Читать книгу Амазонка. Київ–Соловки (збірник) - Валентин Чемерис - Страница 8

Цей вірш, знаменитий своїм передбаченням, називається «Поворот». Олена Теліга написала його у 1932 році. В одному з листів (від 4 червня 1932 року) поетеса стисло пояснює його суть: «Я маю ще один вірш – поворот на Україну». Він уперше з’явиться друком у 1932 році в «Літературно-науковому віснику» Дмитра Донцова.

«Що ж послужило приводом до написання цієї поезії? – запитує Надія Миронець і сама ж відповідає: Олена підкреслювала не раз, що ніколи не писала віршів „на замовлення“, що їй потрібен особливий настрій, натхнення.

„…Не можу писати без цього „старомодного“ Натхнення“.

Настрій, що надихнув її на створення „Повороту“, з’явився від загостреного відчуття бездомності і бажання повернутися на рідну землю, яке завжди жило в душах емігрантів…»

Відчуття бездомності… Бажання повернутися на рідну землю…

Воно було притаманне не лише Олені Телізі. Леонід Мосендз теж написав вірш «Поворот», тоді ж написав свій «Поворот» і Олег Ольжич.

«Я така щаслива, що мій „Поворот“ дійшов до твого серця, – писала Теліга подрузі. – Цей вірш я дійсно писала „нервами“, і мені боляче було б, якби й цей мій настрій ти не зрозуміла. Тому я аж ахнула, коли ти в одному із своїх листів поділилася зі мною своїм бездомним настроєм, таким подібним на той, про який я пишу».

В іншому листі поетеса підкреслює, що «поворот на Україну є для мене найбільшою мрією, майже метою життя…»

Всі українці в еміграції – як вона, ота еміграція, вже набридла, в печінки в’їлася! – тільки й мріяли про повернення на Батьківщину.

Та Батьківщина була зайнята більшовиками, там душили українську культуру, та й саме українське життя. Не витримавши безпросвітності, покінчив самогубством Микола Хвильовий – то про яке повернення в Україну могла йти мова? Правда, Гітлер в Німеччині збирав сили для боротьби проти комунізму – принаймні так він заявляв. Відчувалося: рано чи пізно Гітлер зчепиться зі Сталіним, Німеччина нападе на СРСР. Дехто сподівався: якщо переможе Німеччина, може, з’явиться шанс для створення вільної від більшовицького іга Української держави? Можливо, два хижаки у взаємній війні знекровлять один одного, і тоді послабиться тиск на Україну, і вона нарешті зможе постати як незалежна держава?.. Правда, в те не дуже вірилось, але якась надія таки була. І всі на еміграції тільки й чекали вимріяної нагоди, коли можна буде, не остерігаючись більшовицького свавілля, повернутися в рідний край.

І ось лучилося. 22 червня 1941 року німецькі війська посунули на СРСР, а отже, й на Україну. Націоналісти захвилювалися: що їм робити в такій ситуації? Улас Самчук був твердо переконаний: «Нічого іншого, як іти по слідах війни на той наш зачарований схід, ту нашу безмовну батьківщину, по землі якої, як і в давні часи, гарцюють ворожі армії, не питаючи нашої згоди і не бажаючи там нас бачити взагалі. Але та земля – наша земля, там нас хочуть бачити, і ми там хочемо бути. І ми там будемо. І також нікого не питаючи. До Кракова, як на Клондайк під час золотої гарячки, потягнулися зо всіх кінців Європи втомлені чужиною люди, які хочуть повернутися туди, звідки походять їх батьки, діди і прадіди, де вони хотіли б закінчити дні свого життя. Кабінети Ольжича, Сеника і Сціборського заповнилися міністрами, генералами, інженерами, артистами… Ну, і звичайними людьми без титулів, які хотіли лише там бути і щось там потрібне робити. До цих останніх належав і я».

До них належала й Олена Теліга. У ті дні вона жила мрією, що ось-ось повернеться в Україну, до любого її серцю Києва.

Але там була прифронтова смуга, а це завжди – смертельний ризик, тож друзі відмовляли Олену від «такої затії». Вона ж відповідала:

«Коли ми, поети, пишемо про відвагу, твердість, шляхетність й цими творами запалюємо та шлемо на небезпеки інших, то як можемо ми самі цього не робити? Справжня поезія – це не видумана комбінація, це виплив душі. Як же ж чутимусь я, коли піду проти своєї поезії? Коли я загину, то знатиму й іншим покажу, що жила так, як хотіла, як повинна була жити, коли ж сидітиму в безпечнім запіллі – це вже буде зрада мене самої!»

Відраджував Олену від небезпечної затії і Євген Маланюк, але «ніякі розумні аргументи не переконували її, щоб вона цієї подорожі до Києва не робила. Зокрема – признаюсь, я мав цей гріх – я її переконував; може, тому, що я вже не був дуже зелений політично, дещо бачив і дещо думав. Я не мав особисто ані крихти, ані грама якогось оптимізму… Зокрема… це просто нераціонально. Я все переконував Лену. Але нічого не помогло. Вона кинулась туди з якоюсь несамовитою енергією, з несамовитою силою. Було, може, й бажання пригоди. Було, може, чисто жіноче – якась цікавість до тієї батьківщини. Було, може, все… І я пригадую собі, вона писала досить ентузіястичні листи з дороги. Але я пам’ятаю останній лист, який був кинутий у Житомирі – там були такі слова: „Боюсь, що ви мали рацію“. Думаю, що після Житомира вона вже, безперечно, знала, на що йде. Знала, що йде на жертву, і що в жертву буде принесено її все ж таки молоде і ще повне творчості життя».

Супутником Олени Теліги в тій небезпечній затії на першому її етапі був Улас Самчук…

Сян згадується в державному гімні України: «Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону…» (У редакції до 6 березня 2003 року).

Сян – річка в Україні (Турківський район Львівщини) та Польщі.

Найбільша карпатська (права) притока Вісли (басейн Балтійського моря). Довжина 444 км, із них 14 390 км в Польщі, 2471 км в Україні. У пониззі Сян (90 км) судноплавний. У гірській частині на Сяні збудовані водоймища Солинське і Мичковське та ГЕС.

Прикордонний знак на українсько-польському кордоні – 224.

Сян починається у Східних Бескидах на межі Бещадів і Верховинського Вододільного хребта біля Ужицького перевалу. Витоки розташовані на висоті 950 м. Тече спершу на північний захід, згодом у підгір’ї змінює напрям на північний і східний, а нижче міста Перемишля тече знов на північний захід у широкій долині по Надсянській низовині. Впадає до Вісли нижче міста Сандомора. Має кілька приток, на його берегах розташовані міста Лісько, Сяник, Перемишль, Ярослав. До 1946 року гірський Сян лежав на суто українській етнічній території, середній – на українсько-польському прикордонні – тоді він був межею на українській та польській частині Галичини, нижній – на польській етнічній території. Після встановлення нового кордону між УРСР і Польщею на території України є лише кілька витоків Сяну, далі на 55 км Сян є кордоном між Польщею та Україною. На цій ділянці річки існували українські села. У 1946 році при облаштуванні кордону мешканці сіл були переселені, а їхні будівлі спалені. А вже нижче за 390 км Сян тече у Польщі. Після виселення українського населення державний кордон став також етнічною українсько-польською межею.

Вона поверталася в Україну – в фатальний для повернення час.

Її біографи потім писатимуть: це був смертельний виклик долі. Навіть Євген Маланюк, друг-поет, колишній офіцер армії УНР, умовляв її не їхати. Переконував: Київ захопили окупаційні війська фашистів, а німці 41-го були зовсім не тими німцями, які приходили в Україну у 1918 році. Та й ситуація в Україні далека від тієї, що її в еміграції уявляли, наївно вірячи: нас там чекають. Люди, які прожили під Сталіним 20 років, це не ті люди, запевняв Маланюк, які нас там чекають…

Олена подякувала другу-поету і вчинила по-своєму: в липні 1941 разом з письменником Уласом Самчуком таємно від німців перейшла вбрід Сян – останній Рубікон у своєму житті. Як запевняла, «перейдемо убрід бурхливі води», щоб «злитись знову зі своїм народом». Бажання, як кажуть, шляхетне і благородно-патріотичне, але дійсність виявилась не такою, якою вона уявлялася в еміграції. Перейшовши Сян-Рубікон, Олена спалила позаду мости, а нових попереду не збудувала – не встигла.

Сян перейти виявилося справою непростою і від самого початку небезпечною. На тім боці вирішили спершу дістатися до Львова, а потім – до Києва. Як працівниця культурної референтури ОУН, Олена мала зв’язатися у Львові з місцевими українськими націоналістичними силами – в плані посилення боротьби за згуртованість нації, за відродження культури, за незалежність в тодішній ситуації, що склалася в Україні. Але спершу треба було перейти Сян.

14 липня 1941 року виїхали з Кракова потягом. У Ярославі, як запевняв Ольжич (і дав потрібні адреси) були люди, які й допоможуть перейти Сян – кордон між окупованими німцями Польщею та Україною. З Ярослава Олена написала Михайлові (він поки що залишався у Кракові й на Україну мав виїхати пізніше) коротенького листа:

«Дорогий Михайлику! Щасливо доїхали до Ярослава і чекаємо на обід у ресторації. Наразі почуваємо себе добре, хоч ще не застали дома, кого було треба. Їхалося добре. Надіємося, що все буде гаразд. Ти теж не турбуйся. Цілую міцно-міцно. Твоя Олена».

Улас Самчук згадуватиме. В очікуванні, коли з’явиться людина, яка мала їх таємно переправити на той, український, берег, пішли до Сяну і десь у затишному місці полягали на свіжій траві, дивилися у синє, вже українське небо і співали:

Пісню урвали – а раптом нею накличуть біду? За самовільний перехід кордону можна потрапити й до концентраційного табору… Декого, спіймавши, німці навіть на місці постріляли…

Виявилось, що переходити Сян у Ярославі небезпечно, їм порадили це зробити в селі Сосниці, дали адреси надійних людей, які допоможуть це зробити. Наступного дня потягом, а далі пішки дісталися Сосниці – там місцевий священик мав зарадити їхній справі.

Через роки Улас Самчук згадуватиме у своїх споминах:

«Сян виступив перед нами несподівано. Невелика, поетично заросла річка кроків п’ятдесят шириною. На всі боки оглянулись – і з Богом. Швидко скинули взуття, я забрав свої і Оленині речі… Вода була тепла, трохи бурхливіша і каламутніша, ніж звичайно. Ми йшли дуже швидко, я попереду, Олена, тримаючись за моє плече, за мною. На середині вода сягала сливе до пояса…»

Йшла до кордону з подвійним почуттям, різко протилежним одне одному – з радістю і сумом, що межував з тривогою. І хвилювала не небезпека шляху.

Радість, що нарешті вона повертається на Батьківщину любу свою, омріяну, повертається, щоб більше її ніколи – що би там не було! – не залишати, а сум…

Сумно було прощатися з батьком – хворим і таким самотнім, аж неприкаяним у чужому краї, немолодим, як підрубаним під корінь… Думав, що дочка люба його догляне на старості, турботою своєю ласкавою віку йому доточить… принаймні проведе його в той, в інший світ, а воно…

Не так склалося, як гадалося.

Це батько так був переконаний, а вона ж вважала, що навпаки: так склалося, як вона й гадала. Але й його можна зрозуміти. Після смерті дружини, яку він незрадливо кохав, Іван Шовгенів залишився в чужих краях сам-один. Вся надія була на доньку – догляне на старості, догодує… А вона… Кидає його самого в чужоземеллі. Кидає, щоб повернутися на Україну. Він не проти, але ж Україна під п’ятою німецьких окупантів, не вільна рідна вітчизна, і, здається, назавжди втрачена…

– Так ось і треба робити Україну вільною, – терпляче пояснювала дочка, – не коли-небудь, не завтра, а сьогодні. А тебе не беру з собою, тату, бо там, куди я йду, в Києві, небезпечно. А я не хочу тобою ризикувати. Та й зв’яжеш ти мені руки, і я буду тільки тобою зайнята… А треба вже сьогодні робити Україну вільною, бо завтра… Бог нас українцями створив, а ми мусимо створити Україну, батьківщину рідну. І не завтра це почати, не в будучині, а вже сьогодні.

– І ти кидаєш батька, щоб поїхати на… Батьківщину?

– Так. Я їду на Батьківщину, бо сьогодні це важливіше. Україна може зникнути. І тоді ми, українці, постаємо людьми без Батьківщини. Тож іду творити любу нашу Батьківщину.

– Кидаючи батька?

Оте – «кидаючи батька заради Батьківщини» її тяжко схвилювало.

Але твердо відповіла:

– Заради Батьківщини я готова і батька залишити. А як ми створимо незалежну Україну, я заберу тебе до Києва, і тоді вже ми будемо назавжди разом.

Він гірко зауважив, дивлячись кудись повз неї у простір, як у Вічність:

– Назавжди ми зустрінемось лише на тому світі. Живи, дочко моя, довго-довго, а я… Житиму сам, скільки Бог дав.

– Господь нам усім дає життя.

– Ти зробила свій вибір, вибравши замість батька Батьківщину, – іди!

У тій останній перед від’їздом прощальній, по суті, розмові не було згадано ані словом, ані натяком головного. Річ у тім, що пан професор Іван Шовгенів на той час, мовби змирившись із втратою любої дружини, одружився вдруге, сподіваючись, що й друга дружина стане йому такою ж любою, як і перша, вже покійна. Але щось у них пішло не так вже на самім початку їхнього «медового місяця»: вони то розбігалися, то через день знову збігалися. І так повторювалося неодноразово, принаймні кінця цьому ще не було видно.

Пан професор схибив при другому женінні, не ту собі жону вибрав – так шепотілися між собою його співробітники. Не ту половину собі вибрав – за національністю. (Та й за характером, додавали інші, теж.) Нова пасія батька була росіянкою, чи, як вона сама казала, руською. І була вона руською ще тією – наче щойно з Російської імперії вискочила. Заявляла на повному переконанні (при нагоді і без): «Украины не было, нет и никогда не будет! А была, есть и всегда будет провинция Малороссия, часть России».

Теліги – Олена й Михайло – вели з нею гострі політичні суперечки, що врешті-решт закінчилися повним розривом. Олена перестала відвідувати батька вдома, забігала лише до нього на роботу. І в розмові з батьком не згадувала його дружину та її імпер-шовіністичні переконання. (І де він, батечко, її таку доп’яв? Ні в Подебрадах, ні в усій тамтешній еміграції, здавалось, ще однієї такої і вдень з вогнем не знайдеш, хоча…) Тому й жаль було батька з такою «руською» залишати, але що вдієш… Батечко жив з нею, терпів, тож Олена не збиралася його переконувати в чомусь протилежному. Як кажуть, бачили очі, що купували… І попрощалась тоді з батьком – востаннє – з гнітючим серцем і з таким серцем і в дорогу вирушила… Зробивши перед цим нелегкий вибір, вибравши замість батька – Батьківщину.

Хоч і відчувала себе мовби винуватою, але… Не могла інакше. Пішла до Сяну, щоб перейти його, як переходять Рубікон… І залишиться в біографії Олени Теліги Сян, який розмежував її життя навпіл: старе лишилося позаду, нове замаячило попереду…

В липні 1941-го Олена Теліга разом з письменником Уласом Самчуком таємно від окупантів перейшла Сян…

Перейти Сян на прикордонному пункті вони не могли – не мали на те відповідних перепусток. Та й польські прикордонники схопили б їх і передали німцям. Отож щоб не ризикувати, вирішили перейти Сян в глухому місці таємно і загубитися на українській території. Серед мешканців прикордоння вивідали, де це краще всього зробити, їм підказали, і вони зважились – українська поетеса Олена Теліга (чоловік її Михайло поки що залишався в Подебрадах) та український письменник Улас Самчук, на той час вже досить відомий.

У Чехословаччині Улас мешкав з 1929-го по 1941 рік. Українська Прага 1920–1930 років жила бурхливим науковим та культурно-мистецьким життям. До безпосереднього оточення, яке творило «його Прагу», Улас Самчук залучав Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Олега Ольжича, Михайла Мухина, Миколу Бутовича, Роберта Лісовського, Степана Смаль-Стоцького, Дмитра Дорошенка, Миколу Ґалаґана, Леоніда і Надію Білецьких, Дмитра Антоновича, Сергія Шелухіна, Микиту Шаповала, Валентина і Лідію Садовських, Русових, Яковлевих, Мідних, Батинських, Слюсаренків, Щербаківських, Сімовичів, Лащенків, Горбачевського, Ольгерта Бочковського. У Празі Улас Самчук належав до Студентської академічної громади. «Нас було кілька сотень із загальної кількатисячної української колонії, ми були поколінням Крут, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу, України Мілітанс». У 1937 році з ініціативи Євгена Коновальця була створена культурна референтура Проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем. Центром культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ – секція митців, письменників і журналістів, де головував Самчук.

Був він на той час автором оповідань і знаної вже трилогії «Волинь» (книги I–III, 1932–1937), головний герой якої – молода українська людина, котра прагне знайти своє місце в житті шляхами національно-культурного й державного становлення. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику майже світову славу. Як стверджуватиме пізніше один з дослідників творчості письменника, «У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидатування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман „Волинь“ (як і Володимира Винниченка за „Сонячну машину“). Але, на жаль, їхніх імен немає серед нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились не конкурентоспроможними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами».

Ідейним продовженням «Волині» стала повість «Кулак» (1932), в романі «Марія» (1934) письменник відтворив трагедію голоду українського народу на центральних і східноукраїнських землях 1932–1933 років, у романі «Гори говорять» (1934) – показав боротьбу гуцулів з угорцями на Закарпатті.

Для Олени Теліги, яка була на той час авторкою лише низки розпорошених віршів в журналах та кількох рецензій і статей, Улас Самчук був живий класик.

Письменник на той час ще неодружений, хоч і розпочав уже четвертий десяток, вигляд мав вельми симпатичного молодика (час, здається, над ним був невладний), як сам зізнавався, «вельми прудко бігав тоді за жінками». Хоча й мав наречену, котра тоді перебувала в Києві – до неї, переходячи Сян, він і збирався податися, але коли вирушив удвох з Оленою глухими краями до Сяну, то здавалось, вмить забув про свою наречену і про те, що він до неї прямує, а почав виявляти увагу до супутниці – що вдієш, джиґун!

Сян перейшли вбрід – у тім місці, що підказали їм місцеві жителі (серед них були українці, бо поляки здали б їх прикордонній сторожі). Де брели по коліна – піщані намивні мілини, – де по груди, а де – на бистрині – довелося трохи пливти. Ще на польському березі Улас нарізав очерету та рогозу, зв’язав перевесельцями з осоки невеличкий плотик, на нього вони й склали свої речі – Олена вузлик з усім необхідним для жінки (вбрана вона була під селянку, тож вузлик для неї – звична річ), Улас – торбу, в якій, крім усього, знаходилися (як він не без гумору згадував) ще й рукописи його нових «безсмертних шедеврів». Потім вони роздяглися мало не до білизни (Улас, як чемний мужчина, делікатно відвернувся, поки Олена роздягалася, хоча те було зайвим, адже, переходячи річку, треба ж було й поперед себе дивитися), склали одяг на плотик і отак, ойкаючи (себто Олена ойкала, вранці водиця Сяну була досить свіженькою), – побрели на той берег.

Брести довелося чималенько, петляючи сюди й туди, як петляли мілини, де «переправа», як сміялась Олена, відбулася без пригод. За винятком одного випадку, коли Улас…

Скільки брели, Улас весь час намагався не дивитися на свою супутницю, відводив погляд убік, але…

Ні-ні, та й непомітно (так йому здавалося) зиркав на Олену – який чоловік не спокуситься! Бо в Олени було таке струнке і гарне тіло: мармурове, ніжно-звабливе, з округлими жіночими формами. Отож Улас ні-ні, та й зиркав на неї, й аж надто затримував на ній погляд, милуючись її…

Проте стримувався, вдаючи, що йому все байдуже, і він зайнятий лише тим, щоби намацувати хоч якусь твердь під водою.

Але… Задивившись на Олену, таки шугонув з головою у вирву, а випірнувши, замахав руками і ледве вибрався на мілке.

– І як же це я… – бурмотів. – Аж шугонув на глибоке, навіть води наковтався!

– Не треба було задивлятися, Уласе, на чужу жінку! – усміхнулась Олена. – Тим більше, у Києві на вас буцімто чекає наречена?

Улас од тих слів губився: таки правда, задивився на чужу, але ж на таку чарівну…

– Вгадала? – запитала Олена.

– Авжеж, пані Олено, – зніяковів Самчук. – Ви така, що не замилуватися вами, хто би міг…

– От і втрапили у вирву…

– Та заради вас – хоч куди завгодно!

І раптом у прибережжі, голосно закувала зозуля – як на замовлення: ку-ку, ку-ку, ку-ку…

– А давайте порахуємо, скільки вона літечок нам напророкує?

– Це польська зозуля й українцям вона не щедра на літа.

– Чому? Берег вже український, тож і зозулі тут українські. Куди тим лядським зозулям!

І доки вони зодягалися, зозуля все кувала, даруючи їм багато літ…

– Бачите? Слухаєте? Такими щедрими бувають лише українські зозулі…

Ледве помітною стежкою рушили до якогось села неподалік річки.

– Це ж наше село, українське… – наче сама до себе жваво гомоніла Олена. – Тільки б у ньому не було німців, бо відразу ж здогадаються, що ми з того, з польського берега прийшли…

Ще зі спогадів Уласа Самчука про перехід Сяну:

«…На середині вода сягала сливе до пояса, але ми швидко її перебрели. За нами з берега слідкували очі наших друзів, а коли ми вирвалися на другий берег і оглянулись назад, вони помахали нам руками, що все безпечно, і зникли в кущах. Ми також метнулись в кущі і спонтанно кинулись у гарячі, міцні обійми. Наші серця схвильовано билися, наші очі захоплено горіли. Ми ж були на українській землі! На Україні!

Знайти потрібні слова, щоб висловити урочисту схвильованість наших душ, той полум’яний салют, гостре збентеження і пекуче щастя, нема змоги. Ми так розгубилися, що за хвилину забули про небезпеку. Але довкруги було тихо і порожньо. Ми швидко привели себе до порядку і рушили вперед через луг, без стежки, навмання, густою висохлою зеленою травою.

В одному місці ми натрапили на невеликий стовпчик, що ледве визирав з високої трави, з випаленими на ньому літерами СССР і знаком серпа і молота. Тут ми вирішили зупинитися. Було дивно, чудно, незбагненно. Тож це була та, заборонена, заворожена, суворо бережена мертва смуга на планеті, яка ділила світ на дві непримиренні частини. Ми оглядали той дивовижний стовпчик, вдивлялися у безлюдний простір, на обрії якого вздовж річки лежали зруйновані і зарослі бур’янами села. Ми дивувалися, що нам судилося бачити і переживати це своїми очима і своєю душею, без ніяких чужих дозволів, ніяких прохань, ніяких віз.

О, як це точно, до подробиць, до найглибших тонів було нею наперед вичуте, і яке чудо, що все це так здійснилося! Олена слухала ці свої власні слова, які я їй декламував, і в її очах світилася екстаза».

У першому ж селі Стібному, куди вони зайшли за адресою, що її мали, повсюди виднілися занедбані господарства, де-не-де бачили людей. Ті розповіли про тяжкі недавні роки, коли їх викликали на допити. У селі майже не залишилося молоді – одних вивезли до Сибіру, інших забрали до війська, а хто й сам пішов за Сян – туди, звідки Улас Самчук та Олена Теліга оце щойно прийшли. Вцілілі селяни якось господарювали, аби не померти з голоду.

Це не так давно писала Теліга.

Теліга й Самчук поснідали в місцевого панотця, застерегли його (він бідкався) не шукати ніякої підводи, зібрали свої речі і вирушили вздовж Сяну… А потім були містечка і села – Медики, Мостиські, Щетині, Луцька Воля, Ляшки Гостинцеві, Цвіржа, Солом’янка, Судова Вишня, Довгомостиське… Зупинялися лише перепочити у місцевих священиків та вчителів, підводами, а де й пішки (лише на останньому відрізку дороги трапилася випадкова машина) дісталися до Львова, на вулицю Академічну, 8, де містилася головна квартира ОУН. Там їх зустрів Ольжич та інші знайомі оунівці.

Це було як наслання злих чорних сил, як прокляття, що віками бовваніло-скаженіло на Русі, а потім і в Україні, коли свої йшли на своїх, коли щедро сіялися чвари-розбрати, коли свої орали тугу, сіяли смуток…

Ще автор «Слова о полку Ігоревім» з жалем-тугою писав, як князі «Самі на себе крамолу кували, / А погани на Руську землю переможно набігали…»

Про це вже в Україні Кобзар застерігав, щемним криком благав:

Ці рядки довелося згадати Олені Телізі у Львові, де вже між своїми почалися чвари-розбрати, коли члени єдиної організації почали ділитися на «наших» і «не наших» і навіть влаштували Олені Телізі та Уласу Самчуку обструкцію, коли вони виступали 23 липня в Спілці українських письменників.

Другодні Олена в листі до Михайла Теліги поділиться своїми враженнями, що чвари не затихають між своїми у Львові, які «роблять з себе мучеників і героїв, а на нас, емігрантів, дивляться, як на втікачів до вигідного життя, – це було просто обурююче».

У націоналістичному русі відбувся розкол – і це в той час, як німці окуповували Україну! Події ті Олена сприйняла як вікову українську трагедію. Як уже згадувалось, у серпні 1941 року в Житомирі було вбито двох провідних членів ОУН і підозра в організації убивства впала на прихильників С. Бандери. Згодом (але вже після війни) вони відмежуються від того вбивства, а тоді над ними була чорна тінь – що й стало причиною появи «Відозви ОУН», головним автором якої була Теліга. Відозва засуджувала братовбивство, наголошувала на необхідності єднання всіх сил заради порятунку скривавленої України. Олена писала про чорний дух руїн, що тяглися ще від княжих міжусобиць, які нищили хребет і мозок української нації, плюндрували її душу.

«Скривавлена Україна потребує великої праці нашого мозку і наших рук, а не спорів і міжусобиць. Тому всі свої змагання, цілу свою енергію ми спрямували на гоєння ран нашої нації й на розбудову українського життя. Ми залишили на боці всі внутрішні спори, всякі полеміки, розуміючи, що на рішаючому відтинку нашого шляху до мети ми мусимо не поглиблювати, а засипати межі, вириті злочинною рукою в середині Організації».

Вона ж іще дев’ять років тому, малюючи в поетичній уяві картину повороту в Україну, сподівалася:

Хоч Олена й поривалася до Києва, але ще тривали бої за Київ, Ольжич радив трохи почекати. Теліга їде до Рівного, куди раніше виїхав Улас Самчук, де навіть встиг там налагодити випуск газети «Волинь». 21 вересня 1941 року на шпальтах «Волині» з’явився вірш О. Теліги «Поворот», пізніше – «Розсипаються мури», «Братерство в народі», «Прапори духа», «Нарозтіж вікна».

Закликала, щоб ідеї інтернаціоналізму – чужій і ворожій – протиставляти націоналістичний світогляд, братерство в народі.

«Коли говоримо про національну спільноту, мусимо її відчувати. Так, як тепер понад усе мусимо відчувати нерозривний зв’язок крови – братерство в народі».

Давній друг і соратник Теліги, Олег Штуль писав:

«Олена Теліга стоїть в розквіті свого таланту. В бурхливі дні сучасного вона віднаходить себе, бо про них вона мріяла. Завжди вона пам’ятала, що там за лісами „неспокійно спить в боях ранений, мій трагічний Київ“, і до нього вона прямує. Слушно писав про неї Дмитро Донцов: „Її скорше звалять будні, аніж повітря нашої апокаліптичної доби, таке їй близьке, таке яскраве й гостре, як її талант“.»

Поетка в першій лаві націоналістичної поезії йде певно до цілі… Шлях її простий і виразний, що виключає всякі комплекси й знає всі труднощі.

Олена Теліга своєю творчою інтуїцією давно цей шлях передбачила у вірші «Поворот»…

Шлях Олени Теліги – це шлях цілої націоналістичної поезії, що розквітла на еміграції і високо тримала там винесені за кордон бойові українські прапори, щоб повернутися з ними для будови нового українського майбутнього…

Перед від’їздом до Києва («Що буде в Києві? Не знаю! І сумно мені, сумно, що ти не ідеш зі мною…») пише чоловікові:

«Любий мій, коханий! Бажаю тобі, як найдорожчого, здоров’я і успіху.

Хай тебе Бог хоронить! Вірю, що ми зустрінемося живі і здорові і заживемо знов разом. Пам’ятай одно: яка я не є, але я тебе рідного дуже і дуже люблю і життя без тебе не уявляю.

Цілую тебе, милий, міцно, міцно! Вітай батька, як будеш писати. Він мені часто сниться… Твоя».

Та ще залишила любому Михайлику вірша на згадку про себе, що його так і назвала:

Чоловікові

Михайлові ближче до душі був отой «місяця мрійний спокій», бо вже й навоювався, і світу сходив чимало – і як вояк, і як фельдшер військовий, тож хотів домашнього затишку з любою дружинонькою, але…

Зітхнув безнадійно: це не для Оленки. Бог послав йому жіночку не для затишної господи, не для сімейних тихих радощів; Бог послав йому амазонку, яка сама спокою не мала й ніколи не матиме і його позбавить затишку.

Вона – вершниця, як і всі амазонки, – войовниця. І в їхній сім’ї, яка дуже далека від затишних ідилій, вона ведуча, а йому тільки й залишається, що покірно слідувати за нею. І якщо їй доведеться померти за Україну, то йому доведеться померти за неї. І це він уже прийняв і з цим уже змирився, розуміючи, що це його доля.

Михайло приїде до неї у Київ трохи згодом – щоб уже більше ніколи з коханою не розлучатися…

Улас Самчук був одним з багатьох зачарованих Оленою. Спільний перехід Сяну зблизив їх, навіть, як казатиме Улас, поріднив їх, і цього він ніколи не забуде.

Але все життя письменник страждатиме, що покинув її і відпустив саму, подавшись на свою Волинь: а раптом він би порятував її у Києві, а раптом…

Цього він не зможе собі пробачити до кінця днів своїх…

Подальша доля Уласа Самчука на Волині складеться не без пригод, часом і ризикованих, часом і смертельних, і тільки велике везіння – чи доля-провидіння – порятують його, і він проживе доволі довге, хоч і на чужині, життя загалом успішного письменника…

Правда, йому трапиться один небезпечний випадок. Перед самим закінченням гімназії юного Уласа Самчука забрали до польського війська, з якого він у 1927 році щасливо дезертирував. Ховаючись від кари, опинився аж у Веймарській Німеччині, де працював у місті Бойтені як наймит в одного поміщика, розвозив по копальнях і гутах залізо. Потім навчався в Бреславському університеті, де зазнайомився з одним німцем на прізвище Герман Блюме. Як вільний слухач, він студіював в університеті Бреславу, там працювала мати Германа Блюме – Германіка фон Лінгейсгайм. Вона звернула увагу на здібного слухача-українця, який прагнув вивчити німецьку мову, пригріла його і навіть надала притулок «обідраному українцю» у своїй оселі й терпляче навчала його німецької мови… (Улас її опанував бездоганно.) І ось через п’ятнадцять років, коли Улас Самчук з похідною групою Організації українських націоналістів вів боротьбу на Волині, агітуючи за незалежну Україну, гестапо почало виловлювати членів ОУН і страчувати їх як ворогів «Великої Німеччини». (Німцям не була потрібна якась там Україна, на її землях вони планували збудувати свій фатерлянд, тож націоналістів знищували.) Потрапив у засідку і Улас Самчук разом з іншими оунівцями. Німці мали знищити і його, але тут втрутився щасливий випадок. Виявилося, що в Рівному на посаді начальника цивільної поліції рейхскомісаріату «Україна» працював не хто інший, як син Германіки фон Лінгейсгайм – Герман Блюме. Користуючись своєю владою, він розпорядився випустити Уласа Самчука з рівненської в’язниці – так Улас врятувався. Після війни жив і працював у Німеччині, був одним із засновників і головою літературної організації МУР, а по переїзді до Канади у 1948 році став засновником Організації українських письменників «Слово». Його ім’я ще за життя його носія стало відоме в країнах Європи та Америки. Один з біографів письменника зазначатиме, що «вражає не те, що на українській землі народився цей винятково сильний творчий талант, а те, що він вижив, не зісох у „волинській тихій стороні“, в абсолютно безпросвітних обставинах».

У повоєнний період Улас Самчук написав роман-хроніку «Юність Василя Шеремета», драму «Шумлять жорна». У незакінченій трилогії «Ост», «Мертвий хутір» і «Темнота» зобразив українську людину та її роль у незвичайних і трагічних умовах підрадянської дійсності. Темою його останніх книг стала боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь») та життя українських емігрантів у Канаді, він видав книги спогадів «П’ять по дванадцятій» та «На білому коні».

Не стане Уласа Самчука в Торонто 9 липня 1987 року. Але й сьогодні його ім’я на слуху. Вийшла дослідницька книга Гаврила Чернихівського «Улас Самчук: сторінки біографії» у 2005 році, яка є першим ґрунтовним дослідженням про «українського Гомера XX століття». Про Уласа Самчука Ігор Фарина написав повість «Пекуча чужина» (2005).

У жовтні 1993 року в селі Тилявка Шумського району Тернопільської області відкрито літературно-меморіальний музей письменника У. Самчука.

У м. Луцьку нещодавно на його честь була перейменована вулиця, раніше знана як вул. К. Цеткін. На ній встановлено пам’ятну дошку.

У м. Рівному діє Літературний музей Уласа Самчука.

Дорогою ревли великі армійські машини, повні солдатів у касках з автоматами на грудях – вони сиділи в кузові на лавах тісно, застиглі, неначе не живі, а якісь ідоли-бовдури, солдати чужої імперії, що сунула завойовувати Україну.

Попереду машин і позаду них повзли, брязкаючи гусеницями, танки. А там, куди вони повзли, вдалині здіймалися бані Софійського собору.

Там був Київ.

А понад дорогою при маленькому базарчику, що стихійно там виник (в окупації всі жили тільки з базару), сиділи бабусі й продавали якусь зелень зі своїх городів і злякано позиркували на машини, що, чадячи димом, проповзали мимо них та їхнього базарчика на Київ – он він, попереду вже видніється.

Крайня бабця в чорній хустці, кістлява й сувора, вигукувала:

– Вгадую долю! По лініях руки! Підходьте, православні, усім вгадаю судьбу – дешево і швидко.

Олена й підійшла до неї, простягла руку.

Бабця схопила руку, крутила туди-сюди її, наче хотіла вивернути, щось бурмотіла, пальчиком поводила по її долоні й зрештою видихнула:

– Не йди, молодичко, туди, куди ти оце йдеш…

– Але мені треба до Києва.

– Ось я й кажу: не йди до Києва, бо там тебе смертонька чекає, – сказала віщунка. – Даруй, що таке пророчу. Але хочу тебе застерегти: не ходи, там тобі судилось умерти.

– А якщо я…

– Дитино, зустрічі тобі зі своєю смертонькою у Києві не уникнути. Це твоя доля. Тож не ходи, коли хочеш ще пожити. Вибери собі іншу долю, добрішу до тебе…

Та Олена пішла. Не могла не піти. Дорогою, що була для неї дорогою в один кінець. Казала собі: хай там хоч що, але в Київ я піду. Бо це – моя доля. Зрештою, відступати пізно. Тільки вперед!