Читать книгу Микола Джеря - Иван Нечуй-Левицький - Страница 2

Другого дня тiльки що зiйшло сонце, а Джерина сiм’я вже й пообiдала, й вийшла на панщину; батько з сином пiшли на панський тiк молотить, а мати з невiсткою пiшли панськi коноплi тiпать.

Тiк був, як звичайно на селах на Українi, за панським садком в кiнцi села i вганявся далеко в поле пiд гору, обкопаний ровом, обсаджений високими розкiшними тополями та осокорами. Ввесь тiк, бiльше як на пiвверстви, був заставлений скиртами: десять довгих-предовгих скирт пшеницi стояло вподовж току; десять менших скирт жита стояло впоперек; скирти ярини, довгелецькi ожереди соломи тулились по закутках, неначе дрiбнi вiвцi мiж здоровим товаром.

День був ясний, сонячний та теплий. Починалось бабине лiто. Надворi стояла суша. Небо синiло, як лiтом. Сонце ходило на небi низько, але ще добре припiкало косим промiнням. Тихий вiтер ледве ворушився. Над полем миготiло марево.

Половина листя на вербах вже пожовкла, але на тополях, на осокорах лист зеленiв, нiби влiтку. Якби не жовте листя в садках, то можна було б подумать, що надворi не бабине, а справдiшнє лiто. Тiльки зелена низька озимина навкруги току нагадувала про осiнь. Надворi летiло павутиння. Все синє небо було нiби засноване бiлим, як пух, легким, як шовковi нитки, павутинням. Проти сонця павутиння лиснiло, наче легка лiтня бiла хмара порвалася на небi, розпалась на нитки, на тонкi пасма та й полетiла на землю. Павутиння летiло пучками, нитками, нiби клубочками, починками, то гнулося великими дугами, то мiсцями стояло просто, рiвними, як очерет, стеблами. Воно обснувало тополi, верби, стiжки, тини; маяло на вершечках садкiв, метлялось коло хрестiв та бань на церквi i знов летiло та летiло; хто його зна, де воно й бралося.

Чоловiки стояли рядками на скиртах, хапали снопи з довгої верстви й скидали додолу на тiк i снопи, i розв’язь.

На току гуменний одлiчував снопи для кожного молотника. Довгими рядками стояли молотники на току, наче закопанi по пояс в жовтiй соломi, i махали цiпами. Цiпи блискали на сонцi. Курява стояла над током, неначе починалась пожежа на току.

Микола молотив поруч з батьком.

— А що, музико, вигравай цiпом пiсля свого весiлля! — жартували чоловiки з Миколою.

Микола глянув на незлiченнi скирти, задумавсь i спитав у батька:

— Нащо то одному чоловiковi так багато хлiба? Господи! Чи вже ж вiн поїсть оце все?

— Ти б, сину, мовчав. Дивись, он недалеко стоїть гуменний; вiн почує та ще й пановi за це викаже. Це ж вiдомий на селi викажчик.

— Коли б нам, тату, хоч десяту частку однiєї скирти! Ото ми були б щасливi! — знов промовив Микола.

— Ой сину, мовчи лишень! Борони боже, як пан довiдається про твої слова.

Микола замовк, а його думка не замовкла. Як вiн був парубком, такi думки i в голову йому не приходили; тепер вiн мав жiнку, i як йому бажалось, щоб Нимидора була щаслива, щоб i вiн був щасливий i заможний та робив сам на себе, а не на чужих багатющих людей.

Зараз за током, коло самого панського садка молодицi на сонцi били на бительнях i тiпали коноплi. Мiж ними Микола впiзнав Нимидору, впiзнав її по високому зросту, по новiй квiтчастiй хустцi на головi. Йому заманулось пiти до неї, хоч ласкаве слово промовить, хоч подивиться на неї, та гуменний стовбичив над душею. Ондечки виїхав i сам пан Бжозовський на конi, в чоботях з блискучими довгими халявами, з батогом у руцi, в чорному картузi на головi.

— Коли ми, тату, перемолотимо оцi скирти? — знов спитав Микола.

— А тодi, як помремо, — сумно одказав батько, — а як цi змолотимо, то бог уродить другi, може, ще довшi.

Микола задумавсь i з усiєї сили так уперiщив снопа, що рипиця луснула i бич одскочив.

— Ану, синку, цiпом батька по лисинi, — загукали молотники, смiючись.

Старий Джеря й Микола ледве встигли змолотить свою частину до вечора. Ввечерi Нимидора з Джерихою принесли в ряднах одважене панське прядиво. Кожнiй молодицi, дiвчинi, навiть дiвчинцi пани накидали прясти на зиму по два пiвмiтки. Як не ставало прядива, то молодицi мусили докладати свого.

В довгi зимовi вечори та вдосвiта в Джеринiй хатi палали трiски та трусок на припiчку в челюстях. Коло печi Джериха та Нимидора сидiли й пряли панське прядиво. Микола стояв коло лежанки й м’яв ногами коноплi. Порох од конопель, од мичок тягся в комин, неначе дим. Молода Нимидора пряла й спiвала. Вона була зовсiм щаслива: тепер вона вже не наймичка, живе в своїй хатi. Пiсня сама наверталась їй на думку.

Микола кинув коноплi, сiв на лавi i задумався. Вiн думав про те, нащо його Нимидора повинна прясти не собi й йому на сорочки взимку, а комусь iншому…

Минула зима. Настало лiто, настали й жнива. Почалась спека. Жито, пшениця й овес — все разом поспiло й присохло. Люди вкрили панський лан i хапали панське жито, а людське стояло на пнi. На панському лану вже стояли полукiпки довгими стайками; на людському полi не видно було нi снопа.

Микола з батьком одбули три днi панщини, на четвертий пiшли жати своє жито, незважаючи на те що осавула звечора знов загадував на панщину, на згiннi днi; тi згiннi днi, що вся громада повинна була одроблять — то за чередника, то за титаря, котрi були вольнi од панщини, то за якийсь, вигаданий паном, шарварок, — пан одкладав на жнива, коли було й без того багацько роботи. Людське жито вже сипалось, а осавула все загадував на панщину на панський лан, щоб хапати своє жито та пшеницю.

Микола, замiсть панського лану, вийшов на своє поле; вiн стрiвся з людьми i тих намовив жати своє жито. Тiльки що вони зайняли постатi, од панського лану на конi вже катав конем до них осавула.

— Чому ви не йдете на лан, сякi-такi? — крикнув осавула.

Всi мовчали; Микола обiзвався:

— А тим, що ми вже одробили панщину, — сказав вiн.

— А згiннi днi хiба забув? — знов крикнув осавула i знов налаяв Миколу.

— Згiннi днi одробимо восени; он подивись лиш! Наше жито вже сиплеться; через день, через два воно вже вклякне! — промовив Микола.

Всi женцi стояли мовчки; в їх руках наче заклякли жменi жита та серпи; всi поглядали то на осавулу, то на Миколу.

Осавула замахнувсь на Миколу нагайкою. Микола одскочив у жито, пiднявши серп угору. Осавула круто повернув коня й покатав на панський лан.

— Боже мiй милосердний! — промовив старий Джеря. — Що ж оце ми наробили? Буде ж тепер нам!

Декотрi чоловiки дов’язували снопи, декотрi рушили до панського лану. Коли це на полi з’явився, нiби птиця, панський баский кiнь; на конi сидiв пан Бжозовський i лупив коня батогом. Осавула ледве встигав бiгти за ним i немилосердно толочив жито.

Всi люди стояли як укопанi, познiмавши шапки. Бжозовський прикатав, крикнув як несамовитий на людей, кинувся до Миколи й почав перiщить його батогом. Всi люди позабирали клунки з хлiбом i поплентались на панський лан. Пан звелiв привести їх усiх увечерi на економiю. На економiї їх усiх вибили рiзками, вибили й Миколу, вибили навiть старого Джерю перед його очима.

Микола вийшов на панський двiр i люто показав кулак, обернувшись до панського двора; старий Джеря йшов, низько похнюпивши голову. Обидва вони мовчки пiшли додому. Дома вони розказали за все Джерисi й Нимидорi. Мати й невiстка почали плакати.

Пишно викотився повний мiсяць з-за гори й освiтив ясним свiтом Вербiвку. Всi верби було видно, як удень.

Надворi стало ясно, хоч голки визбируй. Сiм’я довечеряла й сидiла мовчки на призьбi.

— Ходiмо, Нимидоро, жито жать! — промовив Микола. — А ви, тату й мамо, лягайте спати. Як пропаде жито, що ми будемо зимою їсти?

Нимидора встала, знайшла серпи, i вони обоє рушили на поле. Все поле жовтiло проти мiсяця, як удень. Все тiло в Миколи болiло й щемiло, болiла й душа його, але вiн мусив гнути спину. Нимидора кинулась на жито з серпом, як огонь на суху солому, i так працювала, так швидко жала, як огонь швидко їсть суху солому.

Високо покотивсь мiсяць на небi. Микола з Нимидорою склали два полукiпки жита й вернулись в село.

Од того часу пан мав на прикметi Миколу й звав його бунтарем. Осавула не раз кричав на Миколу, що вiн бунтує всю громаду в селi. Сам Микола дуже змiнився; бувши парубком, вiн смiливо дивився всiм в очi, був веселий, говорючий, любив часом пожартувать; тепер вiн похнюпив голову; рiдко смiявся, перестав жартувать, а часом було як кине на кого жартовливим словом, то нiби вогнем впече. Вiн зненавидiв свого пана.

Панський хлiб був вже вижатий. Все поле було вкрите копами та стайками, як небо зорями, а людський хлiб стояв, похилився i навiть вже сипавсь.

Зiбрав Джеря свiй хлiб, половину склав у стiжок, а половину змолотив на харч. Прийшов шинкар за грiшми. Джеря мусив везти хлiб на базар, продати i заплатить жидовi грошi та викупить кожуха. А тут треба було годувать панськi качки. Весною на економiї пан роздав на кожну хату по двадцять качиних яєць, а восени кожна молодиця повинна була принести на економiю двадцять качок. На качку давали з економiї по гарцевi зерна, але качка за лiто здохла б, а не прохарчувалась би тим харчем. Люди мусили годувать качок своєю пашнею.

Настала осiнь. Нимидора почiпляла за нiжки на коромисло десять пар качок i однесла на економiю.

Восени Нимидора мала вже дочку. Пiшла баба-бранка до батюшки по молитву.

— Яке ймення дав батюшка? — спитала Нимидора в баби. — Може, й моїй дочцi дав таке чудне ймення, як менi?

— Нi, дав ймення Любка, — сказала баба.

Третього дня породiлля вже встала з постелi й поралась коло хати. Старий Джеря й Микола були на панщинi. Проз двiр їхав конем осавула, заглянув у двiр i вгледiв на дворi Нимидору. Вiн зскочив з коня i вбiг у двiр.

— А чом ти, суча дочко, оце й досi не виходиш на панщину? — крикнув осавула й ударив Нимидору нагайкою по спинi.

Нимидора крикнула й залилась слiзьми.

— В мене родилось дитинча; ще ж сьогоднi тiльки третiй день, — ледве промовила вона крiзь сльози. Осавула схаменувсь i крикнув:

— Гляди ж менi, щоб завтра вийшла на леваду обшморгувать буряки-висадки!

Породiллям пани давали тiльки три днi вольного часу на одужання, а четвертого дня вже гнали їх на панщину до легшої роботи.

Ввечерi прийшов Микола. Нимидора показала йому синяк на спинi. В Миколи запеклось серце, а в душi заворушилась думка помститись за себе, за батька, за Нимидору.

А тут саме настав час платить подушне. Батько з сином думав, думав, де б то взяти грошей, i надумав продати кабана, що годували к рiздву. Продали кабана, а самi зостались без сала й цiлi М’ясницi їли пiсний борщ та пiсну кашу, неначе в пiст.

Настав великий пiст. Одного вечора старий Джеря прийшов з панського току та й зваливсь; в його нiчого не болiло, але уся його сила хто його зна де й дiлась! Тонка шия стала ще тонша; сухе лице стало ще сухiше, очi позападали дуже глибоко, а обидвi руки по самi кiсточки так трусились, що вiн не мiг нiчого держать в руках. Важка робота виссала в його сливе усю кров. Вiн лежав на печi та все дивився на стелю, широко розплющивши очi. Пролежав вiн тиждень, навiть не стогнав, i лице в його стало нiби припадать землею.

Микола пiшов до батюшки й просив його висповiдать старого батька. Батюшка прийшов, висповiдав Петра, побачив, що вiн захляв, i звелiв йому їсти в пiст скоромне.

— Батюшко, хiба ж у мене душi нема, щоб я в пiст їв скоромне! — промовив Джеря тихим хриплим голосом.

— То їж, Петре, хоч кашу з молоком; слабому бог простить, i я тобi прощаю, — промовив молодий священик.

— Не буду, батюшко, їсти: грiха боюся. Я чоловiк старий, не сьогоднi-завтра вмру. Та й де того молока дiстать? Ми вже так вихарчувались, що їмо самий хлiб та цибулю, та й хлiба до нового не стане. Треба хлять, хоч i не хочеш.

— Про мене, як знаєш, а я тобi раджу й дозволяю їсти скоромне, бо ти, дiду, охляв i захляв.

Петро тiльки рукою махнув.

В чистий четвер Джеря вмер, та все наказуючи синовi не зачiпать осавули, не зачiпати пана та робить мовчки панщину.

— Ти, сину, нiчого не вдiєш, а собi лиха накоїш. Пан оддасть тебе в москалi, — промовив Джеря та й умер, побитий лихою годиною. Важка праця виссала з його усю силу. Вся його сила пiшла на чужу користь, в чужу кишеню, — на дорогi оксамитовi сукнi, на золотi сережки панiї Бжозовськiй, на дорогi наїдки та напитки, на дорогi панськi примхи та витребеньки.

В велику п’ятницю поховали старого Джерю. Сiм’я їла паску з слiзьми. Микола ще бiльше зажуривсь, бо за помершого батька треба було платить подушне як за живого, доки не вийде нова ревiзiя.

Настала пишна та тепла весна. Зеленiли верби в березi, зазеленiла трава на левадах. Джерин садок заквiтчався бiлим цвiтом. Все цвiло та зеленiло, тiльки Микола ходив сумний та невеселий.

Був тихий весняний вечiр. Нимидора поливала розсаду на грядках; Микола носив воду з Раставицi. Нимидора розцвiлась, як повна троянда. На зелених грядках, на зеленiй левадi, проти ясно-зеленого листя верб, її брови чорнiли, як чорнобривцi. Вона була весела й спiвала. Микола стояв над вiдрами, похнюпивши голову. В лузi десь далеко кувала зозуля.

— Чого це ти розспiвалась, неначе дiвка? — ледве промовив Микола. — Ти спiваєш веселої пiснi та ще бiльше менi жалю завдаєш.

— Це я згадала, як колись в наймах крадькома вишивала сорочку та кляла зозулю; а тепер слухаю, як кує зозуля, та так менi забажалось, щоб вона накувала менi багато год живоття. Як гляну я навкруги на цей зелений город, що оце засiяла, та як згадаю, що я тепер хазяйка, то менi аж веселої пiснi хочеться спiвать.

— Спiвай, жiнко жалiбної, то менi, може, буде легше, — промовив сумно Микола. — Чогось менi так важко на серцi, така в мене журба, що я й не знаю, де й дiтись!

— А чого ж оце тебе журба бере?

— А тим, що нам погано жити на свiтi. Вмер батько… i за мертвого плати подушне, i за живого плати подушне. Я вже не знаю, чим винна та душа, що за неї треба щороку платить подушне.

— Дасть бог, вродить хлiб, то й заплатимо.

— Нехай же переднiше вродить; а коли вродить, то чи дасть пан завчасу його зiбрать та звозити в тiк.

Нимидора перестала веселої пiснi спiвать, забрала вiдра, i вони обоє мовчки пiшли до хати.

Микола ввiйшов у хату, сiв за столом, пiдпер голову долонею та все думав. Мати з Нимидорою порались у хатi, готували вечерю, а вiн усе сидiв i слова не промовив. Нимидора розказала матерi за розмову з ним на городi.

— Чого ти, синку, журишся? Дасть бог хлiб, то ми якось-таки оплатимось. Ти б, сину, пiшов до Києва, поки не настала робота в полi, та помолився богу. Може б, нам господь послав талан та добрий врожай на полi, — вговорювала мати сина.

Микола сидiв i слова не промовив. Його довгий чорний вус спустився вниз, неначе п’явка; густi брови були насупленi. Микола мовчки вийшов у садок i пiшов через садок на леваду. Сонце сiдало за вербами, наче гасло, а в його на серцi неначе гадина сидiла та все ссала та ссала за саму душу. Вiн усе думав, нащо то бог так вчинив, що недобре роздiлив долю мiж людьми: одним дав панство й степи, й лани, а другим дав важку працю, бiднiсть та трохи не торби. Вiн вернувсь до хати, згорнувши руки на грудях.

— То як же сину, чи пiдеш до Києва? Як пiдеш на прощу, то я насушу тобi сухарiв на дорогу, — говорила до його мати, вештаючись коло хати.

— Не пiду, мамо, до Києва, не хочу молитись та дурно боговi пороги оббивати. Коли є той бог на свiтi, то вiн бог панський, а не мужицький, бог все добро оддає панам, а пан не дає нiчого, — сумно промовив Микола.

— Свят, свят, свят! Господи милосердний! Що це ти верзеш? Схаменись лишень та подумай, що ти бовкнув? Тим-то нам господь долi не дає, що ми таке верземо та богу не молимось? — промовила Джериха та й перехрестилась.

Микола ввiйшов у хату, достав з полицi псалтир, розгорнув i почав читати. Псалтир здався йому темнiшим од темної ночi: вiн не знайшов у ньому поради й одповiдi на свою важку думу, згорнув його i мовчки поклав на полицю.

Од того часу Микола почав часто задумуватись. Мати чiплялась до його, питала в його, що в його болить, i вже хотiла йти на пораду до знахурки.

— Нi! Вже, мамо, не поможуть менi знахурки, — одказував вiн матерi. Тiльки Нимидора своїми пiснями, веселими словами та чорними бровами трохи розважала його.