Читать книгу Гопак під Хотином - Валерій Гаєвський - Страница 2

Його величність король польський Сигізмунд ІІІ лагідного липневого надвечір’я повертався широкою битою дорогою понад Віслою з полювання. Він квапився, бо добуту копіткою мисливською працею зайчатину треба було конче подати до столу на банкеті з нагоди завершення роботи сейму. Мусили покуштувати тушкованого ніжного м’ясця і високі гості короля – гетьман Сагайдачний зі свитою, котрі прибули до Варшави ще учора й нині спочивали у відведених їм двох Палацових кімнатах у Королівському замку.

Це була нині одна з головних його турбот – ловами, бенкетами і всілякими розвагами переконати себе й увесь світ, що жодних вагомих загроз йому особисто не існує, що він міцно тримає в руках і меч, і корону. І світ, і шляхта, здавалося, повірили у це, хоча не всі розуміють, як виплутається король з тенет непостійної, як серце шляхтянки, долі після Цецорської халепи. Ось і Папа обмежився лише високим благословенням своєму найревнішому монарху-католику, а австрійський імпертор Фердинанд, котрого вважав своїм другом, відхрестився обома руками від його прохання дозволити бодай вербувати вояків до польського війська.

Тим часом диавольський лотр Осман вже два місяці поспіль наганяв страх на усе західне узбережжя Чорного моря, покриваючи його, немов сараною, багатотисячними ордами османів, арабів, македонян й інших покірних його страшній волі народів; навіть ефіопські мурини мусили шукати смерті задля величі і слави повелителя могутньої Османської імперії. А татарські орди вже гасали не лише між Прутом й Дністром у Молдавії, а й люто і нахабно брали ясир у східних землях Речі Посполитої.

Набожному освіченому королю цей молодий неотесаний турецький драб, котрий прислав йому вкрай образливого не лише для нього, а для усього християнського світу листа, бачився не інакше як антихристом; тож останнім часом Сигізмунд молився особливо часто і ревно, розуміючи, що лише Великий Господь відверне смертельну небезпеку від країни, яка за тридцять з лишком років його правління стала йому вже майже рідною. Втім, якщо цей могутній слуга диавола спалить Краків і Варшаву, то і до Стокгольма, який королю так часто сниться разом з незабутнього і вічно молодою матусею, йому вже буде близький шлях. Отоді й почухаються добряче невдячні браття-лютерани й будуть безнастанно просити у Господа прощення за усі заподіяні Святій Вірі образи. Польська й шведська кров, поєднавшись у Сигізмунді, зробили з королем дивну метаморфозу: він не був войовничим монархом, зате виявився чудовим будівничим і навіть художником, перетворивши периферійну Варшаву у одну з кращих європейських столиць, а Річ Посполиту – у чи не найбільш набожну країну, притлумивши вічний напівдикий гонор великопольської й литовської шляхти.

На Краківському Передмісті король пришпорив свого білого жеребця й зупинив його нестримний галоп аж на Замковій площі біля церкви Святого Іоанна Хрестителя. Кинувши вуздечку королівському стременному Бартошу Обалковському, він рвучко зірвав з голови мисливського капелюха, обтрусив ним подаровані шведськими родичами мисливський шкіряний сюртук й ще небачені у Польщі ботфорти й, зробивши свиті знак залишатися, ступив до високої готичної будівлі, в глибині якої густо мерехтіли свічки перед Вівтарем.

Впавши на коліна перед Розп’яттям, король почав ревно молитися, а затим, звівши очі на похиленого на хресті Христа, мовив і Спасителю, і своєму духівнику патеру Кшетовському, котрий, як завжи нечутно виплив з-за Царських Воріт:

– Тяжкі мої гріхи, Великий Господе, то так тяжко нині караєш мене. Йду на сповідь до Тебе, моя Свята Віро. Помилуй мене, Батьку мій Небесний.

Підійшовши ближче, ксьондз мовив тихо й лагідно:

– Ваша королівська величносте, Господь не карає Вас, а лише випробує, позаяк ви його помазаник. Чекаю Вас у сповідальні…

Король, не встаючи з колін, підняв на слугу Божого очі і вкотре подивувався його навіки закаменілому, білому, наче вкритому вапном, обличчю з надміру відкритими й чорнішими будь-якої теміні ніздрями; воно могло належати лише людині навіки позбавленій пристрастей, але наділеній первісною, ще від часів творення Всевишнім білого світу мудрістю.

– У вас єдиний великий гріх, ваша королівська величносте, – так само тихо, але вже владно говорив він королю у сповідальній кабінці. – Ви перестали вірити, що Світлий Ісус допоможе Вам захиститися від невірних. Але є у святого Нерсеса Партева пророцтво, що полчища негідних азарян зупинять від навали у християнській світ далмати і сармати. Моліться ж ревно Господу за ваш союз. Бо не сини Ізраїлю, котрі відвернулися від живого Бога, а сармати обрані великим Отцем Небесним для спасіння Європи.

Тож довіртеся великому Господу і його неосяжним для нас планам! Ваше життя – шлях не до власної істини, а до Божого одкровення. Господь милосердний, але це не виключає титанічних зусиль Вашої душі. Напружте її, Ваша королівська величносте.

…Сігізмундові покої і трапезна містилися на першому поверсі Королівського замку, однак попервах король пройшов у сусідній з ними ренесансний погрібець з його улюбленою колекцією персидських килимів. У килими він був закоханий ще зі своєї юності, проведеної у холодному шведському палаці, де вони зігрівали його душу і тіло. Свого часу, переїхавши з Кракова до Варшави, він навіть посольство відрядив до Персії, головним завданням якого стали не перемовини щодо союзу проти турків, а таки килими, котрі з великою обережністю було доправлено до його нової резиденції.

У власних покоях він переодягся, зупинивши наразі свій вибір з огляду на вечірню зустріч з козацьким полковником на розшитому золотом шовковому жупані й підбитому хутром пантери доломані. Подібним вбранням хизувало чимало магнатів, але лише король мав пов’язаний на жупані пояс з витканим на ньому хитромудрим малюнком, котрий і виказував належність його господаря до королівського роду Вазів.

– Ваша королівська величносте, сьогодні п’ятниця – пісний день. Подавати, як завжди, рибу чи може й скоромне. Козаки ж звикли, ви самі знаєте, як пити та їсти, – вдався до нього коронний канцлер Осолінський, щойно він зайшов до свого невеликого кабінету.

Підкручені кінці довгих рудих королівських вус невдоволено сіпнулися на верхній губі його величності:

– Хіба ж не шанують наші гості Великого Господа, любий канцлере. Стіл розпорядіться накрити як належить. Мені морквяний сік, їм – старого венгржина й угорського молодого вина. Сагайдачний – не драб неотесаний, а шляхтич уродзоний. То гетьман Бородавка горілку квартами дудлить. А пан Петро п’є не більше, ніж краківський ксьондз. Втім, подасте до столу добуту мною варену пісну зайчатину. Господь простить мені цей гріх, скоєний заради моєї держави.

Король і справді довгорічними турботами і трудами зробив Польщу та її народ кращими, щасливішими – навіть великопольські магнати вже не можуть обійтися без цього розважливого працьовитого і стійкого духом шведа, котрий наразі знає, як зупинити саме пекло, що вже дихає смородом і вогнем на королівство.

Єжи Осолінський був чи не удвічі молодшим за короля; як і Сигізмунд він виховувався за межами Речі Посполитої і дістав свою найвищу у ній державну посаду не лише за свій природний розум, а й за європейський вишкіл. Відтоді марно намагався привчити бундючних і гонорових шляхтичів до порядку й шляхетності, яких набачився при французькому й іспанському дворах, й відтак постійно жив у атмосфері тяжких турбот, гірких розчарувань й густої, як олива, ненависті.

Він не був настільки набожним, як його вінценосний патрон, тож наближення до Молдови полчищ Османа бачив суто як практичний урядовець й теоретик державної справи й покладався більше на свої розмисли, аніж на Бога, чим накликав на себе гнів не лише шляхти, а й єзуїтів, котрі при Сигізмундові заполонили Польщу.

Перемовини з хитрим, свавільним лотром Сагайдачним, котрі король призначив на вечір, теж ще не почавшись, вже дошкульно зачіпали найбільш болючі місця у його єстві; йому соромно було за свою отчизну, змушену задля виживання схилятися перед запорізькими розбійниками, а ще більше боліла душа за можливу особисту ганьбу, позаяк мав його підступний русин за особистого ворога.

І таки вже добряче ткнув його нещодавно носом у лайно, відновивши у Речі Посполитій православну ієрархію. Сам Єрусалимський патріарх висвятив його товаришочка Борецького на митрополита Київського, а той хутенько записав усіх запорізьких зарізяк до Київського братства. Тепер кусайте лікті, слуги Товариства Ісусового, невзабарі українська чернь сутани на ваших підлих головах зав’язуватиме.

– Я дам належні розпорядження, ваша королівська величносте, – поштиво, проте з гідністю відповів канцлер. – Переконаний, Господь візьме Вас під свою руку на цих перемовинах.

– Я завжди вірив у твою проникливість, любий канцлере, – відповів лагідно, по-батьківськи король. – а сьогодні ще й підказку з Небес отримав. Тож дозволь мені грати на перемовинах першу скрипку.

– Ваша величносте, я буду лише мовчки молитися за вас. Бо цей Сагайдак – то справжній диавол і грабіжник. Він забагато хоче від нас…

Сигізмунд відтак заговорив суворіше:

– Якби, любий канцлере, гетьман Жолкевський перед Цецорою мене послухав, не вкрив би ганьбою себе і моє королівство. Тож притлумимо нині свій гонор, хай він і державного ґатунку. Адже ми дипломати – чи не так?…

…Учорашній і майбутній гетьман Петро Конашевич, котрого ще за його навчання у Острозькій академії отроки гонорових українських шляхтичів нагородили почесним прізвиськом Сагайдачний, був власником погляду, здатного змусити затремтіти не лише будь-яку християнську душу, а й слугу диавола. Через це, а ще через величезну чорну бороду, над якою нависав теж чималий, проте рівненько обтесаний природою, по-орлиному загнутий ніс, виглядав він багато старшим своїх років, хоча йому лишень недавно перехилило за полудень віку.

За свої наповнені по вінця небезпеками літа він пролив не одну бочку крові – і не лише слуг Магометових, а й козацької – тож перед поїздкою до Речі Посполитої ревно сповідався у свого духівника Іова Борецького й довго просив у Господа прощення гріхів, б’ючи перед Святим Вівтарем поклони у Богоявленській церкві Київського братства. Пісня, що немов зачарована стріла, проб’є віки й стане мало не прикметою козацької дурості, насправді буде щодо нього геть неправдивою, бо був Петро Сагайдачний чоловіком напрочуд обачним й до тютюну та люльки потяг мав незначний – більше любив книги й свою високу, немов клобук, шапку, пошиту з подарованих московськими дяками соболиних шкурок. А після походу з королевичем Владиславом на Москву, під час якого скарав на горло за розбійництво й непослух кількох найбільш зухвалих запорожців й був за це скинутий козаками з гетьманства, навіть книжку написав, в якій не шаблею, а дарованою Богом мудрістю захищав православ’я від ксьондзів, єзуїтів й уніатів.

Звалася та книжка «Пояснення унії», й вона так розлютила папського легата, що він одразу ж після уважного її прочитання попросився до короля й від імені Святого римського престолу тихо, але погрозливо виголосив: «Pereat!», «Pereat!», «Pereat!»[1].

Ось місце з книжки, котре найбільш болюче вразило посланця Папи у Речі Посполитій: «Катольцькі ксьондзи вимагають від пастви називати їх конче «святими отцями», возводяче це у догмат. Але ж православні слуги Господа цілком справедливо вдовольняються лише звертанням «отче…». Бо ж ступінь святості визначає лише Бог і тільки він».

Тож єпископ Курцевич у очолюваному козацьким отаманом невеликому посольстві, відрядженому бурхливою козацькою радою з урочища Суха Діброва до Варшави, відігравав суто представницьку роль, бо Петро Сагайдачний у разі потреби здатен був самотужки провадити будь-які складні релігійні спори з ревностним королем-католиком.

Самбірський шляхтич Конашевич більше спілкувався зі своїм земляком з сусіднього з Кульчинцями села, теж шляхтичем, генеральним осавулом Марком Новоженцем, котрий ще за походу на Кафу очолював у його війську Головний військовий курінь, котрий займався розвідкою й іншими таємними справами. У свою чергу той взяв із собою молодого запорожця Фесалія Фортуну, котрий славився на Січі загадковим походженням, химерною вдачею, могутньою статурою, а ще умінням дурити смерть. Саме вони і відрадили ясновельможного пана Петра від нав’язуваного Бородавкого супроводу з сотні козаків, користь від якого у разі зустрічі з ордою мурзи Хантамура, яка вже гасала Поділлям, була б мізерною, а може й ніякою.

Від зустрічі із знахабнілими татарами, котрі натоді безперешкодно брали ясир вже у околицях Любліна, могутній Господь українське посольство вберіг; та й Сагайдачний і його вірний осавул допомогли його Сину провести християнську четвірку глухими поліськими лісами уздовж Прип’яті. Лишень вже у Польщі, переправившись багато вище Любліна бродом через Буг, вони спіткали несподівану зустріч: на путівець з лісу вискочило кільканадцять дебелих вояк у коротких посірілих від пилу кафтанах і з такими ж брудними капелюхами на грізних бородатих головах; один з них був при шпазі, інші – з мушкетами, котрі одразу ж направили на вершників. Той, котрий при шпазі, якусь мить вивчав подорожніх лютим позирком, а потім витяг її й ткнувши нею у бік вершників, впевнено скомандував: «Feuer!»[2]. Та не встигли дисципліновані стрільці прикласти ложа мушкетів до своїх видублених численними походами щік, як позад них вискочив з лісу на коні справжній дідько; він був величезним й на диво швидким. Коли командувач хоругви німецької піхоти полковник Йохган Моор похопився вранці своїх зниклих мушкетерів й наказав їх розшукати, навіть бувалі в бувальцях вояки здригнулися, по- бачивши жахливі трупи солдат: котрісь лежали поруч без голів, інші були розрубані навпіл якоюсь гільйотиною від плеча до паху.

…Фесько зазвичай їхав назирці за гетьманом та його сподвижниками, тож відчувши небезпеку, причаєну в лісі, мерщій звернув у нього з путівця у рідкий дубняк, на ходу вихоплюючи з піхов свою важезну шаблюку.

Тож і Сагайдак подивувався не менше, ніж німецький полковник, побачивши на власні очі, яку надмірно швидку і люту смерть знайшли зухвалі нападники.

* * *

Канцлер зробив над собою зусилля, аби не виявити бодай якоюсь дрібницею свого невдоволення: Сагайдачний, сповнений imparitatem[3], зайшов у трапезну всупереч етикету не лише з єпископом, а й зі своїми слугами, в тім числі із здоровезним охоронцем, котрому і геть не пристало бути утаємниченим у розмову з королем Речі Посполитої.

Втім, Сигізмунд не побачив у тому найменші загрози для плідного спілкування;

– Слава Всевишньому, – мовив він привітно, протягши вельможному пану Петру руку для поцілунку.

– На віки віків, – відповів Сагайдачний й припав на одне коліно перед королем.

Ніхто з його супроводу не був удостоєний монаршої руки, тож і єпископ, і козаки вклонилися в пояс його королівській величності й витримали у такій шанобливій позі коротку, але значущу паузу. Благородний шляхтич з прислуги наповнив вином срібні келихи й Сигізмунд стоячи виголосив:

– За здоров’я славного лицаря козацького, благородного мужа, любого гетьмана Петра Сагайдачного.

– На славу і здоров’я! – вмить озвалися козаки.

– Воістину vir incomparabilis![4] – мовив тихо Осолінський, – аби втерти латиною носа козацьким дробом.

– Дякую, ваша королівська величносте, – вклонився Конашевич. – І хоча я нині не гетьман, тим не менше contentus[5]. Бо чую здоровцю з вуст короля peritus[6]…

Гості, а найбільше Фесалій Фортуна, подивувалися королівській вечері, котра не була схожа ні на запорізькі гулянки, ні тим паче на бенкети великопольської шляхти. На застеленому білою китайкою столі стояли вузенькі срібні тарілочки із залитою холодцем фореллю, на чималій таці блимав байдужими виряченими очима начинений чорносливом величезний карп, товсті й довгі, як змії, запечені на оливковому маслі вугрі лежали на менших тацях поруч нього й лише глибокі вази з чорною та червоною ікрою – дарунком московітського правителя Михаїла Романова з нагоди його вінчання на царство виказували, що вечеря відбувається таки у Варшавському Королівському замку, а не десь у Львові чи Кракові.

Після невеличкої паузи подали смаженю з сома й приправлену мигдалем варену зайчатину, а благородний шляхтич-служник знову наповнив келихи.

Тоді майбутній гетьман обережно відсунув важкого дубового стільця, на спинці якому не було бодай найменшого клаптика, вільного від різьби, й став з келихом у правиці навпроти Сигізмунда.

– Ваша королівська величносте, козаки розуміють, що ваші велич і сила – від Бога. І вони вже йдуть через Молдавію Вам на поміч. За вашу вікторію! Я вірю і знаю – Господь не покине вас у боротьбі з варварськими ордами сарацинів. Ми вкупі зупинимо жорстокого вовка Османа, якого демони гонять на ваше королівство.

– У вас чисте правдиве серце, любий гетьмане, – відповів король. – Нині до святої віри нам знадобиться ще чимало мудрості й мужності. Втім, козацькому вождю їх не бракує. Після вечері я запрошую вас особисто до свого кабінету, де ми і обміркуємо ваш чудовий тост.

Ось коли Осолинський зрозумів, що діятиметься надалі; але тепер він не відав – чи й сам братиме участь у подальших перемовинах. І сталося те, чого він побоювався: король лишився з його ворогом у своєму кабінеті наодинці, лишень через годину туди було допущено королевича Владислава.

Усе на світі скороминуще, проте ступивши на прикрашений італійським орнаментом паркет королівського кабінету, майбутній гетьман зробив над собою зусилля, аби не піддатися пануючому тут вічному духу великого обов’язку, великих надій і великого служіння; про це промовляла тут кожна лінія на паркеті, портрети Казиміра Великого Пяста й загиблого у битві під Варною Владислава ІІІ Ягеллона, на честь якого Сигізмунд назвав свого сина від першого шлюбу, велика ікона Спасителя над ними, на якій суворий Ісус виглядав передусім Сином Божим й лише на якусь дещицю Людським і навіть напис латиною на прикрашеній фресками стіні:

«Non nobis, Non nobis, Sed nomine Tuo, Domine, da gloria!»[7].

– Мої попередники по зернятках збирали державу, а я повинен її зберегти, – мовив Сигізмунд й двома пальцями перехрестився, піднявши свій зір над колишніми королями.

– Козацьке військо вже поспішає до Дністра, ваша королівська величносте, – відказав Сагайдачний. – Посланці повідомили, що до Хотина підійдуть і ваші хоругви.

Король підійшов до нього так близько, що Сагайдачний завважив глибоко заховане, непомітне для будь-кого, але лише не для нього, глузування у його крихітних, як родзинки, зіницях:

– Яків Бородовка і справді вже у Молдавії, – тихо мовив Сигізмунд. – Пограбував і спалив доволі тамтешніх сіл і маєтків. Чи ж личить так поводитися християнському гетьману?

Якби і знав натоді Сагайдачний, що молдавський господар Томша вже утік з Ясс до свого зверхника Османа, він і у такому разі змовчав би і не взявся захищати Яська. Тож промовчав, чекаючи продовження королівської мови.

– Сейм передав булаву коронного гетьмана Карлу Ходкевичу, – провадив далі король, не рушаючи з місця. – Воєвода вже в літах, але лицар він достойний – мудрий і відважний. Однак я достеменно відаю – ці два ведмеді в одній хотинській берлозі не вживуться. Втім, любий гетьмане, ви Бородавку краще від мене знаєте… Він ніколи не палав любов’ю до Польщі. І яке колінце може викинути нині – відомо лише Небесам. Прошу, присядьте на канапу, любий гетьмане. Почитайте донесення моєї довіреної особи, ксьондза Оборницького…

Відтак Сигізмунд пройшов до свого не велич- кого столу, на якому лежала лише велика «Біблія» у чорній шкіряній обкладинці, між сторінками якої було кілька списаних дрібною латиною аркушів. Донесення королівського шпигуна, на відміну від звітів офіційних королівських посланців, містили не лише відомості про сам хід бурхливої козацької ради в урочищі Суха Діброва, а й перекази численних розмов добряче підпилих після неї запорожців, котрі трясучи доверху наповненими горілкою корцями, кричали «На погибель!» не лише туркам, а й ляхам й погрожували пустити кров католикам не тільки на Лівобережжі, а й на Поділлі і Волині.