Читать книгу Лис Микита - Иван Франко, Иван Нечуй-Левицкий - Страница 4

Лис собі в вечірню пору

З діточками коло двору

Розмовляючи гуляв,

Аж тут голос у діброві

Обізвався: «А, здорові!

Ось до вас я причвалав!»

«Ах, Бабай! Чи ти се, стрику?

Ну, мабуть, якусь велику

Новину несеш до нас!

Ти втомився? Ти сумуєш,

Ну, до хати! Заночуєш,

То й балакать буде час».

Всі гарненько привітались,

Про здоров’я розпитались,

Випив вишнячку Бабай.

Сів на приспі, віддихає, —

Лис про царський двір питає:

«Ну, балакай, не зітхай!»

«Гей, синашу, схаменися, —

Так сказав Бабай до Лиса, —

Що за збитки робиш ти?

За що ти з післанців кпишся?

Чи направду ти боїшся

На той царський суд іти?

Я ж гадаю, синку милий,

Що ти зможеш в одній хвили

Ворогам заткати рот.

Адже всі їх глупі мізки

Проти твого стоють тріски!

Отакий то весь народ!»

«Правду кажеш, любий стрику, —

Рік Микита, – і велику

Ти охоту в мні підвів.

Що ж, піду! Най всі побачуть!

Хто сміється, ті заплачуть.

Цар на ласку змінить гнів!

Хоч там цар на мене лютий,

Та він знає, що в мінути

Небезпечні, в чорний день

Всі торочать не до ладу,

Але дати мудру раду

Вміє тільки Лис оден».

І ввійшли оба в світлицю,

Привітав Бабай Лисицю,

Всі засіли край стола.

Лисенята Міцько й Міна

Повлазили на коліна —

Живо гутірка пішла.

«Дуже лютий цар, Бабаю? —

Рік Микита. – Знаю, знаю,

Жаль йому медвежих мук!

Та в нас був старий рахунок, —

Довго ждав я на трафунок,

Щоб дістать його до рук.

Тому літ ще небагато,

Як Бурмила Лев, наш тато,

Губернатором зробив

На підгірські наші бори,

Щоб звірячі справи й спори

Всі по правді він судив.

Оттоді-то Вовк Неситий

Напосівсь мене здушити,

А з Бурмилом змову мав;

І на суд губерніальний

За мій помисл геніальний

Перший раз мене позвав.

Що за помисл? Слухай, друже!

З Вовком раз, голодні дуже,

На поживу вийшли ми.

День. У церкві дзвін десь дзвонить, —

Та нас голод з лісу гонить

Серед лютої зими.

До села йдем осторожно,

Нюхаємо, де би можно

Чим масненьким поснідать, —

Аж тут сала, м’яса запах

Не лиш в носі, а аж в лапах

Закрутив нам – хоч тут сядь!

Тії пахощі нас гарні

До попівської спіжарні,

Мов по нитці, довели.

Стали ми довкола нюхать,

Чи безпечно всюди – слухать,

Аж віконце ми знайшли.

Страх тісне було віконце.

«Лізем, Вовче?» – «Лізем конче! —

Каже Вовк, – Ти перший лізь!

Глянь, чи де нема заліза!

За тобою й я полізу —

(Так Вовк каже) – лізь, не бійсь!»

Я проліз досить вигідно,

Роздивився. «Лізь свобідно!» —

Так до Вовка я сказав.

Він голодний був, тоненький,

Ну, та в отвір той вузенький

Ледве тулуб свій пропхав.

А в спіжарні – боже кріпкий!

Світ затьмився нам до дрібки,

Стільки там добра для нас:

М’яса, сала, вуженини,

Штири пілті солонини

І довжезний ряд ковбас.

Став я думать, міркувати,

Як тут господарювати, —

Та мій Вовк мов оцапів:

Перший полоть хап зубами!

Рве, куса, гризе без тями —

Став, і їв, і, знай, сопів.

«Ну, – гадаю, – їж, небоже!

Та для мене се негоже».

Я беруся до ковбас.

З жердки легко їх здіймаю,

Крізь віконце викидаю,

Поки всіх отак не стряс.

А за ними й сам в віконце

Вискочив та й ну чимскорше

Всі на шию надівать.

Навантажив, як коралі,

Та й до лісу далі, далі,

Скарб у яму щоб сховать.

Скарб у яму заховавши,

Спокійненько поснідавши,

До спіжарні знов біжу.

Прибігаю: Вовк ще голить!

Не доївши, кинув полоть,

З смальцем розпочав діжу.

«Вовче, – шепчу, – час до гаю!

З церкви люди вже вертають, —

Щоб нас тут хто не застав!»

Вовк, почувши се, зжахнувся,

В дірку прожогом метнувся,

Та вже ледве шию впхав!

Бачиш – повний був, мов бочка!

Став у дірці, тілько очка

Витріщив, немов баньки.

Страх відняв у нього мову…

Я ж кричу: «Чого став знову?

Ну, якої бідоньки?»

Вовк не тямить вже, що діє!

Пхаєсь в дірку, аж потіє,

Та дармий його весь труд.

Далі з лютої розпуки

Заламав передні руки:

«Лисе, – каже, – згину тут!»

«Вовче, – кажу, – чи здурів ти,

Чи від смальцю оп’янів ти?

Вилізай, пора нам в гай!» —

«Ой, не можу, мій Лисуню!

Бачиш, пуза не просуну!

Ой Микито, помагай!»

Ну, скажи ти сам, Бабаю:

Що я тут чинити маю,

Як драбузі помогти?

Лишу Вовка – може згинуть.

Ліпше, думаю, не кинуть,

Але до попа піти.

Попросить по добрій воли,

Щоб дав пилки і позволив