Читать книгу Петрусь Галдівничок і Наполеон - Валерій Гаєвський - Страница 2

Замiсть передмови

Мальмезон-Рошфор (Францiя). Початок липня, 1815.

На початку липня, надвечір, з Мальмезона[1] виїхала карета генерала Беккера, у якій окрім нього перебувало ще троє подорожніх. Біля мосту Сен-Жермен її зупинив капітан з двома гренадерами (усі троє – у похідній формі) але, завваживши три срібні зірки на еполетах Беккера й його вишуканий капелюх – «трикутку» із золотими китицями по краях, кокардою й високийм чорним султаном, одразу віддав честь й шанобливо попередив:

– Ваше високоблагородіє, будьте обережні… На правому березі Сени, між Шату і Арджентеймом, помічено пруські роз’їзди.

На цих словах закутаний у редингот чоловічок, котрий сидів поруч генерала, ворухнувся, його пронизливі очі стрільнули у офіцера з-під простенького капелюха, однак за мить він знову сховав свою велику голову у піднятому комірі, якого притримував маленькою пащеною лівицею.

– Блюхер[2] обіцяв мене повісити перед армійським строєм, – буркнув він, коли міст лишився позаду. Він і Велінгтон[3] – хитруни і брехуни. Усіх запевнювали, що воюють проти мене, а не проти Франції, а насправді йдуть на Париж.

– Ваша величносте, – відповів генерал, – армія і досі вірить вам.

– Це не зовсім так, генерале, – була відповідь. – Навіть серед моїх маршалів виявилося чимало зрадників. Мюрат[4], і той писав покаянні листи Бурбону. Та й і я тепер нині не імператор, а простий смертний. Але я, – велика голова різко випірнула з коміру редингота, так що простенька «трикутка» впала чоловічку на коліна, оголивший кулястого люба із знаменитим чубчиком, – зміг би зупинити ворога перед Парижем, змусити його укласти мир на прийнятних умовах. І вже по тому нікому не докучати.

Беккер промовчав: він краще співрозмовника знав, що діється у колишній Великій армії, а ще ліпше відав про настрої Тимчасового уряду. Хитрун Фуше[5] вже давно продав свого зверхника його ворогам, й швидше Сена вийде з берегів, ніж він допустить повернення Наполеона у столицю.

Аж тут не втерпів і подав голос шевальє, поверх сорочки якого був накинутий короткий шовковий жилет, а кюлоти ледве прикривали худі коліна. Звали його Фльорі де Шобулон, він був особистим секретарем Наполеона аж до його другого зречення, і про нього – у наступних розділах. А наразі він нечемно вигукує:

– Ваше величносте, адже ви завжди знали, що Фуше – зрадник.

Наполеон (його простенька одіжка мала відповідати посаді секретаря генерала Беккера, що було вказано у супровідних документах) суворо, як у минулі часи, зиркнув на шевальє:

– Любий друже, я міг би віддати наказ розстріляти Фуше… Але як же тоді бути з хартією свобод, яку дарував французам. Їм ще одна революція не потрібна!

– Не тільки армія, а й народ з вами, ваша величносте, – відповів шевальє. «Хай живе імператор!» – кричав в один голос натовп, коли ми покидали Париж.

Поруч нього сидів підліток, зодягнутий по-східному: червоні шовкові шаровари, біла полотняна сорочка з широкими рукавами, поверх якої накинуто гаптовану безрукавку з шерсті, сіра смушева шапка зі шликом. Така одіж годилася б більше слузі турецького султана, а не французького імператора, про що Наполеон кілька разів натякав хлопчині, проте той навідріз відмовлявся міняти свої шаровари на кюлоти, а тим паче, шапку – на «трикутку», зробивши виняток лише на час своєї подорожі з генералом Анріо до Відня. Важко йому давався і двірцевий етикет, й Наполеону довелося змиритися з тим, що шевальє Петрусь називає його «паном імператором», а не «вашою величністю». Бонапарт знав: цей загадковий хлопчина посланий йому Богом, хоча він, великий грішник, того не заслужив. Але Великий Небесний Владика таки є, позаяк так сталося! Шевальє Петрусь мовчав, взираючись у на диво привітні краєвиди чужої землі за вікном карети; Наполеону, у якого після гірких гостин у Мальмезоні на душі було пусто й чорно, баглося поговорити саме з цим мудрагелем, а не запальним де Шабулоном, тож він відповів сам собі:

– Я ще не попрощався з Францією. Для мене – це не випалена земля. Я ще не осліп.

Він знову сховав голову у комірні редингота й віддався неминучій й дошкульній грі підсвідомості, звідки безладно вискакували непрохані образи й спогади. У Мальмезоні його полишив найліпшій союзник і рятівник – сон. Ночами, чорними, як пекло, він бродив залами цього маленького затишного замку, надовго вклякав у своєму кріслі у залі Ради, заходив до їдальні, яку переобладнав не для своїх міністрів, а для Жозефіни[6], обмацував невидющим зором вестибюль Пошани.

Навіть у часи найбільших небезпек, скажімо, у палаючій Москві, коли вискочка Олександр[7] відверто ігнорував його, як хлопчака, його сон був міцним й світлим, наче у дитини, але у Мальмезоні все зробилося інакшим. Тепер замість нього були короткі важкі забуття з химерними, зловісними картинами з його переможного неймовірного минулого. Ось напівроздягнута Жозефіна у нижній сорочці, стягнута корсетом з китового вуса. Це вони не у Мальмезоні, а у Сен-Клу, а він – ще перший консул. Жадібно кидається до неї, але вона холодно й зневажливо говорить йому образливі речі. Ось він – прощальний подарунок від покинутої імператриці. Завжди готовий до будь-яких поворотів долі, Наполеон цього разу відчув себе неймовірно беззахисним перед віроломністю і мстивістю жінки, яка усім йому зобов’язана. Навіть імператору важко дивитися правді у вічі; гірко визнавати, але попри славу підкорювача сердець, він програв усі битви з жінками. І навіть графиня Валевська[8], яка приїхала до Мальмезону напередодні його від’їзду до Рошфору[9], не змогла його переконати у протилежному. Завдані рани, надто Марією Луїзою^[10], виявилися такими ж болючими і небезпечними, як і безглузда поразка під Ватерлоо[11]. Навіть мудрагель Петрусь не зміг йому у цьому допомогти, хоча він мав тверду переконаність: вони з генералом Анріо обов’язково привезуть з Відня до Парижа імператрицю з Римським королем[12]. Мимохіть він зиркнув на свого найзагадковішого помічника: цілковита відчуженість, жодна риска не здригається на юному обличчі з очима серафима, від погляду яких робляться покірними не лише змії, а й люди.

Тим часом, остання подорож Наполеона (він ще не знав, що вона закінчиться на краю світу) була вкрай небезпечною; аби не привертати увагу, їхали однією каретою, на козлах якої обабіч кучера стояло лише два гренадери-гвардійці, котрі у разі серйозного нападу могли загинути за імператора – не більше. Генерал Жан Саварі й граф де Лас-Каз з офіцерами свити й слугами вирушили до Рошфора передніше, аби до приїзду Наполеона вивчити обстановку у порту і на рейді Біскайської затоки й підготувати для нього безпечну штаб-квартиру, у разі небезпеки (висадки англійського десанту, появи можливих убивць) мусили вислати назустріч кур’єра, й Бонапарт внутрішньо напружувався, коли вряди годи цокання чужих копит впліталося у рівномірний перестук підков четвірки генеральських рисаків. Їхати довелося кружним шляхом, обминаючи вічно підступну Вандею[13], яка залила йому сала за шкіру ще за часів першого консульства й наразі знову готова повісити нахабного вискочку-невдаху. Втім, не було жодної гарантії, що у Шаранті Приморській не знайдеться купки недобитих жирондистів, які захочуть вигідно продати його британському принцу-регенту, тим паче, що англійські лінкори – поруч, у Біскайській затоці. Тож з Мальмезона поїхали на Орлеан, перетнули не зупиняючись у ньому, Луару і помчали на Бурж, де сподівалися дати перепочинок собі і коням.

Біда прийшла відтіль, звідки її ніхто не чекав: перед Буржем гострі приступи болю у нирках укупі з нападом астми (ось вона, справжня ціна світової слави) перетворили Наполеона у живого мерця; генерал гукнув кучеру зупинитися, й вони разом з Шабулоном й гренадерами винесли імператора з карети і, майже знерухомленого, поклали на дорожній тонкий килимок, підклавши під голову м’яку Петрусеву шапку. Лікаря разом із свитого необачно відправили до Рошфору – втім, потрібен був не так він, як бодай будь-які ліки; розщібнувши верхні ґудзики рединготу й сорочки, Беккер й Шабулон, гренадери й кучер розпачливо споглядали, як корчиться перед ними імператор у останніх передсмертних муках.

– Звеліть, пане генерале, розпрягти мені коня, – подав голос Петрусь. – Тут недалеко мусить бути річка, а біля неї – хоч які-небудь трави.

– Йєвра і справді близько, – відгукнувся замість генерала один з гренадерів й без команди кинувся звільняти від збруї одного вороного.