Читать книгу Подзвін з-під води - Валентин Терлецький - Страница 2

На вулиці буяв молодий ласкавий київський вересень. Ще тепле і подекуди навіть пекуче ранньоосіннє сонце із задоволенням купалося у Дніпрі, пірнаючи у блакитну воду біля зелених схилів Печерська і виринаючи вже за Трухановим островом. Повітря було насичене тією особливою прозорістю, яка завше є передвісником скорої осені. Пахло свіжістю і сріблом, які бриніли навколо мільйонами ніжних звуків, просочувалися під шкіру усвідомленням того, що невдовзі на зміну теплу прийдуть холоднеча і сум. Проте зараз про це не хотілося думати, бо на душі все ще лагідно пошкрябувала недавня літня радість.

Та сама радість, яка ще кілька місяців тому змушувала нуртувати кров, запалювала душу й тіло яскравим космічним світлом, дарувала нову наснагу на життя. Та сама радість, котра звично зветься любов'ю. Антон ще пам'ятав те шалене піднесення, з яким зустрічав кожен новий ранок і з яким проводжав кожен згасаючий день. Радість існування удвох, яку він тепер загубив назавжди. Як загубив і саме життя, що зупинилося одного спекотного червневого дня, коли не стало її…

Відтоді сплинуло трохи менше трьох місяців, і Антон уже остаточно забув, як можна посміхатися, як сміятися, як радіти і як жити. Без неї все раптово втратило сенс, а надто – він сам на цій землі. Нагла смерть коханої поставила хрест на всіх його мріях і сподіваннях, зробила його земний шлях порожнім і безглуздим. Він не розумів, навіщо йому далі жити і яким тепер буде його майбутнє.

Він так і не повернувся до роботи після вимушеної відпустки, звільнившись за власним бажанням, він майже не виходив з дому, обмеживши свій простір невеликою кімнатою з осиротілим ліжком і завжди завішеним шторами вікном. Він не спілкувався з друзями і рідними, він вимкнув усі телефони і не відповідав на електронні листи. Він навіть не підходив до дверей, якщо хтось дзвонив або стукав до його квартири. Він просто затих, спорожнів, зупинився. Він більше не існував.

Лише кілька тижнів тому його мати покликала на допомогу вірних друзів, і вони разом майже силоміць вдерлися до його помешкання. Вони змусили його увімкнути телефон, подивитись телевізор, вийти на вулицю. Вони накупили різних продуктів і наготували йому купу якихось смачних страв. Поприносили десятки дисків з новими фільмами та кілька підшивок яскравих чоловічих журналів. Кілька разів вивезли його за місто, аби він змінив обстановку і трохи розважився. Антон мляво погоджувався на всі пропозиції, брав участь у всіх заходах, що регулярно влаштовували друзі, спілкувався на якісь дрібні теми з мамою, але як і раніше не виказував ані найменшого інтересу до життя і був наче картонний манекен, якого невдало привчали до повсякденного людського існування.

Врешті його друзі знайшли Олега Петровича, з яким хтось із них колись відпочивав у Туреччині. Це був відомий психотерапевт, який спеціалізувався саме на лікуванні важких депресій. Антон погодився пройти курс групової терапії, хоча зовсім не вірив, що це йому якось допоможе. Та й узагалі, чи потрібна йому ця допомога і навіщо? Для кого і заради чого тепер жити? Як бути далі, якщо поруч більше ніколи не буде її? Як?!!!