Читать книгу Україна самостійна - Иван Франко, Иван Нечуй-Левицкий - Страница 5

З початком сього року вив’язалася була в «Ділі» досить цікава полеміка, яка, одначе, через нефортунний виступ д. Павлика зійшла з властивої дороги, відскочила від речі і згубилася в піску, не довівши ні до якого результату. З огляду на те, що ся полеміка зачіпає одну з головних болячок нашого національного життя – розрив нашої інтелігенції на два табори, українофільський і москвофільський, видається мені потрібним підняти річ наново і звести її з дороги догматичного спору на тему: чи так чи інакше думав і писав про се Драгоманов, на властиву стежку сучасних фактів і їх значення.

В ч. 16 «Діла» помістив д-р Ів. Копач статтю «З гостини у других», де описував свої враження з ювілейного концерту москвофільського студентського «общества» «Друг» у Львові, відправленого дня 30 січня, і висловив деякі свої уваги про значення того ідейного звороту, який доконується буцімто серед молодої генерації наших москвофілів. Про се він почув із реферату одного з членів «Друга» про 10-літній розвій «общества» і з промови голови «Друга» д. Глушкевича, яка викликала навіть sui generis4 сенсацію, так що присутній на вечерку російський консул і деякі старші москвофіли демонстративно повиходили з зали. З огляду, що про ті промови не було ніде докладнішої відомості від тої, яку подав д-р Копач, наведу тут другу половину його статті дослівно.

Згадавши про програму концерту і про її виконання та підкресливши дивний, на перший погляд, факт, що й молоді москвофіли, невважаючи на загальний серед них зворот до рішучого вживання великоруської мови, в розмовах усе-таки по-великоруськи говорять лихо, з галицьким виговором і акцентом, окрім хіба голови «Друга» д. Глушкевича, д-р Копач ось що пише далі:

«Та ще більше чим у тій великорущині, видко було нехибну щирість обох бесідників у змісті їх рефератів. Для мене вони не є чимсь зовсім новим і надзвичайно цікавим. І так з історії «Друга» довідався я, що се товариство в першім році свого заснування так званого перед десятьма роками мало лише 24 членів, а тепер має 124; що «Друг» вже довший час стоїть у напружених відносинах до своїх «старих», тобто до так званої «русско-народной» партії; що «Друг» вже не раз і не два жадав, щоби та партія перестроїлася «соответствующе духові времени», но все надармо; що через те внутрі «Друга» йде безнастанна борба між «поступовцями» та «консерватистами», яких піддержують «старі», так що послідній виділ «ліберальний» (15 лютого 1904) вибрано при великій і міцній опозиції «консервативних»; що, однак, повороту взад не може бути, бо загальний з’їзд молодежі (розумій, «твердої») в осені 1902 виразно витичив собі ту нову дорогу, а витичив її не із-за якоїсь хвилевої примхи чи забаганки, лише під впливом широких і сумних досвідів на широкім світі під час сецесії руської академічної молодежі з Львівського університету: тоді всюди по інших університетах гляділи на «русскую» молодіж з Галичини з погордою і презирством за її ретроградність, безідейність і незнання «русского литературного языка» і т. д. Отже, поворот узад ніяк неможливий; alea iacta est5. Я довідався дальше з тої ж історії, що «Друг» дуже запопадливо займається ширенням тих нових своїх кличів, передусім же науки великоруської мови (яко символу єдинства Галицької Русі з рештою Русі аж по Камчатку). Члени «Друга» стараються впливати і на молодіж гімназіальну у тім дусі і їздять по читальнях та філіях Общества ім. Качковского в характері делегатів «Друга» очевидно, з відповідними промовами, і самі пильно розпитуються в найкращих творах «русской» літератури. В однім посліднім році закуплено до бібліотеки товариства щось за 400 корон книжок.

Що се не була пуста самохвальба – се можна було бачити вже із щирості голосу прелегента. Та наглядний доказ на те дала програмова бесіда голови товариства тов. Глушкевича. Про напрям, характер і тон тої промови може свідчити, мабуть, найліпше та обставина, що під час неї та й із-за неї вийшов демонстративно із зали консул Пустошкін, а враз із ним найповажніші «старі» як проф. університету о. Мишковський і інші. Головні гадки бесіди т. Глушкевича були: Нам кажуть часто, що ми раби. А прецінь се в єстві речі неправда, бо основна ідея, якою споконвіку жиє «русский» народ, – се свободолюбність, се любов ближнього і любов правди а протест проти усякого гніту та утиску. Тисячі народних казок, легенд, псалмів і гимнів свідчать про се. А найкращі сини «русского» народу, як-от Рилєєв, Герцен, Достоєвський, Чернишевський, Пушкін, Лєрмонтов, Толстой і інші, терпіли тяжкі переслідування за ширення тої ідеї. От і нині – Горькому «угрожает виселица». А прецінь такий Толстой – то властиво лиш експонент самобитної руської ідеї, се свого роду месія. Се антитеза до західноєвропейского матеріалізму. Духоборці із своїми протестами проти податків і проти військової служби ділом – мимо різок – наглядно показують, що комуністичні ідеї західноєвропейських мислителів чи, як їх називано, утопістів, в дійсності можливі. І треба пам’ятати, що народами правлять ідеї, а не громи пушок. То лиш темні духи регресу (назадництва) спинюють теперішнє стремління «русского» народу до волі і свободи. Але ідея «русского» народу побідить, бо вона всемірна. Вона не потребує також боятися ані українців, ані поляків, бо вона ще (в «Ділі» мабуть через помилку: не) поступовіша, чим саме українство, і рівно ненавидить Сибір, як поляки. Коли і тут, в Галичині, увесь народ перейметься тою ідеєю, тоді українство само собою зникне і не треба буде його поборювати ложію та лайками та брехнями, як тепер. Отже, вперед, браття, на стрічу тій ідеї вселюдського братерства і всемірної любові!»

Лишаємо на боці уваги д-ра Копача про сі промови. Йому, очевидно, заімпонувала щирість тону в промовах обох бесідників; він із неї зараз доходить до висновку, «що бачить перед собою серед наших «твердих» людей, котрі не поперестають на якімсь половиннім «хитрім» становищі, ні пес ні вовк; тільки консеквентно йдуть до остаточної й одиноко достойної мети своїх пересвідчень». Яка ся мета, д-р Копач не пробує сформулювати, то ж попробуємо видушити живий сок із самих промов, так як їх подав д-р Копач, жалкуючи хіба, що самі молоді москвофіли не постаралися опублікувати їх.

В рефераті про історію «Друга» дуже інтересний для нас власне психологічний момент, що спричинив поворот молодої генерації до ліберальних ідей. В часі сецесії академічної молодежі, в якій volens nolens узяли участь також москвофіли, «всюди по інших університетах гляділи на «русскую» молодіж із Галичини з погордою і презирством за її ретроградність, безідейність, незнання «русского литературного языка» і т. д.» – і се було імпульсом до звороту. В сьому оповіданні не все докладне. Українофільські сецесіоністи також не знали «русского литературного языка», а проте ми не чули, щоб хто-будь і де-будь за се дивився на них із погордою. Взагалі по тих університетах, куди розбрелись були сецесіоністи, «русский литературный язык» не обов’язковий і його незнання не могло там нікому ставитися в докір. Хіба в однім випадку: коли люди самі остентаційно видавали себе «русскими», а потім показувалося, що ані «русской» мови не вміли, ані нічого спільного з пересічним типом «русского» інтелігента не мали. Значить, коли б історик «Друга» був вповні щирий, то повинен би був сказати ясно, що не саме незнання «русского литературного языка», а власне ота дволичність і дводушність молодих москвофілів подавала їх у погорду інших студентів. Дволичність у тім, що ті люди, відхрещуючися всіма силами від належності до одної, української національності і заперечуючи навіть її існування, з другого боку, самі власною фігурою давали доказ, що не належать до тої другої – «русской» національності, якої членами величали себе. При живо розвинених національних почуттях у чехів, словаків, німців, поляків і т. і. вид таких національних парадоксів справді не міг будити симпатії до себе, тим більше що з тим національним гібридизмом рука в руку йшла «ретроградність» і «безідейність».

Було би цікаво дізнатися, в яких власне точках докоряли чужоземці нашим молодим москвофілам за «ретроградність». Із промови д. Глушкевича, який на вступі силкується доказати абсурдну тезу, що «основна ідея, якою споконвіку жиє «русский» народ, – се «свободолюбність», можна би догадуватися, що в таку крайність ударилися ті молоді люди з властивою всім малоосвіченим людям категоричністю тому лише, що перед тим держалися іншої крайності, а власне, що основна ідея «русского» народу – самодержавіє, деспотизм. І знаючи «основні ідеї» органу галицького москвофільства «Галичанина», тої щоденної страви старих і молодих галицьких москвофілів, ми, певно, не помилимося, думаючи, що власне з тими ідеями наші молоді москвофіли вирушили в світ на сецесію і за них набралися сорому перед чужими.

Не менше цікаво було би знати, якою то «безідейністю» штурхано в очі нашим молодим москвофілам за границями Галичини. Адже ж «ретроградність» – се теж свого роду ідея; безідейним назвемо хіба чоловіка, у якого нема жодних ідей, се значить, який зовсім не думає ні про які загальні справи, вищі від його буденних, егоїстичних інтересів, або у якого всі ті «ідеї» обертаються в сфері пустих фраз, не в’яжуться з дійсним життям, держаться лише на показ. І тут, певно, не помилимося, думаючи, що між галицькими москвофілами часів сецесії можна було знайти багату колекцію і круглих ігнорантів та кар’єровичів, які в своїм житті не чували ні про яку ідейну боротьбу, і скінчених циніків, які вже з батьківського дому винесли відразу і погорду до всякої такої боротьби, винесли незломну віру в вічність та непорушність грубої сили і забобону, винесли певність, що, служачи тій грубій силі та плюючи на всякий ідеалізм, можна прожити щасливо, доробитися маєтку і гонорів і вмерти «маститым русским патриотом».

Отже, сей психологічний момент – сором перед чужими – був імпульсом до звороту в таборі молодих галицьких москвофілів. Характерне явище! Пригадую, що досить аналогічний факт трафився в тім самім таборі перед чверть століттям, у «Академическім кружку» 1875—76 рр. Тоді молодіж також набралася сорому. Драгоманов у своїх листах до редакції «Друга» також дорікав їй неуцтвом, незнанням російської мови й літератури, ретроградством та безідейністю. Та історія хоч повторяється, але все з варіантами. Тоді наслідком ідейного ферменту, внесеного писаннями Драгоманова, був зворот усього загалу москвофільської молодежі до народної мови, була проба злуки обох студентських товариств, проба, ударемнена заходами «старих», був нарешті зворот одної часті молодежі до новочасних ідей соціалізму та радикалізму. А що ж бачимо тепер?

Самі молоді москвофіли радо називають себе «поступовцями та лібералами», та, на жаль, ми не бачимо, в чім саме лежить їх поступовство та лібералізм. Одиноке, чим вони відрізняються від старих москвофілів, се хіба охота говорити все і всюди по-російськи. Повторяю: охота, бо від сеї охоти до справжньої вмілості ще дуже далеко. Але що ж у тім поступового, ліберального? Коли б хто-будь із нас дав собі слово не говорити ніде інакше, як лише по-німецьки, по-французьки чи по-англійськи, хоч би й ламаючи, то можна би се в найліпшім разі взяти за невинне аматорство, яке, одначе, при деякім переборщенні легко може перейти в смішність. Та коли би під сим аматорством крилося щось інше, а власне охота відрізнитися від окружаючої «юрби» земляків, дати їм пізнати, що нас не в’яже з ними навіть мова, тоді се аматорство набирає зовсім іншої прикмети. Та в усякім разі з сього аматорства робити життєвий принцип, партійну програму можуть лише люди, яким і не снилося, що таке життєві принципи і партійні програми. Зрештою, і в тім пункті нема основної різниці між молодими московофілами і старими, з яких дехто, як Мончаловський та д-р Дудикевич, говорить по-російськи, певно, далеко краще, ніж усі молоді.

Д-р Копач, подаючи зміст реферату про історію «Друга», згадує, що з’їзд «твердої» молодежі восени 1902 р. «виразно витичив собі нову дорогу, а витичив її не із-за якоїсь хвилевої примхи чи забаганки… отже, поворот узад ніяк неможливий». Було би дуже цікаво придивитися ближче тим ухвалам, та, на жаль, я не маю їх під руками. Оскільки бачу з оповідання д-ра Копача, головна точка в них, бодай та, яку «Друг» силкується переводити практично в життя, все та ж наука великоруської мови яко символу «единства Галицької Русі з рештою Русі аж по Камчатку». Справді, поступовість неабияка, коли згадаєш, що батьки тих самих поступовців на своїм національнім прапорі довгі десятиліття мали азбуку, а сини пішли о крок далі і виставили – граматику! Було б лише цікаво, як розуміти те «виучування» великоруської мови як символу «единства Русі». Коли единство, то чим же тут і відрізнювати себе від «старих» чи від кого-будь, виучуючи те, що для всіх одно? А коли се единство не факт, a pium desiderium6, програма, то чи не слід би молодим людям, у яких іще непритуплена здібність думання, зійти самим униз до фундаментів і придивитися, на чім, власне, стоїть те единство і чи справді воно таке солідне, як їх запевняють дд. Мончаловські та Дудикевичі? Ані я, ані ніхто в світі не може мати нічого проти виучування великоруської мови, але виучувати її не для неї самої, тобто не для того культурного добра, яке зложене в її письменстві, а для політики, для «символу», се, признаюся, щось зовсім нове і незрозуміле мені, се нагадує слова відомої польської «Balady, jakich wiele»7:

Але скажуть, може, молоді москвофіли: ми ж виучуємо російську мову не з попугайського аматорства, а на те, щоб користуватися нею для освіти, щоб читати в оригіналі твори російської літератури. І справді, з газетних звісток про відчити в «Друге» ми знаємо, що там читається та говориться про Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова, Достоєвського, Толстого. На жаль, із тих відчитів та розмов ніщо не доходить до прилюдної відомості, тому ми й не можемо сказати нічого про ті провідні ідеї, які висловляються та розвиваються в них. Коли вірити змістові, поданому д-ром Копачем із промови д. Глушкевича, то ми мали би в тій промові добрий зразок того, як наші молоді москвофіли розуміють «ідейність». Адже ж не без причини д. Глушкевич зацитував старий афоризм (хоч у кепській формі), що «народами правлять ідеї, а не громи пушок». Ідея була добра, але вислов кепський: народами правлять поки що, на жаль, не ідеї, а різні Угрюм-Бурчеєви, а ідеї мають лише те до себе, що «на штыки не улавливаются» та що історія народів – се не історія «господ Обмановых», а історія народних мас і тих соціальних, економічних та духових течій, які з непереможною, елементарною силою проявляються в їх житті. Як бачимо, вже тут, у самім цитуванні загально відомих афоризмів д. Глушкевич не був зовсім щасливий і виявив дуже слабе розуміння російської і всякої людської ідейності. Дальші уступи його промови доказують се аж надто ясно. Класти на одну дошку Рилєєва, Герцена, Достоєвського, Чернишевського, Пушкіна, Лєрмонтова і Л. Толстого – се, – вибачить нам д. Глушкевич, – значить хіба, що він у історії новішої російської літератури не пішов далі імен і титулів. Поперед усього слівце про переслідування, які терпіли ті люди. Отже, Л. Толстой, скільки знаємо, крім, може, дрібних шикан, неминучих при російських порядках, не терпів ніяких переслідувань. Достоєвський хоч потерпів тяжко за належність до кружка Петрашевського, в своїх писаннях розвивав ідеї, не раз просто суперечні ідеям Герцена, Чернишевського та всього того, що називається поступовістю. Чи знає д. Глушкевич, що Достоєвський у політичних питаннях був іноді крайнім реакціонером і видавцем дуже обскурних часописей, що він, геніальний знавець людської душі й її патологічних збочень, розвивав при тім у своїх писаннях погляди, які такий європеєць, як Тургенєв, називав «потоками гнилої води», що в питаннях національних Достоєвський був досить тупий шовініст? Д. Глушкевич не заїкаючися славить Льва Толстого як «експонента самобитної рускої ідеї, свого роду месію, антитезу до західноєвропейського матеріалізму». Тут що слово, то непорозуміння. Чи знає д. Глушкевич, що той геніальний Толстой брався колись реформувати людову школу з такою програмою, щоб усунути з неї всі елементи новочасної освіти, а обмежитися на самім читанні, писанні, чотирьох арифметичних діланнях та церковщині? Чи знає д. Глушкевич, що той московський Месія зі своєю проповіддю «непротивлення злу» являється могутнім союзником російського деспотизму, хоч і як остро іноді критикує його поодинокі ділання? Чи знає д. Глушкевич, що той «експонент самобитної рускої ідеї» в очах освічених репрезентантів західноєвропейської культури часто виявляється тупим ігнорантом, що береться філософувати, не засвоївши собі ніяких основ філософічного мислення, і що його «антитеза до західноєвропейського матеріалізму» являється нічим іншим як кепсько перевареним первісним християнством, змішаним із темним аскетизмом часів упадку старинного світа, отже, культурним пережитком, який освічена людськість давно пережила й відкинула. А вже попросту забавне те, що наплутав д. Глушкевич із приводу російських духоборів, мішаючи їх із західноєвропейськими комуністами та утопістами. Може, д. Глушкевич, коли у нього взагалі є охота говорити те, що знає і в чому переконався, захоче переконатися, що ідеї європейських комуністів-утопістів, такого Фур’є, Оуена, Сен-Сімона, не мають нічогісінько спільного з містичною та антисоціальною сектою духоборів і що їх (а також Льва Толстого) протест проти податків та військової служби полягає зовсім не на жоднім комунізмі, але на повнім нерозумінні соціального та політичного життя й його розвою, на одностороннім та наскрізь ненауковім розвиванні індивідуалістичної спекуляції в дусі тебаїдських аскетів.

І отсе все – і романтичний республіканізм Рилєєва, і безполітичний гуманізм Пушкіна та Лєрмонтова, і трохи містичне народництво Герцена, і соціалістичний радикалізм Чернишевського, і реакційний аскетизм Достоєвського та Толстого – д. Глушкевич «ничтоже сумняшеся» зливає в один ківш і видає за «идею русского народа». Вибачайте, д. Глушкевич, коли вам скажемо, що се не жодна ідея руського народу, а ваша власна – сказати б вам «русским» словом – «белиберда», саламаха неясних вам самим речей і імен. Бо хіба ж се свідчить про ясність ваших думок, коли ви в одній хвилі бачите в тій ідеї «антитезу до західноєвропейського матеріалізму», а зараз же в дальшій говорите, що та ідея «всемірна», значить, обіймає не лише Росію, але й Західну Європу?

На ту свою «ідею» д. Глушкевич покладає великі надії. «Коли тут, у Галичині, весь народ перейметься нею, то українство само собою зникне». Було би дуже цікаво довідатися від д. Глушкевича, від котрої ж саме з тих многих і суперечних із собою ідей, на які він натякнув, зникне галицьке українство? Чи від республіканізму Рилєєва, який і сам у своїх найкращих творах сильно українофільствував? Чи від соціалізму та критицизму Чернишевського, що мав значний вплив на зворот одної часті галицько-руської молодежі 70-х років від москвофільства до українофільства? Чи, нарешті, від доктрин Достоєвського та Толстого? Може, не зайвим буде знати д. Глушкевичу, що галицьке українство давненько вже і, як показується, далеко глибше і основніше від молодих москвофілів передискутувало і перетравило ті і многі інші ідеї найкращих синів не лише самої Росії, але й інших освічених країв, що, значить, у ідейній боротьбі воно не так легко уступить із поля, як се здається молодим ідеалістам москвофільського табору.

Свою промову закінчив д. Глушкевич покликом: «Отже, наперед, браття, на стрічу тій ідеї вселюдського братерства і всемірної любові!» Що ж се за нова ідея, про яку ми в попередній промові не чули нічого? Поперед усього, що се за «всемірна любов?» Чи се має значити, що д. Глушкевичу замало землі з її людьми й звірами і він хоче обняти своєю любов’ю також мешканців Марса, Венери і інших небесних тіл? Дуже гарно, тільки як же се так, що, голосячи поклик до «всемірної» любові, бесідник ані словечком не згадав про практичну, діяльну любов до найближчих собі своїх братів у Галичині, від яких він силкується відрізнитися і мовою, і симпатіями, і отим своїм нібито високим, а направду зовсім пустим ідеалізмом? Чи не тямить д. Глушкевич гарних євангельських слів: «Хто каже, що любить Бога («всемірна любов»), а ненавидить свого брата, лож єсть»? І чи ті слова так-таки нічогісінько не говорять до сумління його і його співпартійників? І що має значити «ідея вселюдського братерства», коли одною з головних задач ширення тої ідеї в Галичині має бути, аби тут «само собою зникло українство», т. є. аби щез напрям, що в основу своєї програми поклав працю на ґрунті для рідного народу, для розвивання його добробуту, його духового життя, отже, і його мови? Чим сей напрям такий лихий і такий шкідливий, що д. Глушкевич і йому подібні виключають його зі свого «вселюдського братерства» і «всемірної любові»?

Коли помилюся, спростуйте мене, д. Глушкевичу й тов., але мені здається – і я суджу так не лише зі слів, переданих д-ром Копачем, – що у вас нема ніяких переконань і ніяких вироблених ідей, і ви силою інерції держитеся шаблонів, вироблених не вами, напряму, якого мета одна – нажива, кар’єра, особиста користь, а при тім бажання звільнити себе від обов’язку важкої праці для добра найближчого, рідного вам народу. Спростуйте мене, коли роблю вам кривду, але спростуйте не голими словами, а фактами. А я зі свого боку вкажу на такі факти, як те, що ви й досі не відважуєтеся греміально виявити своїх поглядів і своєї програми, запротестувати проти реакційних та кнутопоклонних голосів своєї партійної преси. Чую, що багато дехто між вами не годиться з поглядами д. Мончаловського, але де ж прилюдна заява ваших поглядів? Ось і ваш ювілейний вечерок. Д-р Копач каже як очевидець, що під час промови д. Глушкевича при згадці про те, що Горькому грозить шибениця, російський консул, а за ним деякі з ваших старших повиходили з зали, – а «Галичанин» заперечив тому в живі очі. Де ж ваше свідоцтво? Чом не станете в обороні правди, будь вона яка будь? Я чую, що між вами якийсь час ішли дебати про потребу такого гуртового, прилюдного виступу, та нарешті переважила думка д. Мончаловського, що «пощо вам наражатися, розмазувати» і т. д., і ви присіли. Чи так роблять люди справді ідейні й характерні? Ні, такими аргументами тямте собі, молоді русофіли – ведуть худобу до жолоба, а не молодих борців на життєве бойовище. Ваші слова про «вселюдське братерство і всемірну любов», мов блискавка, відкрили мені порожнечу вашого серця. Qui nimis probat, nihil probat9. Хто ставить собі занадто широкі ідеали, той показує, що для життєвої потреби не має ніяких.

На прощання з вами відкрию вам один секрет. Не вірте, молоді русофіли, своїм духовим батькам, д. Мончаловському та д-ру Дудикевичу, поперед усього в однім пункті: що ми, галицькі українці, тим тільки й дишемо й живемо, що «ненавистю ко всему русскому». Не вірте їм у тім пункті, бо се свідома брехня. Ми всі русофіли, чуєте, повторяю ще раз: ми всі. Ми любимо великоруський народ і бажаємо йому всякого добра, любимо і виучуємо його мову і читаємо в тій мові певно не менше, а може, й більше від вас. Є між нами, галицькими українцями, й такі, що й говорити і писати тою мовою потрафлять не гірше, коли й не ліпше від вас. І російських письменників, великих світочів у духовім царстві, ми знаємо й любимо, і не лише тих, яких імена ви раз у раз маєте на устах, а й таких, як Пипін, Веселовський, Карєєв, Шахматов, Фортунатов, – чи відомі вам такі імена, молоді панове русофіли? І скажу вам іще один секрет. Ті і подібні їм великі представники російської науки та російської культурної праці кореспондують із нами, обмінюються своїми виданнями і чують себе ближчими до нас, як до вас, молоді галицькі русофіли. І ми чуємо себе ближчими до них, як до вас, чуємо себе солідарними з ними у всім, що для нас дороге і святе і високе, бо знаємо, що се не фрази, не «символи» якогось фікційного «единства», а кровні, життєві здобутки вселюдської цивілізаційної праці. Ми любимо в російській духовій скарбниці ті самі коштовні золоті зерна, та пильно відрізняємо їх від полови, від жужелю, від виплодів темноти, назадництва та ненависті, сплоджених довговіковою важкою історією та культурним припізненням Росії. І в тім ми чуємо себе солідарними з найкращими синами російського народу, і се міцна, тривка і світла основа нашого русофільства. Подумайте про те, молоді галицькі русофіли, то, може, й вам замість духової компанії Побєдоносцевих, Саблерів, Рукавишникових та Череп-Спиридовичів забажається чистішої атмосфери.

А тепер закінчимо свою розмову з тим, з ким почали – з д-ром Копачем. Йому заімпонували щирий тон і щирі слова молодих москвофілів, і він зі свого боку щиро радується, що у нас замість старих обскурних москвофілів зачинають появлятися москвофіли-ліберали і москвофіли-поступовці. Нам, що не чули того щирого тону, а бачили лише холодні ніби ліберальні і ніби поступові слова молодих москвофілів у передачі д-ра Копача, ті слова, сказати по правді, зовсім не заімпонували, і під шумними фразами ми відчули цілковиту пустоту серця та брак усяких переконань. Дай Боже, щоб се була помилка!

Та проте війдемо на хвилю в круг думок і почувань д-ра Копача і запитаємо себе: чи справді поява москвофілів-лібералів і москвофілів-поступовців на нашім галицькім ґрунті була би чимось радісним, більше пожаданим від старих обскурних москвофілів? Ми бачили вже проби витворити подібну течію навіть серед старих москвофілів. Уже мало не десять літ тому, як вони в боротьбі з «новою ерою» перейняли майже всю політичну та економічну програму від радикалів, промовляли за загальним тайним голосуванням і іншими радикальними реформами в Австрії – і що з того? Чи через те змінився їх партійний і культурний характер? Ані крихітки. А ось недавно д-р Вергун із Відня, великий майстер від тонкого нюху, де можна поживитися, хіба не радив у «Галичанине» всім москвофілам durch die Bank10 підшити свої політичні плащі червоною підшивкою і здобувати собі симпатії – і протекторів та хлібодавців – у ліберальних кругах російської суспільності? Будьмо певні, що коли в Росії центр тяжкості від реакційного бюрократизму пересунеться до лібералізму, серед наших галицьких москвофілів народиться стільки лібералів, як грибів по дощі. Вони будуть так само служити чужим богам, так само в ім’я «всемірної любові» обкидати болотом усяку культурну працю на нашім ріднім ґрунті, а в ім’я «вселюдського братерства» ширити серед нетямучих ненависть та погорду до українства, як і нинішні Мончаловські та Дудикевичі. Програми, гасла та прапори в наших часах дешеві; зужиється один гарнітур, то ніщо не вадить справити новий, з новою підшивкою.

Та для тих москвофілів, що справді щиро люблять свій народ, – не абстрактне його єдинство, не символ «сили та могучості», а того простого, сірого, темного хлопа, що їх годує своєю працею, – для таких нема іншої дороги, як скинути пиху з серця і працювати для того народу, користуючися його мовою і вірячи в те, що коли органічно, від кореня розвинуться і процвітуть усі частини великого східнослов’янського племені, коли святотатські руки не будуть підрубувати та нівечити одну часть, аби тим краще буяла друга, то тоді зложиться з них цілість і єдність краща, багатша, гармонійніша, ніж се тепер може снитися різним шовінізмом затуманеним головам.