Читать книгу Остап Шаптала. Повісті - Валер’ян Підмогильний - Страница 2

До початку Великодньої заутрені лишалось ще досить часу. Остап Шаптала поставив, як то прохали батьки, дві свічки – одну Христові, а другу – святому Миколаєві, – і уважно оглянув церкву. Сіра й вогка, вона повна була незрозумілого шамотіння старого дяка й боязких згуків обережної людської ходи. В темних кутках невпинно шепотіли й глибоко зітхали баби перед напівосвітленими іконами.

Важке напруження панувало в церкві. В одчинені двері навшпиньках заходили люди, ніби ховаючись, ніби йдучи на злочин Шаптала вийшов з церкви в садок, що її оточував. Там він ліг під деревами горілиць.

Ще не встиг він торкнутись головою землі, як широкий капелюх зліз йому на обличчя й затулив очі. Шаптала пролежав так кільки хвилин, відчуваючи під головою м’яку, холоднувату землю. Все тіло його мов прилипло до неї й злилось з її життям; мозок мов перетворився у вогку грудку і думки з’явились темні й крихкі.

Шаптала лежав не рухаючись і прислухався до того, що робилося в далеких глибинах землі. Почув, як звідтіль невпинно вириваються сили, розносяться вітром і накладають на все тавро жадоби. Він згадував, як жадібно випростували в день два дерева своє зазеленіле гілля, як напружались їхні стовбури, утворюючи молоде листя. Трава з якимсь одчаєм з’явилась на степах і кожна стеблина подібна була до широко розтуленого рота галчати.

Вдень дітвора гасала по вулицях і птахи кричали на небі; від почуття весни широкі посмішки лазили по обличчях людей, – в їхньому серці теж щось оживало і тавро жадоби не минало й їх Бажання було написане в посмішках людей, в їхніх побільшених рухах, на їхніх чоботях, вкритих весняним болотом.

Старий камінь край села теж бажав заслатися зеленим мохом. Так робив він впродовж сотень років, і мох захищав йому холодну душу від сонця.

Жадоба й жага обнялись та в легкому танку, регочучи, пурхали над землею. А з їхнього реготу плодилось в повітрі безліч бажань, що ними труїлися навіть каміння.

Земля ж готувалась завдовольняти. Спокійно чорна повстала вона узгір’ями й розпадалась долинами, перетворюючись у велетенське лоно невидимої жінки. І все припадало до неї у млоснім напруженні та бажанні.

Шаптала раптом підвівся й сів. Капелюх упав йому на коліна, а погляд майнув у синю далечінь і зник там.

Ця спрага землі і людей, їхнє запекле шкварчання на багатті бажань, були Шапталі незрозумілими й чужими. Він дивився навкруги, бачив рух та намагання, і це гнобило його, прикро вражало тепер, колі він і на мент не забував, що вдома конає його сестра. Думка про безглуздя її смерти спинила його серед світового руху.

Вітрець бігав між деревами, ніби гуляючи з ким у Панаса.

Шаптала підніс свою голову до неба. Але й там навіть найменші зірки випростались з темряви і так яскрились, мовби на кожній теж була весна і теж має воскреснути який Христос.

Шаптала стояв коло церковних грат, притулившись до їх чолом, і дивився, як юрба шикувалась круг церкви, виставляючи наперед кошики з пасками, крашанками й салом. Біля кожного кошика запалювалась свічка, і круг церкви утворилось полохливе вогняне коло.

Одразу викинули в повітря згуки всіх дзвонів, від чого те зробилось важким и маснуватим. Разом з дзвонами підвелися шапки й брилі з чоловічих голов та посипалися на всі боки мовчазні хрести.

Свідомість, що свято це ще побільшить біганину людей і їхню радість, завдала тремтіння Шапталі, і він, одвернувшись, почвалав додому.

В церкві облишили дзвонити. Шаптала озирнувся й побачив, як чорною хвилею сунулись за ним люди. А він не хотів, щоб вони наздогнали його та оточили своїм галасом; тому він завернув набік і дістався невеличкого гайку. Став там, обпершись на стовбур дерева, й дивився, як плазували люди по дорозі. Місяць клав йому тінь на половину обличчя і здавалось, що та половина спить.

Люди вже невиразною плямою сіріли за кучугурами. Пройшли, поспішаючись, старі бабусі, хитаючись на всі боки.

Коли все затихло і згасла церква, темним дозорцем лишилась на порозі спепу, – Шаптала відчув свою самотність і свідомість її залила йому душу теплом. Вже можна було йти, – нікого він не зустріне. Всі вже пройшли. Але Шаптала не рухався, і погляди його топились у синіх очах ночі. Земля кликала ближче до себе. Він хотів був лягти, та, згадавши, що вдома його чекають розгівлятись, важко посунувся далі.

Коли він увійшов, очі батьків засяли: він був їм єдиним сином, дорогим гостем з міста.

Мати підійшла до його перша, бо була певна, що має більше прав на сина. З світлою, трохи наївною посмішкою вона нахилила до себе голову сина і тричі поцілувала йому губи.

– Воістину воскрес, – промовив Шаптала.

Потім підійшов батько, взяв синову руку, стиснув та сказав упевнено:

– Христос воскрес.

Старий Шаптала дійсно вірив, що Христос воскрес.

Батько й син поцілувались по-братерському – міцно й обривчасто.

– Олюся спить? – спитав він, і здавалось, що він ще щось скаже. Так він завжди уривав свою мову.

– Ні. Піди похристосуйся з нею, – відповіла мати.

Шаптала повісив капелюха, пройшов через невеличку вітальню, освітлену боязким полум’ячком лямпадки, та постукав у кімнату сестри.

– Ти. Остапе?

Він одчинив дверину і ввійшов. Тут також у кутку блимала лямпадка і кидала непрозорі плями на ліжко. Ментами вогник напружувався і тоді на подушці слабо визначались риси схудлого дівочого обличчя з великими, ніби тремтячими очима.

Шаптала знав, що сестра, як і він, не вірить у бога; тому не сказав їй «Христос воскрес». Він присунув до ліжка стілець, найшов сестрину руку під ковдрою і поцілував.

– Як твій бік? – запитав він, стараючись пом’якшити свій трохи грубуватий голос.

– Погано, – прошепотіла дівчина: – дихати тяжко. Кашляти боляче. Розмовляти важко.

Вона говорила запинаючись і від зусилля морщила чоло.

– Видужуй, Олюсю…

Шаптала нахилився близько до сестриного обличчя й заглянув їй ввічі. Та затулила їх, провела язиком по сухих губах і прошепотіла:

– Добре.

Шаптала сів на стілець.

Ця кімната належала була йому всі роки його навчання. Приїхавши влітку додому, він мешкав завжди тут. Ввечері, коли дім засипав, він одчиняв вікно та споглядав, як виринають з недалекої рички вогкі мрії і тихим сміхом котяться вдалечінь. Він вишукував серед них, яка легким танком по зоряних проміннях простувала до неба, ловив її й лягав з нею спати. Так було щовечора.

– Іди ж розговлятись, – шепнула Олюся.

Шаптала поволі підвівся й пішов до їдальні.

Там стіл був вщерть заставлений їжею.

– Ось заради тебе порося з начинкою, – казала мати.

– А мені вже й немає? – шуткував батько.

– Ти старий, – сміялася мати й поклала синові половину поросяти.

Батько налив горілки.

– Ми з сином сивенької, – казав він, радіючи з того, що може чимсь догодити синові.

Шаптала почував себе ніяково серед такої ласкавости й прихильности.

Батько розбив крашанку, посипав її сіллю та, куснувши, здивувався.

– Скільки за рік крашанок з’їдаєш, і всі вони однакові, а в цю ніч навіть крашанка робиться смашнішою. Куштуй, Остапе.

– Тільки паски не криши на стіл. Вона ж свячена… – докірливо зауважила мати.

– Не буду, – винувато промовив Шаптала.

Почувши себе дійсно винуватим, він, нахилившись над столом, позбирав крихти свяченої паски.

Мати вдоволено посміхнулась і глибоким поглядом оглянула сина. Потім вона зітхнула. Вона була певна, що син її любить, але любить там, десь у глибочині своєї мовчазної душі. А мати жадала, щоб колись на самотині син обняв її та, схиливши своє обличчя, сказав би:

– Матусю, люба й кохана! Хочеш я стану перед тобою навколюшки і покладу голову тобі на груди, що дали мені силу та розум, а ти, як у дитинстві моїм, спокійно й поволі розкажеш про пригоди хороброго лицаря у країні лютих звірів та огидних страховищ… Я хочу ще раз почути, якою красою блискали очі його після перемоги…

Але він ніколи не скаже подібного, її син.

Батько облишив сало, яким зацікавився був, і прислухався.

– Олюся кличе, – тихо сповістив він.

Мати схопилась і подалася до хворої. За мент вона повернулася.

– Олюся хоче посидіти разом з нами… Ходім. Остапе.

Її лякало уперте бажання доньки, хоч та запевняла, що почуває себе гаразд.

Батько й собі поплентався за ними. Олюсю закутали в бавовняну ковдру, і Шаптала приніс її на руках до їдальні.

– Спасибі, спасибі, – дякувала дівчина, коли її посадовили на стільця, як давно… більше місяця я не бачила цієї кімнати. Як давно…

Вона ніби щойно прокинулась і була ще під впливом жахних снів. Очі їй блискали, ще не ймучи віри радості пробудження.

Шаптала сидів біля неї й підтримував їй стан рукою.

– Їжте, їжте, – прохала дівчина, посміхаючись: – тато, випий горілки…

– Гм… – пробуркотів старий. Проте налив собі чарку.

– Хай ти будеш здорова, – промовив він.

Але Олюся напружилась відразу, випростала руки з-під ковдри і стиснула ними груди. Сама вона захиталась, і брат ледве встиг її затримати на стільці.

З грудей дівчини обривчасто посипались вибухи кашлю. Вони сухо летіли в кімнату, як удари сокири по дереві, і колючими дзвіночками бриніли по шклянках на столі. Од гострого їх згуку заблимали свічки на столі, й прозорими краплинками покотився по них розтоплений лій.

Сили Олюсіни вилітали разом з кашлем; вона жовкла і в’яла за кожним кахиканням і ледве встигала набирати повітря в легені.

Врешті хвора затихла та, підвівши голову, почала ковтати слину. Ніхто не ворухнувся, боючись недбалим рухом викликати звіря з грудей Олюсі.

– Важко, боляче… – прошепотіла вона, і згуки її голосу, тихі й журливі, попливли повітрям, як дим ладану.

Вона задумливо схилилась над столом і казала до брата:

– Я знаю, що завтра не встану з ліжка ранком… в той час, коли сонце сходить за лісом… Ах, яке п’янюче ранкове повітря! А над вечір я не ходитиму біля Дніпра і не побачу… як падають од скель на воду хисткі тіні… не почую буркотіння порогу… Ай, Остапе, я ж того не побачу й не почую!

Вона схопила братову руку й тискала її; великі очі їй ще більш затремтіли.

– Олюсю, Олюсю, на що так? – побивалась мати, пригортаючи до себе доньку.

Шаптала одніс сестру назад у ліжко. Вона була зовсім безвладна і мов завмерла у непритомі.

– Може, тобі холодно? Може, в голови низько? – турбувалась мати.

– Мені добре… – байдуже відповідала Олюся: – мені дуже добре… Лишіть же мене… всі…

Коли повернулись до їдальні, старий Шаптала вже докінчував карафку з горілкою.

– Петре! – докірливо промовила мати.

Вона схилилась на край канапки й заплакала. Батько смикнув собі сивий вус і відмовив зухвально:

– Дарма. Сьогодні ж Христос воскрес.

Шаптала поволі ходив вздовж кімнати, иноді спиняючись біля дверей, що вели до хворої. Йому здавалось, що Олюся має його покликати.

Потім загасили свічки й розійшлися спати. Заходив день. По вікнах у синій труні помирали зорі.

Вдень Шаптала сидів на стільці біля ліжка Олюсі. Вони розмовляли мало: вона через кашель, що душив їй слова, а він – з своєї природньої мовчазности.

Коло ліжка сестри, що конала, Шаптала почував себе дитиною, яку обхопили дужі лабети і яка виснажилась, пручаючись. І те, що ментами він відчував всю силу свого кремезного тіла, лише побільшувало йому безсилля.

– Дай мені руку… – прошепотіла Олюся.

Він простягнув їй правицю й вона з посмішкою стала ворушити йому пучки. Потім піднесла його руку до свого обличчя й несподівано поцілувала.

– Олюсю!.. – схвильовано викрикнув той, але не насмілився відняти у неї руку.

– Не сумуй, брате, – прошепотіла вона: – мені важче буде помирали, коли ти сумуватимеш… Бачиш, я весела. То вчора я так.

Дійсно, її великі очі посміхались. І Шаптала не розумів, як здолають посміхатися очі, коли холоне тіло.

Вона закахикала, і Шапталі стало до болю соромно за своє здорове тіло. Він почав вишукувати необхідних слів, щоб висловити своє чуття, свій жаль до неї, та не міг, як і завжди, їх найти. Тому він мовчав, близько нахилившись до ліжка, і кашель катував його не менш, ніж її.

Олюся затихла й знову посміхнулась.

– Я рада, – ой, як я рада! – що ти приїхав, – промовила вона: – а скажи, Остапе, чи був радий ти, коли я приїздила до тебе в місто?

– Був, – відповів Шаптала.

Вона зітхнула.

– Але ти ніколи мені цього не висловив…

– Олюсю…

– Вірю, вірю…

Ввійшла мати з обідом Олюсі. Шаптала натяг капелюха й вийшов на повітря.

На дворі сонце так сяяло, що він примружив очі. Сонце немов вихвалялось тим, що здолає блискати. Шаптала ще нижче насолопив собі ширококрисого капелюха.

Вулицею проходив мирошник Підгорній.

– Христос воскрес! – весело крикнув він.

Навіть цей, що з його жінка та семеро дітваків безутомно ссали снагу, – теж радів.

Воістину, – відповів Шаптала й поплентався на молочарню до батька.

Старий Шаптала відав молочарнею раніше у дідича, а тепер у Радянськім Господарстві.

У молочарні гудів великий сепаратор і було повно народу. Старий Шаптала був вдоволений, що син зайшов його провідати.

– Бачиш? – питав він: – навіть на Великодень треба працювати. Що ж робити? Не здоїш корови, а вона тобі й загине.

Далі він шуткував:

– Чи не хочеш, бува, поступити до мене за поміщника? Далеко краще, ніж твоя хемія…

Шаптала уважно прислухався до гудіння сепаратора й полюбив його одноманітність.

– Їй бо, у нас краще, ніж у місті, – казав батько далі: – подивись, скільки молока – хоч купайся! А дівчата – хіба ж рівня вашим панянкам?

Рички зареготали, й їхній сміх оповив Шапталу гнітючою хмарою; їхній регіт душив його, і він облишив радісну молочарню.

Він минув свою хату й спустився у сад. Скоро війнуло на нього повітря занедбаного саду, скоро заслали його дерева своєю тінню, він відчув спокій у своїй душі. Він ніби потрапив у інший світ, і жодний закон тогобочного життя не мав над ним сили.

Дерева гуски і стежка губилась між ними. Пахощі молодого зілля, густі, як вершки, затримували ходу. Шаптала сів на землю й здійняв капелюха.

Тут непомітним був бог, що воскрес.

Повернувшись до міста, Шаптала не пішов на свою звичайну кватирю до басусі Одарки, де він їв і спав, а спинився у своєму робочому кабінеті на Борисовській вулиці. Те помешкання було близько вокзалу, а Шаптала почував себе остільки слабим, що не здолав іти десь далеко, у центр міста.

У кабінеті він довго сидів, схилившись до столу, млявий і байдужий; певність сестриної смерти виснажила його остаточно і позбавила всякого інтересу до оточення. Він спочивав, немов знесилений важкою працею, або надутомлений безсонними ночами.

Над вечір йому зненацька наддалося сили; він умився й пішов гуляти довгою вулицею аж до Дніпра, за яким уже сідало сонце, Шаптала спинився на березі та почав стежити, як борються на небі яскраві фарби гарячого сонця з прийдешньою пітьмою, як сірішає Дніпро і гудки пароплавів зовсім низько стеляться понад водою. Він бачив усі даремні потуги сонця у цій боротьбі: наблизившись до обрію, воно почервоніло з обурення і розсипало свою злобу на небо й Дніпро. Потім поволі, огинаючись, зникло за кручами, і лише хмаринки довго ще мліли та танули в його червоному гніві.

Коли ж на високім комині гамарні сконав останній промінь сонця, на землю спустився вечір і швидко розіслав навкруги туманові серпанки. Місто нишкло. Дніпро ширився й починав шелестіти.

Шаптала пішов додому, з острахом почуваючи, що вже досить накупчилось в йому сили, щоб знову почалася в голові завірюха думок та безпорадних силкувань призвичаїтися до недалекої смерти сестри.

Коло саду він перестрінув Зінька Галая, і вони пішли поруч.

– Я допіру з саду, – сказав Галай: – мене ваблять до себе великі зібрання людей своїми фарбами й різноманітністю. Не маючи знайомих, здолаю лише дивитись. Я люблю стежити, як з’єднуються й роз’єднуються люди, зникають і знову з’являються, кожний рух їхній мені довідомий і відбивається в моїй душі. Зараз, облишивши вже їх, я несу з собою їхні посмішки і мову.

Шаптала спинився, маючи повертати до хати.

– Ходім до Левка, – запропонував Галай: – я йду перебалакати з приводу свого переходу до нього на житло.

– Ходім до Левка, – погодився Шаптала.

На дзвіниці гучно вдарило десять годин.

Перед будинком, де мешкав Левко, Галай спинився і, глянувши на небо, промовив:

– Остапе, весняними ночами мене обхоплює сум. Мені хочеться сісти на Великий Віз та проїхати Чумацьким Шляхом. Але я ще не зневірився щодо неможливости такої мандрівки.

Левка Вербуна вдома не було, але вони зайшли до нього в кімнату. Галай зараз ліг на ліжко, а Шаптала сів коло столу, простягнув руки й поклав на них голову.

Йому здавалось чудним, що він тут в той мент, коли на селі помирає його сестра. Він мусив бути там, у маленькій кімнаті, де вогник лямпадки стежить, як кашель кромсає тишу. Нащо вона наказала, щоб він повернувся до міста? Дні й ночі просиджував би він коло її ліжка, без сну й спочинку, аби почути її слово, завдовольнити її прохання… Але вона сказала:

– Остапе, я не хочу, щоб ти бачив, як я помиратиму. Ти приїдеш тільки ховати мене.

Це було сказано з тугою, і він зрозумів, що Олюся рада була б його бачити коло себе, але хотіла позбавити його від вигляду своїх страждань. Вона й тут офірувала собою задля нього.

Шаптала тисячний раз перебирав у спогадах її офіри. Почалося давно це, з дитинства. Вона ховала яблука й цукерки, що їх так рідко запопадала від батьків, щоб увечері віддати їх братові.

– Їж, Остапчику, їж, – казала вона.

– А ти чого не їси? – здивовано питав той.

– Мені так радісно, коли ти їси! Вони ж смашні. Їж, їж!

Він їв, а воно, дівча, дивилося, й раділо.

Маленька Олюся ходила у ліс та приносила братові суниць; вона вирізувала йому лука й робила стріли. Вона намагалася завжди взяти на себе його провини, а коли їй не щастило в цьому й Остапа карали, вона вела його в садок, співала й танцювала там, а коли це не розважало його, – сідала й плакала з ним разом.

А саме страшне! – його почали вчити, а її – ні, бо в батьків і на одного не вистачало як слід грошей. Олюся доїла корів, бігала обшарпана, а він жив у місті й носив блискучу тужурку. Коли ж повертався додому влітку, вона сама, тільки сама, стелила йому постіль і прибирала в кімнаті. Й ніколи ані слова догани.

Остап учився, а Олюся жила самим сподіванням його приїзду. Вона не мала подруг і була зовсім самітна; за це її вважали чудною. Брат був їй душею.

Він і надалі вчився, а вона доїла корів і виносила свиням; як зробилася дорослішою, раз на місяць приїздила до брата в місто, привозила йому чисте шмаття, забирала брудне, латала йому штани й сорочки.

Врешті він зробився інженером, а Олюся лишилась неосвіченою ричкою. Він досі не зауважав на її становище, не гадав про те, оскільки був їй винним. І лише прийдешня смерть відкрила йому її вартість. Тепер він почував себе готовим вчинити надзвичайне, аби лише врятувати сестру. Але було запізно. Свідомість гнобила його, що він так пізно оцінував офіри сестри, коли віддяка була вже неможливою, коли всі думки и постанови його були даремними, й він ментами напружувався, щоб рвонутись кудись, раптом випростатись і розірвати пута важкої туги; щоб у надлюдській потузі утворити світло, що розвіяло б примари смерти, що купчилися над Олюсею. Та всі ці пориви лише виснажувала його.

Шаптала навмисно картав себе, пригадуючи, що Олюся весь час була його рабою, доброхітною й безоглядною. Завдяки мовчазності своїй він так мало сказав їй ласкавих слів… Якби можна було хоч востаннє висловити їй весь свій жаль і свою покору!

Він хотів би сказати їй так:

– Олюсю! Сестро кохана! Не конай! Я візьму тебе до себе й зроблю своєю царівною. Матимеш ти душу мою за килим собі… Не конай, сестро!

Але він не сказав був їй цього, коли був біля неї, не сказав би й зараз, бо думка його боялася голосу. Хіба лише написати, але це було безглуздим вже з того, що вона, неписьменна, не здолає прочитати.

– Ти заснув, Остапе? – запитав Галай: – я тебе вдруге питаю.

– Ні, – відмовив Шаптала, прочунявшись.

– Так відчини вікна. Будемо слухати, що співає весна.

Шаптала підвівся, розчинив обидва вікна й сів на підвіконнику, звісивши ноги на вулицю.

Думки його не покидали Олюсі; вона зібрала всі ниточки його душі й прикувала до себе. Кожний рух свідомости, кожне хвилинне почуття безумовно приводили його до маленької кімнати, де помалу холонуло схудле тіло.

Тонісінькою павутинкою ще зв’язана була з тим тілом велика душа, що здолала всі чуття свої бездоганно віддати одній людині.

Олюся ніколи не піклувалась про себе і, коли брат питав її, чи добре їй живеться, вона звичайно недбало відповідала:

– Мені гаразд. Та що я? Аби тобі добре було…

Шаптала коцюрбився, пригадуючи клопоти, що їх вона завдавала собі через його, бо бракувало змоги за них віддячити коли. Здавалося, після її смерти він як старець блукатиме по світу, пригнічений боргом, якого не сила буде сплатити.

Він пригадував великі очі Олюсіни, очі, яких не здолала попсувати тяжка хвороба та, напевно, не переборе й смерть. Очі, в яких відбились всі рухи її душі, чистоті, як небо, що мав він над собою. Ті очі були книгою, де записались всі її офіри, самозречення й покора.

– Що ти робиш цілими днями? – питав Остап, коли наїздив до батьків.

– Я маю дві роботи, – відповідала вона: – праця по господарству і думку про тебе.

Щораз глибше відчував Шаптала, що не кохання він мав від сестри, а віру; сестра піднесла його на височінь бога та все життя простояла перед ним навколюшках. Не дарма вона же не вірила в звичайного бога, бо не сила була їй поділяти на двох свою віру. Вона жила двадцять два роки й ніколи не кохала мужчини, – він це напевно знав, бо хіба ж здолала вона мати від нього таємницю?

Шаптала похилив голову до колін, бо неможливо важке було кохання сестри і гнітило воно йому душу. І щодалі гадав він про Олюсю, то дужче пригноблювала його вага її величного почуття, а спогади про сестру ширшали й глибшали, заступаючи собою батька, матір, людей і землю.

Похилий сидів Шаптала та в кожному дереві й будинку на вулиці вчував присутність Олюсі. Вона мовби розсипала щедрою рукою своє серце по всій землі, а після смерти застеле своєю душею ще й небо. І скрізь, де не повернеться він, Олюся пробуватиме в кожній порошинці землі; вона оселиться в очах незнайомих людей, і скрізь буде вона, лише вона.

Шаптала никнув і в’янув, як папірець, обхоплений полум’ям. Навколо буяло кохання сестри і заливало його, як море.

Галай запалив електрику, і світло одразу розбило думки Шаптали. Від світла він зробився чужим собі самому.

– Маємо лягати спати, – сказав Галай: – Левко запевно подався до Наталі й приїде аж ранком. Як я не маю вдома ліжка і весь час сплю на рядні, то заперечати мені права на Левкове не годиться.

Остап розташувався долі.

Раннім ранком Левко Вербун повернувся додому. Він глянув на гостей, що ще спочивали, зморщив обличчя, чому те зробилось подібним до печеного яблука, поправив на носі пенсне і врешті сів біля столу, не здіймаючи ані пальта, ні кашкета. Добувши з шухляд свої зшитки й потрібні книжки, Вербун запалив цигарку та рядок за рядком почав обґрунтовувати на папері свої математичні теорії.

«Трансцендентальна математика», яку Вербун так довго обмислював попереду, посувалась тепер досить швидко. Розділ про єство математичного мислення сьогодні мав бути скінченим.

Продукційності праці надто сприяло те, що фізіологічні потреби, яких Вербунові не вдалося зломити, хоч він і довів їх до можливого мінімуму, – а саме – їжа та жінка, – були цілком завдоволені. Тіло мовчало тепер і не заважало творчости духа.

Гострі риси його обличчя, які вражали своєю поломаністю в звичайнім житті, в часи праці викруглювались і набували навіть деякої гармонії.

Високе чоло, порізане глибокими зморшками, як зоране поле, випростувалося, робилося гладенькими, як ставок. Звичайно розтурбовані очі набували чистого спокою, а губи иноді смикались посмішкою.

В ті менти, коли думка його досягала вищих ступнів напруження, обличчя його скупчувалось в одну цілість, робилось урочистим і віяло суворою красою жерця перед престолом бога. В ці менти провідна думка всевладно скоряла собі мозок; немов вона не була породженням його, а приходила відкілясь та оселялася в голові, як погірдлива господиня. Вона обхоплювала мозок своїми довгими пучками та ссала його снагу, щоб самій рости й міцнішати. Вона була, як висока струнка тополя з гнучким гіллям, посиланим сріблястим листям.

Вербун хвилинами підводив голову й, примруживши очі, посміхався і смикав себе за борідку. Потім знову нахилявся і, як струмок, котилась думка йому по руці та шикувалася на папері.

Він сидів, зігнувшись над столом, глухий до згуків, що плинули у розчинені вікна, відчуваючи радість скупчення всієї істоти в блискучу, бринливу думку. Та думка була йому струною, яку він розбуркав, наддав життя, і ось вона заспівала. Він затаював віддих, щоб не прослухати жодного тремтіння цієї струни, що коливалась у нетрях мозку.

– А Левко вже строчить, – здивувався Галай, прокинувшись.

Обидва швидко вбрались і почали прибирати постіль.

– Огню! – гукнув Вербун, одкидаючи порожній сірничаний коробочок.

Шаптала дав йому свого сірника й надів капелюха. Коли він пішов, Галай знову ліг і поглядав на Левка: той не розгинався.

– Он як його розібрало – гадав він: – години дві буде ще карамаркати, а тоді годину спочивати. Одначе почекаю.

Вербун між тим облишив писати. Він одхилився на спинку стільця, заплющив очі й почав колошматити волосся на голові, від чого кашкет його полетів на підлогу.

– Огню, – сказав він, застромивши в зуби цигарку.

– Вибачай, – відмовив Галай: – не маю.

– Голодранець! – гукнув Вербун: – що ж ти маєш?

Він, хитаючись, підвівся і добув з шахви сірники. Потім сів, стиснув голову руками й безупинно засмикувався димом. Всі сили він перелляв на папір, і спустошений мозок його ніби зібгався в голові.

Так він просидів з пів години, припалюючи цигарку від цигарки.

Коли він врешті підвівся й став шарпати свою бороду, Галай наважився з ним розмовляти.

– Левко, – сказав він: кімната, де я живу зараз, безумовно гарна. Але вікна її упираються в цегельний мур, а відтак і мій погляд – теж. А мої очі люблять простори. Отже, я постановив перебратися жити до тебе.

Вербун уважно подивився на нього, і губи йому засмикались.

– А ти в душу мені не лізтимеш?

– Боронь боже, – відповів Галай і його гарненьке біляве обличчя набуло поважности: – я всіх пускаю до себе в душу, але ніхто не може похвалитися, що я був йому в душі.

Вербун засміявся, і сміх ніби клекотав йому в горлі.

– Люблю, – промовив він: – а то, знаєш, тільки вийдеш з кімнати, так і преться все тобі в душу… Будинки, люди, собаки, трамваї… Так і лучить посісти частину душі…

Він задоволено посміхався. Потім добув собі з шахви шматок хліба й почав його ремигати.

Шаптала вийшов на вулицю й повернув до саду над Дніпром. Там він заглибився у густі алеї, де вечорами й ночами ховались коханці, та заліг у високій траві.

Почуття самотности, як кішечка, прийшло до нього, почало ластитись та зогрівати тіло. Так вільно було розкинути руки по землі і, накривши обличчя капелюхом, дихати глибоко й повільно та зосередити всі думки на диханні, щоб нічого більше не помічати. Тоді дихання робилось шумливим, як подихи хуртовини, а потім тихшало й помалу зовсім ущухало. Почувалось лише уривкове стукотіння серця, а згодом той стукіт ставав мов далекий відгомін падання крапель і вкінець зникав. Як мертве лежало тіло і також завмерла свідомість.

Вночі Шаптала не спав; тільки ранком трохи забувся. Цілу ніч він пролежав з розплющеними очима, без сну й спокою. Він безутомно посилав до сестри зграї думок, а вони щораз напотикалися на її смерть і падали, як травинки, підтяті косою.

І врешті Олюся зробилася образом далеким і високим, до якого неможна було підвести обличчя. Вона зробилась прозорою, як гаївка, та оселилася у примарній країні тихих сутінків. І не можна було більш уявляти або мислити про неї, – лише відчувати, як мрію. Такою вона стала ціною власної смерти.

Тоді й сама смерть позбулася суворости й безглуздя, а зробилася бажаною й необхідною. І не холодом домовини пашіло від неї, а спокійними пахощами розквітлих степів. Олюся ніби все життя йшла до смерти з широкими обіймами, і та прийняла її, як сподівану гостю.

Тоді вгамувалися в Остаповій голові думки, і розпач облишив вовтузитись у грудях. Шаптала задрімав. Але то було лише над ранок, а ціла ніч напруження геть опустошила йому душу. Тому Шаптала спочивав на траві, і кожний нерв його спав.

Коли сонце підбилося на полудень, Шаптала почав опритомнюватись. Спершу він почув, як кров шугає по закутках тіла та кружляє в голові; потім здалеку, ніби наближуючись, задзвонило серце та враз все тіло наллялося снагою і затріпотіло.

Він сів на траві, зітхнув на повні груди і довго затримав у собі цей, мовби перший, подих. Потім він підвівся, вийшов з саду й почвалав на свою кватирю до бабусі Одарки.

Бабуся не бачила його з того часу, як він виїхав був на село, а тому зраділа невимовно.

– Соколе мій, – крикнула вона: – ти ще живий! А я вже гадала: чи, може, його бандіти підстрелили, чи може на війну забрали дорогою… Я аж плакала вечорами… Господи, думаю, Боже ти мій, скільки років прожив у мене, і ось тобі загинув без вісти… Дай же я тебе, голубе, поцілую.

Бабуся утерла набіглі сльози й нахилила до себе Шапталу, бо той був втричі вищий за неї.

– Їстоньки, га?

Бабуся подалася до кухні й загуркотіла там посудом. Шаптала скинув тужурку та надів на себе широку мережану сорочку, що склалася великими бганками на його дебелім тілі.

– Я цілий лантух харчів привіз, – сказав він бабусі.

– От і добре, от і гаразд, – гомоніла бабуся: – хіба тепер заробиш? Ой, сину, лихо прийшло, лихо… У Насті Захаркової, – знаєш у Крикунів живе, – усе забрали, усе як є дощенту. І я, сину, ховала все… та й твоє збіжжячко у чулані трісками закидала… От, думаю, наскочуть.

Бабуся Одарка почала свої довгі розповідання про реквізиції й дорожнечу, що лились з неї, як вода з жлукта. Потім вона почала висловлювати свої негативні погляди на комуністичну революцію, зміцняючи їх віщування старих людей, своїми власними спогадами та словами, які, їй здавалось, сказав колись бог. Шаптала слухав ці розміркування щодня і незабаром призвичаївся не чути їх.

Тепер хоч є з ким побалакати, – раділа бабуся: – а то ж я сама з котиком. Що ж, котик? Він не розуміє нічого, знає собі мугикати… Котику, піди поздоровкайся з дядьком Остапом.

Але рудий кіт, на ім’я Ковелько, війнув хвостом і втік під ліжко.

– Ач який, – умлівала бабуся: – лишень не заговорить.

– Спасибі, – сказав Шаптала, скінчивши страву.

Але він не встав з-за столу. Він не мислив навіть. Тепер він чекав лише звістки про Олюсіну смерть. Коли так мусіло бути, то хай це скоїться швидше. Хай швидше запанує вона в його душі, як світлий образ, що в ім’я його треба буде скермувати своє життя.

Ввечері надійшли Вербун з Галаєм.

– Ми до тебе в гості, – сказав Галай: – Левко шахувати, а я тому, що мені однаково, де бути.

Їхнє завітання подало бабусі Одарці ідею відсвяткувати приїзд Шаптали. І вона заявила, що наготує їм чаю й вечерю. Вербун спершу поставився до цього неприхильно, бо він прийшов шахувати, а не вечеряти. А в тім, махнув рукою і скинув своє сіре пальто, яке носив влітку і взимку, та потертого кашкета, що теж без зміни стирчав йому на розкуйовданому волоссі.

Він став сновигати по кімнаті, влаштовуючи в голові матеріял задля дальшої праці.

Бабуся Одарка щораз кликала до себе Шапталу й радилася з ним по господарських питаннях. Той притяг їй лантух з харчами з Борисовської вулиці, і бабуся упадала коло нього. Вона дуже клопоталася про сьогоднішній вечір, – треба ж, щоб усе було доладу. Дарма, що вона стара! Он вона встигла навіть напекти різних лекисосиків до чаю. Взагалі, бабуся чомусь надавала значіння цьому чаєві.

Кіт Ковелько теж плигав поблизу, залицяючись до бабусі.

І поки Вербун сновигав, а Галай розповідав Шапталі про свою недавню гулянку і те, що під час її звернуло на себе увагу, двері кімнати розчинились і ввійшла бабуся Одарка з приладдям до чаю. За нею слідом майнув кіт Ковелько. Бабуся прибралася в новий зелений очіпок і білу, вишивану занизуванням, сорочку. На обличчі їй написане було свято.

– А чай розливатиме Зінько – саркастично промовив Вербун: – він з нас усіх найбільш подібний до жінки.

– Про мене, – відповів той: – на жінок теж приємно дивитись.

А втім, він запропонував цю посаду бабусі, бо та справді була жінкою. О, бабуся згодилась! Вона розтурбовано казала, що рада їм догодити, та з великого чуття принесла додатковий шматок ковбаси.

Всі сіли до столу.

– Я люблю все, що підтримує мене, – сказав Галай, беручись до ковбаси: – а відтак, люблю і всесвіт, без нього мені нудно було б існувати.

Вербун палив і пив лише чай.

– Швидше їж і менше їж! – гукнув він Шапталі бачачи, як той довго й поволі копирсається в своїй тарілці: – однаково подохнеш врешті.

Бабуся Одарка зрозуміла, що їй теж належить пристати до розмови в цей мент.

– А правда, сину, – промовила вона, витираючи сльози: – скільки б не їла людина – все одно помре. Всім перед богом одвіт держать доведеться. Грішні ми… Страшно, сину, смерти…

Вербун засміявся, підійшов до неї й поклав їй руку на плеча.

– Не журіться, бабусю, – сказав він весело: – помирати не страшніш, як народжуватись. Елексір безсмертя, нам ще невідомий, я певний, надзвичайно простого складу. Це щось подібне до тих резинок, що багатьох урятовують від народження.

Бабуся не зрозуміла його мови, але вона заспокоїла її.

– Дай то, боже, щоб воно так було, як ти кажеш, синку, – зраділа вона.

– Дурна, – прошепотів Вербун і розхвилювався.

Він почав манячити по кімнаті, стискував кулаки, рухав руками і дер свою борідку. Потім він раптом спинився перед Шапталою.

– Шахи, Остапе?

– Добре, – відповів той.

Вони сіли край столу, нахилились над шахівницею й застигли над нею. Їхні чорні тіні на стіні були, як два великих заснулих птаха.

Галай розмовляв з бабусею Одаркою. Але вона була з його невдоволена: він не слухав її мови й иноді казав їй незрозуміле.

– Є квітки, бабусю, – казав він: – що мають щасливу долю – квітнути, не лишаючи насіння. Людина назвала їх пустоцвітами і в цій назві, крім зазначення факту, є дещо зневажливе. Бо людині, звичайно, вигідніше, щоб квітка лишила плід, який можна спожити. Але ті квітки – несвідомі пустоцвіти, що не здолають оцінувати своєї мудрости.

Коли він пішов геть, бабуся Одарка стерла з столу, побажала на добраніч і попленталася спати. Кіт Ковелько слідкував за нею, як щирий лицар.

На Борисовській вулиці мав Остап Шаптала другу кімнату, напівтемну й маленьку, що її вікна виходили в сад. То був його робочий кабінет, заставлений великими шахвами з книжками та різним хемичним приладдям. Він працював тут вечорами, коли служив на гамарні.

Вічна тінь панувала в кімнаті, бо дерева заступили їй вікно від сонця; вона здавалася таємничою, завдяки тиші й мовчазним шахвам вздовж стін. Немов дух який оселився в ній та задував світло своїм захолоділим тілом.

Купами лежали на столі товсті зшитки, довгі пляни, розрахунки й кошториси, – колись такі близькі й необхідні, а тепер занедбані й запорошені. На підвіконниках розставлено було пляшки, реторти з барвистими плинами загусклими й попсованими часом. Поміж шахвами заснувалося павутиння, серед якого сиділи череваті павуки, що иноді споживали одного з своєї громади, за недохватом здобичі.

Шаптала прийшов і розчинив вікно. Молода галузь розквітлої бузини завітала в кімнату і розлила там свої пахощі.

Він сів коло столу й почав розглядати свої папери. На їх бачив він довгі рядки, винизані його рукою, охайні стовбці цифр та тонко вирисувані химерні форми шкляних посудів. Він гортав зшитки, де записані були його спостереження, та товсті доклади по різних питаннях практичного досліду металів. Все це було далеко, ніби не ним зроблене, непотрібне і зайве.

Тепер, коли душа його була захоплена одним рухом, коли він всі думки свої уперто, мимоволі, відносив до одного осередку, а той поширювався на всесвіт – ці папери були порошинками чужої землі, що поналипали були до ніг і яких потрібно струснути на порозі. Шаптала дивився на недокінчені проекти, складні кошториси і всіх їх складав у велику, незграбну купу.

Потім він поклав ту купу в куток між шахвами і пішов до гамарні, що розкинулась містом разом з великим робітничим виселком.

Шаптала зайшов у хатину до сторожа, Мусія Вибрика. Той здивовано привітався з інженером та запропонував сідати.

– Ключа дайте від брами, – попрохав Шаптала.

– Ключа? – неймовірно перепитав Вибрик: – а навіщо? Все ж спинилось. Нікого немає.

Проте він добув ключа, і вони разом пішли вузенькими вуличками робітничого виселку.

Тут теж мало хто лишився, – казав Вибрик, показуючи на зачинені вікна будинків: – кудись розтеклися, як вода з битого глечика… А куди? Скрізь. Хто на села пішов і землю копирсає, хто спекулянчити, хто воює, хто промови каже… Спинилась гамарня, спинилась…

Вони дісталися брами, одімкнули її та зайшли у середину заводу.

А пам’ятаєте, скільки народу тут вешталось? – запитав Вибрик, віддаючись радісним спогадам.

– Пам’ятаю, – відповів Шаптала.

– Смерть прийшла, – зітхнув Вибрик, – що робити з малими дітьми? Революція… Спинилась гамарня…

Вони посунулись між купами руди та чавуновими скибами просто до машинового відділу. Сторож одімкнув дверину павільйону і спинився на порозі.

– Дивіться – все завмерло, з тугою сказав він Шапталі: – а пам’ятаєте, як кипіло?

Шаптала зайшов у середину. Там у холодку дрімали машини, як притомлені дивовиди. Нерухомо повитягались стальові швенделі і спочивали великі маховики. Парові казани немов скупчились та схилились один до одного у спокійному сні.

Шаптала ходив між блискучими велетнями й торкався їх рукою. Вони були холодні: не сон, а смерть спинила їх. То смерть прийшла серед стогону й зітхань напружених рухів, серед метушливого дзичання колес і пазів. Тоді білою парою вийшов дух з метальового тіла, з сичанням заклякли швенделі в останнім пручанні та помалу захолонули казани.

Він піднявся драбинкою на примосток і зверху дивився на залізний цвинтар. Щось привабливе таїлося в смерти колес та в звислих ланцюгах горішніх кранів. Насолода вічного спочинку вилискувала на вигибах криці й мерехтіла на мідяних частинах держальн та гаків. Всевладно панувала тиша над потужними працівниками, що в зойках і шаленстві тіпались були своїми тілами, бездоганно віддаючи свою силу і рух.

Вони заробили собі тишу і спокій в перелогах під важкими ярмами ремінних пазів, у громі бійки заліза об крицю. Тепер вони спочивали, і радість нерухомости відчував кожний гвинтик цього знеможеного тіла.

Смерть, така бажана, прийшла сюди, приголубила чужих всім рабів і в захваті раювання вони заснули навіки. А купа мовчазного металю була смерти пам’ятником і хвалою.

Остап Шаптала сидів у фотелі в темному кутку кімнати, підперши голову долонею. Він розстібнув комір своєї широкої сорочки і той звисав, відриваючи його міцну, м’язливу шию.

У відчинене вікно доносились з вулиці то кроки людей, то гуркотіння повозки. То, зненацька, все стихало, немов смерть пройшла поблизу й приспала місто.

Коло світла примостилася бабуся Одарка, а їй на колінах безтурботно спав кіт Ковелько. Бабуся в’язала панчохи й без упину розповідала про жахні речі. Та мова її була позбавлена захвату і точилась, як безбарвний солоний струмок, з якого не можна вгамувати спрагу. Голос її не підносився й не стихав і, коли бабуся починала розповідати, кіт Ковелько облишав свої іграшки й спокійно засипав.

А бабуся гомоніла, нанизуючи нитку на нитку, і все, що коїлось на базарі, де вона продавала ковбаси, в кого був трус, де занялося повстання проти влади, скількох людей розстріляно з наказу Надзвичайної Комисії, – про все те можна було дізнатися від неї.

Вона иноді починала пророкувати, заглядала своїми старечими очима в майбутнє, але сповіщала про це також спокійно, як і про ціни на хліб. Навіть плакала вона спокійно.

Шаптала не слухав її. Тепер він лише чекав і до того часу, поки прийде сподівана звістка, він завмер. Він почув, що має знову родитися. Все існування його до того часу, коли смерть сестри зробилась такою необхідною, – інженерування, пляні, мрії, – все це було купою сірого пороху, що розвіялася одразу. Шаптала почував, що не має минулого, що ось лише має почати життя й жадав цього початку. Він був тепер тінню, яку смерть Олюсі мала викликати на простори й убрати тілом; він був тепер пусткою, яку мала заповнити смерть сестри.

– І чого б я ходила? – провадила бабуся: – сидів би дома – був би живий… Ні, поліз революцію робити… Розстріляли… Мати шукає… Де, питає він, єдиний? А не знайде, ні ні…

Шаптала раптом підвівся з фотелю. Наближались кроки, нервові й хапливі. Ці кроки можливо…

Дверина розчинилась, і в кімнату шургнув Левко Вербун з цигаркою в зубах. Не привітаючись і не здіймаючи ані кашкета, ані сірого пальта, він почав бігати між стінками.

Кіт Ковелько прокинувся від гуркоту його ходи та став зацікавлено стежити, як довга й незграбна постать манячила по кімнаті.

Вербун помітив, що кіт дивиться на нього.

– Ти чого баньки вирячив? – гукнув він і, перше ніж кіт оговкався, стусонув його кулаком.

Бабуся злякано подалася з кімнати, несучи зневаженого кота.

Вербун кинув на ліжко пальто й кашкета та зморщив своє обличчя. Пенсне йому перекосилось і стало сторч носу.

– Ну, – захрипів він: – вона дограється! Я візьму її отако… та й нівичитиму, нівичитиму…

Він стиснув кулаки і ворушив ними в повітрі, мов викручуючи мокру ганчірку.

– Наталка дитини від мене хоче! Дивись, оце батько!

Він витягнувся перед Остапом на весь зріст, худий та розкуйовданий, і вказував на себе пальцем.

– Бачиш батька? – придушено зареготав він: – яке безглуздя! Та я візьму її за горлянку – отаково – та й стискуватиму потихеньку… Нехай дохне.

Потім він різко махнув рукою.

– Вчора захистив дисертацію – приват доцент. А мені що? Більше грошей, значить, спокійніше.

Він заворушив руками волосся.

– Шахи. Остапе?

– Добре, – відповів той.

Обидва схилились над дошкою й безшумно посували фігури.

– Мат! – гукнув врешті Вербун.

Він ще кільки хвилин сидів нахилившись над дошкою та смакував потихеньку свій вус. Потім він запалив, натяг пальто й кашкета та вийшов, не прощаючись.

Коли за Вербуном зачинилися двері, в кімнату зайшла бабуся Одарка та знову розташувалась коло світла з своїм в’язанням.

– І що воно за людина, – казала бабуся про Вербуна: – біжить, кричить, лютує… А що йому треба, – він і сам доладу, мабуть, не тямить. Котика он побив… Хіба це добре?

Вона нахилилася до кота, що вже спав у неї на колінах. Переконавшись, що він живий, вона знову почала низати разом з петельками свої оповідання, тихі й одноманітні, як стугоніння далекої машини. Вітрець давно уже завмер над містом і не залітав у вікно, розсипаючи по підлозі дзвінкі шуми весняної ночі. Кімната здавалася зовсім порожньою, і бабусіна мова була дзюрчанням часу над пустелею.

Знову підвівся Шаптала з фотелю, рвонувся до дверей і спинився, весь у чеканні. Кроки все виразніше бриніли і наближались до дверей. Лише вони відчинилися, Шаптала кинувся до батька й схопив його руку.

– Вже? – запитав він.

– Здоров був, Остапе, – в’яло промовив батько і сів на ліжко.

Шаптала став одягати свою шкіряну тужурку. Батько промимрив щось нечутно, а далі почав терти пальцем чоло.

– Куди ти? – спитав він, бачачи, що син надів капелюха.

– Їхати… до вас, – відповів той.

Знівечена посмішка скривила батькові губи.

– Я спочину, Остапе, – сказав він прохливо, – посидьмо тут, Остапе, тут гарно. А там свічада простирадлами запнуті, – додав він з раптовим жахом.

Бабуся Одарка здивовано дивилась на них, спантеличена їхньою мовою.

Приїхавши Шаптала на село, зранку пішов у поле, виплів там гірлянду з диких квіток і нею оповив сестрине тіло.

Олюся лежала у білому вбранні на столі, і дві свічки танули їй у головах.

Шаптала поставив стільця біля тіла, сів, та, поклавши руки на стіл, дивився на обличчя Олюсі. Воно лежало перед ним наче вирізьблене з блідого дерева, наче складене з мозаїки рукою талановитого майстра.

Потім він переводив очі на схрещені руки, оглядав грезетові черевички, що висувались з-під довгого вбрання, окидав зором усе схудле тіло сестри. Ніколи не підіймуться вії, де сховалися очі, не ворухнуться руки, не бризкне слово. Смерть.

Шаптала споглядав смерть. Ось вона залила собою це тіло, оповила його, дихала навкруги, і подихи її були тихі, як бриніння далекої пісні. Жодної таємниці не заховувала в собі смерть, жодної злоби не кидала в душу, і тонкі пахощі, солодкі, як зів’ялі квітки, розливала вона навкруг себе.

Смерть була розсипана по кімнаті, як порошинки в соняшному промінню. Смерть була ласкавим струмком, що лине між скелями, несучи з собою притомлене листя.

Шаптала насолоджувався близькою присутністю смерти. Він вітав її, але не словом, або думкою, а просто віддавався їй увесь і, заплющивши очі, почував, як вона пестить йому тіло. А потім знову дивився на мертву сестру і думку за думкою клав коло неї поруч з квітками.

День гаснув, і поволі яснішало світло двох свічок, запалених у головах Олюсі.

Морок повставав з підлоги й завішував вікна. Свічки миготіли, розкидаючи плями, й ворушили їх на обличчі померлої; то иноді заспокоювались вогники і здавалося, що світиться само обличчя та бережно сипле світло навкруги.

Шаптала запалив ще свічку й почав читати псалтиря. Так прохала його мати. Читав він тихо, мов розмовляючи до себе, і його шепотіння сипалось по кімнаті, як пушливий сніг. Воно пливло над мерцем і тануло по темних кутках.

Згодом Шаптала облишив читати, загасив свічку і пильно дивився на обличчя Олюсі.

– Сестро, – думав він: – ти зараз полинеш відціль… А з тобою зникне запашність смерти, і лишиться в кімнаті порожнеча та темрява. Досі ти була ще тут – я бачив скрізь твої очі, тиха посмішка твоя бриніла в повітрі. Я розмовляв з тобою й ти відповідала. А зараз ти йдеш… Треба прощатись нам, сестро.

Він знав, що востаннє говорить з Олюсею і тремтіння почало хвілювати йому тіло. Він зітхнув і схилив очі.

– Спи, сестро. Засни в тьмяних присмерках, де тиша застелилась, як мла. Там спокій обійме тебе та пригорне до своїх великих грудей. Там згуки ущухли і рухи завмерли в далечіні…

Несподівано бризкнули йому з очей сльози; вони лилися без ридань і лоскотали щоки. Він підніс руку до очей, а потім задумливо роздивлявся її, змокрілу. Коли сльози спинились, він ще нижче похилив голову

– Іди ж, сестро. Хай думки мої застелять твій шлях, а мрії проводять до країни сутінків. Тоді я витчу з спогадів образ твій та поставлю його непорушно в своїй душі. Вічну свічку подяки я запалю перед ним і все, що ти дала була мені, всі пестощі й покору, – я віддам… Я шукатиму й найду когось невідомого ще, кому віддам життя, кому скориться моя сила та розум во ім’я твоє…

Коли він підвів очі, в кімнаті було порожньо і так тихо, що кожний рух його голосним дзвоном лящав у голові.

На столі лежало чуже тіло і дві свічки освітлювали засохле обличчя.

Олюсю вже було поховано на сільському кладовищі. Невеличкий залізний хрест був поставлений над її домовиною.

А в хаті Шапталів ще жило таємне передчуття чуда. Батько й мати у глибинах своїх душ чекали, що відчиняться зненацька двері і Олюся завітає в кімнату, свіжа й весела, ніби повернувшись з далекої гулянки. Ніхто не здивувався б її приходу. Вона засміялася, сіла б разом обідати, та все було б так просто і гарно.

Напружено жили батьки останніми днями. Батько, йдучи до молочарні, несвідомо сподівався зустрінути дорогою дочку, а мати, пораючись по господарству, зненацька облишала все та радісно повертала голову – їй здалося, що Олюся пройшла коло неї.

Мовчки підводилась родина ранком, мовчки снідала й розходилась. Розмовляти про щось, крім смерти Олюсі, не можна було, бо то була б люта зрада її пам’яти, а кожний жахався одверто вимовити слово «смерть», коли це ще не було певним, коли Олюся могла несподівано повернутись.

А Остап не гадав більше про сестрину смерть. Ще тоді, коли всі підходили востаннє цілувати небіжку, він нахилився над тілом, що лежало, але не поцілував. Спокійний він слідував за труною на кладовище, мов ховав кого маловідомого й нецікавого.

Бо дедалі, то певнішим здавалось Шапталі, що Олюся ніколи не помирала, бо ніколи й не жила. Він не міг пригадати живої Олюсі, своєї сестри.

Тоді він зрозумів, що в дійсности Олюсі не існувало. То була мрія, що прилинула й захопила йому всю душу, затьмаривши й затерши раніші думки й почуття. Душа його робилась незайманою, як пелюстки щойно розквітлої лілеї, а мрія про сестру, що ніби то віддала йому своє життя, була тлом, на якому мали заслатися прийдешні пригоди.

Поволі відбувалось народження нової душі Шаптали.

Він ходив у сад, що розлігся поблизу їхньої хати, старовинний сад, загусклий і занехаяний. Ще за часів кріпацтва було його насаджено і він перетворився у ліс, переплутаний розмаїтим гіллям. У гущавині його з’явився ставок, порослий високим очеретом, і вода в ньому заховалася під густою ковдрою зеленої ряски.

Там він сідав на широкому пні підтятого дуба, якого стовбур валявся поблизу, чорний та пліснявий. Нерухоме зелене вбрання ставка, набрякла трава, заставлена навколо, очерет, що колихався з боязким тріпотінням, все це було ніби страшенно притомлене, ніби втікло від життя, прагло лише спокою і знайшло його.

Шаптала сидів, схиливши голову на руки, дивився на ряску, слухав шепотіння очерету. І згодом все навколо робилось зеленим, як ряска, і не було инших згуків, крім шарудіння очерету. Потім і це сірішало, відступало та з’єднувалось з невидимою вогкістю, що м’якшила мозок і тіло розпливалось, розтоплювалось у повітрі і лише ритмичні хвилі вогкости котились у просторі.

В ці менти замертвіння тіла і мозку, в глибинах свідомости творився образ Олюсі – її мрії, що вселилися в душу і все скорили. Навмисно завмирали всі рухи, щоб не шкодити напруженій праці утворення мрії і тіло відпадало, як зайвий тягар, щоб всі сили віддалися на її втілення.

Шаптала підводився цілком виснажений. Ніби всі нерви його були порізані та залляті кров’ю, а тіло закатоване і тому безсиле.

Минув тиждень, а Олюся не приходила. Тоді зрозуміли батьки, що вона дійсно померла і страшною новиною вразила їх несподівана свідомість цієї події. Розпач вирвався із їхніх грудей та звіром розлігся по кімнатах. Чекання чуда змінилось зневірою.

Тільки тепер почулось, що в хаті скоїлось щось жорстоке. Тиша, що панувала допіру в кімнатах перетворилась у стогони матері та голосні зітхання батька, що тинявся, розчавлений безнадійністю.

Облишили варити обід і їли, що трапиться. Пил застелився на вікнах та підлозі і ніхто не стирав його. Довго не лягали спати, сиділи за північ та все думали й катувались.

Мати не плакала лише тоді, коли сухі ридання самі спинялися їй у горлі. Батько прилюдно лише зітхав та ніяково посміхався, а по кутках ховав свої важкі сльози.

Лише тепер залунало в повітрі слово «смерть». Немов смерть щойно прийшла велика й нахабна, розсілась по всіх стільцях, захопила все повітря і ніде було повернутись, нічим було дихати. Все загарбала смерть.

Мати здебільшого сиділа на канапці, виснажена лихом та риданнями. Тільки-но поверталася до неї хоч краплинка сили, вона знову перелякано заціплювала пучки та припадала до столу.

– Де ти, Олюсю? – вила вона: – де ти, доню? Іди ж сюди! Йди до неньки! Чуєш Олюсю?..

Вона стихала на мить, прислухаючись, і, зневірившись, кричала ще голосніше:

– Боже, навіщо це? Навіщо смерть? Навіщо вмирати? Боже!

Їй ніхто не відповідав. Батько, заціпивши губи, сновигав з кімнати до кімнати, і скарги дружини падали йому на зважнілу голову, як удари довбні.

Коли ж Остап повертався з лісу, мати кидалася до нього та в болісних обіймах притискувала до себе. Вона перелякано дивилась на нього заблуканими очима та стогнала:

– Не вмирай, Остапе! Живи! Живи!

Мати не хотіла відпускати його від себе.

Він мусів сидіти коло неї та слухати її нарікання. Він мусів дивитися, як вона, розпатлана й розхристана, тіпається йому на колінах, як підрізана курка.

– Скажи, що ти житимеш, Остапе! Сину, скажи що ти не помреш! – гукала вона, засапуючись від ридань.

– Добре, – відповідав той.

Иноді мати хапала його обличчя руками та починала шалено цілувати, заливаючи слізьми. Вона гортала його, кремезного, до своїх усохлих грудей, мовби дійсно хотіла захистити від смерти.

І Шаптала не міг лишатися довго вдома, бо бачив страшне непорозуміння, що там коїлось. Дедалі, то чужішою ставала йому мати з її недоладнім жахом перед смертю. Часом навіть прикро було слухати її скарги на смерть – таку тьмяну, що родить великі мрії.

Те, що стало матері прокляттям, синові було за молитву. Бо розквітнула йому мрія в новій душі, і він з насолодою відчував свою фізичну міць та духову волю.

Шаптала став ще більше мовчазним та ще більш уподобав самотність, бо ніколи не лишався на одинці: мрія жила в ньому і, коли тихо було навкруги, вона неясними обрисами мерехкотіла перед очима, і Шаптала побожно схиляв перед нею голову.

Ночами він довго лежав, розплющивши очі, та почував, як котиться снага йому в тіло через те, що мрія жила йому в грудях.

Він гадав:

– Я народився наново… Я снядів був за розрахунками, а ось мене викликано жити. Я не зауважав на людей, а ось маю віддати комусь свою міць та волю. Я любив напівтемний захисток свого кабінету, а ось маю вийти на вулицю й обнятись з сонцем… Мрія втілилася в мені, і я мушу життя во ім’я її. Те, що я вважав досі своїм, – належить їй. Вона володіє кожним клаптиком мого тіла, кожним рухом моєї думки. Бо я маю її у серці.

Потім він казав до Олюсі:

– Чуєш мене, далека сестро? Я дізнався врешті, що ти, – смерть. Смерть, що запалила в душі моїй смолоскип, – то ти сестре. Як чудово мати смерть за сестру! Ти чуєш мене сестро-смерте?

Зачаївши віддих, він почував тихі сміхи в кімнаті та невидиме колихання повітря. Тоді він спокійно засипав, знаючи, що з кожним подихом цілує свою сестру.

Між тим почали дохнути кури. Ряба корова Шапталів забігла невідомо куди, та її й не шукали. Город заріс, бо його забули полоти. У хаті бруд укрив підлогу, і купою лежав на столі неприбраний посуд. Иноді ранком забували відчиняти віконниці й лишались у темряві.

Мати стала вигонити чоловіка з хати.

– Іди, йди собі, – злісно казала вона: – чого б я тут вештавсь?

Старий Шаптала покірно виходив, ішов вулицею, спинявся непомітно та стояв замислений. Потім, прочунявшись, перелякано простував далі.

А мати кликала до себе сина і, коли той приходив, садовила коло себе й починала голубити.

– Прости мене сину, – казала вона: – що я стала така… Гримаю на батька, не роблю нічого… Я боюся смерти, я не хочу її, а вона никає тут поблизу. Иноді вночі. – чую, торохтить стільцем. То вона блукає.

Мати злякано притиснулась до сина і боляче здушила йому руку.

– Чую вночі, – шепотіла вона: – шарудить, ніби книжку гортає… Чого вона ходить? А то підійде до ліжка, спиниться та дивиться, дивиться на мене… Ой, ой! Не кидай хоч ти мене, сину!

– Я маю їхати завтра, – промовив Шаптала.

– Не жартуй, Остапе. Чого ти поїдеш до міста? Адже ж твоя гамарня стоїть? А то поживеш з нами… Я догоджатиму тобі.. Хто так догодить, як мати?

Остап повторив упевнено:

– Я завтра поїду.

– Ти навсправжки, Остапе? – неймовірно питала мати: – ну, скажи, що шуткуєш – і я засміюся. Ну, скажи, скажи…

Вона захопила його руки та смикала до себе, немов хотіла стягти його до долу. Він спершу сидів непорушно, а потім почав поволі підводитись. Але мати одразу кинулась його обіймати.

– Ах ти, дурненький, – шепотіла вона: – чого ж ти не кажеш? А я давно помічаю – чого він задумливий такий? Так вези її сюди, свою коханку… Я прийму її як сподівану, я слугуватиму їй, я за покоївку їй буду, – тільки лишися тут, біля мене!

– Я не маю коханки…

Тоді мати впала йому до ніг і заридала, обвивши їх руками.

– Не покидай мене, сину! – стогнала вона: – що я маю сама робити? Батько такий заляканий, як і я. Навколо смерть торохтить маслаками… Сину, не їдь! Сину, лишися!

Ввійшов батько. Мати похапцем підвелася й почала витирати сльози волоссям.

Батько, винувато посміхаючись, запитав:

– Василино, я ще як снідав учора, та й досі… Хліб, може, є, га?

Мати гукнула:

– Немає хліба! Нічого немає!

Старий Шаптала надів шапку.

– Тоді я в Панченок позичу…

– Куди ти йдеш? – верескнула мати, стиснувши голову: – он Остап завтра їде! Син мій мене лишає! Син мій мене катує!

Шаптала дивився, як вона впала на ліжко та скиглила зарившись у подушки, його зненацька вразило слово «син», яким його узивали. Він не почував більше, що ця жінка йому мати, що він народився у цій хаті, і що все навкруги бачило його дитинство. Він знав, що мрія його зрадила і не мав рідні, крім неї.

Галай обрав собі кімнату Вербуна за мешкання головне з того приводу, що вона була на горі. З вікон її можна було бачити все місто навкруги, річку, а за нею лани та гаї. Ранком видно було звідти, як тяглися з сел вози та скупчувались на майдані, що розлігся ліворуч; як з усіх кутків міста виринали ранком люди та сунулись на поторжу, чи одинцем, чи цілими юрбами. Видно було головну вулицю й її безмежний рух, мійський сад, що прокидався вночі, коли засипали будинки, і далекі передмістя, що, здавалось, спали день і ніч, бо їхній гуркіт не дістався вуха.

Отже, стоячи біля вікна, можна було мати все життя міста на очах та тішиться його різноманітним виявленням. Можна було, перехилившись з вікна, брати участь у цім житті, вдихуючи його в себе, рости з його галасом і конати з неясними шумами річки.

Вербун дав згоду, і це скоїлося лише тому, що вони, всі троє, ставилися один до одного инакше, ніж до всіх инших.

Випадок уперше з’єднав їх у пансіоні пані Чужинської, яка, бувши вдовою, віддавала одну кімнату з харчуванням. І одного року з села привезли туди маленького Остапа, Зінька, – з невеликого повітового містечка, а до їх – Левка, якого мати кинула його батька, а той, не любивши худорлявого сина, що з малечку ставився до всіх зневажливо, щоб його позбутись, завдав до пансіону, дарма що сам мешкав у місті. Всі троє мали вчитися.

Пані Чужинська сказала їм у перший день:

– Дітки, матері ваші доручують вас мені. Я постараюсь справдити їхнє довір’я. Гарне поводження – перша окраса людини, а пильне навчання – друга. Мені належить стежити, щоб ви досягли їх обох, бо, не забувайте, я вам усім – замість матері.

Вона посміхнулася їм і погладила кожному голівку. Сказала вона так не тому, що дійсно гадала виховувати й стежити за ними, а щоб зробити перше вражіння, що, на її думку, мало позбавити їй необхідности робити ці вражіння надалі, їй же, дійсно, було не до хлопчаків – було їй за тридцять, і підтримування штучної краси та силкування зачарувати багатьох прихильників, що безутомно товклися у неї день і ніч, забирала всю її снагу і весь час.

А слова її дійсно вразили хлопчаків. Вони виразно відчули, що починається їм нове життя. Пані Чужинська, мов чорна риса, відокремила їм їхнє минуле. Гнітюче почуття невідомої майбутности опанувало їми і тому, що кожний прагнув лише самотности, вони зненавиділись на той день, бо заважали один одному.

Мовчки вони повечеряли й самі постелили собі ліжка, як замовила їм робити пані Чужинська. Вона потурбувалась про те, щоб одразу поставити їхнє життя у певні рямки, одразу напрямити його, аби після менше було з ними клопіт. Обов’язки їхнього співмешканства були ретельно розподілені в той же вечір: на два тижні наперед були призначені чергові, що мали стежити за порядком у кімнаті, гасити ввечері електрику, читати в голос молитви рано і перед сном та відповідати перед панією за всі непорозуміння й шкоди. На стіні був повішений розпис їхнього дня, де зазначено було години, коли йти на прохід, коли готуватись до лекцій, а коли лягати спати.

Їм стала гидкою пані Чужинська, що з прихильною ніби посмішкою, без жалю зламала всі їхні звички й колишню волю в батьківських родинах. І душною, ненависною зробилась їм велика кімната, куди їх утиснуто було силоміць, і три охайних ліжка, що стояли рядком, і ікони, що до їх треба було разом молитись.

Але жоден не висловив того, бо вони ще не йняли віри поміж собою.

І лише вночі, коли зробилось нестерпуче – важко від тиші, маленький Остап заскиглив, нудьгуючи за матір’ю і степами, що він їх кинув на селі.

Зінько, що його ліжко стояло поруч з Остаповим, схопився й прошепотів:

– Цить! А то ще «вона» почує.

Левко теж підвівся і підійшов до Остапа.

Виявилось, що ніхто не засипав ще. І хоч не мовлено було тоді між ними жодного слова, хоч за хвилину вони знову розійшлися до ліжок, – вони заснули спокійно, бо кожний вже не був самотнім. Вони відчули спільність своєї долі і мовчки утворили в ту ніч міцний союз.

З року на рік щораз більше виявлялись різниці їхньої вдачі, а втім щільнішими робились між ними зв’язки. Вони ставилися один до одного з безмежним імовір’ям, не мали між собою таємниць і те, що вчилися вони по різних школах та поза мурами кімнати жили кожний окремим життям, ще близькішими робило їх, коли вони сходились до купи.

Їхнє невеличке товариство було їм кутком, де панували инші закони, ніж в останнім житті. Позбавлене брехні, заздрости і злоби, воно було їм відпочинком і розвагою після негод та борні, що їх кожному довелося зазнавати. І вони сходючись, відчували це і росла їхня взаємна пошана.

Згодом вони опанували життям і шляхи їхні розбіглись. Про те, хоч час і зробив їх далекими один одному, вони звикли вважати себе мов галуззями одного стовбура.

Отаборившись у Вербуна, Галай повісив над ворітьми будинку свою «візітну картку» – вивіску, де намальовані були два чоботи: один великий, а другий – дитячий.

У кімнаті він посів куток коло листівного столу та поставив там свої речі – невеличку скриньку з майном і таку ж з приладдям до шевста. Спав він долі на рядні, вкриваючись другим. Вечером електрична лямпочка, що стояла у Вербуна на столі, освітлювала й куток і Галаєві було вільно працювати.

Все було гаразд і зручно, але перший час Галай почував себе непевно. Перш за все він приніс з собою в кімнату пахощі шкури і вважав себе за них відповідальним. Крім того, майже щодня приходили до нього добродії й добродійки замовляти взуття. Все це могло врешті роздрочити Вербуна.

А саме головне, що Галаєві випадало працювати дома після обіду, саме в той час, коли Вербун або теж працював, або, сновигаючи по кімнаті, обмислював свою працю. Бо зранку вони розходились: один до університету провадити лекції, а другий – до військової майстерні, де був мобілізований. А шевцювати й не стукотіти молотком було неможливо.

Він сказав Вербунові в день переїзду:

– Слухай, Левко. А я стукотітиму тобі під вухом.

Дійсно, вони сідали майже поруч, бо лямпочка була одна.

– Стукоти, співай, ґвалтуй, – зневажливо відмовив той.

Він закурив і, витягнувшись на стільці, додав:

– Ти гадаєш, я багато уваги звертаю навколо? Он там, – він показав на вікно: – багацько швендяє й розмовляє, – ти гадаєш, я зауважаю? Ще б пак! Та тільки зверни найменшу увагу, так і прилипнуть, так і скрутять.

Помовчавши трохи, він зморщив обличчя.

– Це ж подібне до пастки, – промовив він похмуро: – сальце там, ідеали різні. Поластивсь – хляп! – і в пастці і брянчить на тобі який ланцюжок. Ні, під три чорти!

Здебільшого він з Галаєм не розмовляв. Иноді, правда, розмірковуючи, він дивився на співмешканця довго і пильно, але так само дивився б він і на шахву, коли б та в той мент була йому на оці.

Одначе днями на Вербуна находив «сказ», як охрестив цей стан Галай. Це траплялось, звичайно, тоді, як Вербун мав іти ночувать до Наталі.

Тоді він починав до всього чиплятись та присікуватись, немов усе навкруги зненацька звернуло на себе його увагу і дратувало. Він починав ретельно оглядати стіл, за яким працював, та, скінчивши огляд, зневажливо казав:

– Гарно зроблено! Попомучився, певно, який йолоп поки доп’яв! А ось я сиджу і мені належить його праця…

Галай стукотів собі молотком або мовчки сучив дратву.

Вербун підводив до нього своє заросле обличчя та, глузуючи, пропонував:

– Ану, давай молоток, я тебе по головешці стукону…

І ніби дійсно збіраючись виконати свій намір, підводився й, засунувши руки в кишені, підходив до шевця.

От ти чоботи майструєш, – провадив він: – потієш, гнешся… А якесь мурло за півроку їх зіб’є. Так чи не краще я зараз черкону тебе по голові…

Галай мовчав, бо знав, що, почувши слово наперекір, Вербун прив’язне до нього години на дві. А так він лише вилає його добре, почне гасати по кімнаті та махати в повітрі стиснутими кулаками.

І врешті побіжить до Наталі.

Повернувся Шаптала до міста з новим жалібним настроєм. Ні благання матері, ні безпешний вигляд батька, якого вже, здавалось, нічого не обходило, не вплинули на Шапталу. І всі пригоди на селі були легенькою хмаринкою, що одразу ж розтанула в проміннях його душі. Від минулого лишились затерті образи, що не викликали хвилювання.

Їм опанував щемлячий потяг до світу. Він поставив тавро на минуле і виходив у життя мовби вперше, у те таємне життя, якого не знав і якому мусів віддатися. Виникали надії, легенькі, як тріпотіння крилець бабки, невідомі доти сподівання влади над собою, – але все неоформлене, і все це ще більше турбувало його та тягнуло до людей.

Він був певний, що повинен віддати комусь своє життя во ім’я мрії. Тому-то став надзвичайно обережним до себе. Мовби він лише тимчасово володів своїм тілом та думками і мусів незабаром передати їх тому, хто прийде панувати ним. Став він більше спати, ніж звичайно, хоронився від протягів, яких ніколи не боявся і, хоч було вже зовсім тепло, не починав купатися.

Щоранку виходив Шаптала з хати і блукав по вулицях. І щобільше скупчувалось на них народу, щобільше гомону й стуку нависало в повітрі, то розхвильованішим почував себе Шаптала. Адже ж з натовпу мала вийти людина, якій він буде коритися. Він шукав. Придивлявся до облич, що миготіли перед очима, ходив довго, з вулиці на вулицю, і дріж проходила йому по тілу, коли візники гукали на нього, або дзвоник трамваю несподівано бринів йому коло вуха.