Читать книгу Смарагд - Валентина Мастєрова - Страница 4

«Чому так тихо? А це дерева мовчать чи розмовляють? Напевно – розмовляють, бо чого б ото листя шелесь-шелесь, тихіше, голосніше, й гіллям розмахують, наче руками. От коли б вони ще й ходили…» – Хлопчик, що лежав на землі, підвівся на лікоть і втупив замислений погляд у стовбур старого в’яза з чималим дуплом між двома великими гілками. Йому страшенно хотілося засунути руку в те дупло й помацати, але він боявся видрати гадюку замість маленьких у дрібну крапочку яєць, тому дитячий погляд ковзнув униз, де з-під землі вилізло товсте покручене коріння. Уявив, як би ото в’яз ішов: тупу-тупу, а за ним стара кривобока береза, що аж схилилася до в’яза і наче щось йому нашіптує. Мабуть, береза кульгала б, як руда Пронька, що живе на краю хутора. За березою ішла б ліщина. У неї ніжки маленькі, тоненькі: дріб-дріб… Перевів погляд з одного дерева на інше, сам собі посміхнувся, потім знову ліг, підклав руки під голову і задивився у небо. Захотілося, щоб ота біла хмарка зачепилася за верхівку якогось дерева й зависла. Він би тоді поліз і помацав руками – з чого вона: з вати чи снігу? Ні, нехай краще зачепиться темніша…

– Даньо, Да-а-ань! – почувся віддалік голос баби Марини, але Даньо й голови не повернув у той бік – нехай гукає, він і сам дорогу знайде, не маленький.

– Данило, де ти? Данило! – різкий голос матері гукав зовсім близько.

Хлопчик схопився і, мов сполохане зайченя, кинувся у зарості – не хотів, щоб знайшла мати, – нехай би вже баба.

– Даньо, Да-ань! – Еге, баба кричить далеко, а мати он озирається на всі боки, вдивляється поміж дерев.

– Данило-о-о! – кричить, і її голос іще більше лякає малого. Він хоче заплакати, але боїться. Помічає, що в лісі темніє. А мати вже губиться у гущавині, тільки голос чути близько.

– Мамо! – злякано кричить і вибігає зі схованки. – Мамо, я тут!

Лясь- лясь… Мати б’є по обличчю, щось каже, але Дань не чує, бо аж у вухах дзвенить від тих ляпасів. Баба, та била б нижче спини й не так боляче.

– Що ти робиш, Марто? – літня жінка виринула з-за дерев, обхопила руками онука й гнівно глянула на невістку.

– Учу. Ти ж не учиш, раз вони у тебе з дому сходять. – Мартине обличчя теж зле й перелякане. Даню здавалося, що вона зараз вирве його від баби, і він міцно вчепився за квітчасту широку спідницю.

– Марто, це дитина. Не гніви Бога. – Марина пригорнула до себе онука.

Вони деякий час мовчки дивилися одна на одну, а Дань не втримався і голосно схлипнув.

– Маріуцо, – здалася мати, але бабу назвала так, як називала завжди, коли сердилася, – загубиться він або втопиться у болоті, не тобі люди в очі лізтимуть – не догледіла, а мені. Сама ти все добре знаєш. Данила вчити треба – скільки разів ми його тут шукали. Наче накупився. Тільки й думай, щоб десь чорти не занесли. Сказано – через міст не ходити, то нехай слухається. Цього разу я вже Грицьку розкажу, а то ви всі хороші, одна я погана.

У баби на очі навернулися сльози:

– Не треба, Марто. Він же приб’є малого. Я тепер з нього очей не спущу. – Сердито, але не боляче смикнула Даня за вухо.

– Прищепну до спідниці, і з двору не вийде. – Взяла онука за руку: – Чув, що я сказала? Чого тебе нечиста сила аж сюди занесла?

Дань опустив кучеряву голівку й задивився на свої ноги.

– І босий… – Марта глянула на свекруху, – наче нічого взути. – Сказала не те, що подумала, та Марина вгадала її думку.

Смеркалося, коли виходили з лісу й підійшли до вузенького дерев’яного мостика, перекинутого через болотисту річечку, що розділяла хутір і ліс. За річкою починалися людські городи, за городами – сади, у яких потонули хати, і серед них стара, під солом’яним дахом, Маринина хата. Обидві разом глянули на ту хату, і кожна подумала про своє: Марта – щоб швидше перебратися в село, у новий просторий будинок, подалі від цього здичавілого хутірського життя, Марина – з тугою, що мусить на старості літ кидати рідну оселю, де зжилася і звиклася зі своєю долею і любила не тільки те, чим сьогодні жила, а й своє минуле, яке озирало по той бік ріки столітнім явором, дихало теплим вітром, що ніс із лісу то запах прілого листя ранньою весною, то солодкий – липи чи гіркуватий – деревію наприкінці літа. Тут була її воля.

– Бабо, глянь – цигани приїхали! – радісно вигукнув Дань і висмикнув руку з теплої долоні.

Жінки спинилися: молодша чомусь змінилася на обличчі, а старша радісно посміхнулася.

– Куди ти? – наздогнала Марта хлопчика, що вже був чкурнув у бік циганських кибиток. – Хочеш спробувати батькової нагайки?

Хлопчик злякано зіщулився й увібрав голову в плечі. У хаті під портретом Леніна лежала нагайка. Батько ніколи не клав її в інше місце, бо ці дві речі були для нього символами: перша – розуму, друга – покори. Часто брав нагайку, і часто вона опускалася на плечі малого або його старшого брата – Юрка, мовчазного, з чорними, як і в Даня, кучерями, але темно-карими очима. У Данилка ж очі блакитні, аж прозорі, немов на диво всім, хто помічав ту блакить під ламаними дугами бровенят.

– Я, мамо, тільки хотів глянути на них, – благально виправдався хлопчик.

– Не підходь, бо вкрадуть, – наказала Марта. – І близько щоб… А батько їх сьогодні прожене.

– Чого це? – спробувала заперечити Марина, та невістка нічого не відповіла, стисла Даня за руку і повела до хати. У хаті наказала разом із Юрком лізти на піч. Сама ж узяла порожні відра й пішла до колодязя. Почула віддалік гуркіт мотоцикла, швидко набрала води, але не понесла додому, лише трохи відійшла від колодязя й поставила відра. Чекала, чи зупиниться мотоцикл біля циган, що вже повипрягали коней і готували на вогні вечерю. Мотоцикл не зупинився, і Марта не знала – радіти з того чи ні. Підняла відра й заспішила до двору.

– Гриша їде, – промовила до Марини, яка великим ножем кришила біля старих ночов кропиву. – Спитає, чого так пізно пораємось.

Свекруха відірвала погляд від роботи, подивилася на невістку:

– Скажеш – корова відірвалася з прив’язі, то ходили шукати.

– Сама йому й скажеш.

Марта швидко зайшла до хати, щоб першою не зустрітися з чоловіком.

Син не сказав матері нічого й ні про що не спитав – мовчки завів мотоцикл у двір, зняв із голови шолом і сердито кинув у коляску. Марина теж не озвалася, тільки глянула і знову заходилася кришити кропиву.

– Де хлопці? – запитав Григорій у дружини, коли зайшов до хати.

– На печі он, – показала Марта рукою в бік печі. – А що таке?

– Нічого. Винеси у двір води й рушник – я трохи умиюся. – У голосі чоловіка були втома й роздратування.

Марта швидко винесла, а на подвір’ї боязко запитала:

– Бачив, скільки циган понаїхало?

Григорій не відповів, і вона мовчки зливала йому на руки теплу воду, милуючись міцними м’язами й густою засмагою. Посміхнулася назустріч суворому погляду, коли він розігнувся, узяв рушник і витер обличчя. Але чоловік ніби не помітив тієї посмішки.

– Дітей на вулицю не випускати, – наказав, дивлячись кудись поза дружиною.

– Ти думаєш, і вона з ними? – у Марти схвильовано затремтів голос.

– Навряд, – Григорій обернувся услід матері, що з дійницею пішла до корови. – Вона тут ніколи не була і навіть назви хутора не знає.

– Не знає? – здивовано перепитала дружина. – Ти їй не казав?

– А вона й не цікавилася. – Лише тепер подивився в обличчя дружині, посміхнувся. Марта зніяковіла від тієї посмішки й, наче дівчина, опустила очі. – Думаю, вона десь на Галичині, у родичів. Сюди не прийде. Що їй тут робити?

– А діти? – мимоволі вихопилося у Марти.

– Що – діти? Вони їй потрібні? – кинув сердито. – Коли б думала про дітей, то не лишила б і не потяглася з табором. Завтра вранці скажу, щоб забиралися, – не проганяти ж на ніч. А мати нехай і на поріг не пускає.

– Так вона тебе й послухає. – Марта зайшла за чоловіком до хати, заходилася готувати вечерю.

– Послухає, – промовив самовпевнено Григорій, узяв на комині великої печі сірники й засвітив гасову лампу. – Чогось дітей зовсім не чути – нехай злазять їсти. – Зазирнув на піч – дві кучеряві голівки лежали на старих подушках. – Позасинали голодні, – глянув на дружину й додав розважливо: – Нічого, завтра наїдяться.

До хати зайшла Марина, поставила на лавку дійницю з молоком, запитливо глянула на Марту, потім – на сина і заспокоїлась.

Вона виглядала б іще не старою, коли б не сивіюче волосся. Була із сербських циган, яким Франц Йосип дарував графський титул за особливі заслуги перед королем. Під час Першої світової війни цей титулований рід кинув батьківщину й пішов блукати по світах разом з іншими у пошуках кращої долі. Частина їх обрусіла, а частина, як і раніше, кочувала невеликими таборами. По дорозі не цуралися заходити до одноплемінників, що жили осіло. Марина зовні жила селянським життям, але в душі була циганкою, і час нічого не міняв. Ця роздвоєність Марини – Маріуци пов’язувала її з минулим і часто сварила із сім’єю, яка гордувала такими родичами.

Сьогодні нарочито довго поралася на вулиці, раз у раз позираючи на багаття, де було видно темні постаті. Раніше б і сама пішла туди, допізна сиділа коло вогню, що зігрівав і досі її душу, розпитала про знайомих та родичів. Потім забрала б до себе стільки старих і малих, скільки могла вмістити її маленька хата.

Цигани знали Маріуцу й робили чималий гак на своєму шляху, щоб її провідати. По кілька днів жили на хуторі: старші сиділи днями в саду, а молодші розходилися по навколишніх селах – ворожили, дурили, випрошували. Хлопці пасли коней біля річки, чоловіки лагодили кибитки, щоб потім знову їхати далі. Дякували Маріуці за гостину й рушали, обіцяючи колись іще заїхати. А вона з табором, що від’їжджав, кланялася родичам і тим, кого знала і пам’ятала.

Із цього табору ніхто не зайшов до Маріуци. Вона б сама пішла туди, та боялася сина. Потім вирішила, що то незнайомий табір, бо такого ще не було, щоб її двір обминули. Позакривала худобу і стала на подвір’ї, роздумуючи, куди йти, – в хату йти не хотілося. Відчинила хвіртку на вулицю, але її спинив Григорій:

– Куди це ти, мамо?

Хотіла сказати, що іще її воля іти, куди хоче, та не сказала. Постояла у хвіртці, потім мовчки повернулася до хати.

Вранці син, аж поки не поснідав і не почав збиратися на роботу, не обізвався до неї. А коли вже йшов, у дверях обернувся:

– Не додумайся циган впустити, – сказав, мовби Маріуца була не його матір’ю, а кимсь чужим і недоумкуватим.

Та спершу розгубилася, а потім вийшла за ним у двір і кинула, як могла, зневажливо:

– А сам ти хто? Поглянь на себе у дзеркало. – У голосі матері була неприхована образа.

– Я, мамо, – Григорій не дивився на неї, а взявся за руль мотоцикла й, упираючись, повів до воріт, – я – інженер із вищою освітою. По паспорту – українець, як ти знаєш. І дід у мене був не конокрад якийсь, і батько не волочився по світу, а хату оцю збудував і колгосп на ноги піднімав. – Зупинився перед ворітьми, сам собі відчинив, потім подивився у той бік, де стояв циганський табір. – І я не хочу, щоб твоїми немитими родичами смерділо навіть у дворі. Хоча я зараз їх потурю від хутора, а не поїдуть – міліцію викличу.

– Що? – змінилася на обличчі Маріуца. – Міліцію? Ще не було такого…

Але син не дослухав, вивів мотоцикл на вулицю і поїхав у бік табору. У неї болісно стиснулося серце, коли побачила, як за кілька хвилин там заметушилися, почали впрягати у кибитки коней. А потім табір пішов. Не витираючи сліз, Маріуца стояла біля ґанку, скривджена не тільки сином, а й оцим слухняним від’їздом одноплемінників.

Трохи пізніше велосипедом на роботу поїхала Марта. Маріуца залишилася з дітьми сама, попоралася і зайшла до хати. Зібрала на столі немитий посуд, хотіла нести, щоб поставити на лавку біля печі, та мало не впустила – двері відчинилися, і на порозі стала розповніла, із сердитим обличчям циганка.

– Захаріє! – зойкнула Маріуца.

– Ага, – кивнула та і додала замість вітання: – Може, й ти нас уже відцуралася, як твій синок?

– Таке скажеш. – У Маріуци знову на очі навернулися сльози. Вона поставила посуд на лавку й підійшла до циганки. – Здрастуй, сестро. – Першою обняла Захарію. – Скільки не бачилися. То ви не поїхали, а я думала – він вас прогнав.

Захарія відсторонилася від сестриних обіймів, якийсь час мовчала, потім обвела поглядом хату. Глянула на портрет Леніна й здивовано запитала:

– Він що у тебе – партєйний?

Маріуца й собі глянула, мовчки хитнула головою.

– Ну, та нічого, – ніби опам’яталася Захарія. – А де твої онуки? – дістала з кишені широкої спідниці жменю цукерок, зазирнула на піч, звідки на неї дивилися дві пари цікавих оченят. – Ану злазьте, – обізвалася голосно, – нехай баба Захарія подивиться на вас.

Спочатку на полик сплигнув Даньо, за ним – несміливо Юрко.

– Ого, які циганчата! – радісно вигукнула Захарія і кожного наділила цукерками. У цю мить двері знову відчинилися і зайшли молоді циганки. Маріуца не знала їх, але запросила до столу разом із сестрою. Швиденько дістала зі своєї схованки пляшку вина, внесла з комори яєць та сала. Коли діставала з печі горщик із борщем, несподівано обернулася і глянула на високу худорляву циганку з блідим обличчям, яка не сіла до столу, а стояла біля дверей і змучено дивилася на дітей.

– Молодице, щось ти не так на моїх дітей дивишся. Хто ти така? Захаріє, – запитала тривожно сестру, – кого ти мені в хату привела?

Захарія мовчала, мовчала й молода циганка.

– Іза, – здогадалася Маріуца. – Ізабелло, це ти? – Розігнулася від печі й злякано стала перед циганкою. – Іди собі, – попросила схвильовано. – Або почекай, ось на, – тицяла їй хліб, сало, та молода жінка відштовхнула від себе руки Маріуци.

– Я прийшла за своїми дітьми, – промовила тихо. – Я заберу їх, і ти мені на дорозі не стій.

– Заради Бога, вийди з хати, – заблагала Маріуца.

– Вийдіть обидві, – промовила враз стомлено Захарія, – ви ось дітей налякали.

Вони деякий час мовчки стояли біля старої яблуні, де їх ніхто не міг чути.

Першою заговорила Маріуца:

– Он ти яка. Скільки із сином жила, а я тебе тільки зараз бачу. Чому ж ти від нього втекла і діток своїх покинула? – дорікнула мимоволі. – А тепер хочеш забрати, коли вони Марту матір’ю називають.

Краще б не казала. Ізабелла зойкнула і знесилено прихилилася до яблуні. Обличчя її стало зовсім білим, а очі з ненавистю вп’ялися у Маріуцу.

– Юрко слабкий, а Дань сильний, – заговорила зовсім не про те, на що чекала немолода циганка. – Виросте, він помститься за мене.

– То ти ще й хочеш помсти, – відступила від неї Маріуца. – Геть із мого двору, – і рішуче вказала рукою в бік дороги.

Ізабелла, немов отямилася, злякано повела поглядом на дорогу, а потім заговорила, гарячково обнімаючи руками шершавий стовбур дерева:

– Я дітей не кидала – нехай не брешуть. Це твій син до хати привів ту… – лайнулася грубо, по-чоловічому. – Сказав – тепер вона буде йому за дружину. Як ти думаєш, що я тоді відчувала? – Її руки ковзнули по яблуні й безсило опали, стримувані сльози потекли по обличчю. – Тобі розказати, Маріуцо, як мені хотілося вмерти? Чи як надумалася убити твого сина й ту тварюку? Я не від дітей тікала, а від того, що в мені робилося. Тепер усе, тепер нехай живуть, але дітей мені віддай, і я піду. – Рішуче ступила у напрямку хати, та Маріуца стала на її шляху.

– Ізабелло, – промовила несподівано лагідно, – це ти добре зробила, що прийшла сюди.

Ізабелла здивовано глянула на Маріуцу очима, у яких давно була тільки мука. Маріуца бачила ту муку, і їй стало жаль молоду циганку, але й дітей вона не збиралася віддавати.

– Не мені судити про те, що між вами, – легенько торкнулася Ізабеллиної руки, – але Данило і Юрко – мої онуки, а Григорій – їхній батько. Може, недобрий батько, та за дітей дбає. Хлопці у теплі й нагодовані. – Перевела подих, озирнулася на хату, бо здалося, ніби хтось прошмигнув за сараєм. – Дарма, що вони не з тобою, – змирися і думай, що так краще. Дітям краще, Ізабелло. А я нікому не скажу, що ти приходила. Добре, що приходила. Ще приходь, коли захочеш, – запобігливо посміхнулася, – тільки вже не сюди, бо ми скоро переберемося із хутора в село, у нову хату. Ізабелло, Грицько виведе їх у люди, але якщо ти забереш – знайде на крайсвіту. Він ніколи не піде на те, щоб його діти ходили з табором. – Ізабелла хотіла щось сказати, заперечити, але Маріуца не дала. – Подумай, я прошу тебе, подумай. – Просила, боячись, що та відштовхне її з дороги й піде за дітьми. Сама б вона так і зробила. – Я знаю – тобі важко, але хлопцям тут краще – бачила ж на власні очі. І я з ними…

Ізабелла мовчала. Відчувала справедливість сказаних слів, та її материнське єство противилося тим словам. Сини он як виросли – її сини. Дарма, що забули, ту… матір’ю називають. Ні, ніколи… Сердито глянула на Маріуцу:

– У тебе ще будуть онуки – вона наведе повну хату. А в мене вже не буде дітей, у мене нічого не буде.

– Чому, Ізабелло? – запитала здивовано Маріуца. – Ти молода, гарна.

Ізабелла сумно посміхнулася:

– Мені нудно жити на цім світі, Маріуцо. Я думала, у таборі легше буде, аж так само: ні радості – нічого. Відняли вони у мене радість, ніби чорноту на очі накинули! Світла не бачу, людей не бачу, лише за дітьми вмираю. – Замовкла і наче зів’яла. Стояла й важко дихала, піднявши обидві руки до грудей. – Ти їм колись розкажеш про мене, тільки правду? – запитала несподівано поступливо.

– Розкажу, присягаюся, – радісно, більш ніж хотіла, пообіцяла Маріуца. – Нехай лише підростуть. А ти, Ізо, приходь дітей провідати. У село приходь, у нову хату, коли сина з невісткою не буде. Ти не тільки дітям, ти й мені не чужа – серцем відчуваю.

На ці Маріуцини слова Ізабелла посміхнулася. Посміхнулася так, як посміхаються, мимоволі прощаючи. Озирнулася на подвір’я, зняла з шиї маленького срібного хрестика на темному шнурочку, подала Маріуці:

– У мене більше нічого немає. Ти сама вибереш, кому із синів його надіти. А може, я ще й другий принесу наступного разу, ще кращий – правда?

– Правда, – погодилася Маріуца. – Це ти добре зробила. – Взяла хрестик і затисла в руці. – Ходімо, пообідаєте – не йти ж вам від мене голодними.

У хаті з дітей був лише Юрко.

– А Данило кудись повіявся, – винувато промовила Захарія. – Таке непосидюще.

Жінки сіли до столу, тільки Ізабелла не сіла.

– Я не буду їсти його хліба, – сказала Маріуці. – Я краще з си… з Юрасем побуду.

Але Юрко не дав погладити себе, коли Ізабелла торкнулася його волосся. Насупився і відступив.

– Я не маленький, – буркнув незадоволено.

– Не маленький, – повторила за ним Ізабелла. Обняла хлопчика, пригорнула до себе і швидко вийшла з хати. Ішла стежкою туди, де чекали решта циган, і нічого не бачила попереду. Уже в лісі відчула, мовби хтось крадеться за нею. Спинилася злякано, прислухалася, але нічого не почула. За кілька кроків різко обернулася – зовсім близько біля дерева стояв Дань і від несподіванки кліпав очима.

– Синку! – зойкнула жінка. – Куди ти? – підбігла, підхопила хлопчика на руки. Якусь хвилину так стояла, потім повернулася й поволі понесла дитину до хутора, цілуючи кучеряву голівку. Той побачив, ковзнув із рук на землю.

– Я не хочу додому. Я хочу до циган, – жалібно глянув Ізабеллі в обличчя. – Забери мене, забери. Я вже вмію ось так. – Підплигнув на місці, ударив себе долонями по грудях, потім – по колінах.

– Хто тебе навчив? – посміхнулася Ізабелла крізь сльози.

– Ніхто, я сам. Цигани стояли під хутором, і я з бабою туди ходив. Забереш? Не вертай мене додому. – Хлопчик благально дивився їй в обличчя, при цьому його очі стали мовби прозорими, а чорні цяточки зіниць витягували з Ізабелли душу.

«У нього не такі очі. Не такі, не мої». – Серце молодої жінки схвильовано забилося, і вона знову пригорнула до себе Даня.

– Заберу, тільки у мене поки що кибитки своєї немає. Почекай трохи – зароблю грошей, куплю найкращу у світі кибитку і коней. Ти яких любиш – гнідих чи вороних? – узяла сина за руку й повела до хутора.

Дань бачив, що вони йдуть назад, але щось не давало йому висмикнути свою руку з теплої долоні. Хлопчику стало так хороше, як ніколи раніше. Він боявся не сподобатися Ізабеллі й, хоча зовсім не розумівся на конях, відповів:

– Гнідих люблю. І щоб не брикалися.

– Таких і куплю. – Ізабелла відчувала, що сама стала дитиною і вірила в те, що говорила. – І навчу ворожити, по-справжньому. Ось, дивися, які в мене карти, – шаснула до кишені, дістала карти й розгорнула віялом. – Бачиш – таких тепер ні в кого немає, а в тебе будуть.

– Ух ти! – Хлопчик зачаровано дивився на карти. – Точно віддаси, а не обдуриш? Я тобі знаєш, що дам? – Мацнув по своїх кишенях, але вони були порожні. Розчаровано опустив руки, винувато глянув на Ізабеллу: – Саме немає нічого.

– Я тобі так віддам, – заспокоїла Ізабелла й радісно скуйовдила кучері. Ледве стримувала бажання ухопити сина й побігти від хутора і від табору, загубитися в цьому великому світі. Нехай і ненадовго, бо вже давно відчувала, що все для неї тепер ненадовго.

Виходили з лісу, а їм назустріч спішила з циганками схвильована Маріуца. Побачила Даня і ще здалеку посварилася на нього пальцем. Підійшла, але онуку нічого не сказала, тільки уважно глянула в очі Ізабеллі:

– Думай, що ти мені їх залишила, тільки мені. Воно, може, так і є, Ізо. Не журися й живи своїм життям – ти молода. А в мене тільки й радості, що оці діти.

Данило не розумів, про що говорили дорослі, але заплакав, коли Ізабелла випустила його руку зі своєї. Так гарно йому ще ніколи не було, і він не хотів залишитися без цього незвичайного тепла і чогось такого, чого не розумів і не знав досі.

Циганки пішли. А Данилко й Маріуца стояли й дивилися їм услід. Хлопчик схлипував, а баба гладила його по голові, намагаючись заспокоїти й заспокоїтися сама. Почувалася винною перед Ізабеллою за той біль, що носила в серці молода циганка, за те, що не віддала материнському серцю утіхи – її дітей. І хоча була впевнена, що зробила правильно, з тугою дивилася на високу худорляву постать, яка поволі віддалялася.

– Вони хороші, правда, бабо? – обізвався хлопчик першим. – Я підросту й теж піду з ними. А тітка Ізабелла… – Хотів розказати про кибитку і коней, але баба не дала:

– Цить, – перебила онука, – може, й підеш. Тільки ні батькові, ні матері не кажи про це. І не кажи нічого про сьогоднішніх родичів, бо тоді вони більше не прийдуть.

Марта поверталася додому завжди першою. І хоча всі домашні клопоти лежали на Маріуці, їй теж ніколи було присісти. На роботі простіше й легше, а домівка обтяжувала молоду жінку. Хотілося мати свою сім’ю, але не таку – з чужими дітьми й свекрухою-циганкою. Розуміла – в усьому винна сама, і виправдовувалася тим, що не знала Григорія. Хіба ж думала, що не віддасть Ізабеллі дітей. А він не віддав, повісив їй на шию циганських вишкребків і привіз у халупу, де ніде було повернутися і де хазяйнувала ця стара відьма. Добре, що скоро переїдуть у нову хату, а то б у неї терпець увірвався.

По дорозі до хутора багато встигала передумати. Сьогодні вловила себе на тому, що думає про Ізабеллу. Воліла б не зустрічатися з нею ніколи. Але ж її діти… Ще Юрко – нічого, а Данило буде волоцюгою або й гірше. Звісно – порода, яка мати…

Кілька років Ізабелла десь ходила з табором. Дарма, що Марта про неї нічого не чула, – ненавиділа, як люди ненавидять тих, хто знає усі темні відтінки їхньої душі. Ізабелла не тільки знала – могла б кинути їй найобразливіші слова, і ті слова були правдою. Цього найбільше боялася Марта, але добре, коли б Ізабелла прийшла з табором і забрала своїх дітей. Нехай би і вкрала, хто б її шукав? Чоловік? Хіба для виду – Марта бачила, що у серці Григорія не було місця для своїх синів.

Поставила велосипед під повіткою, зайшла до хати й побачила під столом кілька папірців із цукерок.

– А це де взялися? – запитала підозріло в Маріуци, що рушником витирала тільки недавно вимитий посуд.

– Я зашептала, – відповіла та байдуже.

– А кого шептала, звідки? – допитувалася Марта.

– Ти що – міліціонер, щоб про все розпитувати? Люди та й годі. Нащо воно тобі? – розсердилася несподівано свекруха.

– Уже й запитати не можна, – образилася невістка. – А хлопці де – знову по хутору байдикують?

– Не байдикують – траву худобі рвуть на вечір, бо я сьогодні не нарвала – люди завадили.

Більше їм не було про що говорити. Марта тільки подумки пожалкувала, що хлопці вдома і що її надія на Ізабеллу не справдилася.

Восени сім’я переїхала в хату, збудовану колгоспом Григорію і Марті. Хата була просторою, світлою, не те що Маріуцина халупа. Одне лише не подобалося Марті – в новій хаті житимуть не тільки її діти, а й чужі. Та вона нікому про це не говорила, навіть боялася, щоб у селі не дізналися, що Юрко й Данило не її сини.

Данькові теж подобалася нова хата, хоча йому і в старій було добре. Там ліс, річка близько, а тут далеченько. Зате прямо за городами починалося кладовище. Хлопчик любив ховатися в бузині й слухати, як на похороні співають півчі. Слів не розумів, вслухався у мелодію. А коли вітер віяв із боку кладовища, спів чувся голосніше й слова можна було розібрати. Тоді й у ньому самому мовби щось співало і тужило разом. Лягав на землю й лежав нерухомо, коли вже наступала тиша.

– Бабо, а чому люди вмирають? – спитав якось Маріуцу.

– Старіють, хворіють і вмирають, – відповіла та байдуже.

– Ні, бабо, – заперечив хлопчик.

– Що – ні? – не зрозуміла Маріуца.

– Вони вмирають, – промовив Дань серйозно, – бо хочуть, щоб над ними співали півчі.

Маріуца здивовано подивилася на онука:

– Люди помирають, бо Господь їх забирає до себе.

– І старих, і малих? – допитувався Данило.

– І старих, і малих.

– А коли він мене забере?

– Що? – здригнулася Маріуца. – Бог із тобою, дитино. Щоб я більше такого не чула.

Кожного разу, коли хтось у селі помирав, Маріуца ходила ховати. Дань часто просився з нею, і вона забирала онука, бо той робився тихим і непомітним серед людей. Одного разу помер сусіда, й Маріуцу покликали мити тіло та одягати небіжчика. Вона зібралася йти, а Данилу сказала, щоб той прийшов пізніше. Хлопчик прийшов, коли в хаті було людно, і на нього ніхто не звернув уваги. Під вечір не тільки чужі, а й родичі небіжчика почали розходитися, але Даню йти додому не хотілося. Щоб Маріуца його не забрала, непомітно заліз під широку лаву, на якій стояла домовина. Терпляче слухав, як у хаті тихо і часто зітхали, хтось неголосно схлипував, і чекав, коли вже почнуть читати Псалтир. Він дуже любив мелодійність іще незрозумілого читання.

У хаті горіло світло й свічки, та з кожною годиною ставало тихіше – меншало людей, тільки голос жінки, яка читала Псалтир, звучав урочисто-скорботно.

Маріуца, що вже була пішла додому, знову прочинила двері, запитала пошепки, чи не бачив хто її онука? Данила давно вже ніхто не бачив, і сусіди заперечливо захитали головами.

Було за північ, але в будинку Григорія ніхто не спав. Маріуца витирала сльози, а Григорій ходив по подвір’ю, намагаючись перебороти хвилювання. Зайшов до хати, почув заплаканий голос матері:

– Це я в усьому винна – я дитину не вберегла. Онучку ж мій…

– Мамо, не вий! – гримнув син. – Краще скажи – твої родичі не проходили тут?

– Мої родичі? – не зрозуміла Маріуца, потім витерла сльози долонею. – А ти хіба іншого роду?

– Іншого! – крикнув Григорій. – Батько мій не трусився в обідраній кибитці, а власну хату мав. І все життя у колгоспі трудився. А ти мені отим циганським кодлом в очі лізеш, яке лише уміє брехати та красти. І я, мамо, свій хліб їм, зароблений, а не крадений чи вициганений у людей.

Маріуца ображено мовчала, тільки обвела поглядом кімнату й відчула себе тут зовсім чужою. Коли б не Юрко й Данило, вона б і сьогодні вернулася у свою хату.

…Псалтирщиця стомилася, і її голос звучав тихіше. Ті, що ночували, теж дрімали. Нараз одна з бабусь підвела голову, прислухалася і злякано подивилася на труну. Смикнула за рукав сусідку поруч на дивані:

– Насте, ти нічого не чула?

Настя розплющила сонні очі:

– Нічого, а що?

– Здалося, наче ворушиться, – прошепотіла бабуся.

– Атож, роздрімалася, то й вдалося. – Настя була старіша й глухіша і нічого не чула.

А за хвилину псалтирщиця замовкла і злякано подивилася на небіжчика. Ті, що дрімали, посхоплювалися й подалися до дверей. Дехто хрестився і читав уголос молитви.

– Наче дише, – прошепотіла одна з бабусь біля дверей.

– І не тільки дише, а й сопе, – додала інша й запропонувала, злякано хрестячись: – Треба святою водою окропить, мо’, то в нього нечистий уже вселився.

Через хвилину в хаті нікого не було: ні чужих, ні родичів. Небіжчик лежав усіма покинутий, а під лавою спав Данило. Спати на голій долівці було холодно й мулько, і він почав ворочатися. Коли дві жінки обережно просунули голови у двері, з-під лави висунулися ноги в стареньких черевиках. Жінки закричали, рвонулися на вулицю і там божилися, що на власні очі бачили, як з-під лави висунулися копита.

До ранку в хату ніхто не заходив: і боязливі, й сміливіші сиділи у дворі хто на чому. Коли по селу заспівали перші півні, всі пожвавішали й почали говорити, що вже і в хату можна заходити, бо нечиста сила тепер щезає.

Але бажаючих навіть ступити на ґанок не було. Нарешті одважилася дружина померлого, яка сиділа між людьми, розгублена і теж налякана.

– Що вже буде, – сказала уголос, перехрестилася й пішла до хати. Тремтячою рукою прочинила двері й оторопіла.

– Ну, що там? – питали нетерпляче з вулиці, але вона не відповідала.

Коли перший переляк минув, промовила сама до себе:

– Наче дитя чиєсь. – Але підійти ближче боялася. Вийшла на вулицю. – Наче дитя, – промовила невпевнено.

– Еге, дитя, де б воно тут узялося, – то вражина дитиною перекинулася, – промовила Настя.

– А півні? – заперечила та, що читала Псалтир.

– Точно, – сміливіші знову попросовували голови у двері, хрестячись і промовляючи молитви. Як і раніше, з-під лави стирчали черевики, але вже було видно і старі штанці.

– Чи не Марини-циганки онук? – здогадалася одна з жінок. – А вони ж село стеленули, шукаючи.

Григорій сам прийшов по сина. Спочатку зрадів, коли почув, що той знайшовся, але потім його волохаті брови загрозливо зійшлися на переніссі. Додому не вів хлопчика, а тягнув, бо той не встигав не те що йти, а й бігти за батьком. Удома взяв нагайку – вона, як і на хуторі, служила Григорію, хоча й не лежала тепер під портретом Леніна, а висіла на кухні. Маріуца хотіла заступитися за онука, та син виштовхав матір за двері. Через хвилину Дань закричав, упав на коліна й підняв над головою руки. Це ще більше розлютило батька, і він замахнувся з усієї сили, але нагайка зачепилася за електричний шнур, на якому висів плафон. Матове скло дзенькнуло об підлогу й розлетілося на скалочки. І відразу на кухню вбігла Марта.

– Що тут таке? – глянула на розбитий плафон, на оторопілого чоловіка і вхопила за комір Данила, що стояв на колінах, увібравши голову в плечі. – Тебе і вбити мало, циганський вишкребку!

– Тоді вбийте і мене, і старшого! Чого ви тільки одного його убиваєте? – закричала у дверях Маріуца.

Григорій кинув на підлогу нагайку, люто глянув їй в обличчя:

– Не лізь не в своє діло.

Нараз всі завмерли – Дань зробився білим, очі помутніли, і він упав Марті під ноги.

– Убив! – закричала в нестямі Маріуца, кинулася до онука, але її випередив Григорій – ухопив сина на руки.

– Води! – крикнув Марті. – Бризни на нього водою!

Хлопчик нарешті отямився, але побачив близько батькове обличчя, і його очі розширилися від жаху. Григорій глянув у ті очі й швидко передав сина Маріуці:

– На. Та ще загубиться… – Погрозливо подивився спершу на матір, потім – на дружину.

Марта на ці його слова розсердилася, але промовчала, тільки смикнулися тонкі губи.

Він був суворим не тільки вдома. У колгоспі теж мало до кого звертався із привітливим словом, більше наказував. Та головного інженера цінували й побоювалися. Але Григорію весь час не давала спокою думка, що день у день точила мозок. Давно підрахував, коли парторг, що мав тут більшу вагу, ніж голова, піде на пенсію. Приміряв на себе владу парторга і сумнівався, що її отримає. «Можуть прислати когось чужого. А можуть і не прислати, якщо на місці буде підходяща кандидатура».

Ходив на всі партійні збори, виступав і часто сам визивався виконувати доручення. Удома й на роботі на столі у нього завжди лежало кілька томів Леніна, які він постійно перечитував. Одного боявся: щоб ніхто не дізнався про зв’язок з Ізабеллою, бо насправді то був не законний шлюб, а тимчасова примха, за яку тепер доводилося платити, приховуючи від людей ім’я справжньої матері його синів. Не раз дорікав собі, що після інституту добровільно поїхав у ту циганщину, як подумки називав Закарпаття. Не поїхав би – не було б у його житті Ізабелли. «Тоді не було б і Марти, – заперечував сам собі. – Заради Марти…» Любив Григорій Марту, любив по-своєму, боячись, щоб жінка не дізналася про всю глибину його почуттів, бо часом здавався сам собі, наче глина у міцних руках – розімни й ліпи що хочеш.

Минув рік, як він із родиною поселився в новому будинку. У сім’ї додалося – Марта народила сина. Дитина прийшла на світ кволою, часто хворіла і плакала. Та одного разу Григорій прокинувся не від плачу немовляти – плакав Данило. Плакав голосно й щось кричав уві сні. Григорій не витримав, зайшов до кімнати, де спала мати і старші сини. Увімкнув світло.

– Розбуди, – звелів Маріуці, що шепотіла біля онука молитву, – а то весь будинок на ноги поставить.

– Не йди! – кричав хлопчик. – Не йди, не кидай мене самого!

Григорій спершу дивився на сина, потім перевів погляд на матір:

– Чого це він?

– Не знаю. – Маріуца поклала долоню на чоло онуку. – Ніби не гарячий.

Данило розплющив очі й безтямно втупився перед собою.

– Ізабелло, не йди, – схлипнув і промовив тихіше: – Вона пішла.

Григорій зблід і так глянув на матір, що мати злякано опустила голову над онуком.

– Тобі щось наснилося, дитятко? – як могла, запитала розважливо. – Спи – я ж осьде, з тобою.

– Спати! – гримнув батько на сина, очі якого вже почали прояснятися, і він хотів сісти на постелі. – Спати! – силоміць поклав дитину на подушку. – А з тобою я завтра поговорю, – кинув загрозливо Маріуці й вийшов із кімнати, не вимкнувши світла.

Вона більше не спала, ворочалася з боку на бік і важко зітхала. А почало розвиднятися, підвелася. Підійшла до ліжка, довго дивилася на онука, потім поправила ковдру, одяглася й тихо зачинила за собою двері.

– Не лютуй, – першою озвалася до сина, коли той вийшов за нею на ґанок. – Я дітям нічого не казала.

– Просилося ж тебе, щоб ти про неї ніде й рота не розкривала? – синові очі грізно дивилися на матір.

– Побійся Бога, – розсердилася й Маріуца. – Я тобі що – ворог?

– Чого ти Богом прикриваєшся, коли треба за щось відповідати? – мало не закричав на неї син.

– А ким – отим лисим чортом, що ти повісив на покуті замість ікони? – визвірилася на нього Маріуца. – Мені перед тобою нічого прикриватися – прикривайся краще ти, бо діти виростуть і спитають за все! Тоді побачимо, якому Богу помолишся. Думаєш, я не знаю, як ти Ізабеллу скривдив? Засранець! – повернулася, і тільки вітром шугнула її широка спідниця. Щось іще кричала, та Григорій не міг розібрати циганської мови.

Аж за рік по тому прийшла до Маріуци Захарія, сумна і трохи схудла. Юрко був уже в школі, а Данило десь грався із сусідськими дітьми. Мартин син у Захарії не викликав цікавості, але вона дістала з торбинки бублика, дала дитині в ручку, а решту гостинців поклала на стіл.

– Де ти взялася? – зраділа Маріуца. – Де інші?

– Ти, сестро, менше розпитуй, а краще сядь – я ненадовго, – попросила Захарія. – Оце візьми й сховай, – розв’язала вузлик, що висів на руці, подала Маріуці карти. – Ізабелла просила передати Данилу. А це – котрому сама віддаси, – обережно подала тоненьку золоту обручку.

– А де вона сама? Чого сама не заходить? – Маріуца здивовано розглядала проти світла обручку.

– Не прийде вона. – Захарія стишила голос і озирнулася по кімнаті. – Перед смертю за дітьми побивалася дуже. Я їй обіцяла, того й заїхала.

Маріуца опустила руку з обручкою, помовчала, потім взяла карти й понесла до своєї шафи. Сховала і, витираючи долонею очі, сіла коло сестри.

– Сироти, значить, – схлипнула тихо. – А давно?

– Торік, у ніч перед Спасом. Наче й не хворіла, щоб так…

– У ніч перед Спасом? – перепитала Маріуца. – Ось чому Данило плакав. Захаріє, – торкнула сестру за руку, – у ту ніч він гукав її й назвав по імені. Може, я неправильно зробила, що не віддала дітей, як ти думаєш?

– Не моє то діло, – чомусь сердито відповіла сестра. – І чого вже тепер бити руками об поли, як не поможеться? Ізабеллу жаль – хороша була, тільки слабодуха. Інша б на її місці й дітей забрала, і твоєму синочку життя попсувала. А ця не така – все на своєму серці переносила, а скільки тому серцю треба… – Глянула у вікно і перевела розмову на інше. – Ми вже не кіньми. Із Сербії гроші передали – багато. Тепер наші на машинах. І до тебе легковою приїхали, – кивнула у бік вікна. – Інше життя тепер у нас, Маріуцо. Але в кибитках було краще, – додала з жалем. – Ну, я піду, а то ще твої являться… Кажеш, Данило плакав? – перепитала вже у дверях. – Добре то, Маріуцо. То його душа уві сні зустрілася з материною.

– Не йди так, – підхопилася зі стільця Маріуца. – У нас тепер повно всього. Зачекай.

– Ну, добре, – погодилася сестра. – Тільки я вийду на вулицю, може, Данила побачу.

– Ти його вже не впізнаєш, – зраділа Маріуца. – Росте, наче з води.

– Циганчати не впізнаю, – посміхнулася Захарія. – Хіба їх тут багато?

Маріуца швидко старіла за роботою, турботами – мала повну хату онуків. Сини Ізабелли різнилися від Мартиних дітей, і не тільки зовні, а й вдачею, особливо Данило. Він найбільше дратував Марту. Хто збоку міг сказати, що вона йому не рідна? Аж ні – неприкаяне якесь: усе осторонь, усе вовченям дивиться, наче знає щось. Тільки Маріуцу любить. Марта не раз заставала, коли онук і баба розмовляли між собою циганською, не раз бачила, як хлопець жадібно дивився бабі через плече на розкинуті карти. Жалілася Григорію, але той, коли був тверезий, байдуже відмахувався, а п’яний – гнав із хати усіх: дружину, дітей і навіть матір. П’яним він тепер бував часто.

Одного разу, взимку, прийшов пізно, загрозливо постояв у дверях, потім гаркнув на всю хату:

– Де моя нагайка?

Марта кинулася одягати своїх дітей, Маріуца лежала на полику й не ворухнулася. Дань хворів і теж не піднявся з ліжка.

– А ви чого порозлягалися? – визвірився на них Григорій. – Ану, марш із моєї хати! – і, похитуючись, пішов по нагайку.

Дань підвівся, ліг коло баби. Григорій зайшов до кімнати, побачив їх обох і підняв нагайку.

– Тату, – притулився злякано до Маріуци хлопчик, – не бийте мене – я хворий.

– Встать! – наказав батько. – Я кому сказав – встать! – і з силою ударив нагайкою по столу.

Несподівано Дань сплигнув із полика, схопив на підлозі чобота і теж ударив чоботом по столу.

– Убивайте! – крикнув батькові в обличчя. – А я на холод не піду!

Григорій спочатку оторопіло дивився на сина, потім просичав:

– Щеня. Уб’ю!

Під поликом лежав молоток, Данило миттю схопив його і подав батькові.

– Убивайте, тату, а Бог прийме мою душу, – дивився батькові в обличчя поглядом, якого Григорій уже не розумів. Але з того часу ніколи не тікав із хати, коли інші діти й Марта ночували по сусідах.

– Один ти? – питав його батько. – Ну ти будь, тобі можна.

Даню часто хотілося піти з дому. А коли грався із сусідськими дітьми в піжмурки, ховався так, що його довго не могли знайти. Одного разу, ховаючись, протиснувся у двері напівзруйнованої церкви. Давня церква була порожньою, тільки лики святих проступали з-під посірілої крейди. Хлопчик зачаровано дивився на сонячні промені, що ніби прорізувалися крізь купол, під яким літали голуби. Не розумів, чому захотілося плакати, але плакав, наповнюючи риданням церковну порожнечу.

Хоча й підріс, ніщо так не приводило його в незрозуміло-трепетний стан, як спів сільських півчих. Одного разу поховали самотню стареньку, і він подумки питався у себе, що воно для мертвого – «вічная пам’ять».

– Хто цю бабусю пам’ятатиме? Ніхто, – відповідав сам собі. – А мабуть же, треба, щоб хтось згадував. Тоді я буду.

Наступного дня прийшов до хати покійниці, прокрався усередину через діряву стріху і довго думав, що взяти на «вічную пам’ять». Зняв невеличку ікону на покуті, приніс додому й поставив на печі, біля комина. Але так йому не сподобалося, і він повісив над поликом, де спала Маріуца.

– Де це ти взяв? – злякалася баба, коли побачила ікону. – Невже украв?

– Я не вкрав, – образився хлопчик. – Я на «вічную пам’ять» узяв.

– Як узяв, у кого? – допитувалася та стурбовано.

У цей час до хати зайшла Марта, Маріуца лише встигла штовхнути онука, щоб мовчав.

Марта відразу побачила чужу ікону на стіні.

– Мамо, то – картинка, – запобігливо промовив до неї хлопчик.

– Бачу, що за картинка. Хіба мало богів висить он у вас на покуті? Тепер будеш розвішувати ще й по всій хаті – зніми.

– Мені хочеться, – спробував умовити Данило.

Марта більше нічого не сказала, відштовхнула хлопчика і сама полізла знімати ікону.

– Нехай висить, – заплакав Дань, – краще вдарте мене. – Став на подушки, складені на полику, подушки розвалилися, він упав і мало не зіштовхнув Марту на підлогу.

– Ах ти ж, вишкребку циганський! – Марта розлютилася, ухопила ікону і вдарила нею хлопчика по голові. Тонке дерево і скло розлетілися на всі боки, в руках залишилася одна рама. Даньо якусь мить стояв, оглушений тим ударом, потім сплигнув із полика, вибіг на кухню, схопив тарілки на столі і хряснув ними об підлогу.

– Я знала, що це добром не скінчиться, – чомусь тихо промовила Марта.

– Бабо, – у Данила тремтіли руки й кривилося плакати обличчя, – бабо, ми тут зайві?

– Цить, дурку, цить, – та обняла його за плечі й пригорнула до себе.

Увечері, коли всі поснули, він встав зі своєї постелі й ліг коло Маріуци, яка не спала і раз у раз важко зітхала.

– Бабо, – попросив тихенько, – розкажи мені: чого мати й батько нас не люблять?

– Видумав таке, – розсердилася Маріуца. – Іди спи.

– Я знаю, – торкнув її лагідно за руку, – я знаю, що ми тут чужі.

– Що знаєш, то тримай при собі, – попросила його Маріуца, – бо ще малий і в тебе немає іншої домівки.

У неділю Григорій і Марта часто їздили до міста. Одного разу Юрко й Данило упросилися з ними, уперше ходили по базару, роззиралися на всі боки. Загаявшись, Данило мало не штовхнув жінку, яка поставила на землю кошик, дивилася кудись угору і хрестилася. Він теж глянув туди й завмер – зовсім близько сяяв на сонці золотий купол церкви.

Хлопчик іще ніколи не бачив діючого храму й спочатку несміливо ступив на подвір’я, потім зайшов усередину. Вражений, стояв під стіною, неподалік від дверей, і немов розчинявся в цьому, досі незнайомому, світі. А на базарі гучномовець раз у раз повторював: «Громадяни, загубився хлопчик одинадцяти років. Його прикмети: чорне кучеряве волосся, блакитні очі…»

У п’ятнадцять років волосся в Данила не змінилося: було таким же чорним і кучерявим. Зате сам він змінився настільки, що родичі, які не бачили його кілька років, не впізнавали в ньому колишнього Даня. Але таких було мало, бо цигани приїжджали до Маріуци тепер часто. І приїжджали не в кибитках, а на «Волгах» та «Жигулях». Розповідали, як багатіли їхні родини й осідали по великих містах. Тепер почав родичатися й Григорій. Їздив гостювати до своїх, надовго викинутих із життя, двоюрідних сестер і братів, дядьків, тіток, яких у нього виявилося багато. Їхній будинок теж часто перетворювався на циганський готель. Маріуца з того раділа, а Марта почала ненавидіти свій дім.

Найбільше уваги перепадало Даню. Сором’язливий Юрко був ніби в тіні меншого брата, що переріс його мало не на голову. Широкоплечий, із проникливим поглядом і непокорою у блакитних очах, Дань викликав подив і захват.

Григорій бачив ту непокору і розумів, що скоро син вирветься з батьківської влади. Тому, коли хлопець закінчив вісім класів, несподівано взяв його із собою у Рахів. Юнак зрадів, але не розумів, чому баба часто витирала сльози, а мати стала такою запопадливою.

Будинок, до якого привезла їх новенька «Волга», був схожий на маєток за високою огорожею. Начиння будинку теж здивувало хлопця розкішшю, якої він іще не бачив.

Григорія і Данила зустріли як дорогих гостей і за давніми циганськими звичаями. У цій суміші сучасності й старовини юнак почувався, мов на новорічному святі. Ловив на собі зацікавлені погляди, але не дивувався, тільки дочка господаря – Софія – викликала ніяковість. Була старшою за нього, з пишним бюстом і грубими рисами обличчя. Посміхалася часто і якось винувато, а в очах Дань помічав розгубленість. Та не переймався, бо знав, що подобається дівчатам, хоча жоден дівочий погляд іще не торкнувся юного серця. За столом чомусь постійно сидів із Софією, і це сусідство обтяжувало, як і нав’язливе товариство молодої циганки, коли їх залишали наодинці.

І в будень вона вбиралася у святкове, надягала багато золотих прикрас, яскраво фарбувалася, від чого обличчя ставало ще грубішим. Коли нікого не було вдома, розважала Данила розмовами, грою на гітарі. А грала вона гарно. Та її намагання заспівати дратували хлопця, який іще змалку тонко відчував пісню. Софія зрозуміла й перестала співати, але напосілася вчити грі на гітарі. І вже скоро чутливі пальці юнака вільно перебирали струни, добираючи мелодію.

Данило соромився співати, якщо хтось був поруч. Якось йому здалося, що вдома немає нікого, і він заспівав. Не циганської, а свою улюблену «Ой, у гаю, гаю, зелен розмаю». Коли закінчив співати, у будинку стояла тиша, потім двері відчинив Симон, батько Софії.

– Будеш артистом! – вигукнув радісно і задоволено поплескав Даня по плечу. За ним зайшла Софія, чомусь зашарілася й опустила очі.

Данило не чув, як одного разу Симон із Григорієм про щось домовлялися, сперечалися й ніяк не могли дійти згоди. Але здивувався, коли батько сказав, що завтра поїде, а він іще залишиться.

– Чого я залишуся? І я поїду. – Хлопцю не кортіло додому, але й тут він почувався наче у клітці.

– А чим тобі погано у Симона? – якось дивно посміхнувся Григорій. – Не в чужих же… Приїдеш через пару тижнів – нічого тобі вдома робити. Обдивися, може, що хороше для себе побачиш. Не вік же у мене на шиї сидіти, – чомусь закінчив сердито й відвів погляд.

Того вечора допізна засиділися за чаєм: Симон, його дружина, уже старіюча циганка, їхні два сини й Софія. Сиділи по-домашньому, босоніж на м’якому килимі, за низьким столиком.

Після чаю курили кальян із гашишем. Коли дійшла черга Данила, він зніяковів, бо не тільки ще не курив кальян, а й звичайної цигарки.

– Бери, бери, – заохотив Симон, – що то за циган, що не курить кальян. Спробуй нашого щастя, – при цих словах він багатозначно глянув на дочку.

Відчуття несподіваної радості з’явилося в Даня за кілька хвилин. Здалося, що перед ним відкрився інший світ почуттів, щасливий до запаморочення, який відірвав його від усього буденного й переніс у рай. У тому раю була і Софія. Дівчина тулилася до нього оголеним тілом, обнімала й цілувала так, що він задихався від поцілунків. Ще не знав жінки, але бажання вибухнуло, коли Софія поклала руку на юнацьку плоть. Невміло обнімав податливе тіло, невміло кохався, натомість відчув сором і розчарування.

Уранці до кімнати зайшов Симон, посміхнувся привітливо:

– Еге-гей: ґраст[1], ґраст, ґраст і загнузданий, – промовив напівжартома. – Доведеться женитися.

Данило, що при появі Симона спалахнув від сорому й натягнув ковдру по саму шию, тепер схопився з ліжка, злякано втупився в нього:

– Чому женитися? Я ще не хочу женитися.

Обличчя Симона з привітного зробилося суворим.

– Як це не хочеш? Подивися на постіль! – Згріб рукою ковдру – на білому простирадлі зрадливо «цвіли» червоні плями. – Хлопчику, ти наш зять, і не роби дурниць – ти наші закони знаєш.

Данило знав. І знав, що увечері зійдуться родичі Симона, яким буде об’явлено, що він їхній зять. У цю мить юнак ненавидів Софію і всю її рідню й почувався так, як почувається кожна істота, загнана в пастку.

– Нічого, що молодий, – Симон розумів, що відбувається з хлопцем. – Зате багато встигнеш. Хочеш – будеш у ресторані співати, а ні – влаштую офіціантом. Матимеш такі гроші, які твоєму батькові й не снилися. Молодим матимеш, а не тоді, коли роки ударять по загривку. За домівкою не жалкуй – ти там зайвий.

На ці слова у Даниловій свідомості щось болісно ворухнулося. Покірно сів на ліжко й опустив голову – хіба він не знав, що зайвий, скільки себе й пам’ятає, це відчуття жило у ньому.

А Симон не жалів майбутнього зятя:

– Не малий уже – час знати, що Марта тобі не мати. – Несподівано замовк, побачивши, як Данило змінився на обличчі, і подумки пожалів, що сказав зайве.

Данило підвів очі, глянув на Симона.

– А хто моя мати? – У горлі перехопило, і голос прозвучав хрипло, немов простуджений. – Де вона?

– Циганка, а ти як думав? – відповів Симон і замовк. «І треба ж було ляпнуть, – дорікав собі подумки. – Тепер іще й перед сватом лупати доведеться». Григорія він вважав своїм сватом уже в той день, коли вони порозумілися. Хотів його сина мати собі за зятя, але самого не поважав. Циганські закони не прощали зради, а Григорій зрадив не тільки Ізабеллу, не тільки своїх синів – він зрікся свого роду, коли той, бідуючи, ходив від села до села. І тепер позаздрив на їхнє заможне життя і вже вдруге зрадив сина. Він і сам брав участь у цій зраді, але ж то робив заради своєї дочки, яка безнадійно засиділася у дівках. І ще думав, що робить добро Данилові, приймаючи у сім’ю такого голодранця. Треба лише підрізати крила цьому голубкові, аби не випурхнув із рук. І він почав розповідати…

Данилові здавалося: все, про що розповідав Симон, давно знав, але не словами, а серцем. Після розповіді сидів у кімнаті, голова схилилася на груди. Несподівано відчув у собі дивну любов. Вона зринала з пам’яті, з кожної клітини його єства і наповнювала душу тугою – то була любов до матері.

Коли від серця відкотилася перша хвиля болю, почав думати, що йому робити зараз. Хотів іще поговорити з Симоном, але нікого вдома не було, тільки старший брат Софії – Стефан – весь час мовчки виринав за спиною. Не ховаючись, стояв і дивився на Данила чорним розбишакуватим поглядом. Дань спробував вийти на подвір’я і відразу злякано зачинив перед собою двері – по двору бігала вівчарка, спущена того дня з ланцюга. Спитав у Стефана, де Софія, але той у відповідь лише глянув на нього насмішкувато і замугикав якусь пісеньку.

Увечері будинок зробився гамірним і багатолюдним. У вікно Дань бачив, як Симон замкнув хвіртку, потім покликав пса і взяв на ланцюг. Подумки відзначив, що собача будка стояла трохи вбік від єдиного місця, де можна було перелізти через паркан.

Коли Симонові родичі розсілися за столиками, Данило скривився і неголосно застогнав.

– Що тобі? – стурбовано запитав Симон.

– Живіт заболів, – пошепки відповів юнак і ще більше скривився.

– Може, дати чогось перепаленого? – занепокоївся майбутній тесть.

– Ні, я в туалет схожу, – прошепотів Дань, червоніючи. Симон на те лише мовчки кивнув.

Хлопець швидко підвівся, за ним так само швидко підвівся Стефан.

– Ти чого перевзуваєшся? – запитав підозріло, коли той зняв домашні капці й почав взувати свої туфлі.

– Не втечу, – буркнув Данило і сердито глянув на молодого цигана. – Ніч на дворі, не по килиму ж піду.

Ступив кілька кроків, як перед ним загарчала вівчарка.

– Собачко, цить, – обізвався до неї лагідно. – Я ж не роблю нічого поганого.

Але собака загарчала ще голосніше.

– Ти в туалет пішов чи дратувати Альму? – гукнув нетерпляче Стефан.

Данило не відповів. Через деякий час Стефан знову обізвався:

– Ти там скоро?

– Ще трохи, – і застогнав так, наче й справді щось йому боліло.

Стефан плюнув зневажливо й пішов у будинок. Щойно за ним зачинилися двері, Дань несміливо ступив до паркану. Альма рвонулася навздогін, та все ж ланцюг зупинив її, і через мить юнак був уже по той бік високої загорожі.

До залізниці біг, не спиняючись, – боявся, що можуть перейняти. Побачив на платформі потяг і кинувся до вагонів. Але без квитка його ніхто не пускав.

– Циган? Ану йди звідси! – проганяли провідниці у потертих залізничних формах.

Біля останнього вагона стояв провідник із шапкою рудого волосся і сонним обличчям.

– Дядечку, – кинувся до нього Данило, – пустіть мене – я вам усю дорогу слугуватиму. Що хочете, робитиму, тільки візьміть заради Бога.

– Циган? – і провідник заступив собою вхід до вагона. – Ти ж мені всіх пасажирів обчистиш.

– Я? Ні! – Данило вчепився рукою в поручень, бо в цей час потяг рушив. – Візьміть, бо впаду під колеса!

– Чортів циган, залазь, – ухопив його провідник за руку, – бо ще й справді упадеш. – У вагоні глянув Даню в обличчя: – Наче й циган, а очі… Ти, може, який грузин?

– Я сам не знаю, хто я, – стомлено відповів Данило, – але не злодій – це точно.

Від провідника дізнався, що їдуть до Львова, потім – до Києва, і зрадів. Розносив пасажирам чай, підмітав у вагоні, аж поки його не побачив начальник потяга.

– А це що за явлєніє? – запитав здивовано. – Ти що тут робиш?

Данило йшов йому назустріч із віником і відром. Начальник ухопив його за рукав і повів до провідника:

– Хто це?

Той глянув на Данила і винувато провів рукою по рудій шевелюрі:

– Та… племінник мій. Везу ось із Рахова додому.

Начальник потяга недовірливо подивився на нього й на Данила:

– Щось він у тебе наче не рудий.

– А-а, – посміхнувся провідник. – Так це моя сестра вийшла заміж за грузина. Чого – хороша людина, і племінник у нього вдався.

Несподівано для юнака чужий чоловік турбувався про нього, наче рідний. Приніс із ресторану їжу, купив на станції пиріжки й морозиво, а коли всі пасажири вляглися спати, довго розповідав про своє життя «на колесах». І потім здивовано слухав його розповідь.

– Воно ж у вас, циган, не як у людей, – розмірковував уголос. – Думаю, то батькова робота. І брата твого випхали рано в технікум, аби вдома не був. Мачуха – це тобі не рідна мати. То ти й справді не знав, що вона не рідна? – скидав на Данила зацікавлений погляд. – І що тепер будеш робити – вдома ж тобі ніхто не поріднішав за цей час?

Данило й сам про це думав. Монотонно стукали колеса, наче заколисували, а він лежав на верхній полиці й не міг заснути. Домівка притягувала й водночас відштовхувала, але тепер він знав, чому відштовхувала. І понад усе йому хотілося зайти в хату й поглянути батькові в очі.

Та, коли дістався до села, додому не пішов. Сидів під копицею сіна, аж поки небо не всіялося зорями. Туга, що охопила його в Рахові, не відпускала й досі. А ще він боявся, бо ніколи в собі не відчував такої ненависті, як тепер. І та ненависть була до людей, яких іще вчора вважав рідними.

Із лугу потягло прохолодою, Данило з жалем глянув на поодинокі вікна, у яких горіло світло, і заходився смикати сіно та лаштуватися на ніч у копиці. Висмикав простору дучку, заліз і сіном закрив за собою вхід. Усередині було тепло і так солодко пахло сухими травами, що в Даня залоскотало в носі.

Незчувся, як заснув. Прокинувся від того, що хтось розмовляв біля самої копиці. Завмер, аж дихати боявся, бо в жіночому голосі впізнав Марту. Перша думка була – Симон повідомив батькові про втечу й ось тепер його шукають. Але наступної миті юнака кинуло в холодний піт – мачуха грайливо дорікала комусь, що стільки днів не зустрічалися:

– Розлюбив – так і скажи. Чи жінка до своєї спідниці прищипнула?

Натомість у відповідь почув щось воркітливе, незрозумілі слова, потім млосні звуки, схожі на солодкий стогін, – Марта з кимсь цілувалася. Данила кидало то в жар, то в холод, але він боявся поворухнутися.

– Скажи, що любиш, – домагалася Марта.

– Люблю, а чого б я серед ночі аж сюди крався. – По голосу Данило пізнав голову сільської ради Петра Дяка, який був іще й хрещеним батьком усіх Мартиних дітей. – Думаєш, так легко відбрехатися? Тобі добре – твій уже п’яний.

– Набрався, як свиня, – промовила зневажливо Марта. – Коли його з тих парторгів попруть, бо вже від горілки не просинається?

– Попруть, то нам не краще буде, – повчально заперечив Дяк. – Тоді не вирвешся з дому так просто.

– Боюсь я його… Нехай він боїться… – Марта неголосно засміялася. – Візьму і кину…

– Не роби дурниць – нам і так добре. – У голосі Петра Петровича чулася засторога.

– Добре? – перепитала Марта з відвертою насмішкою. – Тільки щоразу мені треба відбиватися від тієї старої відьми. А ти – добре… Ну, нічого – я її провчу. То вона трималася за циганських вишкребків, а тепер ні за кого буде триматися. Хай подякує, що я її до своїх дітей допущу.

– А чого – ні за кого? – перепитав зацікавлено Дяк. – А Данило?

– Данило? – Марта засміялася, і від того сміху так стислися кулаки у хлопця, що аж пальцям стало боляче. – Грицько замогоричив його в Рахів циганам.

– Як це? – не зрозумів голова.

– А так, – розповідала, як розповідають про когось стороннього, а не того, хто стільки років казав їй: «Мамо». – Уже й телеграма прийшла, що все гаразд. Обкрутили дурника, а тепер татусь п’є без просвітку.

При цих словах Дань мало не вискочив зі своєї схованки й не накинувся на мачуху з кулаками. Краще б вискочив, а не зціплював зуби. Спочатку не зрозумів, що відбувається під копицею, а коли зрозумів, сльози потекли по обличчю – волів би вмерти, аби нічого не чути. А Марта стогнала від насолоди, гаряче шепотіла коханцю слова безсоромні й хтиві. Потім на якийсь час усе затихло.

– Треба йти, – першою озвалася Марта.

– Треба, – ніби нехотя повторив за нею Дяк.

Данило чув, як вони підводилися, поправляли на собі одяг. До села пішли різними стежками, і спершу – Марта, а пізніше – її коханець.

Дань більше не спав. Із Рахова він їхав додому, бо десь глибоко у свідомості жевріла надія, що все, що з ним трапилося, було непорозумінням, помилкою. Нехай би він глянув батькові в очі й побачив там щось таке, що виправдало б того і розраяло його самого. Але ця ніч розтоптала в ньому надію, хлюпнула брудом у саму душу. І все для Данила стало ненависним. Не було шкода зрадженого батька. «Так йому й треба – то за матір». Але почувався зрадженим сам. Хотів думати про когось у цьому світі, хто б любив його по-справжньому, і не знаходив нікого. На Маріуцу сердився, адже й вона зрадила, хіба не знала, навіщо їдуть у Рахів. А чому нічого не розповіла про матір? Це найдужче боліло. Скільки років брехала, і кому він казав: «Мамо»? Оцій… оцій… що в усьому винна. Через неї мати пішла з табором. Через них обох.

– Я помщуся, – промовив уголос.

У селі заспівали півні. З одного подвір’я на інше котилося голосисте «Кукуріку-у-у!». Затихало ненадовго, потім вихоплювалося в іншому місці, немов за велінням невидимої диригентської палички – тим диригентом було сонце, що на сході вже пробивало пітьму.

Коли зовсім розвиднілося, Дань виліз зі своєї схованки. Щось ледь чутно зашелестіло в траві, і хлопець аж підплигнув від несподіванки – під ногами непоспіхом проліз вуж. «А може, й гадюка, – подумав із жахом. – Може, я з нею й ночував у копиці? Ну, чого ти? – заспокоїв сам себе. – Хіба ця гадина страшніша від тієї, двоногої?» У горлі знову перехопило, і він проковтнув уже не дитячі сльози.

Стояв під копицею і відчував, що не має сили йти додому. А більше йти нікуди. Вранішній вітерець війнув по обличчю, немов хотів остудити розбурхані почуття, але не остудив. Дань зняв туфлі й побрів по росі у протилежний від села бік.

До самого вечора блукав за річкою. Навіть передрімав під розлогим деревом, як колись, коли ще був малим. Втупився у клаптик неба поміж верхівками й думав: чи насправді дивиться хто звідти на землю? Чомусь страшенно хотілося, щоб дивився. Щоб отам, за хмарами, була не прозора безодня, а чиясь влада й сила. Знову й знову думав про матір, і так хотілося, щоб і вона була в тих небесах, щоб хоч уві сні…

Коли звечоріло, нарешті підійшов до батькової хати, знесилений і голодний. Довго стояв на ґанку і прислухався до голосів: дитячих, Мартиного, батькового, тільки Маріуци не було чути. Звично натиснув на ручку у дверях – сім’я саме збиралася вечеряти. Батько аж за столом підвівся від несподіванки.

– Не чекали, тату? – запитав з викликом і, мов уперше в цій хаті, зацікавлено обвів поглядом – побачив новий високий холодильник. Прочинив двері до зали – там на всю підлогу лежав новий килим. – Багато, видно, замогоричили. Скільки, тату?

– Звідки ти взявся? – Григорій змінився на обличчі, розгублено глянув на Марту, потім – на матір.

Маріуца заплакала вголос:

– Я ж тебе надіялася із правнучатами побачити, а ти, дурнику?…

Данило мовби не чув. З удаваною веселістю ляснув долонею по холодильнику:

– Путня річ і, мабуть, недешева. Тільки гроші, тату, доведеться вертати. Немає вже? А ти ось її віддай заміж, – підхопив на руки Мартину доньку. – За неї не менше дадуть.

– Виродку! – Марта вирвала з його рук дитину.

– Не виродку, а циганський вишкребку, – виправив Данило, не приховуючи в голосі знущання. – Жалко своє дитя віддавати, ще й у такому коханні народжене. Вилита дочка Дяка.

– Що? – зблідла Марта і замахнулася, щоб ударити по обличчю, але він перехопив руку й так відштовхнув, що мачуха відлетіла до стіни.

– М’яко під копицею, еге ж? «Розлюбив, так і скажи. Чи жінка до спідниці прищипнула?» – перекривляв, дивлячись просто у її розлючене обличчя.

– Замовч! – крикнула на нього Маріуца.

– А ти, стара відьмо, – різко обернувся до баби, – будеш їй у ноги кланятися, щоб вона тебе до своїх дітей допустила! – Роблено засміявся до батька: – Тату, не журися – у тебе є ще кого пропивати.

– Заткнися, сучий сину! Тобі ж хотілося краще. А тепер – геть із мого дому! – Григорій підняв стіл і щосили штовхнув від себе. Стіл упав разом із посудом, і череп’я розлетілося аж по кутках.

Заплакали менші діти, а Мартине обличчя засмикалося від жаху. Не гаючись, вибігла з хати, за нею – діти. Тільки Маріуца і Дань не рушили з місця. Григорій іще раз крикнув: «Геть!» Потім озирнувся, ухопив нагайку, замахнувся на сина, але юнак упіймав на льоту пекуче жало і з силою висмикнув. За мить фарбоване руків’я з тріском розламалася об його коліно.

– Я тобі не дам більше себе вдарити, – промовив із ненавистю. – Досить того, що ти вбив мою матір.

– Що? – хитнувся Григорій. – Я тебе своїми руками задушу.

Несподівано між ними стала Маріуца.

– Замовкніть обидва, поки не пізно! Я буду говорити. Тобі, сопляк, – відштовхнула онука подалі від сина, – рано проти батька навгрудки йти. А ти, – повернула грізне обличчя до Григорія, – розбуй п’яні очі й подивися, що наробив і що навколо тебе робиться.

Григорій обм’як, важко сів на стілець і обхопив голову руками.

– У-у, – застогнав уголос, – проклята, проклята – вона мене і з того світу дістала. Скільки вона буде мене мучити?

– То не вона, – мати поклала синові на плече теплу долоню, – то твоя совість мучить. А з Данилом даремно поспішили так… Даремно послухав Марту, а не мене.

– Марту! – син різко підняв голову. – Марту я уб’ю. І Дяка уб’ю. Я давно відчував, але не вірив.

– Ти сам винен, – зупинила його мати, коли хотів підвестися зі стільця. – За горілкою нічого не бачиш, – похитала докірливо головою. – Совість пропив і думаєш, щоб усе по-твоєму було. Не вийде, сину.

Данило підняв перевернутий стіл, згріб віником череп’я.

– Я їсти хочу, – обізвався до Маріуци.

Та взяла під комином іще теплий горщик, поставила на стіл.

– Бери ось. А ті діти сю ніч голодні будуть, – зітхнула важко. – Догралася, суча дочка, а я їй казала…

– Ти знала? – Григорій так і сидів на стільці, лише підняв на матір важкий погляд.

– Тебе, синку, горілка присипає, а мені на старості не спиться. Доживеш до моїх літ, тоді побачиш… – І знову похитала докірливо головою. – Знала й не раз переймала у дверях – куди там…

– Чого ж ти мені не сказала? – у Григорія тремтіли руки, він і сам трусився, наче на холоді.

– Тобі полегшало, коли узнав? – мати з болем глянула на сина. – Думала – переграє, не вік же їй по ночах бігати. Аж воно – не думай, як думається… Боялася, що може кинути нас із дітьми, а мені тоді хоч у петельку…

– Данило нехай іде з дому, – Григорій несподівано обернувся до сина, що їв за столом. – Я не знаю, що в тобі, але нам удвох не вжитися під оцим дахом. Ти – не Юрко, з тим іще можна було…

– Не жени його, – заступилася за онука Маріуца. – Як уже пішло нблихо, то одвези туди, де старший, бо злигається з якимись босяками, кому тоді краще буде?

– Я не хочу в технікум, – спробував заперечити Данило, та батько його обірвав:

– А тебе ніхто не питає, чого ти хочеш. Завтра й повезу, якщо не спізнилися.

У радгоспі-технікумі, де вчився Юрко, вже не приймали документи, та Григорій вийняв із паперів довідку, що син із багатодітної родини, і пішов до директора.

Коли після останнього екзамену Данило приїхав додому, на подвір’ї його зустріла Маріуца.

– Не йди поки в хату, – відвела подалі від ґанку, – може, помиряться. Ти тут зайвий. Ходімо до Дзингарів – перебудеш у них трохи.

Дзингарі жили неподалік, але сім’я Григорія з ними не дуже зналася, бо ті жили бідно: господар пас колгоспну череду, його дружина ходила по селах, ворожила, а в неділю їздила з дітьми на базар жебракувати. У старенькій хаті було дві маленькі кімнати, посеред однієї стояли піч і великий піл, на якому покотом спала більша половина Дзингарів. Данилові звільнили єдине тут ліжко, на яке Маріуца постелила свою постіль. Хлопцю не подобалася ні хата, ні сім’я, але йти більше не було куди.

– Я матір твою знала. – Лідія, рано постаріла й змарніла циганка, посадила його за стіл окремо від своїх дітей і подала іншу їжу.

Дань засоромився, бо менші діти заздрісно дивилися на ту їжу, і він відсунув миску.

– Чого ти? – здивувалася Лідія. – Це ж твоя баба з дому понаносила.

Данило взяв свій посуд, посунув до дітвори й посміхнувся:

– Мені в гурті смачніше їсться.

– Як хочеш, – зраділа жінка, – тільки щоб Маріуца не образилася.

– Не образиться, – запевнив Данило. – А ви мені краще розкажіть про мою маму, – попросив, дивлячись, як Лідія обережно накладала з чавунця варену картоплю.

– Їжте з салом і м’ясом, – ще ближче підсунула дітям Данилову їжу. Ті, мов за командою, простягли руки, і миски майже спорожніли.

Лідія теж присіла скраєчку біля столу, але взяла тільки картоплю й поволі почала жувати.

– Що тобі розказати? Ізабелла зовсім молодою зійшлася з твоїм батьком. Не скажу – шістнадцять їй було чи десь отак. Грицько – ого-о-о… Приїхав у село після інституту, дарма що циган, але куди там до нього нашим циганам: і вчений, і красень. Правда, совісті не зайвої. Але то вже мати твоя сама винна, хоча вона мені трохи й родичка. Наче ману хто накинув – нічого не бачить і не чує… Теж була красуня, такої ні серед циганок, ні серед хазяйських дівчат не знайти. – Лідія зажурено похитала головою. – Грицько погрався нею, ніби лялькою, дітей нажив, а коли в село приїхала Марта, наче здурів: Ізабелла з дітьми в хаті, а він Марту веде, а в тієї ні стида, ні сорому – теж учена, як Грицько. Ти їж, їж, – глянула на Данила, що нічого не їсть, тільки в руках тримає ложку. – Видно, судилося твоїй матері коротке, ще й таке гірке життя. Ішов табір – і з нашого роду там чимало ходило, – Ізабелла й пішла з ними. То неправда, що вас кинула, – Грицько не віддав. Він мені й тут рота затикав, щоб я, бува, не проговорилася. Ми з Давидом і мовчали. А тепер чого мовчати, коли Марта усім розтрубила, мовляв, Григорію синів виростила, а він знущається. Тільки мовчить, що сама й посиротила цих синів. А ти, хлопче, не звертай уваги – тобі з нею вік не жити, а батька поки що слухайся, поки в пір’я не вбився. Тільки нікому не кажи про те, що я тобі розповіла, добре?

Данило мовчки кивнув головою, глянув на порожні миски й поклав свою ложку.

Вранці до Лідії зайшла сусідка й попросила:

– Дай котрого з твоїх хлопців, котрий кучерявий: сьогодні у Мисика Петра будемо коровай місити – дочку заміж віддає.

– Бери хоч усіх, – засміялася Лідія й обвела поглядом дітей. – Он візьми Данила. Іди, сину, побудеш серед людей, – заохочувала хлопця, який розгубився, бо йому ще ніколи не доводилося вимітати піч перед тим, як туди саджатимуть весільний коровай.

– О, добре, – зраділа сусідка, – такого кучерявого більше в селі немає.

Данило старанно вимітав піч гусячим крилом, а жінки місили тісто, ліпили з нього жайворонків і співали:

Данило заслухався, потім обережно, щоб не забруднитися, іще раз промів далеко в печі. Не помітив, коли тернув сажею по обличчю, і не розумів, чому жінки поглядають на нього і посміхаються між собою, а дівчата пирскають від сміху.

– Який же ти чорнявий та гарний, – пожартувала молодиця, що розкачувала тісто по столу.

Всі засміялися, тільки Данило несподівано відчув у собі злість: і на молодицю, і на дівчат, і на весь світ.

– А ви, тітко, – промовив нарочито голосно, – не дуже рота розкривайте, щоб не було видно чорне.

– Що? – тітка розгублено глянула на подруг, які крадькома перезирнулися, ховаючи посмішки. – Це тебе мати так навчила? Я ось Марті розкажу…

Данило на ці слова скривився, наче від зубного болю. Обережно поклав під комин крило й пішов. Біля дверей обернувся, глянув на тітку поглядом, від якого та ще більше розгубилася:

– Марті кажіть скільки хочете, а до моєї матері вам зась.

– Що він нагородив? – не зрозуміла жінка. – Наче з цепу зірвався. Що я такого сказала? – здвигнула плечима й узялася за тісто. Потім знову здвигнула плечима, але вже мовчки.

Данило швидко вийшов із хати, у дворі його перейняли бояри та дружки. Щось говорили, про щось просили, та хлопець лише відмахнувся.

У Дзингарів на нього чекала Маріуца. По її радісному обличчю зрозумів, що вдома все гаразд, але ні про що не питав, тільки привітався.

Маріуца відчувала свою провину перед онуком і запобігала:

– Лідія каже, що ти в хаті наче свій.

– Я, бабо, вже всюди чужий, – посміхнувся невесело й сів на ліжко. Потім зняв туфлі й ліг прямо в одязі.

– Яка це тебе муха вкусила? – Баба витягла з кишені гостинці й роздала дітям Лідії. Ті, вхопивши цукерки, миттю вибігли з хати. – Чого розлігся серед білого дня?

– А що мені робити? – роздратовано запитав Данило. – З Давидом корів пасти чи з Лідією по селах старцювати? Що мені тут робити, бабо?

Маріуца дивилася на нього й мовчала. Ще з самого ранку заговорила з сином про онука, але той відрізав:

– Не хочу його бачити, щоб і ноги не було в моїй хаті. – Маріуца відкрила рота заперечити, та Григорій не дав: – Я все сказав.

Від Марти не чекала нічого, раділа вже з того, що син із невісткою помирилися й та ходила як шовкова. Але за Данила боялася.

– Скоро поїдеш вчитися, – намагалася розраяти, – дадуть гуртожиток, і якось переживеш… Зате вивчишся…

– Чого ти мені правду не сказала? – перебив її онук. – Чого?

– А що тобі дала правда? – Маріуца встала зі стільця, підійшла й сіла біля нього. – Я б і сказала, бо обіцяла твоїй матері, та тільки ж не тепер, коли в тебе вітер у голові. – Знітилася під зневажливим поглядом онука. – Чого ти сердишся? Рано було, тому й не сказала.

– А женити було не рано? – в’їдливо запитав Данило. – Чи не терпілося кудись подалі збагрити?

– Чого ти затявся? – й собі розсердилася Маріуца. – Думаєш, у Симона було б гірше? Верзе – сам не знає що. А я стільки років ховалася… Ось. – Полізла до кишені, дістала хусточку й розгорнула: на старих картах лежали золота обручка і срібний хрестик.

Данила мов струмом підкинуло.

– Це від Ізабелли. – Маріуца ніби й не бачила, як змінилося обличчя онука. – Вибирай хоч хрестика, хоч обручку.

Дань обережно взяв хрестик, потримав на долоні, а потім надів на себе.

– Добре, – чомусь зраділа Маріуца, – обручка нехай буде Юркові. А карти візьми – це також тобі. Я знаю ці карти – вони із Сербії, моя мати з такими ходила. Не загуби й не дуже кому показуй, бо я тебе знаю. – Хотіла щось іще сказати, але Данило, який побожно дивився на материні речі, забрав із її рук карти. Мовчки розглядав малюнки, потім перетасував і кинув перед собою.

– О, бабо, дорога випала, – промовив радісно. – Рання – завтра в технікум поїду, – пожартував і засміявся зі свого жарту.

– Дорога, – важко зітхнула Маріуца, – а ти бачиш яка?

– Яка вже випала. – Зібрав карти й сховав у нагрудній кишені. Закрив долонею кишеню, відчуваючи на дотик несподіване материне благословення, що прийшло через стільки років і заповнило теплом усю порожнечу, яку не змогли заповнити ні батько, ні мачуха.

Пізніше зайшла до хати Лідія.

– Надумався їхати – їдь, – сказала незадоволено, – а захочеться коли приїхати – Давид і Лідія тебе завжди приймуть, бо ти не тільки їхнього, а й нашого роду.

У цей час один із хлопчаків поліз до торбинки з харчами, що принесла Маріуца.

– Не займай! – гримнула на нього мати.

– Нехай бере. Чого ви? – Даню було незручно за торбинку, яка різнила його від напівголодних Дзингарів.

– А ти завтра що їстимеш – думаєш, батько тобі возом харчі возитиме? – Лідія переставила подалі спокусливу торбинку. – Він завтра й не згадає, що ти на світі є.

Данило сидів у фойє гуртожитку і чекав Юрка. Старший брат, на відміну від меншого, змалку однаково приймав усе, що робилося в сім’ї: коли батько виганяв із дому – йшов, кликав назад – повертався. Мовчки вислуховував Мартину лайку. Навіть до Маріуци не горнувся так, як горнувся Данило. Меншого брата любив, але любив й інших братів та сестру. Не опирався, коли батько виправив його на навчання до технікуму, навіть зрадів, що буде вчитися. І зовні дуже різнився від Данила: як і той, мав чорне волосся, але вже тепер не кучеряве, а ледь хвилясте. І карі, як у батька, очі. Та, на відміну від Григорія, погляд у Юрка був не суворий, а мовби трохи розгублений, як у людини, якій боязко й незатишно у цьому світі. Додому їздив нечасто, навіть на канікули залишався в технікумі й підробляв на господарському дворі.

До початку занять було ще далеко, і Дань не знав, поселять його чи ні. Роздивлявся стіни, обвішані плакатами, списками й об’явами, коли до нього підійшло кілька студентів-старшокурсників. Один зневажливо зміряв бідний одяг на Данилові й засміявся уголос:

– А це що за екземпляр – я таких раніше тут не бачив. Звідкіля ти, екзотична пташко?

– З Одеси, – відповів Данило не менш зневажливо й демонстративно відвернувся.

Старшокурсник засміявся, за ним засміялися інші, переморгуючись і позираючи на хлопця.

– Та ти ж воша колгоспна, – підступив до нього студент, одягнений у дорогі імпортні джинси. – Пика твоя і справді мені когось нагадує.

– Може, й нагадує, – не здавався Данило, – як в Одесі був. Тільки ні тебе, ні вас, – удавано розвів перед студентами руками, – я там щось не зустрічав. Може, не впізнав, бо ж ви по одежі – раби Божі, а по рожі щось не схожі.

– Диви, й справді вуркаган одеський до нас залетів, – засміялися знову студенти, але вже в тому сміхові чулася погроза. – Треба йому пір’ячко поскубти, бо ця пташка вельми нахабна, – й обступили стілець, на якому сидів Данило.

Він із тугою глянув на порожнє місце вахтера й подумав, що зараз йому таки намнуть ребра й ніхто не побачить. Але в цю мить зі східців гукнув Юрко.

– Це твій брат? – відступили незадоволено студенти. – То навчи його поважати старших, бо інші научать.

На прохання Юрка їх поселили разом. Юрко вчився агрономії і з ранку до вечора пропадав на навчальних полях. Данило ж вступив на ветеринарний факультет і тому до занять попросився доглядати коней.

Спочатку просто годував, прибирав і гладив. За тиждень коні пізнавали його по голосу. А коли розходилися на пасовищі, задивлявся на них віддалік, а потім закладав пальці в рот і свистів. Сідав на гнідого верхи, їхав нешвидко й боявся, щоб ніхто не побачив. Тільки часто припадав до загривка, немов обнімав когось рідного.

Це відчуття прийшло до нього не тепер – воно жило давно, а може, він і народився з ним. Тільки треба було віднайти в серці той закуток із любов’ю, який часто шукається важко, наче схований за сімома замками. І вже коли почалися заняття, опісля йшов до стайні або на пасовище, розпутував коней і подовгу гладив. Конюх сердився на Даня, що той знімав пута, а хлопець не міг бачити їх спутаними, бо тоді вони йому здавалися слабкими й безпомічними, як і кожна істота. І однаково, де пута: на ногах чи на свідомості, – то неволя.

Додому не їздили ні Данило, ні Юрко. Грошей у хлопців не було, не було й харчів. Брат утягнувся в напівголодне життя, а Данило ніяк не міг заснути, коли у шлунку «варилася» одна вода. Тоді довго крутився у ліжку, долаючи спокусу підвестися, постукати в чиїсь двері й попросити хліба. Якось увечері зайшов до однокурсниць за підручником. Йому дали потрібну книгу, а він стояв, переминаючись із ноги на ногу, бо дівчата саме приготували вечерю. Побачив на тумбочці чиїсь карти й мало не підстрибнув від радості. Але стримав себе, ніби знічев’я підійшов, узяв і непоспіхом перетасував.

– Поворожи, – засміялися дівчата, – ти ж циган.

Данило сів на ліжко, розкинув карти, й однокурсниці відразу обступили його, зацікавлено поглядаючи то на карти, то на юнака.

– Та ви он поїжте, а то вичахне, – глипнув голодними очима на стіл, – нехай я вам потім поворожу. – І підвівся, мовби хотів іти, але одна з дівчат спинила його за руку.

– Куди ти? Сідай із нами вечеряти.

Наступного разу зайшли дівчата з іншої кімнати й запросили на вечерю. Дань на те лише посміхнувся й прихопив старі засмальцьовані карти, які забувся хтось із Юркових друзів.

Для братів голодне життя скінчилося – Данило ворожив усьому гуртожитку, крадькома до нього в кімнату приходили дівчата й жінки з міста. З тих він брав гроші, хоча ніколи не відмовлявся від яєць і сала.

Під кінець зими наворожив на туфлі. Хотілося купити ще й штани, та на штани грошей не вистачало. Заходив до магазину, роздивлявся прилавок, але вибрати нічого не міг. Знав, що заможніші студенти за покупками їздять до Києва, і вирішив поїхати сам.

Коли в неділю прийшов на вокзал, побачив цілий гурт знайомих студенток, які теж їхали до Києва. В автобусі поруч із ним сіла красуня з першого курсу, одягнута в шубку з рудими плямами й розкішну хутряну шапку, насунуту мало не на самі очі. Ім’я в дівчини було Маргарита, але всі називали її Марго. Чорноволоса, коротко стрижена, з темно-карими очима й довгими пухнастими віями.

Спершу подивилася у вікно, потім – на Данила, який від того погляду глибоко втиснувся у сидіння, згадавши відразу про свої потерті штани, полатані чоботи й виношену куртку. Потім розсердився і демонстративно відвернувся. Дівчина образилася, кілька разів здивовано глянула то на Данилову спину, то на своїх подруг.

Так і їхали мовчки. Юнак заспокоївся і мало не задрімав, аж поки Марго першою не озвалася до нього, ненароком зачепивши ліктем:

– Ой, вибач.

Дань лише кивнув, але дівчина зраділа:

– А ти знаєш Київ? – запитала, ніби між ними тільки- но обірвалася розмова.

– Трохи, – відповів юнак. – А ти? – заговорив, щоб не подумала, що він дикун якийсь.

Марго захоплено розповідала, як вона часто бувала в Києві з батьками. Як її ще маленькою возили до лялькового театру і в цирк. Данило слухав і думав про себе, про батька, культура якого обмежувалася читанням Леніна, про мачуху, байдужу до майбутнього пасинків. Тільки Маріуца наповнювала дитячу душу всім, що надбало за життя її незбагненне серце. Згадалося, як одного разу поклала на столі виделки та столові ножі й почала онуків учити ними користуватися.

– Нащо це ви, бабо? – здивовано запитав тоді Юрко.

– Нащо? – Маріуца обвела всіх поглядом, у якому проступала незрозуміла погорда. – Як умру, то щоб не забували, якого ви роду.

– Циганського, якого ж іще, – вихопилося тоді у Даня.

– Цить! – гримнула на нього Маріуца. – Твій прапрадід був на службі у самого короля венгерського, й ніхто не ліз йому в очі, що циган.

– Даньо, а чому ти ніколи не ходиш на дискотеку? – обірвала юнакові роздуми Марго. Хотіла назвати – Данко, як між собою називали однокурсники, але посоромилась, хоча хлопець знав про своє прізвисько і воно йому подобалося.

– Що я там забув? – Дань знову глянув на свої штани, витерті на колінах до блиску, і знову відчув образу – чи то на дівчину, чи ще на когось.

Марго не помітила того, зиркнула на хлопця й посміхнулася загадково:

– Там весело й дівчат багато.

– То й що? – Даню вкотре закортіло відвернутися, аби не в’язла з розмовами, від яких на душі робилося гірко.

Марго ніби відчула його настрій, посумнішала й замовкла. Через деякий час зітхнула і промовила, мов дорікнула:

– Дивак ти. Може, й за тобою котра сохне.

Він аж рота відкрив, щоб відповісти щось дошкульне, та лише голосно вдихнув, дивуючись дівчині, яка в цю мить ніби знічев’я гралася шкіряними рукавичками й була схожа на кицьку, що зробила шкоду, але усім своїм виглядом запевняла – то не вона. Несподівано у пам’яті зринуло інше дівоче обличчя. Намагався не згадувати Софію, запаморочену гашишем ніч, а коли згадував, відчував сором і незрозумілу провину. Перед ким – не знав, але не перед Софією.

На станції метро «Піонерська» автобус зупинився й більшість пасажирів вийшли. Вийшов і Данило з дівчатами. Стали трохи віддалік і почали радитися, куди їхати далі. Юнак теж прислухався до розмови, бо насправді не знав нічого в цьому величезному місті. Нараз відчув на собі чийсь погляд, обернувся – неподалік побачив купку циган. Вони дивилися на нього й між собою про щось розмовляли. Першим бажанням було – відвернутися, підштовхнути дівчат, аби йшли до метро, але він стояв і дивився.

Одна з циганок щось сказала своїм, і вони замовкли. А жінка посміхнулася й підійшла до нього.

– Шеву, де туке драбу таріел[2], – промовила, запитливо дивлячись йому в обличчя.

– А манге на шти драбуте – ми саро жінав[3], – відповів швидко, відчуваючи на собі погляди інших циган і погляди однокурсниць, які замовкли й дивилися то на нього, то на циганку. Потім котрась засміялася й промовила нарочито голосно:

– О, свій своїх зустрів.

Ті слова прозвучали насмішкувато, та Данило в цю мить подумав про матір, яка, напевно, була чимось схожа на молоду циганку. Може, вона і з її роду. А може, з ними й ходила, адже Маріуца так мало розповіла про матір, та й Лідія – небагато. Циганка деякий час вивчала його обличчя, потім взяла за руку, недобре глянула на дівчат і відвела вбік:

– Ту шаву роману?[4]

І Данило відповів:

– Ми – гаджу[5].

Відповів винувато, мовби когось зрадив у цю хвилину.

Циганка посміхнулася й недовірливо похитала головою, потім обернулася до решти циган, які дивилися на них і про щось тихо перемовлялися. Знову глянула на нього, але тепер у саменькі очі:

– Авен манса[6].

Не знати, що побачила в Данилових очах, та сказала саме ті слова, на які він чекав із самого малку. Може, й несвідомо чекав, але бажання піти з табором жило в ньому завжди, як живе у кожній людині сердечна прив’язаність до свого роду, звичаїв, до рідного слова.

– Данко, ти скоро? – нетерпляче гукнула Марго.

Дань легенько висмикнув руку, і в горлі перехопило, коли промовив:

– Мені з вами не ходити – у мене інша дорога, – сказав те українською, сказав із такою тугою, що молода циганка з жалем глянула на нього й докірливо похитала головою.

Не розуміючи, що з нею відбувається, Марго не зводила очей із Данила й циганки. На якусь мить відчула, як їй хочеться підійти до хлопця, взяти за руку, а циганці крикнути: «Іди геть!» Може б, і підійшла, коли б Данило в цей час не повернувся до гурту.

– Ходімте вже, а то до вечора будемо тут стояти, – сказав до всіх і ні на кого не дивлячись.

Туфлі купив такі, яких дуже хотілося, але купив не в магазині, а в чоловіка, що ніби виринув перед ним з-під землі, коли він, розчарований, виходив з універмагу. Відвів трохи вбік, дістав з-під поли широкого пальто чималий пакет, розгорнув, і Дань аж ойкнув радісно. Хотів поторгуватися, та власник туфель відійшов:

– Я думав, ти серйозний хлопець, а ти – шпана.

– Давай, – наздогнав його Данило й тицьнув незнайомцю в руки гроші.

По дорозі назад радів, наче мала дитина. Намагався думати про те, як наворожить іще й на штани, і від цих думок відступала гіркота зустрічі з циганкою.

Зайшов із сяючим обличчям до кімнати, у якій, окрім нього і брата, жили ще два студенти, поставив перед Юрком туфлі:

– Поміряй.

Але той не міряв, а почав скептично оглядати з усіх боків.

– Що ти роздивляєшся, – посміхався радісно Данило, – хіба не бачиш – «Маде ін не наші».

– Дурень! – гримнув на нього Юрко. – Куди ти дивився – вони ж браковані.

Данило вирвав із братових рук обнову, поліз усередину й намацав дірку, якої зовні не було видно.

Цілий вечір Юрко мудрував над новим взуттям. Злиденне студентське життя навчило його добре справлятися з шилом і дратвою, клеїти й латати зношені черевики. Ремонтував не тільки собі, а й іншим бідакам- студентам. І тепер, «почаклувавши», подав Данилові обнову:

– На, взувай. Місяць, може, й походиш, якщо по сухому.

Данило на те нічого не відповів, надягнув Юркові штани, трохи кращі за свої. Зайшов на протилежне крило поверху, де жив студент на прізвисько Магнат, заздрісний і жадібний не по роках, важко зітхнув, коли постукав у двері. Дехто вже спав, але Магнат лежав, втупивши очі в книжку. Підняв голову, запитав:

– Чого приперся мало не посеред ночі?

– Позич конспекта – у тебе розбірливий почерк, а я вранці поверну, – попросив Дань і подумки посміхнувся – Магнат уже не зводив очей із його взуття.

– Де взяв? – кивнув на ноги, ніби й не почув, про що він просив.

– Украв, – відповів Данило й сів на стілець навпроти.

– Я серйозно, – у Магната заздрісно загорілися очі.

– Коли серйозно, то дістав по блату, за п’ять червінців, – уточнив Данило про всяк випадок і ціну.

– Недорого, – протягнув Магнат розчаровано. – Мабуть, наші.

«Щоб ти сказився», – подумав Данило, який збирав ці гроші мало не всю зиму. Але знічев’я підняв одну ногу, потім другу, мовби роздивлявся туфлі.

– Схоже – італійські, – промовив так, наче запитував у себе самого. – А може, й американські. Знайомий казав – зносу не буде. А там, хто їх знає… Я в них не розбираюся.

– Продай, – Магнат підвівся з ліжка, підійшов і помацав туфлі. – Я тобі наверх десятку дам.

– Нема дурних, – аж «образився» Данило, – знаєш, як я їх діставав…

– Продай, – уже упрошував хлопець. – Вони мені до джинсів класно підійдуть, не те що під твої штани.

– А хіба під штани погано? – Дань підвівся зі стільця. – Усі казали – вищий клас.

– Брешуть, – Магнат смикнув його за штанину. – Наче на корові сідло.

– Тоді Юрко буде носити. Позич конспекта, а то вже пізно… – повернувся до дверей, мовби збирався йти.

– Я тобі двадцятку наверх дам, – заступив дорогу Магнат.

– Що я – спекулянт? – зніяковів Данило. – Може, вони тобі ще й не підійдуть. Ану поміряй, – і швиденько зняв туфлі.

Але Магнат спочатку надягнув фірмові джинси і вже потім узувся.

– Клас! – вигукнув Данило. – Мені б такі. Ладно – забирай.

До своєї кімнати йшов босоніж, тримав у руках товстого зошита, а в кишені лежало сімдесят карбованців.

– А як завтра порвуться? – запитав Юрко, не поділяючи радості брата. – Він і гроші забере, ще й пику натовче.

– Чого це? – заперечив Данило. – Я ж його не змушував купувати – він сам випросив. А за науку, брате, треба платити. – І додав насмішкувато: – Тільки скупий платить більше.

Навчання давалося легко, і вже у другому семестрі Данила вибрали у студентську раду й часто доручали громадську роботу. Та хлопець виконував її неохоче, лише заняття в художній самодіяльності не пропускав. Викладач, сивий літній чоловік, що мав консерваторську освіту, кілька вечорів прислухався до хлопця, потім почав працювати з ним окремо. А одного разу, коли вже нікого не було, сказав:

– Тобі б не тут вчитися. У тебе талант від Бога, а таке не кожному дається.

– Талант від Бога? – перепитав Данило, хоча й добре розумів сказане. І несподівано для викладача запитав: – А ви б не могли учити мене духовного співу?

– Якого? – здивувався той. – Духовного? Але ж за такий спів нас обох по голівці не погладять.

– Я знаю, – погодився Данило, – просто хотілося спробувати.

– Навіщо воно тобі? – сивий викладач спантеличено дивився на студента. – Ти хоча б уявляєш, що це таке?

Данило у відповідь стенув плечима, бо насправді чув лише сільських півчих, а тепер ось кілька разів їздив у Макарівку, поблизу райцентру, де уцілів мурований храм. І сам не знає, чому поїхав. Несміливо зайшов до церкви, став збоку, щоб нікому не заважати. Але на нього відразу звернули увагу, дехто глянув підозріло й відступив подалі. Кілька разів у його бік уважно подивився батюшка. Дань зніяковів під тим поглядом, навіть пожалкував, що прийшов, та, коли на криласах заспівали, забув про все на світі. Прийшов і наступної неділі. Мовчки слухав відправу, потім почав підспівувати. Молодий голос додав сили стареньким півчим, які спочатку здивовано, а тоді вдячно поглядали на хлопця.

Одного разу Юрко попередив брата:

– Доїздишся у Макарівку. Краще он іди підробляй у ресторан – хоча б користь буде.

– А що тут такого? Хочу – і їжджу, – заперечив Данило. – Яке чиє діло?

– Ти на свою пику в дзеркало глянь, – розсердився Юрко. – Пропаде щось у церкві – на кого скажуть?

Данило і сам знав, що так може бути, але в Макарівці до нього уже звикли й навіть перед Великоднем батюшка попросив, щоб прийшов співати на Всеношну.

Він прийшов. Й опівночі, коли заспівали: «Христос воскрес із мертвих…», голос юнака досягав такої сили, що навіть учорашні атеїсти здивовано відчували, як щось воскресає у їхніх душах, таке світле й таке неосяжне.

Одного разу бабусі з півчих забрали Данила на поминальний обід. Відспівали й сіли за стіл, як до хати зайшла викладачка технікуму, невисока, худорлява, з пучком волосся, скрученим у бублик. Поминали її близьку родичку, але Дань того не знав, і, коли жінка зайшла, у нього ложка випала з рук. Він зніяковіло глянув на бабусь, що сиділи поруч, і поліз під стіл. Та викладачка спинила:

– Коли вже сидиш – сиди – я тебе не бачила.

Після обіду підійшла й тихо попередила:

– Щоб я тебе і справді тут більше не бачила. Дивися, бо доспіваєшся, що гірко заплачеш. І не думай – я не жартую, доведеться викликати твого батька.

У Даня защеміло в грудях, він глянув жінці в очі й відповів:

– Я більше сюди не прийду.

Тиждень ходив мовчазний, а потім поїхав до Києва. Блукав широкими вулицями й вуличками, сідав то на один, то на інший тролейбус, поки віддалік не побачив церковні куполи. Вийшов із тролейбуса й зупинився біля воріт. Прочитав на табличці, що стоїть перед Покровським монастирем, і несміливо прочинив масивну хвіртку. Здивовано обводив поглядом зелене, засаджене квітами подвір’я. Неподалік черниці розвантажували дошки з великого автомобільного причепа. Юнака вразили жіночі обличчя зі слідами страждання і самозречення. Роздивлявся навколо, потім побачив, як через подвір’я ішла літня черниця, і пішов за нею.

– А тебе куди несе? – обернулася та перед новими, ще не фарбованими дверима.

Хлопець розгубився, стенув плечима:

– Не знаю, бабушка.

Черниця посміхнулася самими очима:

– У тебе вдома бабушка, а я – матушка.

– Матушка? – перепитав Данило. – А вони? – показав рукою на черниць, що розвантажували дошки. – Вони теж матушки?

– Ого, який ти цікавий, хлопче. Ми всі – Господні наречені. А ти справді такий дурний чи прикидаєшся? – очі жінки уважно дивилися в Даньове обличчя. – І де ж ти росло таке забите? – повернулася, щоб іти, але у дверях спинилася: – Їв що сьогодні?

– Не їв і не грішився, – запобігливо відповів Данило.

Та спочатку його відвели до ігумені, якій розповіли про дивака, що забрів до жіночого монастиря. Ігуменя теж була немолодою і з суворим обличчям-іконою.

– Ти хто? – запитала відразу, щойно він переступив поріг: – Циган, вірменин?

– Я – українець, – відповів Данило ображено, потім опустив голову й додав тихіше: – З осілих циган.

– Добре, що признався, – похвалила ігуменя. – А ти не крадеш, не ворожиш?

– Не краду, але ворожу і з того живу, – промовив невесело. Підняв голову й додав: – Кому розкажу правду, кому збрешу – як кому хочеться.

– Хто ж тебе навчив такої недоброї науки? Поки не пізно – кинь, бо пропадеш. Фізичну хворобу можна перемогти, а духовну – важко.

Жінка говорила зрозуміло, та Дань чомусь перепитав:

– Як це? А як я тоді житиму?

Ігуменя мовчки дивилася на нього, немов щось обдумувала.

– Тобі до церкви ходити треба, поки твоя душа зовсім не заблукала в темряві. Ти співаєш?

Данило хитнув головою.

– А чого ж не ходиш до церкви? Чого в церкві не співаєш?

– Я хотів, – юнак опустив додолу очі, – я дуже хотів.

Суворе обличчя посвітлішало:

– Підеш у Володимирський собор. Походиш, повчишся справжнього духовного співу – я напишу записку.

У Володимирському соборі уже немолодий регент уважно поставився до нового хориста:

– Треба, хлопче, не тільки глотку дерти. Переживай серцем, про що співаєш. А коли будеш надіятися лише на голос, то сам стомишся і людей стомиш.

Високий тенор Данила оцінили всі хористи. Але найбільше він заприятелював із псаломщиком Петром, який завжди привітно посміхався йому при зустрічі.

– О! – вигукував радісно. – Бойове поповнення сьогодні – значить, заспіваємо. А де це ти пропадав? – допитувався, коли Данила деякий час не було у храмі. – Дивися, бо дівчата до добра не доведуть, – переводив розмову на жарт.

Данило на ці слова червонів і відмовчувався.

Та не всі так ставилися до нього, як Петро. Диякон Матвій, колишній міліціонер, не раз підозріло дивився на його кишені. Не раз повторював: «Згадаєте мене, як він собор обчистить. Знайшли співака, наче нікому співати…». А коли Дань став кононархом, цілий тиждень не приходив до собору.

– Не звертай на нього уваги, – говорив із посмішкою Петро. – Така він людина, і вже уп’ятьох не переробиш.

Кар’єра кононарха швидко обірвалася. Одного разу кононаршив вірш «Почуй мене, Господи», але замість рядка «Мене ждуть праведниці» проспівав: «Мене ждуть грішниці». Не зрозумів, чому ніхто не підхопив далі й чому навколо запала мовчанка. Хтось позаду вдарив по потилиці, а натомість інший кононарх огласив:

– Мене ждуть праведниці.

Данило глянув у текст і зрозумів помилку. Злякано підхопив спів за іншими хористами, але заспівав фальцетом – прокричав, наче півень.

– Чого ти верещиш скаженим голосом? – прошипів на нього регент, і Дань побачив, як хористи кусали губи, щоб не засміятися вголос. Здивовані віруючі теж посміхалися, обертаючись на хор.

Даня відправили із собору, ще й служба не закінчилася:

– Нам артисти не потрібні, – випхав його в плечі диякон Матвій. – Іди в цирк людей смішити.

Мов у тумані дійшов до метро. Зупинився, віддалік подивився на собор і несподівано почав сміятися вголос. На його істеричний сміх оберталися перехожі, а жінка з купою фарбованого волосся підійшла і серйозно запитала:

– Тобі треба в дурку?

Данило перестав сміятися, подивився на заклопотане обличчя:

– Уже минулося, – відповів і пішов геть.

Марго подобалася майже всім хлопцям на курсі, тільки Данило залишався байдужим. Уже скільки часу минуло, а вона й досі думала тільки про нього. Хоча й сама не розуміла, чого більше у її почуттях: упертості чи любові. Коли б не слава гордячки, давно б уже надала перевагу комусь із хлопців і менше страждала. А Марго страждала, бо уперше нею хтось нехтував. Не витримала, якось між парами сама підійшла до юнака. Поруч було вільне місце, і, переборюючи ніяковість, дівчина сіла. Дань незадоволено підняв голову, бо не був готовий до семінарського заняття й намагався хоча б трохи щось прочитати.

– Поворожи мені, – попросила, червоніючи.

– Я не ворожу на лекціях, – відповів хлопець, не приховуючи незадоволення.

– Тоді поворожи в гуртожитку, – глянула в очі й швидко відвела погляд.

– Добре, – погодився Дань, – сьогодні зайду.

У кімнаті нікого не було. Марго чекала сама, чекала й боялася, що не прийде. А коли постукав у двері, розгубилася, щоки запалали зрадливим рум’янцем. Та він зайшов до кімнати, байдуже глянув на дівчину, сів на стілець і дістав із кишені карти.

– На кого кидати – на тебе чи на якогось короля? – запитав і діловито підсунувся ближче до столу.

Марго часто закліпала віями й нічого не відповіла.

– Ну? – Дань нетерпляче тасував карти.

– На короля, – промовила майже пошепки.

– Якого – хрестового, бубнового? – допитувався юнак.

– Хрестового, – глянула йому в блакитні очі, – ні – бубнового, – виправилася гарячково. – Такого, як ти, – сказала й приречено опустила очі.

Карти були немилосердні – дівоча любов розбивалася об холодність і байдужість.

– Не любить він тебе, – Даню було шкода Марго. Не раз помічав на собі її погляд. І не раз, зустрівшись із його очима, дівчина посміхалася ніяково. Розумів, що робить боляче, але ж його серце билося рівно й не озивалося ні на слова, ні на погляд. – Викинь цього дурня з голови, та й усе, – роздивлявся карти, не підводячи очей. – Немає в ньому нічого путнього. Краще поглянь, скільки навколо тебе крутиться хороших хлопців. Не те що оцей… – тицьнув пальцем у карту, нарешті підвів погляд. – Він, Марго, не здатен на любов. – Сказав те винувато й швидко згріб карти зі столу.

Дівчина розплакалася, кинулася на нього й ударила кулаками в груди:

– Брешеш, брешеш! Ти все брешеш!

– Заспокойся, Маргаритко. Ти найкраща з усіх дівчат на нашому курсі. Повір, у тебе попереду велика любов. Справжня. А мені прости, – провів долонею по її волоссю, легенько торкнувся пальцями обличчя. Хотів щось іще відчути, ніж звичайне співчуття, але все в ньому ніби вмерло від тієї, одурманеної гашишем, ночі.

Марго страждала. Та більше від сорому, який переживала при кожній зустрічі з Данилом. Соромилася, що відкрилась. Було б краще, коли б він нічого не знав. А ще краще – не бачити його. Ніколи.

Одного разу на практичних заняттях помітила у хлопця на шиї маленького хрестика. Ніхто на курсі хрестиків не носив, бо всі були комсомольцями. Спочатку здивувалася, навіть підійшла ближче, щоб роздивитися. Потім зневажливо посміхнулася.

Того ж дня про хрестик дізналася заступник директора технікуму, худорлява сорокарічна жінка, з тих показово зразкових, що робили одне, говорили друге, а думали третє. Завжди в одязі темного кольору, по- військовому підтягнута, а маленькі круглі очі ховалися за товстими лінзами окулярів. Між собою студенти називали її Совою, бо, коли читала лекції, часто знімала окуляри, стояла мовчки, суворо вдивляючись у їхні обличчя. На другий день зранку вона викликала Данила в кабінет і, щойно той зайшов, наказала:

– Ану ж підійди до мене і розстібни сорочку.

Хлопець не відразу зрозумів, що вона хоче, і здивовано глянув їй в обличчя.

– Я кому сказала! – підвелася жінка за столом. Швидко підійшла сама і почала розстібати на сорочці верхнього ґудзика.

Дань зніяковіло відступив, та Сова вже тримала на долоні маленького хрестика.

– Що це таке? – з силою рвонула мотузок, і хрестик випав із долоні на підлогу.

По тілу Данила пробігла судома, він пополотнів і аж хитнувся.

– Як ви смієте? – запитав ледь чутно. Нахилився підняти хрестика, але не встиг – начищений до блиску чобіток наступив на маленьке розп’яття.

То був переляк людини, що мала владу над іншими й не чекала, що хтось зневажить у ній ту владу, – юнак відштовхнув її, не розрахувавши сили, й вона упала, тільки в повітрі майнули чобітки. Зарепетувала, забувши про статус, посаду і все, на чому тримався авторитет. А Дань мовчки підняв хрестика, затиснув у руці й вийшов із кабінету.

До вечора його ніхто не бачив: ні в технікумі, ні в гуртожитку. Перші Юркові слова, які почув, коли зайшов до кімнати, були: «Що ти наробив – тебе цілий день мало не з собаками розшукували?»

Данило винувато глянув на брата, сів на ліжко й тихо промовив:

– Будеш довчатися без мене. Але це ж нічого, правда? Це ж не рік – кілька місяців, і все.

– Що ти мелеш? – не зрозумів Юрко. – Краще розкажи, що трапилося, – весь технікум на вухах стоїть, мовби ти Сову вдарив?

– Не вдарив, а тільки штовхнув, – уточнив Данило й безнадійно махнув рукою, – але то вже однаково…

Брати деякий час мовчки дивилися один на одного. Першим знову заговорив Юрко:

– Треба йти проситися. Підемо зараз – я знаю, де вона живе.

Дань заперечливо похитав головою:

– Не поможеться. Та й не піду я. Тим більше, що й сам їй ніколи не прощу.

Наступного дня, коли викликали в кабінет директора технікуму, там на нього чекав не тільки директор, а й батько. Данило не бачив його більш ніж два роки і в першу хвилину розгубився. Якийсь час мовчки розглядали один одного. Хлопець помітив, що батько почав сивіти, схуд і щось змінилося в ньому. Здалося, немов у погляді додалося людяності. Але він помилився. Батько підійшов і несподівано вдарив його по обличчю. Дань аж хитнувся від того удару, а Григорій, мало зважаючи, де перебуває, закричав:

– Як ти посмів! Тепер, сучий сину, на колінах будеш вимолювати прощення! А ні – начувайся. Пожалкуєш у мене, що на світ народився.

– Я й так жалкую, – промовив Данило, тримаючись рукою за щоку. – Жалкую, що народився, жалкую, що живу, вчуся у цьому технікумі. Ти ж знаєш. Правда, знаєш? – говорив, ніби до чужого, оминаючи слово «тату».

– Диви, воно щось іще й меле, – уїдливо проговорив Григорій. – Чужі діти за щастя мають вчитися, а йому завжди все не так. Придурок, ти ж два роки провчився. Де два – майже три. А тепер все коту під хвіст? Ні, не думай, що будеш робити, що хочеш, – посварився пальцем перед самим обличчям сина, – я тобі не дам. Де нам знайти Ольгу Павлівну? – повернувся до директора. – Бо цей гівнюк довго тут буде вигинатися…

– Її кабінет неподалік, – директор технікуму дивився з досадою на батька з сином, які були надто чужими, щоб зрозуміти один одного. – Тільки вчитиметься він далі чи ні, – кивнув на Данила, – залежить тепер не лише від неї.

– Я проситися не піду, – Данило відступив до дверей, ніби хотів вийти з кабінету.

– Що? – підскочив до нього Григорій. Замахнувся, та Данило перехопив руку і, міцно тримаючи, якийсь час дивився йому в очі. Батько обм’як, смикнув руку й процідив крізь зуби: – Забирай свої бебехи, раз уже відучився. – І додав загрозливо: – Тепер поїдемо додому.

– Я не поїду додому, – заперечив Данило. – Мені там нічого робити.

– Поїдеш, – люто глянув на нього Григорій. – Не зуміла нога свиняча на столі лежати – лежи під столом. В армію весною підеш. Там тебе научать жити. А волочитися по світу я тобі не дам. Ти в мене ще заплачеш за цим технікумом.

За всю дорогу вони не обізвалися один до одного й словом. Збоку здавалися випадковими попутниками. Тільки придивившись, можна було помітити схожість між цими двома.