Читать книгу Персонажі - Валерій Гаєвський - Страница 2

Мій колись рідний молодший брат Олежка став доконаною нікчемою, гармонійним поєднанням жлоба й невдахи. Добувати гроші для нього вже давно стало більш важливим заняттям, ніж їх витрачати; все у нього підраховано і на усьому проставлено ціну, в тому числі, і на мені. Я ледве не плачу, коли думаю, що зробило з ним невблаганне життя, яке безжально щодня стискається довкруж нього, затуляючи не тільки той всесвіт, який подарували нам наші скромні батьки, а й почасти його схожі на бридкого восьминога мрії, котрі тягнуть у темну безодню небуття. Ціна мені у них ніяка, тож він з легким серцем чекає загибелі «нуля», який колись був його старшим братом.

Втім, я не одразу зрозумів, що наше бідне, однак прекрасне дитинство з якогось часу стало йому кандалами у його примарній погоні за багатством, і навіть у страшних снах не міг уявити собі, що він з корінням вирве ту вкрай вартісну для мене частину мого життя і мене разом з нею.

Попервах я гадав, що на його кволу заячу душу накладався вплив дружини, бридкого, довготелесого створіння, якій маленька плеската голівка й відсутність будь-яких однак належності до власне жіночої статі надавали схожості з гюрзою, надто, тоді коли вона робили вигляд, ніби промовляє щось неймовірно важливе. Либонь, мій погляд, коли я зупиняв його на ній у такий момент, з головою виказував мене, бо вона із зміїною винахідливістю ліпила з мене у його уяві образ «нуля» – алкоголіка. У той день, коли почала згоряти від тромбозу стравоходу наша мама, настав її зоряний час: я втратив свідомість у відрядженні, і вона оголосила на увесь світ, що алкоголіка і невдаху не слід пускати до її улюбленої свекрухи, яка натоді вмирала у муках в реанімації. Як зараз бачу: потяг «Запоріжжя-Львів» несе мене до Хмельницького, сюрчить мобільник, і я чую голос не брата, а хвостатого створіння: «Мама просила, аби ти не приїжджав». Коли ж я добувся до Старокостянтинова і від завідуючого хірургічним відділенням райлікарні, хирлявого чоловічка з байдужими очима, дізнався, що мамі залишилося мучитися лише кілька днів, то не повірив ні йому, ні тому, у яку пусту й холодну потвору обернувся непомітно для мене мій молодший братик. Наступного дня я вчепився у хірурга мертвою хваткою, обіцяючи йому усі блага світу, і він признався, що є ліки, які свого часу у подібній ситуації врятували життя маршалу Жукову, а на моє запитання: «Чому ж ви не сказали про це моїм родичам?» тихо, але упевнено відказав: «Вони надто дорогі, а по ваших родичах було видно: вони не стануть витрачатися». Не скажу, що то були найгірші дні мого життя, знавав я і більший відчай, але оте раптове перетворення (на моїх очах Олежки, яке навіки роз’єднало наші світи й зробило відмінність між нами величезною, уразило мене непоправно й безповоротно. Я можу так стверджувати, бо відтоді спливло вже чимало років, а я й досі не можу зрозуміти, як може мій молодший братик самовпевнено почуватися у своїй дрібній, майже смішній, мерзоті, наче риба у воді. Власне кажучи, то є не мерзота, а філософія в дії; авжеж, він зі своєю Гюрзою філософствують постійно й живуть відповідно до своєї філософії, живуть з мінімумом протиріч між підказаними пеклом істинами й власними ганебними ілюстраціями до них. До того ж, як виявилося, вони навчилися стояти на своєму так витончено й дохідливо, що майже нікому, окрім мене й старокостянтинівського хірурга, не спадало на думку запідозрити їх у патологічному егоїзмі. Ясна річ, філософствуючи, претендуючи на мудрість безжальної змії, Гюрза, як ніщо й ніхто інший, зробила нас попервах чужими, а перегодом ворогами, одначе братик у тому тандемі не був рабом чи навіть якоюсь мірою залежним від неї – це була з його збоку зрада у цілісному вигляді, самореалізація комплексу Іуди у повному обсязі. У кожному разі, досягнувши повної самореалізації, він вже ніколи навіть не бідкався, не згадував, не мордувався, що десь далеко, чи не у потойбічні, є у нього старший брат з плоті і крові. Братерські кровні узи стали для нього символом недосконалості світу, і коли у річницю смерті матері, приїхавши зі цвинтаря на таксі трішки підпилим на родинне обійстя, я несподівано для себе розповів Гюрзі усе, що про неї думаю, він розпустив руки. Гадаю, він вчинив так не тому, що хотів захистити її зміїну гідність, причина була більш банальною – вони у нього вже давно чесалися на злидаря, алкоголіка і невдаху – «нуля» без думок, мрій, бажань і, звісно, грошей. Йому у голові не вкладалося: як оцей «нуль» може претендувати на половину спадщини, залишеної мамою.

Перенесемося тепер з жовтня 2015-го (мені невзабарі шістдесят два, йому п’ятдесят п’ять) у рік, скажімо, 1968-й. Невже від нього нічого не лишилося, від того маленького Олежки, який був втіленням дитячої довіри й безпосередності? Дайте-но трішки подумати… Невже це з ми з ним глибокої ночі не можемо вибратися з неосяжного болота за Малим Чернятином, де рибалили на невеличкому, проте глибочезному озерці, чорна вода якого була майже суціль встелена листям й квітками жовтих глечиків. Величезною необачністю було відправлятися туди надвечір, коли болото прокидалося для нічного життя (щось вчепилося на одну з моїх вудок й перед тим, як порвати товсту волосінь, шарпнуло так, що добряче хитнувся човен), однак ми доволі швидко насмикали відерце товстеньких, майже чорних карасів й вузькою, ледве вкритою водою протокою у трясовині добулися до дамби, яка лишилася тут ще від тих часів, коли болото було глибочезним торф’яним кар’єром. Лишилося перетнути через брід зарослий рогозою глибокий рів, котрий відділяв нас від материка, але кожного разу, коли я з тичкою у руках пробував намацати у чорній смердючій воді дно, то сповзав у безодню. Витягував мене відтіль братик, натоді вже міцненький підліток, й ми до третіх півнів бігали по дамбі, аж поки болото таки відпустило нас у село. Бабушка (так по-міському ми називали нашу бабусю) потім скаже: «Він біг поперед вас і крутив хвостом» і я, натоді совіцькій атеїст, поставився до її слів не скептично, але зарозуміло – поблажливо. Еге ж, хіба міг уявити той зарозумілий студент, що мине усього сорок з лишком літ, й Олежка вже ніколи не смикне за кінець рятівної тички, терпляче, по-філософськи чекаючи, заки мене ковтне, якщо не трясовина, то звичайнісінькій криворізький асфальт.

Втім, з якої б точки відліку я не починав, навіть більш давньої, чи більш пізнішої, ніж пригода на болоті, моя уява безсила перед тією небезпечною невизначеністю, у яку він перетворив своє колись багатообіцяюче життя. Найбільше, що я можу уявити, це його кухню з холодильником, набитим позаторішнім мерзлим м’ясом, яке не вживають навіть по великих святах (втім, свято у нього нині лише одне-день його народження) й численними тумбочками й ящичками, теж вщерть заповнених усякою всячиною; він сидить за столом зі своєю Гюрзою, обоє смакують смаженою нечищеною картоплею (так ситніше й економніше) й ліниво, проте з надією згадують мене: ось жебрак й алкоголік, приречений на тиху дочасну смерть, яка стане їм однією з найбільших у житті нагород. Мені страшно, не за себе – за них, і я рятуюся від цієї картини у стилі Босха іншою, у невідомому мені стилі: семикласник старокостянтинівської середньої школи № 1 насолоджується учорашнім шніцелем у їдальні хмельницького Будинку офіцерів. Шніцель був нагородою за моє перше місце у районній математичній олімпіаді – він став проривом у зовсім іншій світ; наполовину з хліба, твердий, як підошва, він здавався багато смачнішим недільних маминих котлет й пельменів. Я цілком по-дитячому уявляв собі, що у Хмельницькому зовсім інше життя й інші люди, більш зичливі, добріші і, звісно, багатші наших старокостянтинівців. Відтоді життя стало для мене нескінченою олімпіадою, що звісно, потягло за собою низку скромних перемог й зливу поразок (траплялися і жахливі). Втім, іноді поразки оберталися знаковими перемогами і цього вже не могли мені пробачити так звані родичі – передусім Куркуль-Борічок, Гюрза, Філософ-Олежка й Ропуха. Пригадую, з якою прихованою блюзнірською заздрістю зиркнув братик на принади Нінель Нежилай, авантюристки з довершеним тілом й манерами японської гейші; щодо Гюрзи, то вона й не приховувала своєї ненависті, передусім, до мене, яку я легковажно сприйняв тоді за роздратування, не більше.

Коли я випадково познайомився з Нінель, вона була жорстко зациклена на спробах знайти собі пристойного жениха за кордоном, і мені доводилося терпіти її численні походеньки до специфічних свах, володіючих англійською, брати участь у перекладі «факсів» з прагматичними пропозиціями від закордонних пройдисвітів й навіть кілька разів возити Нінель до Києва на оглядини. Усе це я терпів, бо якби не Нінель, то неодмінно став би імпотентом й «культурним» алкоголіком; після тривалого так званого подружнього життя з істеричною Фригідою я опинився у постелі з розкішною жагучою жінкою й доволі швидко обернувся у принципово тверезого сатира. Під час наїздів до Києва ми зупинялися з нею у готелях чи зйомних квартирах, але того разу ми мали зустрічати чергового нареченого у Бориспільському аеропорту, і я попросив братика організувати легковик. Закордонний принц не прилетів (таке траплялося не так вже й рідко), й відтак Олежик запросив мене з дамою у гості. Не слід було мені погоджуватися, бо той візит став поворотною трикрапкою у ставленні Гюрзи до мене. Відтоді навіть її похвала на мою адресу була вщерть наповнена отрутою. А коли їй хтось заперечував: мовляв, Валерій таки хороший журналіст і навіть письменник, вона переконливо роз’яснювала: «Навіть серед президентів трапляються алкоголіки, а серед письменників їх хоч греблею гати». На те, що братик щороку сам-самісінький їздив у Карпати, де займався не лише гірськолижним спортом, вона дивилася крізь пальці, а от мій приклад був для неї вкрай небезпечним.

Як на те, непомітно перетворився у тендітну кульбабку батько; працьовита вразлива дитина війни досягла у старості безприкладного внутрішнього спокою, вочевидь, вирішивши себе більше нічим не тривожити. У мами навпаки – геть зіпсувався характер: він став дражливим й доскіпливим, і в тому, що я розлучився з істеричною Фригідою, вона аж до смерті звинувачувала лише мене. Гюрза ж підливала масла ж у вогонь своїми ненав’язливими співчуттями щодо мого пияцтва і блудства, і матуся навіть на батькових похоронах безцеремонно шукала докази моєї брутальності й алкоголізму.

Коли ж мама після чотиридобової агонії померла й лежала, насуплена і сувора, в домовині у вітальні нашого будинку, Гюрза чи не кожному, хто приходив прощатися з матусею, повідомляла, що Тетяна Яківна вже давно вважала і називала її дочкою. У моєму домі вона порядкувала після похорон, як законна господарка; я й запідозрити не міг, що вона ще тоді вчепилася у нього мертвою хваткою.

Моя душа навпомацки пробиралася крізь пітьму страшної маминої смерті, а поруч дім (мій дім) вже жадібно поїдали жадібні Хробак-філософ, й Гюрза, а поруч них витанцьовувала Ропуха Гнодіна, місцева «заратустра», від діянь якої навіть найдалекіші зірки здригалися. Здавалося, лукавий забрав у неї не лише душу, а й людську подобу, це було створіння, у яке навіть біси бридилися вселятися – сифілітик Ніцше не зміг би створити у своїй уяві щось подібне. «По той бік добра і зла» – це звучить так спрощено для Ропухи, від дихання якої ригає усе суще – і святе, і грішне, й навіть ніяке, неіснуюче. Її сморід й жадібне хрумкання двох її спільників не дозволяють піймати потрібного мені ритму життя, я не відчуваю ваги своєї душі і речовинності свого тіла, але, на щастя, лунає телефонний дзвінок, і мій криворізький приятель розповідає про свою величезну проблему, яка справді чималенька, навіть у порівнянні з моєю. Я дізнаюся, що окрім моїх потвор існує принаймні ще один Хробак, який доїдає легковик мого друга. Яка радість, я не один на цій планеті; ще можна пожити й слухати любовні жаб’ячі серенади на старокостянтинівській Случі й криворізькій Саксагані. Ось що значить один-єдиний дзвінок у нашому житті – можна і треба врятувати від загибелі батьківський маєток. Вже нема страху, щезло й відчуття фатальності. Змінився не лише я – змінився цілий світ, змінилися причинно-наслідкові зв’язки, і я народжуюся вдруге, аби врятувати не так мій будинок, як спогади про нього, про мого безгрішного батька-Кульбабку, про постарілу дурепу-маму, яка довіряла не мені, а Гюрзі й Ропусі; розгойданий хвилями небуття світ непоправних наслідків кидає якір, і я сходжу у країну, де нема ні хробаків, ні проблем, але є зірки, які підбадьорливо посміхаються і висять дуже низько. Це врятовує ситуацію на певний час, і мені соромно, що я назвав свою вродливу і мудру маму дурепою. Вона була першою красунею у Малому Чернятині, а втекла з села через наполегливий, рвійний характер свого батька, мого улюбленого дідуся Яківа. Саме через отой характер односельці прозвали його Круцем, а маму відповідно дражнили Круцихою. Ось вона і втекла від цього прізвиська у Старокостянтинів, де зробила неймовірну кар’єру, дорісши до старшої медсестри районної лікарні. Ось так мій наелектризований дідусь (я називав його «дєдушка») подбав і про мене, бо я не тільки успадкував його характер, але й прізвисько – Круцик, яке, щоправда, оживало тільки у селі, на канікулах. Образливо було до нестями, хоча, за великим рахунком, я мав би ним гордитися, бо прізвисько дідуся (дєдушки) впритул торкалося не лише його неймовірної рвійності у роботі, але й численних любовних пригод. Ось чому як і дідусь, я завжди, був чужаком не лише поміж сільської босоти, ай у нашій зразковій середній школі № 1, де міську шпану й кандидатів до неї було зібрано у класах «А», а пристойних учнів у класах «Б». Свій «10-Бе» я вже описав у відповідному есєї, тож повернемося до моєї щасливої-нещасливої мами. Абсолютна самотність, яка навалилася на мене ще у дитинстві, стосувалася і її, бо той містечковий матріархат, який царював у нашому домі і став божевільним після смерті тата (папи), заганяв мене на край землі, у позачасовий запасний напрямок мого розвитку. Я вибирався відтіль дуже довго, по краплинці збираючи своє втрачене «Я», а коли опинився на материку, побачив біля опустілого батьківського дому Хробака-філософа з Гюрзою й Ропухою. Й першим моїм доторком до світу наслідків було відчуття не страху, а фатальності. Ці агонізуючі душі, ці нахабні боягузливі жадібні створіння, які не зіграли жодної ролі в історії мого дому, прочесали усю його ауру, перевернули його верх дном, аби назавжди щезла у ньому чарівна сила мрій і спогадів. Папа й мама довго не могли завершити його будівництво через свою бідність; тривалий час у кімнаті, яка виходила вікнами у двір й молоденький садок, стояла лише величезна, накрита дошками бочка, увінчана примусом, на якому готували нехитру їжу. Коли у ній настелили підлогу й потинькували стіни, під ними з’явилися майже антикварні диван й етажерка (спільний спадок папи й мами), перегодом й стіл, накритий древньою скатертиною. Кімнату віддали мені, і я, маленький книгоман-«наркоман», одразу ж взявся вивчати книги на етажерці; мине чимало часу і я зрозумію, що серед факторів, які підштовхували мене взятися за перо, одними з найголовніших є дві книжки, знайдені тоді там: «Хрестоматія з української літератури» для 8-го класу й «Підручник з акушерства». І назавжди вразили тоді мою спраглу до відкрить душу нещасливе кохання Лукаша й Мавки й зображений у деталях жіночий статевий орган, обсипаний цифрами, й їх розшифровкою під малюнком. Я гадаю, що тоді відбувся своєрідний ритуал посвяти, який супроводжує посвяту у будь-які таємниці.