Читать книгу У сутінках часу - Валерій Фурса - Страница 2

Вечір тільки починався. Це був час, коли все у природі ніби застигає, готуючись до нічного відпочинку, і лише набридливі комарі прокидаються для свого нічного розбою. Навіть вітерець, що набридливо дув із самого ранку, нарешті вгамувався, заплутавшись у зарослях верболозу.

Я тоді сидів на березі тихої, лагідної річечки і уважно спостерігав за своїми поплавками. Як і кожний рибалка, я небезпідставно сподівався на те, що саме зараз, у час настання вечірньої прохолоди, мені, нарешті, клюне гідна уваги риба і моя улюблена річка таким чином щедро віддячить мені за таке тривале очікування своєї удачі. Всі рибалки думають приблизно так само і всі, в основному, помиляються. Хоча, бувають і щасливі винятки…

Та велика риба того чудового вечора явно не була налаштована на те, щоб потрапити у мій садок, а відтак – і на сковорідку. Лише якийсь дріб’язок час від часу непевно теребив насадку, на що мої поплавки реагували млявим похитуванням з боку на бік. Складалося враження, що вони так хитаються від п’янкого річкового повітря і що такий стан їх цілком влаштовує, що він їм до вподоби.

Раптом, без будь-яких видимих зовнішніх причин і попереджень, повітря над річкою почало тремтіти і переливатися всіма кольорами райдуги. Ніби спалахи північного сяйва несподівано опустились на воду. А далі пішли міражі. Чи то річкова вода почала підніматися вгору, заперечуючи всі закони фізики, чи то само повітря невідомо з яких причин несподівано ущільнилось, всією своєю вагою натиснувши на річкову гладінь. Саме повітря бриніло, пінилось і ніби переливалося невідомо куди, легким шумом своїм нагадуючи водоспад.

Так тривало кілька хвилин. А, може, тільки кілька секунд? У таких випадках мало хто здогадався б подивитися на годинник.

Потім шар ущільненого повітря ніби знову набув свого первісного стану. Але повітряна стихія й далі продовжувала тремтіти і переливатися, і наче невеличкі хвильки весь час прокочувались по ній, постійно видозмінюючи цю нетривку субстанцію.

Я був просто зачарований побаченим. Настільки зачарований, що забув про все на світі.

Тим часом повітря переді мною знову почало змінюватись, забарвлюючись у різні тони зеленого кольору. І якщо раніше ця дивовижа трималася над фарватером річечки, метрів за п’ять від берега, то тепер вона поступово почала насуватися просто на мене.

Не буду хвалитися і переконувати вас у тому, що я зовсім не злякався. Швидше за все, це було б неправдою. Але тоді всі мої відчуття були наче паралізовані. Я тупо споглядав це незрозуміле мені явище, і спостерігав за ним наче збоку. Ніби це не зі мною трапилось, а вичитано з якоїсь химерної книжки.

Мабуть, саме тому і присутність стороннього я помітив далеко не відразу. Він ніби вийшов із цього марева і так само мовчки почав розглядати мене.

Зелена завіса над річкою тим часом почала розповзатися і поволі зникати. Як останні клоччя туману під подувом вітру. Поступово ця незрозуміла зелень осіла на воду. Течія річки підхопила її і понесла кудись, розчиняючи у прозорих хвилях і засмоктуючи у глибину, таким чином знищуючи останні сліди цього незрозумілого для мене явища.

Та далеко не все розчинилося у повітрі. Не все було змито течією річки. Наче якийсь невідомий фантом, дивовижна, химерна істота так і залишилася стояти переді мною. Ще й так впевнено стояла, ніби вона не з повітря виникла, а була із справжньої плоті і крові. Як і все живе на Землі! Мабуть, що й він (вона чи воно?) був здивований не менше за мене. Витріщивши на мене свої очі-тарілки, він, не рухаючись, безсоромно розглядав мене. Наче якусь інфузорію під мікроскопом.

Моє внутрішнє заціпеніння поступово почало кудись відступати і якісь відблиски думок замерехтіли у моїй голові. Звичайно, тоді я того ще не усвідомив, але тепер мені здається, що всі ті думки виникли якось самі по собі. Ніби це не я сам думав, а хтось зовсім інший, невідомий мені, зовсім стороння людина, проганяв нейронами мого мозку титри якогось дивовижного фільму.

Переважна більшість із вас, швидше за все, подумає, що наклюкався, мовляв, рибачок з пляшки, та й тихенько поїхав у світ галюників, коли сонечко літнє у тім’ячко вдарило. От і верзе казна-що та голову людям морочить. Якщо ви так дійсно подумали, то я й ображатися не буду. Можливо, що я й сам, на вашому місці, теж до такого висновку дійшов би.

Але це зовсім не так! Якби всі вживали оковиту так як я, то у нас жодних антиалкогольних указів не приймали б. Я лише при святі можу собі позволити сто грамів випити. А щоб сам, то такого взагалі ніколи не бувало. Так що, можете заспокоїтись. Тверезий я був. А від чистого річкового повітря до такої степені не сп’янієш.

Незнайомець оговтався першим.

– Не бійся мене, людино! – цілком зрозумілою для мене мовою раптом заговорив він. – Я – не фантом і не нечиста сила. Я – факр!

Я був до такої міри ошелешений цією несподіваною з’явою, що спочатку й слова не міг видушити із себе. Ніби занімів. А тут – воно ще й заговорило зі мною. У такій ситуації будь-хто контроль над своїми почуттями втратив би. І я теж себе контролювати не міг. Тому й ляпнув, не думаючи, перше, що в голову прийшло:

– А що таке факр?…

– Ти ще забув запитати, з чим його їдять, – озвучив мою затаєну думку незнайомець.

Він невдоволено зморщив своє зелене обличчя. По всьому було видно, що це дурнувате запитання таки вивело його з рівноваги. А чого ображатися? Можна подумати, що мені кожний день доводиться якихось факрів бачити…

Чому він не відреагував на мої слова належним чином, для мене так і залишилося таємницею. Швидше за все, він зважив на мої розумові здібності, що, зрештою, й змусило його посміхнутися.

– У мене ще буде час, щоб розповісти тобі, хто такі факри. А зараз мені просто хочеться поспілкуватися з тобою. Я хочу дізнатися, чи ти доріс до контакту.

От вже, чия б корова мукала!..

Факр, якщо це справді був факр, хоча я про таких і не чув ніколи, був щонайменше втричі нижчим за мене. На зріст він був від сили сантиметрів шістдесят. Не людина-ліліпут, не гном і не гобіт… Щоб ідентифікувати цю особу, я навіть подумки перебрав всіх відомих мені казкових персонажів. Але цей факр не був схожим на жодного з них. Хіба що зеленим кольором на крокодила Гену змахував. Одягу він не мав жодного. То ж я, наче в анатомічному кабінеті, мав можливість досить добре його розглянути.

Я вже казав, що він був зеленого кольору. Як молода травичка після дощу. Але, якщо колір молодої трави завжди приємний і милий для ока, то цей навряд чи можна було вважати таким. Хоча, може це тільки з незвички. Адже ми цілком нормально сприймаємо зелений колір жаби, наприклад. Хоча подобається вона далеко не всім.

З великою натяжкою зеленого можна було б вважати представником загону приматів. Щось у ньому було і від гнома, і від шимпанзе. Чимось він нагадували людину, а ще чимось – казкового гобіта. Трішки він змахував на Гурвінека з чеської казки. Ручки-ніжки у нього були тоненькі і якісь ніби немічні. Торс навряд чи можна було назвати атлетичним, так як, у порівнянні навіть зі мною, животик у зеленого факра був значно більшим. А голова, за нашими, земними мірками, була розрахована, принаймні, на двох. Але дісталась йому одному. Зате ротик на цій величезній голові був зовсім маленьким. Носа у незнайомця не було взагалі. Лише три отвори на місці, де у людей знаходиться ніс. Вух, таких як у нас, також не було. Та зате очі! Очі у нього були просто величезними. Вони займали майже половину його обличчя. Можна було подумати, що саме ці органи сприймання для нього і є основними для пізнання світу.

– Ти не бійся мене, Віктор! – знову несподівано порушив мовчання зелений. – Я лиха тобі не заподію…

Я мало слиною не захлинувся від такого нахабства. Це ж треба! Якийсь недомірок може вважати, що я його боюсь? Я аж зі свого кріселка ледь піднявся від обурення. Та своєчасно здогадався подумки порахувати до десяти…

Адже не будеш сваритися з незнайомцем через необдумано сказане ним слово. Тим більше, що й він сам не бризкався слиною, коли я його про факрів запитав.

А сам факр тільки посміхнувся у відповідь на мою реакцію. У нашому розумінні це й посмішкою важко було б назвати. Та, тим не менше, він таки посміхався. Або просто намагався імітувати нашу ж таки реакцію на прояв чогось смішного. Навіть його живіт трясся при сміху точно так, як це буває у нас, і якесь булькання доносилось просто з цього животика. Навіть його маленький ротик викривлювався при цьому в якусь чудернацьку гримасу.

– Твої думки розвеселили мене, Віктор.

Він чомусь вперто ставив наголос на другому складі мого імені.

– Давай, не будемо сперечатися з приводу того, хто з нас сильніший. Дивись!

З цими словами зелений повернувся трохи вбік і спрямував свою маленьку ручку на старезну вербу, що росла на березі, неподалік від нас. Грубезний стовбур верби несподівано стрепенувся і відразу ж переломився. Масивне дерево впало на кущі верболозу, ламаючи все на своєму шляху.

Я настільки був вражений цією подією, що навіть на деякий час знову втратив дар мови. Моя нижня щелепа якось сама собою опустилася значно нижче, ніж їй належало б бути. Я знову гепнувся на своє кріселко, ошелешено поглядаючи то на зрізану невідомою силою вербу, то на таємничого факра.

– Я надав тобі можливість переконатися у тому, сила живої істоти не лише у її м’язах. І вона далеко не завжди залежить від розмірів цієї істоти. Набагато важливіше те, що сховано тут.

При цих словах факр легенько постукав себе по голові своїм маленьким пальчиком. І знову засміявся.

– Не переймайся так, Віктор! Я хочу лише поспілкуватися з тобою. Цілком можливо, що ти лише виграєш від цього.

Після того як факр, чи як там його, продемонстрував мені свою силу, було б просто безглуздо опиратися його волі. Якщо він хоче поговорити, то чому б і ні? Я ж від цього не стану меншим. І корона з моєї голови не впаде. Хоча б тому, що її у мене й не було ніколи.

Може й була якась можливість ухилитися від продовження такого несподіваного знайомства. Та мені, раптом, стало цікаво. Адже, цілком зрозуміло, що переді мною представник якогось іншого світу, і що завдяки цьому спілкуванню я зможу дізнатися про багато цікавих речей.

Дещо заспокоївшись такими думками, я встав і притягнув велике поліно, що лежало неподалік, запропонувавши факрові сісти на нього.

– Сідай сюди, зеленолиций! Сідай, та розкажи мені про світ, у якому ти живеш. І про те повідай, що ти у наших краях шукаєш.

– Так, Віктор! Я – мешканець зовсім іншого світу. А до вас мене завела звичайна цікавість. Мені надзвичайно подобається мандрувати світами і вивчати різні форми життя. Повинен визнати, що це не завжди безпечно. Хоча я не належу до слабких істот, у чому ти сам міг переконатися. Та є й значно сильніші за мене…

Я не зможу тобі чесно відповісти на питання про те, наскільки далеко мій світ знаходиться від вашого. Хоча б тому, що просто не знаю цього. І не в різниці способів вимірювань відстаней тут справа. У нас з вами способи мисленні зовсім різні. Те, що вам здається великим, не завжди велике насправді. А те, що для вас дуже далеко, для нас мізерно близько. Наприклад, ти до своєї домівки на цьому допотопному велосипеді можеш добратися десь за годину вашого часу. А нам цієї години вистачило б, щоб дістатися до найвіддаленішої галактики вашого Всесвіту. От тільки підготовка переходів у інші світи, в інші просторово-часові виміри займає дуже багато і часу, і енергії.

– То, виходить, що поряд з нашим існують і інші, паралельні до нас світи, але ми їх ні побачити, ні навіть відчути ніяк не можемо?

– Тут ти в чомусь правий! Хоча великого значення, паралельні вони чи перпендикулярні до вашого Всесвіту, це не має. Але зрозумів ти приблизно вірно. Справа у тому, що всі ці світи існують ніби одночасно в одному і тому ж просторі. От тільки параметри цього простору в кожному з них різні. Саме тому мешканці цих світів практично не мають жодної можливості зазирнути за їхні межі. Тому вони навіть не здогадуються про існування чогось іншого, відмінного від знайомого їм.

Але це зовсім не означає, що абсолютно всі світи завжди існують відділено один від одного. Час від часу трапляється так, що вони стикаються між собою. І саме тоді, на межі цього зіткнення, стає можливим перехід з одного світу в інший. Інколи, але дуже рідко, це трапляється само собою, без будь-якого втручання ззовні. Але частіше це, все ж, відбувається за волею когось із розумних. Як от сьогодні.

Спробую пояснити це тобі на більш простому приклад. Уяви собі хмарку куряви, яка здіймається над польовою дорогою після того, як по ній проїде машина чи стадо якихось великих тварин. Ця курява складається з мільярдів малесеньких порошинок, які довільно літають у цій хмарі. При цьому вони то наближаються одна до одної, то розлітаються на всі боки. А тепер уяви собі, що кожна із цих порошинок – це окремий світ, свого роду Всесвіт, що включає в себе мільярди галактик і який живе за своїми власними законами існування. Якщо ці світи населені, то їхні мешканці можуть дізнатися про існування інших світів-порошинок лише під час їхнього зіткнення між собою. Якщо ж вони не зіткнуться, то ніхто й ніколи не дізнається про існування інших порошинок- світів. Я розумію, що пояснення мої досить примітивні та сумбурні. Насправді ж усе це набагато складніше Але уяви собі цю хмаринку куряви і повір, що приблизно так воно і є у масштабах Макрокосмосу.

– Уявити собі все так, як ти розповідаєш, не так вже й складно. Набагато складніше повірити у реальність такої світобудови. Але, якщо це й справді так, то як багато таких світів може існувати одночасно?

– На таке запитання тобі навряд чи хто відповість правильно. Їх дуже багато. І я сумніваюся, що хтось зміг би їх полічити.

– Ну, добре! Будемо вважати, що я тобі повірив. Зрештою, ти й сам можеш бути наглядним прикладом справедливості такого твердження. Хоча, чесно кажучи, у моїй голові це якось не вкладається. Та Бог з ними, з тими світами! Ти краще розкажи про свій власний світ. Про те, як тобі вдається мандрувати різними світами і як ти при цьому примудряєшся повертатися додому. Адже у такій хмарі світів і заблукати недовго…

– Звичайно, що я розповім тобі про це. Але ж для цього й ночі не вистачить. Якщо ти не боїшся запросити представника іншого світу до своєї домівки, то давай рушати. А то, он, на дощ збирається. А ми, факри, дощу не любимо. Надлишок вологи нам і зашкодити може.

На той час вже й сутеніти почало. Та й хмари, які насувалися із заходу, дійсно погрожували пролитись на землю дощем. А додому ще майже десять кілометрів педалі крутити. Тому факрові й не довелось мене довго вмовляти. Швиденько зібравши свої вудки і прив’язавши їх до рами велосипеда, я запропонував зеленому:

– Поїхали, факре! Дорога у нас дійсно не близька.

– А ти не поспішай! Бачу, що ти так і не зрозумів мене. Навіщо ж нам їхати цими курними стежками? Чи ти й досі сумніваєшся у моїх можливостях? Щоб потрапити до тебе додому, тобі досить лише уявити свою домівку. А все інше, то вже моя турбота.

Так вже влаштована наша психіка: не повіриш у реальність чогось, поки сам у цій реальності не переконаєшся. Я тоді навіть лише посміхнувся на пропозицію незнайомця, уявивши, скільки ще їхати до тієї домівки. Та не встиг спогад про домівку мелькнути у моїй голові, як ми вже стояли перед її дверима.

Я можу лише здогадуватись, який дурнуватий у мене був вигляд, коли переднє колесо мого велосипеда вперлося у ці двері. Та воно й не дивно. По-перше, це було так несподівано, що на моєму місці будь-хто саме так виглядав би. Якщо не гірше. А, по-друге, я ж не уявляв сарайчик, де залишаю велосипед після поїздок. От і стукнув колесом в двері саме будинку. Ніби наказував їм відчинитися.

Я тоді ще якийсь час ошелешено оглядався довкола, ніби не вірячи у те, що ми таки дійсно вдома. Та найголовнішим було те, що на дорогу додому я справді не потратив ні часу, ні жодних зусиль. От як зелений продемонстрував мені факт відносності відстаней, якими ми звикли оперувати у повсякденному житті.

От би завжди так! Тільки уявив собі місце, де хочеш опинитися, а ти вже й там!..