Читать книгу Третя зірка - Валерій Фурса - Страница 1

Гор дуже любив свою Долину. Долину, де проживало його Плем'я, де він провів свої дитячі та юнацькі роки, де йому довелося колись мандрувати і немало страждати, втрачати і дещо знаходити і де він був щасливий тепер.

Плем'я поселилося у Великій Долині з незапам'ятних часів. Багато поколінь його дітей народжувалось, жило і помирало тут. Вони жили у своїй Долині, як у якомусь замкненому просторі, і навіть уявлення не мали про те, що ще десь, за її межами, може існувати якийсь зовсім інший світ і що там може бути зовсім інше життя. Зрештою, це їх зовсім не цікавило. Ніколи.

Плем'я давно вважало себе дітьми Небесного Володаря і Матері-землі. Воно поклонялося їм, справедливо і небезпідставно вважаючи, що саме вони, могутні і всесильні, дарували життя і самому Племені, і всьому сущому у оточуючому їх світі.

Кожного ранку Плем'я з благоговінням чекало, коли із-зі гір вийде їхній Небесний Володар. Очікувало, щоб поклонитися йому і попросити сприяння у їхніх нехитрих справах. А сам Небесний Володар велично котив небосхилом своє незбагненне коло и з величезної висоти уважно спостерігав і за Матір'ю, і за своїми дітьми – дітьми Племені. Спостерігав, щоб щоденно обдаровувати їх за благі справи і щоб суворо питати за непослух.

Велика Долина щедро обдаровувала Гора та інших дітей Племені всім, що їм було необхідно для життя. У її первісних лісах було достатньо їстівних плодів, трав і коріння. Тому у Племені ніколи не було жодних проблем із добуванням їжі. У благодатній тіні дерев завжди можна було сховатися і від нестерпної жари. І від пильного погляду Небесного Володаря. Тут можна було спокійно вистежувати здобич, не наражаючись на жодні небезпеки.

На широких луках Долини паслися величезні стада лякливих Гну. Їхнє м'ясо було смачним і поживним. Воно дуже подобалось дітям Племені. От тільки полювання на цих швидконогих було досить важкою справою і вимагало чималих зусиль всього Племені. Крім Гну на луках також було чимало їстівних і дуже смачних трав, якими особливо любили ласувати найменші із дітей Племені.

На схилах численних пагорбів, у безконечних підземних лабіринтах жило дуже багато маленьких звіряток – Крі. Вони були настільки довірливими, що їх можна було ловити просто голими руками. А м'ясо у них було навіть набагато смачнішим, ніж м'ясо невловимих Гну.

Великою Долиною протікала Річка. До неї із недалеких гір поспішало безліч досить великих струмків і маленьких струмочків. Усі вони віддавали Річці всю свою воду, від чого вона ставала все більш глибокою і широкою. То ж, для Племені і ніхто з його дітей не страждав від спраги. Крім того, у цих водах, які невідомо куди поспішали просторами Матері, було дуже багато риби та іншої річкової живності, добування якої не вимагало особливих зусиль.

Легко і привільно жилося Племені у цій Долині, в Долині, яка від злих вітрів та численних ворогів зі всіх сторін була захищена високими горами. Досить довго Плем’я навіть нічого не знало про страшних чудовиськ, що проживали у зовнішньому світі, десь дуже далеко від їхньої Долини.

Сама ж Велика Долина, що у незапам’ятні часи прихистила на своїх просторах Плем’я, дійсно була дуже великою. Дуже й дуже багато днів і ночей довелося б іти по ній, щоб пройти її з кінця в кінець. Її ліси були густими і тінистими. Луки були обширними, здатними прогодувати величезну кількість травоїдів.

Колись діти Племені були дуже лінивими. Такими лінивими, що окремим з них навіть рухатися не дуже й хотілося. А навіщо? Адже у них все було під руками. І жодних зусиль не вимагалося, щоб наїстися чи втамувати спрагу.

Велику Долину можна було по праву назвати Долиною вічного літа. Тут завжди було тепло, і у дітей Племені не було жодної потреби думати про захист свого тіла від жалючих подихів зимових вітрів. Адже ні зими, ні осені там ніколи не було. Ніякого одягу вони ніколи не знали. Всі діти Племені спокон віків були справжніми дітьми Природи і жили у ній за законами первісного стада. Від гарячих променів Небесного Володаря вони знаходили захисток у тіні дерев, а від потоків небесних вод, що досить часто лилися на землю Долини, ховалися у затишних печерах, яких було дуже багато на схилах гір. А до всього іншого їм було байдуже. Дорослі діти Племені носили лише набедренні пов’язки із шкірок Крі. Але це був не одяг. Вони слугували виключно для захисту від колючок деяких кущів.

Діти Племені більшу частину свого життя проводили у веселих ігрищах або просто ліниво лежали під теплим, пестливим поглядом Небесного Володаря, заколисані ніжними обіймами Матері.

Таке безтурботне життя Племені тривало досить довго. Багато поколінь його дітей починали і закінчували своє життя у суцільному байдикуванні на лоні своєї благодатної Долини. Їм завжди добре жилося, а про пошуки чогось кращого їм навіть не думалось. Зрештою, хто ж від добра інше добро шукає? Принаймні, не дикуни, якими по суті своїй завжди були діти Племені.

Цілком можливо, що так і жили б діти Племені у своє власне задоволення, відрізані від бід і незгод зовнішнього світу і обласкані теплом Небесного Володаря та щедрістю Матері-землі. Як і раніше, покоління змінювались би новими поколіннями і вкрай обледачіле Плем'я, врешті решт, і зовсім виродилось би, позбавлене необхідності ведення постійної боротьби за своє існування.

Та одного разу до них прийшла справжня біда. Невідомо звідки у небі Долини раптом з'явився Крилатий Кар. Це страхітливе чудовисько, зовсім не боячись гніву Небесного Володаря, неквапом ширяло у піднебессі і звідти уважно виглядало свою здобич. Гну були занадто прудкими. Їм часто вдавалось втекти від цього страшного хижака, що стрімко падав на них з неба. Крі були занадто маленькими для нього і він просто нехтував ними. А от діти Племені явно йому сподобались. Він всюди хапав їх, стрімко падаючи з величезної висоти, безжалісно пронизуючи гострими кігтями і відносячи нещасні жертви у своє гніздо на вершині однієї з гір. Звідти не повертався ніхто. Всіх їх пожирав страшний Крилатий Кар.

Цей ненаситний хижак з'явився у Долині ще до народження Гора. Тому до того часу, коли він став усвідомлювати і себе самого, і своє місце в оточуючому його світі, діти Племені вже встигли забути про свою лінивість і навіть навчилися давати відсіч Крилатому Кару.

Коли Гор ще був маленьким хлопчиком, діти Племені, намагаючись уникнути небезпеки, що вічно підстерігала їх з неба, перестали поодинці з'являтися на відкритих місцях, де їх легко міг вхопити Крилатий Кар. Зі своїх печер вони виходили лише великими групами. У кожного самця при цьому в руках була велика палиця. Цими палицями вони, при необхідності, кидали у Крилатого Кара і таким чином не дозволяли йому здійснити своє чергове злодіяння. Коли ж діти Племені навчились робити списи з гострими наконечниками із розколотих каменів або риб'ячих кісток і коли у тіло Крилатого Кара при черговій спробі нападу вп'ялось декілька таких списів, то він і зовсім перестав цікавитись цими небезпечними створіннями. Відтоді лише поодиноких дітей Племені він міг захопити десь зненацька. Але траплялось це не так вже й часто.

Крилатий Кар так довго переслідував дітей Племені, що вони у постійній боротьбі з ним стали більш сильними та спритними. Вони зуміли не лише захистити своє життя. Вони навчилися перемагати цього грізного ворога і проганяти його геть.

Крилатий Кар ще довго літав над Долиною, виглядаючи свою чергову жертву. Але діти Племені завжди були напоготові і не дозволяли йому навіть наближатися до них. Прогнати його зовсім вони ще не могли. Але розбійничати у Долині більше не давали.

Здавалось, із цією бідою навчилися боротись. Можна було б і далі жити більш-менш спокійно. Та тільки Плем'я навчилось справлятись з цією напастю, як до них підступила ще більша біда. Прорвавшись якимось чином через скелясті гори, у Долину раптом нагрянув Великий Хар.

Цей грізний мисливець став справжнім жахом Великої Долини. Навіть Крилатий Кар, у порівнянні з ним, був наче малюк-Крі проти велетня-Гну. Величезний, мов скеля, ненаситний і надзвичайно кровожерливий, Великий Хар посіяв страшенну паніку серед всіх мешканців Великої Долини. При його появі навіть риба ховалася на глибині. Тільки б забратися якнайдалі від його невмолимих кігтів і потужного хвоста, яким він майстерно глушив все живе у воді. Побачивши його, в одну єдину мить зі своїх пасовищ зникали лякливі Гну. Навіть дурненькі та довірливі Крі зі всіх лап втікали у свої нори. Вони подовгу не виходили на поверхню, очікуючи, коли Великий Хар забереться геть із Долини. Перелякані до смерті діти Племені спішно втікали до своїх печер або забивались у розщелини скель. Там вони тремтіли там від страху за своє життя, боячись покинути свої криївки навіть після того, як злісне ревіння хижака стихало у далечіні.

Удари важких довбень не були страшні Великому Хару. Гострі списи відскакували від його кістяної броні, а їхні гострі наконечники безжалісно затуплювались від ударів. Здавалось, що Великий Хар навіть не відчував ні ударів довбень, ні уколів списів.

О-о! Гор добре пам'ятав Великого Хара. Пам'ятав його гострі ікла, що перемелювали тіла нещасних дітей Племені, наче травинки. Пам'ятав його жахливе ревіння, від якого здригалися гори і обсипалося листя з дерев.

Як тільки Великий Хар заставав когось з дітей Племені на відкритій місцевості, він з надзвичайною для такого велета швидкістю наздоганяв його і безжалісно вбивав блискавичним ударом своїх жахливих лап. Після того він одразу ж розривав свою нещасну жертву і пожирав її. Та поки зуби пережовували здобич, його червоні від постійної люті очі уважно поглядали на всі боки у пошуках нової жертви. Горе було тому, хто потрапляв у поле його зору. Порятунку для такого вже не було. Великий Хар не заспокоювався доти, поки не наїдався досхочу. А декількох нещасних, розтерзаних мешканців Долини він завжди забирав із собою.

Але давно вже не було у Долині Великого Хара. З часу його загибелі Гор встиг вирости і стати дорослим самцем. Він був одним з найсильніших серед дітей Племені. Цілком можливо, що й найсильнішим. По праву сильного він міг би стати вождем. Але ніколи до того не прагнув. Тому жодного разу й не бився з іншими претендентами на це місце.

Гор завжди поблажливо ставився до тих, хто, що б там не було, намагався досягти зверхності над іншими дітьми Племені своїми кулаками. Навіщо йому це? Адже плодів у Долині вистачало для всіх – і для маленьких дітей, і для зелених юнаків, і навіть для древніх старців, які пам'ятали ще ті часи, коли Мати була молодою і коли все довкола було зовсім іншим. Риби у струмках та в Річці для Гора також було більше ніж досить. Лише тикни списом, і вона затріпочеться на його вістрі. Без особливих зусиль можна було спіймати декілька Крі і, засмаживши їх на вогнищі, наїстися досхочу. То навіщо ж Гору воювати зі своїми одноплемінниками за право бути головним над ними? Він і так робив лише те, що хотів, і жодним наказам ніколи не підкорявся.

Одного разу Бір, що тоді був вождем Племені, хотів було змусити його зробити щось, чого Горові робити зовсім не хотілося. Тоді Гор, розізлившись, так відлупцював його, що бідний вождь змушений був кілька днів відлежуватись у своїй печері, перебуваючи на межі життя і вічного сну. З тих пір ніхто у Племені не смів навіть намагатися так чи інакше вплинути на Гора. Він завжди прислуховувався до прохань, але не терпів наказів.

Так і жив Гор у своїй Долині та у своєму Племені. І ніхто не смів непокоїти його. Жив так, як йому хотілося. Втім, він жив так, як жила переважна більшість дітей Племені. Йому не дошкуляв холод, так як холодів у цій Долині просто ніколи не було. Іноді йому набридала жара. Але від неї він завжди міг сховатися у тіні дерев, у сутінковій прохолоді будь-якої з печер або в заспокійливих хвилях Річки, що він любив більше за все на світі.

Гор був високим, з потужним торсом самцем, з кучерявим світлим волоссям на голові і з таким самим, але більш коротким, волоссям на всіх інших частинах тіла. З-під його кошлатої бороди виглядав лише великий ніс і сіро-сині допитливі очі. Всі інші його діти Племені були такими самими. Тому нічим особливим Гор від них і не відрізнявся. Хіба що, своєю незалежністю.

Гор любив блукати Долиною, намагаючись у кожному своєму поході дізнатися про щось нове і цікаве. Але під час цих своїх мандрів він завжди був насторожі. Хоча останнім часом у нього й не було рівних по силі супротивників, але Гор чудово пам'ятав часи, коли Великий Хар наводив неймовірний жах на всіх мешканців Долини і коли все живе ховалося від нього, але ніде не знаходило порятунку. Хоча й досить смутно, але він пам'ятав і ті часи, коли Крилатий Кар стрімко падав з неба і відносив чергову жертву до свого гнізда на вершині гори. Тому й ходив він по своїй Долині, насторожено поглядаючи на всі боки і не забуваючи при цьому уважно дивитися на небо. Пам'ятаючи про страшних і незборимих ворогів, Гор весь час намагався подорожувати то у тіні великих дерев, то поблизу скель, серед яких завжди можна було знайти достатньо надійне місце, щоб заховатися від більш сильного ворога.

Коли у Племені з'являлись маленькі діти, всі турботи по їх вихованню приймали на себе самки. Самці значно пізніше, коли діти вже трохи підростали, переймали естафету виховання і вчили їх нехитрій майстерності полювання та рибної ловлі. Гор до цього часу ще не мав свого вихованця. Швидше за все, він ще не досяг того віку, коли у людини з'являється необхідність поділитися з якимось малюком накопиченим життєвим досвідом. Тому й бродив Гор по просторам своєї Долини сам, тішачись своєю незалежністю і красою світу, що відкривався перед ним.

Іноді Горові, як і іншим дітям Племені, доводилось по кілька днів ховатися у своїй печері від гніву Небесного Володаря. Це траплялось не так вже й часто. Та, все ж, іноді Володар сердився за щось на своїх дітей, а, може, на саму Матір. Коли це траплялось, він у страшному гніві загортав свій світлий лик у чорну пелену хмар і в дикій злобі метав у тіло Матері свої невмолимі небесні вогні. Від цих вогнів ніде не було порятунку. Він все спопеляв на своєму шляху.

Коли цей нищівний вогонь летів до тіла Матері, жахливий гуркіт стояв над Долиною. Все, що жило у ній, ховалось тоді по своїх норах, печерах і щілинах, лише б якомога надійніше заховатися і не потрапити під гарячу руку Небесного Володаря. Лише Мати-земля ніде не могла заховатися. Вона тихо стогнала під безперервними струменями небесних вод і невідворотними ударами невмолимого вогню.

Страшним був Небесний Володар у своєму гніві. Тому навіть гордий і незалежний Гор під час цих проявів його люті тремтів від жаху в своїй печері нарівні зі всіма, нічим не відрізняючись від інших дітей Племені. І голодував разом зі всіма, так як не міг у такі дні ні за плодами піти, ні на рибу чи Крі пополювати.

Коли наставала ніч і Небесний Володар, стомившись від своїх земних турбот, прямував на відпочинок у свою неприступну печеру, Гор любив спостерігати, як у небі з'являються перші зірки. Він добре знав, що вони не самі з’являлися там. Це молодша сестра Небесного Володаря – красуня Лу запалює нічні вогні, щоб вони до самого світанку освічували для повелителя його дорогу в небо. Горові дуже хотілось дізнатись, якими ж саме дорогами ходить Небесний Володар. Йому хотілось побачити ці дороги, щоб колись і самому спробувати пройти по них. Ну, хоча б уночі, коли Володар не бачить…

Це була дуже дерзновенна мрія. Гор чудово розумів це. Він боявся прогнівити Небесного Володаря. Але звідки він міг би дізнатись про цю Горову мрію?…

А красуня Лу тим часом запалювала все нові і нові вогні. Їхнє тремтливе світіння з часом присипляло Гора, і він засинав міцним, здоровим сном. Засипав, щоб наступного ранку, з першим поглядом Небесного Володаря знову піти у черговий похід по своїй улюбленій Долині.

Небесний Володар гнівався не дуже часто. Тому його дітям у Долині жилось досить добре. От і Гор майже завжди був задоволений своїм життям. Він любив свою Долину, любив своє Плем'я, любив все, що оточувало його і чим він міг милуватися щоденно. Одного лише не любив Гор. Він не любив, коли з неба падали зірки…