Читать книгу Петрусь Галдівничок і Нижній світ - Валерій Гаєвський - Страница 3

Іспит на острові Базавлук.

Травень, 1618.

Одразу після Великодня, у Волочильний понеділок учорашній запорожець Іван Трут вчинив те, на що з власної волі не зважиться жоден батько ні у сусідніх з його зимівником Половицях, ні у навіддаленіших селах та хуторах, розкиданих вище й нижче дніпровських порогів. Мотря, дарма, що ворожка, потята первісною материнською тривогою, впиралася його наміру до останнього, посилалася навіть на лиху ворожбу з вугілем[1], однак Іван на те лише незлобливо гримнув: «Цить, люба відьмо… Гавкаєш, як чужа собака. Я ж тобі не пацюк вусатий, аби навроків злякатися. Збирай волочільне[2] для побратимів». Для січовиків-товаришочків зібрав відтак три мішки гостинців. У перших двох – кадібці з салом, січениками, кручениками й кільцями ковбаси й кишки, залитих сніжно-білим смальцем, шаплик з його знаменитою капустою, горнята з медом, у роздутих торбах-пасочки й крашанки, у третьому-барильце з калинівкою, а поверх нього – дві пари новесеньких юхтових чобіт. Добрі чоботи в Україні – найкращий дарунок, тож з огляду на ваговитість майбутніх гостин заздалегідь замовив половицькому шевцю дві пари найбажанішої для козака взувачки. Що підійдуть вони Пилату й Фортуні – не сумнівався: здобуте у походах добро мірялося-перемірялося, ділилося-переділювалося, дарувалося-передаровувалося, аж поки нікого ні новий кунтуш, ні стягнуті із нещасного мурзи сап’янці не тисли.

Супроводжуваний застережливо покірними млосними поглядами Мотрі, ладнав до завтрашньої дороги воза (вирушатимуть до схід сонця): перед тим, як викладати мішки, щедро намостив у нього соломи, примостив праворуч передка до полудрабок загорнуті у рядюгу коштовні наділки з шаблею, мушкет й торбинки з порохом й кулями; вмостившись затим на колоді під дровітнею, запалив люльку й взявся прислухатися до своїх ворохобних думок, вглядався вже вкотре у призвістки, вслухався у суперечки давніх ворогів і давніх товаришів побратимів, висновував вкотре вже вискуване й зневажливо пихкав у прозору ніч густим запашним димом, коли за байраком у діброві зривалася на плач іволга. Злився на себе за те, що досі не може пробачити гетьману його свавільності (а каятися перед Сагайдачним таки доведеться); останні роки, відколи покинув Базавлук, невблаганно змінили його. Відьомські Мотрині чари й маленький рай його хутірця, здавалося, навіки розтопили тужаву колись жагу до походів, звитяг і гультяйства, до легкого кривавого збагачення. Щодня довкруж нього ширяло зачудування його простеньким життям, від якого йому робилося іноді навіть боляче, бо вже й не вірилося, що колись він з очманілим виглядом жадібно вимахував шабелькою, або ж загнавши власну душу у якогось звірка, краще будь-якого пластуна, вивідував ворожі таємниці.

Запідпадьомкав у встеленому килимом з жовтеця й козельця й вкритому товстим коцом верболозу байраці перепел, й одразу заклично озвалася до нього перепілка; далі, де з нього витікає й в’юниться у різнотрав’ї струмок, почав дерти старе рядно деркач, і враз на його не перше здивування до нього озвався якийсь зайда; Іван на тому лише диму запашного ковтнув: нічого не вдієш – мова птахів і звірів Петрусеві любіша за людську. Іван і Мотря вже взяли собі на карб: годі їм своїм химородництвом рівнятися у здібностях із синочком. Втім, підробитися під будь-якого птаха – то під силу і простій людині, інша справа – порозумітися, скажімо, з гордим й жорстоким вороном; підгледів якось Трут і бесіду Петруся з лисом, котрий забіг з лісу у байрак радше з цікавості, ніж за здобиччю. Однак, коли якогось дня Петрусь приніс нишком у повітку велику рябу гадюку, яка покірливо й навіть грайливо вимальовала у повітрі тригранною головою перед дитинчам коників і зайців, батьки допетрали: тісно вже їхньому синочку у їхньому хутірці, й напучувати його, як звичайну дитину, їм не під силу. Наразі взявся брехати Батіжок, Трут цитьнув на нього, але пес, хоча й тихо, але продовжував гавкати, навіть підвивав сумовито – чи то вловив настрій хазяїна, чи то Петрусь, який виринув з мороку, знову приволік на хутір якусь звірину. «Запру у будці, псюро неслухняний, – гримнув Трут й, вибивши об халяву чобота загаслу люльку, поманив нею хлопчину. Петрусю звернуло на десятий, але виглядає старшим й не так статурою бере, як мовою, а ще очима – смарагдами з великими чорними зіницями, котрі не звужуються навіть при найбільшому сонці. Ось і зараз у їх глибині спалахували маленькі іскорки, й син першим озвався до батька геть не по-дитячому:

– Тату, не карайтеся марно. Не на горе завтрашня дорога.

* * *

Однак тривога висіла над хутором чи не до третіх півнів, аж поки Трут не запряг важкого воза паровицею добрих чалих, всадовив біля передка Мотрю й Петруся й покотив до Дніпра, де у плавнях, у затоці, оточеній трясовиною, ховав байдака з веслами.

…Мотря затремтіла від жалю, коли чоловік з сином щезли у очеретяних нетрях, від яких тягло незнищимою вільгістю, затим знесилена веремією, подибала до воза, зупиненого неподалік пологого піскуватого берега, у який згори впирався путівець, а з боку Дніпра – затока, що за кільканадцять саженів втікала у плавні. Байдак з’явився нескоро – вже й коні повитягували голови з гопалки, напханої свіжим сіном й сито пофоркували; врешті у переспіви птаства у дикому вишняку, біля якого присіла вколисати бодай трішки млосну тугу, вплелося голосне повискування давно не мащених кочетків; а ще по якомусь часі з’явився і човен, поплив до берега під очеретяною стіною. Трут зняв весла, попрохав Петруся принести бляшанку з дьогтем (синок знав, де її шукати у возі) й лише, коли змастив кочетки, взявся вантажити байдака. Затим відірвав жінку від сина, обняв її і наказав мерщій повертатися на хутір й пильнувати їх маленький рай. Ще мить – і човен з обома Трутами щез у лабіринті плавнів, ще по якомусь часі вихопився на Дніпро – попереду Петруся чекав лабіринт життя.

* * *

Не один десяток турецьких галер загинуло, намагаючись знайти у очеретяних хащах Великого Лугу острів Базавлук. Щойно завернуть з Чортомлицького Дніприща[3] у одну з численних проток у плавнях, як із захованих у очеретах запорізьких човнів козаки щедро пригощають їх гостинцями із гарматок, гаківниць, самопалів, мушкетів й булдимок; одберуть добро і зброю у постріляних турок, спалять галери, а тоді зникають у загубленій у очеретяному лісі річці Підпільній, а з неї – у Сандалку, відтіля – у її рукав Верхню Лапку, з Верхньої Лапки – у річку Базавлук, перед болотистим гирлом якої і постав веселий і грізний, однойменний острів. Тут, у неприступному для турків і татар, для ляхів і московітів місці і спорудили собі запорожці у 1593 році нову Січ, що дістала назву Базавлуцької. Ось куди під потужну жаб’ячу пісню кохання, скрикування чайок, гнаний тоненьким співом хмарища комарів, прямував свого байдака Іван Трут; Петрусь, вкритий рядниною від нахабних невблаганних кровопивців, задрімав й проснувся від владного оклику: