Читать книгу Іван Вишенський - Иван Франко, Иван Нечуй-Левицкий - Страница 2

На Афоні дзвони дзвонять

у неділю по вечірні;

починав Прот великий,

окликавсь Ватопед.

Далі зойкнув Есфігмену,

загудів Ксеропотаму,

там Зографу, далі Павлю,

розгудівся Іверон.

Покотилися по горах

ті ридання металеві,

окликаєсь кожда скеля,

кождий яр і кождий скит.

І вторують їм зітхання,

і руді хрестяться руки,

і несеться тихий шепіт:

«Cо святими упокой!»

Ті ридання металеві —

знак, що хтось розстався з світом, —

тут нікого не тривожать:

се щоденна новина.

Чи то скитник вмер у скиті

так, як жив, — самотній, тихий, —

і про смерть його дізнались

аж у кілька день пізніш —

тим дізнались, що покійник

не явився в монастир свій,

не приніс свою роботу,

бобу пригорщі не взяв?

Чи то вмер чернець у кельї,

пишучи святую книгу,

мінею, та кіноваром

в’язні титли красячи?

Чи то вмер послушник смирний —

пан колись, чи князь, чи вояк,

але тут віддавна в кухні

монастирській послугач?

Чи то вмер якийсь достойник,

еромонах чи ігумен —

тут усім однака шана:

«Cо святими упокой!»

Чи то, врешті, хтось живий ще

сходить на «останній ступінь»,

покидав світ і волю,

щоб в печері смерті ждать?

Глянь, у скелях височенних,

у стрімких, гранітних стінах,

що вад морським валом висять, —

чи там гнізда ластівок?

Ні, се нори жолоблені,

недоступні, темні ями,

січені в скалі печери,

схованки для мев хіба.

Ні, се нори для аскетів,

се «остатній ступінь», подвиг

крайній і безповоротний,

брама вічності вузька.

Хто пройшов новицьку службу,

монастирське строге право

і важкую, мовчазливу

працю в тихому скиту,

хто бажає довершити

аскетичний, острий подвиг,

в пості, самоті, мовчанні

слухать голосу душі,

хто порвав зо світом зв’язки,

поборов бажання тіла,

чує силу і охоту

в очі вічності глядіть,

той за дозволом найстарших

вибира собі печеру,

вибира собі могилу,

відки вороття нема.

І тоді ридають дзвони,

і тоді по всім Афоні

тихий шепт іде старечий:

«Cо святими упокой!»