Читать книгу Дві московки - Иван Нечуй-Левицький - Страница 3

Пiсля другої пречистої Василь заслав старостiв до Ганни Тихонiвни. Пiшла вiстка по селу, прочула теє й Марина. Ходить Марина нi жива нi мертва!

Стара Тихониха трохи сперечалась, а батько згодився. «Iди, дочко, – каже, – нехай тебе бог благословить! Хоч будеш московка, зате ж будеш вiльна, непанщанна. У Василя хата своя. Умре стара мати, нiкому ж вона не зостанеться, тiльки Василевi».

– Сестрицi, голубочки, чи йти менi за москаля? – питала Ганна у дiвчат.

– Йди, Ганно, – раяли дiвчата, – не жених – то твiй талан трапляється тобi: гарний, моторний, чорнобривий, хоч москаль.

– Марино, голубко! порадь мене, як рiдна мати: чи йти менi за його?

Марина зблiдла й насилу, велику силу, промовила:

– Тебе, дiвко, сватають, а ти вже не дитина, не питай у людей, порадься з своїм серцем, чи бути, чи не бути тобi за ним…

Розпочалось весiлля. Ганна просила Марину, кланяючись:

– Просив батько, просила й мати, прошу й я тебе, сестрице, на весiлля, та ще й старшою дружкою.

Поцiлувала Ганна Марину, а Марина аж iздригнулась!

То вже не подруги – дiвчата, що люблять удвох щиро одного козака молодого!..

У недiлю, пiсля обiду, завели Ганну на посад. Сидить Ганна на покутi, спустивши очi й не дивлячись на людей. Коло неї сидить поруч Марина, а далi на лавi – меншi дружки. Заспiвали вони тих жалiбних пiсень, як молода прощається з чорною косою, дiвочою красою, з батьком та матiр’ю. Марина зблiдла як смерть! Сльоза краплею покотилась по її щоцi.