Читать книгу Контрольний укол - Іван Дубінін - Страница 3

Гуртожиток медпрацівників, куди мене влаштували, виділивши як лікарю окрему кімнату, був схожий, мабуть, на всі гуртожитки, та суттєво різнився від домашніх умов, де я перебував до цього часу. Та, кинутий у воду, я змушений був навчитися плавати. Розіпхавши сяк-так своє збіжжя, вранці наступного дня, прихопивши документи, я вирушив на роботу.

Головний лікар, Олександр Михайлович Кучеренко, високий, ставний чоловік з приємними рисами обличчя і сивою гривою густого волосся, довго вивчав мої папери. Потім, піднявшись, сказав:

– Ну що ж, молоді фахівці нам потрібні. Тим більше в терапевтичному відділенні звільнилося місце. Ходімо, познайомлю Вас із Вашими колегами.

Прямуючи до відділення, він зупинявся перед кожним співробітником і, вказуючи на мене, з гордістю, ніби демонструючи особисто ним «вибитий» у міністерстві дорогий закордонний апарат, говорив:

– Ось прислали молодого фахівця. Буде працювати у терапії.

Я збентежено підтакував, киваючи головою.

Завідувач терапевтичного відділення був у себе в кабінеті і при нашій появі вийшов із-за столу. Це був середнього зросту чоловік, віком явно за п'ятдесят років, досить повний, з правильними рисами обличчя. Сиве волосся було коротко підстрижене (відома хитрість чоловіків, що комплексують з приводу своєї лисини, яка, на жаль, розростається). Він, посміхаючись, привітався за руку спочатку з головним лікарем, потім зі мною. Його пухка, м'яка долоня ковзнула по моїй враз спітнілій руці, і від цього я вкрай зніяковів. Моя основна проблема полягає в тому, що при зустрічі з незнайомими людьми (а з начальством і поготів), я пітнію і червонію найганебнішим чином, а мої вуха починають судомно сіпатися вперед, очевидно, інстинктивно бажаючи прикрити, як долонями, моє палаюче обличчя. Я не знаю куди подіти руки, стаючи то в позу «футбольної стінки», прикриваючи ними те, що зараз не потрібне, то зухвало схрещую їх на грудях, виставивши вперед ногу, або починаю ними розмахувати назад-вперед, піддуваючи нижньою губою повітря в обличчя. А ще я жахливо соромлюся свого прізвища і всіляко намагаюся уникати ситуацій, коли треба його вимовити. Та зараз це було невідворотньо.

– Ось, знайомтеся, – сказав головний лікар, – завідувач відділення Віктор Тихонович Шерстюк, а це Ваш новий співробітник – ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ ЛОПУХ!

Тут мої руки самі заходили ходором, а я в цей час необачно став дуже близько до столу, і вони ненароком збили письмове приладдя, яке з гуркотом разлетілося по столу. Ми із завідувачем кинулися разом його рятувати і глухо, але відчутно стукнулися головами. Я відскочив назад і з усієї сили наступив на ногу головному лікареві. Той, висмикуючи кінцівку, полетів спиною на шафу, на якій красувалася дивної роботи масивна декоративна ваза. Через мить вона зі страшним тріском розкололася у нього на голові. В Олександра Михайловича спочатку сплющилися, а потім здивовано витріщилися очі, ніби кажучи: «Оце тобі, познайомилися!». Я кинувся на допомогу, але посковзнувся і впав на нього зі всього розмаху своїм хоч і худим, але важким тілом.

Через якусь мить ми мовчки дивилися один на одного, тримаючись за голови. Першим оговтався головний лікар. Він вимовив поволі, але цілком упевнено, більше звертаючись до Віктора Тихоновича:

– Гадаю, тепер нам весело буде працювати.

– Без жодних сумнівів, – похмуро підтвердив завідувач.

Як не дивно, я теж кивнув головою на знак згоди.

Потім ми вирушили до ординаторської знайомитися з колегами.

– Це вже без мене, – якось напружено промовив нам головний… постраждалий і поспіхом чкурнув у своїх численних невідкладних справах.

В ординаторській – загалом невеликій кімнатці – якимсь дивом розмістилися диван, три столи (за двома з них зараз сиділи терапевти), гардероб і книжкова шафа, в якій зберігалася медична документація. На стіні висів негатоскоп для перегляду рентгенівських знімків. У кутку біля дверей була раковина.

За столом біля вікна, якраз напроти дверей, закинувши ногу на ногу, з сигаретою в недбало відкинутій руці сиділа худорлява жінка-лікар. Вона була в приталеному витонченому халатику явно не лікарняного походження. Фарбоване темно-руде волосся, підібране догори, і заспане набрякле обличчя видавали не першу молодість лікарки.

За іншим столом, одному з двох біля стіни зліва, сидів молодий чоловік років тридцяти з приємною посмішкою на обличчі. Темне волосся акуратно зачесане назад. Під халатом – біла сорочка з чорною краваткою.

Наша поява перервала їхню бесіду.

– Доброго ранку, – сказав Віктор Тихонович. І ми утрьох, в один голос, побажали йому того ж. – Дозвольте представити вам нашого нового співробітника Василя Васильовича… е-е-е… – завідувач зробив невеличку паузу, мигцем глянувши на мої руки, і відступив на безпечну відстань. – Він з нами працюватиме. А це – Надія Миколаївна Риндіна й Ігор Петрович Вербовий.

Я кивнув головою, в думках дякуючи лікарю за те, що він не подав мені руки (ми розташовувались все-таки далекувато один від одного). Не вистачало мені погрому ще й в ординаторській.

Віктор Тихонович вирішив, що з офіційною частиною покінчено, і відразу перейшов до повсякденних справ.

– Надіє Миколаївно, як пройшло чергування?

– Хвора з палати № 12а померла.

– Що, знову?

– Ні, вона перший раз померла.

– Я кажу, знову палата № 12а? З яким діагнозом лежала померла?

– Гіпертонічна хвороба другої стадії. Стан погіршився, її перевели в палату № 12а, я Вам доповідала. А сьогодні вночі був гіпертонічний криз. Врятувати не вдалося.

– Документи оформили?

– Так, все як годиться.

– На розтин направили?

– Хвора похилого віку, хронічна, родичі просять не розтинати. Думаю, головний підпише.

– Що ще?

– А так все нормально. Поступило троє хворих.

– Добре, готуйтеся до обходу.

І завідувач вийшов. З обличчя лікарів відразу спала маска ділової офіційності, і вони зацікавлено втупилися у мене.

– Ну, розповідайте, хто Ви і що Ви?

Викачавши з мене потрібну їм інформацію, вони трохи заспокоїлися. Ігор Петрович дружньо поплескав мене по спині:

– Нічого, спрацюємося.

А Надія Миколаївна оглянула мене по-жіночому, оцінюючи, прикидаючи подумки, напевно, наскільки багато я не дотягую до її уявлення про справжнього чоловіка.

Щопонеділка у відділенні проводився обхід із завідувачем, і цей день був дійсно важким.

Хвилювалися лікарі, метушилися медсестри, наводили лад санітарки, гримаючи прибиральним інвентарем.

Віктор Тихонович у свіжому накрохмаленому халаті, з чорною змійкою фонендоскопа на шиї на чолі свити з лікарів і медсестер почав обхід ввіреного йому відділення. Лікар доповідав про хворого, його діагноз, перебіг хвороби, лікування. Завідувач іноді оглядав хворого, вносячи корективи до плану обстеження і лікування, частіше – погоджувався з думкою колеги.

– Як у Вас справи? – запитав він у немолодого хворого, що скривив страждальну міну при появі медиків і тяжко, зі стогоном почав дихати.

– Погано.

– Що – «погано»?

– Все погано, дихати нічим.

Віктор Тихонович послухав декілька секунд його грудну клітку й упевнено сказав:

– Ні, Вам краще, краще.

– Погано, докторе.

– Ні, що Ви? Краще, краще. Я ж бачу. Вам краще. На виписку його, Ігорю Петровичу, – і перейшов до наступного хворого.

Приголомшений чоловік взагалі перестав дихати на якийсь час. Потім, зрозумівши, що його доля вирішена остаточно, улігся зручніше і спокійно почав дихати.

– А ось ці хворі, – звернувся шеф до мене, – будуть тепер під Вашим наглядом, Василю Васильовичу. Ну, що Ви скажете про цю хвору?

Мене кинуло в жар. Я схопив хвору жінку за руку в пошуках пульсу, але, окрім гучних ударів власного серця, нічого не почув.

– Послухайте її, – підказав завідувач.

Хвора підняла сорочку, а я гарячково тикав фонендоскопом у грудну клітку, намагаючись не дивитися на її ще молоді груди. І, незважаючи на те, що вона, допомагаючи мені, посилено дихала, я абсолютно нічого не чув. «Німа легеня!» «Ексудативний плеврит!» – пульсували в голові страшні діагнози.

Голос шефа був спокійний: – Василю Васильовичу, не хвилюйтеся. Вставте фонендоскоп у вуха. Так Вам буде зручніше.