. Двадцять рядків, що принесли безсмертя
Частина перша «Медовий» поїзд Галич – Новгород-Сіверський
І. Чи я в батька не кохана була? Єфросинія, галицька князівна, дочка Ярослава
II …І збирався він стати змієборцем на Русі – як Кирило Кожум'яка
III. Ладо, ладо, ді-ді-ладо! Княже весілля в Новгород-Сіверську
Частина друга. На річці, на Каялі, званій у половців Сюурлій…[26]
І. Ой кому, єси, дістанусь, кому ж тепер я дорога?
II. І всі молилися і прохали прощення гріхів. І Руська земля залишилася за Шелом'янем…
III. «Бачились ми з ворогом. Вороги наші оружно їздять…»
ІV. Умикали русичі красних дівиць половецьких і добра багато взяли. І пастка захлопнулась
V. А на третій день впали стяги Ігореві. І полонив його «муж на ймення Чилбук»
Частина третя. За водою горе не пливе, горе з нами живе…
І. Путивль – місто на путі. І лунає голос Ярославни у Путивлі на валу…
II. А раптом це – поетичний образ, а справжня назва річки Сюурлій?
Частина четверта. І тому в них щастя і нещастя в житті вважається справою спільною
І. «І зібрали половці увесь свій народ на руську землю»
II. Путивль!.. Подивіться, це ж… це ж Путивль!
III. Ігор вирішує тікати на Русь, де його чекає праця над «словом»
ІV. «Розлились в землі Руській, розлились жалі…»
V. «…І йшов він пішки одинадцять днів до города Дінця»
VІ. Того ж року було знамення… Тьма настала по всій землі…
VII. Ось тільки жити йому залишалося всього нічого…
Частина п’ята. І Ярославна збагнула: скільки б вона віднині не тужила на валах Путивля, ладо її вже ніколи не повернеться до неї з полону смерті
І. А почав він свою пісню з плачу жони своєї, княгині Ярославни
II. Йдучи на той світ, Кончак забрав з собою і весь свій народ
III. «Свиснув Овлур за рікою…»
IV. Скільки вона віднині не тужитиме на валах Путивля, він вже ніколи не повернеться до неї з полону смерті…
V. І полетіла вона зигзицею над віками…
По мові – післямова
Епілог-1. Кінець князівства Ігоря Святославича
Епілог-2. Половецька ніч біля Каяли-Сюурлію
Епілог-3. Спасибі тобі, Ярославно, за плач, що серця окриля
Отрывок из книги
…Ще в Галичі (як тепер уточнюють: давньоруському), стольному граді однойменного князівства, що біля далеких од Києва Карпат, не збиралися й готувати весільний поїзд, що його буде названо «медовим» і якому випаде подолати чи не пів Русі – від гір Карпатських до дрімучих Сіверських лісів на берегах Сейму (а це вже близько до неспокійного порубіжжя з немирними степами Половеччини); ще, власне, й самих медів, запахущих і хмільних, не розливали у великі глиняні глечики, звані дзбанами, щоби потім вивершити ними хуру для весільного поїзду… (А ще ж треба було виготовити медову ситу, заправити запареними шишками хмелю та дати їй постояти в теплі кілька днів чи й тижнів, потім перецідити, охолодити і тільки тоді можна розливати по дзбанах і споживати. У ті часи жодна учта, жодне свято чи обряд не обходився без меду-медухи – тільки у піст церква трохи обмежувала споживання цього напою, але повністю заборонити його бодай і на кілька днів не могла).
Отож ще навіть про саме весілля галицької княгині, яку ласкаво звали княгинькою, з молодим новгород-сіверським князем і мови не йшло, ще карпатські бджоли тільки збирали на полонинах меди, ще з далекої Сіверщини, про яку в Карпатах теж ніхто не чув, ще й не лаштувалися в дорогу свати – під виглядом, звичайно, ловців-полювальників за куницею, а насправді за красною дівицею…
.....
Були авари, слов’яни-анти, болгари з ханом Кубратом, хозари, араби, мадяри, печеніги, торки, а вже тоді половці… (Після них у Дикому Полі будуть монголо-татари, ногайці, а вже тоді край цей почнуть обживати – надійно, на віки, – наші далекі предки-слов’яни). Край той був вартий того. Перський історик ал-Джузджані писав: «У всьому світі не може бути землі приємнішої за цю, води солодшої за цю, повітря кращого за це, луків і пастівників більше за ці…»
А потім з’явилися печеніги.
.....
