Читать книгу Рейд у безвість - Василь Мороз - Страница 2

Увесь східний край видноколу – залитий промінням, яке щойно вихопилося з-за обрію. Сяйво доволі потужне та ще не настільки гаряче, щоб не можна було незмигно дивитися на нього. І я вражено констатую, не в силі відрватися від побаченого, що насправді промені виливаються не з одного джерела. Світил було двоє: багрово-помаранчевий гігант, значно ширший за звичне мені сонце, який ставав дедалі яскравішим, сліпучо-золотистим, і утроє-вчетверо більший за нього велет, що, виграючи всім різнобарв’ям веселки, плив попереду нього.

Від такої величної картини у свідомості відразу запановує вакуум. Кілька разів то зажмурююся, то знову розплющую очі, сподіваючись, що видиво щезне. Але дарма гадав, що галюциную після безсонної ночі (такого у принципі не могло бути, бо міг не спати без ущербу для боєздатності і три-чотири доби поспіль). Пара величезних і гарячих пласких тарелів і далі поволі спиналася небесним склепінням, простуючи до зеніту. І то був не виплід моєї уяви.

«Ой, леле! І що ж то за диво такеє?!» – видовбується врешті з моєї пам’яті як перша реакція мозку на ту незвичність вислів матері, що його вона полюбляла вигукувати за будь-якої оказії.

Було від чого і з плигу збитися. Але через хвилю згадую, що колись читав про Сім’яра. Так у праслов’янських казках іменували таємниче небесне світило, яке в незапам’ятні часи сяяло в небі разом із Ярилом-Світовидом чи Геліосом, як називали в різних фольклорних традиціях Сонце. Тоді в небі буцімто справді, крім теперішнього світила, велично котилася зі сходу на захід протягом дня і справжня веселка.

Втім, чимало й інших міфів та легенд з різних континентів іменують її то Люцифером, то Озірісом, то Рахом чи Раєм. Вони підтверджують «семисонячність» того світила. І дружно звістують проте, що Сім’яр відтак чомусь сколапсував-погас чи попросту щез. І буцімто зосталася від нього людям на спомин лише веселка-райдуга, тобто різнобарвний півкруг, котрий нерідко з’являється на видноколі після грози, коли повітря особливо чисте й насичене озоном.

Ось воно що! – враз сяйнув здогад. Очевидно, внаслідок того незбагненного зблиску посеред нічного Чорного континенту, я спонтанно опинився у стані зміненої свідомості, якщо прозріваю аж до такого доісторичного минулого. Отже, заспокоюю сам себе, скоро це закінчиться. Ще, мабуть, хвиля-друга й усе повернеться на круги своя. І несправжню дійсність змінить буденна обстановка…

А може, зринає в голові скрадливий голос, то був не просто спалах, а таки вибух міни, і я не почув його лише тому, що відразу й загинув. А тепер перед моєю душею, що покинула тіло, розгортаються посмертні видіння…

Відразу відкидаю цей сумнів. Бо таки почуваюсь у фізичному тілі, а не поза ним. Відчуваю, як стискаю пальцями автомат, як плоть облягає уніформа, як ступні зручно стискають спеціальні кросівки з більш потовщеною, ніж у звичайних, і ребристішою підошвою – вельми зручне для африканських рейдів взуття.

Заразом визнаю невдовзі, що й про змінений стан свідомості, коли справді споглядаєш усілякі аномалії, годі й мислити, оскільки він не триває так довго.

Словом, заскочений зненацька незвичною картиною зворохоблений потік свідомості в моїй голові видавав на-гора найнесподіваніші припущення на пояснення неймовірного явища. Та все ж довелося відірвати зір від казкового видовища, так і не спромігшись на більш-менш розумну відповідь. Адже проміння світил з кожною хвилиною ставало пекучішим, тому дивитися на них виряченими очима ставало небезпечним.

Переводжу погляд униз, до підніжжя пагорба, на якому стою. Але від побаченого там не легшає. Виджу глибоко в долині розлогу поляну між залісненими пагірками – тим, на якому стою, та його побратимами навпроти і праворуч од мене. Сполучені між собою, вони утворюють одну суцільну гряду, яка, наче фортечні мури, височіє майже довкола поляни. Лише ліворуч, там, де з-за обрію вихопилася пара незвичних світил, видніється широка ущелина, наче пролом чи ворота у стіні.

І от на тій порівняно відкритій місцевості, на якій лише де-не-де ростуть поодинокі кущі й дерева, розташоване явно первісне людське поселення. Принаймні між кількома десятками чи то індіанських вігвамів, чи ескімоських яранг сновигають двоногі постаті. Подекуди в небо спинаються стовпчики диму.

Дістаю оптичний приціл, який ми використовували в ролі бінокля, а в разі потреби – й за прямим призначенням, для чого на наших унікальних «калашах» утаємничені зброярі приробили спеціальні пази, щоб чіпляти той прилад…

Дивлюся в окуляр і помічаю, що ці істоти – наче брати й сестри тих гевалів, котрі напали було на мене. Угледів також і чотириногих. Схожі на собак, але більші і значно зліші на вигляд, вони або лежали коло жител, або ходили сюди-туди.

Вирішую, за браком кращого варіанту дій, іти до селища. Може, хоч там вдасться прояснити ситуацію, в якій опинився.

Спуск густим пралісом зайняв майже годину. Тож часу було вдосталь, аби додуматися, що, либонь, не варто так знагла, славно-явно, звалюватися на голови аборигенів. Ліпше спершу провести розвідку, міркую. Доцільно про всяк випадок якийсь час поспостерігати зі схованки за ними перед тим, як показатись їм на очі «у всій красі». Щоби скласти собі краще уявлення про цих нібито гомо сапіенсів і бути готовим до того, чого від них варто очікувати.

Адже є всі підстави гадати, метикую, що з представниками саме того роду-племені, яке гніздиться у цьому видолинку, я й бився на лісовій стежині. Зрозуміло, те сталося лише тому, що, найімовірніше, в досвітній млі мене сплутали з якоюсь твариною. Але, аналізую далі, не можна остаточно скидати з рахунку й те, що на мене напали цілеспрямовано – як на небезпечного чужинця, котрий забрів на їхню територію. Або ж, можливо, ці автохтони навіть спеціалізуються на тому, що виловлюють таких блукачів, аби відтак з’їдати їх як делікатес за обідом, чи настромляти відтяті голови непроханих гостей на жердини й виставляти їх довкіл поселення на пострах ворогам.

У принципі зустріч із цими істотами не виглядала для мене аж такою дивиною. Навіть у XX столітті не було несподіванкою надибати у джунглях чи латиноамериканській сельві на абсолютно відірваних від сучасної цивілізації напівлюдей. І таких випадків зафіксовано у сучасних хроніках доволі. Академічні вчені пояснють це явище природними причинами. Мовляв, етнотворення на Землі триває. Одні народи щезають, інші з’являються і поступово переходять з нижчих щаблів розвитку до вищих і т. д.

Правда, деякі науковці вважають такі первісні племена – аж ніяк не новими етносами, а навпаки, здичавілими рештками населення Лемурії чи інших легендарних і міфічних земних материків-цивілізацій, які процвітали сивої давнини, а відтак водномить загинули внаслідок космічних або техногенних катаклізмів. Інші ж твердять, що представників тих спільнот привозять на Блакитну планету косміти, які проводять тут з ними зрозумілі лиш їм експерименти. Треті переконані, що дикуни з’являються у глухих закутках земної кулі як гості з минулого чи з так званого паралельного світу, котрі якимось дивом потрапляють в аномальні воронки-круговерті в часоплині, що й розносять їх по віках та епохах, закидаючи зокрема і в наші часи.

Зрештою, хоч як, а, очевидно, з котримось із таких феноменів зіткнувсь і я. Тож обережність мені не завадить. Бо ж достеменно невідомо, якою буде реакція на мою з’яву. Передбачати ж можна що завгодно. І то ще нічого, коли вже від самого мого вигляду всі кинуться врозтіч, нажахано волаючи. Але якщо, навпаки, ринуть на мене всією ордою? Чи готовий буду в пошуках істини розрядити автомат у юрбу неандертальців, аби врятувати своє життя?

Тим-то вирішую не квапититись, а наразі й далі дотримуватися тієї самої тактики дій у ворожому тилу.

Оскільки ж від швидкої ходьби, а також від того, що надворі ставало дедалі гарячіше, я неабияк спітнів, то вирішив підійти до селища з навітряного боку, щоби мій дух не зачули собакоподібні.

Незабаром зручно розташовуюся в кущах окрай галяви поміж двома пагорбами, які нависають над яругою, що веде до поселення, й починаю вивчати в оптичний приціл навколишню обстановку. З ближчої відстані було більш, ніж очевидно, що жителі цього сільця належить радше до негроїдного типу, ніж білошкірого. Кожен чимось займався. І якщо старші за віком з того велелюддя, сухі і зморщені, ще поголовно змахували на шимпанзе й горил, то контингент порівняно молодших був уже строкатішим.

Поряд із класично мавпячими фізіями виднілося й чимало гібридних облич, на яких суто тваринячі риси химерно сусідили з цілковито людськими «мазками». А більшість юних поселенців, хоча й були переважно вилицюваті, вражала майже ідентичною подібністю до людини сучасної. І якщо назагал ці лісові люди були переважно темноокими, то саме серед наймолодшої верстви я помітив кількох осіб зі значно світлішими очима.

Результати цих оглядин теж неабияк ошелешували. Як могли в одному й тому самому часопросторі зібратися докупи представники таких віддалених одна від одної епох у розвитку homo sapiens’a. Адже, за доктриною так званих дарвіністів, минули десятки тисячоліть, поки примати трансформувалися в неандертальців, а відтак збігло теж не менше часу, поки обернулися на кроманьйонців, які вже мало відрізнялись од теперішніх людей. Тим часом за моїми спостереженнями виглядало, що така еволюція відбувалася значно швидше – протягом двох-трьох поколінь.

Але за такими роздумами й незчувся, як легіт змінив свій напрям і тепер дув у спину. Коли ж завважив це, було пізно. Двійко собак уже кинулися до моєї схованки й почали оглушливо гавкати та войовничо гарчати.